Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії. 
Життя та філософська діяльність Г.Сковороди

Перший вищий навчальний заклад Східної Європи, який діяв стабільно протягом століть — Київський колегіум, а згодом — Києво-Могилянська академія — утворився у 1632 р. шляхом об'єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро Могила. Тому Київську Академію ще за життя П. Могили стали називати Могилянською. У 1633 р. документом польського короля Володислава колегіуму надавались права вищого навчального закладу. За загальним визнанням істориків та культурологів П. Могила являв собою яскравий приклад вдалого поєднання розуму та дійовості: він був не лише мислителем, а й громадським та церковним діячем.

київський академія філософський поетичний Києво-Могилянська академія стала загальнослов’янським осередком освіти, науки й духовності: сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий час навчався і перший російський вчений М. Ломоносов (1732 — 1734). У час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно. Навчання в Академії велось латинською мовою; повний курс Академії становив 12 років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма богословськими та науковими дисциплінами, відомими в Європі XVII століття.

Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та богослов’я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські курси в основі своїй поставали більш-менш типовими для Західної Європи курсами пізньої схоластичної філософії. Курс філософії був зорієнтований на вивчення переважно системи Арістотеля. Навчання велося на основі праць античного мислителя, перекладених латинською мовою, а також грецьких версій його творів. Клас філософії охоплював три складники: логіку, фізику та метафізику. У межах перших двох наук подавалось теоретичне осмислення природних явищ. Метафізика (як і у Арістотеля) являла собою світоглядне осмислення дійсності й охоплювала класичну філософську проблематику. У класі філософії викладали також геометрію та астрономію. В найвищому класі (богослов'я) докладно вивчали систему Фоми Аквинського (томізм).

У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини, а отже — й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ. Істина пов’язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину. Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (тобто, кажучи мовою сучасної науки, — реальної дійсності) можна збагнути ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобами пізнання світу визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення, його вірної побудови, а також ознаки похибок, які можливі у справі раціонального освоєння світу.

За своєю вихідною структурою філософські курси Києво-Могилянської академії були подібні до типових пізньосхоластичних курсів західної університетської філософії, проте не копіювали їх повністю, включали у свій зміст критичні зауваження на адресу Арістотеля, посилались на новітню науку.

У своїх філософських викладах професори філософії послугувались працями Арістотеля, Августина, Дунса Скота, Фоми Аквінського, П. Гасенді, Р. Бекони, Р. Декарта, Лейбніца, X. Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському грунті. Саме тому надбання європейської філософської думки викладалося крізь призму української духовної традиції. Передовсім це виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, а також у тому, що етичним проблемам філософії надавалося велике значення; тобто тут давалася взнаки давня традиція сприймати та подавати філософію як життєву настанову та моральне повчання.

Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу, просвітники, що справили потужний вплив на своїх сучасників. Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких одержали наукові ступені докторів філософії, а подекуди — ще й докторів богослов’я. Завдяки цьому викладання філософії велося на професійному рівні. До числа найвідоміших професорів філософії належали: її. Могила. І. Галятовський, І. Гель, С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Конинський, Г. Щербатський. Я. Козельський та ін.

Інокентій Гізель (1600 — 1683) початкову освіту здобув у тій-таки Києво-Могилянській академії, пізніше навчався в Замойській академії (Польща) та аристократичному Кембріджському університеті (Англія), куди був скерований П. Могилою. Повернувшись на Україну, став професором філософії, а пізніше ректором Академії (1646 — 1656). І. Гізель був одним із перших філософів України, який знайомив студентів із геліоцентричною системою М. Коперника. Основою процесу пізнання І. Гізель вважав чуттєві пізнання. У зв’язку із цим філософ наводив докладну характеристику органів відчуття, котрі виступають інструментарієм пізнавального процесу. Вищим щаблем пізнавального процесу є пізнання інтелектуальне, засноване на діяльності розуму, який продумує абстрактні уявлення і здатен освоювати нематеріальні об'єкти.

У праці «Мир з Богом людини» філософ характеризує людину як Боже творіння, наділене прагненням до щастя, почуттям власної гідності та можливостями до самовдосконалення. Людина сама є творцем власного щастя (або нещастя), вона — автор добрих або ж лихих вчинків, тому слід розрізняти добро від зла. Людина наділена засобом для цього — совістю та розумом. У праці «Синопсис, чи Коротке зібрання од різних літописів44, яка витримала три видання за життя автора (1674, 1678, 1680), І. Гізель подав прагматичне осмислення історичного процесу, відмінне від попереднього провіденціального її трактування. Автор високо оцінював «самодержавницьку» діяльність київських князів, ретельно відобразив зміни в організації Київської церкви. Червоною ниткою крізь усю працю проведена думка про потребу єднання усіх слов’ян в організації опору турецькій агресії.

Іоаникій Галятовський (1620 — 1688) обстоював ортодоксальні теологічні погляди; у своїх творах автор розглядає Бога як первинне, всеохоплююче й визначальне начало. Він безтілесний, невидимий, безсмертний. Бог — це вольова й розумна підстава світу, він — детермінанта усього сущого. Людина існує як істота двоїста: тілесна та духовна, наділена душею, яка Й сполучає її з Богом. Душа наділена активністю, тіло ж є пасивною формою. Філософ заохочував дослідження природи в усіх її виявах.

Стефан Яворський (1658−1722) — одна із центральних постатей в українській культурі початку XVII ст. Навчався у Львові, Києві, Любліні, Вільно. Був митрополитом Муромським і Рязанським, а з 1702 р. — місцеблюстителем патріаршого престолу російської православної церкви. Зібрав одну із найбільших бібліотек XVII ст., яку заповідав передати на Україну (в Ніжин).

Філософські позиції С. Яворського викладені передовсім у трактаті «Про душу» (1697), в якому основну увагу приділено гносеологічній проблематиці. Автор аналізує «зовнішні відчуття» (зір, слух, нюх, дотик, смак) та «внутрішні відчуття» (уявлення, фантазію, оцінку, пам’ять тощо). На цій основі він розвивав теорію образів, розглядаючи їх як своєрідне відбиття дійсних речей. Тим самим філософ поширював в Україні погляди сенсуалістів. У своїх філософських курсах С. Яворський акцентував також ідею безсмертя людської душі; Арістотелеве вчення про матерію та форму; розрізняв речі, що перебувають у процесі становлення, та ті речі, які вже сформувалися. Матерія, на його думку, незнищувана, наділена активністю. Природний стан матеріальних речей визначений Богом, який і підтримує належну гармонію у довкіллі.

Феофан Прокопович (1681−1736) замолоду навчався в Києві та Римі. У 1705−1716 рр. викладав у Академії філософію, богослов’я, риторику, поетику. З 1711р. по 1717 р. був ректором Академії. Філософські погляди просвітника викладені у працях: «Логіка», «Натурфілософія або фізика», «Математика», «Про риторичне мистецтво», «Слова, промови повчальні», «Про папський вирок Галілеєві» та багатьох інших творах.

Наріжним каменем позиції вченого є визнання вагомої соціальної ролі освіти й науки, популяризація їх досягнень. З цієї позиції Ф. Прокопович популяризував вчення Ф. Бекона, Р. Декарта, Дж. Локка, М. Коперніка, Галілея, заохочував професорів та студентів Академії до проведення експериментів, поглиблення спостережень над різними об'єктами природи та їх аналітичного опрацювання.

Ф.Прокопович мав оригінальні погляди на світобудову: Бог як творець світу, гарант стабільності в ньому обмежений в своїх діях тими закономірностями, які він сам надав природним речам у період їх створення. Завдяки цьому природа окреслюється як самодостатня система, котра існує завдяки внутрішнім потенціям та їх поступовій реалізації.

Ф.Прокопович деталізував традиційне для Академії вчення про природну матерію, її форму та сутність. У лекційних курсах філософ приділяв значну увагу проблемі людини, розглядаючи її як малий світ, що відтворює в собі великий довколишній світ. Метою людського існування він бачив досягнення стану щастя, котре неможливе без задоволення розумних духовних і матеріальних потреб.

Георгій Щербацький (1725-?), Георгій Кониський (1717−1795) створили останні власні філософські курси, що викладалися в Академії. У них достатньо чітко розводились функції науки та релігії, значна увага приділялась саме експериментальному дослідженню природних об'єктів. З другої половини XVIII ст. Синод російської православної церкви заборонив професорам Академії створювати оригінальні лекційні курси і зобов’язав викладати філософію тільки за підручником німецького філософа Ф. Баумейстера. Цим самим була обірвана перспективна для України традиція, сутність якої полягала у власному осмисленні філософських набутків Європи під кутом зору вітчизняної ментальності й адаптації їх до дуже своєрідного контексту Східної Європи.

Велика увага в Академії приділялася викладу філософії мистецтва в лекційних курсах, що мали назву «Поетика». Одну із перших «Поетик» уклав Ф. Прокопович (1705). Дуже ґрунтовний лекційний курс із цього предмету уклав професор Академії Митрофан Довгалевський (?-?). Його праця витримана в дусі рафінованого барочного стилю, що випливає вже з самої назви твору: «Сад поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова… для більшої користі українському садівникові і його православній батьківщині…» Вчений розкриває природу мистецтва, поезії, творчої фантазії та багатьох інших проблем, котрі традиційно належать до компетенції філософської дисципліни естетики. Засадничим визначенням для нього стала така дефініція: «Поезія — це мистецтво зображувати який-небудь предмет метрично з правдоподібним вимислом» .

Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив найвідоміший вихованець Академії Григорій Сковорода.

Біографія Г. Сковороди відома дуже докладно. Народився 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в родині достатньо заможного вільного козака. Майбутній філософ одержав добру освіту. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Києво-Могилянській академії. У 1741−1744 pp. служив співаком придворної капели у Петербурзі. У 1750— 1753 pp., перебуваючи за кордоном, продовжив самоосвіту, студіюючи філософські та інші праці в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі. Німеччині, а можливо — і в Італії; існує припущення, що, можливо, Г. Сковорода слухав лекції /. Канта. Після повернення в Україну у 1753 р. викладав поетику у Переяславському колегіумі; пізніше був домашнім учителем, викладачем Харківського колегіуму. Врешті, через незгоди із церковними наставниками, Г Сковорода остаточно припиняє викладацьку діяльність і останніх майже 25 років веде життя мандрівного філософа-проповідника. Помер Г. Сковорода 9 листопада 1794 року в селі Іванівка на Харківщині. На його могилі за його власним проханням написали: «Світ ловив мене, та не спіймав» .

Г. Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціональної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не поступився своїми переконаннями, не поласився на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему творив з голосу цієї сутності, а не на чиєсь замовлення. «Світ ловив мене, та не впіймав» — ці слова на прохання мудреця були вирізьблені на його могилі. У цих словах життєве кредо, здійснити яке о тій порі було так само важко, як і нині.

Вчення Г. Сковороди викладене у численних працях, серед них: «Міркування про поезію та керівництво до неї» (1769), «Наркис» (1771), «Асхань» (1767), «Бесіда, названа — двоє» (1772), «Кільце» (1775), «Змій ізраїльський», «Жінка Лотова», «Потоп зміїн» (1791), «Розмова дружня про світ духовний» .

Сучасна оцінка філософії Г. Сковороди ускладнена тою обставиною, що його постать певною мірою оповита ідеологічними нашаруваннями. Проте щодо власне філософії, то тут, на жаль, поки що надзвичайно мало ґрунтовних та переконливих досліджень; переповідання ідей Сковороди вже давно перетворилось на кліше із сталим набором одиниць: три світи, дві натури, заклик до самопізнання, увага до голосу серця, споріднена праця. Слід сказати, що переведення філософських думок Г. Сковороди у переповідання через окреслений набір елементів суттєво спрощує як самі ці думки, так і реальне значення його філософії, оскільки розглянуті окремо, самі по собі, зазначені думки постають в контексті європейської філософії не дуже оригінальними. Вирішальне значення в оцінці філософії Г. Сковороди має декілька важливих моментів.

По-перше, майже в усі свої провідні ідеї він вводить деякі нюанси, які, врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу.

По-друге, його філософія — це явище органічно цілісне, просякнуте єдиними темами, настроями та ідеями. В свій час Б. Паскаль, оцінюючи філософське новаторство Р. Декарта, погоджувався із тим, що переважна кількість складових філософії останнього є запозиченою, проте всі ці складові введені у такий контекст, із таким спрямуванням, що в цілому філософія постає зовсім новою. Те ж саме можна сказати і у відношенні філософії Г. Сковороди. Нарешті, по-третє, Г. Сковорода являв собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами своєї філософії.

Окреслені провідні думки Г. Сковороди свідчать проте, що він, по-перше, «дозволив» собі у ті часи мати такий світогляд, який у багатьох пунктах суттєво відрізнявся від санкціонованого церквою.

Найпершим предметом, гідним філософського осмислення є, людина, оскільки, не знаючи, що таке людина, нам немає чим і виміряти все інше.

Найпершим завданням людини постає слідування гаслу «Пізнай і себе!» оскільки людина є малим світом (мікрокосмом), в якому в згорнутому вигляді присутній весь великий світ (макрокосм) пізнаючи себе, людина усвідомлює, що вона постає єдністю двох світових натур — видимої (матеріальної) та невидимої і (духовної); саме таке поєднання єдиних для всього існуючого натур (субстанцій) і виправдовую людське самопізнання.

Дві натури усього сущого пронизують три світи, із якими ' стикається людина: малий світ (людина), великий світ (космос) та символічний світ (Біблія); останній світ ніби перекидає місток між люд тою і великим світом, найбільш ! виразно демонструючи прояви розумної духовної природи у природі явленій, матеріальній внутрішня напруга світу та його драматизм зумовлені тим, що означені дві натури не існують і не можуть існувати окремо: невидима натура проявляється лише через видиму, але остання ніколи не може виявити та виразити її адекватно і та ж сама неадекватність присутня і в людині, а тому у самопізнанні людина має спиратись на те в собі, в чому духовне та матеріальне (тілесне) найбільш злиті, а таким є серце; отже, людина має дослухатись голосу серця і саме на основі щирого сприйняття того, що підказує серце, людина має осмислити свої життєві особливості та своє призначення та реалізувати їх через реалізацію «сродної праці»; це є єдино можливий шлях до щастя а, по-друге, що він певною мірою відродив в Україні той тип філософствування, який культивувався ще в Київській Русі та мав назву «філософствування у Христі». Це була філософія, яка найбільше цінувала злиття життя та духовного прозріння, вчинку та моральності. Звідси випливає, що Г. Сковорода був не просто філософом, а філософом особливого культурно-історичного типу.