Доказательства у господарському процесі (Украина)

Міністерство науку й освіти Украины.

Таврійський Національний Університет им. В. И. Вернадского.

Курсова работа.

Предмет: «Господарський процесс».

Тема: «Докази на господарському процессе».

студента 5 курсу, юридичного факультету, заочного відділення, групи Є ,.

Гаврилюка Е.В.

Cимферополь, 2003.

1.

Введение

2. Понятие доказів у господарському процесі 3. Понятие і різноманітні види доказів 4. Предмет доведення 5. Относимость, допустимість доказів і факти, які потребують доказательств.

6.Истребование, дослідження і - оцінка доказательств.

7.

Заключение

8. Список використаних источников.

Нині за переходу до товарно-грошовим відносинам в хозяйствен-ном обороті стало неможливими ефективне використання законодавства Совет-ского Союзу під час здійснення регулювання спірних ситуацій між суб'єктами підприємницької діяльності, іншими суб'єктами що стосуються хозяй-ствованию. Саме з метою забезпечення правового захисту підприємницької і свя-занной із нею діяльність у незалежній Україні було прийнято низку нормативних актів, зокрема і акти регулюючі діяльність арбітражних (господарських) судів: Кон-ституция України, закон України «Про арбітражний суд», Арбитражно-процессуальный кодекс України, др.

Арбитражно-процессуальное законодатнльство складається з Арбитражнопроцессу-ального кодексу, закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або його банкрутом», інших нормативноправових актів. Як зазначив Абрамов: «Марно думати, що матеріальним і процесуальним правом існує непроходи-мая грань"[1]. Тому до хозяйственно-процессуальному праву як і належить і некото-рые материально-правовые акты.

Як людина іншій галузі права хозяйственно-процессуальному праву свойст-венны свої певні елементи. Участь сторін, третіх осіб, прокурора, подача позову, апеляції, касації, інші атрибути господарськимпроцесуального права. У тому числі можна назвати таку найважливішу інститут як докази на мозяйственно-процессуальном праві. Законодавець визначив, що доказами явля-ются будь-які фактичні дані, виходячи з яких до господарського суду в определен-ном законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, у яких грунтуються вимоги, і заперечення сторін. Докази мають особливо важлива зна-чение у господарському судочинстві, оскільки без них неможливо правильно разре-шить спірний питання. Сторони можуть вільно надавати докази суду в зіответствии до основних засад рівноправності, законності, змагальності, іншими принци-пами виробництва, у Господарському суді. При наданні доказів суду сторо-ны повинні враховувати вимоги встановлені ГПК, кодекс чітко розмежовує ви-ды доказів, які можна використані, у тому числі: письмові, веществен-ные, висновок експертизи, пояснення сторін, третіх осіб, пояснення посадових осіб та інших працівників підприємств, установ і закупівельних організацій, як участвую-щих в справі. Також для доказів велике значення мають относимости і допустимости.

У цьому роботі у повною мірою розглядатимуться всіх аспектів інституту доказа-тельств у господарському процесуальному праві. Визначення його важливості в правильному розгляді суперечок що виникають внаслідок ведення господарської деятельности.

Поняття доказів у господарському процессе.

Доведення є найскладнішою, трудомісткою роботою у діяльності пра-воохранительных органів, зокрема і місцевих господарських судів. Пояснюється це тим, у процесі доведення, по-перше, має справу з фактами, подіями ретроспе-ктивного характеру, які, зазвичай, не можна сприйняти безпосередньо; по-друге, в процесі доведення зазвичай діють дві сторони з протилежними інтересами, що представляють докази на обгрунтування свою політичну позицію, але нерідко намагаються спростувати чи знецінити докази з іншого боку; по-третє, дока-зательства згодом утрачатися, втрачати свою переконливість з різних об'єктивних обстоятельств.

Доведення одна із найважливіших інститутів будь-якого правового процес-са, зокрема кримінального, громадянського, господарського, адміністративного. Без дока-зывания не можна істину у тій чи іншої справи, отже, неможливо його пра-вильно дозволити. Саме поняття «доведення» неоднаково визначалося різними вченими. Так, С. В. Курылев під доведенням має на увазі діяльність із метою переконати суд істинності фактів, що їм рассматриваются[2]. Чи з цим можна согласить-ся, оскільки тут, по-перше, відгороджується діяльність суду від суб'єктів доведення, по-друге, предмет доведення передбачається як заздалегідь даний, незмінний, бодай під час розгляду справи може і доповнюватися, і змінюватися новими существенны-ми обстоятельствами.

Протиставлення суду й сторін у доведенні яскравішими висловлював А.Ф. Клейн-ман, вказуючи, що доведення в арбітражному процесі є процесуальної дея-тельностью лише сторін, що складається в поданні доказів, спростуванні доказів противника, заяві клопотань, участі у дослідженні доказательств[3]. Звісно, ця формула неприйнятна ні з цивільному, ні з господарському процесах і з позицій закону, і практики. Хоча у чинному ГПК України у ст. 33 записано, кожна сторона має довести ті обставини, куди вона посилається як у підстави своїх вимог, і заперечень, але ж час ст. 38 ГПК каже, що й представлені сторонами докази недостатні, суд зобов’язаний зажадати від пред-приятий і закупівельних організацій незалежно від своїх участі у справі документи і матеріалів, необхо-димые для вирішення суперечки. Отже, як боку, а й суд зобов’язаний активно участь у процесі доведення. Практично і робиться. І це зрозуміло. Адже суд зовсім не повинен формально винести рішення в справі виходячи з того, яка сторона предста-вила більш повноцінні докази. Він зобов’язаний встановити об'єктивну істину в спорі і згідно із нею винести рішення. Слід враховуватиме й те, що за умов нашої сучасної дійсності далеко ще не кожна сторона може звернутися до услу-гам юристів (адвокатів) для ведення її справи. Без їхньої участі прогнозувати грамот-ный, докладну збирання та уявлення доказів важко. У зв’язку з цим вийде, що сторона, спроможною найняти адвоката, опиниться у процесі згорання у більш привілейованого становища перед тієї, що має такої можливості не окажется. У цивільному процесі це може виявлятися ще більше часто.

Здається, що правильне, повне юридичне й переконливе визначення рассмат-риваемого поняття дає К. С. Юдельсон, вказуючи, що судовим доведенням є діяльність суб'єктів процесу з встановленню з допомогою вказаних у законі процес-суальных засобів і способів об'єктивної істинності наявності або відсутність фактів, необхідні вирішення суперечки між сторонами[4].

Саме діяльність сторін, суду й інших учасників процесу з встановленню юридичних фактів (обставин), які мають значення для вирішення суперечки, з помо-щью встановлених законом засобів і є доведенням у господарському процессе.

Поняття і різноманітні види доказательств.

Поняття доказів різні вчені також визначали неоднозначно. Сомни-тельное думка, негативно вплинуло на позиції багатьох учених, висловив свого часу А. Я. Вишинський, стверджуючи: «…судові докази — це звичайні факти, самі які у життя явища, ті ж речі, ті самі, самі дії людей.

Судовими доказами є лише доти, оскільки входять у орбіту судовий процес, стають засобом встановлення цікавлять суд слідство обстоятельств"[5].

Отже, до доказам він відносив фактичні дані, з допомогою ко-торых встановлювалися доказываемые факти не враховуючи тих засобів, джерел, котрі були носіями цих фактів. Приблизно той самий позиції дотримувався С.В. Куры-лев, відносячи до судовим доказам відомі факти, з допомогою яких устанавли-ваются невідомі факты[6]. Тут знову ігноруються джерела фактичних даних, і до того ж час доказательственные факти ставляться до однієї площину, змішуються з доказываемыми юридичними фактами.

Тим більше що легко зрозуміти, які самі фактичні дані і їх джерела не мо-гут бути доказами. Так, сам собою факт зіпсованою продукції стане доказом лише тому випадку, коли він знайде відбиток закріплення в джерелах, як объя-снения відповідних осіб, акт експертизи, речовинне доказ. Тому фактичні дані як докази не можна розглядати окремо, відривати їхнього капіталу від джерел, які свідчить про них.

Тому, у принципі, прав М. К. Треушников, розглядаючи докази як по-нятия, які містять два тісно пов’язаних елемента: фактичні дані як зміст доказів і знаходять способи доведення як процесуальна форма[7]. Тільки не слід уточнити, що державні кошти доведення і знаходять способи доведення не варто плутати, оскільки кошти — це, предмети, містять інформацію про доказыва-емых фактах, а способи доведення — це прийоми, методи, порядок отримання й закреп-ления доказательств.

Приблизно о такому плані вирішується це запитання поставив і у нашій чинному законода-тельстве. У ст. 32 ГПК говориться, що доказами є будь-які фактичні дан-ные, виходячи з яких до господарського суду в певному законом порядку устанав-ливает наявність або відсутність обставин, у яких грунтуються вимоги, і воз-ражения сторін. Ці дані встановлюються друкованими й речовими доказами, висновками судових експертів, поясненнями представників сторін і других осіб, що у процессе.

Привертає увагу, що саме розірвані фактичні дані і кошти їх отримання, а й й інші іменуються доказами. Між тим сутність фактиче-ских даних, і коштів доведення жодна й та. І визначення їх лише терміном навряд чи є виправданим. Щоб уникнути відриву фактичних даних засоби доведення і виключити їх можливість протиставлення їх, варто було б определе-нии докази об'єднати їх у єдине целое.

Наприклад, так: доказами у господарському процесі, є фактичні дані, які з допомогою встановлених у законі засобів і в певному порядку засвідчують обставин, які мають значення до розв’язання господарського спора.

Докази як джерела фактичних даних із своїм змістом і харак-теру форми закон (ст. 32 ГПК) ділить сталася на кілька групп:

1) письмові доказательства;

2) речові доказательства;

3) висновок экспертизы;

4) пояснення представників сторін (і навіть, звісно, третіх на осіб із самостійним вимогою і такового);

5) пояснення посадових осіб та інших працівників підприємств, установ і закупівельних організацій, як що у деле.

У господарському процесі найпоширенішими і переконливими доказа-тельствами найчастіше виступають письмові. Пояснюється це тим, уперших, що хо-зяйственные взаємовідносини, зазвичай, оформляються договорами, угодами, пе-репиской тощо. По-друге, письмові докази є достовірними і стабільними. Вони можуть змінюватися, як це нерідко може бути з поясненнями пред-ставителей сторін та інших лиц.

Письмові докази можуть бути дуже різноманітними: рішення, распо-ряжения, договори, листування, акти тощо. Єдиним, що об'єднує їх всіх, і те, що вони своїм змістом свідчить про доказуваних обставин, які мають значення до розв’язання спора.

Письмові докази можуть представлятися суду в оригіналі чи надлежа-щим чином завіреною копії, виписки з відповідного документа. Звісно, для суду краще поводитися з справжніми документами, оскільки копії може бути недостовірними з неуважності, помилок при копіюванні чи свідоме спотворення змісту документа. Якщо в суду виникла підозра цього плану, він вправе зажадати від відповідної особи справжній документ.

Слід пам’ятати, що у суперечкам, що випливають із перевезення вантажів будь-яким ви-дом транспорту, і навіть з надання послуг органами зв’язку, при пред’явленні претензій і позовів необхідно пред’явлення лише справжніх документів. Це вимогу закону у справах обгрунтований, враховуючи множинність учасників у процесі пе-ревозки, надання послуг зв’язку, право пред’явлення претензії і позову деяких випадках належить не однієї, а двом організаціям (відправнику і одержувачу). І оскільки справжній документ один, а копій то, можливо необмежена кількість, то рассмотре-ние претензій і позовів основі справжніх документів запобігає пред-ъявление кількох претензій і позовів за одним й інші ж спірного факту і способств-ует якнайшвидшому розв’язанню спора.

Важливу роль доведенні грають В. Гвоздицький і речові докази. До них относя-тся найрізноманітніші речі, предмети, котрі своїми специфічними особливостями засвідчують обставин, які мають значення для вирішення спору. Слід пам’ятати, що речовими доказами можуть і документи. Відмінність документа як письмового докази від документа — речового доказу у тому, що у першому випадку документ свідчить про відповідних обстоя-тельствах своїм змістом, тоді як у другому — специфічними особливостями (підчистка, підробка, виправлення і т.п.).

Якщо вирішення суперечки суд повинен правильно оцінити обставини по слож-ным питанням техніки, технології, науки, мистецтва, літератури та т.д., він може назна-чить експертизу. Експертиза може доручатися як відповідним компетентним орга-низациям, і конкретним фахівцям. Експертиза проводиться відповідно до Хо-зяйственным процесуальним кодексом і Законом «Про судової экспертизе».

Експерт має дати відповіді всі питання, поставлені йому і сторонами, третіми особами в суді. Експерт вправі ознайомитися з матеріалами справи, брати участь у засіданні, ставити питання сторонам і відповідати з їхньої вопросы.

Що стосується неповноти укладання експерта, залишення без відповіді окремих вопро-сов, суд може призначити додаткову експертизу, доручивши її до того ж експерту. Від додаткової експертизи слід відрізняти повторну, що призначається у його слу-чаях, коли суд сумнівається у достовірності й переконливості початкової экспер-тизы у зв’язку з недостатньою кваліфікацією експерта чи виникнення сумнівів у його объективности.

Доказами є також пояснення представників сторін, третіх осіб, які дають у процесі розгляду справи. Хоча сторони, і треті особи є заин-тересованными у результаті справи, проте ігнорувати їх пояснення не можна, але оцінювати слід більш критично порівняно і з урахуванням інших доказательств.

Вкрай рідко, проте доказами іноді є пояснення должност-ных осіб та інших працівників як самих сторін, і інших сторонніх організацій. Як уже відзначалося вище, сутнісно ці фізичні особи є свідками, оскільки вони дають объя-снения за фактами, які сприйняв звістку з допомогою власних органів почуттів. У поло-жении таких осіб може стати і аудитори, що проводили перевірки з ініціативи сто-рон, різних органів чи суду. Хоча вони кілька незвичні свідки, а, так ска-зать, знаючі особи, проте це експерти, а свідки, бо вони восприни-мали цікаві для суд факти з допомогою своїх органів почуттів, проводячи соответствующие перевірки. Тому не слід давати можливості ознайомитися з матеріалами справи і основі їхніх давати пояснення й навіть представляти докази. У кодексі Господарському процесуальному кодексі бажано відмовитися від двоїстості право-вого становища всіх таких осіб і визначити їх правової статус як свідків предусмо-трев, зокрема, попередження їх про кримінальної відповідальності за дачу хибних объя-снений.

Теоретично й у практиці докази прийнято розмежовувати і з іншим призна-кам. Так, розрізняють прямі й опосередковані докази. Прямими є такі, кото-рые безпосередньо (прямо) свідчить про доказуваному факті, обставині. На-приклад, при поставці неякісної швидкопсувної продукції, висновок експерта про псування продукції є прямим доказом. Але якщо боку сперечаються про причини, час і місце псування, а продукція доставлялася залізницею протягом кількох діб, то інформацію про своєчасності чи невчасність доставки вантажу, про соблюде-нии їсти дорогою температурного режиму тощо., встановлювані з допомогою відповідних документів, будуть непрямими доказательствами.

Звісно, практично віддається перевагу прямим доказам, але і косвен-ные не вважається другорядними. Так було в розглянутий прикладі для правильного вирішення спору замало було встановити сам собою факт поставки неякісної про-дукции, треба було з’ясувати причини цього з допомогою непрямих доказів. Прийнято також ділити докази на первинні і похідні. Що стосується до-кументам — це оригінали таких, оригінали, тоді як у другий випадок — копії, виписки із документів. Вище зазначалося, які можна бути і й інші, але у установлен-ных законом випадках необхідні лише справжні документи. Свидетельские показа-ния (чи як зазначається у ст. 30 ГПК, пояснення посадових осіб та інших работни-ков) також можуть гідно бути первинними і похідними залежно від цього, щоб ці особи успринимали відповідні факти. Якщо безпосередньо, то первинні, якщо через посередництво інших (за словами когось), то производные.

Звісно, первинні докази цінніший похідних, позаяк у них менше то, можливо помилок, неясностей за тими або іншим суб'єктам причин. Невипадково свого часу щодо англійської цивільному процесі існувало правило «кращого докази», за яким мали представлятися оригінали документів. Уявлення копій допускалося тільки у виняткових случаях[8].

Деякі автори ділять докази на особисті та предметні в залежність від того, хто є джерелом відповідних відомостей. Якщо фізична особа (позивач, відповідач, третя особа, свідок, експерт), це особисте доказ. Якщо ж источни-ками фактичних даних служить річ, предмет, то предметное.

Великого практичне значення у тому розмежування немає, оскільки неважливо, від когось чи то з чого виходять відомостей про цікавлять суд фактах, головне — у тому достовер-ности, переконливості, зв’язки й з встановлюваними обставинами, визначальними правильне дозвіл спора.

У цивільному процесуальному праві Англії й США судові докази поділяються на достатні і недостатні, достовірні і недостовірні, усні і письмові, прямі і непрямі, безпосередні і похідні, доброякісні і недоброякісні і т.п. 9].

Здається, потреби у такому докладному роздрібненні доказів на указываемые групи немає, тим паче, що вони охоплюються існуючими видами доказів у на-шем процессе.

Предмет доказывания При зборі і дослідженні доказів важливе значення має предмет доведення. Він обмежується зазвичай якимось одним певним юридично значимим фактом, а складається з системи цілого ряду фактів, визначальних характер взаємовідносини сторін і наявність або відсутність правопорушення, особливо у випадках, коли суперечка про відшкодування збитків чи стягнення штрафних санкцій. А категорія цих справ серед .інших за кількістю посідає чільне місце. Так було в Одеському обласному арбітражному суді 2000 р. було розглянуто 5482 майнових спору, що становить 69,1% до загальної кількості дозволених справ (статотчет за 2000 р.). Діяльність суду й сторін із доведенню; у справі цієї категорії має певну специфіку та складності. Тут є передусім розмежувати обов’язки кожного боку по доведенню тих чи інших фактів. Відомо, що господарське правопорушення, як і та цивільне, складається з чотирьох елементів (підстав відповідальності). До них належать: а) протиправне діяння; б) збитки, завдані потерпілому; в) причинний зв’язок між діянням і збитками; р) вина правонарушителя45. Для хозяйственно-правовой відповідальності у вигляді відшкодування збитків потрібна наявність всіх зазначених елементів. Які ж із них повинна довести каж- 45 Див.: Матвєєв Г. К. Підстави цивільно-правову відповідальність.— М., 1970.— З. 9; Грибанов В. П. Ответствен-Вость сторін із договору поставки.— М., 1962.— З. 8; Мале-Цн М. С. Майнова відповідальність у відносинах.— М., 1968.— З. 22.

дая сторона відповідно до ст. 33 ГПК? Зрозуміло, що факт протиправного діяння має довести позивач, права якого порушені відповідачем. Відомо, що протиправним діянням може бути як дію, і бездіяльність правопорушника, що виразилося порушення законодавства чи умов договору. Ось те й має довести позивач. Вочевидь, як і завдані збитки, розмір їх знов-таки зобов’язаний довести позивач. Під збитками є у виду вироблені потерпілим витрати, втрата чи ушкодження його майна, і навіть не отримані доходи, які він б, але було правопорушення (ст. 203 ДК). Природно, як і причинную зв’язок між протиправним діянням і збитками зобов’язаний доводити також той, хто через захистом своїх прав, бо всі ці три елемента безпосередньо, тісно пов’язані між собою. Про причинного зв’язку у цивільних і місцевих господарських правопорушення існує кілька різних думок серед учених. Найпоширенішими серед яких є: 1) теорія необхідною і випадкової причинного зв’язку; 2) теорія прямий і непрямої причинної связи46. Без упину докладно у їх, відзначимо лише, що з відповідальності щодо господарського правопорушення необхідна така зв’язок між протиправним діянням і збитками, з якій можна б видно, що збитки виникли саме внаслідок цього протиправного діяння. Отже, з чотирьох елементів правопорушення три повинен обгрунтувати і довести позивач. І це провину правопорушника він доводити ні, оскільки відповідно до ст. 209 ЦК УРСР вина правопорушника передбачається. Якщо останній вважає, що ні винен, то зобов’язаний це довести. Отже, в господарських правопорушення, на відміну кримінального права, де провину обвинувачуваного потрібно довести, діє принцип от-противного — вина передбачається, але можна спростовувати. І це робити правопорушник. 46 Див. докладніше: Абрамов НА. Застосування теорії причив-ной зв’язку в арбітражної практиці // Рад. держава й при «у.— 1972.— № 8.— З. 85−88.

Следует пам’ятати, що в випадках, коли йдеться про відповідальність як сплати неустойки (штрафу, пені), склад господарського правопорушення не з чотирьох, та якщо з двох елементів — протиправного діяння і вини правопорушника. Якщо збитки у потерпілого і було, але їх не вимагає, а пред’являє позов лише про стягнення неустойки, штрафу, пені, то ми не треба ні сам собою факт збитків, ні причинную зв’язок з-поміж них і протиправним діянням. Досить довести сам собою факт протиправного діяння з огляду на те, що «провину правопорушника передбачається. Це становище однозначно визнається як у науці, і на практике47. 1 Розмежування обов’язків сторін із доведенню різних елементів, підстав відповідальності має важливе значення як для сторін, даючи і їм можливість зосередити увагу до певних обставинах, так суду, котра отримує можливість чітко орієнтуватися у тому, які докази з питань має подати та чи інша сторона. Проте слід пам’ятати, що аналізовані розмежування обов’язків сторін із доведенню є абсолютними. Воно значить, наприклад, що відповідач неспроможна представляти докази на спростування самого факту правопорушення чи розміру збитків, заподіяних потерпілому. Ось і позивач не позбавлений права спростовувати факти, представлені відповідачем в обгрунтування свою невинність. Усі докази, пов’язані з доведенням елементів, підстав відповідальності, безпосередньо стосуються юридичних фактів матеріальноправового характеру. Так було в розглянутий вище прикладі щодо постачання недоброякісної швидкопсувної продукції такими Фактами були наявність договору між сторонами, виходячи з якого відвантажувалася продукція, факт псування її, причини псування, розмір збитку, вина відправника чи Перевізника тощо. Тобто факти, що визначають харак-твр правовідносин сторін, правопорушення, характери-8Ующие його ознаки. Усе це те, що входить у предмет Дрказывания, тобто. юридичні факти, які породжують відповідні наслідки для сторін. Для разреше- 47 Див.: Малеин М. С. Указ, тв.— З. 19; Грибанов В. П. Указ. СОг>-~ З. 11.

ния спору ці факти мають бути доведені. Ця мета досягається з допомогою доказательственных фактів. У разі ними будуть договір сторін, висновок експертизи про псування продукції, транспортні документи про рішення охолодження продукції під час перевезення тощо. М. К. Треушников обгрунтовано розмежовує доказываемые юридичні факти матеріально-правового характеру і доказательственные факти, з допомогою яких встановлюються перші. З іншого боку, він виділяє ще третю групу фактів при доведенні — факти, мають суто процесуальне значение48. Тут маю на увазі факти, без яких процес неспроможна виникнути чи, виникнувши, може бути припинений. Сюди відносяться дотримання позивачем доарбітражного порядку врегулювання Суперечок в передбачені законами випадках, легітимація позивачем відповідача й себе, факти, що вказують на помилкове порушення справи (ст. 62 ГПК) чи неправильне оформлення позовних матеріалів (ст. 63 ГПК) тощо. Таке розмежування доказів є правомірним і сприяє більш чіткої, цілеспрямованої діяльності сторін та суду під час розгляду суперечок. З предметом доведення тісно пов’язані поняття относимости і допустимості доказів. Относимость, допустимість доказів і факти, які потребують доказательств Относимость доказів означає, що суду слід представляти не тільки ті докази, яких відносять ся до предмета доведення, до обставинам, у яких значення до розв’язання спору. Цим самим сягає ся економічність і динамічність процесу. Сторони нічого не винні захаращувати справа документами, іншими матері алами, які ставляться до суті спору. Не можна годі розраховувати, чим більше уявиш доказів, тим позиція твоя буде переконливіше. Не у кількості представлених матеріалів, а достовернос- 48 Див.: Арбітражний процес / Під ред. М.К. Треушнико-ва.— З. 88. ти, переконливості їх. Беручи позовна заява і бачачи, що до нього прикладені матеріали, які мають ставлення до суті спору, суддя має право повернути її дооформления. Хоча ст. 63 ГПК нині цього передбачає, але такі дії судді відповідали б ст. 34 ГПК. Относимость доказів годі було плутати з допустимостью їх. Якщо першому випадку йдеться про кількісні показники, то у другому, можна сказати, ми маємо справу з якісними характеристиками доказів. Раніше зазначалось, що за деякими видам суперечок закон передбачає уявлення лише певних доказів. Ідеться передусім спорів із приводу перевезенням вантажів. Так, відповідно до п. 130 Статуту залізниць України за пред’явленні претензій і позовів до перевізникові у зв’язку з втратою вантажів, нестачею, ушкодженням, простроченням в доставці вантажу, втрати багажу повинні представлятися в оригіналі відповідно накладна, багажна і грузобагажная квитанції і комерційний акт (в усіх, лише ті, які мають засвідчити відповідний факт несправної перевезення). Заміняти ці докази іншими потерпілу сторону немає права, і якщо їх неї бракуватиме, вона «^зможе звернутися до суду. З предметом доведення пов’язані також загальновідомі, преюдикционные і презюмируемые факти (ст. 35 ГПК). Загальновідомими фактами, мають доказательственное значення, є такі, які відомі всім чи широкого кола осіб, зокрема суддям, в певному регіоні. Наприклад, у листопаді 2000 р. з стихійного лиха у деяких сферах України, зокрема, в північних районах Одеської області, трапилися величезні руйнації електромереж, зв’язку, доріг тощо. Це викликало порушення нормальної діяльності багатьох підприємств і закупівельних організацій. Незалежно від рівня цього деякі контрагенти їх вимагали виконання зобов’язань, а при невиконанні — сплати неустойки. І тому якщо порушення зобов’язань виникла силу зазначених обставин, відповідачі нічого не винні були доводити їх, оскільки вони були загальновідомим фактом. Не вимагають доведення так звані преюдиціальні факти. Ними є такі, встановлені раніше рішенням Господарського суду чи іншого органу з суперечкам тієї ж сторін. Так, третя особа, брало участі у справі за відповідача в спорі щодо постачання неякісної продукції з вини третя особа, при стягнення з відповідача збитків, неустойки немає права дискутуватиме рішення арбітражного суду за умови пред’явлення щодо нього регрес-сного позову відповідачем. Воно вправі було оскаржити це рішення. Але якщо цього було зроблено, рішення суду не переглянуте, то оскаржувати його з нового процесі не можна, оскільки воно набуло преюдициальную силу, стала обов’язковою в правовому плані. Преюдициальную силу у господарському процесі мають значення і які вступили до законну силу вирішення спільних судів стосовно фактів, встановлених і мають значення до розв’язання спору (ст. 35 ГПК). Вирок суду з кримінальної справи, що вступив у чинність закону, також має преюдиціальне значення з питань, чи мали місце певні дії і ким вони скоєно. Преюдиция має важливого значення, оскільки він запобігає невизнання, оспорювання одними судами рішень, вироків інших з одних і тим самим фактам. Це служить авторитету, стабільності, исполнимости судових постанов. Хоча це питання про презюмируемых (гаданих) фактах дозволяється у тій ст. 35, як і про загальновідомих, преюдиціальних фактах, проте суть їх трохи інакша, як двох останніх. Загальновідомі і преюдиціальні факти носять хіба що абсолютний характер, їх треба і не можна спростовувати. Презюмируемые факти теж треба, оскільки вони передбачаються що у силу закону. Проте ще можна спростовувати, доводити їх хибність, неспроможність. Це прямо випливає з ст. 209 ЦК УРСР, яка говорить, що таке відповідальність за невиконання зобов’язання настає за наявності провини (крім випадків, передбачених законом чи договором), але відсутність провини може доводити обличчя, яка порушила зобов’язання. Отже, як раніше, вина правопорушника заздалегідь передбачається самому законі, але її можна спростовувати. Так було в п. 110 Статуту залізниць України зазначається, що залізна дорога відповідає за схоронність вантажу від часу прийняття до моменту видачі одержувачу передача іншому підприємству. На наступному п. 111 Статуту перераховуються обставини, при доведеності яких дорога звільняється з відповідальності. Такими обставинами є, в частковості: а) вантаж прибув непошкодженому вагоні (контейнері) з неушкодженими пломбами відправника чи ні пломб, коли такий перевезення дозволяється Правилами, і навіть якщо вантаж прибув непошкодженому відкритому рухливому складі, завантаженому засобами відправника і якщо ні ознак втрати, псування, ушкодження вантажу під час перевезення; б) недостача, псування, ушкодження виникли у дії природних явищ, що з перевезенням вантажу на відкритому рухливому складі, тощо. Усього вказуються десять обставин, при доведеності хоча самого з них дорога звільняється з відповідальності. Однак шлях має довести це, тобто. спростувати презумпцію її провини, закладену в ст. 209 ДК і п. 110 Устава.

Витребовування, дослідження і - оцінка доказательств.

Як у ст. 33 ГПК, докази надаються сторонами та інші учасниками процесу. До них належать прокурор, треті особи з самостійним вимогою і такого. Але, як вказувалося вище, не можна погодитися з ст. 30 ГПК, яка відносить до цих осіб також посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, які викликаються на засідання щоб зробити пояснень по відомим їм обставинам, у яких значення до розв’язання спору. Фактично, це свідки. Отже, які самі є доказами як джерела фактичних даних. Але вони повинні представляти письмові, речові докази, брати участь у дослідженні матеріалів справи. Усе це належить до повноважень сторін, третіх осіб, прокурора. І прирівнювати до ним свідків годі було, оскільки це сприятиме розмивання різниці між більш культурними та пасивними учасниками процесу, до змішування їх. Як зазначалося вище, суд зовсім не може индеферентно від носитися до збирання доказів у справі. Хоча це загалом належить до сторін, якщо представлені сторонами докази недостатні, суд зобов’язаний зажадати від підприємств і закупівельних організацій незалежно від своїх участі у справі документи і матеріалів, необхідних дозволу справи. Суд може також ознайомитися з доказами у місці їхнього перебування. У таких випадках суд виступає як як помічник сторін, а насамперед як слуга закону, у інтересах повного та безстороннього з’ясування істини в цілях правильного дозволу справи. У дослідженні зібраних доказів бере участь як суд, а й боку, та інші активні учасники процесу. Вони мають право ознайомитися з матеріалами справи, робити їх виписки, давати пояснення з ним, ставити питання одна одній. Цивільний процесуальний кодекс України та АПК РФ знають така інституція, як дослідження доказів судом, не що розглядає справа. Здається, що це прогалину ГПК України, слід усунути з нового ГПК, позаяк у процесі інколи складається необхідність ознайомитися з матеріальними предметами, отримати пояснення від осіб, що у інших галузях чи навіть у іншій державі. І тут суд, який би розглядав справу з суті, має винести визначення, у якому доручити суду, що знаходиться іншому місці, досліджувати відповідне доказ і протокол дослідження уявити суду, який доручав провести відповідне дію. Відсутня у нашій чинному кодексі і така інституція, як забезпечення доказів. Цим може скористатися несумлінний відповідач, який, отримавши копію позовної заяви про, може здійснити заходи для знищення важливих доказів, зокрема, речовинних, письмових. Щоб цьому запобігти, треба встановити право позивача під час подачі позовної заяви просити суд про забезпечення певного докази як і, як і проти неї просити суд про забезпечення позову. Оцінка доказів судом складає на основі зіставлення всієї сукупності їх, досліджених в засіданні. Жодних доказів немає заздалегідь встановленої сили. Зокрема, може відкинути справжні документи одного боку й покласти основою копії інший. Немає для суду предопределяющего значення й висновок експертизи. Суд вправі не можу погодитися з ним, вказавши у рішенні причини цього. Не для суду предопределяющим і Шенгенська угода сторін із приводу для певних обставин. Суд повинен перевірити, чи воно несумлінним, поданих у збитки інтересів третіх осіб, або оминаючи закону. І це так, то відхилити его.

Заключение

.

Підбиваючи підсумки всього вищесказаного можна дійти невтішного висновку, що докази справді важливі для господарського судочинства, для вірного розгляду спору між сторонами, захисту законних правий і інтересів громадян, і юридичних, що основним завданням господарського судопроизводства.

Ми встановили, що саме вважати доведенням у господарському процессуаль-ном праві. Діяльність сторін, суду й інших учасників процесу з встановленню юридичних фактів (обставин), мають значення до розв’язання спору, з по-міццю встановлених законом засобів і є доведенням у господарському проце-ссе. Розкрили поняття докази за законодавством: доказательст-вами є будь-які фактичні дані, виходячи з яких до господарського суду в певному законом порядку встановлює наявність або відсутність обставин, у яких грунтуються вимоги, і заперечення сторін. Вивчили види доказів у господарському процесі. Серед них:

— письмові доказательства;

— речові доказательства;

— висновок экспертизы;

— пояснення представників сторон;

— третіх на осіб із самостійним вимогою і такового;

— пояснення посадових осіб та інших працівників підприємств, установ і закупівельних організацій, як що у деле.

Найголовнішу роль процесі доведення має його предмет. Абрамов вказує, що, як, з чотирьох елементів правонарушения (противоправность, збитки, при-чинная зв’язок, вина) три повинен обгрунтувати і довести истец (кроме провини, вона презюмиру-ется).

Чималу роль процесі доведення грає правильне витребовування, исследо-вание і - оцінка доказів. Від цього інколи швидкість і динаміка процесса.

Хотів би подякувати пану Абрамову, за чималий практиче-ский внесок у науку господарського процесуального права. У його книзі: «Хозяйственно-процессуальное це право України», чітко й лаконічно описуються все елементи властиві даному предмета загальновузівської підготовки. У даний роботі цю книжку узята за ос-нову.

Список використаних источников Литература:

1.Абрамов.Хозяйственно-процессуальное це право України. — Х., 2002 р. 2. Курылев С. В. Доведення та місце у процесі пізнання // Праці Іркутського держ. університету.— 1955 р. 3. Клейнман А. Ф. Новітні течії у науці радянського громадянського процесуального права.— М., 1967 р. 4. Юдельсон К. С. Проблеми доказів у радянському цивільному процесі.— М., 1951 р. 5. Вышинский О. Л. Теорія судові докази у радянському праві.— М., 1950 р. 6. Курылев С. В. Основи теорії доказів у радянському правосудді.— Мінськ, 1969 р. 7. Арбитражный процес: Підручник для вузів / Під ред. проф. М. К. Треушникова.— М.: «Спарк», 1997 р. 8. Пучинский В. К. Англійський цивільний процес. Основні поняття, принципи й інститути.— М., 1974 р. 9. Матвеев Г. К. Підстави цивільно-правову відповідальність.— М., 1970 р. 10. Грибанов В. П. Відповідальність сторін із договору поставки.— М., 1962 р. 11. Малеин М. С. Майнова відповідальність у відносинах.— М., 1968 р. 12. Абрамов Н. А. +Застосування теорії причинного зв’язку в арбітражної практиці // Рад. держава й право.— 1972 р.— № 8. 13. Арбитражный процес: Підручник для юридичних вузів і факультетов/Под ред. проф. М. К. Треушникова і проф. В. М. Шерстюка. — М.: Городець, 2000 г.

Нормативно-правовые акты:

1.Конституция України 2. Хозяйственный процесуальний кодекс України 3. Закон України «Про судоустрій» 4. Закон України «Про статус суддів» 5. Закон України «Про господарські суди» 6. Закон України «Про виконавче провадження» 7. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» 8. Соглашение держав-учасників Співдружності Незалежних Держав про порядку вирішення суперечок, що з здійсненням господарської діяльності 20 березня 1992 г.

1 квітня 2003, р. Симферополь.

Подпись____________.

———————————- [1] Абрамов. Хозяйственно-процессуальное це право України. — Х., 2002 г.

[2] Див.: Курылев С. В. Доведення та місце у процесі пізнання // Праці Іркутського держ. університету.— 1955.— 13.— З. 65.

[3] Див.: Клейнман А. Ф. Новітні течії у науці радянського громадянського процесуального права.— М., 1967.— З. 47.

[4] Див.: Юдельсон К. С. Проблеми доказів у радянському цивільному процесі.— М., 1951.— З. 33.

[5] Див.: Вишинський О. Л. Теорія судові докази у радянському праві.— М., 1950.— З. 223.

[6] Див.: Курылев С. В. Основи теорії доказів у радянському правосудді.— Мінськ, 1969.— З. 178.

[7] Див.: Арбітражний процес: Підручник для вузів / Під ред. проф. М. К. Треушникова.— М.: «Спарк», 1997.— З. 92.

[8] Див.: Пучинский В. К. Англійський цивільний процес. Основні поняття, принципи й інститути.— М., 1974.— З. 147.

[9] Див.: Пучинский В. К. Указ. тв.— З. 177−178.