Постать князя Д. Вишневецького у науковій спадщині М. Грушевського

Постать князя Д. Вишневецького у науковій спадщині М. Грушевського

Українська історична наука на рубежі ХІХ XX ст. остаточно утвердилася як національна за своїм спрямуванням та європейська за історіософією. Значною мірою цьому сприяла титанічна наукова діяльність видатного українського історика М. Грушевського, який систематизував знання про українську історію на позитивістських, народно-державницьких засадах.

Вчений приділяв велику увагу вивченню діяльності персонажів української історії. Персоніфікуючи історичний процес, він намагався яскраво показати епоху, адже особа, яка розглядалася, була учасником історичного процесу. Тому не дивно, що в полі зору М. Грушевського опинився князь Д. Вишневецький, «що блискучим, променистим метеором перелетів через українське життя середини XVI в.» [5,92].

М. Грушевський у ряді своїх досліджень аналізував події, пов’язані з постаттю Д. Вишневецького [5; 6; 7; 8; 9; 10; 11; 12]. Історик одним з перших серед вчених присвятив князю спеціальні праці: «Байда-Вишневецький в поезії й історії», «Дмитро Вишневецький», «Сучасна вірша про неволю Вишневецького». Ці твори доповнювали один одного і, завдяки цьому, автору вдалося проаналізувати життєвий шлях Дмитра Івановича. Михайло Грушевський зміг підняти постать Д. Вишневецького на рівень політичного, державного діяча, який намагався своїм життям і навіть мученицькою смертю довести свою відданість рідній землі, православ’ю. Історик наділяв чисельними епітетами князя, але така емоційна оцінка зрозуміла, бо вчений здійснив акт історичної справедливості, віддав належне ролі особистості Д. Вишневецького в українській історії.

Історіографічний внесок М. Грушевського щодо висвітлення постаті князя Д. Вишневецького певною мірою висвітлювався в працях М. Василенка [2], Л. Винара [3], В. Голобуцького [3; 4], В. Сергійчука [13; 14]. Названі історики у загальному вигляді, з різних концептуальних позицій розглядали це питання. Оцінки В. Голобуцького були надто упередженими, заідеологізованими [3]. Вчені переважно звертали увагу на дискусійні положення, висловлені М. Грушевським, не даючи цілісної картини щодо наукових поглядів Михайла Сергійовича з зазначеного питання.

Виходячи з цього, автор ставить за мету своєї праці спробу проаналізувати місце М. Грушевського у розвитку вишневецькознавства, цілісно і конкретно розглянути основні аспекти діяльності Д. Вишневецького з точки зору історіографічних оцінок видатного українського вченого.

Аналізуючи внесок М. Грушевського у дослідження постаті князя, необхідно зазначити, що вчений висвітлював його діяльність, спираючись на широку і різноманітну джерельну базу та на знання історичної літератури [5,101]. Історик використовував різні за характером джерела російського, польського та литовського походження (Королівські листи, Никонівський літопис, Посольську книгу, документи щодо стосунків з Польсько-Литовською державою, фольклорні твори про Байду та інші). Дослідник розглянув різні аспекти щодо діяльності князя Д. Вишневецького: питання його генеалогії, суспільного статусу, зв’язку з козацтвом, створення укріпленого форпосту на о. Хортиця, боротьби проти татарської експансії, московської служби та молдавської авантюри. Великий інтерес дослідник виявив до поетичних творів про козака Байду та мученицьку смерть Д. Вишневецького.

М. Грушевський першим з істориків виводив генеалогічні корені Вишневецьких від князя Федька Несвіцького, «котрого рід блище незвістний». Розглядаючи це питання, вчений спирався на працю польського дослідника Вольфа. Однак, при цьому Михайло Сергійович, посилаючись на те ж саме джерело, зазначав, що князі Несвіцькі походили або від турово-пинських, або від «князів городенських», які «осідали на Волині вже в ХІІІ в.» [9,2−3]. Потрібно додати ще одну ремарку історика стосовно цього твердження. Він писав про «славні доми руських князів» княжат Збаразьких та Вишневецьких [10,598].

Князь Д. Вишневецький постав у працях М. Грушевського масштабно і переконливо. Вражає, як блискуче Михайло Сергійович розкрив різнобічний образ князя в усій багатогранності лицаря-магната, полководця. Проте історик, характеризуючи Д. Вишневецького, настільки захопився патетичними епітетами, що таке емоційне сприйняття дещо відводило його від історичної істини. Через таке емоційне сприйняття виникають певні сумніви щодо науковості деяких наведених дефініцій.

Михайло Сергійович зобразив його як володаря-магната [6,30], іменував спадкоємцем староруських традицій князівсько-дружинного укладу. Вчений вважав, що в колах литовської та польської аристократії, в політичних сферах Литви, Польщі та Московщини з захопленням стежили за цим сміливим «перебійцем християнського світа з бусурманами, за цим магнатом-козаком». На противагу багатьом дослідникам, історик схилявся до думки, що Д. Вишневецький не був старостою прикордонних Черкас [5,101].

Ідея слави, як одна з основних ідей князівської держави, культивувалась і продовжувалася українськими княжими родами XV та XV! століть. Тому гонитву за славою та пригодами можна вважати за вияв лицарського світогляду Д. Вишневецького, який він знаходить у боротьбі з татарами. М. Грушевський наголошував, що Д. Вишневецький «замість росширяти й збільшати свою „фортуну“,… віддається модному тоді спорту боротьбі з татарами» [11,115].

М. Грушевський наголошував на авантюризмі у діях Д. Вишневецького, називав його «степовим авантурником». Це, на думку історика, характеризували такі риси, як «безперечна сміливість гадки, безгранична відвага в розмаху сеї енергії». Схильність до авантюризму вчений пов’язував з життям «українського пограничча» [11,114−115]. Л. Винар не погоджується з думкою М. Грушевського про авантюризм князя. Він, дискутуючи з М. Грушевським, додав, що князь, як і багато його сучасників, був шукачем пригод, проте, заходи його мали мотивацію і аж ніяк не зводилися до звичайної «авантюрності» [2,100−101].

Плани князя Дмитра мали як внутрішній напрямок, де він згуртовував козаків, намагаючись опертись на внутрішні сили України, так і зовнішній, якому Д. Вишневецький віддав перевагу, коли зрозумів недостатність українських сил для протистояння агресії Криму.

М. Грушевський, посилаючись на записку Б. Претвича, назвав Д. Вишневецького «одним з визначнійших репрезентантів боротьби з татарами» [11,115]. Михайло Сергійович розкрив плани Д. Вишневецького щодо боротьби проти татарської експансії, вказав її напрямки. Історик простежив зміни у планах Д. Вишневецького щодо Орди. Спочатку той ходив з козаками за здобиччю, але згодом задумав вигнати татар із степів та опанувати ці простори. Отже, М. Грушевський показав пошуки Д. Вишневецького у боротьбі з Кримом.

Історик показав Дмитра Івановича не стільки як князя прикордонних земель, скільки як політика, який намагався об'єднати зусилля у цій боротьбі з підступним ворогом. На думку вченого, це могла бути Туреччина, з якою Д. Вишневецький намагався об'єднати зусилля проти Криму. Не була несподіваною, на думку вченого, подорож до Туреччини у 1553 році, бо причиною від'їзду князя була ідея союзу на два фронти: спираючись на Литовсько-Польську державу і підтримуючи добрі стосунки з Туреччиною, тримати в руках Крим [5,102−103].

Значну увагу М. Грушевський приділив питанню щодо заснування замку князя Д. Вишневецького на о. Хортиця. За словами Михайла Сергійовича, «найтісніше й найвиразніше зв’язується. діяльність Вишневецького з повстанням Запорожжя» [5,115]. Цей аспект історик розглядав з точки зору еволюції його ідеї «заложити замки на Дніпрових островах, як твердині проти татар» [11,115]. Дослідник стверджував, що на початку 1550-х років на о. Хортиці Д. Вишневецький поставив замок. Тут князь «громадить навколо козаччини» [5,102].

Аналізуючи погляди М. Грушевського на це питання, можна зробити висновок, що вчений не вважав замок Д. Вишневецького Січчю, а розглядав його як початок того процесу розвитку козацтва, який призвів до її появи у майбутньому. М. Грушевський іменував князя історичним патроном Запорізької Січі, називаючи його «духовним батьком вогнища нової української плебейської республіки, її репрезентантом і фундатором, символом стихійної енергії» [6,30]. М. Грушевський вважав Д. Вишневецького козацьким провідником, не називаючи його гетьманом. Проте, М. Грушевський зробив висновок, що Д. Вишневецький, гуртуючи козаків, не міг опертися на український елемент прикордоння через його малу чисельність.

Пізніше князь звернув свій погляд на Москву, яка потерпала від татарських нападів. Князь намагався втілити в життя план об'єднання сил Московської та Польсько-Литовської держав у спільній боротьбі з Кримом, загальним ворогом всього прикордоння. Серед українських вчених кінця ХІХ початку XX ст. М. Грушевський найбільш грунтовно та різнобічно розглядав питання московської служби Д. Вишневецького. Він з’ясував її мотиви, проаналізував декілька причин, які змусили князя Дмитра після попереднього зондування наприкінці 1557 р. прийняти рішення стосовно переїзду до Москви [11,118−121].

Історик вказав, що цей план мав міжнародний аспект. За версією дослідника, Дмитро Іванович мав план приборкання Криму, спираючись на Московську та Польсько-Литовську держави, бо як українські, так і російські землі прикордоння потерпали від татарської навали. Михайло Сергійович наголошував, що князь Д. Вишневецький спробував ігнорувати давнє суперництво Московської та Литовської держав.

Але подальші події свідчили, що позиція Д. Вишневецького виявилась хибною та слабкою і не могла протистояти політиці Сигізмунда Августа та Івана Грозного. Не врахував князь союз польського короля з кримським ханом, а саме цей чинник послабив його позиції у боротьбі з войовничим Кримом. Михайло Сергійович зазначив, що, з одного боку, Іван W готовий був протидіяти наступу татар, а, з іншого боку, намагався посварити Сигізмунда Августа з Кримським ханатом.

М. Грушевський доводив, що король негативно сприймав московську подорож Д. Вишневецького. При цьому, вчений вважав, що Дмитро Іванович був не зрадником, а зовсім навпаки, перебуваючи на службі у царя, він робив послугу Литві. На думку історика, Лівонська війна, яка невдовзі розпочалась, ставила князя в фальшиве становище «зрадника», тому, влітку 1561 р. князь Дмитро повернувся до Литви [11,124−125].

У загальному вигляді М. Грушевський висвітлював питання щодо молдавської авантюри Д. Вишневецького. Історик зазначав, що князя «звабив» А. Ласький до участі у «молдавській усобиці». За словами вченого, «серед сього замішання Вишневецькому подано надію… на господарство». Але самі молдавани не надали князю належної підтримки, і того розбив один з претендентів на владу молдавського господаря Томша. Михайло Сергійович вказав, що Д. Вишневецький своїм молдавським походом проторював «дорогу для цілого ряду козацьких ватажків, до Тимоша Хмельниченка включно» [5,112].

М. Грушевський схвильовано і патетично висловив свою оцінку трагічної смерті князя Д. Вишневецького, яка, за словами вченого, «гідно вінчала це бурхливе, блискуче життє». Історик побачив смерть князя не тільки як кінець конкретної людини, хоча і досить героїчної, але як образ перемоги «ідеально настроєного» християнського духу над «хижим бусурманським світом». Ця героїчна та водночас трагічна смерть Д. Вишневецького, на думку вченого, справила «сильне враження» на українське суспільство [5,92]. М. Грушевський зазначав, що «Сучасна вірша про неволю Вишневецького» служить цікавим доказом того, з яким інтересом сучасне суспільство, не тільки українське, а й польське, навіть в далеких від політики колах, слідило за планами і подвигами славного лицаря, і яке враження зробили вісті про нещасливий кінець його молдавського походу і сумну неволю самого Вишневецького [6,298]. Саме тому мученицька смерть Д. Вишневецького так вразила суспільство і уславила пам’ять про українського православного князя.

Історик вказав, що «героїчна смерть Вишневецького, як образ побіди ідеально настроєного духу над грубою фізичною силою… стала зараз предметом легенди поетичного оброблювання» [11,126]. Це виявилося у легендарних переказах, які поширилися в українських, польських та литовських колах одразу після страти князя. Вчений зазначив, що ці події прикрашалися різними поетичними подробицями.

М. Грушевський виявив великий науковий інтерес до поетичних творів, присвячених Байді-Вишневецькому. Необхідно відзначити його цікаві розвідки, присвячені висвітленню цього питання [5; 12]. Історик вважав заслугою П. Куліша, який присвятив князю поему, те, що той бачив у Д. Вишневецькому щось більше, ніж звичайного авантюриста, «шляхетно-козацького паливоду, яким представлявся князь іншим».

На думку історика, «одна з таких поетичних перебірок» знайшла відображення в українській популярній народній пісні, відомій на великій території Наддніпрянщини та Галичини. Як зазначив вчений, ця пісня ігнорувала реальне життя Д. Вишневецького, а звернула увагу на його героїчну смерть. М. Грушевський підкреслив, що провідним мотивом цієї пісні було «легковаженнє життя і життєвих розкошів, зневага смерти». Дослідник з цього зробив висновок, що у народній пісні замість «історичної постати князя-магната» поставлено «типову фігуру гуляки козака». Для підтвердження своєї думки Михайло Сергійович процитував відомі слова з народної думи. Він вказав, що у болгарській та сербській героїчній поезії звучали аналогічні теми, але при цьому відзначив самостійність основної теми «зневагу смерті і героїчний настрій серед найтяжчих фізичних мук, проявлений українським козаком». На думку вченого, це дає право сприймати пісню як історичну.

Історик зазначав, що цю пісенну тему часто використовували також у більш пізній поезії. У зв’язку з цим Михайло Сергійович вказав на твір польського поета середини ХІХ ст. Л. Семеньського. Той відкинув козацький колорит пісні про Байду, але не зміг надати нового змісту традиційному образу, а через це він виявився «блідим і безцвітним» [5,95].

М. Грушевський, незважаючи на сумніви, все ж припускав можливість ототожнення імені козака Байди з історичною постаттю Д. Вишневецького. Крім того, історик намагався з’ясувати значення слова «байда». Вчений навів декілька варіантів однокорінних слів: «байдування», «байдикування», «байдики бити» в значенні «лінуватися». Було зроблено висновок, що «Байда» се байдикуваний, гулящий чоловік гуляка". Вчений одночасно стверджував, що таке прізвище не міг носити князь. На думку історика, розривався зв’язок між історичною постаттю Д. Вишневецького та козаком Байдою [6,13].

М. Грушевський був захоплений величчю постаті Дмитра Вишневецького. Михайло Сергійович вперше опублікував спеціальні праці присвячені Д. Вишневецькому. Спираючись на різноманітні джерела, він проаналізував особу та діяльність князя, звернув увагу на особливу роль Д. Вишневецького в організації козацтва, зростанні його міжнародного впливу та його участі в колонізації Півдня України. Цікавими, образними і точними за проникнення у сутність цієї визначної постаті української історії були характеристики та оцінки, зроблені вченим. Підсумовуючи діяльність Д. Вишневецького, історик зробив висновок, про те що князь прийшов занадто рано зі своїми задумами на історичну арену, оскільки, на думку вченого, він не міг спертися на свідомі українські сили, на чисельне козацтво і тому шукав «співчуття і допомоги». Подальшого історіографічного дослідження потребують питання щодо ставлення М. Грушевського до політичного аспекту діяльності Д. Вишневецького.

вишневецький грушевський князь байда.