Соціально-класові ідеї Нестора Махна і Симона Петлюри

Необхідно зазначити, що однією з характерних рис махновського руху було категоричне несприйняття будь-яких союзів з білими генералами. Н. Махно був представником селянського руху, а селянська маса України була твердо переконана, що з перемогою білих повернуться поміщики, урядники, вся принизлива система станової нерівності, в умовах якої селянство перебувало століттями. Якщо з більшовиками у селян виникали соціальні протиріччя, то з білими, крім того, існував більш глибокий соціально-культурний конфлікт. Це був розкол між народними масами та елітою, закладений на рівні світосприйняття ще з часів Російської імперії [45, с. 396−397].

Важливо сказати й про те, що бійці махновських військових формувань воювали з однаковим завзяттям як проти білогвардійського, так і проти робітничого і комуністичного міста. Грабежі міст були неодмінною ознакою повстанського руху. Слідом за повстанськими військами тягнулися колони возів, на яких знаходилися любителі легкої наживи. Українські дослідники підкреслюють, що цей грабунок не просто означав задоволення жадоби до наживи: махновці щедро ділилися трофеями з місцевим населенням, здійснюючи в такий спосіб «справедливий» грабунок і «справедливий» розподіл пограбованого майна [15, с. 149].

Цікаво, що після реорганізації їх армію, яка отримала назву Революційна повстанська армія України (махновців) в наказі Н. Махна № 1 по армії, проголошувалося: «Завданням нашої революційної армії і вступаючого до неї повстанця є чесна боротьба за повне визволення трудящих України від всякого рабства… Кожний революційний повстанець повинен пам’ятати, що як його особистими, так і всенародними ворогами є особи багатого, буржуазного класу, незалежно від того чи росіяни вони, євреї, українці, чи французи з англійцями, а також ворогами народу є ті, хто захищає несправедливий порядок, т. зв. комісари, члени каральних загонів, надзвичайок… «[28, с. 560].

Таким чином, у той час махновський рух об'єднував у своїх лавах широкі маси українського села і являв собою складову частину боротьби селянства за землю. Варто підкреслити, що гаслом селянства, яке воювало під керівництвом Махна, було не анархічне суспільство, а Радянська влада. Навесні 1919 р. в українському селі відбувалися зміни. Буржуазно-демократична революція селянства поступово переросла у революцію соціалістичну. Це супроводжувалося запровадженням продрозверстки, яка була вимушеним заходом в умовах громадянської війни, організацією перших колективних господарств, створенням комбідів, що стали формою об'єднання бідноти проти куркульства. Селянство, спільне у боротьбі проти поміщицького землеволодіння, розпалося на два табори — сільської бідноти та куркулів-експлуататорів.

В нових історичних умовах махновський рух. поступово перетворився у рух заможної селянської верхівки. Такий поворот мав місце вже в лютому 1919 p., коли на 2-му Гуляйпільському з'їзді селян та повстанців Махно відкрито звинуватив більшовиків у диктаторському ставленні до селянства, а також висловив своє негативне ставлення до будь-якої державної влади, в тому числі і Радянської. Промова Махна відбивала вже інтереси українського куркуля, який за ширмою анархічного суспільства намагався позбавитися продрозверстки, комбідів і ЧК. Водночас Махно вжив заходів для того, щоб ідеологічно обгрунтувати погляди заможного селянства. Незабаром до Гуляй-Поля прибули представники всеросійського анархізму — Волін, Гутман, Уралов, Аршинов та ін. Почала виходити газета «Шлях до волі», яка виступала пропагандистом анархічних ідей [15, с. 301].

Соціальну базу махновщини у той період не можна обмежувати тільки куркульством. З певних причин до неї приєднався тоді й середняк. Останньому взагалі властиві хитання між силами революції і контрреволюції. Ці хитання посилювалися ще й тим, що на півдні середняк був заможнішим, ніж в інших місцевостях України. Крім того, від Радянської влади його відштовхнули помилки, допущені в аграрній політиці. Так, досить великий земельний фонд було виключено iз зрівняльного розподілу між трудящим селянством. Внаслідок цього хитання певною мірою поширилися й серед біднішого селянства. Однак у переважній більшості селянська біднота не прийняла махновської «волі», яка б стала для неї волею куркуля. Вона енергійно відстоювала Радянську владу і співчутливо ставилася до заходів робітничо-селянського уряду.

З часом відносини між Радянською владою і Махном ставали дедалі напруженішими. Фактично махновці вже стали на шлях боротьби з нею, проводячи на «своїй» території власну політику. За таких умов розрив був неминучим. У період напруженої боротьби проти денікінців Махно разом із своїми прибічниками залишив фронтові позиції і розгорнув бойові дії проти радянських військ. Завдавши удару у спину революції, він, як і інші куркульські ватажки, фактично допоміг Денікіну тимчасово ліквідувати на Україні революційні завоювання.

Якщо порівняти два періоди махновського руху, осінь 1918 р. — початок 1919 р. й осінь-зиму 1919 р., то можна виявити ряд спільних рис між ними. У махновських загонах перебували представники різних верств села, які боролися за розв’язання завдань буржуазнодемократичної революції. Однак, якщо на початку їхнім гаслом була підтримка Радянської влади, то восени 1919 р. куркульство, головним чином махновська кавалерія, боролася проти денікінців вже під анархічними гаслами, а селянська біднота, махновська піхота, співчувала Радянській владі. З 25 000 махновських повстанців близько 15 000 пов’язували свої сподівання з приходом Червоної армії. Махновщина являла тоді собою політичний союз представників двох сил, які в процесі класової боротьби навесні - влітку 1919 р. усвідомили протилежність своїх інтересів. Ця обставина позначилася і на їхніх взаємних стосунках, особливо тоді, коли Махно відвоював досить велику територію па Півдні [22, с. 156].

Наступ сільської бідноти на куркульство у 1920 р. мав більш масовий і організований характер. За таких умов куркульські ватажки махновщини повернули зброю проти більшості селянства. Про кривавий терор махновського бандитизму щодо трудящого селянства свідчить багато фактів. Тільки за кілька днів рейду по Ніжинському та Борзенському повітах махновська банда Щуся знищила близько 100 чоловік, здебільшого селян.

Втрата соціальної опори на селі примушувала махновців шукати союзу з відверто реакційними силами. Уклавши з Радянською владою угоду про спільні дії проти Врангеля, «батько» не припинив боротьби проти революційних перетворень. Такі його прибічники, як Протчан, Савченко, Яценко та інші, перейшли на службу до «чорного барона» і сформували у складі його військ декілька полків, на прапорах яких химерно поєдналися монархічні й анархічні гасла. З часом міцнів також і махновсько-петлюрівський союз. Цікаво, що в ході таких стосунків махновський анархізм зазнав досить великого впливу з боку українського буржуазного націоналізму. Наприкінці своєї «кар'єри» Махно навіть збирався випустити спеціальний маніфест, у якому б містився заклик боротися за «самостійну Україну» [43, с. 208].

Боротьба трудящого селянства проти куркульського бандитизму ставала дедалі масовішою. Тільки в Олександрівському повіті проти банд Махна діяло 66 загонів, очолюваних комнезамами. Запровадження в 1921 р. нової економічної політики остаточно відкололо від нього середнє селянство. Повністю розгромлений силами робітників і трудящого селянства, Махно у серпні 1921 р. втік до Румунії. Він помер у Парижі в 1934 р.

Як і представники всіх інших анархічних течій, Махно та його найближчого оточення мали своє ідейно-теоретичне кредо. Так званий «Проект декларації революційної повстанської армії України», схвалений махновською Реввійськрадою у жовтні 1919 p., був, по суті, єдиним програмним документом махновського руху. Однак своєрідна «унікальність» махновщини полягає саме в тому, що її керівники зробили спробу втілення анархічних ідей у життя. Можливість анархічного «експерименту» була зумовлена тим, що в період громадянської війни Махно неодноразово контролював досить велику територію на Півдні України.

Центральним положенням «Проекту» є теза про те, що вже давно виникла об'єктивна потреба в заміні сучасного суспільства новим, бездержавним ладом. Головною умовою здійснення подібних проектів фігурує «необхідність існування єдиної робітничо-селянської сім'ї». При цьому висловлюється думка про те, що нове економічне життя буде здійснюватися шляхом «природного руху» самого селянства.

Слід відзначити, що ідеологи махновщини визнавали наявність у цьому русі заможних і незаможних верств селянства. Однак вони заспокоювали бідноту тим, що, мовляв, «природний розвиток економіки неминуче покладе край керівній господарчій ролі куркульства» [13].

Показово, що саме селу махновська верхівка відводила роль рушія майбутніх епохальних перетворень. При цьому робився акцент на невтручання міста у сільські справи.

Вже побіжне ознайомлення з цим документом має досить повне уявлення про те, чиї інтереси він захищав. «Єдина селянська стихія» насправді аж ніяк не була єдиною. Вона складалася як із сільської буржуазії, так і сільських пролетарів та середняків. Зрозуміло, що «природний» розвиток економіки обов’язково мав би капіталістичний характер. Він не тільки не ліквідував би панування селянської верхівки, а, навпаки, посилив би його.

Щоправда, під впливом трудящих села у «Проект» були включені положення, які передбачали можливість перерозподілу куркульських земель та реманенту на користь незаможних селян. Однак ця вимога мала швидше теоретичне, ніж практичне значення. Численне й міцне куркульство ніколи б не поділилося своєю власністю з біднотою. Такий захід можна було б. здійснити лише примусово, та й то тільки спільними зусиллями міського пролетаріату та трудящого селянства. А це, в свою чергу, передбачало встановлення на селі пролетарської диктатури, на що махновська верхівка ніколи б не погодилася. Навпаки, намагання виключити місто із «сільських справ» диктувалося жахом куркуля перед об'єднаними силами робітників і селян.

Досить красномовними були й практичні кроки махновської політики. Її характерні риси полягали у збереженні й недоторканості куркульської власності, повній ліквідації продрозверстки, забезпеченні цілковитої свободи торгівлі, у дозволі обігу будь-яких грошей. Такі порядки створювали величезні можливості для куркулів [62, с. 278].

Не випадково головні посади і в махновській армії, і в Гуляй-пільському «виконкомі» займали представники сільської буржуазії. Вони, по суті, керували і армією, і контррозвідкою, яка жорстоко придушувала всі прояви антимахновських настроїв. Все це свідчить про те, що реальні порядки, насаджувані махновщиною, були далекими від «класичного» анархізму. В них можна знайти всі необхідні атрибути державної влади, яка, по суті, й була у Махна, мирно співіснуючи з просторікуваннями про «безладний лад» .

Аналіз махновщини, зроблений вище, дає змогу зробити необхідні висновки. Однією в особливостей громадянської війни на Україні була неодноразова реставрація на її території буржуазно-поміщицького ладу. Внаслідок цього українське селянство змушене було кілька разів повертатися до розв’язання завдань буржуазно-демократичної революції, тобто ліквідації на селі влади поміщиків, знищення поміщицького землеволодіння тощо.

У боротьбі загонів Махна проти австро-німецьких окупантів, гетьманщини, петлюрівщини, а пізніше — проти денікінщини, знайшло свій вираз прагнення українського селянства забезпечити перемогу цього першого етапу в розвитку аграрної революції. В такі періоди махновський рух об'єктивно відповідав класовим інтересам широких селянських мас. Однак разом з переростанням буржуазно-демократичної революції у пролетарську неминуче змінювалася й соціальна спрямованість махновщини. Вона перетворювалася на контрреволюційний рух куркульства, яке намагалося не допустити дальшого розвитку революційного процесу на селі. Остаточний політичний крах цього руху і пояснюється тим, що він виявив себе як ворог пролетарської революції, підтриманої більшістю робітників та селян [58, с. 236].

Однією з найменш досліджених та дискусійних проблем діяльності Директорії УНР та Симона Петлюри залишається земельне питання. Розробка програми діяльності Директорії в сільськогосподарській галузі охоплює два етапи: перший (кінець 1918;1919 рр.) — репрезентований втіленням традицій земельної політики Центральної Ради, а саме — вдосконаленням програми соціалізації, другий — 1920;1921 рр. — характеризується еволюцією поглядів основних діячів уряду в напрямку встановлення дрібної селянської власності на землю.

Аграрний акт УНР скасував приватну власність на землю, і вона ставала «добром народу» України. Земля відводилась земельними управами в приватнотрудове користування. Норма наділення окремого господарства землею мала бути не менше 5 дес. землі, але місцеві земельні установи в кожному повіті повинні були самі визначати кількість землі на господарства. Але як показав подальший досвід реформи, рівень свідомості та організованості селян не дозволяв втілити цю демократичну норму закону в життя [58, с. 238].

Велику помилку було зроблено в земельному законодавстві щодо земель підданих чужоземних держав, які не зараховувалися в державний фонд УНР. Польські поміщики, яким в Україні належала значна кількість землі, щоб зберегти своє добро, оголошували себе підданими інших країн, що викликало обурення селянства і дало підстави для більшовицької агітації. Далі в законі говориться, що для забезпечення нормального розвитку цукроварень та ґуралень залишається необхідна кількість землі в розпорядженні земельних управ. У бурякосійних регіонах, де великі площі землі усувалися від розподілу, це призвело до різко негативної реакції селян.

Земельний закон Директорії УНР не був ґрунтовно продуманий і економічно виважений. Будучи політичним документом, він мав на меті залучити широкий загал селянства на бік Директорії. Але помилки і прорахунки, допущені в законі, викликали незадоволення частини селянства, і він не зміг виконати ту роль, яка йому відводилася, — забезпечити широку соціальну базу для підтримки політики Директорії та побудови української держави.

Таким чином, у цьому розділі запропоновано зіставлення ідей та заходів Симона Петлюри і Нестора Махна за національно-ідеологічним, військово-політичним та соціально-класовим критерієм. Можна констатувати, що Н. Махно був анархістом скоріше на словах. Насправді він будував свою селянсько-махновську державу. Що властиво для анархізму? Відсутність органів державної влади. А погляньмо на конкретну практику махновщини: за час дії повстанців на контрольованій ними території неодноразово скликалися народні з'їзди повстанців, селян і робітників. Ці з'їзди не були формальними, а приймали важливі рішення, які потім послідовно реалізовувалися прибічниками Махна. Махновська держава «на тачанках» була дещо специфічною, певні ланки державної влади в ній були відсутні. Але було й чимало ознак держави. Скажімо, славетна махновська контррозвідка. Своїм опонентам я поставив би питання: хіба у якомусь з класичних творів анархізму є мова про такий класичний орган державної влади? Контррозвідка як таємна поліція і анархізм були речами несумісними. А махновською таємною поліцією захоплювалися навіть вороги.

Махновську ідеологію, навіть за широкого використання російської мови і гасел інтернаціоналізму, жодним чином не можна вважати антиукраїнською. В середовищі повстанської армії, в умовах боїв та походів формувався «український анархізм» — національна форма вчення, заснована на взаємопроникненні ідей теоретичного анархізму, народного світогляду і запорозьких традицій. Селяни бачили в махновському русі відродження народних суспільних інститутів і форм управління козацьких часів. Географічна територія і спадковість поколінь основної маси його учасників додатково підтверджують цю тезу.

Самостійно розвиваючись, державний і проанархістський національні рухи з самого початку були вороже налаштовані один до одного, вбачаючи в сусіді ідеологічного конкурента в оволодінні українськими масами. Претензії українських державників на монополію політичної репрезентації України загальновідомі. В свою чергу Нестор Махно називав хід розвитку очолюваного ним руху не інакше як «Українською Революцією»,.

Натомість для С. Петлюри впродовж усієї його політичної діяльності періоду Української революції надзавданням було невідступне дотримання постулату державної незалежності України. Українська держава у візії С. Петлюри — це демократична парламентська республіка. Характерно, що навіть у військових обставинах, що вимагали концентрації влади, а то й диктатури, він жодного разу не підтримав цієї ідеї. Україна як самостійна держава, на його переконання, будуватиметься на принципах суто демократичного парламентаризму. Без сумніву, що С. Петлюра бачив Україну соціально справедливою державою.