Польське повстання 1863-1864 рр.

Польское повстання 1863−1864 рр.

Воронин У. Є.

Польским повстанням в 1863 — 1864 рр. зазвичай називають заколот в Царстві Польському, організований націоналістично і антирусски налаштованої частиною польської шляхти і католицького духівництва. Цей заколот направили як на відділення Царства Польського від імені Росії, а й у відторгнення від Російському імперії її споконвічних західних земель (Білорусії та Правобережної України) — колишніх володінь Речі Посполитої.

После вступу на престол імператора Олександра ІІ режим військової диктатури, встановлений Царстві Польському після придушення повстання 1830−1831 рр., був ослаблений. По амністії там повернулося 9 тис. колишніх учасників повстання 1830−1831 рр. Цензура випустила світло твори А. Міцкевича й інших раніше заборонених письменників, дозволила випуск неурядових. Католицька церква отримала самостійні права — набрав чинності конкордат, укладений Росією з Ватиканом в 1847 р. Отримала волю і опозиція. Так було в 1857 р. влади затвердили статут Товариства землевласників на чолі з графом А. Замойским — прибічником мирного здобуття. У польські школи і підручниках історії говорилося про блискучому минулому Речі Посполитої, про її шляхетних панів і благочестивих ксьондзах. Польські діячі вимагали відновити конституцію, даровану Олександром І в 1815 р., передати Царству землі Речі Посполитої до Дніпра й Західної Двіни й повернути краю повну незалежність.

Проводником цих настроїв стало польське духовенство. Ксьондзи розпалювали серед своєї пастви шалений фанатизм. Монастирі перетворювалися на штаби, а пізніше — в збройові склади повстанців. З 1860 р. у Варшаві й інших містах проходили націоналістичні маніфестації з образливими куплетами, лайкою й погрозами на адресу російських, лагодились наруги над православними цвинтарями. У час приїзду імператора Олександра ІІ до Варшави восени 1860 р. царську ложу в опері залили сірчаної кислотою. Як бачимо, «добрі наміри «російських влади у Польщі не зустріли очікуваного відгуку.

В лютому 1861 р. у Варшаві засідав з'їзд Товариства землевласників. Престарілий намісник князь М. Д. Горчаков милостиво надав йому зали Влахерні біля палацу. На вулиці Варшави вийшло 80 тис. людина, між маніфестантами і поліцією зав’язалися бійки. Покинуті на підмогу війська були забросаны камінням і стріляють. З’явилися перші убиті - 5 людина. Польща облачився у траур. «Почесні особи «Варшави представили наміснику М. Д. Горчакову адресу з ім'ям царя з вимогою дати Польщі автономію. Наміснику довелося звільнити заарештованих демонстрантів. Він наказав ховати убитих з почестями, прибрав війська і поліцію на вулицях і замінив російського обер-поліцмейстера Варшави поляком. Управління Варшавою перейшло до рук польської Делегації.

Александр II наполіг на розпуск самозваної Делегації, але продовжив політику примирення і поступок. У тому 1861 р. документ, що подарував Царству Польському автономію. Створювався Державну раду Царства — вищий дорадчий і контрольний орган. Формувалася польська цивільну адміністрацію і виборне місцеве самоврядування — губернські, повітові і міські ради.

Однако криваві заворушення у Варшаві тривали. У травні 1861 р. помер князь М. Д. Горчаков. Тимчасовий намісник Н.О. Сухозанєт повернув «давні добрі «порядки. Але у серпні новий намісник генерал-ад'ютант К. К. Ламберт, француз і католик, закликав поляків до «спокою «і побудови взаємної «любові «, обіцяючи розвивати «державних установ «Польщі. Антиросійські маніфестації прокотилися з усього Царству. Поляки одягали траур, уболіваючи про втраченої свободі. Восени «патріоти «перемогли на виборах у ради. У на придушення невдоволення кинули війська. Варшавський генерал-губернатор А. Герштенцвейг, посварившись із намісником, покінчив самогубством. Ламберт благав про відставку: «Заради Бога, надішліть когось на наші місця ». Які Змінили його генерали Н.О. Сухозанєт і О. Н. Лидерс суворими заходами навели порядок.

В 1861 р. у Польщі оформилися дві керівні сили революції. Білі - націоналістична шляхта — домагалися відродження Речі Посполитої у межах 1772 р. Їх підтримувала впливова у Європі паризька еміграція. Червоні - це з найрізноманітніших верств, на відміну білих, мріяли як про незалежність, а й про соціальний революції. Вони Варшаві власний правлячий орган — Центральний національний комітет (ЦНК), першим головою якого став розорений шляхтич І. Хмеленский. Навесні 1862 р. уряд виробило програму розвитку польської автономії. Її виконання покладено великого князя Костянтина Миколайовича, призначеного намісником в Царстві Польському 27 травня 1862 р. Начальником громадянського управління став багатющий польський аристократ маркіз А. Велепольский. 20 червня 1862 р. Варшава зустріла нового намісника криками «хай живе король! ». Але червоні на чолі з І. Хмеленским вирішили знищити «сина Миколи I ». Ввечері 21 червня, коли намісник вийшов з театру й він у коляску, до нього з пістолета впритул стріляв юний кравець Л. Ярошинский. Куля поранила намісника в плече. Убивцю схопили. Невдовзі відбулися два невдалі замаху двох литографов на маркіза Велепольского. Терористи заарештували, постали перед судом, який засудив їх до страти.

Вскоре новий намісник розпочав реформам управління краєм. Він відокремив військову владу від громадянської, залишивши у себе лише загальний нагляд за польськими установами. Широкі права було надано маркізу Велепольскому. Намісник закликав поляків відгородитися «партії злочину ». Його програма передбачала повну автономію Царства Польського, відкриття виборних рад у містах, повітах і губерніях, переклад селян з панщини на оброк, обдарування прав євреям. У відповідь 300 польських дворян з'їхалися до Варшави і затіяли з владою політичний торг. Вони зажадали створення суто польського уряду, повернення конституції 1815 р. і передачі Царству колишніх володінь Речі Посполитої. Відповідний адресу було підписано 200 шляхтичами. Його мав уявити наміснику глава опозиції граф А. Замойский. Проте графа перепровадили до Петербурга, та був вислали зарубіжних країн.

Между тим, Велепольский призначав попри всі ключові пости у краї лише «природних поляків ». Російських чиновників «етапами «виселяли із Польщі. Відкривалися виборні повітові поради. 19 вересня намісник відкрив сесію Державної ради Царства і зробив польською промову про «благих намірах «влади «в видах благоденства краю ». Але дії влади не сприяли заспокоєнню. У містах не припинялися маніфестації. ЦНК виношував плани повстання збройного перевороту Варшаві. Підпільне «уряд «запровадило перший податок — обов’язковий всім поляків збір на «повстанье ». Революційні жандармы-кинжальщики вбивали своїх противників та запідозрених у «зраді. З осені 1862 р. Варшаву збурювали чутки швидкого заколоті, який і і тут почався.

На січень 1863 р. у Польщі призначили рекрутский набір. Вирішили набирати молодих городян, яких спіткало «чорного списку «учасників заворушень. Але влада потрапила на власне пастку. Військові доповіли наміснику про відсутності сил подолання повстання, коли вона перекинеться на провінцію. У Царстві розміщувалося 90 тис. солдатів, у тому числі 25 тис. становили варшавський гарнізон, інші були розкидані на території краю. З кінця 1862 р. католицьке духовенство призводило поляків до революційної присязі, емісари ЦНК доставили з-за кордону дуже багато зброї. Набір розпочалося ніч із 2 на 3 січня 1863 р. Невдовзі з’явилася інформація перші зграях заколотників з числа швидких рекрутів. ЦНК оголосив себе Національним уряд і закликав поляків до повстання. Командувачем польськими військами став генерал Л. Мерославский. Сили заколотників на початку 1863 р. перевищили 30 загонів, 6 тис. людина. ЦНК мав єдиної системою управління, що з округів і провінцій. Бойова підготовка проводилася сотнями досвідчених фахівців — іноземними волонтерами, емігрантами, колишніми офіцерами російської армії. Невдовзі російські війська скоєно напади з усього Царству, крім Варшави, і понесли великих втрат. Телеграфний зв’язок було порушено, заколотники руйнували залізні шляхи і мости. Власті оголосили на військовий стан, але березня заколот вийшов за межі Царства, охопивши Литву й Білорусь. Загальна кількість повстанців досягла 50 тис. людина.

Однако польські селяни неохоче брали ряди повстанців і віддавали їм провіант тільки під загрозою розправи. Нерідко вони відкрито співпрацювали з російськими військами. Вже у самому початку війни селяни однієї з сіл сприяли генералу О. П. Хрущову 20 заколотників на чолі зі своїм ксьондзом. Пізніше вони сотнями виловлювали збройних лісових жителів. Натомість, банди заколотників лагодили страшні розправи над ворожим їм населенням, вирізаючи селян цілими сім'ями. І коли на той час влада спромоглася б розраховувати на опору в селянстві, то, цілком імовірно, заколот і одержав настільки сильного поширення. Але на вимогу Велепольского намісник великий князь Костянтин Миколайович розпорядився «стримувати селянське населення » .

Русская армія у Польщі діяла успішно. Військові експедиції завжди закінчувалися розгромом повстанських загонів. Військова ініціативу було до рук російського командування. Летючі загони скрізь переслідували заколотників. Успіхи російської армії внесли розлад до керівництва заколотом. Генерал Мерославский намагався встановити своєю владою над северо-западными районами Царства Польського, біля прусської кордону, але у лютому був вщент розбитий у двох боях і біг за кордон. Після тим інший польський ватажок — молодий генерал М. Лянгевич оголосив себе «диктатором », скинувши ЦНК, але вже настав через 9 днів із рештками розбитого загону пішов у Галичину і здався австрійським владі. У лютому, коли вплив червоних було похитнуто військовими ураженнями, білі приєдналися до заколоту. Після краху Лянгевича ЦНК повернув собі влада, але у квітні білі стали на чолі комітету. Ряд свідків відмовився від проведення аграрній реформі в користь селянства, яку червоні заявляли на початку повстання, і перестали озброювати народ, шукаючи військове втручання Німеччині й Англії.

Антикрестьянская політика польських білих призвела до швидкому поразці повстання на західних губерніях Росії, де бунтівна шляхта наштовхнулася загальну ненависть російських селян, чужих для них за кров’ю і вірі. Тільки Литві, і на заході Білорусі заколотникам удалося одержати деяку підтримку.

На боці організаторів заколоту виступили російські революціонери, які проживали у еміграції, зокрема, «Колокола «А.І. Герцена. Для російських «нігілістів «польське повстання служило знаряддям боротьби з «проклятим царатом ». Але й поляки розглядали підтримку російських революціонерів лише як інструмент ослаблення Росії зсередини. М. А. Бакунин спорядив морську експедицію революціонерів, що у березні 1863 р. вийшов із Соутгемптона (Англія) пароплавом «Уод Джексон «і попрямувала в Балтійське море. Пароплав віз зброя терористів-камікадзе і амуніцію для польських повстанців. На борту знаходилося більше 200 волонтерів різних країн, комісар «народного уряду «Про. Демонтович і саме Бакунин. Революційний десант мав висадитися Литва. У експедиція прибула в шведський порт Мальме. Проте на вимогу Росії вантаж був заарештований. Загін з кілька десятків волонтерів добрався на човнах до литовського берега, але за висадці у Полангена був знищено. Бакунин та його супутники ганебно повернулися на Англію.

Генерал-губернатором Північно-Західного краю (Литви та Білорусі) у травні 1863 р. став генерал М. Н. Муравйов. Він рішуче знищував зграї повстанців, їх лідери знищені були боях чи стратили. Польські дворяни оподатковувалися контрибуцією чи висилалися, монастирі католиків і уніатів закривалися. Захищалися правничий та інтереси російських — селян, поміщиків, православної церкви. Муравйов твердо рухався до поставленої нею самою мети: край будь-коли повинен «зробитися польським ». Недруги прозвали його «вешателем », як забувши про пролитої російської крові. Але патріоти Росії ставили то заслугу порятунок єдності країни й допомогу «бідному, замученому племені «(Ф.И. Тютчев) — століттями гнобленим шляхтою западнорусским селянам.

В Царстві Польському справи були гірше. Успіхи військ зводилися нанівець відсутністю поліції, майже всі чиновники-поляки допомагали «революції «. Після розгрому збіговисьок Мерославского і Лянгевича у Польщі настав короткий затишшя. Але католицька пропаганда і спокуслива віра у швидку європейську інтервенцію захоплювали поляків набік заколоту. Над Росією нависла загроза нової жахливої війни з західними державами. Англія поставила під вірність Росії міжнародного права. Симпатії до поляків висловлювала Франція — імперія Наполеона III. Серед волонтерів, боролися за польських заколотників, було багато французів.

Пруссия, учасниця розподілів Польщі, стурбована початком заколоту, підтримала дії російського уряду щодо її придушення. Наприкінці січня 1863 р. Петербург відвідав генерал-ад'ютант прусського короля Р. фон Альвенслебен. Там він підписав з міністром закордонних справ князем А. М. Горчаковим конвенцію про спільних військових дій проти повстанців, а Варшаві - спільну російським командуванням військову інструкцію. Росіяни війська отримували право переслідувати заколотників на суміжної прусської території, а прусські - в Царстві Польському. «Альвенслебенскую конвенцію «Франція використовувала як втручатися в польські справи. Але якщо гнів Наполеона III обрушився на Пруссію, то Лондон вважав «основний винуватець «Росію. 26 лютого 1863 р. князь А. М. Горчаков отримав депешу британського кабінету, що вимагає відновити польську конституцію 1815 р. Він відказав «дружнім «відмовою. Натомість і Наполеон III домагався від імені Росії поступок, які задовольнили б поляків, і погрожував розривом відносин. Англія, Франція і Австрія узгодили своїми панівними позиціями. 5 квітня 1863 р. їх посли передали А. М. Горчакову депеші своїх урядів з вимогою — припинити війну у Польщі, відновити світ. Відповідні депеші А. М. Горчакова підтвердили бажання Росії закріпити за Царством Польським автономію та оселити у краї світ, але з інакше, як шляхом повного придушення заколоту. Тоді з різким засудженням Росії виступило більшість країн Європи.

5 червня 1863 р. А. М. Горчакову було передано англійська, французька і австрійська депеші. Росії пропонувалося: оголосити амністію заколотникам, відновити конституцію 1815 р. і просить передати влада самостійної польської адміністрації. Майбутній статус Польщі мала обговорювати європейська конференція. 1 липня А. М. Горчаков відправив відповідні депеші: Росія відмовила трьом державам в правомірності їх «сторонніх прочуханок «і різко протестувала проти втручання у їхні внутрішні справи. Право розгляду польського питання визнавалося лише учасниками розподілів Польщі - Росією, Пруссією і Австрією, але — після приборкання заколоту. Європа стояла перед вибором: воювати чи не не воюватимемо з Росією через Польщі. Антиросійська коаліція не склалася: Австрія боялася війни, великі виявилися протистояння між Англією і Францією. Для її перегляду «імператор французів «запросив до Парижа глав європейських держав. Російський цар погодився прибути на конференцію за умови участі «інших держав », але англійці навідріз відмовилися. Франція залишилася одна.

Весной 1863 р. російське уряд намагалося припинити кровопролиття мирним шляхом. 31 березня, щодня православної Великодня, цар оголосив про сповнену амністії заколотників, які «складуть зброя терористів-камікадзе і повернуться до обов’язку покори «до 1 травня. Але «жодного враження «амністія не справила. Нахабні загарбницькі плани польських заколотників і європейська втручання стривожили російське суспільство. До захисту «єдності люб’язного нашої Батьківщини «закликали дворянські зборів, міські думи, депутації від станів, університетів всієї Росії. Відчуваючи підтримку російського народу, імператор Олександра Другого відчув міцність своєї держави: «Я ще втрачаю надії, щодо загальної війни не дійде; але вона нам призначена, то переконаний, що з Божою допомогою ми зможемо відстояти межі Імперії і неподільно пов’язаних із нею областей ». Ідея єдності Росії затверджувалася М. Н. Катковим зі сторінок його газети «Московські відомості «. Катков називав що у Польщі «ксендзо-шляхетским заколотом », який, присягаючи передовий Європі, занурив край в пітьму і смуту середньовіччя. Думка Каткова поділяли інші видання.

Великий князь Костянтин не усвідомив крайньої гостроти стану та різкій зміни очікувань суспільства. При формальному підпорядкуванні краю «державі російського імператора «він пропонував віддати владу у руки поляків, правлячих «на підставі своїх польських, а чи не російських законів », і зберегти у Польщі мінімальне число російських чиновників — заради принципу рівноправності націй. Але адміністрація Велепольского розпадалася. «Вищі класи «перестали приховувати ворожість до Росії. Багато членів Державної ради демонстративно сягало ще відставку. Діячі місцевого самоврядування бігли зі своїх місць. Провінційні чиновників і поліцейські робили різні диверсії та йшли до заколотникам. Фінанси Царства також перейшов у розпорядження ватажків повстання. Наприкінці травня 1863 р. з Головного казначейства вкрали 3,5 млн. крб. «Покражу «зробив то найголовніший скарбник і його працівники, все встигли бігти. Ще за за три тижні Жонд отримав за квитанції на варшавському поштамті 46 тис. крб. закордонного позики, виданого Росії банкіром Френкелем.

Крах «системи Велепольского «торкнувся і самої маркіза. У червні 1863 р., після «покражі «в казначействі, маркіз випросив собі відпустки і невдовзі виїхав із краю назавжди. Останнім приводом російської влади у Польщі залишалася армія. Але наприкінці липня заколотники здобули першу військову перемогу. У містечка Жиржин, біля фортеці Івангород, було розбито 2 російські роти, захоплено 2 гармати й, найголовніше, фургони з готівкою — 200 тис. крб. У початку серпня влади очікували «поголовного повстання «і штурму Варшави. Військові були впевнені у надійності навіть варшавській цитаделі, де підозрювали наявність «зрадників » .

Александр II дуже різко оцінював підсумки правління брата-наместника у краї: «До жалю, біля законної влади існує революційне правління, якому все коряться, якого страшаться більш, ніж законного уряду. Ось сумний результат досвіду примирення і благодушності «.

С березня 1863 р. помічником намісника «із військової частини «був граф Ф. Ф. Берг — колишній генерал-губернатор Фінляндії, якого офіційний Петербург готував змінюють царського брата. На початку серпня 1863 р. цар викликав намісника на нараду до столиці. На нараді великий князь Костянтин виступив єдиним опонентом майбутньої «військової диктатури ». Інші міністри — учасники наради — схвалили основи нової політики у Польщі, внесені військовим міністром Д. А. Милютиным. Вони припускали перехід до «самої суворої військову диктатуру «по «досвіду Литви ». Великому князю Костянтину довелося залишити Польщу: його від'їзд з Варшави відбувся 27 серпня 1863 р., а офіційне звільнення — 19 жовтня 1863 р. У рескрипті царя говорилося про його «гідному самовідданості «. Винуватцем смути оголосили польському народові, не схотів «зрозуміти й оцінити «добрі наміри.

Новый намісник Ф. Ф. Берг замінив польську адміністрацію російській та встановив військову диктатуру. Біла шляхта, недочекавшись інтервенції, полишала ряди заколотників. Восени 1863 р. червоні знову очолили революцію і обрали диктатором Р. Траугутта — колишнього підполковника російської армії. Траугутт намагався привернути на свій бік селян протиставити російським військам всенародне ополчення, але з встиг. 29 березня 1864 р. Траугутт і три інших ватажків заколоту були заарештовано й кілька місяців страчені, інші бігли зарубіжних країн.

Последние осередки заколоту придушили Півдні Царства. У грудні 1863 р. в Люблінської губернії з’явився польський генерал Крук, а березні 1864 р. — генерал Босак під Сандомиром. Російська військова поліція навела зовнішній лад у містах. У темну пору доби заборонялося ходити вулицями без ліхтарів. За демонстраційне носіння трауру стягувався штраф. Жінки наділи кольорові наряди. На Варшаву й усе землевласницький клас Польщі була накладена контрибуція. Розшуком повстанської організації займалися слідчі комісії, яким вдалося розкрити склад Жонда. Військова кампанія закінчилася 1 травня 1864 р., дрібні сутички тривали на початок 1865 р. З 50-ти тис. повстанців загинуло близько 20 тис., здався в полон 15 тис., бігло зарубіжних країн близько сьомої години тис., страчено менш 400 людина.

В 1864—1866 рр. у Польщі було проведено аграрну реформу. Аграрні закони Польщі, підготовлені Н. А. Милютиным, Ю. Ф. Самариным і В. А. Черкаським, були затверджені Олександром II за 3 року від початку «Великої реформи «- 19 лютого 1864 р. Земля, яка була в користуванні селян, стала їхній повній власністю без викупу, з поміщиками розплачувалося держава. Селянам передавалася також земля, конфіскована у бунтівної шляхти (1660 маєтків). Проведення аграрній реформі поклало край польському повстанню.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.