Принципы міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього середовища

Принципы міжнародного співробітництва у сфері охорони навколишнього среды

Характер і динаміка розвитку сучасних эколого-кризисных відносин настійно диктують необхідність предпринятия спільних зусиль всіх демократичних держав на вирішення екологічних проблем, потребують як міжрегіонального, і глобального охвата.

Поиск шляхів об'єднати зусилля держав і народів для успішного розв’язання проблеми охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів повинен здійснюватися з урахуванням й у суворій відповідності з загальновизнаним міжнародно-правовим принципом співробітництва, що у міжнародному екологічному праві означає юридичну обов’язок держав, незалежно від їхнього суспільного і державної ладу, співпрацювати друг з одним по питанням підтримки миру та міжнародної (зокрема екологічної) безпеки, і навіть сприяти удосконаленню міжнародного екологічного правопорядка.

Принцип міжнародного співробітництва у час одна із основних в міжнародно-правовому регулюванні охорони навколишнього середовища. Нею грунтуються майже всі чинні і розроблювані у сфері міжнародно-правові акты.

Так, в Стокгольмської декларації принципів 1972 р., зміст принцип співробітництва (принцип 24) розкривається так: «проблеми, пов’язані з охороною та різким поліпшенням довкілля, слід вирішувати на кшталт співробітництва всіх країн, великих і малих з урахуванням рівноправності. Співробітництво, заснований на багатосторонніх і двосторонніх угодах чи інший на відповідній основі, дуже важливо в організацію ефективного контролю, запобігання, зменшення і усунення негативного на довкілля, що з діяльністю, проведеної в усіх країнах, і це співробітництво слід організовувати в такий спосіб, щоб у належним чином враховувати суверенні інтереси всіх демократичних держав » .

Международное співробітництво має здійснюватися на рівноправної і взаємовигідній економічній основі, що стосовно проблемам довкілля означає, зокрема, активізацію торгового обміну екологічно нешкідливої технікою і технологією, продаж патентів і ліцензій, що з охорони навколишнього середовища, облік досвіду промислово розвинутих країн, допомогу мерехтливим державам у виборі колій та форм економічного розвитку, які викликають погіршення якості оточуючої среды.

В залежності від конкретних проблем природоохоронне співробітництво може стосуватися до сфері політичного, економічного, науково-технічного чи правового співробітництва держав. У цьому, якщо співробітництво з політичним питанням спрямоване, передусім, створення сприятливих міжнародних умов, сприяють рішенню завдання охорони навколишнього середовища, то, наприклад, співробітництво у галузі права веде до розробки та прийняттю міжнародно-правових принципів, і норм, визначальних правову природу і титул довкілля, мети здійснення природоохоронної роботи і міжнародного співробітництва у цій галузі, зміцнювальних міжнародний правопорядок, і навіть прогресивно розвивають і кодифицирующих міжнародне екологічне право.

В цьому разі прогресивним кроком є перелік принципів міжнародного екологічного права, наведений К. А. Бекяшевым в підручнику «Міжнародне публічне право «2000 р., названих «специфічними «9.

В зазначений перелік ввійшли такі принципи как:

Окружающая середовище — загальна турбота людства. Зміст цієї принципу розкривається через обов’язок міжнародного на всіх щаблях спільно й у окремішності охороняти довкілля. Для прикладу закріплення цього принципу в підручнику наведено:

Международная конвенція із регулювання китобійного промислу 1946 г., що у Преамбулі свідчить, що народи світу зацікавлені у збереженні палестинцям не припиняти поколінь тих величезних природних багатств, які представляють стада китів;

Конвенция по запобіганню забруднення моря скидами відходів та інших матеріалів 1972 р., що у Преамбулі визнає, що морська середовище й живлені нею живі організми мають життєве значення в людини і всі люди зацікавлені у забезпеченні керування цією середовищем в такий спосіб, ніж погіршувати підвищення якості і ресурси;

Африканская конвенція зі збереженням природи й природних ресурсів 1968 р., що у Преамбулі підкреслює, що грунт, вода, флора і фауна є життєво важливими для людства;

Конвенция про біологічне розмаїття 1992 р., що у Преамбулі підтверджує;

Окружающая природне середовище поза державних кордонів є спільною надбанням людства. Зміст цього принципу розкривається через вартісну перед усіма державами і народами світу завдання збереження природних ресурсів, розташованих поза державних кордонів. Цей принцип у вигляді загального спадщини людства закріплений Договорі з космосу 1967 г. (ст.IX), Конвенції ООН із морського права 1982 г. (частина XI), Угоді про Місяці 1979 г. (ст.3).

При цьому пам’ятаймо, що ресурси планети як такі сьогодні є загальним надбанням людства. Затим прийняття Африканській Хартії 1981 р. в країнах (але тільки) утвердився теза на право народів вільно розпоряджатися власними природними багатствами і ресурсами.

В екологічної області такої свободи не має, оскільки він Демшевського не дозволяє виробляти відповідний міжнародний механізм. Залишається годі розраховувати, що безпосередня небезпека загальної екологічній катастрофі змусить увесь світ визнати природні ресурси спільним багатством людства. Сама довкілля повинен бути визнана спільним багатством человечества;

Свобода дослідження та використання довкілля та її компонентів. Цей принцип бере початок з Договору про Антарктиці 1959 г. і договору з космосу 1967 г. Згодом він було закріплено Конвенції ООН із морського права 1982 г., у низці інших договорах і угодах, відбиваючи право будь-якого суб'єкта міжнародного права за проведення правомірною мирної наукової діяльність у оточуючої среде;

Рациональное використання довкілля. Більше точно даний принцип було б сформулювати як екологічно обгрунтоване раціональне використання природних ресурсів, який розкривається у Стокгольмської Декларації 1972 р. так: раціональне планування і управління поновлюваними і невозобновляемыми ресурсами Землі у сфері нинішнього майбутнього поколінь; довготривале планування екологічної діяльності, зі забезпеченням екологічної перспективи; оцінка можливих наслідків діяльності держав не більше території, зон юрисдикції, або контролю для систем оточуючої середовища за цими межами; підтримку використовуваних природних ресурсів на оптимально допустимому рівні, цебто в рівні, у якому можлива максимально чиста продуктивність не може спостерігатися тенденція до її зниження; науково обгрунтоване управління живими ресурсами.

Содействие міжнародному співробітництва у дослідженні та використання довкілля. Цей принцип в Стокгольмської декларації 1972 р. міститься у Принципі 24 і розкривається так: «Міжнародні проблеми, пов’язані з охороною та різким поліпшенням довкілля, слід вирішувати на кшталт співробітництва всіх країн, великих і малих, з урахуванням рівноправності. Співробітництво заснований на багатосторонніх і двосторонніх угодах чи інший відповідної основі, дуже важливо в організацію ефективного контролю, запобігання, зменшення і усунення негативного на довкілля, що з діяльністю, проведеної в усіх галузях, і це співробітництво слід організувати в такий спосіб, щоб у належним чином враховувалися суверенні інтереси всіх інших держав. «Важливо не протиставляти глобальне міжнародне співробітництво у цій галузі регіональному, просуненню двосторонньої співпраці, а також національним заходам. Усе це — системні відносини у однієї загальної завдання — забезпечення екологічну безпеку людства в целом.

Отсюда зростає значення і виникає імперативність міжнародного співробітництва у цій галузі. Тим самим було саме тут із особливої силою проявляється імперативність однієї з десяти загальновизнаних принципів міжнародного права — принципу обов’язки держав співпрацювати друг з другом.

В справжнє час зазначений принцип закріплено, зокрема, в Конвенції про захист морської середовища проживання і прибережних районів південно-східної частини моря 1981 р., Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 г., Конвенції ООН щодо морської праву 1982 г., Конвенції про захист, керуванні та розвитку морської авіації та берегової середовища регіону Східної Африки 1985 р., Конвенції про охорону та розвитку морської середовища великого Карибського регіону 1983 г. і др.

Взаимозависимость охорони навколишнього середовища, світу, розвитку, забезпечення правами людини і фундаментальних свобод. На першої Конференції ООН у правах людини 1968 р. міжнародну спільноту визнало взаємозалежність світу і. Пізніше Генеральна Асамблея у своїй резолюції 37/199 від 18 грудня 1982 г. також проголосила взаємозалежність світу, розвитку та правами людини. У першому Принципі Стокгольмської декларації 1972 р. проголошується зв’язок між правами чоловіки й довкіллям. Декларація Ріо-де-Жанейро по навколишньому середовищі розвитку 1992 р. говорить: турбота про людину є ланкою в діяльності з забезпечення сталого розвитку. Люди заслуговують жити у доброму здоров'ї та плідно працювати злагоди з природою. Принцип 25 проголошує світ, розвиток виробництва і охорони навколишнього середовища взаємозалежними і неразделимыми. Цей принцип закріплено й у Загальної Декларації прав людини 1948 г. (ст.3) і Міжнародному пакті про громадянських і політичних правах 1966 г. (ст.6).

Предосторожный підхід до навколишньому середовищі. Для обгрунтування наявності цього принципу, як правило посилаються на:

Декларацию РіО-92 (Принцип 15), в якій мовиться: «З метою захисту довкілля держави у залежність від своїх фізичних можливостей широко застосовують принцип обережності. Там, коли є загроза серйозного чи необоротного шкоди, відсутність повної наукової впевненості немає в ролі приводу чи відстрочки прийняття ефективних з погляду витрат заходів із запобігання погіршення стану довкілля. » ;

Рамочную конвенцію ООН про зміну клімату 1992 р., ст. 3 якої закріплює, що сторонам слід сприймати застережні заходи з метою прогнозування, відвернення чи відомості до мінімуму причин зміни клімату і пом’якшення його негативних наслідків;

Конвенцию з охорони та використання транскордонних водних колій та міжнародних озер 1992 р. (п. 5 ст.2);

Конвенцию по охороні морського середовища Балтійського моря 1992 р. (п. 2 ст.3);

Конвенцию по охороні морського середовища северно-восточной частини Атлантичного океана1992г. (п. 2 ст.2).

Однако, в вітчизняної юридичної літературі висловлюється також думка у тому, що обережність — цей засіб, з допомогою якого досягається дію принципу охорони навколишнього середовища. Обачливість може бути метою та аналога їй у міжнародне право нет.

Право на розвиток. Ще 1962 г. Генеральна Асамблея ООН у своїй XXVII сесії прийняла відому резолюцію «Економічний розвиток і охорона природи », в якій відзначається, що охорона природи повинно бути завчасно чи у разі разом з економічним розвитком з урахуванням внутрішнього законодавства держав світу і журналіста міжнародного права.

Данную резолюцію прийнято помилково вважати оказавшей визначальний влив на становленні концепцію сталого розвитку на контексті протистояння між екологією і ринковою економікою, необхідності международно-согласованного вирішення завдань охорони навколишнього середовища проживання і соціально-економічного розвитку різних государств.

Во-первых, її предмет обмежений природою, а чи не довкіллям в целом.

Во-вторых, факт постановки міжнародного права на друге місці після внутрішньодержавного не слід розцінювати як питання юридичної техніки. Він дає додаткові підстави багатьом прибічникам повного та виняткового суверенітету держав не більше території й у цієї проблематики виходити лише з національних інтересів, «згадуючи «іноді про міжнародне право. Це особливо притаманно та розвитку держав у яких переважає почуття національної гордості й незалежності, збережений з часів боротьби за визволення з колоніальної зависимости.

Что стосується власне міжнародного права, то визначальним подією становлення зазначеного принципу стала Стокгольмская Конференція ООН з проблем оточуючої людини середовища 1972 р. Саме, під визначальним впливом варіантів розв’язання Конференції протягом наступних двадцяти років склалася справжня система універсальних і регіональних міжнародних конвенцій, угод, договорів, протоколів тощо., присвячений питанням охорони навколишнього природного середовища, кількість яких зараз становить понад 1500, а двосторонніх — 3000.

В ст. 24 Африканській Хартії правами людини і народів 1981 року (набула чинності в 1988 р.) вперше на регіональному рівнях було закріплено: «Усі народи мають право загальну задовільну довкілля, сприятливу їхнього розвитку ». Акцент тут із очевидність зроблено за створення сприятливих умов саме з розвитку (насамперед промислового). Інакше кажучи, довкілля ставиться на службу цілям розвитку, і крізь цю призму пропонується підходитимемо завданням її сохранения.

Если б охорона довкілля була императивным пріоритетом, то ст. 24 Хартії мала виглядати так: «Усі народи мають право такий розвиток, яке не створює загрози задовільного стану довкілля » .

В цьому плані слід критично оцінювати висловлювання деякими авторами у тому, що зазначена норма Африканській Хартії 1981 р. згодом сприйняли й у інших регіональних угодах, наприклад, в Угоді про взаємодії в області екології і охорони навколишнього природного середовища між державами-учасниками СНД від 8 лютого 1992 года.

Такое твердження не можна визнати коректним. У цьому документі визнається, наприклад, «право кожної людини на сприятливу життю природну середовище, й екологічну безпеку «(Преамбула). Прикладами закріплення цього принципу у міжнародних актах є Декларація РіО-92 (Принцип 3), Декларація ООН з права розвитку 1986 р. Віденська декларація і яскрава програма дії, усталені Всесвітньої конференції ООН у правах людини 1993 г.

Предотвращение шкоди. Зміст цієї принципу розкриває ст. II Всесвітньої хартії природи, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 1982 г. Діяльність, здатна надавати шкідливий вплив на природу, повинна контролюватися, і треба використовувати найвдалішу технологію, яка може зменшити масштаби небезпеки чи інших шкідливих наслідків природи. Зокрема, необхідно утримуватися від діяльності, здатної завдати непоправної шкоди природі. Діяльності, таящей у собі підвищену небезпеку обману природи, повинен передувати глибокий аналіз, й обличчя, здійснюють дорадництво, повинні довести, що гадана користь від нього значно більше, ніж збитки, що може бути завдано природі, а випадках, коли можливе пагубное6 вплив такий діяльності нечітко встановлено, вони повинні вживатися. Діяльності, здатної зашкодити природі, має оцінка її можливих наслідків, і дослідження щодо впливу проектів, у цілях розвитку на природу слід здійснювати досить завчасно, і якщо прийняте рішення про проведення такої діяльності, вона повинна переважно здійснюватися на планової основі, і вестися в такий спосіб, щоб до мінімуму зменшити її можливі шкідливі последствия.

Важная роль забезпеченні аналізованого принципу належить управлінню екологічним ризиком, під яким на увазі міра небезпеки, ймовірність небажаного події та його последствия10. Необхідно йти до максимальної безпеки, а безпеку, математично характеризуемая ціною ризику, повинна входити як складова в сумарний баланс різних чинників (економічний ефект, витрати, зарплата тощо.), і слід шукати оптимум відповідної суммы.

При цьому максимальна безпеку — не синонім надзвичайно рідко досяжною абсолютної безпеки як вимоги про повну виключення небезпеки на чоловіки й довкілля (нульової ризик). Винятки можливі у випадках, коли вдається умовах належної роботи безвідхідних технологій уникнути екологічного загрязнения.

Концепция максимальної екологічну безпеку включає у собі інститут прийнятного ризику, але і під час імперативного вимоги про забезпечення (не перевищенні) такого гранично за припустимий рівень ризику, що може бути виправданий з погляду економічних та соціальних чинників. Максимум тут слід розуміти, як у вузькому (допускающем певний рівень забруднення) сенсі, і у широкому — як орієнтація на абсолютне виняток опасности;

Предотвращение забруднення довкілля. Зазначений принцип в юридичної літературі, як правило, зводять до обов’язки держав робити, індивідуально чи колективно, всіх заходів необхідних запобігання, зменшення й контролю над забрудненням будь-яких компонентів довкілля, зокрема, від радіоактивних, токсичних та інших шкідливих веществ.

Более правильно було його називати принципом неприпустимість радіоактивного зараження довкілля, який поширюється як у мирну, і на військову галузі використання радіоактивні речовини (ядерної энергии).

Угроза зазначеного зараження, в переважну більшість, походить від промислових, військових, наукових закладів та інших об'єктів. Нині у цьому разі найактуальніша проблема нерозповсюдження (практично — через заборона вивезення — ввезення) коштів потенційного радіоактивного зараження завезеними на територію держав без прийняття належних (надійних) коштів радіоактивної безпеки. Є у вигляді недопущення розміщення у своїй території ядерних джерел, не забезпечених належної екологічної захистом, і аналогічний підхід до поховань ядерних відходів у своїй території. За наявності ж таких джерел з їхньої території спочатку слід приділяти пріоритетне увагу дотриманню двох конвенцій 1986 р.: Конвенції про оперативному оповіщенні про ядерної аварії, і Конвенції про допомоги у разі ядерної аварії, чи радіаційної аварії, чи радіаційної аварійної ситуации;

Ответственность держав. Цей принцип закріплений Принципі 13 Декларації РіО-92, який зобов’язує держави співпрацювати з цілях розробки додаткових міжнародно-правових норм, що стосуються відповідальності за негативні наслідки екологічних збитків, яке заподіюють діяльністю, яка ведеться під сумнів їхню юрисдикцією, і контролем, районам які є поза їх юрисдикции.

В юридичної літературі аналізований принцип трактується подвійно. З одного боку обгрунтовується політичну, матеріальну і цивільно-правову відповідальність держав. У цьому відзначається, що держави несуть цивільно-правову відповідальність за заподіяння шкоди навколишньому середовищі їх фізичними чи юридичних осіб чи особами, котрі під їх юрисдикцією чи контролем. Цей вид відповідальності передбачено в ст. 3 Лондонського протоколу 1992 р. до Конвенції до громадянського відповідальності за забруднення нафтою 1969 р., п. 7 ст.2 Конвенції про цивільну відповідальність за збитки, завдану навколишньому середовищу небезпечними речовинами 1993 р., п. 1 ст. IV Конвенції про міжнародної відповідальності за збитки, заподіяний космічними об'єктами 1972 р., ст. 3 Конвенції про відповідальності перед третьою стороною у сфері ядерної енергії 1960 р., п. «до «ст.1 Конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 г. і др.

С інший боку міжнародно-правову відповідальність за шкоди навколишньому середовищі пропонується ділити на позитивну і негативну. Найбільш загальну, принциповий підхід у питанні у тому, що держави забезпечують виконання прийнятих ними міжнародних зобов’язань захисту довкілля та недопущення забруднення усіма органами, організаціями та особами, приймаючи у тих цілях найефективніші заходи (позитивна відповідальність — чи responsibility — анг.). У цих цілях, насамперед, і приймаються документи екологічного законодавства, які мають відповідати міжнародно-правовим і одностороннім зобов’язанням цієї держави в галузі захисту оточуючої среды.

Экологическое законодавство, зокрема, має передбачати прийняття уповноваженими державними органами необхідних заходів контролю, як для запобігання забруднення довкілля, і із наслідків заподіяної забруднення. Це може викликати у себе як обмеження тих чи інших органів, організацій, установ, юридичних і фізичних осіб із обсягу чи часу скоєння тій чи іншій діяльності, а й обмеження у самому праві дорадництво. Зазначені обмеження щодо просто вводити на разі, коли можливість настання шкідливих наслідків досить очевидна. Складніше прийняти таке рішення, коли виникла потреба точно розрахувати цю ймовірність у далекому будущем.

Что саме стосується негативної відповідальності (liability — анг.), то тут має запрацювати принцип об'єктивної (а окремих випадках й абсолютної) відповідальності (незалежно від вины).

В цьому контексті надзвичайно зростає значення розробленість і конкретного змісту актів екологічного законодавства, які визначають гранично допустимі норми викидів, і навіть суворі вимоги до поховання шкідливих отходов;

Отказ від імунітету від юрисдикції міжнародних або іноземних судових установ. Відсутність такого імунітету, зазвичай, пов’язують із поруч міжнародний конвенцій у сфері охорони навколишнього середовища, і зокрема, з цими міжнародними договорами цивільно-правового змісту, як Паризька конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1960 р. (п. «е «ст.13), Віденська конвенція про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 г. (п. 3 ст. X), Брюссельської конвенції про відповідальність операторів ядерних судів 1962 г. (п. 3 ст. X). Держави що неспроможні посилатися на імунітет щодо судового розгляду деліктів, які підпадають під дію відповідних норм міжнародного екологічного права.

Особенностями подій і процесів становлення міжнародного (і внутрішньодержавного) екологічного права слід пояснювати те що, що галузеві принципи в цій галузі не вважається чимось застиглим, остаточно сформованим. Процес кодифікації і розвитку принципів міжнародного екологічного права триває. Тому не випадково фахівцями Комісії щодо екологічної політиці, права й управлінню Міжнародної спілки охорони природи й природних ресурсів (МСОП) й форуми Міжнародного ради з праву оточуючої середовища розробили проект Міжнародного пакту по навколишньому середовищі розвитку, який містить вісім, на думку, найбільш загальновизнаних принципів міжнародного екологічного права. Крім вже розглянутих принципів «екологічно обгрунтованого раціонального використання природних ресурсів », «неприпустимість радіоактивного зараження довкілля », «міжнародно-правової відповідальності держав за збитки, заподіяний навколишньому середовищі «зазначений документ містить наступні п’ять принципов:

Обеспечение конституційних екологічними правами громадян. Цей принцип, безумовно, не може мати прямої дії і мислимо лише системної взаємозв'язку з відповідними внутригосударственными нормами.

Основная труднощі розуміння цього принципу у тому, що конституції багатьох держав не містять норм (чи норми), які визначають саме декларація про сприятливе середовище. Відповідно, згадані вище «екологічні права громадян «доводиться виводити з деяких інших конституційних норм. Вони значно різняться зі свого конкретному змісту потім від держави до державі. Тому аналізований принцип не можна тлумачити інакше в відношенні конкретної держави, інакше як: «що передбачено вашої Конституцією та конституційними законами щодо екологічними правами громадян, те й тримайте ». Якщо прийняти це до уваги, що конституційні норми (втім, як й інші норми закону) того і приймаються, щоб їх дотримувалися, то невизначеність змісту цього принципу стає більш очевидной.

В практичному відношенні у разі надзвичайно важливо виділення такого основного напрями міжнародного співробітництва у виконанні цього принципу, як вдосконалення міжнародного економічний механізм природокористування і фінансового забезпечення діяльності з охорони навколишнього природної среды;

Недопустимость нанесення транскордонного шкоди. Цей принцип закріплений Стокгольмської Декларації принципів 1972 р. (Принцип 21), повторений в Принципі 2 Декларації РІО-92, і майже отримав широке визнання «обов'язковою норма міжнародного права ». Її зміст зводиться до того що, що держави «несуть відповідальність забезпечення здобуття права діяльність у рамках їх юрисдикції чи контролю не наносила шкоди навколишньому середовищі інших держав чи районів поза дії національної юрисдикції «.

Однако, реалізація цього принципу практично викликає низку проблем. Перш всього, саме поняття «трансприкордонний забруднення «неоднозначно. Відповідно до найпоширенішому підходу, під «трансграничностью «розуміється перенесення відповідних поллютантов із території держави, в межах якої розташований джерело забруднення завезеними на територію сусіднього держави. Інакше кажучи, можлива конфліктність обмежується двосторонніми отношениями.

Этому спрощеному розумінню протистоїть що склалася договірна практика, яка показує, що зазначеному поняттю договірні боку, зазвичай, надають ширше значення: беруть у нього будь-яку форму забруднення, має несприятливі впливу на тих просторових сферах, визначених в Принципі 21 Стокгольмської Декларації й у Принципі 2 Декларації Ріо. Саме з такої розуміння ширшого виходили учасники Конвенції про трансприкордонному забруднення повітря великі відстані 1979 г.;

Защита екологічних систем Світового океану. Конвенція з морського права 1982 г. передбачає, що міжнародні норми і стандарти профілактики забруднення з суден у відкритому ж морі, включаючи економічні зони, розробляються самими державами, а забезпечення таких і стандартів в економічної зоні переважно, у відкритому ж море — повністю належить до юрисдикції держави флага.

Созданный на підставі Конвенції Міжнародний орган наділений у зазначеній області лише правом вживати лише відповідні рекомендаційні норми, правил і процедури, в частковості, для:

предотвращения забруднення морського середовища шкідливих наслідків таких видів діяльності як буріння, драгирование, виїмка грунту, видалення відходів, будівництво і експлуатація установок, трубопроводів та інших пристроїв, що з такий діяльністю;

защиты збереження природних ресурсів Міжнародного району морського дна і запобігання шкоди флорі і фауні морського середовища (ст.145);

Запрещение військового чи іншого ворожого використання засобів впливу на довкілля. Закріплено в Додатковому протоколі 1 1977г. до Женевським конвенціям про захист жертв війни 1949 г., соціальній та Конвенції про заборону військового чи іншого ворожого використання засобів впливу на довкілля 1977 г. У першому з названих документів (ст.55) він таке: «При віданні бойових дій проявляється турбота про захист природного довкілля від великого, довгострокового і потребує серйозного шкоди. Така захист включає заборона використання методів чи коштів ведення великої війни, які ставлять за мету заподіяти чи, як очікувалося, заподіють такий збитки природної середовищі і тих самим завдадуть збитки здоров’ю чи виживання населення » ;

Обеспечение екологічну безпеку. Цей принцип слідує радше сприймати в ролі мети, на які спрямована світове співтовариство, ніж реальна діючий. Завершуючи розгляд галузевих принципів міжнародного екологічного права, слід підкреслити, що вони мають загальний характері і що неспроможні (на відміну від конкретних заходів і норми за реалізацією) відрізнятиметься від держави до держави (чи групи держав), від регіону до региону.

Понятие і джерела міжнародного екологічного права

Международное екологічне право є сукупність міжнародно-правових принципів, і норм, що регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права щодо охорони навколишнього середовища, раціонального ресурсопользования, забезпечення екологічними правами чоловіки й екологічної безопасности.

Все джерела міжнародного екологічного права прийнято підрозділяти на два виду:

закрепляющие діючі міжнародно-правові принципи і норми і що утворюють право в повному розумінні цього терміну («тверде », тобто обов’язкове право);

содержащие необов’язкові правила, що потребують особливий характер й засоби імплементації, але які надають тим щонайменше впливом геть міжнародні відносини своїм авторитетом («м'яке », тобто рекомендаційне право).

Источники «твердого «права своєю чергою, діляться на міжнародні договори, міжнародно-правові звичаї і взяті одноголосно резолюції авторитетних відділу міжнародних організацій, передусім ООН.

Международные договори може бути як багатобічними, і двосторонніми. У цьому багатосторонні міжнародні договори діляться на універсальні і регіональні (субрегіональні). Предметом регулювання кожного з них можуть бути або загальні питання захисту довкілля, або захист окремих об'єктів Світового океану, атмосфери, Землі та навколоземного космічного пространства.

По стану на сьогодні практика держав виробила три основних підходи до вирішення екологічних проблем у вигляді укладення міжнародних договорів. Перший підхід отримав назву «превентивного «пов'язаний з усуненням бар'єрів як державних меж, посеред частини прийнятих эколого-ориентированных рішень (прикладом може бути так звана Північна конвенція про захист довкілля 1974 г., у якій беруть участь Данія, Фінляндія, Норвегія й Швеция).

Суть другого підходу залежить від прийнятті юридично обов’язкових на розподіл державам рішень прямої дії наднаціонального характеру (за приклад може бути практика Європейського союзу). Нарешті, третій підхід, так званий Віденський тип, бере початок від Віденської конвенції захисту озонового шару 1985 р., передбачає вироблення і прийняття рамкових угод під егідою міжнародних організацій. Новими прикладами такого виду угод є усталені Конференції ООН по навколишньому середовищі розвитку Ріо-де-Жанейро 1992 р. Конвенція про біологічне розмаїття, яка, хоча й називається рамкової, але насправді є такою, і Конвенція про зміни климата.

Все три підходу мають своїми привабливими рисами у власних очах різних груп государств.

Первый підхід найприйнятніший на субрегіональному рівні, дозволяючи сконцентрувати зусилля обмежене коло держав, відчувають подібні чи ідентичні екологічні трудности.

Второй — потребує застосування юридично обов’язкових правив і норм поведінки держав, але ні розглядатися свого роду обмеження державного суверенітету. Під час цієї процедурі держави, здійснюючи практично свої суверенні права, делегують частину свого суверенної компетенції наднаціональному органу, як вони почали це часто роблять ніби беручи Міжнародні міжурядові організації. Водночас це дозволяє державам навіть розширити свою суверенітету з допомогою аналогічних дій із боку інших країнах, є членами таких органів прокуратури та организаций.

Третий підхід в найбільшою мірою відповідає інтересам практиці тих держав, які прагнуть зберегти у себе максимально можливий обсяг суверенітету. І тут так званий «міжнародний інтерес «представляє та чи інша міжнародна організація, службовець як форуму щодо відповідних переговорів. З допомогою своїх щодо широких формулювань і умов рамкові угоди забезпечують необхідну базу для взаємодії і співробітництва якомога більшої числа держав із різними політичними і економічними системами. Але як перший крок було кооперування зусиль вказують негайно розпочати дослідженням та моніторингу, у яких виключно важливого значення, оскільки саме чіткі наукові даних про тих чи інших екологічних явищах і наслідках дають можливість переходити до рівня прийняття державами конкретних більш детальних зобов’язань. Досягнуті результати науково-технічного співробітництва дозволяють вичленувати найактуальніші напрями для взаємодії і докладно розробити механізм їх здійснення в додатках і протоколах, стають невід'ємною частиною рамкового соглашения.

Особой рисою цього третього підходу і те, що він спрямований головним чином «управління «зникаючими на природні ресурси, а чи не розвиток загальних принципів міжнародного права. Інакше кажучи, він має більш прагматичний характері і жадає від держав не заявляти про своє прихильності загальним принципам міжнародної захисту довкілля, а робити конкретних заходів, створені задля відновлення та підтримку тієї чи іншої природного ресурса.

Международно-правовой звичай також продовжує зайняти позицію джерела міжнародного екологічного права, оскільки багато запитань охорони та цивільного захисту довкілля в цілому і її об'єктів усе ще неврегульованими з допомогою за міжнародні договори. У цьому слід, що міжнародне екологічне декларація про етапі свого зародження формувалося, головним чином як звичайне право. Початок цього процесу було покладено рішенням міжнародного арбітражу у справі «Трайл-Смелтер «(США проти Канади), згідно з яким одна держава внаслідок діяльність у межах своєї території на повинен було завдавати шкоди екосистемі іншої іноземної держави. Це становище у згодом лягло основою принципу заборони транскордонного забруднення. Ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН, прийнятих одноголосно, вбирають у собі звичайні норми міжнародного правничий та це є обов’язковими для государств.

Примерами джерел «м'якого «права можуть бути Стокгольмская декларація принципів Конференції ООН по оточуючої людини середовищі 1972 р., Всесвітня стратегія охорони навколишнього середовища 1980 г., Всесвітня хартія охорони навколишнього середовища 1982 г., Декларація принципів Ріо по навколишньому середовищі розвитку 1992 р., і др.

Список литературы

Безопасность Росії. Правові, соціально-економічні і науково-технічні аспекти. Регіональні проблеми безпеки з урахуванням ризику виникнення природних і техногенним катастрофам. -М.: МГФ «Знання », 1999.

Безопасность Росії. Правові, соціально-економічні і науково-технічні аспекти. Екологічна безпеку, сталий розвиток і природоохоронні проблеми. -М.: МГФ «Знання », 1999.

Безопасность Росії: Правові, соціально-економічні і науково-технічні аспекти. -М.: Знання, 1998.

Бекяшев К. А. Принципи і джерела міжнародного екологічного права. -У кн.: Міжнародне публічне право. Видання друге, перероблене і дополненное/Под ред. Бекяшева К. А. -М.: Проспекта, 1999.

Бринчук М.М. Екологічний право. М., 2000.

Дубовик О.Л. Екологічні злочину: Коментирий до глави 26 Кримінального кодексу Російської Федерації. -М.: Вид-во «Спартак », 1998.

Копылов М. Н. Право в розвитку і екологічна безпеку країн (міжнародно-правові питання) -М.:Экон, 2000.

Лопашенко Н.А. Екологічні злочину: Коментар до глави 26 КК РФ. — Спб.: Юридичний центр Пресс, 2002. — 802 з.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.