Культура спілкування. 
Культурологія як наукова дисципліна та її категорії

Основні форми спілкування та їх регламентація Спілкуючись, люди «налаштовуються» на взаємодію одне з одним. Кожен з нас приблизно уявляє, що і як він скаже або зробить, яка буде реакція інших на це, його власна реакція на цю реакцію тощо. Такі уявлення створюють індивідуальний сценарій спілкування.

В основу індивідуальних сценаріїв покладені типові культурні сценарії спілкування. Серед них є сценарії, що визначають способи, завдання, форми спілкування, запроваджені в окремих групах або культурах, а також сценарії загального типу, що відображають загальнокультурні норми та правила спілкування. Загальнокультурні сценарії й називають культурою спілкування, в якій можна виділити два аспекти:

зовнішній, ритуальний, «етикетний», котрий ще називають «зовнішньою культурою», — відображається у виконанні загальноприйнятих ритуалів спілкування, правил етикету, що наказують, що і як потрібно робити під час спілкування;

соціально-психологічний аспект, або «внутрішня культура». Охоплює такі вимоги:

стосовно інших дій так, як хотів би, щоб діяли стосовно тебе (так зване «золоте правило моральності», обґрунтоване ще Конфуцієм, який проголошував: «Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби іншому», а пізніше І. Кантом);

виконуй свої обіцянки, домовленості та зобов’язання. Давні римляни сформулювали цю вимогу у вигляді принципу: «Домовленості мають виконуватися» (у 483 р. на Карфагенському соборі цей принцип став засадничим для міжнародного права);

будь людяним, намагайся робити добро людям, виконувати їхні прохання.

Культурна людина будує спілкування за сценаріями, в основі яких узгоджена єдність зовнішньої та внутрішньої культури.

Спілкування людей проходить у різних формах. Серед них можна виділити такі різновиди:

1) спілкування людини з реальним партнером:

практичне спілкування — відбувається у процесі спільної практичної діяльності, котра вимагає взаємної узгодженості дій і встановлення відносин співробітництва, управління та підпорядкування;

духовне спілкування — міжособистісний інтелектуально-емоційний зв’язок, який найбільш виразно проявляється в дружніх стосунках;

представницьке спілкування — індивіди є не вільні, суверенні особистості, а є представниками окремих груп або соціальних інститутів. Типова процедура — переговори. Це перехідна форма від міжособистісного спілкування до групового;

* групове спілкування — взаємодія груп, кожна з яких утворює єдине ціле, приміром, між класами, націями, партіями, державами, культурами;

спілкування людини з ілюзорним партнером. Таким партнером може бути «олюднений» об'єкт. Витоки такого ілюзорного спілкування знаходимо ще в первісних релігійних віруваннях (магія, анімізм, аніматизм, фетишизм), елементи якого збереглися в релігіях і світогляді сучасної людини;

спілкування людини з уявним партнером. На відміну від ілюзорного партнера, надуманий існує лише в уяві партнера. Його можна уявити як «друге Я» особистості (прикладом може бути «чорна людина» в С. Єсеніна), з котрою розпочався міжособистісний діалог;

спілкування уявних партнерів — художніх персонажів. Ідеться про моделювання спілкування засобами мистецтва.

Соціальна психологія дає класифікацію видів спілкування умовно, та до того ж неповно. Проте нею зручно користуватися для вивчення особливостей сценаріїв спілкування у різних ситуаціях повсякденного життя. Тож розглянемо її детально:

• 1. Формальне:
  • *анонімне спілкування — сфера поширення його в сучасних умовах надзвичайно велика, особливо у місті. Це нетривалий контакт між незнайомими людьми. Сценарії анонімного спілкування вимагають дотримання низки правил (поступатися дорогою зустрічним, переходити вулицю на світлофор, у транспорті поступатися місцем старшим та ін.). Головне в анонімному спілкуванні - добре ставлення до людей;
  • *функціональне спілкування — люди контактують як виконавці відповідних функцій, пов’язаних із їхнім соціальним статусом. У такому разі їхні стосунки визначаються правами, що відповідають їхньому становищу. Функціональне спілкування — типова форма ділових відносин. Воно має на меті обмін інформацією, узгодженість думок, розв’язання певного питання. Тож у сценаріях функціонального спілкування на передній план виступають інтереси справи, а не особистість співрозмовників.
• 2. Неформальне:
  • *товариське (дружнє) спілкування є видом неформального спілкування знайомих людей і має різні форми — від добрих стосунків до більш тісних, побудованих на спільності духовного світу, глибокої взаємної симпатії. В останньому випадку важко виявити межу між товаришуванням та дружбою.

Якщо в товариських стосунках наявний меркантильний мотив — за принципом: «я — тобі, ти — мені», і він відіграє важливу роль, то таке спілкування несуттєво відрізняється від функціонального. Товариські стосунки тоді справжні, коли вони не містять корисливих міркувань, а більше особистісну духовну зацікавленість.

Що стосується дружнього спілкування (дружби), то за часів Сократа воно вважалось однією з основних чеснот, відображених у взаємній симпатії та духовній єдності двох людей. Розмірковуючи над цим, Г. Сковорода називав дружбу «божественною річчю», що передбачає взаємне пізнання і вимагає часу для свого розвитку й спілкування;

* інтимне спілкування. Особиста емоційна зацікавленість одне в одному та глибока душевна єдність є осердям цього спілкування. Будь-які меркантильні чи престижні мотиви не можуть бути причиною його стимулювання. Якщо вони виникають, то інтимне спілкування руйнується. Воно не регламентоване будь-якими формальними ознаками поведінки, на відміну від товариського. Однак це не означає, що його сценарії встановлюються незалежно від культурних установок. Загальні норми культури діють і тут. Особливого значення набувають моральні характеристики партнерів, вміння слухати одне одного, розуміти думки й почуття іншого, прощати йому випадкові помилки, долати розбіжності.

Одним із основних типів інтимного спілкування є кохання, винятковість та неповторність якого, як і дружба, підпорядковується культурним сценаріям суспільства.

Кохання (мається на увазі статеве кохання), враховуючи його виключність та неповторність, підпорядковується, так само як і дружба, існуючим у культурі сценаріям.

Навіть статевий потяг — біологічне підґрунтя, на основі якого зростає квітка кохання, набуває культурно зумовленої форми. На світанку людської історії, в первісній орді, допускався проміскуїтет — безладні статеві зносини. Поява статевих табу було першим культурним посяганням на сексуальний інстинкт. Воно означало обмеження сексуальних зносин у щойно започаткованих соціальних відносинах, моральних нормах. У багатьох примітивних культурах уводилася заборона на статеві зносини на час важливих колективних справ (перед полюванням) — очевидно, щоб уникнути конфліктів, які виникають в умовах проміскуїтету. Виникнення парної сім'ї ще більш обмежило задоволення сексуальних потреб соціально-культурними рамками. Сучасна цивілізація проникає навіть у саму біологічну природу сексу і дітонародження, запроваджуючи як норму використання презервативів та інших протизаплідних засобів.

Статеві табу в первісному суспільстві стали передумовою виникнення вибірковості - першої норми індивідуального кохання як форми людських (а не тваринних) відносин. В античній літературі кохання описується ще як чисто тілесні потяги до іншої особистості. Про духовне спілкування мова майже не йде. Щоправда, Платон уже починає розрізняти кохання чуттєве й любов духовну («Ерот Афродіти земний» і «Ерот Афродіти небесний»), ставлячи другу вище за першу.

Уявлення про те, що чуттєве кохання характерне лише людям простим, а духовна любов — благо, доступне лише еліті, міцно утвердилось у культурі еллінізму. Новий розвиток ця ідея отримала лише в християнстві, яке проголосило духовну любов Божим даром, всезагальною основою та «істотною сутністю» взаємовідношень між Богом і людиною, між людьми і народами, між людиною і світом. Одночасно духовна любов стала розглядатися в християнстві як вища цінність для всіх людей, а не тільки для обранців. У коханні між чоловіком та жінкою стали вбачати лише частковий прояв любові як вищого блага, дару Божого (і при цьому не найкращий його прояв, бо в ньому наявне плотське начало, що оскверняє любов як духовне відношення до Бога, світу й людини). І все ж таке уявлення про статеве кохання віддзеркалило в ньому загальні принципи християнської моральності. У першому посланні апостола Павла до коринфян (гл.13) викладений свого роду «канон любові» — система правил, котрими повинна керуватися будь-яка любов, у тому числі й статеве кохання:

любов довготерпима, милосердна, вона не заздрить, не возвеличується;

любов не гордлива;

не безчинствує, не шукає свого, не дратує, не мислить зла;

не радіє неправді, а співрадіє істині;

усе покриває, всьому вірить, на все надіється, все переносить;

любов ніколи не закінчується.

У реальному житті любовні стосунки рідко будуються у повній відповідності з цим «каноном». За словами Ларошфуко, «істинна любов подібна до привида: всі про неї говорять, але мало хто її бачив». Започатковане Платоном розрізнення кохання чуттєвого і любові духовної стало лише першим кроком до аналізу їх різновидів.

Найбільш розгорнута типологія кохання (любові) була запропонована в 1970 р. Дж. Лі та перевірена психологами Клайдом і Сьюзен Хендрік у 1980;1990 роках. У цій класифікації виділялося шість «стилів любові» — три «первинні» і три «вторинні», утворені поєднанням трьох «первинних». Ці стилі позначені давньогрецькими словами:

• Ш ерос — пристрасне захоплення, прагнення до фізичної близькості;
• Ш людус — любовна гра, яка приносить насолоду, але без глибокого почуття, допускає можливість зради;
• Ш сторге — спокійне, тепле, надійне кохання — дружба;
• Ш прагма — із поєднання сторге і людуса, обмірковане, підвладне свідомому контролю кохання за розрахунком;
• Ш манія — поєднання ероса і людуса, одержимість, неподоланна пристрасть, ірраціональна залежність від об'єкта;
• Ш агапе — безкорислива самовідданість, синтез ероса і сторге.

Різноманіття існуючих у дійсності видів кохання (любові) важко підпорядкувати якому-небудь ідеалу. У всякому разі, історія свідчить, що за дві тисячі років після виникнення християнства практика любовних відношень реально не приблизилась до реалізації християнського ідеалу любові. Більше того, релігійно-аскетичне осудження «тілесних утіх» як гріха й допустимість статевого акту тільки з метою народження дітей із плином часу все більше було, скоріше, як виняток, ніж правило.

У XVIII ст. у найбільш різкій і цинічній формі виклик церковній статевій моралі кинув маркіз де Сад. Висміюючи духовну любов як «душевне безглуздя», він протиставив їй «чуттєву насолоду», що повинна бути вільна від будь-яких культурних норм й обмежень. Потрібно, вважав він, звільнитися від постидності, від подружніх та сімейних форм статевого спілкування, повернутися до «природних», не обмежених ніякими культурними нормами статевих відносин.

У Росії релігійне тлумачення кохання суворо критикував М. Бердяєв.

На думку П. Сорокіна, релігійно-християнський погляд на кохання був характерним для ідеального типу культури, що існувала в середньовічній Європі, а започаткований з XV ст. розвиток сенситивної культури привів до акцентування на чуттєвий бік кохання.

З кінця XIX ст. протест проти релігійних «пут» кохання відобразився у проголошенні необхідності переоцінки культурних традицій. Марксизм і ніцшеанство, модерністські напрями у мистецтві й перегляд основ класичної науки, класові битви й феміністичні «повстання проти чоловіків» — усе це з різних боків підривало духовні устої усталеного суспільного порядку. Проблема статевих відносин, кохання стала однією з модних тем. 3. Фрейд висуває ідею про те, що вся людська культура виникає як наслідок сублімації лібідо, тобто переносу сексуальної енергії із статевої сфери у сферу творчої діяльності. В цей час обґрунтовується ідея про те, щоб не тільки статевий інстинкт як феномен в цілому винести за межі культури, а й взагалі любов як феномен у цілому винести за межі культури.

Намагання звільнити любов від культурних обмежень виявились і в «сексуальній революції» XX ст. Г. Маркузе у своїй праці «Ерос і цивілізація» стверджував: «Сексуальна революція» є великим запереченням попередньої культури, вивільненням почуттів від контролю розуму".

Проте до кінця століття виявилось, що хоч норми тендерної поведінки помітно змінилися (статеве кохання стало більш ліберальним, позашлюбні зв’язки — більш поширеними, питання сексу — більш відкритим), побоювання, що це призведе до руйнації ідеалів любові, були даремними. Любов не зникла. Соціологічні дослідження свідчать, що «сексуальна революція» не послабила (а, можливо, збільшила) віру в існування «великого», «справжнього» кохання.

Але як же виглядить «справжнє», «велике» кохання? Сучасні судження про ідеальне кохання дуже неоднозначні, що характерно для нашого часу. По-перше, будь-який ідеал завжди є чимось принципово відмінним від того, що існує в дійсності. «Ідеальне кохання» — це така сама уявна річ, як ідеальний маятник, ідеальний газ, «ідеальна справедливість», «ідеальна краса», «ідеальне суспільство». Проте, маючи на увазі уявний ідеал, люди можуть діяти, наближаючи своїми зусиллями реальність до цього ідеалу. Це саме відбувається і з коханням. Але оскільки ідеал — продукт уяви, то про ідеальне кохання можна говорити по-різному.

По-друге, не можна визначити, яке з різноманітних уявлень про ідеальне кохання є істинним, бо немає об'єктивного критерію оцінки істинності; звідси робимо висновок, що кожен вибирає той ідеал кохання, котрий йому подобається.

Проте це не значить, що уявлення людей про ідеальне кохання довільні. Вибір ідеалу кохання зумовлений тим полем вибору, який пропонує особистості культура і який з можливих сценаріїв любовної поведінки вона може вибрати. Різні форми кохання зафарбовані культурою різними барвами: рожева — сентиментальна любов; безкольорова — кохання-звичка, кривавалюбовна драма; чорна — демонічна пристрасть; блакитна — гомосексуальне кохання.

У культурному просторі історично формуються та співіснують різні ідеали і сценарії кохання, але в кожному типі культури існують соціальні, моральні, психологічні установки, які створюють ідеали й сценарії більш принадливі, а інші осуджують як недостойні культурної людини.

Одночасно деякі загальнолюдські, універсальні цінності та ідеали орієнтують людей завжди і всюди шукати в коханні вищу людську єдність, відданість, взаємопідтримку. «канон кохання» апостола Павла не втратив своєї значимості й нині.