Діагностика СНІДу. 
Синдром набутого імунодефіциту (СНІД)

У 1985 р. в банках крові почали використовувати перший тест на СНІД, розроблений Робертом Галло. Цей тест заснований на виявленні в крові антитіл на ВІЛ, що підтверджують присутність вірусу в крові. Однак протягом перших 4−8 тижнів після зараження цей тест дає негативну відповідь, оскільки імунній системі потрібен час, щоб справити антитіла.

У 1996 р. почали використовувати тест, заснований на виявленні в крові антигенів? білків, вироблених безпосередньо вірусом, що дозволяє виявити його на початковій стадії захворювання. У США щороку цей тест проходять 50 млн. проб крові.

Центром вивчення СНІДу в Атланті (США) розроблені норми для діагностики СНІДу: інфікованим ВІЛ вважається людина, у якого поряд з клінічними проявами захворювань, зазвичай супроводжують СНІД, рівень лімфоцитів CD4 складає не більше 200 клітин в 1 мм³ крові.

З початку 1996 р. в клініці стали використовувати також тести на ВІЛ, засновані на визначенні числа копій вірусної РНК в 1 мл плазми крові (титру вірусної РНК).

Оскільки кожен віріон містить 2 копії РНК, титр вірусів у крові вдвічі менше титру РНК. Виявилося, що доля носія ВІЛ під час відсутності лікування значною мірою залежить від того, який у нього титр вірусної РНК (див. рис. 4). Так, наприклад, при титрі РНК більше 30 000 70% носіїв помирають протягом 6 років, а середня тривалість життя після визначення титру становить 4,4 роки. При титрі ж менше 500 середня тривалість життя після визначення титру перевищувала 10 років, а протягом перших 6 років вмирало менше 1% пацієнтів.

В даний час вдається визначати титр РНК ВІЛ, коли він більше 200, але вже існують методи визначення титру менше 50. Як буде ясно з подальшого, точне вимірювання концентрації вірусів у крові пацієнта дуже важливо при виборі методики лікування та визначення її ефективності.