«В його душi була мета, ясна i проста — народ i Україна...» (гiмн молодостi у романi Iвана Нечуя-Левицького «Хмари»)

" В його душi була мета, ясна i проста — народ i Україна… «(гiмн молодостi у романi Iвана Нечуя-Левицького «Хмари »).

Як вiдомо, цивiлiзацiя розвивається лише тодi, коли кожне наступне поколiння робить крок уперед, дбаючи про рiдну землю, про свiй народ. Воно повинно осмислити поклики попередникiв i внести власну часточку в розвиток свого краю. Це глибоко розумiв Iван Семенович Нечуй-Левицький, бо сам усе життя трудився для рiдної культури, був справжнiм патрiотом i подвижником. Вiн був переконаний, що, коли в Українi буде якнайбiльше освiчених, нацiонально свiдомих i працьо-витих людей, в серцi кожного українця з новою силою спалахне вогонь нацiональної гордостi й честi. Генiальний митець вiрив сам i передав нам вiру в те, що Україну пiднiмуть iз жебрацького становища та духовного занепаду освiчена елiта, прогресивна молодь, яка не тiльки вболiває за долю рiдного народу, але й працює для нього.

Сумне буття України породжувало в душi Нечуя-Левицького гострi питання: як розiгнати тi хмари, що вiками скупчувалися над долею України? Як переконати народ у необхiдностi вiльного й розумного життя, щоб щастям сповнювався рiдний край? Вiдповiдь на цi питання вiн дає у романi «Хмари », який було надруковано на початку 70-х рокiв. Ми вже звикли до традицiйних героїв-селян у творах Нечуя-Левицько го, та iз сторiнок роману несподiвано виходять до нас українськi iнтелi-генти, нова сила української нацiї, соцiально активна та нацiонально свiдома. Їхнiми вчинками керував протест проти принизливого становища України, занепаду давнiх патрiотичних традицiй Петра Могили та його послiдовникiв.

тi. Чим бiльше я вчитувався в роман, тим бiльше переконувався, що цi образи подаються не паралельно, а нiби доповнюють один одного.

Ось — українець Дашкович, який приваблює до себе козацькою вродою, чудовим голосом, поетичнiстю душi. Ставши професором i отримавши запрошення до Московського унiверситету, вiн залишається вiрним своєму краєвi, повертається до Києва i гуртує навколо себе прогресивну українську молодь. Але вiн керувався програмою не реформатора, а просвiтителя — тому не дiйшов до своєї «ясної i простої мети ». У зрiлi роки Дашкович зрадив iдеали своєї молодостi i «став скоса поглядать на молодих людей » .

Представником нового поколiння української iнтелiгенцiї 60-х рокiв минулого столiття постає перед нами Павло Радюк. Своєю програмою та дiяльнiстю вiн перевершує улюбленого викладача й наставника Дашковича, що покладався лише на освiту й культуру. Павло уважно вивчає iсторiю України, разом з однодумцями поширює антицарськi твори Шевченка. Прагнучи жити чесно, вiн хоче подiлити з народом його долю. Та в характерi юнака ще замало дiяльної сили, щоб розiгнати хмари над Україною. Недарма Павлiв батько iронiзує: «О, багацько, сину, поможеш їм тим, що носитимеш свиту! «Письменник цим наче пiдводить нас до висновку: одне дiло проголошувати, а iнше — виконувати задумане. I в першу чергу, коли це стосується долi рiдної країни.

Менi здається, що Нечуй-Левицький, розповiдаючи про дiяльнiсть молодої елiти свого часу, пильно дивиться в очi нам, юнакам початку третього тисячолiття. Сьогоднi, коли Україна проголосила свою незалежнiсть, настала пора новому поколiнню молодих українцiв прийняти естафету вiд своїх попередникiв. I я думаю, що моя держава може на нас покластися!