В.В. Путін

Прихід до повалення влади Володимира Путіна ознаменував початок нового етапи у російської політичного життя. З формальної погляду зміни настільки значні. Понад те, збереглася колишня правляча партія, склад владної коаліції зазнав порівняно незначні зміни. Не доводиться говорити про серйозної зміні політичного курсу. Активно що лунають нині «державні» нотки з’явилися торік у офіційних заявах ще з 1994 року. Як і 90-ті роки, виконавча влада декларує відданість економічних реформ. Проте, що відбулися протягом року зміни настільки очевидні, що є підстави казати про наступі нової політичної епохи. Йдеться іде про серйозного реформування самих владних інститутів чи курсу, йдеться про радикальному перетворення контексту, у якому діє Президент Росії. Хоча Путін на словах визнає принципи поділу влади, головний його девіз: «Держава — це». Національні і державні інтереси повністю ототожнюються з його інтересами президента, а спроби опонування йому фактично сприймаються, мов «антидержавницькі». Такий підхід уражає Б.Єльцина під час 1994;98 років, але він носив більше декларативний характері і ні реалізований практично. Дії Путіна виявилися успішними. Насамперед, йдеться про «приведення в послух» законодавчих органів влади (Державної Думи і члени Ради Федерації), і навіть про обмеження владних претензій регіональної еліти. Перемоги супроводжували Путіну зовсім на переважають у всіх починаннях: нерідко влада відмовлялася від заявлених намірів чи йшла на компроміс. Але головна тактичне завдання виявилася вирішена. У політичній життя в країні була створена своєрідна атмосфера керованої нестабільності. Виявилося поставлена під доля майже всіх медичних інституцій, ніхто з політиків не застрахований від адміністративний тиск із боку виконавчої влади чи правоохоронних органів, періодично мусуються чутки стосовно скасування виборів губернаторів, продовженні президентських повноважень сьомої років. Це ще отже, держава стало сильніше: запас міцності президентської влади виходить з популярності керівники країни (безпрецедентної від часу смерті), високих світових цін не на нафту і панічних настроях серед еліти, яка може мобілізуватися для протистояння глави держави. Поодинці ж ніхто з поважних політиків не ризикує «відчувати на міцність» силу путінської влади: в окремих випадках (особливо у регіональному рівнях) спостерігається лише саботування кремлівських ініціатив, що супроводжується підкресленою демонстрацією лояльності федеральному Центру. Фактичне відсутність опозиції Путіну породило серед частини коментаторів припущення «кінці політики у Росії». На думку, результат виникаючих конфліктів визначено наперед на користь Кремля, опір президентським ініціативам часом безглуздо. Формально певна логіка у таких доказах є. Але це лише поверховий погляд. У російської політичної життя як і зберігаються підстави найгострішій конкурентній боротьби. По-перше, всередині правлячої коаліції борються кілька груп — «петербуржці» на чолі із Сергієм Івановим, «реформатори» на чолі з Анатолієм Чубайсом, «сім'я» (чи «старомосковская» група) на чолі з Олександром Волошиним. Сам Путін, попри очевидну близькість до «петербуржцам» й почасти до «реформаторам», заохочує цю боротьбу. Президент я не готовий повністю ігнорувати інтереси «Сім'ї», при цьому він розраховує, що, борючись між собою, конкуруючі «клани» звертатимуться за підтримкою до президента, що підкреслювати політичної ваги Путіна — з його прерогативи такій ситуації ніхто зазіхати стане. По-друге, нинішня стрій виходить з відносному фінансовому добробуті: економічного зростання після девальвації і приплив нафтодоларів створили певний запас міцності. Виконавча влада здатна задовольнити апетити основних лобістських груп. Але від девальвації поступово вичерпується, а світові нафтові ціни йдуть вниз. Адже рано чи пізно президента й уряду Ізраїлю доведеться пожертвувати інтересами частини претендентів на «бюджетний пиріг» (оскільки наявних у розпорядженні влади ресурсів завжди замало задоволення апетитів всіх претендентів ними). Природно, лобісти, що їх стоять великі галузі й регіони, спробують прийняти відповідні заходи, щоб продемонструвати Кремля й уряду своє значення. По-третє, триває боротьба навколо формулювання політичного курсу виконавчої. Лінія поведінки Путіна еклектична і включає у собі елементи різних — часом суперечать одна одній — стратегій. Судячи з багатьом ознаками, російський президент же не має наміру робити остаточний вибір на користь якогось з сценаріїв, провокуючи цим конкуренцію між прибічниками різних програм. Тому іде у тому, триває у Росії політична боротьба, а у тому, як і формі йде — публічної чи кулуарною. За рік зусиллями Кремля розпал політичних змагань помітно знизився. Виконавча влада, намагаючись суспільству, і еліті чинність, зробила значних зусиль з нейтралізації опозиційних сил, і навіть недержавних мас-медіа. Це зумовлювалося як слабкістю опозиції, і властивою багатьом вищим чиновникам упевненістю, що нейтралізація публічних політичних інститутів зміцнює владну вертикаль. Як представляється, невдовзі вищих керівників країни доведеться переконатися у помилковості такий погляду. Понад те, виконавча влада змушена буде визнати необхідність публічної конкуренції. Формальним приводом для цьому може бути особлива роль, яку надають політичним свобод західні партнери Росії (невипадково, наприклад, Путіну доведеться постійно робити застереження про схильність до свободі слова). Проте цього є й світло внутрішні причини. «Кулуарна» боротьба як стимулює корупцію серед держапарату, робить для вищих чиновників ситуації у країні непрозорою, що веде до прийняття невірних рішень. Яскравим прикладом цієї може бути ситуація з губернаторськими виборами. Імпульсивно центральна влада хотіла б можливість перейти до практиці призначення губернаторів, проте їй доводиться визнати, що вибори грають роль найважливішого і унікального індикатора положення у регионе.

Історичні аналогии Большая частина коментаторів, оцінюють політичну ситуації у Росії, уникає аналогій між сьогоднішнім становище у країни й історичним досвідом — крім хіба що фахівцям-філологам улюблених, але, зазвичай, малопродуктивних і адаптованих до місцевих умов суперечок можливості «російського Піночета». Спричинено це криються як і широко розповсюдженому сприйнятті «епохи Путіна» як унікальної, і у неготовності суспільства осмислити історія Росії ХХ століття. Недооцінювати значення завдання «вписування» нинішньої ситуації загальноісторичної контекст навряд чи слід. Людський розум звик мислити аналогіями — це стосується як до спостерігачам, до політикам, що найчастіше приймають рішення, спираючись за власні уявлення (часом міфологічні) про своїх попередників. У рідкісних дискусіях про історичне коріння нинішньої ситуації полягає згадують регулярно про епосі «раннього Брежнєва» (друга половина 1960;х років), коли із ознаками боязких економічних реформ відбувалося поступове «заморожування» політичних свобод, тоді як у зовнішню політику мала місце зростання агресивних настроїв із боку Радянського Союзу. Іноді починаються спроби порівняти «раннього Путіна» з «раннім Сталіним». Щоправда, в усіх подібні слова виглядають у користь Путіна. Так, Брежнєв забезпечив собі міцні позиції, поступившись значну частину влади місцевим політичним елітам. Результатом нараставших під час брежнєвського правління внутрішніх суперечностей стали дезінтеграція країни, найгостріший економічний криза й поразка Радянського Союзу в «Холодній війні». Порівняння зі Сталіним попри деякий начебто схожості все-таки досить поверхневі. Шлях Сталіна до української влади супроводжувався колосальним перенапругою влади, найжорстокішими заходами у політиці та економіці. Поки Путін не демонстрував готовність до таких кроків (ефективність яких, втім, також гарантована). Навпаки, компромісність кроків російського президента породила серед частини експертів переконання, як той Путін належить до категорії людей, нездатних сказати «немає». До того не варто перебільшувати ефективність сталінської моделі управління (наприклад, під час другий Першої світової державі довелося на помітні попуски й в економіці, й у ідеології). Значно рідше говорять про досвіді «боротьби За зміцнення державності» 90-х. На межі 1990;91 років радянське керівництво на чолі з Михайлом Горбачовим зробив спробу зупинити дезінтеграцію країни знайомилися з допомогою силові структури. Цей крок пояснюють, доведений до кінця в серпні 1991 року (щоправда, вже й без участі Горбачова) лише стимулював розпад країни — республіки, злякавшись раптових радикальних кроків зі боку Москви, в нагальному порядку проголосили незалежність. Другий — ближчий за часом, хоча й такий катастрофічний — сценарій «зміцнення держави» реалізовувався 1994;95 років. Потому, як Борис Єльцин нейтралізував в 1993 року своїх відкритих противників, центральна влада здійснила наступ керівники регіонів (розпуск місцевих рад), обмежила межі повноважень парламенту, продовжила практику призначення губернаторів з господарів Москви, початку першу чеченську війну, продовжила термін обов’язкової військової служби. Значна частка власності влади виявилася сконцентрована до рук генералів на чолі з керівником президентської охорони Олександром Коржакова. Це засвідчило, що виконавча влада був готовий «освоїти» отримані нею можливості. Наслідком цього політики стало не зміцнення держави, а, навпаки, ослаблення центральної влади. Навіть ті державні органи, які посилили свій вплив (особливо правоохоронні органи), воліли працювати, керуючись власними корпоративних інтересів. Мав місце подальше зростання корупції у держапараті, практика призначення губернаторів йшла з Москви поступово дискредитувала себе (глави регіонів були часом некомпетентні, непопулярні серед населення, або не мали авторитету серед еліти). У економічній сфері за фасадом гасла про «зміцненні держави» йде процес приватизації і нових «олігархічних» структур. Цікаво, що це досвід мало враховується нинішнім російським керівництвом. Річ у тім, більшість членів путінської команди не працювали у цей період федеральних структурах влади, й іноді видається, що вони здатні винести з попередніх спроб «зміцнення держави». Ще один близька можлива аналогія — Слободан Мілошевич. Результатом «державної» і зовні жорсткої політики стало збільшення проблем, погрузивших Югославію в найгострішу кризу — економічний, міжнародний, внутрішньополітичний. Факт, що до падіння режиму Мілошевича багато російських політики позитивно ставилися до президента Югославії, показує, що з моделі «російського Мілошевича» Путін не застрахований. Наведені вище приклади ще означають, політика Путіна приречена невдачу. Можливість те, що російське керівництво вибере раціональний і більш ефективний сценарій, адекватний сформованим реаліям і забезпечує реальне посилення країни, модернізацію економіки та підвищення життєвого рівня населення, теж не можна виключати. Проте історичний досвід політики зміцнення державності неоднозначний і суперечливий, а заявлені Кремлем мети можуть у ході їхньої досягнення піддатися серйозної трансформації під впливом поточної кон’юнктури, і зовнішніх факторов.

Чи готовий Путін на роль президента Широкие повноваження, які у відповідність до Конституції надані російського президента, визначають високу залежність розвитку подій країни від особистих якостей для глави держави. Тому значення питання про тому, як Володимир Путін бачить власну «місію» й він за своїми психологічним і професійним якостям відповідатиме ролі президента, важко переоцінити. Так, після серпневого (1998 року) дефолту саме катастрофічна непопулярність Б.Єльцина та її часткова неадекватність стану країні поставили створену їм владну систему до межі катастрофи. «Вростання» Путіна роль президента минуло досить швидко. У очах населення він був не «наступником» Єльцина, а скоріш проникшим в «коридори влади» його антиподом. З іншого боку, обережність Путіна як досвідченого апаратника й ролі найближчого оточення Єльцина на узвишші Президента страхували багатьох представників колишньої еліти від різких кроків із боку який отримав карт-бланш від виборців Путіна. Раптом опинившись «першою особою країни», Путін ні перевантажений серйозними зобов’язаннями перед політичними партіями, перед соціальними групами. Але в становищі були й свої мінуси. Він був бійцем, «загартованим» гострої політичної боротьбою, крайня розмитість програми зробила його курс еклектичним, знадобилося час і психологічну адаптацію. Деякі випробування Путін пройшов досить успішно. Попри очевидно: він вже тривалий час перебуває «біля керма» держави, він схильний уважно вислуховувати думку довколишніх його покупців, безліч обережно належить до спроб створення навколо себе атмосфери «культу особи». Але видно ознаки розгубленості - прийняття рішень обумовлюється вигадливим поєднанням апаратного інстинкту Путіна, одержуваного їм досвіду, зовнішнього тиску і поглядів на політичної доцільності. Велика частина кроків Путіна переслідує тактичних мети. Виразних поглядів на власної «місії» він немає, а й за локальними перемогами часом забувається головна мета — забезпечення модернізації економіки та політичної системи країни, технологічного прориву підвищення конкурентоспроможності вироблених товарів хороших і забезпечення стійкою стабільності. Натомість мова часто про захисту «національних інтересів» — однак самі вони нечітко сформульовані. Взагалі вагу президентського слова поступово девальвується — що з заявлених їм тез виглядають як засіб «конспірації», маневрування між таборами і суперечать реально проведеної політиці. Нарешті, виконавча влада часом неспроможна визначити, коли досягнуті нею успіхи обумовлені ефективними діями держави, а коли — лише впливом сприятливих чинників (високі світові нафтові ціни тощо.). У сфері управління, зокрема і політиці, посадові особи зіштовхуються з необхідністю розв’язання трьох дуже різних завдань — аналізу цій ситуації, прийняття оптимальних прийняття рішень та цих рішень. Системи, яка ефективно справлялася б із цими завданнями, поки досі не створено. Виконавчій влади, ще потрібно здійснити масштабні аналітичні дослідження, дозволяють осмислити економічну політичну ситуації у країні, рівень корупції та організованою злочинності, ефективності роботи держапарату у центрі та західних регіонах. Наявність інформації з цього приводу (зокрема у спецслужб) ще гарантує проведення грамотного і кваліфікованого аналізу — часом вдасться навіть здійснити повноцінне узагальнення наявну інформацію. Слід також створити систему індикаторів, щоб за допомогою даних про рівень життя населення, залучення інвестицій, русі фінансових потоків, ступеня криміналізації економіки, результати виборів усвідомити наявні зараз проблеми. Часто інструментарій для аналізу котра надходить інформації відсутня чи недостатній. У сфері прийняття оптимальних і адекватних рішень також спостерігаються значні труднощі. Невипадково виконавча влада двічі протягом останніх 5 років звертається до послуг політичних технологів — це було пов’язано й не так зі своїми професіоналізмом (часом недостатнім), як із загальної слабкістю роботи держапарату. До до того ж запропоновані експертами рішення часом невпізнанно змінюються під час погодження з різними елітними групами. Зовні більш сприятливо стан справ у реалізації рішень. Путін створює владну вертикаль, працює створення внутрішньо несуперечливої правової системи. Але це вертикаль який завжди ефективна, схильна до багатьом «хворобам» держапарату, розосереджено через брак чіткого політичного та скорочення економічної курсу. Так, інститут повноважних представників президента федеральних округах сформований у розрахунку «на майбутнє» — поки що повноваження «намісників» розмиті та його роль недостатньо зрозуміла. Створення владної вертикалі для радикальних змін (в частковості, економіки) була досить ефективним заходом, але не може гарантувати, що це інститут буде використано саме з проведення назрілих реформ, а чи не, наприклад, посилення поліцейських функцій государства.

Перемоги, і поразки Путина Некоторое час Путін виглядав фантастично щасливим політиком. Він просто виявився «у властивому місці у потрібний час» (високопосадовий діяч, затребуваний перебувала кризового стані владою), йому щастило і з зовнішніми чинниками: опоненти виявилися слабкі, економічна кон’юнктура (зростання виробництва та високі нафтові ціни) сприяли, населення щиро вітало нового лідера. Деякі з перемог далися Путіну навдивовижу легко. Притьмом став національним лідером у власних очах як населення, і еліти. Був розгромлено блок «Батьківщину — Уся Росія», Компартія остаточно втратила опозиційну суть і стала перетворилася на жодну з численних лобістських фракцій парламенту, Раду Федерації швидко здався, частина політично активних «олігархів» втратила старе вплив. Прибічники економічних реформ змушені були визнати своє підлегле ситуацію і й не так проводити самі реформи, скільки обслуговувати політичних інтересів Путіна та зосередити зусилля на боротьби з конкуруючими номенклатурними групами. Деякі успіхи досягнуто у справі «зачистки» мас-медіа. Прихід до влади щодо молодшого і енергійного керівника призвів до різкого посиленню активності російської дипломатії. Найбільших результатів вдалося досягти на пострадянському просторі в, де фактично розпався спрямований проти Москви союз ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова). Проте ставлення до «Путине-победителе» все-таки далекі від реальності. Путін не веде відкритий «торг» по ключових питань, але частенько схиляється до прийняття компромісних рішень, які враховують позиції різних зацікавлених сторін перебуває. Причин цього чимало — обережність влади, її неоднорідність, небажання Путіна на явно непопулярні кроки, зовнішнє тиск. Ось кілька найяскравіших прикладів. Вибір в ролі прем'єра Михайла Касьянова і збереження на чолі президентської адміністрації Олександра Волошина уособлював прагнення Путіна не обмежувати позиції «сімейної» групи. Збережена лінія на вибудовування всередині владної коаліції системи стримування і противаг шляхом протиставлення трьох угруповань — «Сім'ї», «петербуржців» і «молодих реформаторів». У сфері економічних реформ президент же не став перешкоджати спробам Касьянова торпедувати ініціативи, запропоновані міністром економічного розвитку Германом Грефом. Наступ у регіональній політиці був повномасштабним: влада змогла перешкодити перемозі під час виборів низки колишніх губернаторів і пішла на послаблення, надавши їм право балотуватися третій термін. «Компенсацією» главам регіонів за скорочення повноважень стало передання їм частини функцій муніципалітетів. Чеченська кампанія окремо не змогла досягти заявлених цілей (знищення сил чеченського опору і «стабілізація» положення у республіці) і відбувається зараз радше «за інерцією» — влада має достатньої волі ні на її розширення, ні на згортання. У зовнішній політиці завершилася невдачею спроба диктувати умови країнам Паризьким клубом, Росії припадає повертати борги у його объеме.

Становище інститути громадянського общества.

2000;2001;й роки завдали новий серйозного удару «класичним» інститутам громадянського суспільства на Росії - засобам масової інформації (ЗМІ) і політичних партій. Значна частина коштів ЗМІ змушена ретельніше враховувати у своїй редакційну політику політичну кон’юнктуру, прагнучи уникати серйозних випадів на адресу президента. Що ж до опозиційних ЗМІ (наприклад, телекомпанії НТБ), то атаки власті породили серед журналістів комплекс «обложеної фортеці»: відбиваючись від випадів правоохоронних органів, НТБ зосередилося на самооборони, помітно знизивши професійний рівень своїх програм. До того само одержувати його впливом геть аудиторію обмежено, оскільки велика частина населення (в тому числі у складі глядачів НТБ) як і схильна підтримувати Путіна. Щоправда, навіть тоді ліквідації НТБ у вигляді одержавлення телебачення годі й сподіватися: влада може запропонувати виразної інформаційної політики і цілком визначила свої цілі у наших взаємовідносинах із ЗМІ. Вочевидь, більшість мас-медіа збереже недержавний статус, але журналістам змушені будемо діяти за умов самоцензури, вимушеного відмовитися від конфронтації з Кремлем. Питання, як довго може протривати що ситуація, бо номенклатурні і фінансові групи звикли використовувати газетна площа чи телеекран в з’ясовування стосунків друг з одним. Інше важливе інститут — політичні партії - поступово вгасає. Відбувається формування замкнутого партійного «цеху» у складі фракцій в Держдумі. Усі і готові сьогодні визнати домінуючі позиції Путіна. Вплив громадські думка Російської православній церкві незначно: більшість населення байдужа до релігії, а сама церква інертна і безініціативна. Про моє існування у Росії інституцій громадянського суспільства можна говорити лише умовно, оскільки повноцінного громадянського суспільства створено не було. Через це і мас-медіа, і політичні партії не розглядаються владою як рівноправні учасники політичного процесу. ЗМІ й партії можуть на контекст, у якому розвивається ситуація, але навряд чи здатні серйозно змінити перебіг подій. У разі їм не вдасться виступити на ролі «мозкових центрів», що б державним органам свої програмні предложения.

Зовнішні факторы Скорее всього, у внутрішній політиці на вирішальній ролі відіграватиме соотношение сил між допущеними до повалення влади провідними елітними групами. Руйнування нинішнього балансу потенційно загрожує різними катаклізмами — від зосередження влади у руках вихідцями з спецслужб і відкритого використання правоохоронних органів в придушенні опонентів до створення «патріотичної опозиції» безынициативному Путіну (її потенційним лідером останнім часом часто називають губернатора Ульяновської області генерала Володимира Шаманова). Такі сценарії не виключені, але видаються все-таки малоймовірними. Якщо Путіну вдасться уникнути серйозних ексцесів, йому під силу утримувати владу у протягом досить тривалого терміну. Іншим серйозним випробуванням будуть для президента зовнішні виклики. Найпомітнішими є загроза падіння світових нафтових цін, загострення взаємин із західним співтовариством та посилення активності ісламського світу. Ключі від стабільності у Росії все ще знаходяться до рук учасників світового фінансового ринку нафти. Протягом року президентства Путіна зірвалася знизити залежність країни від цього енергоносіїв. Поки що лише погроза дестабілізації у разі падіння світових цін (як це було у середині 80-х років ХХ століття) досить великий. Серйозними наслідками може призвести до погіршення відносин із навіть країнами Західної Європи. Останніми роками Росія активно намагається протиставляти європейські країни Сполучених Штатів, і навіть заявляти про бажанні створювати стратегічні союзи із Китаєм, Індією, поруч ісламських країн. Але, як свідчить досвід, протистояння між західними країнами не настільки гострі, щоб зробити серйозний розкол у тому позицію щодо Росії. Конфронтація ж із Європою ризикує викликати нова фінансова криза у взаєминах Паризьким клубом, при несприятливому сценарії здатний спровокувати суверенний дефолт. Що ж до Китаю та Індії, всі вони досить стримано ставляться до російських ініціативам. Та й саме Москва бачить у проектах союзу із Пекіном і в Делі скоріш важіль пропагандистського тиску західний світ, ніж реальної перспективи. Потенційним осередком дестабілізації залишаються держави ісламського регіону. Дії Москви тут дуже суперечливі - від планів амбіційних продажу зброї Ірану до прагнення мобілізувати європейські країни боротьбу з ісламським екстремізмом. Друга стратегія перспективніша, але що тут визначатися розстановкою наснаги в реалізації ісламському співтоваристві - обмежаться чи радикальні мусульманські угруповання закріпленням в окремих реґіонах (Афганістан, Чечня, деякі території Середню Азію) або ж спробують продовжити експансію. У на порядок денний може також стати проблема поступового зменшення кількості слов’янського населення його «розмивання» вихідцями з ісламських республік Північного Кавказу та Середню Азію, і навіть з Закавказзя — за кілька десятиліть це може взагалі поставити під домінування російської населення Криму і приналежність Росії до християнському світу. Що стосується загострення суперечностей у цьому питанні можливі кілька сценаріїв: поступова здавання позицій мусульманам, націоналістичний сплеск авантюрного характеру (іранський сценарій) або ж модернизационный прозападно-националистический шлях, випробуваний Туреччиною період Ататюрка.

Итоги По суті сенс першого року президентства Путіна звівся до «розвідці боєм». Президент позначав активність у різних напрямах, відстежуючи реакцію за свої кроки. Він наступав там, де опір була найменшою, і не цурався радикальних заходів, якщо вважав витрати надмірними. Інколи дії президента носили демонстративний характер, майже наповнений реальним змістом (візити до Пхеньяна і Гавани), вони були скоріш покликані «залякати» західних партнерів же Росії та зробити їх більш зговірливими. Найбільші успіхи досягнуто на внутрішньополітичної сцені, соціальній та стосунки з державами СНД. Серйозних проривів у сфері економічних реформ, підвищення ефективності роботи держапарату, боротьби з кримінальними структурами, соціальній та міжнародної діяльності доки имеется.

Михайло Виноградов «Перший рік президентства Путіна» 25 березня 2001 року. Опубліковано чеською мовою у журналі «Евразия-экспресс», № 2,.

2001 год.