Принципи й методи навчання та форми його організації

У народі здавна побутує справедлива думка, що навчання не така вже й проста справа («Наука не пиво: в рот не ввіллєш», «Нема науки без муки»). Його не можна звести до простої передачі знань, якими володіє вихователь, тим, хто цих знань не має. Це спонукає до постійних пошуків раціональних шляхів організації навчання, відкриття його об'єктивних закономірностей, які знайшли своє відображення в принципах і методах навчання.

Дидактичні принципи — це основні положення, якими керується вихователь при організації навчання. Принципів навчання в народній дидактиці ніхто не видумував. Вони постали емпіричним шляхом на основі узагальнення народної практики навчання і відкриття його найтиповіших об'єктивних закономірностей.

Вироблення принципів навчання в народній дидактиці йшло не відразу, а поступово. Кожний крок у пізнанні природи, суспільства, людини, у розвитку виробництва, матеріальної і духовної культури не тільки розширював і поглиблював зміст навчання, а й забезпечував поступ у застосуванні його принципів. Глибина й точність відображення в принципах народної дидактики закономірностей процесу навчання визначається рівнем розвитку народної педагогіки і суміжними з нею галузей знань — народної психології, фізіології. Мотивація доцільності додержання того чи іншого дидактичного принципу нерідко випливає також з позицій народної філософії. Наприклад, народна філософська течія природовідповідності актуалізувала в народній дидактиці принцип природовідповідності, за яким навчання треба проводити з урахуванням природи дитини, зокрема її особливої схильності й податливості до навчання («Гни дерево, поки молоде, учи дітей, поки малі», «Тоді учи, як упоперек на лавці лежить, а як подовж ляже, тоді вже його трудно вчити», «Чого Івась не навчиться, то Іван не знатиме»), вікових та індивідуальних особливостей («Що голова, то розум», «Всяк розумний по-своєму: один спершу, а другий потім»). Народна філософія сенсуалізму, яка вважає, що навколишній світ пізнається в основному через відчуття і почуття людини, та розглядає відчуття як відображення об'єктивної реальності, висунула на передній план у народній дидактиці принцип наочності («Краще раз побачити, ніж сто разів почути»). Характерно, що народна дидактика до кожного відкритого нею принципу ставиться з однаковою увагою, не допускаючи применшення якогось одного з принципів. Показовим у цьому відношенні може бути, наприклад, ставлення до наочності, роль якої в навчанні справді величезна, але не всеосяжна («Око бачить далеко, а думка ще дальше»). Відчуттєве сприйняття деколи може бути неточним, а то й оманливим («Чув дзвін, та не знає, де він»). Уникнути цього можна через забезпечення єдності чуттєвого пізнання з логічним («Треба розумом надточити, де руки не візьмуть»), через збудження свідомості й активності думки («Хто думає, той і розум має»). А коли ще згадаємо поширені серед народу афоризми: «Говори мало, слухай багато, а думай ще більше», «Не на користь книжку читать, коли вершки лише хапать», то твердо переконуємося в послідовному відстоюванні народною дидактикою принципу свідомості й активності навчання. Справжній успіх грунтується на усвідомленому навчанні, на бажанні вчитися («Гарно того вчити, хто хоче все знати»). І навпаки, нехтування навчанням призводить до сумних наслідків («Ледачий учень плачучи до школи йде»).

Народна дидактика наскрізь оптимістична. Вона вірить у силу навчання. Тому й закликає: «Не кажи — не вмію, а кажи навчусь». Навчання має бути доступним, відповідати віку і рівню розвитку дитини. Принцип доступності навчання в народній дидактиці вимагає, щоб нові знання були посильними для дитини, грунтувалися на її життєвому досвіді, уже здобутих знаннях, щоб кожна порція нових знань підносила особистість на вищий рівень розвитку, вела її від легкого до трудного, від невідомого до відомого, від простого до складного. Доступність не означає спрощеності чи штучного полегшення. Навчання — не забавка і не розвага, а серйозна, наполеглива праця. Справжнє навчання те, що вимагає долання певних труднощів («Доки не впріти, доти не вміти», «Хто хоче знати, тому треба менше спати»), що дає людині знання, які вона може зберегти протягом усього свого життя. Спрямування народної дидактики в майбутнє, орієнтація на додержання принципу міцності навчання зафіксовані, зокрема, в таких народних висловах: «Що в молодості навчишся, то на старість як знайдеш», «Учись змолоду — пригодиться на старість», «Учись — на старість буде як знахідка».

Народна дидактика зародилася, виросла й зміцніла у вирі життя народу. Вона виплекана генієм колективного розуму трудових мас. Інакше кажучи, народна дидактика постала зі школи життя, тому провідним її орієнтиром стало саме життя, життєві потреби людини, реалізація принципу зв’язку навчання з життям. Зв’язок навчання з життям у народній дидактиці передбачає передусім життєвість і актуальність змісту навчання («Потрібно учиться, завжди пригодиться»), органічну єдність знань, умінь і навичок («Науки не носить за плечима», «На те коня кують, щоб не спотикався»), поєднання навчання з виробничою працею («Хто багато робив, той і багато знає», «Хто що вміє, то і діє», «Хто що знає, тим і хліб заробляє», «Губами говори, а руками роби», «Хто добре учиться, той буде добре й робить»). Останнє означає, що здобуті людиною знання — не мертвий вантаж, а міцна опора в повсякденній трудовій діяльності. Про того, в кого голова начинена знаннями, далекими від життя, у народі іронізують: «Учений, а кобили не запряже».

Цінними є не будь-які знання, а достовірні, правдиві («Правда світліша сонця», «Той дає раду, хто знає правду»). Справжні знання дають можливість пізнати навколишній світ, зрозуміти найістотніші властивості та взаємозв'язок предметів і явищ. Справжні знання — це знання наукові. Про науку в фольклорі є чимало висловів: «Наука в ліс не веде, а з лісу виводить», «Чим більше науки, тим довші руки», «Де більше науки, там менше муки». Людина, озброєна науковими знаннями, непереможна. Сила науки в тому, що вона дає об'єктивне відображення світу, озброює людину системою знань про закономірності розвитку природи і суспільства та способи впливу на навколишню дійсність. Народна дидактика постійно прагне до наукових знань. Вона поставила науковість навчання в ряд своїх найважливіших дидактичних принципів. Народ визнає справжнім навчання тільки те, що спрямоване на засвоєння наукових знань. Тому й слово наука, крім прямого значення, у народному розумінні асоціюється ще й з рядом інших понять: наука — це освіта, навички, знання, набуті людиною в процесі навчання, життєвого досвіду; те, що повчає, дає життєвий досвід. У народі досить часто поняття посилати, віддавати вчитися куди-небудь, до когось передають словами віддавати в науку. Навчання — це наука. Провчити кого-небудь теж означає дати науку. Коли когось застерігають від прикрих помилок, то також кажуть: для науки; у (на) науку.

Ми вже говорили, що народна дидактика визнає тільки те навчання, яке виховує. У зв’язку з цим вона твердо й послідовно обстоює принцип виховуючого навчання. Навчання і виховання в народній дидактиці так тісно переплелися, що в багатьох моментах їх розділити просто неможливо, бо сприймаються вони, як одне нерозривне ціле. Віра у виховні можливості навчання в народній дидактиці така велика, що слово навчання (наука) тут нерідко фігурує замість поняття виховання. Коли в народі кажуть навчання, то здебільшого мають на увазі виховання: «Умів дитину народити, умій і навчити», «За науку цілуй батька й матір у руку», «Та дитина ледача, якої батько не вчив», «Злому сину не в честь наука», «Діти батька не вчать». Емпіричним шляхом народна дидактика дійшла справедливого висновку про навчання як основний чинник становлення особистості — формування розуму й світогляду дитини, її почуттів, пам’яті, уяви, мовлення і мислення, уваги й спостережливості, ставлення до життя, знань і праці, пізнавальних і творчих здібностей та інтересів. Навчання за народною дидактикою спонукає людський розум вбирати ідеологію і психологію трудящих, їх переконання, традиції, моральну, інтелектуальну й естетичну культуру. Надійним спільником у цій важливій справі є різноманітні методи і прийоми навчання.

Методи навчання — це способи педагогічних дій, за допомогою яких досягається засвоєння знань, умінь і навичок, а також розвиток пізнавальних і творчих здібностей людини. Прийом є частиною методу, його деталлю, що виявляється в окремих операціях мислення, моментах процесу засвоєння знань, формування вмінь і навичок. Методи і прийоми навчання в народній дидактиці мають психолого-педагогічний вплив на особистість. До того ж вони дуже прості, легкі й загальнодоступні в застосуванні, розраховані на масове користування, а не тільки педагогами-професіоналами. Умовно їх можна поділити на чотири групи: наочні, словесні, практичні і ігрові.

Наочний метод — це метод показу дітям явищ навколишньої дійсності. Використання його відповідає дидактичному принципу наочності, а застосування пов’язане насамперед із спостереженням. У повсякденному житті дитина вже змалку спостерігає за працею дорослих, змінами в житті рослин, у неживій природі, повадками тварин, вчинками людей, побутом. Важливе значення в навчанні має також показ предметів, малюнків, зразків певних речей (наприклад, вишивки під час вишивання, аплікації чи якоїсь конструкції), способів дії під час навчання рукоділля, фізкультурної вправи, танцю, розгляду творів народного образотворчого мистецтва.

Наочні методи використовуються в тісному зв’язку зі словом. Народна дидактика розглядає слово як важливий засіб здобування знань. Вона за свою довговікову історію виробила цілий арсенал словесних методів навчання. До них належать бесіда, розповідь, опис, пояснення, читання, усна народна оповідальна (казки, легенди, перекази, спогади, бувальщини), народна пісенна (календарна обрядова поезія, пісні трудові, думи, історичні пісні, балади, пісні ліричні, родинно-побутові, соціально-побутові, козацькі, антикріпосницькі, рекрутські та солдатські, чумацькі, бурлацькі, строкарські та заробітчанські, коломийки і частівки, народна драма, робітничі пісні) і народна повчальна творчість (прислів'я і приказки, притчі, заповіді, правила, сентенції, заборони). дидактика навчання мотивація Народна дидактика бореться за те, щоб молодь не тільки мала знання, а й володіла відповідними вміннями і навичками, тобто вміла застосовувати здобуті знання на практиці, в трудовій діяльності. Особливої актуальності в зв’язку з цим у ній набули практичні методи навчання. Діти за вимогою дорослих виконують практичні завдання за зразком (чи за вказівкою). Зразок орієнтує, що слід зробити, а вказівка — як треба зробити. Найчастіше ці завдання відображають суть трудових обов’язків. Тому й практичні методи навчання в народній дидактиці в основному втілювалися в повсякденній праці.

Велику увагу народна дидактика приділяє методам, які стимулюють навчання. До таких методів належать різноманітні ігри — дидактичні, рухливі, драматизовані, а також епізодичні ігрові прийоми. Всіх їх об'єднуємо в ігрову групу методів. Ця група методів у народній дидактиці представлена дуже щедро. У цьому нас легко може переконати навіть перелік народних дитячих рухливих ігор і забав: «У ворони», «У вуха», «Гуси-гуси, додому», «У гльога», «У дарунки», «У довгої лози», «У дула», «У джигута», «У зайців», «У ковіньки», «У кавуна», «У козла», «У койструбки», «У крамаря», «У неба», «У ножа», «У палочки», «У перепілки», «У піжмурки», «У сліпака», «У сороки» та багато інших. До словесних ігор належать народні загадки й скоромовки, запитання, задачі, головоломки, шаради, небилиці, лічилки, колискові пісні та забавлянки (утішки), ігрові пісні й приспівки, заклички та примовки, прозивалки і дражнилки, безкінечні пісеньки та діалоги, звуконаслідування. Як бачимо, народна дидактика великого значення надає в навчанні дітей ігровим методам, які викликають у них інтерес до знань, розвивають допитливість і кмітливість, сприяють сенсорному вихованню, вселяють життєвий оптимізм й будять емоційну снагу. Те, що в звичайній ситуації може бути нудним, тяжким і нецікавим, у грі стає легким і захоплюючим. Однак народна дидактика не зводить усе навчання тільки до ігор і забав. Вона культивує лише елементи гри в навчанні, а не замінює навчання грою. Навчання — це наполеглива, мозоляста, напружена й копітка праця. Тому й ставиться народна дидактика до навчання дуже серйозно, скрупульозно шукаючи оптимальних його варіантів на основі застосування раціональних змісту, принципів, методів і форм навчання.

Форма навчання є важливим компонентом народної дидактики. Вона наділена властивою тільки їй функцією. Якщо при визначенні змісту навчання народна дидактика прагне відповісти на запитання «що вчити?», через принципи навчання зорієнтувати на вимоги до навчального процесу, в методах розкрити шляхи й способи навчання, то в формах вона відображає найраціональнішу організацію навчання. Форми організації навчання в народній дидактиці визначаються її можливостями та умовами функціонування й органічно пов’язані із змістом, принципами й методами навчання, втілюваними в середовищі трудящих. Зокрема, народна дидактика виділяє такі найпоширеніші форми навчання: навчання «ланцюжком», самонавчання, челядництво, наставництво, похід, прогулянка, екскурсія, гурткове заняття, колективне голосне читання. Форми навчання, як і його методи, в народній дидактиці склалися історично і зазнають у своєму розвитку змін.

У навчанні «ланцюжком» діє принцип: «Знаєш і вмієш сам — навчи цього іншого». Це одна з форм індивідуального взаємонавчання. Склалося воно в народній дидактиці дуже давно, ще тоді, коли людство тільки розпочинало навчання підростаючого покоління.

В умовах експлуататорського суспільства пригнічені класи, як правило, не могли дістати освіту в навчальних закладах. Тому основною формою здобуття знань для мільйонів трудящих стало самонавчання — самостійне навчання поза навчальним закладом, переважно без допомоги вчителя. Самонавчання є одночасно й засобом виховання, оскільки сприяє виробленню в особистості таких моральних якостей, як цілеспрямованість, наполегливість у досягненні мети, внутрішня організація, працьовитість. Прагнення трудящих до знань, стимульоване науково-технічним прогресом, з 60-х pp. XIX ст. активно підтримувалось передовою інтелігенцією та рядом громадських організацій. Для подання допомоги в самонавчанні різних верств населення були створені народні бібліотеки, читальні, університети, проводилися народні читання. Після перемоги революції 1917 р. в зв’язку зі створенням єдиної системи народної освіти, розвитком широкої мережі загальноосвітніх шкіл, середніх спеціальних і вищих закладів завдання і суть самонавчання якісно змінилися. Завершення переходу до загальної середньої обов’язкової освіти в нашій країні відкрило можливість кожній людині дістати ґрунтовні систематичні знання з основ наук, набути належну підготовку для дальшої самоосвіти, яка стала нині основною формою самостійного поглиблення і розширення знань, здобутих у навчальних закладах.

Трудящі завжди з повагою ставилися до кваліфікованих працівників, прагнули дати молоді належну професійну підготовку. Та вільного доступу до професійного навчання в спеціальних навчальних закладах у дітей трудящих не було. Щоб вийти із скрутного становища, народна дидактика змушена була вдатися до такої форми професійного навчання, як челядництво. Намір челядництва був наче й непоганий: під керівництвом майстра працювати і вчитися, щоб самому стати майстром. Але, по-перше, не кожний батько міг віддати свою дитину в підмайстри, оскільки плата за таке навчання була високою. По-друге, мрії і надії на таку форму навчання з боку того, хто вчився, часто не справджувалися. Приватницька мораль сіяла між майстрами відчуженість і ворожнечу. Боячись конкуренції, майстри неохоче розкривали технологію свого виробництва, нерідко тримали її в глибокій таємниці, а, вмираючи, свій виробничий секрет назавжди забирали із собою в могилу. Шлях до майстерності був нелегкий. Челядник терпів різні знегоди і приниження. Він був у майстра-хазяїна на становищі слуги й працював як наймит-попихач. Надії народної дидактики на челядництво не справдилися. Тому ця форма навчання назавжди відійшла в минуле. Натомість народна дидактика збагатилась такою формою навчання, як наставництво.

Наставництво нічого спільного не має з колишнім челядництвом, чи наглядацтвом. Сучасна народна дидактика наставником називає того, хто дає поради, навчає. Рух наставництва зародився в середовищі робітничого класу. Зачинателями й носіями наставництва стали ветерани праці. Це саме ті люди, які володіють високою трудовою майстерністю, багатим життєвим досвідом, наділені природним педагогічним хистом. Вони з доброї волі, за покликом душі вчать молодь працьовитості, виховують її на традиціях трудових мас. Заслуга наставників у тому, що вони допомагають молоді оволодіти професійною майстерністю, сучасними спеціальними знаннями, формують творчий підхід до праці.

У наставництві і сьогодні з особливою силою і яскравістю, з особливою переконливістю виявляється нерозривний зв’язок поколінь.

Потяг до знань у певній галузі нерідко об'єднує однодумців до колективних форм навчання — гуртків, походів, прогулянок, екскурсій, читань. Завдяки піднесенню культури, освіти у народній дидактиці наших днів поширилися такі форми здобуття і поглиблення знань, як читання книжок, газет, журналів, слухання радіо, доповідей, лекцій, повідомлень, перегляд телепередач, відвідування музеїв, виставок, кіно, театрів, зустрічі із знатними людьми, вченими, спеціалістами з різних галузей знань, громадськими діячами.

Говорячи про форми навчання, слід попутно згадати й про форми виявлення самої народної дидактики в порівнянні з дидактикою науковою. Наукова дидактика знаходить своє вираження в наукових працях учених, а застосування — у діяльності педагогів-професіоналів, у шкільному навчальному процесі. Народна ж дидактика живе в пам’яті народу, масовій навчальній практиці трудящих, навчально-виховних народних традиціях. Школою, підручником, уроком для тих, хто вчиться за народною дидактикою, є життя і праця. Народна дидактика відзначається не тільки великою масовістю аудиторії, а й широким педагогічним діапазоном виявлення змісту, принципів, методів і форм навчання з явною тенденцією до їх дальшого розвитку й удосконалення.