Охорона прав на засоби індивідуалізації суб'єктів господарської діяльності

Охорона прав на засоби індивідуалізації суб'єктів господарської діяльності

1. Загальна характеристика правової охорони засобів індивідуалізації учасників господарської діяльності

1.1 Історичні етапи розвитку інституту охорони прав на засоби індивідуалізації суб'єктів підприємницької діяльності

Історія виникнення та нормативного оформлення інституту засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту товарів та послуг розглядається в юридичній науці неоднозначно. Дана обставина обумовлюється широким діапазоном поглядів вчених на питання черговості появи різних видів ідентифікуючих позначень та різницею у трактуванні моменту зародження окремих засобів індивідуалізації у межах значних історичних періодів. У цій сфері можна виділити два основні напрямки: представники першого вбачають їх зародження уже в епоху рабовласницького ладу, а подальший розвиток та поширення — у Середньовічні часи. Вчені, прихильники другої точки зору обґрунтовують появу торгових марок у період феодалізму та доводять їх генетичний зв’язок з цеховими позначеннями та знаками купецьких гільдій. Окрему групу становлять автори, які обмежуються фіксацією позиції, що засоби індивідуалізації отримали правове регулювання раніше інших об'єктів виключних прав, не відносячи їх виникнення до конкретного історичного етапу.

Призначенням торговельної марки є вирізнення товарів, що виробляються однією особою, від товарів, що виробляються іншими. Набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом, що видається на підставі реєстрації, яка носить добровільний характер. Комерційне найменування застосовується для ідентифікації юридичної особи, яка є підприємницьким товариством чи іншого господарюючого суб'єкта. Географічне зазначення визначає зв’язок характеристик товару та географічного місця його походження.

Необхідно розмежовувати поняття «засіб індивідуалізації» у юридичному та економічному аспектах. Як правова категорія конкретний засіб ідентифікації виникає у результаті отримання правової охорони на підставі правового акту, як економічна — його поява обумовлюється потребами суспільства у ідентифікації продукції чи її виробника. Тому засіб індивідуалізації як явище економічної сфери лише зі впливом значного проміжку стає об'єктом правової охорони.

Таким чином, дослідженню виникнення засобів індивідуалізації повинен передувати розгляд умов розвитку соціально-економічних відносин окремих історичних періодів, які зумовили консолідацію нормативних правил їх правової охорони та формування на цій основі самостійного правового інституту. Історичний аналіз правового регулювання засобів індивідуалізації має здійснюватися у контексті аналізу всієї системи економічних та, насамперед, торгових відносин у межах відповідної історичної епохи.

В юридичній літературі обґрунтовується поява прототипів сучасних товарних знаків вже у період рабовласницького ладу. Необхідно відзначити, що такі позначення не виконували функції сучасних торговельних марок, а служили зовсім іншим цілям. У багатьох народів спеціальні оригінальні знаки — символи вживались для позначення належності майна його власнику. Пізніше, символи належності речі почали проставляти на створеній продукції. Тому поступово, разом із знаком власності, тавро стає знаком авторства творця нового виробу.

Відсутність будь-яких правил, спрямованих на правове регулювання торгових клейм у античну епоху, слід вбачати у причинах соціального-економічного характеру, які зумовили незначну практику використання індивідуальних товарних знаків. При первинному розподілі праці внаслідок недостатнього розвитку продуктивних сил відбувається виокремлення та розвиток окремих професій, у той час як міжпрофесійне розмежування не здійснюється. Тому не виникає конкуренції між виробниками одного виду продукції. Як наслідок, відсутня потреба у торговельній марці як засобу виокремлення певної продукції від товарів інших ремісників та підвищення на неї споживчого попиту. Інша причина визначається особливостями рабовласницького ладу періоду античності та проявляється у характерному для даної епохи широкому використанні малоефективної рабської праці у ремісничих професіях.

Водночас, у період античності виник інший вид засобів індивідуалізації - зазначення походження товару. Його появу слід пояснити загальним процесом розвитку торгівлі давніх народів та особливостями географічних місць їх розташування. Вироби та природні ресурси, яких не існувало на інших територіях, становили основний предмет торгівлі. Товари для посвідчення її походження з відповідної території таврувалися спеціальним позначенням. Так, ще 3000 років тому індійські ремісники мали звичай ставити свої підписи на художніх творіннях перед їх відправленням до Ірану. Промисловці з Китаю збували товари із зображенням своїх клейм у райони Середземномор’я понад 2000 років тому.

Наступний етап у розвитку засобів індивідуалізації пов’язаний з цеховими позначеннями та знаками купецьких гільдій Середньовіччя. Особливість цехових знаків полягала у тому, що вони належали не окремому виробнику, а одночасно всьому цеху, їх використання було обов’язковим для всієї продукції, виготовленої її членами у межах відповідного професійного профілю. Таким чином, проставляння спеціальних символів на виготовленому продукті свідчило про додержання при його виробництві всіх встановлених статутом правил. Враховуючи зазначене призначення цехових знаків, значна частина науковців пов’язують появу товарних знаків з цеховими позначеннями Середньовіччя.

Сучасні товарні знаки мають індивідуальний характер, проставляються у добровільному порядку та охороняються на підставі реєстрації. Факт належності цехового знаку не окремому члену ремісничої організації - майстру, а всьому цеху скоріше свідчить про їх подібність до інших засобів індивідуалізації - колективних торговельних марок. Цехові знаки виконували комплекс взаємопов'язаних функцій, серед яких, насамперед, слід виокремити контролюючу та вказівки на джерело походження продукції. На сьогодні також існує практика правової охорони зазначення походження товару шляхом його реєстрації у вигляді колективної марки. Тому закономірно, що після виникнення зазначення походження товару у рабовласницький період, наступним етапом у розвитку ідентифікуючих позначень стала поява цехового знаку, який вказував на джерело походження виробу, гарантував його якість та сприяв розрізненню від товарів інших цехів.

Єдиним законним способом вийти з-під контролю цеху та самостійно здійснювати виготовлення продукції, не керуючись цеховими вимогами, було отримання дозволу королівської влади, які видавалися у формі привілеїв. Отримавши привілей, ремісник міг не лише здійснювати виробництво продукції встановленого роду, але і позначати її особливим клеймом, відмінним від цехового. Таврування продукції носило добровільний характер, здійснювалося індивідуальним виробником, саме тому такі позначення мали всі ознаки сучасних торговельних марок. Таким чином, на нашу думку, торговельна марка як економічна категорія сформувалася лише у кінці Середньовіччя внаслідок розкладу цехової організації ремісничого виробництва.

В юридичній літературі по-різному визначається момент появи сучасних торговельних марок. Зокрема, Б. Хекл та М. Шпунда пов’язують його з встановленням системи реєстрації торговельних марок — лише у цьому випадку клеймо перетворюється у товарний знак. Інші вчені, наприклад, Дж. Веркман відзначає, що товарні знаки виникли у той період, коли стала відчуватися в них потреба та вказує на 1880 р. як дату приблизного оформлення товарного знаку. Ряд науковців обумовлюють виникнення товарного знаку у період розвитку цехових організацій Середньовіччя, а подальший розвиток в умовах капіталізму. За вихідний момент інколи береться прийняття перших законодавчих актів про охорону фабричних та торгових клейм у першій третині ХІХ ст. Інші дослідники визначають їх виникнення з появою відповідного терміну у правових документах у кінці ХІХ ст.

Як вже зазначалось, необхідно відрізняти виникнення явища в економічному та юридичному розумінні. Товарний знак як економічний феномен виник та набув свого поширення у період занепаду цехового виробництва та зародження мануфактурної промисловості. Основний критерій, який відрізняє сучасні товарні знаки від позначень минулого, полягає не лише у їх придатності для індивідуалізації відповідного товару. Ним слід вважати добровільність, диспозитивність у позначенні виготовленої продукції спеціальним оригінальним знаком. Лише тавро, яке добровільно за власною ініціативою товаровиробника накладається на виготовлену продукцію з метою її відокремлення від аналогічної продукції конкурентів, стає торговельною маркою. Тому законодавчими актами, спрямованими на правову охорону торговельних марок, слід вважати ті нормативні документи, які не тільки їх захищають від незаконного використання та підробки, а закріплюють право виробника на проставляння індивідуалізуючих продукцію позначень. Такі перші правові акти, що встановлювали цивільно-правову охорону торговельних марок, були прийняті у другій половині XIX ст.: у Франції в 1857 р., у США в 1881 p., у Великобританії в 1883 p., Німеччині в 1884 р.

Становлення та розвиток інституту фірми тісно пов’язано з процесом виникнення юридичних осіб, як носіїв даного засобу індивідуалізації. Незважаючи на те, що римськими юристами обговорювалась можливість існування організацій, які володіли відокремленим майном та могли виступати у цивільному обороті від свого імені, саме поняття «юридичної особи» було не відоме римському праву. Поява та поширення юридичних осіб пов’язана з епохою розвитку економічних та торгових зв’язків періоду Нового часу, коли давньоримський інститут спільної власності виявився неспроможним адекватно регулювати відносини, що виникли за участю об'єднаного капіталу. Перетворення товариства у знеособленого суб'єкта права призвели до необхідності застосування для його ідентифікації особливого імені, відмінного від імені окремих учасників та назв інших товариств.

У ХІХ ст. законодавство ряду країн, зокрема, німецьке, швейцарське та скандинавських країн забезпечувало правове регулювання відносин, що виникають у зв’язку з набуттям та використанням фірмових найменувань, а також містило правила і вимоги до структури фірм, як щодо одноособових торговців, так і щодо підприємств, організованих на засадах товариств.

Незважаючи на виникнення та широке застосування зазначень походження товару, вже у період античності надання їм правової охорони відбулося пізніше інших засобів індивідуалізації. Причиною достатньо пізнього закріплення за ними статусу самостійного об'єкту права стала їх схожість з торговельними марками та, як наслідок, використання єдиного правового режиму для регулювання обох засобів індивідуалізації законодавством про фабричні та торгові клейма.

Правова охорона зазначень походження товару періоду Середньовіччя забезпечувалася системою регламентації таврування продукції цеховими клеймами. У подальшому правове регулювання зазначень походження товару здійснювалося законодавством про фабричні та торгові клейма. Вперше зазначення походження товару, як самостійний об'єкт права, на міжнародному рівні розглядається Паризькою конвенцією 1883 р., яка до переліку об'єктів промислової власності відносить «вказівки про походження», а ст. 10 передбачила можливість застосування положень про захист знаків та фірмових найменувань у разі прямого або непрямого використання неправдивих вказівок про походження продуктів. Розвиток національної системи охорони зазначення походження товару, як самостійного об'єкту регулювання, було започатковано французьким законом 1905 р. Перший законодавчий акт, який передбачав охорону найменування місць походження також був прийнятий у Франції 6 травня 1919 р. На відміну від зазначення походження товару, для правової охорони якого необхідним був лише факт справжнього виробництва товару у межах відповідної території, охорона, згідно закону 1919 р., надавалася лише таким товарам, які походили з конкретного району та зобов’язані своїми специфічними якостями місцю походження.

Окремого аналізу заслуговує процес виникнення та становлення правової охорони засобів індивідуалізації на території сучасної України. Їх історичний розвиток відбувався у загальному контексті генезису ідентифікуючих позначень країн Європи, але, водночас, можна відмітити вплив ряду факторів економіко-політичного характеру, які зумовили особливості їх правової регламентації.

Як і в інших країнах, першими засобами індивідуалізації, накладання яких увійшло у загальну практику, були знаки власності. Наступним етапом у їх розвитку стало виникнення знаків авторства, які використовувались ремісниками для позначення виготовленої ними продукції. Порівняно з європейськими державами, зародження та розвиток цехових організацій на території сучасної України, яка входила до складу Речі Посполитої, відбувався значно пізніше, приблизно з XV-XVI ст. Перші ремісничі організації, подібні до цехів, виникли у Київські Русі в 11−12 ст., але остаточне їх поширення відбулося лише після надання українським містам магдебурзького права. Цехи були скасовані у Російській імперії лише 1902 р., що на століття пізніше їх скасування іншими європейськими країнами.

Розвиток промисловості у ХVIII ст. призвів до посилення конкурентної боротьби та зростання ролі фабричних та торгових клейм, як засобу індивідуалізації виробленої продукції. Але перші правові акти про таврування російських виробів не були спрямовані на захист інтересів товаровиробників, а мали суто фіскальний характер. Зокрема, згідно Новоторгового Статуту, обнародуваного 22 квітня 1667 р., російські товари повинні доставлятися до митниць для сплати мита. При цьому, на товари накладалися клейма та печатки для посвідчення сплати належного з них мита.

Указом від 13 березня 1744 р. вперше здійснено правове регулювання індивідуальних торговельних клейм, які накладалися на полотняну продукцію російськими виробниками. Указ встановлював, щоб на всіх наявних у Москві та в губерніях фабриках на всяких полотнах, сукнах і тому подібних речах витикати на обох кінцях літери російські, чиєї саме фабрики й у якому місті зроблені. Клейма, якими тарувалися російські матерії, виконували інформаційну функцію, вказуючи на джерело їх походження. Їх накладання стосувалося продукції текстильної промисловості та носило обов’язковий характер. Тому указ 1744 р. не є законодавчим актом у сфері правового регулювання товарних марок, його слід вважати першою спробою нормативної регламентації використання індивідуальних торгових клейм у Російській імперії.

Уперше змінюється позиція царського уряду на таврування, як на фіскальний захід, та надається клейму значення товарного знака в указі Катерини ІІ від 16 січня 1783 р. З метою недопущення контрабанди було вирішено позначати російську коштовну парчу особливими знаками їх виробників. У кінці указу сказано, що на інших матеріях, на фабриках, де вони виробляються, класти такі клейма залишається на їх розсуд; у чому нікому жодного примусу не робити. Тобто, вводився принцип факультативного таврування. Таким чином, вперше за виробниками текстильної промисловості було закріплено право, а не обов’язок маркувати свої вироби спеціальним ідентифікуючим позначенням.

Підтвердив дане правило новий указ 5 лютого 1830 року про фабричні клейма. У подальшому його текст був включений до Статуту про фабричну та заводську промисловість 1857 р., ст. 74 якого також закріпила принцип добровільності у використанні торгових клейм. «Таврування чи нетаврування російських різного роду фабричних і мануфактурних виробів, надається на волю кожного виробника. Жодних розшуків на фабриках і домашніх закладах, чи клеймуються їх вироби, чи ні, не допускається».

В юридичній науці вже протягом тривалого часу домінує позиція, що указ 1830 р. був «першим Законом, що встановлював цивільно-правову охорону товарних знаків», за яким «власники певних виробництв зобов’язані були мати спеціальні клейма, якими вони мали позначати свої вироби». Якщо перша частина даної тези не викликає заперечень, то вказівка на обов’язковість таврування виробів суперечить буквальному змісту указу 1830 р., який чітко передбачає можливість факультативного таврування фабричної продукції російських виробників. Таким чином, указ 1830 р. є першим законодавчим актом, спрямованим на правову охорону товарних знаків у Російській імперії, що закріплює принцип факультативності таврування будь-якої номенклатури товарів.

26 лютого 1896 р. у Росії прийнятий Закон «Про товарні знаки». Як відзначали російські цивілісти, при його створенні були враховані положення Паризької конвенції 1883 р., тому Закон 1896 р. можна вважати зразком тогочасної правової регламентації об'єктів інтелектуальної власності. Про високий рівень юридичної техніки закону 1896 р. свідчить і та обставина, що окремі його положення були використані більшовицьким урядом при розробці на початку 20- х років власних нормативних актів у даній сфері.

На відміну від товарного знаку у Росії право на фірму не одержало законодавчого регулювання. Проте, як відзначали дослідники, інститут фірми був відомий російському праву. Тому, незважаючи на відсутність системного регулювання інституту фірми в Росії в єдиному правовому акті, все ж існувало певне нормування окремих елементів фірми. У 1889 р. був розроблений проект «Положення про торговий запис і про фірми», який, як багато російських законопроектів, незважаючи на усвідомлену необхідність у правовому регулюванні інституту фірми, не став законом.

У Російській імперії зазначення походження товару не отримало самостійного правового регулювання. Його правова охорона забезпечувалася загальними положеннями законодавства про фабричні та торгові клейма. Вже перший російський указ 1744 р., що стосувався таврування матерій індивідуальними клеймами, містив обов’язок «вытыкать по всякой штуки на обоихъ концахъ литеры Россійскія, чьей именно фабрики и въ которомъ городъ дъланы». Указ Катерини ІІ 1783 р. також передбачав позначення дорогих матерій особливим штемпелем, «дабы по оному узнать можно было, что тъ товары суть рукодълія Россійскаго и на чьей именно фабрикъ сдъланы». Обов’язкові вимоги до змісту фабричного клейма містив указ 1830 р. На ньому мало зазначатися ім'я та прізвище фабриканта, принаймні початковими літерами та місце знаходження фабрики. Тому, слід підкреслити, що аналіз нормативних джерел ХVIII-XIX ст. про таврування продукції свідчить, що охорона зазначень походження товару здійснювалася через систему правового регулювання товарних знаків шляхом позначення у формі торгових та фабричних клейм місця виготовлення продукції на виробах російських промисловців. Але вже російській Закон 1896 р. через систему диференціації процедурного оформлення виникнення виключних прав на товарні знаки та позначення місцезнаходження виробника, створив нормативні передумови для законодавчого виокремлення зазначення походження як самостійного правоохоронного об'єкту.

Законодавство про засоби індивідуалізації радянського періоду пройшло складний та достатньо суперечливий шлях розвитку. Якщо особливості розвитку правової охорони товарних знаків достатньо детально розглядаються в юридичній літературі, то закономірності регламентації інших ідентифікуючих позначень залишилися практично поза увагою науковців, що є результатом їх неналежного законодавчого впорядкування у радянську епоху.

Після 1917 р. спостерігається тенденція до зменшення правового регулювання засобів індивідуалізації у радянській правовій системі. Це явище пояснюється причинами економічного характеру: за умов військового комунізму, за умов практично повної ліквідації приватного сектору, втрачають значення конкурентні механізми просування товару на ринку. За цих обставин зменшується потреба в індивідуалізації продукції чи її виробника оригінальним позначенням, здатним привернути увагу споживача до виготовленого виробу. Але вже один із перших декретів нової влади мав на меті забезпечити регулювання відносин у сфері використання товарних знаків. Увага законодавця до проблем їх правової охорони слід обумовлювати не «серйозним практичним значенням» товарних знаків для радянської влади чи далекоглядністю тодішнього керівництва, а його бажанням поповнити мізерний революційний бюджет додатковими грошовими коштами за рахунок встановлення зборів з власників товарних знаків. Тому виданий 15 серпня 1918 р. декрет Раднаркому «Про мито на товарні знаки» не передбачав скасування царського закону 1896 р., а був виданий для його зміни і доповнення та містив правило про обов’язкове, під страхом втрати чинності засвідчення товарних знаків у відділі Внутрішньої торгівлі Народного комісаріату Торгівлі і Промисловості. У 1919 р. Вищою Радою Народного господарства РРФСР була видана інструкція про «Товарні знаки державних підприємств». Згідно її положень вироби та товари, створені державними підприємствами, не могли позначатися товарними знаками, якими користувалися приватні торгово-промислові підприємства до їх націоналізації.

З початком нової економічної політики постає проблема правової охорони товарних знаків. Тому 10 листопада 1922 р. був прийнятий Декрет РНК РРСФР «Про товарні знаки». Даний Декрет РНК РРФСР спочатку мав силу лише в межах РРФСР. На Україні одночасно з ним діяв декрет РНК УСРР від 3 березня під тим же заголовком. Він містив незначні відмінності від російського аналога. Водночас, можна відмітити, що факт регламентації товарних знаків декретом РНК УСРР не приймається до уваги рядом українських науковців, які стверджують, що до прийняття Закону «Про правову охорону знаків для товарів і послуг» 1993 р., «Україна свого законодавства про товарні знаки не мала». У зв’язку з наведеним, більш історично вірним видається положення, що Україна у складі Радянського Союзу не здійснювала самостійного правового регулювання товарних знаків.

Після утворення СРСР виникла необхідність уніфікації цивільного законодавства радянських республік. Тому декрет РНК СРСР від 18 липня 1923 р. «Про товарні знаки» скасував всі видані до нього законодавчі акти про охорону товарних знаків та поширив єдине загальносоюзне законодавство на всю його територію. Суттєвих новел Декрет не містив та забезпечував регламентацію товарних знаків згідно Декрету РРФСР.

22 червня 1927 р. була видана Постанова ЦВК і РНК СРСР, якою було затверджене Положення про фірму — перший нормативний акт, безпосередньо присвячений охороні фірмових найменувань. Даний акт протягом значного часу був єдиним спеціальним нормативним джерелом регулювання фірмових найменувань не лише радянського періоду, а й після набуття Україною незалежності. Лише у 2004 р. президія Вищого господарського суду України у своєму роз’ясненні від 10 червня 2004 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з захистом прав інтелектуальної власності» зазначила, що у зв’язку з вступом в силу ЦК України та ГК України, до правовідносин, які виникли з 1 січня 2004 р. не застосовується Положення про фірму 1927 р.

Згортання реформаторських процесів періоду НЕПу та повне підпорядкування народного господарства командно-адміністративним методам управління позначилося на зміні правового статусу товарних знаків. В умовах посилення адміністративного тиску нівелюється здатність знаку сприяти шляхом розрізнення товарів розвитку конкурентної боротьби у середовищі промисловців. Стає необхідним, використовуючи товарні позначення, здійснювати контроль за якістю виробу.

Процес трансформації змісту товарного знаку здійснювався поступово: спочатку шляхом конструюванням законодавцем нового виду товарних позначень — виробничої марки, значення якої зводилось до засвідчення відповідності товару встановленим нормативам якості; пізніше — шляхом витіснення маркою товарного знака та надання йому другорядного статусу. Законодавчо зміна становища товарного знаку закріплювалася Постановою ЦВК і РНК «Про виробничі марки і товарні знаки» від 7 березня 1936 р. Нею встановлювалося обов’язкове позначення виробленої продукції виробничими марками, які повинні були містити відомості про найменування підприємства; його місцезнаходження; найменування державного органу управління; сорт товару та відповідний номер стандарту.

Наступним етапом у розвитку законодавства про охорону товарних знаків стало прийняття 1962 р. Постанови Ради Міністрів СРСР «Про покращення виробничого маркування товарів народного споживання». Постанова була досить незначною за обсягом та вказувала, що підприємства, які виготовляють товари народного споживання, зобов’язані поміщати на виробах, які ними випускаються чи на їх упаковці оригінально оформлені товарні знаки. Таким чином, Постановою здійснювалося перетворення права на товарний знак в обов’язок. Правило про обов’язкове маркування виготовленої підприємствами продукції було встановлене з метою ліквідації поширених випадків нетаврування продукції товарними знаками в умовах розширення міжнародного експорту радянських виробів на початку 60-х рр. ХХ ст.

Вихід на міжнародний ринок, вступ СРСР до Паризького Союзу та підписання інших міжнародних угод з охорони інтелектуальної власності зумовили необхідність оновлення національного законодавства у сфері регламентації товарних знаків у відповідності з міжнародними стандартами. Тому у 1974 р. було прийнято нове Положення про товарні знаки.

Останніми правовими актами Радянського Союзу, що стосувалися правової охорони товарних знаків, які, однак, не набрали чинності на території України стали Основи цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік від 31.05.1991 та прийнятий 03.06.1991 Закон СРСР «Про товарні знаки і знаки обслуговування».

Як і в дореволюційному законодавстві, правова охорона зазначення походження товарів у Радянському Союзі здійснювалася через систему правової регламентації товарних знаків. Вже перші нормативні акти, що стосувалися маркування виробленої продукції націоналізованими підприємствами містили правило про зазначення найменування та місцезнаходження виробника на виготовленому виробі. Так, Інструкція ВРНГ 1919 р. «Про товарні знаки державних підприємств» вказувала, що останні повинні містити найменування підприємства, позначення відповідного державного органу у підпорядкуванні якого воно перебуває та зображення державного герба. Зберігається це правило і в Декреті СРСР від 18 липня 1923 р. Лише приєднання Радянського Союзу до міжнародних угод про охорону промислової власності, зокрема, до Паризької конвенції 1 липня 1965 р. стало причиною виокремлення серед інших засобів індивідуалізації «вказівок про походження товару» та «найменування місця походження», які відповідно до ст. 1 конвенції визнаються об'єктами промислової власності. Але внаслідок відсутності економічної потреби у розвитку правового регулювання засобів індивідуалізації, нормативний механізм їх охорони не був розроблений.

1.2 Правова охорона засобів індивідуалізації суб'єктів підприємницької діяльності в Україні

У Цивільному та Господарському кодексах для характеристики найменування юридичної особи — підприємницького товариства вживається термін «комерційне найменування». Аналіз ст. 420 ЦК України та ст. 159 ГК України свідчать про його тотожність фірмовому найменуванню, які до переліку об'єктів права інтелектуальної власності включають комерційні найменування.

Його аналогом у німецькій правовій системі є firma, в англо-американському законодавстві - trade name. Цілком ймовірно, що формуючи нове позначення, законодавець прагнув підкреслити його належність особам, що здійснюють підприємницьку діяльність та прагнув привести національне законодавство у відповідність до положень Паризької конвенції, оригінальний текст якої містить поняття «nom commercial».

Зміна назви правового інституту, хоча і спрямована на гармонізацію вітчизняного правого режиму з міжнародними нормами, але не завжди є виправданою, оскільки не враховує національні правові традиції, що склалися історично та може створити у правозастосовувача хибне уявлення про зміст явища, яке позначається даною категорією.

Буквальний аналіз поняття «комерційне найменування» свідчить про комерційний характер цього засобу індивідуалізації, його вільну оборотоздатність, хоча п. 2 ст. 490 ЦК України фіксує можливість передачі майнових прав інтелектуальної власності на нього лише разом з цілісним майновим комплексом підприємства чи його відповідною частиною. Окреме відчуження права на комерційне найменування законом не допускається. Тобто, оборотоздатність комерційного найменування суттєво обмежується правилом, сформульованим статтею 490 ЦК України. Варто наголосити, що деякі інші країни-учасниці Паризького Союзу, формуючи нове законодавство у даній сфері, обмежилися змінами змісту правових норм, без зміни назви об'єкта правової охорони.

Сучасне законодавство, присвячене правовій регламентації відносин у галузі використання комерційних найменувань, складається з Глави 43 ЦК України та ст. 159 ГК України. На міжнародно-правовому рівні основний правовий акт у сфері охорони промислової власності - Паризька конвенція 1883 р. у ст. 8 вказує на екстериторіальний характер права на фірмове найменування, відносячи більш детальне визначення правового режиму комерційних найменувань до компетенції національного законодавства.

У законодавстві для врегулювання правового статусу фірмових найменувань державних підприємств застосовуються норми ЦК та ГК України. Хоча ст. 81 ЦК України встановлює порядок створення, організаційно-правові форми та правовий статус юридичних осіб приватного права, але ст. 82 ЦК України передбачає поширення його положень на юридичних осіб публічного права, якщо інше не встановлено законом. Спеціального законодавчого акту, який стосується правового регулювання комерційних найменувань державних юридичних осіб в Україні не прийнято, тому положення кодексів поширюються також на зазначених суб'єктів цивільних правовідносин.

Водночас, ЦК чітко не розмежовує дані правові категорії. Навпаки, до основних вимог охороноздатності комерційного найменування закон відносить наявність розрізняльної здатності та не допущення введення в оману споживачів щодо справжньої діяльності юридичної особи. З наведеної норми випливає, що у разі, коли б комерційне найменування суттєво відрізнялося від найменування особи, законодавцю не потрібно було б зазначати як обов’язкову умову його охороноздатності - придатність для ідентифікації юридичної особи.

Наведені норми ЦК України дають підстави для висновку, що комерційне найменування є видом найменування юридичної особи, яке вона використовує для самоідентифікації у підприємницькій сфері.

Про видовий характер комерційного найменування свідчить також структурне розміщення нормативних положень про нього у ст. 90 ЦК України — «Найменування юридичної особи».

Таким чином, аналіз норм ЦК України свідчить, що комерційне найменування є різновидом найменування юридичної особи. Комерційне найменування не лише виконує функцію індивідуалізації суб'єкта у підприємницьких відносинах, але одночасно є об'єктом права інтелектуальної власності. Воно має певну вартісну оцінку, яка залежить від репутації юридичної особи, майнові права на нього можуть бути надані чи передані іншим суб'єктам. Зазначена обставина суттєво відрізняє його від найменування юридичної особи, яке позбавлене економічного змісту та властивості оборотоздатності, а права щодо нього слід віднести до групи особистих немайнових прав юридичної особи.

Виходячи з зазначеного, на нашу думку, комерційне найменування можна визначити як оригінальне позначення юридичної особи, що займається підприємництвом, яке дозволяє індивідуалізувати її серед інших осіб та не вводить в оману споживачів щодо справжнього характеру її діяльності. Комерційне найменування є особливим різновидом найменування юридичної особи, має певну вартісну оцінку, а майнові права на нього можуть бути надані іншим суб'єктам.

Зміна термінології у сфері засобів індивідуалізації, втілена у ЦК України. стосується не лише позначення товаровиробника, а й способу ідентифікації товару, для правової характеристики якого законодавець застосовує категорію «торговельна марка». Можна відмітити, що даний термін не новий для української правової системи. У законодавстві радянського періоду для характеристики позначення товару вживалося синонімічне з використаною ЦК України «торговельною маркою» поняття «торгова марка».

У тексті Паризької конвенції 1883 р. для характеристики товарних позначень вживається вислів «фабрична та комерційна марки», що традиційно перекладається поняттям «товарний знак».

ЦК України зберіг тенденцію використання єдиного поняття для характеристики позначення товарів та послуг. Ним стала «торговельна марка». Стимулом для її введення на кодифікаційному рівні стали: по-перше, необхідність заміни терміну «знак для товарів та послуг» більш стислою та, водночас, ємкою правовою категорією, загальною по відношенню до товарного знака та знака обслуговування; по-друге, потреба у приведенні національного законодавства у відповідність з вимогами міжнародних правових актів, не лише шляхом внесення відповідних змін до змісту правових документів, а й через імплементацію вжитих ними правових термінів. Зокрема, в Угоді TRIPS для характеристики товарних позначень застосовується поняття «trade name», переклад якого на державну мову став новою назвою товарних позначень, правова охорона яких забезпечується Цивільним кодексом.

Виходячи з наведеного, та керуючись положенням ст. 492 ЦК України, торговельну марку можна визначити як позначення чи будь-яку їх комбінацію, які придатні для вирізнення товарів, що виробляються однією особою, від товарів, що виробляються іншими.

Закріплення у ЦК України для характеристики географічного місця виготовлення товару поняття «географічне зазначення» також обумовлюється аналогічними мотивами: уніфікацією термінології у даній сфері правового регулювання та гармонізацією національного законодавства з міжнародно-правовими вимогами. До 1999 р. в Україні було відсутнє регулювання відносин, пов’язаних з використанням назв географічних місць у позначенні продукції, наділеної особливими властивостями, а основні документи, що забезпечували їх охорону, приймалися на міжнародному рівні та не відрізнялися усталеним термінологічним апаратом.

Першим багатостороннім правовим актом міжнародного характеру, який встановлював правову охорону «зазначення про походження» була Паризька конвенція 1883 р. Нерідко використаний нею термін indication de provenance перекладають як «вказівки про походження». Конвенція включає зазначення про походження до системи об'єктів промислової власності та статтею 10 закріплює негативні наслідки використання виробів, оснащених неправильними зазначеннями про походження продукції. Відсутність у тексті конвенції регламентації процедури їх охорони та правових засад використання, стало причиною прийняття 1891 р. Мадридської угоди про санкції за неправдиві та неправильні позначення походження виробів. Слід підкреслити, що Україна її не підписала.

Для характеристики даного виду засобів індивідуалізації Мадридська угода використовує поняття «позначення походження виробів», яке слід вважати синонімом, вжитих конвенцією 1883 р. «зазначень про походження». Водночас, Мадридська угода містить й іншу правову категорію — «регіональні найменування», що застосовується у контексті позначення походження продукції виноробства. Угода 1958 р. у ст. 2 законодавчо закріплює дефініцію «найменування місця походження» та розуміє під нею географічну назву країни, району чи місцевості, яка використовується для позначення виробу, що походить звідти, якість і властивості якого визначаються винятково чи значною мірою географічним середовищем, в тому числі природними та етнографічними факторами.

Іншим міжнародно-правовим документом, що містить засади правової охорони географічних назв, які використовуються для позначення товару є Угода TRIPS. Для характеристики цього засобу індивідуалізації Угода вживає новий термін «географічне зазначення», яке формулює як зазначення, що визначають товар як такий, що походить з території країни-учасниці, регіону або місцевості на її території, якщо ця якість, репутація або інші характеристики товару значною мірою пов’язані з його географічним походженням. Аналіз дефініції «географічне зазначення» свідчить про її близькість з поняттям «найменуванням місця походження», що закріплюється Лісабонською угодою 1958 р. Подібним є режим їх правової охорони.

Під впливом міжнародного законодавства була розроблена національна система нормативної регламентації зазначень походження товарів, основним елементом якої є Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» 1999 р. Закон включає такі поняття як «просте та кваліфіковане зазначення походження товару», «назва місця походження» та «географічне зазначення походження товару». Відповідно до нього видами зазначення походження товару є просте та кваліфіковане зазначення, яке, у свою чергу, включає назву місця походження та географічне зазначення походження товару. Кожен із цих видів ідентифікуючих позначень має свій правовий режим, особливості якого можна визначити шляхом їх співставлення.

Закон передбачає різні підстави виникнення права на просте та кваліфіковане зазначення походження товару. Відповідно до ст. 6 Закону просте зазначення не підлягає реєстрації та охороняється на підставі його використання. Охорона кваліфікованим зазначенням походження товарів надається виключно на підставі їх реєстрації, яка носить конститутивний характер. Обидва вида зазначень походження товарів служать для визначення, та розпізнавання дійсного географічного місця виготовлення продукції та повинні відповідати вимогам достовірності. Водночас, між ними існує суттєва різниця, яка полягає у відсутності зв’язку і залежності географічного середовища та властивостей товару, та обумовленості особливих властивостей, якостей чи інших характеристик товарів виключно чи головним чином природними умовами та/або людським фактором відповідного місця його виготовлення.

Аналіз змісту термінів «назва місця походження» та географічне зазначення походження" товару свідчить про їх однородовий характер. Різниця між ними обумовлюється характером позначуваного товару та особливостями місця його виготовлення.

Незважаючи на різницю термінології суттєвих розбіжностей у механізмі правової охорони НМП та ГЗП Закон не встановлює. Результатом чого стала відсутність потреби у подальшому збереженні диференціації термінологічного апарату у даній сфері.

За умов розвинутих ринкових відносин значно зростає значення спеціальних позначень, що використовуються виробниками для виокремлення та індивідуалізації себе і результатів своєї діяльності. Водночас, спостерігається збільшення випадків виникнення порушення суб'єктивних прав на засоби індивідуалізації. Такі порушення можуть мати місце не лише у рамках певного виду засобу індивідуалізації, але, і у силу подібності об'єктів виключних прав — за його межами. Насамперед, конфліктні ситуації можуть виникнути при зіткненні прав на торговельну марку та комерційне найменування, прав на географічне зазначення та торговельну марку.

Комерційне найменування та торговельна марка мають багато спільних рис: вони обидва стосуються об'єктів, що забезпечують індивідуалізацію підприємців, права на їх використання мають абсолютний характер. Крім того, оригінальне словесне позначення може вживатися одночасно у вигляді торгівельної марки та розрізняльної частини комерційного найменування. Проте, існує різниця між об'єктами, які можуть використовуватися у вигляді комерційного найменування та торговельної марки. Торговельними марками можуть бути слова, літери, цифри, зображувальні елементи будь-які інші позначення чи їх комбінації, придатні для вирізнення товарів і послуг, що виробляються чи надаються однією особою від товарів і послуг інших осіб. Комерційне найменування існує лише у вигляді словесного позначення, структура якого включає вказівку на організаційно-правову форму особи та спеціальне оригінальне слово, необхідне для розрізнення юридичної особи від інших господарюючих суб'єктів.

Суттєва різниця простежується також у сфері сконструйованого законодавцем правового режиму суб'єктивних прав на засоби індивідуалізації. Вона проявляється як у призначенні відповідних прав, так і в їх правовій природі. Право на комерційне найменування діє безстроково, протягом усього періоду функціонування юридичної особи та виникає при її створенні. Можна відзначити його тісний зв’язок з особистими правами та обмежені можливості розпорядження. Для права на торговельну марку характерна строковість дії; можливість вільного надання та передачі; виникнення на підставі реєстрації після проведення експертизи органом, що виконує функцію патентного відомства.

Правова охорона торговельних марок в Україні порівняно з охороною комерційних найменувань, є більш досконалою і охоплює комплекс взаємопов'язаних нормативних актів, основу яких становлять положення Глави 44 ЦК України та Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», створена розгалужена система підзаконних актів у даній сфері. Охорона марок здійснюється також на підставі відповідних конвенцій членом яких є Україна.

Законодавство, присвячене правовому регулюванню комерційних найменувань складається з Глави 43 ЦК України та декількох нормативних актів, в яких використовується термін «фірмове найменування», але які не забезпечують комплексної та цілеспрямованої регламентації відносин, що виникають у даній сфері. На міжнародно-правовому рівні основний правовий акт у галузі охорони промислової власності - Паризька конвенція 1883 р. лише у ст. 8 вказує на екстериторіальний характер права на фірмове найменування, відносячи більш детальне визначення їх правового режиму до компетенції національного законодавства.

2. Суб'єктивні права на засоби індивідуалізації

2.1 Правова природа та особливості суб'єктивних прав на засоби індивідуалізації

Основним змістом абсолютних правовідносин є можливість вимагати захисту від дій будь-якої третьої неуправомоченої особи, яка порушує чи створює загрозу порушення відповідного права. Такі абсолютні права повною мірою належать суб'єкту права на найменування місця походження товару та суб'єкту права на колективну торговельну марку. Зокрема, згідно ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» свідоцтво надає його власнику виключне право забороняти іншим особам використовувати без його згоди. Наділений даною правомочністю також суб'єкт права на кваліфіковане зазначення походження товару — ст. 17 п. 4 Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів», ст. 503 ЦК України).

Водночас, обсяг повноважень суб'єкта права на географічне зазначення та суб'єкта права на колективну торговельну марку суттєво відрізняється від змісту прав особи у сфері інших результатів інтелектуальної діяльності. Такі особи позбавлені можливістю розпорядження. Аналогічно суб'єкт права на колективну торговельну марку не вправі її відчужити чи надати іншій особі. Право на використання колективної марки може належати будь-якій особі, яка входить до об'єднання, на ім'я якого вона зареєстрована.

Обмеження існують також у механізмі розпорядження правом на комерційне найменування. ЦК України у п. 2 ст. 490 допускає передачу майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування лише разом з цілісним майновим комплексом чи його відповідною частиною.

Слід також наголосити на іншій особливості прав на засоби індивідуалізації - обмеженість обсягу правової охорони порівняно з характером охорони прав об'єктів авторського та патентного права. Якщо обсяг правової охорони твору чи винаходу обмежується лише часовими рамками та територіальними кордонами, то у галузі засобів індивідуалізації він ще більш лімітований. Зокрема, межі охорони торговельної марки визначається переліком товарів чи послуг, географічного зазначення — характеристиками товару та районом його походження, комерційного найменування — предметом діяльності юридичної особи. Тому на території однієї держави, в один і той же час може бути декілька не пов’язаних між собою правоволодільців ідентичної торгівельної марки, яка використовується для позначення різних класів товарів чи послуг; функціонувати юридичні особи з однаковими комерційним найменуванням, що реалізують свою діяльність у різних сферах чи діяти особи, що застосовують для позначення своєї продукції єдине географічне зазначення.

Зазначене дає підстави стверджувати, що право на комерційне найменування, торговельну марку та географічне зазначення також належать до категорії абсолютних. Їх суб'єкт вправі вимагати заборони використання відповідних засобів індивідуалізації від будь-якої неуправомоченої особи, але не від суб'єкта, що правомірно застосовує ідентичний об'єкт правової охорони.

Встановлення основних теоретичних конструкцій, на яких ґрунтується побудова групи прав на засоби індивідуалізації, та окреслення їх юридичної природи дозволяє охарактеризувати видові, родові та типові ознаки суб'єктивних прав на комерційні найменування, торговельні марки і географічні зазначення. Враховуючи їх однорідний характер, близькість об'єктів та єдність функціональних особливостей, доцільно провести дослідження даних прав через призму порівняльно-правового аналізу ознак правомочностей суб'єкта на комерційне найменування.

Аналіз права на засоби індивідуалізації можна здійснити, принаймні, у двох аспектах: по-перше, у контексті дослідження можливості суб'єкта забезпечити використання особистого немайнового блага з приводу якого воно виникає. У даному випадку характеризується сутність та ознаки права на комерційне найменування, торговельну марку та географічне зазначення, визначаються їх суб'єкти, процедура реєстрації тощо. По-друге, як сукупність належних суб'єкту правомочностей, що випливають із зазначених засобів індивідуалізації. У такому ракурсі можна вести мову про право з торговельної марки, комерційного найменування та географічного зазначення, визначити їх зміст, особливості розпорядження та захисту. Тому, виходячи з наведеного, можна стверджувати не лише про існування прав на засоби індивідуалізації, але також прав, які випливають із засобів індивідуалізації, як належних суб'єкту особистих немайнових благ.

Характеризуючи право на комерційне найменування необхідно виділити ряд його загальних та специфічних ознак, виокремлення яких дозволяє більш повно дослідити його правову природу. В юридичній літературі вони визначаються неоднозначно. Зокрема, Д.А. Медведєв до їх кола відносить наступні: 1) винятковість об'єкта; 2) абсолютність дії; 3) відсутність прямого зв’язку з майновими правами; 4) відносна невідчужуваність від особистості; 5) зв’язок з комерційним становищем підприємця, а також внутрішній зв’язок із правом останнього на честь і гідність. О.П. Сергєєв, характеризуючи право на фірмове найменування виділяє: 1) виключний характер даного права; 2) належність до числа абсолютних прав; 3) особистий немайновий характер; 4) безстроковість права на фірмове найменування; 5) це право одночасно виступає і як обов’язок юридичної особи; 6) екстериторіальна сфера охорони; 7) невідчужуваність права на фірму.

При дослідженні ознак права на комерційне найменування можна зробити ряд зауважень. По-перше, об'єкт права на комерційне за своїм характером не належить до категорії виключних. У сфері комерційних найменувань передбачена на законодавчому рівні можливість існування однакових комерційних найменувань різних суб'єктів, якщо ця обставина не вводить в оману споживачів щодо товарів, які вони виробляють та реалізовують, та послуг, які ними надаються. Разом з тим, Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» вказує, що підставою для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи є наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися.

Виходячи з наведеного, можна стверджувати, що суб'єкт має монополію на реалізацію тих можливостей, які закладені у суб'єктивному праві на комерційне найменування. При цьому, виключність права на комерційне найменування носить відносний характер та обмежується сферою діяльності юридичної особи. До останньої належить як предмет діяльності суб'єкта, так і територія його функціонування.

З даного правила існує виняток для добре відомих комерційних найменувань, чинність прав на які не обмежується предметно-галузевою чи територіальною сферою їх застосування, та носить абсолютно виключний характер.

По-друге, право на комерційне найменування належить до кола абсолютних прав, тобто таких, що діють щодо всіх третіх осіб, які зобов’язані утримуватися від порушення правомочностей, наданих його правоволодільцю. На відміну від відносних прав, управомоченому суб'єкту протистоїть не конкретна особа, зобов’язана здійснити чи утриматися від вчинення певних визначених дій, а всі треті особи, на яких покладений обов’язок не порушувати право на комерційне найменування та не перешкоджати у здійсненні його правомочностей.

По-третє, деякі науковці пропонують трактувати дане право як таке, що має особистий немайновий характер чи безпосередньо не пов’язане з майновими правами. Зазначені точки зору видаються дещо дискусійними з огляду на положення діючого законодавства та структурне розміщення норм про правову охорону комерційних найменувань у системі права інтелектуальної власності. Зокрема, ЦК України у ст. 490 передбачає комплекс майнових прав інтелектуальної власності на комерційне найменування. Особливістю особистих немайнових прав є неможливість вчинення будь-яких цивільно-правових угод, пов’язаних з їх відчуженням чи наданням іншому суб'єкту, та відсутність їх чітко визначеної економічної цінності. Водночас, п. 2 ст. 490 ЦКУ допускає можливість передачі майнових прав на комерційне найменування іншій особі, а Глава 76 ЦКУ, що регулює відносини з приводу договору комерційної концесії закріплює процедуру надання комерційного найменування користувачеві у складі комплексу виключних прав згідно даного правочину. З іншого боку, дане право органічно пов’язане та залежить від особистих немайнових прав юридичної особи, насамперед, з правом на ділову репутацію. Ефективність участі юридичної особи у цивільних правовідносинах під своїм комерційним найменуванням впливає на рівень її ділової репутації, і, навпаки, набута репутація найчастіше пов’язується з найменуванням юридичної особи.