Богомильство в Болгарії

СОЦИАЛЬНО-ЭКОНОМИЧЕСКОЕ ПОЛОЖЕНИЕ.

Головне зміст соціально-економічних процесів у Болгарії X — початку ХІ ст. полягала у появі основних інститутів феодального суспільства: феодальної вотчини (землі якої ділилися па господские і утримання селян), категорій залежних селян, у яких переносили візантійський термін «перуки», экскуссии (податкового імунітету) тощо. п. Зростає економічна і політичний міць феодального маєтку. Принаймні зміцнення феодального способу виробництва зросла експлуатація селян стає головною метою та нерідко єдиною базою для збагачення панівного класу, руйнування і поневолювання маси селянства, породжувало і могло б не породжувати опір селян, антифеодальную боротьбу. Вісті протести селянства збереглися насамперед у болгарських законодавчих пам’ятниках. І закони Крума, і особливо «Закон Судний Людям» встановлюють кари за крадіжки і поза спроби селянства повернути відібрані феодалами общинні угіддя. Селяни рубали ліс феодалів, захоплювали їх худобу, нападали на церкви, спалювали їх і грабували. Постійна завзята боротьба селян проти феодалів, мала то явні, то приховані форми, була характерною рисою життя болгарської села. Численні і затяжні війни, які діяли болгарські феодали, особливо в Симеоне, вабили у себе ще більше руйнування селян. Їх оббирали і вторгавшиеся вороги, і дружини болгарських феодалов.

Величезні багатства зосереджені руках церкви, яка від часів правління Бориса отримувала гаразд княжих пожалування землі та інші майна. Церква зосереджувала в руках пожертвування приватних осіб. Крім земельних володінь, болгарська церква отримало XX ст. податные привілеї. Єпископи підпорядковували своєї місцевої влади селян нижчих церковнослужителів, хто був приписані до церквям.

Яскраво виражений антифеодальний характер мало вчення богомилов. За словами Козьми: «Вони вчать… не коритися владі, хулять багатих, ненавидять царя, лають старійшин, звинувачують боляр. Тих, хто служить царю, вважають ненависними Богу і кожному рабові не велять працювати на свого господина"1. Джерела XX ст. не містять даних про повстаннях богомилов, але ж добре відомо, що у ХІ ст. богомилы кілька разів піднімалися із зброєю в руках.

Головна небезпека із боку богомилов для панівного класу полягала у їхньому соціальних ідеях — відмовити від покори владі, сплати податків, робіт у користь держави й панів. Богомилы оголошували подвигом задля слави «істинного бога» (добра) саме те, що офіційне православ’я трактувало як важкий гріх. Вони звільняли свідомість пригноблених від «страху божия» і їм зрозуміти глибину соціальну несправедливість існуючих порядків. Найактивнішими послідовниками богомилов ставали незаможні й видних представників вільного селянства, ще який перебуває під невсипущим наглядом панів і гостро реагувала на різке погіршення свого становища.

Виступаючи проти феодального класу в главі з царем, богомилы до того ж час нападали і церква. Вони засуджували церковну ієрархію, називали священиків сліпими фарисеями і, власне словами Козьми, «гавкали ними, як пси на всадника"2. За словами богомилов, священики і єпископи не дотримуються євангельських заповідей, грішать і грабують народ.

Богомилы виступали проти християнської обрядовості. Вони висміювали іконами і хулили «дива», заперечували літургію і причастя, заперечували необхідність церков, як місця молитви, вважаючи, що молитися можна скрізь. Богомилы не визнавали старого завіту і протиставляли йому євангеліє. Вони створили свою космогонію, отразившую різні релігійні системи, відомі у Болгарії. Вона характеризується дуалізмом, чужим християнському вченню. Якщо християнство, який був однією з елементів феодальної надбудови, повідомляло феодальні порядки священними і створеними богом, то богомильство оголосило їх справою рук сатаны.

1. СУТНІСТЬ БОГОМИЛЬСТВА.

«…У літа правовірного царя Петра в Болгарської землі з’явився піп під назвою Богомил, а істинно кажучи, Богу-не-мил. Він перший почав проповідувати єресь у землі Болгарской"3.

Подібно всім середньовічним єретикам, богомилы стверджували, що й вчення є справжнє християнство, що його виходить із Євангелія як найбільш достовірного джерела, єдиного, що містить справжні слова Ісуса і апостолів. Не визнавали пізніших писань батьків церкви (наприклад, Іоанна Златоуста, Василя про Великого і ін.) і відхиляли постанови і догмати, усталені семи всесвітніх соборах. Істинно християнськими книжками вони вважали лише чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки і Іоанна), послання апостола Павла, «Діяння апостолів» і «Апокаліпсис» («Одкровення Іоанна»). З часом до когорти визнаних книжок було включено також 16 книжок пророків і псалтир. Що стосується книжок Старого заповіту, то ставлення богомилов до них було різко негативним. На думку, Старий заповіт створено злим творцем у ньому містяться поняття матимуть різні погляди, які можна назвати християнськими. Прибічники цього попа, і звалися — богомилы, носили одяг чорних квітів. Їжа їхня була найскромнішою, від м’яса і провину вони. Шлюб був наскільки можна запрещен.

З книжок Нового завіту найбільшим повагою користувалося вони євангеліє від Іоанна, позаяк у ньому містяться численні спіритуалістичні тенденції, заперечення матеріального початку. З молитов вони визнавали тільки один — «Отче наш», а решта називали непотрібними вигадництвами і празднословием.

Вчення богомилов було пов’язане з гностицизмом, принципи якого лежали основу вчення павликиан і мессалиан. На грунті цих основних принципів гностицизму з часом почали створювати найрізноманітніші філософсько-релігійні системи. Серед цих навчань окреме місце посідає маніхейство, основним принципом якого було дуалізм, дуалістичний погляд на природу і поминають людину. Відповідно до вченню манихеев (отримали свою назву під назвою засновника секти Мані), весь видимий світ, а разом із і тіло людини було створено злим творцем, тоді як душа — породження бога; між добрим і злим початком йде непримиренна, жорстока і нескінченна боротьба, у якій ні та, ні інший бік неспроможна перемогти. Цей дуалізм, коріння яких слід шукати в перської релігії, проникнув у подальшому в вчення павликиан і мессалиан, а ще через неї і в богомильство. Необхідно, проте, підкреслити, що з часом його крайніх форм були пом’якшені. Під упливом православ’я частина єретиків дійшла переконання, що переможе зрештою добра сила. Саме це пом’якшений дуалізм, заснований більш світлому, оптимістичному світогляді, уражає вчення богомилов у цьому його вигляді, що не воно викладено в «Таємної книзі», соціальній та творі Зигабена. Проте, оскільки серед богомилов були й прихильники абсолютного дуалізму, в богомильстве утворилося дві основні течії, про що свідчать пам’ятники XI века.

Дуалістичне світогляд богомилов знайшло найяскравіше вираження у їх космогонічних уявленнях, тобто у їхніх уявленнях про створення всесвіту і оздоровлення людини. Відповідно до вченню єретиків, колись були тільки «добрий Бог» та її ангели, з допомогою що їх управляв сім'ю небесними сферами і чотирма основними стихіями: землею, повітрям, водою і вогнем. Першим помічником був її син Сатанаил, в усьому — і з вигляду і з одязі — такий батькові. Проте Сатанаил був незадоволений своїм другорядним становищем і спробував підняти бунт проти бога, щоб дати свій престол поруч із його престолом. Проте його задуми було розкрито, і вже скинув його за землю, разом з усіма ангелами, які брали участь у змові. Що Загинув Сатанаил звернув свій творчий силу на перебудову хаотичної і доти часу не упорядкованим тверді; він створив гори і моря, рослин та тварин, і навіть нове, видиме небо з зірками і сонцем. Нарешті, він створив і тіло людини, але оживити їх зумів і був звернутися по допомогу до Богу, який вдихнув до цього тіло душу. Отже, Адам і Єва було створено зусиллями як Бога, і лютого Сатанаила. Пізніше Сатанаил створив ще й рай; він тут спокусив Єву, прийнявши образ змія. Від його союзу народився Каин.

Захопивши з дозволу Бога владу людьми, злий творець став панувати над землею. Протягом тисячоліть він мучив людський рід, штовхаючи його за злочини відбуваються з допомогою демонів різного роду лжепророків. Однією з таких лжепророків був Мойсей, засновник єврейської релігії. У 5500 р. від створення світу Бог вирішив звільнити від влади Сатанаила і зробив другого сина, Ісуса, чи Слово, так званої у богомилов також Михайлом. Він прийшов у світ ефірному тілі, котрий мав вид людського, і пережив діву Марію. Сатанаил, прагнучи похитнути вплив Ісуса на людей, довів його смерті, що також була примарною. Проте Ісус через дні по смерті з’явився Сатанаилу у своїй божественному образі, скував його ланцюгами і відібрав від імені останній, божественний стиль «мул ». Потім Ісус піднявся на небо і став другим після Бога, главою всіх янголів. Цим було покладено край тиранії Сатаны4.

Проте дияволові невдовзі вдалося вийти з пекла. Він знову на грішну землю і почав мучити покупців, безліч спонукати їх до зла. Ніхто було позбутися підступу диявола, і лише правоверные, тобто богомилы, могли протистояти йому. Але влада її буде вічної. Ісус, вчили богомилы, знову зійде на грішну землю і вже остаточно переможе лютого Творця і його помічників. День суду недалекий, і мученицький шлях праведників, пізнали, що таке істина і добро, наближається до кінця. І їх відкриються врата небесного світу і вічного блаженства, а грішників, слуг сатани, чекає вічний пекельний огонь.

Ми, що у цих космогонічних уявлення лежить ідея боротьби між силами добра і зла, завершення зрештою перемогою сил добра. Боротьба між богом і Сатанаилом — це природних, космічних почав неосяжної всесвіту. Але вона водночас відбувається у самій людині - у ньому точиться жорстка боротьба між грішній плоттю й Божественною душею, пригніченою і змученій своєї тілесної оболонкою. Заради порятунку людської душі, й прийшов на грішну землю Ісус, задля нього «досконалий» богомил умерщвлял свою плоть. Інакше кажучи, дуалістичні елементи вчення богомилов були пов’язані зі своїми прагненнями до порятунку душі. Саме це прагнення зумовлювали моральну і соціальну боку їх вчення, визнання яких неможливо було обов’язковим необхідним будь-кого істинно правовірного богомила.

2. ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ БОГОМИЛОВ.

2.1. Ставлення богомилов до церкви.

Виходячи зі дуалістичних поглядів богомилы, переконані, що це, що виходить від віри, є гріх, відхиляли зовнішні матеріальні прояви релігії, позаяк у яких був втілено, зі своїми погляду, «дух сатани». Не шанували християнських храмів, заявляючи, що в ній живуть демони, не визнавали хреста і ікон, відхиляли літургію. Вони зневажливо ставилися до хрещенню водою і причащанню, проповідуючи, що справжня хрещення відбувається духом святим, а хрещення водою — дію цілком марна. Хліб і вино, які Христос дав своїх учнів, мали, на думку, символізувати чотири Євангелія і «Діяння апостолів», а не якусь справжню, речовинну пищу:

«…Про хресті ж господньому вони вимовляють так: «Як йому поклонятися? Адже євреї розіп'яли у ньому сина Божого, тому хрест ненависний Богу"5. Вони хочуть почитати святих і хулять Божі дива, які чинить святими мощами силою святого духу. Вони свідчать: «Чи не з божої волі кояться дива, їх творить диявол, обманюючи людей…» А про причасті свідчать вони про, що відбувається він по божого велінню, що це — не тіло Христове, а проста еда"6.

Одне слово, богомилы виступали проти всіх обрядів, і таїнств, прийнятих Православною Церквою, проти усього її зовнішнього блиску і розкоші. Вони стверджували, що це немає нічого спільного з істинної вірою, що у вищому, сенсі замислювалась як ще зв’язок між богом і людини. У цьому плані вони цілком примикали до містичного перебігу, вплив якого позначилося ряд опозиційних, сектантських течій православного Південного Сходу, зокрема і мессалианстве, з яким богомилы, як ми сьогодні вже бачили, мали найтісніші связи.

Заперечуючи церковний ритуал, богомилы не визнавали ще й церковної організації та ієрархії, знаходячи їх відповідними принципам раннього християнства і зразком апостольських громад. Особливо різко вони виступали проти представників вищого духівництва (патріархів, архієпископів і єпископів), стверджуючи, що й ситуацію і привілеї цілком несумісними з обов’язками, й функціями служителів бога. Цю позицію богомилов була дуже близька більшу частину болгарського народу, який, як зазначалося вище, не звик схилятися перед авторитетом стоїть з нього церковно-жреческого стану, отже, як хотів визнавати та її привілейованого становища. Саме тому проповіді єретиків, спрямовані проти вищого кліру, викликали жвавий відгук, та церква мала усі підстави побоюватися, що такі проповіді можуть підірвати її позиции.

2.2. Відносини богомилов до государству.

Тоді як і своїх філолофсько-релігійних і соціальних поглядах богомилы виявляли протягом століть разючу послідовність і завзятість, не піддаючись скільки-небудь помітного впливу мінливих довкілля, їх позиція щодо держави була різною залежно та умовами тієї чи іншої історичний момент. Інакше кажучи, їхнє ставлення до держави, уособленням якого було цар, зумовлювалося не принциповими і незмінними уявлення про державі узагалі, а ставленням богомилов до того що уряду, що у цей час стояло при владі. Інакше висловлюючись, вони ставилися наявному політичному строю то вороже, то позитивно, або навіть нейтрально — залежно від створення низки умов, встановити які можна лише процесі конкретного вивчення історії богомильского движения.

Різноманітне ставлення богомилов до держави проявилося, наприклад, у тому оцінці правління царя Петра. Відомо, що у епоху Петра богомилы були непримиренними ворогами уряду, їх проповіді були просякнуті відкритої ненавистю до царя та її адміністрації. Це з слів Козьми: «Вони ненавидять царя, сварить старійшин… вважають, що, хто дбає про царя, ненависна Богу». Одне слово, у період богомилы займали стосовно існуючому державно-правовому строю різко негативну позицію. Не проминали нагоди, щоб із викриваннями тих, хто зміцнював і підтримував цей порядок, тобто людей, які об'єднувалися навколо самодержавного правителя.

Зовсім інша характер прийняли погляди богомилов за доби візантійського панування. Тепер гвалтівник і експлуататор, представник панівного класу був як царем і боярином, єпископом і збирачем податків, він у водночас був греком, тобто чужоземцем, людиною іншої, незрозумілому ворожої поневоленому болгарину. Затаєна ненависть до всього візантійським спалахнула тепер із новою силою. Через війну богомильство дедалі більше набувало риси національного движения.

Тепер їх оцінка царювання Петра цілком змінилася: та влада і системи управління, куди колись нападали, тепер стали прекрасним спогадом: «…і царював (цар Петро) в Болгарської землі 12 років без гріха, які мають дружини, і благословенно було його царство. Тоді, саме в дні й роки святого царя Петра, у болгар всього був у достатку — пшениці та олії, меду, молока і провину, і незлічимі були дари божий, і у яких був нестачі». Цей вислів належать автору так званої «Болгарської апокрифічної літописі», повністю просякнуту богомильскими тенденциями.

І це явище простежується й у пізнішу епоху, у першій половині XIII століття, при царів Бориле і Івана Асене II. У царювання Борила богомилы ставилися наявному державному ладу різко вороже, тоді як із наступника Борила вони зайняли стосовно державі примирливу позицію. Критика богомилами уряду втратила свою гостроту, і вони живуть від опозиції державному ладу перейшли для її підтримці чи, по крайнього заходу, перестали займати позицію, ворожу державі. Отже, й тут богомилы виходили з конкретної дійсності, а чи не із якихось незмінних теоретичних поглядів на держави не державних органах взагалі. Наскільки ставлення богомилов до держави чого залежало від конкретних історичних умов, це випливає з їхні стосунки стосовно правління императоров-иконоборцев. За словами Зигабена, богомилы вважали, що «всі православні імператори чужі християнському суспільству», і називали правовірні і благочестивими лише іконоборців, особливо Костянтина Копронима. Це становище обгрунтовував відомий керівник фракійських братств Василь, стверджуючи, політика іконоборців — політика переслідування ченців і знищення ікон — цілком цілком узгоджується з принципами християнства. Зрозуміло, вихваляючи діяльність іконоборців, він цим вихваляв і візантійську державної влади з її апаратом управління, що було тоді прямим виконавцем волі імператора. Так само у нападках інших візантійських правителів він відкидав їх державний і з правової апарат, оголошуючи його шкідливим і ненависним Богу. Отже, й тут, як й у вищевказаних випадках, ставлення богомилов зумовлювалося не принципової, теоретично встановленої і саме назавжди даної позицією стосовно державі, але тими конкретними умовами, які можуть проводити цей показник в позитивному чи негативному смысле.

Настільки непостійна позиція щодо держави характерна майже всіх середньовічних єретичних рухів. Це має глибокі об'єктивні причини; полягають за відсутності здорових, чітко оформились опозиційних класових сил, які б протиставити себе державі з усіма її інституціями та виробити нової судової системи поглядів на політичний устрій суспільства, що передбачає зміна державних устроїв і форми управління. Зрозуміло, що й боротьба носила лише тимчасовий, стихійний характері і була проти даного правителя, ніж проти царя як представника існуючої форми управління. Для богомилов ця різниця досі залишалося незрозумілим, оскільки панівні виробничі відносини, в тому числі такі чинники, як невігластво мас, марновірство, відсутність ясного політичного світогляду, — словом, вся атмосфера середньовіччя, породженням якого треба було і саме богомильство, собі не дозволяли їм здалося бути цілком оригінальними і послідовними у поглядах тих зміни, які мають, на думку, статися сучасному їм обществе.

3.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

.

Широке поширення богомильства налякало уряд царя Петра та церква. Уряд обрушило на богомилов різні репресії, включало в темниці, стратив. Церква зраджувала богомилов анафемі. Але ніякі переслідування було неможливо завадити поширенню богомильства. Зародившись в XX ст., проіснувало у Болгарії протягом кількох сторіч, перехопило Візантію, поширилося у Сербії і Боснії. Тяжке становище феодально-закабаленных селян робило антифеодальную ідеологію болгарських богомилов близькій грецькому і сербському крестьянину.

Як форма соціального протесту народних мас богомильство представляло одне з найважливіших єретичних рухів середньовіччя, сыгравшее велику роль історії Болгарії та оказавшее вплив па єретичні навчання у Західної Європи. У конкретної історичної ситуації середини XX ст. богомильство сприяло ослаблення феодального Болгарського царства, як будь-який інший рух пригноблених, спрямований проти посилення класового гніту. Богомильские ідеї підривали підвалини панівного ладу, перерізали собі несправедливості й протиріччя цього строя.

СПИСОК ИСТОЧНИКОВ І ЛИТЕРАТУРЫ:

1. Ангелів Д. Богомильство у Болгарії, М., 1954.

2. Історія Болгарії Т.1., М., 1954.

3. Раннефеодальные держави щодо Балканах VI-XII, М., 1985.

4. Хрестоматія з історії південнослов'ян Т.1., Мн 1987.

5. Хрестоматія з історії середньовіччя Т.2., М., 1963.

1 Бігунів Ю. К. Козьма Пресвітер в слов’янських літературах. Софія, 1973. З. 341−342.

2 Історія Болгарії. Т.1. 1954. З. 85.

3 Бігунів Ю. К. Козьма Пресвітер в слов’янських літературах. Софія, 1973. С. 299.

4 Ангелів Д. Богомольство у Болгарії, М., 1954. З. 59−62.

5 Бігунів Ю. К. Козьма Пресвітер в слов’янських літературах. Софія, 1973. С. 309.

6 Бігунів Ю. К. Козьма Пресвітер в слов’янських літературах. Софія, 1973. С. 309.