Роль реактивності в патології

Реактивність — властивість організму і його структур відповідати змінами життєдіяльності на дію факторів зовнішнього середовища.

Реактивність забезпечує взаємодію організму з навколишнім світом. Вона істотно впливає на розвиток і перебіг хвороб.

Велике значення в розвитку вчення про різні види реактивності належить роботам Н.Н.Сиротиніна і його учнів.

• ? Розрізняють наступні види реактивності:
  • 1) видову, групову і індивідуальну.

Видова реактивність притаманна всім особинам даного виду, групова — визначеній групі особин, індивідуальна — конкретному індивідууму;

2) неспецифічну і специфічну.

Неспецифічна (первинна, проста) реактивність проявляється при дії різноманітних факторів на організм. У її основі лежать генетично запрограмовані стандартні варіанти відповіді (наприклад, захисно-компенсаторні реакції при дії високої і низкою температур, при кисневому голодуванні; фагоцитоз і ін.).

Специфічною називається імунологічна реактивність;

3) фізіологічну і патологічну.

Фізіологічна реактивність охоплює реакції здорового організму. Патологічною називають якісно змінену реактивність, яка виникає при дії патогенних факторів на організм. Її прикладом є алергія;

• 4) підвищену (гіперергія), знижену (гіпоергія) і спотворену (дизергія).
• ? На реактивність організму людини впливають наступні фактори:
  • 1) Вік. Для раннього дитячого віку характерна низька реактивність. Вона поступово зростає, стає максимальною в дорослих, а в літньому віці починає зменшуватися. 2) Стать. 3) Спадковість. 4) Конституція. 5) Функціональний стан нервової, ендокринної, імунної систем і сполучної тканини. 6) Фактори навколишнього середовища (клімат, характер харчування, соціальні умови).

Резистентність — стійкість організму до дії патогенних факторів.

Розрізняють резистентність: 1) пасивну і активну, 2) неспецифічну і специфічну.

• ? Пасивна резистентність — нечутливість організму до дії патогенного фактора. Вона виникає у випадку, коли взаємодія організму з патогенним фактором є неможливою чи затрудненою. Пасивна резистентність є енергонезалежним процесом і обумовлюється наступними механізмами:
  • 1) існуванням перешкод для взаємодії патогенного фактора із структурами організму (біологічні бар'єри);
  • 2) відсутністю чи руйнуванням структур організму, здатних взаємодіяти з патогенним фактором (наприклад, відсутність рецепторів до патогенних вірусів);
  • 3) знищенням патогенного фактора механізмами, які не зв’язані з реакцією організму на дію цього фактора (наприклад, знищення холерного вібріона шлунковим соком);
  • 4) уповільненням реалізації патогенетичних механізмів, які запускаються взаємодією організму з патогенним фактором (наприклад, збільшення пасивної резистентності при гіпотермії).
• ? Активна резистентність (опірність) — стійкість організму, яка забезпечується комплексом захисно-компенсаторних реакцій, спрямованих на знищення патогенного фактора і наслідків його дії. Активна резистентність є енергозалежним процесом, а її основу складають механізми реактивності (наприклад, фагоцитоз, синтез антитіл, реакції клітинного імунітету).
• * Між реактивністю і резистентністю існує складний взаємозв'язок. Можливі його різні варіанти, а саме:
  • 1) Збільшення реактивності викликає підвищення активної резистентності. Наприклад, при підвищенні температури тіла збільшується утворення антитіл, що підвищує активну резистентність до інфекцій.
  • 2) Збільшення реактивності викликає зменшення активної резистентності. Так, збільшення утворення антитіл може бути причиною алергії, при якій зменшується стійкість організму до дії речовин антигенної природи.
  • 3) Зменшення реактивності приводить до зменшення активної резистентності. Наприклад, зменшення утворення антитіл зменшує активну резистентність до інфекцій.
  • 4) Зменшення реактивності супроводжується збільшенням пасивної резистентності. Так, при гіпотермії збільшується пасивна резистентність до інфекцій, інтоксикацій і дії інших патогенних факторів (наприклад, у тварин під час зимової сплячки).
• * Неспецифічна резистентність, її м е х, а н і з м и

І. Ареактивність клітин — нездатність клітин взаємодіяти з інфекційним агентом, яка обумовлюється: а) відсутністю на поверхні клітин рецепторів до вірусів; б) відсутністю в клітинах рецепторів до бактеріальних токсинів; в) зв’язуванням токсину рецепторами клітин, які не чутливі до його дії (екранування рецепторів).

ІІ. Фізичні і фізико-хімічні фактори, серед який визначне місце мають: а) температура. При підвищенні температури тіла порушується репродукція багатьох вірусів і вони гинуть. У птахів рівень температури забезпечує їхню нечутливість до збудника сибірської виразки. б) рН середовища. У кислому вмісті шлунка гинуть багато збудників інфекційних хвороб, зокрема, холерний вібріон. У вогнищі запалення створюється висока концентрація іонів водню, що викликає ушкодження мікроорганізмів, які тут перебувають. в) напруга О₂ в тканинах. За звичайних умов рО₂ перешкоджає розвитку анаеробних інфекцій.

ІІІ. Біологічні бар'єри, які поділяються на: а) зовнішні і б) внутрішні. Зовнішніми бар'єрами є шкіра і слизові оболонки. Серед внутрішніх виділяють органи-бар'єри (печінка) і гістогематичні бар'єри.

Гістогематичні бар'єри поділяють на: а) неспеціалізовані і б) спеціалізовані. Неспеціалізовані представлені стінкою капіляра і складаються з ендотелію і базальної мембрани. До складу спеціалізованих бар'єрів входять додаткові структури, що істотно впливають на їхню проникність. До таких бар`єрів належать: а) гематоенцефалічний, б) гематоофтальмічний, в) гематотестикулярний, г) гематотіреоїдний і д) гематокохлеарний.

IV. Антагоністичні взаємини між нормальною і патогенною мікрофлорою.

V. Функціонування фізіологічної системи сполучної тканини. На важливу роль сполучної тканини в забезпеченні резистентності організму уперше вказав О. О. Богомолець. Йому належить термін «фізіологічна система сполучної тканини». Вперше ним отримана і запропонована в медичну практику антиретикулярна цитотоксична сироватку (АЦС), яка містить антитіла проти компонентів сполучної тканини. При введенні невеликих її кількостей прискорюються процеси загоєння ран і виразок, прискорюється перебіг затяжних запальних процесів.

Фізіологічна система сполучної тканини виконує наступні функції: а) захисну (створення біологічних бар'єрів, фагоцитоз, реакції гуморального і клітинного імунітету); б) трофічну (забезпечення харчування елементів паренхіми); в) опорну і пластичну.

VI. Гуморальні фактори неспецифічної резистентності. До таких факторів відносяться: лізоцим, С-реактивний білок, лейкіни і в-лізин, інгібітори ферментів бактерій, інгібітори вірусів, інтерферони, система комплементу.

? Інтерферони — низькомолекулярні білки, які утворяться в інфікованих вірусом клітинах і охороняють інші клітки від ушкодження їх вірусами.

Під дією інтерферонів у незараженій клітині стимулюється утворення білків-інгібіторів, які гальмують синтез вірусних нуклеїнових кислот і порушують у такий спосіб репродукцію вірусів.

Інтерферони захищають клітини не тільки від того виду вірусів, яким інфікований організм, але і від інших.

? Комплемент — система білків сироватки крові, послідовна активація яких викликає ушкодження (перфорацію) клітинних мембран і, як наслідок, знищення (лізис) бактерій.

Система комплементу складається з 11 білків, що складають 9 фракцій, які позначаються С1, С2, …, С9. Білки комплементу регулюються такою ж кількістю інгібіторів і інактиваторів.

Існує кілька механізмів активації комплементу:

• ? Класичний шлях (антітелозалежний). Активація комплементу зв’язана з утворенням комплексів антиген-антитіло на поверхні бактеріальної клітини.
• ? Альтернативний шлях (пропердиновий). Активацію комплементу безпосередньо викликають поліі ліпосахариди бактеріальної стінки. Цей механізм відбувається за участю сироваткових білків, які одержали назву пропердину.
• ? Неспецифічна активація здійснюється активними протеазами (трипсином, плазміном, калікреїном, лізосомальними ферментами й ін.) на будь-якому етапі процесу активації.
• * Основною функцією активованого комплементу є лізис бактеріальних клітин, обумовлений перфорацією їхньої мембрани.

П р о м і ж н і продукти активації, зокрема СЗb, є опсонінами і сприяють імунному прилипанню і фагоцитозу, а продукт С4а нейтралізує віруси.

П о б і ч н і продукти активації комплементу (СЗа і С5а): а) приймають участь у патогенезі алергії, викликаючи дегрануляцію тканинних базофілів, б) стимулюють хемотаксис лейкоцитів.

В системі комплементу можливі 2-і групи порушень:

• ? Дефіцит компонентів комплементу: а) спадково обумовлений дефіцит С1, С2, СЗ і інших компонентів цієї системи; б) набуті порушення, зв’язані з загальними розладами біосинтезу білків і посиленою інактивацією компонентів комплементу.
• ? Дефіцит інгібіторів та інактиваторів компонентів комплементу. Прикладом є дефіцит інгібітора С1, що супроводжується надлишковою активацією даного комплемента і розвитком ангіоневротичного набряку (набряку Квінке).

VII. Фагоцитоз — активне поглинання клітинами твердого матеріалу. Клітини, які володіють здатністю здійснювати фагоцитоз, одержали назву фагоцитів.

Фагоцити розрізняють: а) поліморфноядерні (нейтрофіли) і б) мононуклеарні.

До мононуклеарних фагоцитів відносяться: 1) моноцити і 2) клітини, що є їх похідними: а) макрофаги сполучної тканини, б) клітини Купфера печінки, в) альвеолярні макрофаги легень, г) макрофаги червоного кісткового мозку, д) вільні і фіксовані макрофаги селезінки, е) макрофаги серозних порожнин, є) остеокласти, і) мікрогліальні клітини центральної нервової системи.

• ? Клітинам-фагоцитам притаманні наступні властивості:
  • 1. Міграція — здатність до безладного переміщення в просторі.
  • 2. Хемотаксис — здатність до спрямованого переміщення в просторі.
  • 3. Адгезивність — здатність фагоцитів прилипати до визначених субстратів і затримуватися на них.
  • 4. Ендоцитоз — здатність захоплювати і поглинати тверді частинки і краплі рідини.
  • 5. Бактерицидність — здатність убивати і переварювати бактерії.
  • 6. Секреція — здатність виділяти речовини в навколишню тканину.

VIII. До механізмів неспецифічної резистентності можна віднести запалення.

* Специфічна резистентність обумовлюється імунологічною реактивністю.

Імунологічна реактивність — здатність організму відповідати на дію антигенів утворенням антитіл і комплексом клітинних реакцій, специфічних стосовно даного антигену.

Існує 2-а механізми імунологічної реактивності: 1) гуморальний і 2) клітинний.

• ? Гуморальний тип імунної відповіді спрямований насамперед на позаклітинні бактерії і віруси. Ефекторною ланкою цього типу відповіді є антитіла (імуноглобуліни) — продукти діяльності В-лімфоцитів.
• ? Клітинний тип імунної відповіді спрямований на захист від внутрішньоклітинних інфекцій і мікозів, внутрішньоклітинних паразитів і пухлинних клітин. Його ефекторною ланкою є імунні Т-лімфоцити, які несуть специфічні рецептори до даного антигену.
• * Антигени — це речовини, як правило, високомолекулярні сполуки, які при надходженні в організм здатні викликати імунну відповідь і взаємодіяти з продуктами цієї відповіді - антитілами чи активованими Т-лімфоцитами.

Існують неповні антигени (гаптени) — низькомолекулярні сполуки, які не здатні індукувати імунну відповідь, але здатні специфічно взаємодіяти з антитілами.

* Антитіла — це білки (імуноглобуліни), які синтезуються під впливом антигенів і специфічно взаємодіють з ними.

Основними властивостями антитіл є: 1) специфічність — здатність зв’язуватися тільки з визначеним антигеном; 2) валентність — обумовлюється кількістю антидетермінант у молекулі імуноглобуліну; 3) афінність — свідчить про міцність зв’язків між детермінантами антигену і антидетермінантами антитіл; 4) авідність — характеризує міцність зв’язків між антигеном і антитілом в цілому. Остання залежить від валентності й афінності імуноглобулінів.

Імунна відповідь здійснюється: а) В-лімфоцитами, б) Т-лімфоцитами і в) макрофагами.

? Основна функція В-лімфоцитів — утворення антитіл (імуноглобулінів).

Під дією антигенного стимулу В-лімфоцити визначеного клону перетерплюють зміни (бласттрансформацію) і перетворюються в плазматичні клітини. Останні продукують імуноглобуліни 5-ти класів: IgМ, IgG, IgE, IgA, IgD. реактивність резистентність імунний порушення.

• ? Основні функції Т-лімфоцитів:
  • 1. Цитотоксичність (кілерна) функція — здатність знищувати (убивати) клітини, які несуть на своїй поверхні антигени.
  • 2. Кооперативна (хелперна) функція — здатність забезпечувати взаємодію різних субпопуляцій Т-лімфоцитів, В-лімфоцитів і макрофагів.
  • 3. Утворення біологічно активних речовин — лімфокінів.
  • 4. Супресорна функція — пригнічення надлишкової імунної відповіді, участь Т-лімфоцитів у формуванні імунологічної толерантності.

Зазначені функції виконують спеціалізовані субпопуляції Т-лімфоцитів: Т-кілери, Т-хелпери 1 і 2, Т-продуценти лімфокінів, Т-супресори.

• * У здійсненні імунної відповіді приймають участь макрофаги, зокрема:
  • 1. Макрофаги поглинають, переробляють і презентують антиген імунокомпетентним клітинам (Ті В-лімфоцитам).
  • 2. Макрофаги беруть участь у кооперації Ті В-лімфоцитів.
• * Розрізняють: а) тимуснезалежні і б) тимусзалежні антигени
• ? Тимуснезалежними називають антигени, утворення антитіл проти який не вимагає участі Т-лімфоцитів. Це в основному антигени-полімери, які мають велику кількість однакових повторюваних детермінант.

Імунна відповідь організму на надходження тимуснезалежних антигенів характеризується такою послідовністю процесів:

• 1. Взаємодія антигену з В-лімфоцитом, що має на своїй поверхні рецептори, специфічні до даного антигену.
• 2. Результатом такої взаємодії є бласттрансформаіція В-лімфоцита, тобто перетворення його в лімфобласт.
• 3. Розподіл і проліферація лімфобласта з утворенням клону В-лімфоцитів.
• 4. Диференціювання В-лімфоцитів у плазматичні клітки.
• 5. Синтез плазматичними клітками антитіл — Ig.
• ? Тимусзалежними називають антигени, утворення антитіл проти який вимагає складної кооперації (взаємодії) макрофагів, Ті В-лімфоцитів.

Імунна відповідь на ці антигени характеризується наступними етапами.

I. Макрофагальный етап. Відбувається поглинання і переварювання макрофагами антигенпрезентуючих клітин і часток з наступною презентацією антигенних детермінант на плазматичній мембрані макрофага.

• 2. Кооперація макрофагів з Т-лімфоцитами. У результаті такої кооперації з’являється клон специфічних Т-хелперів 2.
• 3. Кооперація Т-хелперів 2 і макрофагів з В-лімфоцитами. Завдяки взаємодії цих клітин антигенні детермінанти передаються В-лімфоцитам.
• 4. Бласттрансформація В-лімфоцитів з утворенням клонів плазматичних клітин, які продукують антитіла всіх класів проти даного антигену.
• * М е х, а н і з м и імунної відповіді клітинного типу.

Кінцевий етап імунної відповіді клітинного типу здійснюється Т-лімфоцитами (Т-ефекторами). До них відносяться: а) цитотоксичні Т-лімфоцити (Т-кілери) і б) Т-лімфоцити — продуценти лімфокінів (Т-хелпери 1).

Виділяють наступні етапи імунної відповіді клітинного типу.

I. Макрофагальний етап.

• 2. Кооперація макрофагів з Т-лімфоцитами. Результатом такої кооперації є поява активованих Т-ефекторів.
• 3. Утворення клонів Т-ефекторів у результаті проліферації активованих Т-кілерів і Т-продуцентів лімфокінів. Т-кілери специфічно взаємодіють із клітиною, яка несе антиген, і знищують її. Виділені Т-продуцентами лімфокіни втягують у боротьбу з чужорідними об'єктами інші клітини: макрофаги, гранулоцити, 0- і В-лімфоцити.

Імунологічна недостатність — це вроджений чи набутий дефект імунної системи, який проявляється нездатністю організму повноцінно здійснювати реакції гуморального чи клітинного імунітету.

Імунологічна недостатність може бути: а) первинною і б) вторинною.

* Первинна імунологічну недостатність виникає внаслідок вроджених дефектів імунної системи.

П р и ч и н о ю можуть бути: а) генні мутації; б) хромосомні мутації (найбільш часто до розвитку імунодефіциту ведуть аномалії 14, 18, 20-ї пари хромосом і синдром Дауна); в) внутрішньоутробні інфекції (вірус краснухи і цитомегаловірус, які викликають складні вади розвитку плода).

У залежності від локалізації дефекту виділяють наступні види первинних імунодефіцитів: 1) гуморальні (В-клітинні); 2) клітинні (Т-клітинні); 3) комбіновані.

• ? Первинні В-імунодефіцити виникають в результаті порушення процесів утворення і диференціювання В-лімфоцитів. До цієї групи відносяться:
  • а) агамаглобулінемія Бутона — спадкоємний дефект передається зчеплено з Х-хромосомою, тому проявляється практично тільки в хлопчиків, проявляється порушенням диференціювання клітин-попередників В-лімфоцитів, тому в організмі відсутні В-лімфоцити, плазматичні клітини та імуноглобуліни;
  • б) загальний варіабельний імунодефіцит — проявляється багатьма формами. Загальним їхнім проявом є гіпогамаглобулінемія, яка виникає досить пізно (у віці 25−30 років) і є причиною порушення диференціювання В-лімфоцитів на різних рівнях дозрівання;
  • в) селективний дефіцит імуноглобулінів — супроводжується порушенням утворення одного чи декількох класів імуноглобулінів.
• ? Первинні Т-імунодефіцити виникають в результаті порушення процесів утворення і диференціювання Т-лімфоцитів. До них, зокрема, відносяться:
  • а) синдром Ді Джорджі — вроджена аплазія вилочкової залози, часто поєднується з «вовчою пащею», аномаліями дуги аорти, аплазією паращитоподібних залоз;
  • б) синдром Незелофа — алімфоцитоз: генетичний дефект, який супроводжується порушенням перетворення Т-лімфоцитів у Т₀-лімфоцити, внаслідок чого не можуть здійснюватися клітинні механізми імунної відповіді.
• ? Комбіновані імунодефіцити виникають: а) в результаті порушень перетворення стовбурової клітини в клітину-попередницю лімфоцитопоезу; б) в результаті поєднання дефектів Ві Т-ліній лімфоцитів.

До цієї групи відносяться:

• а) важкий комбінований імунодефіцит (швейцарський тип) — зв`язаний з генетичним дефектом і супроводжується порушенням утворення Ві Т-лім-фоцитів, синтезу імуноглобулінів. Хворі діти рідко досягають 2-річного віку;
• б) синдром Луї-Бар — характеризується поєднанням імунологічної недостатності з атаксією (порушеннями координації рухів) і телеангіоектазіями (ушкодженям дрібних судин). Тривалість життя хворих рідко досягає 20−30 років;
• в) синдром Віскотта-Олдріча — імунологічна недостатність супроводжується розвитком екземи і тромбоцитопенією. Тривалість життя хворих не перевищує 10 років.
• * Вторинна імунологічна недостатність (імунодепресивні стани) — набуті дефіцити імунної системи.

П р и ч и н, а м и розвитку є: 1) Екзогенні фактори: а) фізичного (іонізуюче випромінювання), б) хімічного (імунодепресанти) і в) біологічного (віруси) походження. 2) Ендогенні фактори: а) старіння, б) інтоксикації (уремія, опікова хвороба, злоякісні пухлини).

? Н, а б у т і імунні порушення гуморального типу пов`язані із:

I. Порушеннями в системі В-лімфоцитів (клітинний рівень).

• 1) Зменшення вмісту В-лімфоцитів. а) порушення лімфоцитопоезу; б) ру-йнування В-лімфоцитів (дія вірусів, аутоімнні реакції).
• 2) Якісні зміни В-лімфоцитів. а) переродження в пухлинні клітки (лейкози, імунопроліферативні захворювання); б) порушення перетворення В-лімфо-цитів у плазматичні клітки.
• 3) Порушення кооперативних зв’язків: а) пригнічення функції макрофагів; б) зменшення Т-хелперних впливів; в) збільшення Т-супресорнх впливів.

II. Порушення імуноглобулінів (молекулярний рівень).

• 1) Порушення біосинтезу імуноглобулінів: а) гальмування транскрипції; б) пригнічення трансляції; в) дефіцит амінокислот; г) дефіцит енергії; д) порушення посттрансляційної модифікації.
• 2) Посилення процесів розпаду антитіл — гіперкатаболізм імуноглобулінів: а) утворення агрегатів імуноглобулінів; б) утворення антитіл проти імуноглобулінів.
• 3) Втрата імуноглобулінів (при нефротичному синдромі).

Порушення цього типу проявляються зменшенням стійкості організму до первинних бактеріальних інфекцій, викликаних стафіло-, стрептоі пневмококами, і в меншій мері - ентерококами і грамвід`ємними бактеріями.

• ? Набуті імунні порушення клітинного типу обумовлюються:
  • 1) Зменшенням кількості Т-лімфоцитів: а) порушення лімфоцитопоезу; б) руйнування Т-лімфоцитів (СНІД, аутоімунні реакції).
  • 2) Якісні зміни Т-лімфоцитів: а) порушення цитотоксичності; б) порушення утворення лімфокінів.
  • 3) Порушення кооперативних зв’язків: а) пригнічення функції макрофагів; б) порушення утворення інтерлейкіну-2; в) збільшення Т-супресорних впливів.

Прояви імунних порушень клітинного типу:

• 1) Зменшення стійкості до вірусних, протозойних інфекцій і мікозів.
• 2) Збільшення частоти виникнення злоякісних пухлин.
• 3) Приживлення на тривалий час трансплантатів.
• 4) Аутоімунні реакції (дефіцит Т-супресорів).
• * Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) — інфекційне захворювання, яке виникає в результаті ушкодження вірусом імунної та інших систем, внаслідок чого організм стає високочутливим до вторинних інфекцій і злоякісних пухлин.

Причиною СНІДу є лімфотропний ретровірус — вірус імунодефіциту людини (ВІЛ).

Цей вірус ушкоджує клітини, які на поверхні плазматичної мембрани мають особливий білок CD4⁺, який виконує роль рецептора до білка-гліко-протеїну вірусної оболонки gp-120.

Найбільш уразливими для ВІЛ є CD4-Т-лімфоцити, які за своїми функціональними характеристиками належать до Т-хелперів.

Імунологічна недостатність в умовах СНІДу характеризується насамперед недостатністю Т-хелперів, що зумовлюється наступними механізмами:

• 1) руйнуванням Т-хелперів вірусними частинками, які залишають клітини після репродукції;
• 2) утворенням багатошарового нежиттєздатного синцитію, який складається із ушкоджених вірусом Т-хелперів;
• 3) знищенням заражених Т-хелперів цитотоксичними Т-лімфоцитами (Т-кілерами);
• 4) знищенням Т-кілерами незаражених Т-хелперів, до поверхні яких приєдналися вірусні білки.

Наслідком недостатності Т-хелперів є: а) зменшення утворення антитіл В-лімфоцитами у відповідь на дію тимусзалежних антигенів; б) порушення активації Т-кілерів; в) порушення регуляції імунної відповіді в зв’язку із зменшенням утворення лімфокінів, зокрема інтерлейкіну-2.

* Імунологічна толерантність — це стан специфічної імунологічної ареактивності до певного антигену, обумовлений попереднім контактом з цим антигеном. При цьому здатність організму давати імунну відповідь на всі інші антигени зберігається.

В основі імунологічної толерантності лежать наступні механізми:

• 1) Обумовлена антигеном елімінація чи блокада антигенспецифічних клонів лімфоцитів (пасивна, «класична» імунологічна толерантність). Цей механізм складає основу природної імунологічної толерантності до власних антигенів.
• 2) Активація антигенспецифічних Т-супресорів (активна толерантність).

Стан імунологічної толерантності можна отримати введенням:

• а) антигену в організм плоду в критичний період формування природної імунологічної толерантності до власних антигенів;
• б) великих доз розчинного антигену (імунний параліч Фелтона);
• в) гаптена, зв’язаного з неімунним носієм;
• г) антигену на фоні штучно створеного імунодефіциту;
• д) антиідіотипічних антитіл, тобто антитіл проти специфічних детермінант імуноглобулінів;
• е) антигенспецифічних Т-супресорів, узятих від толерантного організму.
• * Реакція «трансплантат проти хазяїна» (гомологічна хвороба) — це імунна агресія пересаджених клітин донора проти антигенних структур реципієнта.

Її виникнення вимагає ряду умов, зокрема:

• 1) стан імунологічної недостатності в реципієнта (імунологічна незрілість у плода і новонароджених, первинні і вторинні імунодефіцити);
• 2) трансплантації імунокомпетентних клітин;
• 3) антигенних розходжень між донором і реципієнтом. Якщо створюються такі умови, то імунокомпетентні клітини (лімфоцити) донора нічим не обмежуються у своєму розвитку і починають реагувати на тканини хазяїна комплексом клітинних і гуморальних імунних реакцій.
• * Існують наступні методи підвищення активності імунної системи (імуностимуляції):
  • а) введення в організм адювантів чи біологічних модифікаторів імунної відповіді. Адюванти — це речовини, які підсилюють імуногенність антигену незалежно від його специфічності;
  • б) використання фармакологічних імуностимуляторів (левамізол, похідні вітаміну А, циметидін і ін.);
  • в) використання факторів вилочкової залози: тимопоетину, тимуліну, гуморального тимічного фактора, тимопептину, тимозину;
  • г) введення лімфокінів та інших цитокінів (інтерлейкіну-1, інтерлейкіну-2, інтерферону);
  • д) замісна пересадка червоного кісткового мозку, введення імуноглобулінів.
• * Методи імуносупресії

Пригнічення функції імунної системи (імуносупресію) здійснюють за допомогою ряду методів.

• 1) Хірургічні методи: а) видалення центральних і периферичних органів лімфоїдної тканини: тимуса, селезінки, лімфатичних вузлів; б) видалення рециркулюючих через кров і лімфу лімфоцитів шляхом створення хронічного дренажу грудної лімфатичної протоки; в) плазмафарез — видалення з плазми крові імуноглобулінів і імунних комплексів.
• 2) Фізичні методи — дія рентгенівським чи у-випромінюванням.
• 3) Хімічні впливи — застосування імунодепресантів.
• 4) Імунологічні методи — введення імунних сироваток (антилімфоцитар-них, антимоноцитарних, антиглобулінових).