Самостійна робота студентів (основні напрями): сутність, організація, контроль; основні функції самостійної роботи

Самостійна робота? це форма управління та самоуправління самостійною діяльністю студентів. Роль самостійної роботи в умовах сучасних педагогічних технологій значно зростає.

Отже, прищеплення вмінь і навичок самостійної роботи майбутніх фахівців — найважливіше завдання вищої школи. Знання можуть застаріти. А вміння самостійно працювати, збагачувати себе новими знаннями залишається на все життя як постійний і необхідний духовний капітал. Самостійна робота — одна з головних умов глибокого і міцного оволодіння знаннями, формування переконань. Вона розвиває творчу активність студента, зв’язує його знання і вміння з практикою. Треба ураховувати різні сторони цього питання: створення потрібності в самостійній діяльності, засвоєння техніки самостійної роботи і прищеплення культури розумової праці, формування наукового мислення, тобто вміння вирішувати складні проблеми, які виникають під час навчання, за допомогою системи отриманих самостійно знань. Як складне педагогічне явище самостійна робота студентів — це особлива форма навчальної діяльності, спрямована на формування самостійності студентів і засвоєння ними сукупності знань, умінь, навичок, що здійснюється за умови запровадження відповідної системи організації усіх видів навчальних занять. Як бачимо, мета самостійної роботи студентів двоєдина: формування самостійності як риси особистості й засвоєння знань, умінь, навичок. Це дає змогу сформувати основні функції самостійної роботи.

Засвоєння систематизованих знань із дисципліни визначають пізнавальну функцію самостійної роботи студентів. Не менш важливою є функція формування вмінь і навичок, самостійного їх оновлення й творчого застосування (самоосвітня функція). До того ж, працюючи самостійно, студент змушений повсякчас передбачати й оцінювати як можливий результат, так і саме виконання завдання (прогностична функція), а також за потреби вчасно коригувати свою діяльність (коригуюча функція). Окрім практичного спрямування, самостійна робота має велике виховне значення (виховна функція). І, нарешті, самостійна робота дає можливість наблизити навчальну діяльність до майбутньої професії через систему типових завдань зі спеціальності та з конкретної дисципліни, тобто реалізувати ранню професіоналізацію навчання.

Самостійна робота студентів? це одна з організаційних форм навчання, яка регламентується робочим навчальним планом. Зміст самостійної роботи визначається в робочій програмі кожної дисципліни з орієнтацією на вимоги освітньо-кваліфікаційної характеристики фахівця.

Навчальний матеріал, передбачений для самостійного опрацювання та опанований студентом, підлягає підсумковому контролю нарівні з матеріалом, який опрацьовується під час навчальних занять.

Базуючись на рівнях засвоєння творчого досвіду (упізнавання, відтворення, застосування, творчість), можна виділити чотири рівні змістовної самостійності: 1) виконавча самостійність; 2) самостійність у типових ситуаціях; 3) самостійність у нетипових ситуаціях; 4) творча самостійність.

Етапи самосійної роботи

Для ефективного виконання самостійної роботи студентів із боку навчального закладу необхідні:

• * планування, організація і контроль;
• * створення необхідних умов (бібліотека, читальний зал, комп’ютерні класи тощо);
• * проведення консультацій із самостійної роботи;
• * виконання норм бюджету часу студента;
• * навчально-методичне забезпечення;
• * розробленням завдань і контроль за їх виконанням;
• * складання графіків самостійної роботи;
• * розміщення стендів з інформацією про зміст завдань, контроль тощо.

Самостійна робота студентів — це органічна частина навчального процесу, отже, в організації цієї роботи важливим є принцип комплексного підходу. Самостійна робота студентів нерозривно пов’язана з розвитком мислення студентів.

Провідним принципом системи поступового навчання є навчання на високому рівні інтелектуальних труднощів. Самостійна робота ставить перед студентами високі інтелектуальні завдання, виконання яких вимагає певних зусиль. Вона повинна мати навчальний характер, тобто студента необхідно навчити раціональним методам самостійної роботи. На думку психологів і педагогів, для досягнення цієї мети найкраще використати письмові педагогічні вказівки стосовно організації самостійної роботи для вивчення конкретних дисциплін.

Види самостійної роботи

Види самостійної роботи різноманітні: слухання лекцій та їх конспектування, робота з книгою (підручником, навчальним посібником, довідником тощо), підготовка доповідей, звітів, рефератів, розв’язування задач, виконання розрахунково-графічних і лабораторних робіт, переклади, підготовка і проведення різних експериментів, участь у роботі наукових гуртків і в дослідженнях кафедри, курсові й дипломні проекти тощо.

У практиці вищих навчальних закладів склались такі форми цієї роботи:

• 1) виступи провідних співробітників ВЗО під час першої зустрічі зі студентами, які дають настроєність на наполегливу, систематичну роботу над собою, містять поради, напутні побажання, розповідь про власний досвід самостійної роботи; виступи декана про можливості використання для самостійної роботи бібліотеки, читальних залів, кабінетів, лабораторій;
• 2) вступні семінари, які знайомлять зі специфікою і видами самостійної роботи з кожного предмета;
• 3) екскурсія-семінар у бібліотеку з метою набування навичок роботи з бібліографічною літературою;
• 4) проведення під час позанавчального часу бесід зі студентами на теми: «Методи самостійної роботи», «Як планувати свій час», «Методи самоконтролю», «Гігієна розумової праці», «Методика роботи з книгою» тощо (за планом роботи кураторів);
• 5) обмін досвідом самостійної роботи, яка організується самими студентами з запрошенням старшокурсників (вибіркове опитування студентів груп третього курсу, проведене нами, свідчить, що такий обмін досвідом у жодній з цих груп не проводився);
• 6) вечори запитань і відповідей, присвячені організації самостійної роботи;
• 7) проведення анкет і творів «Як я організую свою самостійну роботу «з їх подальшим аналізом;
• 8) організація позааудиторної самостійної роботи під керівництвом викладача, який має можливість давати необхідну консультацію і сприяти виробленню правильних навичок самостійної роботи;
• 9) індивідуальні консультації і спеціально призначені дні і години;
• 10) проведення колоквіумів і проміжних екзаменів як своєрідного (і своєчасного) «зрізу», який показує досягнутий рівень самостійної роботи і дає можливість внести в її організацію необхідні корективи;
• 11) зустрічі і бесіди з представниками тієї спеціальності, до якої студенти себе готують.

Для того, щоб студент самостійно працював, він повинен уміти:

здійснювати інформаційний пошук;

добирати відповідну літературу, фіксувати та обробляти результати;

складати конспект, реферат за опрацьованою літературою;

складати резюме лекцій;

працювати з довідковим матеріалом;

застосовувати швидке читання.

Самостійна робота студентів — це творча діяльність, яка сприяє формуванню творчої особистості, таких її вмінь, як:

— виділення проблеми та її формулювання;

• — висунення гіпотези, пошук, знаходження і здійснення способу її перевірки;
• — збирання даних, вибір або самостійна розробка методики;
• — аналіз даних, формулювання висновків;
• — передбачення можливостей щодо використання одержаних результатів.

Важливим принципом є індивідуалізація, тобто самостійна робота має бути організована як індивідуальна робота кожного студента. Для цього викладач має враховувати вікові й психологічні можливості кожного студента, наявність знань, умінь і навичок, рівень пізнавального інтересу.

Принцип поступового переходу від контролю самостійної роботи з боку викладача до взаємоі самоконтролю. Крім того, організація самостійної роботи на нових засадах докорінно змінює взаємини між викладачем і студентом: вони мають стати стосунками між колегами? старшим і молодшим.

Організація самостійної діяльності студентів — це дії викладачів, спрямовані на створення дидактичних умов, необхідних для своєчасного й успішного виконання роботи. Організація самостійної роботи забезпечує активне керівництво процесом виконання завдань, можливість стимулювати організацію при підготовці до роботи і в процесі її виконання.

Ефективність організації самостійної роботи забезпечується певною кількістю літератури, розробленими кафедрою методичними рекомендаціями щодо організації самостійної роботи, проведенням індивідуальних і тематичних консультацій, застосуванням різних форм контролю. З бесід із викладачами вищих навчальних закладів з’ясовано, що в організації самостійної роботи вони враховують такі показники навчального матеріалу, як новизна, складність, абстрактність, зв’язок із раніше вивченим матеріалом, міждисциплінарні зв’язки, рівень повноти розкриття в літературних джерелах.

Планування самостійної роботи є одним із головних напрямів роботи кафедр і циклових методичних комісій. Щоб активізувати роботу, необхідно правильно її спланувати відповідно до профілю спеціальності, можливостей навчального плану і змісту дисципліни. Вихідними даними для планування самостійної роботи на кафедрі є стандарти освіти за спеціальністю.

Самостійна робота студентів планується:

• — в навчальному плані (або стандарті освіти);
• — в робочій програмі;
• — в плані навчально-методичної роботи кафедр.

У навчальному плані зазначено кількість годин на роботу з кожної дисципліни. У робочих програмах з усіх дисциплін має бути перелік питань, які виносяться на самостійне вивчення, визначаються форми контролю.

У плані навчально-методичної роботи кафедр має бути окремий розділ самостійної роботи студентів, що передбачає такі напрями:

• — організацію, планування і контроль;
• — підготовку індивідуальних завдань;
• — аналіз забезпеченості студентів навчально-методичною літературою з кожної дисципліни;
• — написання навчально-методичної літератури для самостійної роботи;
• — створення робочих місць та кабінетів для самостійної роботи, консультацій тощо.

Плануючи самостійну роботу студентів, необхідно узгодити і скоординувати:

• — обсяги завдань із кожної дисципліни;
• — кількість контрольних заходів на тиждень (не повинно бути більше двох);
• — відносно однакову трудомісткість на кожному тижні семестру, відповідність запланованих завдань реальному бюджетові часу студента;
• — рівномірний розподіл усіх запланованих обсягів протягом семестру;
• — найбільш доцільну форму календарного плану для самостійної роботи на семестр;
• — форми роботи щодо інформаційного й методичного забезпечення завдань для самостійної роботи;
• — підготовку всіх необхідних матеріалів та розподіл їх між студентами на початку семестру.

Методичний аспект цього питання полягає в тому, щоб оволодіти формами й методами найбільш ефективної організації самостійної роботи з урахуванням індивідуальних особливостей студентів і специфіки кожної дисципліни як викладачеві - для організації й перевірки виконання самостійної роботи, так і студентові - для самостійної діяльності.

Організація самостійної роботи студентів складається з кількох етапів, а саме:

• * вивчення часу і трудомісткості;
• * нормування;
• *планування самостійної роботи кафедрами;
• * навчально-методичне забезпечення;
• * контроль;
• * аналіз поточної успішності та результатів самостійної роботи.

Контроль знань і вмінь студентів є формою зворотного зв’язку, джерелом інформації для викладача про хід самостійного оволодіння студентами навчальним матеріалом, про повноту та міцність його засвоєння; контроль допомагає студентам критично оцінити свої досягнення та помилки, правильно організувати подальшу роботу, забезпечити її системність і регулярність. Ефективність навчального процесу безпосередньо залежить від поєднання контролюючої діяльності викладача із самоуправлінням та самоконтролем студентів.

Самостійна робота студентів без відповідної звітності та при відсутності контролю за її виконанням втрачає значення, тому необхідно визначити вимоги до звітності студентів про виконання ними завдань.

Самостійна діяльність студентів завжди закінчується певними результатами. Це — виконання завдань, розв’язування задач, заповнення таблиць, переклад текстів, побудова схем, графіків, відповіді на запитання тощо.

Головними в обліку й контролі мають бути такі вимоги:

• * Систематичність досягається тим, що контроль здійснюється відповідно до розробленого графіка самостійної роботи, затвердженого кафедрою і факультетом.
• * Масовість — контролю підлягають усі студенти. Форми обліку й контролю, методику організації та проведення самостійної роботи викладачі можуть використовувати найрізноманітніші.
• * Гласність досягається простим доступом студентів до результатів контролю, які фіксуються в картці обліку самостійної роботи певної академічної групи; ця картка протягом семестру заповнюється на лекціях, практичних заняттях і консультаціях. Контроль самостійної роботи студентів стимулює мотиваційну основу діяльності, сприяє підвищенню рівня знань і навчальних умінь студентів, забезпеченню їх навчальною інформацією різних типів та дидактичними матеріалами, наданню оперативної консультативної допомоги.

Надзвичайно важливим елементом навчального процесу є усвідомлення студентами необхідності подання викладачам звітів про отримані в процесі пізнавальної діяльності результати. У свою чергу, від того, як організовано етап оцінювання викладачем звітних матеріалів студентів, залежать і якість пізнавальної діяльності студентів, і результативність процесу в цілому.

Для здійснення систематичного поточного контролю і стимулювання регулярної роботи студентів викладачам пропонується оцінювати всі форми самостійної роботи студентів на заняттях та при підготовці до них у балах (залікових одиницях) з автоматичним отриманням заліку тими, хто набрав певну суму балів, і запроваджувати робочі зошити студента (конспекти лекцій та розділів підручника, розв’язування задач, відповіді на контрольні запитання і завдання, тестовий контроль).

Зовнішній контроль за самостійною роботою з боку викладачів має поєднуватися із самоконтролем студентів. У цьому випадку викладач зосереджує свою увагу на наданні допомоги тим, кому це особливо необхідно, і на тому, що вимагає дійсно кваліфікованого втручання педагога. Однак, як зазначають викладачі, більшість студентів не володіє достатньою мірою засобами самоконтролю.

Використання алгоритмів самоконтролю студентів як на заняттях, так і в умовах виконання домашніх завдань із метою самоперевірки сприяє усвідомленню мети та завдань, а також результатам навчально-пізнавальної діяльності, поєднанню нових знань із раніше засвоєними знаннями і вміннями, формуванню загальних та спеціальних умінь і навичок (працювати з навчальними засобами, будувати відповідь за зразком), критичності (самокритичності) мислення, усвідомленню власних помилок та їх аналізу, адекватній самооцінці студентів та її тривалості.

Одним із компонентів самоконтролю є самоперевірка. З цією метою можна застосовувати такі творчі прийоми, як складання плану, формулювання висновків на основі відпрацьованого навчального матеріалу, робота з довідковою літературою з метою уточнення та доповнення фактичного матеріалу, порівняння зі зразком, перевірка завдання за допомогою підручника, пояснювальні та самоперевірні завдання.

Завдання для самостійної роботи — це завдання, яке студент виконує самостійно, поза межами аудиторних занять.

Вимоги до завдань:

• * завдання мають бути різних рівнів складності залежно від можливостей, здібностей і рівня підготовленості студентів;
• * будь-яке завдання має підлягати контролю;
• * завдання, які виконуються студентами позааудиторно, мають доводитися студентам на стендах чи в інформаційно-методичних матеріалах;
• * зміст завдань із фахових дисциплін має бути зорієнтованим на майбутню професію, інтегрованим з іншими профільними дисциплінами;
• * завдання спрямовуються на перевірку раніше засвоєних знань та вмінь використовувати ці знання.

У сфері організації навчальної роботи студентів, спрямованої на розвиток у них умінь і навичок самостійної роботи, перед викладачами ВЗО стоять такі завдання:

— розробити систему завдань, які ускладнюються, у рамках навчальних доручень; чітко визначити мету кожного виду самостійної роботи і перелік умінь і навичок, якими студент має оволодіти;

• — продумувати методичні засоби досягнення поставленої мети і, застосовуючи на практиці, постійно їх удосконалювати;
• — вести роз’яснювальну і виховну роботу зі студентами з питань організації і методики самостійної роботи;
• — навчати раціональним прийомам розумової праці;
• — інструктувати студентів перед виконанням завдань, постійно підвищуючи вимоги до їх самостійної роботи;
• — спостерігати за ходом аудиторної роботи, перевіряти завдання і вчасно приходити на допомогу, ураховуючи індивідуальні особливості кожного студента;
• ? періодично підбивати підсумки, виявляти результати самостійних зусиль студентів, оцінювати й аналізувати зроблену роботу, спонукаючи своїх підопічних до подальшого самовдосконалення.

На жаль, між середньою школою і вищим навчальним закладом до цього часу існує великий розрив у формах і рівні організації самостійної роботи, а за деякими її видами студент уперше стикається лише у стінах вищого навчального закладу. Однак деякі викладачі або недооцінюють свою роль в організації самостійної роботи студентів, або виявляють невміння керувати нею, що призводить до серйозних упущень у навчальному процесі.

Так, можна зазначити такі недоліки в організації самостійної роботи студентів:

• а) у багатьох студентів (особливо І та ІІ курсів) відсутні достатні вміння і навички самостійної роботи з книгою;
• б) більшість студентів не вміють планувати свій робочий час, у зв’язку з чим їхнє навантаження нерівномірно розподіляється протягом року;
• в) систематично в лабораторіях і кабінетах займається лише 37% студентів (серед причин указуються і такі, як відсутність у кабінетах навчальної літератури, невміння лаборантів допомогти студентам в організації їх роботи і т. ін.);
• г) перевантаження студентів завданнями з конспектування літератури;

ґ) недотримання умов гігієни розумової праці.

Природно, що самостійною роботою студентів треба керувати з перших днів перебування студентів у вищій школі, її неможна пускати на самоплив, маючи на увазі організаційний, методичний і виховний аспекти.

Зміна концептуальної основи й розширення функції самостійної роботи не тільки веде до збільшення її обсягу і важливості, а й викликає зміну у взаємовідносинах між викладачем і студентом як рівноправними суб'єктами навчальної діяльності, тобто коригує всі психолого-педагогічні (організаційні, методичні) засоби забезпечення самостійної роботи. Усе це ставить вимоги до пошуків таких форм самостійної навчальної роботи у вищих закладах освіти, коли допомога й контроль із боку викладача не пригнічуватимуть самостійності та ініціативи студента, а привчатимуть його самостійно вирішувати питання організації, планування, контролю за своєю навчальною діяльністю, виховуючи самостійність як особистісну рису характеру.

Найважливішою умовою ефективності самостійної роботи студентів є її планування. Тому бюджет часу студентів — одне з найгостріших питань, над рішенням якого треба працювати і педагогам, і психологам, і фізіологам, і гігієністам. Часто цей бюджет часу планують, не зважаючи на фізичні і психічні можливості студентів. Щоб упорядкувати систему завдань, у ряді ВНЗ стали складати і видавати на руки студентам графіки самостійної роботи, а також навчальні плани і програми на семестр зі вказівками щодо її організації і планування самостійної роботи студентів.

На старших курсах часто вивільняється один день на тиждень для самостійної роботи студентів. Дійсно, цей день активної самостійної роботи, який треба ефективно використовувати за призначенням, для чого корисно проводити попередню роз’яснювальну роботу, дати пораду про краще використання цього часу студентів.

Але значення графіків (самостійної роботи) відбивається повною мірою лише тоді, коли за їх використанням, за суворим дотриманням строків подання робіт (рефератів, курсових робіт та проектів) ведеться систематичний і жорсткій контроль із боку деканату, кафедр і викладачів. Таким чином, керування самостійною роботою студентів повинна здійснюватися за чотирма напрямками:

• — керування з боку деканату, кафедр і комісій з наукової організації праці (відпрацювання і видача графіків, контроль за їх використанням);
• — керування з боку кожного викладача, яке здійснюється у процесі різних видів навчальної і позанавчальної роботи (інструктаж, навчання. контроль);
• — керування з боку суспільних організацій ВНЗ: профспілкової, навчальних комісій (проведення роз’яснювальної і виховної роботи, організація взаємодопомоги, обмін досвідом, звіти тощо);
• — самоуправління, тобто індивідуальне планування студентом своєї роботи, її корегування згідно з даними різних видів контролю, порадами викладачів, даними засобів самоконтролю тощо.

Спеціальна програма навчання самостійної роботи має включати такі аспекти:

• *визначення власних інтелектуальних, особистісних і фізичних можливостей, зокрема об'єктивна оцінка вільного від відвідування навчального закладу часу;
• *визначення мети самостійної роботи — найближчої і віддаленої;
• *самостійний вибір тими, хто навчається, об'єкта вивчення і обґрунтування цього вибору для себе;
• *розробка конкретного плану, довгострокової і найближчої програми самостійної роботи;
• *визначення форми і часу самоконтролю.

Методичний, виховний, організаційний аспекти організації самостійної роботи студенти тісно пов’язані між собою, і тільки при умові цілеспрямованої і систематичної роботи за всіма трьома напрямками «коефіцієнт корисної дії «її може бути достатньо високим. Цілком зрозуміло, що ефективність цієї роботи залежить не тільки від її кількості, але й від якості її організації, від методичної озброєності викладача, який займає провідну роль у навчальному процесі ВНЗ. Оскільки в основі самостійної роботи студентів лежить поняття самостійності, виділяють два види самостійності: змістовну й організаційну.

Знання та пізнавальний досвід, здобуті в ході виконання самостійної роботи студентів, набувають дійового характеру, а отже, пізнавальна активність та самостійність студента неухильно зростатимуть.

Рівень самостійності та індивідуалізації навчально-творчої діяльності студентів є основною факторною ознакою, яка активно впливає на такі критерії якості підготовки спеціалістів, як сформованість творчого досвіду, міцність знань, продуктивність навчання, системність мислення, науковий рівень одержаних знань, рівень професійної адаптації тощо.

Виховання та навчання як єдиний цілісний педагогічний процес.

«Виховання» і «навчання» в сучасній педагогічній науці самостійні терміни, тому що розкривають різні сфери педагогічної діяльності. «…Методика виховної роботи має свою логіку, порівняно не залежну від логіки роботи освітньої. І те, й інше? методика виховання і методика освіти, — на мою думку, становлять два розділи, більш чи менш самостійні розділи педагогічної науки. Зрозуміло, ці розділи повинні бути органічно пов’язані. Зрозуміло, всяка робота є завжди роботою виховною, але зводити виховну роботу до освітньої я вважаю неможливим»,? писав А. Макаренко. Навчання — це процес опанування підростаючими поколіннями знань, навичок та вмінь, набуття професійно важливих якостей. Результатом завершеного навчання є отримання певної освіти. Відповідно, освіта буває загальною, професійно-технічною, середньою, вищою, професійною. Проблеми навчання досліджує й обґрунтовує дидактика.

Навчання, один із найважливіших компонентів вихованості людини,? фактор формування особистості, але не визначальний. Часто освічена, з багатим запасом знань людина є досить невихованою і явно відштовхує від себе оточуючих. Про це влучно сказав російський невропатолог, психіатр і психолог В. Бехтєрев: «Якщо освіта спрямована на примноження людських знань і, отже, на збільшення ерудиції, то виховання розвиває розум людини, привчаючи її до синтезу й аналізу, воно слугує облагородженню душевних почуттів і формуванню та зміцненню її волі. Звідси зрозуміло: якою б освіченою не була людина, та коли розум її не відзначається певною гнучкістю, якщо почуття її залишилися на рівні глибокого егоїзму, якщо вона, зрештою, не має і волі, то вся її освіченість з погляду загальної користі буде лише баластом, і не більше. Якщо, з іншого боку, людина з освітою протягом свого розвитку отримує невідповідне спрямування почуттів і волі, то її освіченість може стати лише засобом задоволення особистих бажань і в цьому розумінні слугуватиме лише формуванню шкідливого члена нашого суспільства».

Отже, виховання є процесом підготовки людини до сьогоднішньої та майбутньої життєдіяльності. Педагогічна категорія «виховання» вживається у педагогічній науці в чотирьох значеннях:

у широкому соціальному ? це виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, який має не лише позитивну спрямованість. Дійсність містить конфлікти і протиріччя; тут особистість набуває не тільки позитивного соціального досвіду, але і негативного;

у широкому педагогічному ? це виховна діяльність різних освітньо-виховних систем, які керуються педагогічними теоріями;

у вузькому педагогічному ? це цілеспрямована виховна діяльність педагога з метою досягнення певних виховних цілей;

у гранично вузькому ? це розв’язання педагогом конкретної індивідуальної проблеми виховання або перевиховання.

Виховання як педагогічна категорія має три суттєвих ознаки: цілеспрямованість, яка передбачає наявність певного взірця, соціально-культурного ідеалу; відповідність процесу виховання певним соціально-культурним цінностям; наявність певної системи організованих виховних впливів; гуманність, яка передбачає орієнтацію у вихованні на загальнолюдські цінності; цілісність, неперервність і тривалість, тобто виховання має зачіпати всі сфери психіки людини, творчо формувати і всебічно розвивати їх протягом всього життя. Для реалізації цих ознак виховання має бути комплексним, планомірним і організованим.

Виховання? це процес цілеспрямованої, систематичної, організованої і планомірної взаємодії вихователя і вихованця, під час якого відбувається вплив на свідомість, підсвідомість, пізнавальну, емоційно-вольову та мотиваційну сфери вихованця з метою формування у нього наукового світогляду, високих моральних, громадських і професійних рис для формування його особистості.

Із цього визначення зрозуміло, що об'єктами виховного впливу є: свідомість і підсвідомість вихованця, його мотиваційна, емоційно-почуттєва і вольова сфери, навички та звички вихованої поведінки в умовах повсякденної та професійної діяльності, самовдосконалення.

Отже, мотиви є спонукальною силою дій і вчинків вихованця. Основним смислом і провідною ідеєю всієї виховної роботи має бути формування і постійний розвиток у вихованців мотивації до творчого самовдосконалення позитивних рис своєї особистості й нівелювання негативних.

Серед мотивів навчання виділимо мотиви пізнавального інтересу і мотиви обов'язку та відповідальності. Мотиви інтересу виявляються в прагненні студента глибше проникнути в суть явища, що вивчається. Мотиви обов’язку пов’язані насамперед з усвідомленням суспільної й особистої необхідності у зв’язку з майбутньою професією.

До мотиваційних якостей особистості вихованця належать потреби, прагнення, переконання, мотиви та мотивації, цілі та ідеали його життєдіяльності.

Виховання має стосуватися всіх сфер особистості вихованця: інтелектуальних, емоційно-почуттєвих, вольових, мотиваційних, фізичних, психофізіологічних тощо.

Вищевикладене свідчить про те, що предметом виховного впливу має бути особистість вихованця з усіма її складовими: біологічними, психічними та соціальними. На цьому базуються основні напрями виховання: професійне чи трудове, національне, розумове, моральне, екологічне, естетичне, фізичне тощо.

Ідеал виховання ? це громадянин України, збагачений загальнолюдськими та національними цінностями, який керується у своїй діяльності вимогами загальнолюдського й національного етикету, спроможний діяти творчо в сучасних умовах, це справжній патріот, який дбає про свою честь і гідність. Упровадження у виховну практику цього ідеалу передбачає одночасний розвиток інструментальних і мотиваційних якостей особистості вихованця. Вихованець, який не має мінімуму інструментальних (певних професійних знань, навичок і вмінь), неспроможний повноцінно адаптуватися до професійної діяльності.

Закони виховання дають можливість з’ясувати сутність виховного процесу, відбивають його об'єктивні, внутрішні, суттєві та відносно стійкі зв’язки. Проаналізуємо зміст тих законів, які проявляються в більшості освітньо-виховних систем.

* Закон соціальної зумовленості цілей, змісту, принципів, методів виховання виявляє об'єктивний процес визначального впливу суспільних відносин, соціального устрою на формування основних компонентів процесу виховання.

Звідси випливає така закономірність виховання: найбільш успішно виховання проходить у природному для нього національному середовищі з урахуванням національного менталітету вихованця. «Мова народу кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина; у ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози? весь той глибокий, сповнений думки й почуття, голос рідної природи, який гучно лунає в любові людини до її інколи суворої батьківщини, який виразно відбивається в рідній пісні, у рідних мелодіях, в устах народних поетів»,? говорив К.Ушинський.

На основі української мови у вихованців найефективніше формується національна психологія, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші компоненти духовності українського народу.

«Хто не знає мови народу, на землі якого він живе, той є або гостем, або наймитом, або окупантом»,? зауважував К.Маркс.

* Закон зумовленості виховання характером діяльності та спілкування вихованців з’ясовує співвідношення між педагогічним керуванням і розвитком активності вихованців як суб'єктів самовиховання, між способами організації виховного процесу та його результатами, тобто характер виховної та іншої діяльності вихованців має формувати гармонійно розвинених громадян України, здатних ефективно реалізувати власні життєві настанови. У цьому процесі діяльність і спілкування? важливі фактори формування свідомості та самосвідомості, провідних рис особистості вихованця.

Закон цілісності та єдності процесу виховання виявляє співвідношення частини та цілого у виховному процесі, необхідність гармонійної єдності всіх його компонентів.

Характер майбутньої професійної діяльності вихованців передбачає наявність у них комплексних духовних та професійних якостей. Через це процес виховання має організовуватись у комплексі, становити як у теоретичному, так і прикладному аспекті суцільну єдність і слугувати основному призначенню — формуванню духовно багатої, національне свідомої, професійно розвиненої особистості вихованця? громадянина України, позитивним ставленням до планети Земля, до усього людства, до іншої людини і до самої себе.

Отже, виховання? це цілеспрямований та організований процес формування особистості. Як загальна абстрактна категорія виховання відображає об'єктивний, конкретно-історичний процес — рух відношень, спілкування, діяльності в суспільстві, завдяки якому здійснюється наступність між поколіннями.