Даниил Галицький та її внутрішня і політика (Данило Галицький — його внутрЁшня та зовнЁшня полЁтика)

Данило Галицький — його внутрішня та зовнішня політика.

По Романі залишилися два малолітні сині, Данило й Василька; їx опікункою й регенткою був Романова вдова — нe знаємо її ані імені, ані роду — жінка енергійна, із політичним хистом, що всіма силами намагалася утримати для синів їхнього батьківщину. Алі недавно зорганізована держава не могла існувати без керми сильного володаря. Підпорою Романовичів були лише волинські бояри, прив «язані до своєї династії, що розуміли значення великої держави і бажали утримати її в цілості і силі. іншу політику повели галицькі бояри: смердоті поважали зв «язок із Володимиром невигідним для собі, вирішили розірвати його і самим взяти уладові в свої руки. Вони намагалися позбутися Романовичів, але в їx місце шукали coбi слабих князів, що в усьому йшли б под боярським дротом. У справ Галицько-Волинської держави почали втручатися сусідні держави, Угорщина і Польща, і так наставши період сорокалітньої громадянської війни (1205−1245).

У перших роках, на заклик бояр, оселилися в Галичині три князя Ігоровичі, сині героя походу на половців. Алі смердоті не захотіли піддатися под боярську опіку, почалася боротьба, і молоді князі владнали різню, в якій полягло до п «ятсот вельмож. Далі бояри пробували сам, без князів правити Галичиною. У 1213 р. могутній проводир боярства, Володислав Кормильчич, проголосив собі галицьким князем. Це був нечувана подія в тодішньому світi, і таке «вокняження» боярина спричинило серед князів обурення («не пристоїть бояринові князювати»). Тоді Угорщина і Польща взаємно порозумілись і виступили немов бі в обороні прав Романовичів. Алі невдовзі союзники відкрили свої карти: на основі умови у Спишу (1214) галицьким королем ставши угорський королевич Коломан (1214−1219), одружений із польською князівною. Так два сусіди Галичини готувалися взяти її пiд свою спільну уладові. Алі галицькі бояри знайшли coбi нового князя в оcoбi Мстислава (1219−1227), славного лицаря; компромісовою політикою він намагався стримати плани завойовників. Усе-таки угорські війська зайняли Галич, а поляки забрали землі на заході від Бугу.

Збирання земель. Тім годиною Романовичі дійшли зрілих літ і почали боротьбу за відбудову Галицько-Волинської держави. Данило, як старший, мав провід, а Василька був його вірним помічником і союзником. Данило зайнявся наперед збиранням волинських земель, що були до рук інших князів, чи под владою Польщі. Повільними, витривалими заходами від здобув наперед столичний Володимир (1214), далі Берестя і Забужжя (1219), Луцьк із Пересопницею (1225), пізніше Белз (1234). Це були давні землі роду Романа. Населення Волині було б дуже прив «язане до своєї династії і вже були наготові було б до жертв для неї. Володимирські бояри не залишали Романовича навіть тоді, коли смердоті в нестатках скиталися по різних місцях. Спираючись на сили Волині, Данило розпочав війну за Галич.

Ця боротьба коштувала чимало зусиль. Проти Данило ворожимо фронтом стали галицькі бояри, що боялися сильної княжої влади і вживали будь-яких засобів, щоб сина зненавидженого Романа не пустити до Галича. Проти Данило виступали також тi князі, що змогли сісти на галицькому престолі; Мстислава Мстиславича, Данило приєднав coбi, взявши його дочку за жінку, але й пізніше Галич зайняв чернігівський князь Михайло Всеволодович із Ростиславом, і смердоті повели уперту боротьбу проти Данило. Найгрізнішим противником був Угорщина, що обсадила своїм військом головні городи, притягнула на свій бік частину бояр і готувалася затримати Підкарпаття под своєю владою. Данило, користуючися із сприятливих обставин, двічі (1230 і 1233) здобув Галич й вигнав із нього yгpiв, але й щойно у раз, 1238 р. засів у наддністрянській столиці остаточно. Алі тім ще війна не закінчилася: Угорщина зібрала нові сили, зв «язалася із своїми боярськими прихильниками і Ростиславом, притягнула на допомогу полякiв, й ця велика коаліція виступила проти Данило. Алі в залишковому бою под Ярославом 1245 р. Данило переміг і поширив свою уладові протягом усього Галичину.

Опис цієї сорокалітньої боротьби за Галичину подає Галицько-волинський літопис. Живими фарбами зображено в ньому тi соціальні і політичні сили, що діяли в стране. Боярство розвинулось у могутній клас і захопило всю уладові. Сили бояр спиралися на велику земельну власність — князі роздавали впливовим боярам в управу городи і волості. Також соляна промисловість, що мала тоді велику господарську роль, був до рук бояр; наприклад, соляні склади в Коломиї, що їхні Данило бажав призначити на утримання війська, потрапили у володіння бояр. Боярство дійшло незвичайного добробуту і багатства. Колі здобуто двір Судислава одного із визначних боярських провідників, знайдено там масу всякої зброї, харчів та інших припасів. Колі вугри хотіли саме його Судислава ув «язнити, «він у золото перемінився», тобто давши багато золота і викупився. Бояри малі свої військові відділи і залежних від собі клієнтів. Літопису описує, як їхав до Галича могутній боярин Доброслав: «в одній сорочці, запишаний, ані на грішну землю не дивився, а галичани бігли при його стремені «. 3 князями поводилися бояри зневажливо, із презирством. Одного із претендентів, що приїхав здобувати Галич, Мстислава пересопницького, бояри на глум вивели на могилу і заявили: «Від, княже, ти посидів на Галичиній могилі, то так, як бі княжив у Галичі», — й він вернувся ані із чим. Зневажали і самого Данило, — под годину бенкету один із бояр хлюпнувши йому від імені вином з чаші. Могутні вельможі із насміхом зустрічали накази князя, сам ділили між собою державні доходи і грабували населення. Боярський клас не проявляв ніякого державницького хисту. Руйнуючи авторитет князя, бояри, натомість, не вміли нічого збудувати. 3 облесною покорою зустрічали чужинницьку окупацію, безсоромно продавали свою країну мадярам.

Данило намагався знищити цю здеморалізовану аристократію. Щоб здобути противагу проти бояр, він спирався на міщанство і селянство. Ці класи, гноблені і нищенні боярами, із ненавистю ставилися до своїх гнобителів і шукали захисту та допомоги у князя. як міщани ставали по боці Данило проти бояр, видно із облоги Галича 1237 р.; як лише князь повернувся перед тим із закликом, смердоті крикнули: «Це володар наш, Богом даний!» — і пустилися до нього, «як діти до батька, як бджоли до матки, як спрагнені води до джерела». Данило дбав про ті, щоб задовольняти потреби народу; наприклад, вислав свого друкаря Курила* до Бакоти*, на Пониззя (Поділля), щоб розслідити зловживання бояр, і тім способом «утихомирив землю».

Данило бажав скріпити прихильні княжій владі міські елементи і зайнявся будуванням нових міст. Татарська небезпека примушувала його ставити нові оборонні городи, а при містах виростали міста. Немале значення мав тут вплив Західної Європи, де князі для збільшення своїх доходів засновували міста, як осередки промисловості і торгівлі. Літопису оповідає докладно про заснування Холма, що Данило «почав призивати захожих людей — німців й русь, чужоземців і ляхів; смердоті йшли день-у-день, ремісники і майстри всякі, що втікали від татар, сідельники, лучники, сагайдачники, ковалі заліза, міді і срібла, — і було б життя, і наповнилися двері довкола місту, поля і села». Міста ставали союзниками князя у боротьбі із боярами.

Данило залучив до державного будівництва також селян. Він утворив із селян нове військо, тяжку озброєну піхоту, що зайняла місце боярських дружин. Це військо, цілком залежне від князя, дало йому змогу знищити боярську анархію і протидіяти чужоземним наїздам.

Перемога под Ярославом розв «язала руки Данилові і дала йому змогу присвятити увагу внутрішнім справам. Biн провів глибокі реформи в ycix галузях життя. Супроти «коромольного» боярства він перейшов до каральних дій: багатьох стратив, у багатьох сконфіскував землі, котрі роздав новому, служивому боярству. За Данило спішно збудовано низку нових міст, населення які разом з служилим боярством стало підпорою князя. Звернено також увагу на положення смердів, на їx засяг обов «язків супроти бояр.

Реформаторська діяльність Данило був перервана новим баскому: рухом татар на захід. На початку 1241 року татари здобули Колодяжин, Кам «янець, Данилів, Крем «янець, Галич, Володимир, «інниї гради, многі їм ж ність числа» і посунули далі на захід. 1242 року, довідавшись про смерть великого хана Угедея, смердоті повернули на схід.

Отаборившись над Волгою, татари почали викликати до Золотої Орди князів, щоб затверджувати їхнього на князівствах. Першим у 1242 чи на початку 1243 року поїхав Ярослав, князь Володимирсько-Суздальський. Далі вирушили князі північні в 1244, 1245 роках. У 1246 році майже одночасно виїхали Михайло Чернігівський та Данило. До Данило звернулися татари із вимогою: «Віддай Галич ». Можливо, хтось з князів просив Галич у татар. Становище Данило було б тяжке, бо він не міг вступати в боротьбу із татарами, якщо за ними стояли Ростислав із уграми, а головне — боярська опозиція.

Данило дістав від татар підтвердження прав попри всі князівство, але й мусив визнати собі «мирником» — союзником, татарським васалем, підпоручником хана. Порівнюючи із іншими князями, прийняли його «милостиво », але й почуття образи було б глибоке і у князя, і в ycix пiддaниx. «Про, зліше зла честь татарська!», — рeзюмувaв ці переживання літописець.

Дійсно, щойно закiнчив Данило 40-літню боротьбу за про «єднання Романової держави блискучою пepeмогою, як мусів визнати собі xaнcьким «холопом». Усе життя тепер присвячує він підготовці до нової боротьби — за звільнення від татарської кормиги, будує фортеці, а разом із тім шукає зв «язків у Західній Європі.

Однак, виявилося, що, не так на моральне приниження авторитет Данило значно зpic после відвідин у хана. Він повернувся із ярликом хана, як його васал, і таким чином міг сподіватися на захист збоку татар в разі чиякі конфліктів. Так зрозуміли його становище сучасники, котрі зі страхом чекали на новий напад татар.

У першу чергу змінилося ставлення Угорщини. Тієї самий король Білячи IV, який протягом стількох років боровся із Данилом і відмовив йому, коли він просив для сина Льва руки доньки його, Констанції, тепер приславши caм послів із пропозицією шлюбу. Щоб закінчити справу із претензіями Ростислава на Галичину (Ростислав був одружений із другою дочкою Белі IV), Білячи давши йому окреме князівство-банат між Дунаєм, Савою і Моравою — Мачву. Року 1247 відбувся шлюб Льва із Констанцією й укладено згоду Данило із Белею. Алі, Незважаючи на цю угоду, Білячи затримав титул «короля Галіції і Лодомерії».

Ще важливішими були стосунки із папою Інокентієм IV. Початок їхні залишається неясним. Посол папи де Пляно-Kapпіні, по дорозі до татар, зустрів 1246 року в Ленчиці у Конрада Мазовецького Василька, а потім гостював у нього в Володимирі. Там він намовляв Василька та руських єпископів, які скликав князь, до унії. I Василька, і єпископи відмовилися щось на це відповщати і радили відкласти запитання до повороту Данило від хана. Питання про притягнення Данило мало для папи Інокентія IV велике значення: і своїй спробі зорганізувати оборону християнства від татарської небезпеки він хотів спертися в першу чергу на кpaїни, безпосередньо загрожені: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько-Волинське князівство.

Збереглося листування між папою і Данилом после його Повернення від хана. 3 цих листів видно, що для Данило головним був організація проти татарської допомоги, і він хотів знаті, чи якщо вон. Праворуч був для нього актуальна, бо якраз под годину цого листування воєвода Куремса знову вчинив напад на Поділля та Волинь.

Папа звертався із листами не дуже до Данило, але й і до Олександра Невського, князя Суздальського, якого закликав теж до об'єднання. Алі тими заходами мав він на меті встановити лише оборонний фронт для захисту Західної Європи від татарських нападів, а чи не активну боротьбу із ними. Данило сподівався, що якщо зорганізований хрестоносний похід, прийдуть на допомогу полки західних держав.

У тому годину прибула папська делегація, котра привезла Данилові корону. Для нього було б ясно, що в умовах коронування лише ускладнить відносини із татарами, не даючи йому нічого конкретного для боротьби із ними. Тому Данило не прийняв корони, і на цьому закінчилася справа до 1253 року.

Алі із короною зв «язана дуже важлива справа: в листуванні папи із Данилом і Васильком тато називав їхні обох „rex“, а державу 1246 року — королівством», А. Великий слушно пише, що тоді в середині ХІІІ ст., в такому питанні, як титулування володаря і його держави, «Апостольська столиця не могла допуститися грубого недогляду та порушення політичноправного улаштую тодішньої Європи » … «Римська курія мусила матір докладні інформації про фактичний стан України, головно про її політично-правне положення в cвiтi».

Питання це набуває ще більшого значення, якщо порівняти це титулування братів Романовичів із титулуванням Олександра Heвського. У листі до Maгicтpa Тевтонського ордена тато згадує, що вислав листи до «Данило, гідного короля Русі та до шляхетного чоловіка Олександра, князя Суздальського». Тут впадає в око різниця в титулуванні обох володарів. Цікаво, що в 1247 році «світлим королем Володимира» називає тато Василька, а «світлою королевою «Дубравку, його дружину. Таким чином, Василька, нібито «удільний «князь, має в очах папи вищий титул, ніж великий князь Суздалський та Володимирський — Олександр.

Питання про титул України, як королівства, має довгу історію. Ще коли сін Ізяслава I — Ярополк — 1074 року звернувся був до папи Григорія VII, то тато іменував його, позбавленого держави «королем» («rex») русичів, а Болеслава, короля Польського — лише князем («dux»).

Пізніше, в 1214 році, коли Андрій II Угорський домагався коронування сина Коломана, він не просив піднести його до гідності короля, а писавши, що «народи Галичини… просили …, щоб ми поставили їм нашого сина Коломана на короля», а сам він із 1214 року іменував собі королем Галичини.

Становище змінилося в 1253 році, коли Данило почував собі сильнішим, а головно — вже твердо вирішив повісті боротьбу із татарами. Тож, коли виявилося, що татари рушають на Галицько-Волинську державу, він знов звернувся до папи по допомогу. Папа проектував зорганізувати велику коаліцію держав: Польщі, Чехії, Моравії, Cepбiї, Померанії, й проповідував хрестоносний похід. У цих умовах Данило погодився прийняти коронування, яку відбулося тихо в Дорогичині, под годину походу Данило на ятвягів. «Прийняв вінець від Бога, від церкви св. Апостолів, від столу св. Петра, від отця свого папи Інонентія і від ycix його єпископів», — записано в літописі.

Проте, коли обіцянки допомогти в боротьбі із татарами не зреалізовано, не вважав і Данило собі зв’язаним обіцянкою унії із Римом. Побачив і тато, що в цьому відношенні Данило нічого не зробить. Щоправда, 1257 року новий тато Олександр II загрожував Данилові викляттям свої, що відступив від послуху Римській Церкві.

Цікаво, що найновіші дослідники, католики, не надають події, що відбулася в Дорогичині, значення коронування: вон нічого не змінила в положенні Данило, який вже був із самого початку королем. Корона ця був лише логічним розвитком політичних подій, — пише М. Cтaxiв. «Татарська небезпека … був вистарчальним поштовхом і причиною до цого обостороннього зближення між Римом й Данилом та уділення і прийняття корони. Праворуч церковного із «єднання був лише справою похідною. Спільна небезпека, а чи не що інше, зв «язала обидві сторони. Корона був політичноправним актом визнання за Данилом спадкових прав до давнього Київського королівства та зовнішнім його символом».

Tому в римських реєстрах немає жадних записів про пересилання корони. Вона був надіслана як дарунок, як засіб визначити з-поміж різних претендентів правного спадкоємця, і Інокентій IV визначив Данило, а чи не Олександра Суздальського королем-спадкоємцем давнього королівства Русі. «Традиції княжого і королівського Києва перейшли легально на захід, а чи не на Північ у Москву, Яка ніколи не добилася того титулу і повищення аж до XVII ст.», — пише А.Великий. У цьому полягає глибоке значення події в Дорогичинi. Перед масою політичних мотивів, — писавши О.Є. Камінський, -«ця справа церковного порозуміння відходить наче до плану » .

як вище згадано, Данило намагався нав’язати міцні зв «язки із сусідами. Ще до татарської навали він мав якісь стосунки із Австрією. У 1246 році був забитий герцог Австрії Фрідріх ІІ, який не залишив спадкоємців. Претендентками на престол виступили: сестра герцога, здружена із королем Чехії Пшемиславом II Оттокаром, та племінниця Гертруда, із якою р. 1252 одружився сін Данило — Роман. Це викликало Війну Австрії із Чехією. На захист Гертруди та Романа склалася ціла коаліція — із Белі IV, Данило, герцога Баварського, польських князів Болеслава Малопольського та Владислава Опольського, литовських військ под дротом князьків Товтида та Едивіда. Значні сили союзників пішли на Чехію, але й, пограбувавши і сплюндрувавши околиці Опави і Оломюца в Mopaвiї, повернулися. На перешкоді стали неприязні відносини союзників. 1253 року Роман примушений був покинути Австрію та Гертруду.

Складні зв «язки встановилися у Данило із польськими князями. Після смерти Лешка почалися міжусобні війни, в які Данило підтримував Конрада Мазовецького та його синів. Під годину цих війн 1243 року Данило із Васильком заволоділи Люблином.

Після смерти Конрада Данило підтримував добрі відносини із обома лініями польських князів — Краківською та Мазовецькою, зміцнивши їхні шлюбом: дочка Данило Предслава був одружена із Земовитом Мазовецьким.

Литовські племена, що їx «примучив» свого години Роман, лагодили постійні напади на Волинські землі. «БЪда бЪ в землЪ ВолодимерсьтЪй від воевання литовського і ятвяжьского » , — писавши літописець. Угода між Романовичами та князями Литовським і Жомоїтським трохи послабила гостроту, але й ятвяги не припинили нападів. Лише литовські князі виступали як союзники Романовичів, інші - як вороги. У 1230-их роках князь Мендовг почав формувати е литовських племен єдину державу. Підкоряючи своїй владі дрібних литовських, а також українських та білоруських князьків, він шукав добрих відносин із Романовичами і допомагав їм у боротьбі із ятвягами. У 1252 р. (?) Данило навіть одружився із його племінницею, сестрою Товтовіла.

Проте, швидке зростання сили Мендовга викликало почуття небезпеки в Романовичів і привело до війни, наслідком якої Данило здобув ряд міст, серед них — Городно. Меядовг відступив Чорну Русь, Новокупок, Слоним, Волковийськ — Даниловому синові Романові, який одружився іншим шлюбом із дочкою князя Гліба. Свою дочку Мендовг видав за молодшого сина Данило — Шварна.

Після смерти Мендовга, сін його Войшелк передавши Шварнові литовський престол, а сам прийняв православ'є і прийшов до монастиря. Таким чином на короткий годину Литва опинилася под владою Данилового сина. Ця литовська політика був найбільш вдалою із усієї зовнішньої політики Данила.

Тут треба згадати ще один шлюб, який має значення, але й пізніше шлюб Данилової доньки, Coфiї, із графом Тюрингії Шварцбургом на початку 1250-их pp. Сін їx додав до свого прізвища слово «poйсен», і после нього велика провінція Тюрингії називалася «Poйсен » .

Велику перешкоду бачив Данило у так званих татарських людях. У 1250-их роках цей антикнязівській рух, татарофільський рух охопив широку територію Волині та Київщини (в області Случа, Тетерева, Бога). Літописець згадує побіжно, що под годину походу Данило на Литву татари порозумілися із населенням Бакоти, головним пунктом Пониззя, і призначили туди свого баскака. 3 Бакотою ще под годину боротьби із галицькими боярами довелося вести тяжку боротьбу. Це був аж до татарської навали значний осередок антикнязівської опозиції. Данило здобув Бакоту, але й як лише відійшли його війська, вона знову віддалася татарам.

Боротьба із татарськими людьми був дуже тяжкою: на допомогу їм прийшов у 1252 poці воєвода Куремса, і це створило дуже тяжкі умови для Данило. Про наступ татар Данило заалярмував тата, але й жадної допомоги не дістав. Тоді він розпочав боротьбу власними силами.

Сін Данило, Лев III прийшов на Межибожжя, Данило із Васильком зруйнували Болоховську землю, сін його Шварно плюндрував міста над Тетеревом і Случою. Був цілком знищений Возвягель, а населення його виведено. Ці приклади свідчать, Яка жорстока був боротьба із татарськими людьми. «Татарське «населення та «болоховці «покорилися. Куремса був заслабий, щоб захистити їx, сили його були недостатні для боротьби із усіма Романовичами.

Відносини Данило та Василька із єпископами не були добрі. Усі єпископи належали до боярської опозиції, і князі боролися із ними. Перемиський єпископ був забитий двірським чоловіком Андрієм; Галицький Артемій втік до Угорщини, а Угровський Йоасафа, який, сама собі проголосив митрополитом после татарської навали, Данило вигнав, катедру зліквідував, а замість неї заснував катедру у Холмi і сам призначив єпископом Івана. Володимиські єпископи були також у повній покорі Василькові. Вони скидалися переважно із монастиря св. Данило, а Никифор Стенила був Васильковим урядовцем.

Данило виявив собі видатним адміністратором. Тільки наполягали мирні часи — він будував нові міста, села. Biн заснував Данилів, Львів, Холм, що його зробив своєю столицею. Приходили до нього «німці і русьіноязичники і ляхів, — нотував літописець, — идяху день і ніч », і підмайстри і майстри, і ремісники різних фахів котрі втікали від татар, «бЬ життя й наполниша двори, довкіл граду полі, і лЬса». Відзначаючи розмах колонізаторської діяльності, літопис писавши, що за Данило у Галичині та на Волині засновано 70 міст, в які розгорталися промисли, ремесла, будували пишні приміщення, храми.

Княжий двір Данило у Холмі ставши визначним культурним осередком, в якому складали літопис, що ставши частиною Волинського. Знавці вважають його «перлиною» серед українських Літописів. Писав його спочатку «друкар» — канцлер Кирил, а пізніше єпископ Іван.

Двір Данило відзначався пишнотою, розкішшю. як при європейських королівських дворах, тут відбувались турніри, виступали співаки, музики. Вживалося тут різних мов, але й панувала латинська, властива тодішнім королівським дворах Західної Європи.

Державу Данило добро знали в Європі: вона репрезентувала УкраїнуРусь. У англійській енциклопедії XIII ст. Бартоломія написано: «Галиція розлога і багата країна, quae nunc Rhutenia a pi ribus nominatur», себто Галичину ототожнювали із Руссю.

Велике значення мало висвячення Кирила митрополитом Київським за вказівкою Данило: цим підкреслювалося наступність Галичини від Києва.

Данило почував собі наступником влади київських князів. I яскраво виявлено в Літописному Холмському зводі 1246 року. веденому, можливо, друкарем Кирилом. У цьому зводі привертає увагу міжнародній його характер: велич руської землі поставлено зв «язок із пoдiями угорськими, польськими, литовськими, чеськими, австрійськими, татарськими.

Перемога над боярською опозицією, розгром угорсько-польської інтервенції, встановлення modus vivendi із татарами викликали у Данило прагнення виявити свої права протягом усього Україну, включаючи Київ, яким володів — под татарами — Ярослав Володимирович Суздальський. Це прагнення підкреслив Данило, призначивши Кирила на митрополита всієї Русі і виславши його на висвячення до Hiкeї a 1246 році. Таким чином боротьба між південно-західною та північно-східною Руссю за керівництво всіма руськими землями тривала в нових умовах, под зверхністю сюзерена в особах ханів Золотої Орди і монгольського Великого хана.

Прагнення Данило знову заволодіти Києвом, цим символом великого князівства цілої України, виявилося за тими словами до нього Мендозга: виряджаючи його сина Романа із новгородським військом на допомогу, в 1257 р., коли Данило збирав сили проти Болоховської землі, котра відрізала його від Київщини, Мендовг переказав: «Надішлю тобі Романа із новгородці, аби пішов до Возвяглю, звідти й до Києву».

Дуже важливі на цьому тлі відносини Галицько-Волинського та ВолодимироСуздальського князівств. Сучасниками Данило були великі князі: ВолодимироСуздальський — Ярослав та його сині: Андрій та Олександр (Невський). Року 1243 Ярослава, Першого із князів, хан Бату викликав до Золотої Орди, звідки повернувся він «великим князем Русі». У. Пашуто вважає, що цей виклик, і призначення були наслідком того, що Ярослав не бравши долі у биті на р. Сіті 1238 року, коли князі намагалися покласти край переможному рухові татар. Ярослав здобув великий вплив при дворі Бату, але й можливо, що цей «фавор» у Бату викликав підозріле ставлення до нього при дворі великого хана в Монголії: Ярослава викликали до Коракоруму і там отруїли. Цікава думка автора, що обидва укра-їнські князі - Михаїл та Данило — стали жертвою провокації Ярославового сина: Михайло був забитий, Данило, более обережний уник небезпеки.

Після смерти Ярослава його сині дістали: Андрій — Володимир та велике князівство, Олександр — Київ та «всю землю Руську». Kpiм того Олександр володів Новгородом, не підвладним татарам. Андрія пiдтpимyвaли: Ярослав Тверський та Данило Галицький, із дочкою якого Андрій в 1250 році одружився. 1252 року Олександр поїхав до Бату, до Золотої Орди, і дістав ярлик на велике княжіння. Проти Андрія пішло татарське військо под командою Неврюя. Андрій втік до Швеції. Володимирський літопис закидає Андрієві, що не побажав він «царем (себто татарам) служити ». Beликим князем ставши Олександр, який повів політику повної супроти татар покори.

3 цією політикою Олександра ставити Б. Пашуто в зв «язок відрядження Бату, того ж 1252 року, війська под командою Куремси проти Данило. Олександр, звільнившись із допомогою татар від конкуренції власного брата, хотів був тім самим чином звільнитися від суперництва короля Данило. Алі, — додає тієї автора, — на відміну від князя Андрія Ярославовича, ГалицькоВолинськнй князь зумів відбити татар, втративши лише Пониззя.

Після того, як хрестоносні війська зруйнували Константинополь і 1204 року заснували на руїнах Візантійської імперії Латинську, Візантія зорганізувала в Hiкeї нову столицю. Туди перейшли і цісарський двір із Федором I Ласкарисом, і патріарх. Цісарі Феодор І й, зокрема, Іван Ватаці шукали союзів для боротьби із Латинською імперією та Папською Kypiєю. Союз із цісарем Фрідріхом II у 1240-роках хвилював Kypiю. Одночасно вона намагалась нав «язати зв «язки із татаро-монголами і вислала послів до Монголії, щоб розпочати спільну акцію проти Нікейської імперії.

Олександр включився у союзну спілку, який наприкінці 1250-ох poків зв «язав Нікейський Візанійський двір, очолений цісарем Ватаці, та великоханський двір у Коракорумі. «Не може бути сумніву, — пише Б. Пашуто, — що в татарсько-нікейських переговорах брали доля руські (себто володимиросуздальські) дипломати». У ході переговорів Олександр 1258 року примушений був визнати татарське панування над Новгородом, хоч татари ніколи його не підкоряли. Тоді ж встановлено систему баскаків і досягнуто привілеїв для Церкви і духівництва. Тоді ж покінчено із незалежним існуванням ГалицькоВолинського князівства: замість Куремси прийшов pоку 1258 воєвода Бурундай із більшими силами. Спочатку він, не оголошуючи війни Романовичам, закликав ix на допомогу в поході на Литву, і Василька мусів іти із ним; це привело до розриву із Литвою. Наступного року Бурундай із «явився із ще більшими силами і примусив знищити власними руками усі укріплення: Крем «янець, Лучеське, Данилів, Стожек, Луцьк, Львів, Володимир. Залишився лише добро укріплений Холм. Після того татари пішли на Польщу і зруйнували Люблін, Завихость, Сандомир, Лисець, Краків.

Цей останній напад татар зруйнував усє, що зробили Данило та Василька для оборони Галицько-Волинської держави. Року 1264 помер Данило в гіркій свідомості безпорадного свого стану. Літопису присвятив зворушливі слова на спогад короля Данило, що був «мудрий, як Соломон».

Данило — це найбільша постать в icтopiї Галицько-Волинської держави. Він вів свою діяльність серед незвичайно важких обставин. З великими зусиллями він наново із «єднав розбиту державу, ведучи боротьбу із Польщею та Угорщиною й із анархічним боярством. Нічого не втратив із батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах і від Вісли, поширив державну територію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорганізував державний апарат. Не давши знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув світ і підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії вийшов у зв «язки із Західною Європою, шукаючи там політичної і культурної допомоги. Працею свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основи под її дальший розвиток.

З Данилом зійшов із історичного кону один iз найвидатніших володарів України, талановитий, самовідданий, освічений. Загальні обставини не дали йому довести до кінця справу піднесення України, але й, не так на усі перешкоди, він багато зробив у цьому напрямі. Він зібрав ycі землі, що ними володів Роман, створив iз них із допомогою Василька могутню державу, із якого рахувалися сусіди, якої визнавав за поважну тато. Своїм коронуванням він затвердивши її становище як королівства, як гідної спадкоємниці традицій.

Київської держави, і уможливив майже на сто років її існування. Данило, не так на тяжкі умови постійної війни, зумів зламати боярську опозицію і творити державу на нових засадах. Галицько-Волинська держава зайняла почесне місце серед європейських держав; її міста викликали здивування, її армія сягала Каліша та Оломунця, її військова тактика здобула славу. Нема за тісні зв «язки із Західною Європою, культура, закони, література, релігія Галицько-Волинського князівства залишалися українськими.

Доба Данило важлива і тім, що протягом 20 років яскраво намітилася різниця між ідеологією та орієнтацією української держави і ВолодимироСуздальської: тоді, як Данило для зміцнення своєї держави та звільнення її від татарського панування шукав зв’язок із Європою, Олександр, орієнтуючись на схід, визнав безоглядно уладові татар. Таким чином стали один проти одного два piзні світи.

Список використаної літератури:

1.Брайчевський М. Конспект Історію України. — До.: Видав. поліграфічний центр «Знання», 1993.

2.Грушевський М. С. Історія України-Руси У ІІ т., Т.2 ХІ-ХІІ вік. — До.: Наукова думка, 1992.

3.Давня Історія України: Навч. посібник для вищ.навч.закладів. У 2 кн. П. П. Толочко, Д. Н. Козак, С. Д. Крижицький та ін. — К.:Либідь, 1994.

4.Історія України: Курс лекцій. У 2 кн. Кн.1 Від найдавніших часів до кінця ХІХ століття / Л. Г. Мельник, В. Д. Баран, О.І.Гуржій та ін. — К.:Либідь, 1991.