Визначення предмета сільської історії

Визначення предмета сільської історії потребує попереднього розгляду кола дослідницько-пізнавальних проблем, починаючи від виявлення співвідношення глобального та локального й закінчуючи методами дослідження.

Історичний досвід засвідчує циклічний характер дії інтеграційної та дезінтеграційної тенденцій, коли вони випереджають одна одну, але завжди існують як антиномія. Зазначене явище М. Іванов назвав парадоксом глобалізації, який полягає в тому, що вона йде поряд з локалізацією: відбувається зростання соціальної, економічної та політичної ролі локальних спільнот, які виявилися втягнутими у складну систему глобальних зв’язків та залежностей. Це відкриває перед нами нові можливості й у той самий час створює нові загрози, змушуючи самостійно знаходити засоби адаптації до нових умов. За такої ситуації глобалізація зіштовхується з зустрічною тенденцією, яка проявляється у фрагментації простору.

Це потребує від дослідника, як зазначає Я. Верменич, застосування ідей широкого контекстуалізму вміщення кожної події чи явища у найширший соціальний і культурний контекст. Йдеться про вироблення здатності історика бачити ціле до того, як він візьметься впритул до аналізу його складових частин. Контекстуальність у даному разі слугує запорукою того, що співвідношення глобального і локального, макрой мікрорівнів в історичному аналізі виявиться оптимальним. Така традиція розрізнення глобального та локального, загального та часткового в історичній науці простежується ще з часів В. Ключевського, який виділяв два предмети та два прийоми історичного вивчення: перший історія культури, або цивілізації (загальна історія), в основі якого лежить вироблення людини і людського співжиття; другий історична соціологія (переважно місцева історія), заняттям якої є пошук властивостей та сил, що створюють та направляють людське співжиття. Відмінність першої історії від другої в тому, що зміст історії культури складають результати історичного процесу, а в історичній соціології спогляданню підлягають сили та засоби його досягнення, так би мовити, його кінетика11.

Тим самим В. Ключевський порушив питання про співвідношення теоретичної та описової (емпіричної) історії, що вимагає від історика вміння робити певні узагальнення, використовуючи теорії та вдаючись до рефлексії, а також володіння методикою критичного аналізу історичних джерел. В цьому сенсі сільська історія може бути одночасно віднесена до теоретичної історії (історичні знання щодо загальнодержавного рівня сільських територій) та до емпіричної історії (зріз історичних знань на інших рівнях територій й у першу чергу базовому).

Спостереження за суспільним процесом, що відбувається на сільських територіях, за просторовими та часовими координатами, поновому ставить питання про роль минулого, сьогодення та майбутнього у історичних дослідженнях.

У зв’язку з цим доречним є звернення до теоретичної спадщини М. Бердяєва, який ділив історичний час на три частини минуле, теперішнє і майбутнє, які він вважав примарними. І це тому, що «. .теперішнє є тільки якоюсь нескінченно мало тривалою миттю, коли минулого вже немає, а майбутнього ще немає, але яке, само по собі, представляє якусь абстрактну точку, що не визначається реальністю. Минуле примарне тому, що його вже немає. Майбутнє примарне тому, що його ще немає. Лінія в часі розірвана на три частини, немає реального часу».

Проте така позиція не означає заперечення історичного часу як такого, який є важливою категорією пізнання суспільного життя, завдяки якій можна відстежувати певні зміни. Він складається з часу життя кожної окремої людини і сукупного плинного часу людської спільноти. Звісно, історичний час відрізняється від абсолютного, дійсного математичного часу, який, за І. Ньютоном, тече рівномірно і інакше називається тривалістю. Історичний час є частиною тривалості, яка має точку відліку.

Певний інтерес щодо розуміння історичного часу викликають погляди Р. Колінгвуда, який зауважував, що «…історія в буденному чи поширеному розумінні слова є знанням про минуле, і ми, щоб зрозуміти її особливості та їй притаманні проблеми, маємо поцікавитися, що ж воно таке минуле. Минуле стало теперішнім, і тому коли ми питаємо, де шукати минуле в живій і конкретній актуальності, то відповідь буде: у теперішньому. Але ж минуле, існуючи актуально у вигляді теперішнього, існує ще й ідеально як минуле як те, чим воно було до того, як перетворилося на теперішнє.Таким чином теперішнє складається з двох ідеальних елементів минулого і майбутнього; отже, воно є і майбутнім, і минулим у синтезі, який є актуальним, фактично існуючим». З цієї точки зору коріння майбутнього лежать у минулому і в сьогоденні.

Інтеграційно-контекстний підхід, який враховує просторовий та хронологічний підходи до вивчення історії, запропонував Г. Ріккерт, який відмічав, що «історія.намагається, подібно генералізуючим наукам, зрозуміти усе у відомому зв’язку. Історичний зв’язок усякого історичного об'єкта має, так би мовити, два виміри, які можна було б назвати вимірами широти та довжини, тобто, по-перше, історія має встановити відносини, що пов’язують об'єкт з оточуючим його середовищем, та, по-друге, прослідкувати від початку до кінця в їхньому взаємному зв’язку різні стадії, які об'єкт проходить послідовно, або, інакше кажучи, вивчити його розвиток». Такий підхід дозволяє виявити генезис та еволюцію суспільного процесу й вплив на нього просторових факторів розвитку.

Що стосується поєднання міждисциплінарності та дисциплінарності при дослідженні сільського простору й визначення місця в цьому пізнавальному процесі історичної науки, було б доцільним послатися на висловлювання одного з сучасних представників французької школи «Анналів» М. Емара про те, що історія це не все, але все є історією. Така оцінка історії є свідченням всеосяжного характеру історичних знань. Одночасно це й широке тлумачення розуміння історії як діяння людей у будь-якій сфері суспільного життя, яка має просторові та часові координати.

Проте таке уявлення не позбавляє дослідника від необхідності виокремлення предмета вивчення історії в рамках руралістики як міждисциплінарної наукової галузі. Ця процедура передусім потребує визначення предметного «стику» історії та інших наукових дисциплін, до яких в першу чергу слід віднести географію, соціологію, аграрну економіку, земельне право та екологію. Наявність такого «стику» або перетину напрямів та точок дотику загальних дослідницьких проблем мають своїм наслідком формування таких дисциплін як історична географія, аграрна історія, соціальна географія сільського господарства, регіоналістика, історичне ландшафтознавство, історична локалістика, місцезнавство, локальна соціальна історія, соціологія села. В рамках зазначених дисциплін активно використовується інструментарій суміжних наук. Очевидно, що ця тенденція з часом буде набувати нових обертів. Звісно, відбувається й розгалуження історичної науки на певні напрями досліджень та нові історичні дисципліни.

Попри це, має активно використовуватися арсенал дослідницьких методів історичної науки, пов’язаних з правилами та процедурою пошуку, виявлення, відбору, встановлення достовірності джерел інформації щодо отримання нових знань про сутність суспільного процесу або окремого фрагменту дійсності, що відбуваються в межах сільського простору. До таких методів відноситься джерелознавчий метод, за допомогою якого виявляються та досліджуються джерела інформації, які безпосередньо відображають історичний процес. До цих джерел передусім відносяться архівні матеріали, предмети матеріальної та духовної культури, сільського побуту, спогади учасників історичних подій тощо. Застосування хронологічного методу при дослідженні життєдіяльності на сільській території дозволяє дослідити її у часовій послідовності та з’ясувати походження та головні етапи сільського розвитку в межах певного простору. Ретроспективний метод передбачає оберненість у минуле на основі історичної пам’яті, досвіду, мислення та людської свідомості з метою використання знання минулого для розуміння сучасного та майбутнього сільського розвитку. За допомогою методу івент-аналізу аналізуються дані про події, без чого неможливо уявити наративну (оповідальну) історію. Цей метод ґрунтується не стільки на дослідженні змісту інформації про події, скільки на врахуванні їх частоти. Метою івент-аналізу є визначення алгоритму кожної окремої події, виявлення одиниць виміру подій (суб'єктів та об'єктів дії та її часу) з подальшим з’ясуванням взаємозв'язків між окремими подіями, з яких складається суспільне явище. Завдяки цьому з’являється можливість здійснення системної діагностики тієї чи іншої проблемної ситуації у розвитку сільських територій.

Визначення змістовного наповнення предметного поля історії сільського простору потребує співставного розгляду категорій «часу» та «простору». За часовим структуруванням уявлень про дійсність все, що відбувається у просторі, в будь якій із сфер суспільного життя чи галузі діяльності, має ознаки історичності. Проте незаповнений простір не несе у собі ніяких сутнісних характеристик, крім параметричних (площа, протяжність, компактність, конфігурація) та просторовогеографічних координат. Простір представляє інтерес для історика як місце життєдіяльності. З цього приводу Я. Верменич використовує поняття «проживання простору», яке означає осмислення територій проживання людини. В нашому випадку мова йде про сільські території й їх осмислення. Більшість сучасних вітчизняних та зарубіжних істориків під осмисленням чи переосмисленням ролі простору і просторових чинників розуміють дослідження не стільки території, скільки сформованих у їх межах соціумів як соціальних організмів.

Аналізуючи джерельну базу та методи вивчення сільської історії, М. Румянцева доводить, що сільський світ, хоча й перебував традиційно на периферії уваги істориків, але ніколи не зникав із їх дослідницького поля, а селянин залишався при цьому не суб'єктом, а об'єктом історичної дії.

Розв’язання завдання переосмислення наукових уявлень про сільський простір, яке стоїть перед сучасною історичною наукою, потребує критичного аналізу знань, що складають зміст сільської історії. На наш погляд, історична наука на сьогоднішній день оперує не системою знань, а фрагментарними знаннями з тих чи інших аспектів сільського буття.

Істотного переосмислення, на переконання Я. Верменич, потребує традиція нерозчленованості «історії міст і сіл». Адже очевидно, що міські і сільські спільноти це два різні, навіть гостро відмінні типи групової самоідентифікації. Локальні соціокультурні простори, якими є міста й села, виступають у ролі структуроутворюючих начал для двох відмінних типів самоорганізації. Міській субкультурі притаманний потяг до інновацій, сільській авторитет традиції. Більше того, як вважає географ Т Нефьодова, природне, культурне, соціально-демографічне та економічне різноманіття сільського простору сформувало настільки різні сільські світи, що часто вони становляться незрозумілими один для одного.

Малодослідженими є історія аграрних перетворень та історія аграрної політики пострадянської доби, які мали революційний, а не еволюційний характер й базувалися на соціальних, економічних, психологічних та інших підвалинах. Поза увагою істориків залишається критичний аналіз наслідків сучасних реформ на селі, які завдали значних втрат сільському господарству, селу і селянству. Унаслідок цього, як зазначає В. Юрчишин, у переважній більшості сільських поселень простежується асоціальність сільсько-селянського буття.

Наскрізною проблемою сільського буття, дослідженням якої протягом тривалого часу займаються історики, є селянське питання, яке належить до категорії доленосних та фундаментальних, тобто таких, від розв’язання яких залежить подальша доля не тільки певного соціального прошарку, галузі, а й країни в цілому. Історики не меншою мірою, ніж економісти і соціологи, мають дати аргументовану відповідь на питання: чому, отримавши у власність земельні ділянки, селяни не тільки не стали господарями власної долі, а й перебувають на межі зникнення як первинна форма існування соціуму та соціальності?

Проте серед сільськотериторіальної проблематики є тема, соціальну відповідальність за наукове освоєння якої історики не мають розділяти з представниками інших наукових дисциплін. Це тема, пов’язана з формуванням історичної пам’яті, на основі якої відбувається просторова самоідентифікація сільського населення. Йдеться про спосіб самосприйняття тих чи інших сегментів сільського простору як вернакулярних (від англ. vernacular місцевий, народний, рідний). За Т Джорданом, вернакулярні території є продуктом просторового сприйняття «середньої людини», а ніяк не інтелектуального творення вченого. Тому «шукати» ці території треба не в господарських та культурних особливостях, а у сприйнятті цих особливостей людиною.

У вітчизняній статистиці та науці відсутні дані про те, яка частина сільського простору покрита вернакулярними територіями. Можна з достатньою впевненістю стверджувати, що таких територій обмаль й знаходяться вони переважно у приміській зоні, що свідчить про просторову нерівнозначність, за якою одні території є життєздатними (меншість), інші нежиттєздатними (більшість).

Разом з тим, припущення відносно того, які саме території серед множини інших слід вважати вернакулярними, не може замінити собою предметного дослідження даного феномена. Щодо цього існує відпрацьована американська система методик виявлення територіальних переваг населення, яка складається з наступного: прямогоопитування місцевих мешканців; тлумачення посередніх ознак в матеріальній культурі; статистики руху людей, товарів, інформації; дослідження літературних джерел.

В Україні проведення комплексних досліджень з метою визначення вернакулярних територій уявляється реалістичним тільки після здійснення паспортизації сільських територій базового рівня й проведення статистичних обстежень з наступним формуванням відповідної звітності у розрізі базового та районного рівнів цих природних та соціально-просторових утворень.

Історики також мають долучитися до дослідження процесу руралізації, сутність якого полягає у проникненні елементів сільського способу життя у міста. Цей процес має декілька проявів. По-перше, руралізація є зустрічним і зворотним процесом по відношенню до урбанізації, яка зумовила не тільки стрімке зростання міст і міського населення за рахунок сільського, а й продемонструвала переваги міст як промислових, транспортних, торговельних, культурних, наукових та адміністративних центрів. Це сформувало в суспільній свідомості їх образ як місць, що є більш привабливими за умовами життєдіяльності, ніж сільські території, який матеріалізується у міграційному русі сільського населення. По-друге, руралізація є наслідком просторового зрощення міст та прилеглих до них сільських територій. Потретє, руралізація знаходить свій прояв у перетворенні «аграрних міст» в села внаслідок закриття в них переробних підприємств, скорочення об'єктів соціокультурного призначення. По-четверте, деякою мірою прояви руралізації є результатом розміщення в містах підприємств з переробки сільськогосподарської сировини.

Незважаючи на розширення сільських просторових меж за рахунок неселітебних територій, для історичної науки ніяким чином не зменшується актуальність дослідження сільських населених пунктів, значна частина яких мають статус історичних.

Слід розрізняти масштаб історичного дослідження сільського простору й відповідне йому предметне поле, які притаманні тому чи іншому рівню сільських територій. Безперечно, прерогативою вивчення територій базового рівня є особистість, сім'я, домогосподарство, побут та культура сільської громади, історія села та соціуму. В даному випадку мова йде про емпіричний рівень історичних досліджень сільського простору. На районному та регіональному рівнях основна увага дослідників має приділятися виявленню та опису місцевих та регіональних особливостей сільських територій. Загальнодержавний рівень сільських територій асоціюється з теоретичним рівнем історичного мислення.

Окремого розгляду заслуговують взаємозв'язки сільської територіальної підсистеми суспільства з відповідною міською підсистемою.

Предметом спеціального дослідження історичної науки є ті чи інші різновиди сільських територій, між якими існують як спільні риси, так і відмінності.

Із викладеного можна зробити висновок про те, що предметне поле сільської історії є достатньо розгалуженим, що обумовлено складною структурною будовою об'єкта сільського розвитку (сільські території), його багаторівневістю, різновидністю та різнотипністю. Додаткове уявлення про сільську історію як складову руралістики дає її розгляд в контексті інших історичних дисциплін.