Російська правда

МОСКОВСЬКА АКАДЕМІЯ ЕКОНОМІКИ Й ПРАВА.

РЕФЕРАТ.

«РОСІЙСЬКА ПРАВДА».

Сосновська А.М.

2-ой курс грн. ВЮПД-2−95г.

МОСКВА, 1997 Г.

ПЛАН.

1. Пам’ятки права в історичному вивченні. 2. Російська Щоправда як пам’ятник права 3. Виникнення Російської Правди: джерела, 4. Правове положення населення 5. Основні риси приватного права. 6. Злочин покарання. 7. Судочинство. 8. Загальний характер пам’ятника. 9. Російська Щоправда — кодекс капіталу. 10. Доля пам’ятника. 11. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛИТЕРАТУРЫ.

ПАМ’ЯТНИКИ ПРАВА У ІСТОРИЧНОМУ ИЗУЧЕНИИ.

громадянське суспільство складається з дуже складних відносин юридичних, економічних, сімейних, моральних. Ці відносини будуються й наводяться в рух особистими інтересами, почуттями і поняттями. Це з перевазі область особистості. Якщо, проте, попри всю розмаїтість рушійних пружин ці відносини зберігають гармонію і укладаються у порядок, це отже, що у особисті інтереси, почуттях і поняттях відомого часу є щось спільне, їх примирне і слаживающее, що всіма визнається за загальнообов’язкове. На цьому виробляються рамки, якими стримуються приватні відносини, правила, якими регулюється гра, й боротьба особистих інтересів, почуттів та понять. Сукупність цих меж і правил становить право; охороняє загальні інтереси і своє суспільні відносини, відливаючи й інші в вимоги, і становища, звичай чи закон. Особисті прагнення зазвичай довільні, особистих почуттів й поняття завжди випадкові, й інші невловимі; із них не можна визначити загального настрої, рівня у суспільному розвиткові. Мірилом при цьому може лише відносини, визнані нормальними, і загальнообов’язковими, що формулюються у праві і крізь то стають доступні вивченню. Такі стосунки створюються та підтримуються пануючими спонуканнями і якими інтересами часу, а цих спонукань і інтересах виражаються його матеріальне стану та моральне зміст. Отже, пам’ятники права дають вивчаючому нитку до глибоким основам досліджуваної жизни.

РОСІЙСЬКА ПРАВДА ЯК ПАМ’ЯТНИК ПРАВА.

У нашій історичної літературі панує переконання, що приватна юридична життя найдавнішої Русі найповніше вірно відбилася в найдавнішому пам’ятнику російського права, у Російській Правде.

У нашій літератури з історії російського права панують два погляду походження Російської Правди. Одні убачають у ній не офіційний документ, не справжній пам’ятник законодавства, як і вийшов із рук законодавця, а приватний юридичний збірник, складений якимось староруським законоведом або кількох законоведами на свої приватних потреб. Інші - вважають Русскую.

Правду офіційним документом, справжнім твором російської законодавчої влади, лише зіпсованим переписувачами, унаслідок чого стало різних списків Правди, різняться кількістю, порядком і навіть текстом статей.

Російська Щоправда — закон, составлявшийся як Ярославом, і в.

XIIв, після смерті Леніна, що вона становить не скрізь справжній текст закона, а часто лише його оповідальний виклад, що Русская.

Щоправда ігнорує судові поєдинки, безсумнівно практиковані у російському судочинстві XI і XII ст., але противні Церкви, что.

Російська Щоправда не як особливий самостійний судебник, лише як із додаткових статей в Кормчей, і цей Щоправда створювалася не без впливу пам’яток церковно-византийского права, серед яких вона вращалась.

До чого призводить сукупність цих спостережень? Думаю, к з того що якого читають нами текст Російської Правди спостерігався сфері не княжого, а церковного суду, серед церковної юрисдикції, потребами і метою якої може і керувався упорядник Правди у своїй работе.

Церковний кодификатор відтворював діюче на Русі право, маючи через потреби й організаційні основи церковної юрисдикції, і відтворював лише у міру цих потреб й у дусі цих основ. Саме тому Щоправда гребує знати поля. Тому вона мовчить про злочини політичних, не які входили на компетенцію церковного суду, також про умычке, про образі жінок і новонароджених, про образи словом: ці справи позивалися церковним судом, але підставі не Російської Правди, а особливих церковних законоположень, як увидим.

З іншого боку, майже половину XI століття князівському судді чи був і бути писаний звід законів. Князівський суддя міг обходитися що такої зводу з багатьох причин: 1) були ще міцні древні юридичні звичаї, якими керувалися у судовій практиці князь та її судді; 2) тоді панував змагальний процес, пручи, і якби суддя забув або захотів згадати юридичний звичай, йому наполегливо нагадали б про неї самі тяжущиеся боку, які, власне, і вели до справу і за яких суддя був присутній більш байдужим глядачем чи пасивним головою, ніж керівником справи; нарешті, 3) князь міг у разі потреби своєї законодавчою владою заповнити юридичну пам’ять чи дозволити казуальное подив судьи.

Але якщо князівські судді майже половину чи остаточно ХІ ст. могли обходитися без писаного зводу законів, такий звід був цілком необхідний церковним суддям. З часу прийняття християнства русской.

Церкви було надано двояка юрисдикція. Вона, по-перше, судила всіх християн, духовних і мирян, за деякими справам духовно-морального характеру, по-друге, деяких християн, духовних і мирян, за всі справам церковним і неуцерковленим, цивільним та кримінальним. Ці деякі християни, переважають у всіх справах підсудні Церкви, утворювали особливе церковне суспільство, склад якого скоро увидим.

Церковний суду з духовним справам з усіх християнами проводився виходячи з Номоканона, винесеного з Візантії, і церковних статутів, виданих першими християнськими князями Русі. Церковний суду з неуцерковленим кримінальним і громадянським справам, простиравшийся лише з церковних людей, мав здійснюватися з місцевого права й викликав потреба у письмовому зведенні місцевих законів, яким і явилась.

Російська Щоправда. Необхідність такої зводу обумовлювалася з двох причин: 1) перші церковні судді на Русі, греки і південних слов’ян, незнайомі був із російськими юридичними звичаями; 2) цим суддям потрібен був такий письмовий звід тубільних законів, у якому б усунуті чи, по крайнього заходу, пом’якшені деякі тубільні звичаї, особливо претившие моральному і юридичному почуттю християнських суддів, вихованих на візантійському церковному і цивільному праві. У самому мові Російської Правди можна знайти деякі свідчення про те, що вона з середовища, знайомої з тою термінологією візантійського і південнослов'янського права: так, зустрічаємо далеке російській мові слово братучадо у значенні двоюрідного брата, що представляє досить механічний переклад терміна візантійських кодексів, також слово ворожнеча себто пені за вбивство чи взагалі судового стягнення, досить уживане в південнослов'янських юридичних пам’ятниках, ніби між іншим в Законнику Душана й у законі Винодольском. Нарешті, і зовнішніх виглядом своїм Російська Щоправда свідчить про свій зв’язок із візантійським законодавством. Це — невеличкий конспективний кодекс на кшталт Еклоги и.

Прохирона. Сама цій формі права, кодифікація, віддали нам церковними законоведами, які одні розуміли вона має сенс і надобность.

Форма кодифікації. Є дві основні форми права: юридичний звичай і закон. Юридичний звичай — початкова, природна форма права: напервых щаблях гуртожитки все право укладено в юридичному звичаї. Він складається поступово шляхом тривалого застосування до однакових випадків чи відносинам відомого правила, виробленого юридичним свідомістю народу під впливом історичних умов його життя. Злагода з юридичними і релігійними поглядами народу і тривалість дії повідомляють цього правила физиологически-принудительную силу звички, перекази. Закон є правило, встановлений верховної державною владою задоволення поточних потреб держави й під сумнів їхню тиском відразу ж отримує обов’язкову силу, підтримувану всіма доступними засобами структурі державної влади. Закон є пізній юридичного звичаю і спочатку лише доповнює чи поправляє його, і потім витісняє і заміняє новим правом. Кодифікація є ще згодом і зазвичай поєднує у собі обидві попередні форми права. По загальноприйнятому її розумінню, вона дає нових юридичних норм, лише упорядковує правила, встановлені юридичним звичаєм і законодавством, чи застосовує їх до змінюваним нравам та їхнім юридичним поглядам народу чи потребам держави. Але саме ця впорядкування й застосування їх діючих норм невідчутно змінює їх і підготовляє нове право.

У Візантії традиційно, йшла від римської юриспруденції, ретельно оброблялася особлива форма кодифікації, яку можна назвати кодифікацією синоптической. Зразок її дано був Інституціями Юстініана, а подальшими зразками є сусіди Російської Правди по Кормчей книзі Еклога і Прохирон. Це — стислі систематичні викладу права, скоріш твори законознавства, ніж законодавства, й не так уложення, скільки юридичні підручники, пристосовані до легчайшему пізнання законів. Глави чи параграфи титулів, куди розділені ці кодекси, нагадують тези конспекту лекцій з курсу громадянського права. Крім посібників що така, що виходили законодавчої влади, складалися з їхньої типу перерабатывавшие чи пополнявшие їх приватні склепіння, відомі під назвою «Еклога привратная », «Эпанагога, зведена з Прохироном », «Еклога, оброблена по Прохирону », і т.п.

Ці приватні керівництва був у ходу у греків у самі XI і XII ст., коли в нас здійснювалася по візантійським зразкам така кодификационная робота. Потреби місцевої церковної юрисдикції сприяли цієї роботи, а візантійська синоптична кодифікація дала їй готову форму і прийоми. При таких посібниках викладеними потребами і викликана був у церковної середовищі спроба скласти кодекс, який відтворював б діяли на Русі юридичні звичаї стосовно принесеним Церквою чи зміненим під її впливом поняттям і відносинам. Плодом цієї спроби і було Російська Щоправда. Отже, повторяю,.

Російська Щоправда народилася сфері церковної юрисдикции.

ВИНИКНЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ПРАВДИ: ИСТОЧНИКИ,.

КНЯЗІВСЬКІ СТАТУТИ. РЕДАКЦИИ.

До нашого часу дійшло понад сто списків Російської Правди. Усі вони розпадаються втричі основні редакції: Коротка, Широка и.

Скорочена (обозначаемые у літературі як КП, ПП і СП). Найдавніша редакцією (підготовлена пізніше 1054 г.) є Коротка Щоправда, що складається з Правди Ярослава (ст. 1 — 18), Правди Ярославичей (ст. 19 ;

41), Покона вирного (ст.42), Уроку мостников (ст.43).

Широка редакція виникла не раніше 1113 г. і пов’язують із ім'ям Володимира Мономаха. Вона поділяється на Суд Ярослава (ст. 1 — 52) і Статут Володимира Мономаха (ст. 53 — 121).

Скорочена редакція з’являється у середині ХV в. з переробленої Розлогій редакции.

Джерелами кодифікації з’явилися норми звичайного правничий та княжа судова практика. До норм звичайного права ставляться передусім положення про кревної помсти (ст.1) та кругової поруці (ст. 19 КП).

Законодавець виявляє різне ставлення до цих звичаям: кревну помста він прагне обмежити (звужуючи коло месників) чи взагалі скасувати, замінивши грошовим штрафом (вирою). Кругова порука, навпаки, зберігається їм, як політична міра, котра зв’язує всіх членів громади відповідальністю за свого члена, вчинила злочин («дика віра «накладалося протягом усього общину).

Норми, вироблені княжої судової практикою численні в.

Російської Правді і зв’язуються ми інколи з іменами князів, які взяли норми (Ярослава, синів Ярослава, Володимира Мономаха).

Певне впливом геть Російську Правду справила візантійське канонічне право.

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ НАСЕЛЕННЯ: привілеї князів і бояр, статус вільного та міського населення; смерди, закупы, холопы.

У Російській Правді міститься низку норм, визначальних правове становище окремих груп населення. З її тексту досить важко провести грань, відділяють правової статус правлячого шару й іншою маси населения.

Ми вважаємо лише дві юридичних критерію, особливо які виділяють ці групи у складі суспільства: норми про підвищеної (подвійний) кримінальної відповідальності за вбивство представника привілейованого слоя.

(ст. 1 ПП) і норми про Особливе порядку наслідування нерухомості (землі) представникам цього (ст. 91 ПП).

Ці юридичні привілеї поширювалися на суб'єктів, названих на Російської Правді так: князі, бояри, князівські мужі, князівські тиуны, огнищане. У цьому переліку в усіх особи можуть називатися «феодалами », можна говорити лише про їхнє привілеї, що з особливим соціальним статусом, наближеністю князівському двору і майновим положением.

Більшість населення поділялася на вільних і залежні люди, існували також проміжні і перехідні категории.

Юридично й економічно незалежними групами були посадські люди і смерды-общинники (вони сплачували податків і виконували повинності лише на користь держави). Міське населення поділялося на цілий ряд соціальних груп: боярство, духовенство, купецтво, «низи «.

(ремісники, дрібні торговці, робітники і пр.).

Крім вільних смердів існували та інші їх категорії, про які Російська Щоправда згадує як і справу залежних людях. У літературі є кілька точок зору правове розташування групи населення, проте слід, що вона була однорідної: разом із вільними існували і залежні («кріпаки ») смерди, що перебували на кабалі і служінні у феодалов.

Вільний смерд-общинник мав певним майном, що він міг заповідати дітям (землю — лише синам). За відсутності спадкоємців його майно переходило громаді. Закон захищав особистість і вилучати майно смерда. За скоєні вчинки та злочину, і навіть за зобов’язаннями і договорами він ніс особисту й майнову відповідальність. У судовий процес смерд виступав повноправним участником.

Складнішою юридичної постаттю є закуп. Коротка редакція Російської Правди не згадує закупа, натомість у Розлогій редакції поміщений спеціальний Статут про закупах.

Закуп — людина, працював у господарстві феодала за «купу », позику, куди могли включатися різні цінності: земля, худобу, зерно, гроші й ін. Цей борг слід було відпрацювати, причому немає встановлених нормативів і еквівалентів. Обсяг роботи визначався кредитором. Тому з наростанням відсотків по позику, кабальна залежність посилювалася і могла тривати довге время.

Перше юридичне врегулювання боргових відносин закупів з кредиторами було виконано в Статуті Володимира Мономаха після повстання закупів в 1113 р. Було встановлено граничні розміри відсотків по долг.

Закон охороняв особистість й передати майно закупа, забороняючи пану безпричинно карати і забирати майно. Якщо сам закуп робив правопорушення, відповідальність була двоякою: пан сплачував для неї штраф потерпілому, але сам закуп міг стати «видано головою », тобто. перетворений на повного холопа. Його правової статус різко змінювався. За спробу уникнути пана, не розрахувавшись, закуп також звертався до холопа.

Як свідка у процесі закуп міг виступати лише у окремих випадках: по малозначущим справам («у «малих позовах ») чи разі відсутності продукції інших свідків («за потребою »).

Закуп був тією юридичної постаттю, у якій найбільше позначилося процес «феодалізації «, поневолювання, покріпачення колишніх вільних общинников.

Хлоп — найбільш безправний суб'єкт права. Його майновий стан особливе: все, що вона мав, було власністю пана. Усі наслідки, які з договорів та зобов’язання, які укладав хлоп (з відома хазяїна), також лягали на господина.

Особистість холопа як суб'єкта права фактично не захищалася законом. За його вбивство стягувався штраф, за знищення майна, або пану передавався як компенсації інший холоп.

Самого холопа, вчинила злочин, слід було видати потерпілому (у ранній період його було просто вбити дома злочину). Штрафну відповідальність за холопа завжди ніс господин.

У судовий процес хлоп було в ролі стороны.

(позивача, відповідача, свідка). Посилаючись з його свідчення у суді, вільна людина мав обмовитися, що називає «слова холопа » .

Закон регламентував різні джерела холопства. Русская.

Щоправда передбачала такі випадки: самопродажа в рабство (одну людину або сім'ї), народження від раба, одруження на рабе,.

" ключничество ", тобто. вступ у услужение до пану, але не матимуть застереження про збереження статусу вільної людини. Джерелами холопства було також: скоєння злочину (покарання, как.

" потік і розграбування ", передбачало видачу злочинця «головою », перетворення на холопа), втеча закупа від пана, злісне банкрутство (купець програє чи розтринькує чуже имущество).

Найпоширенішим джерелом холопства, не згаданим, проте, у Російській Правді був плен.

ОСНОВНІ ЧЕРТЫ ЧАСТНОГО ПРАВА.

" Російську Правду «можна з’ясувати, як кодекс приватного права — її суб'єкти є фізичними особами, поняття юридичної особи закон ще знає. Через це деякі особливості кодифікації, серед видів злочинів, передбачених Російської Правдою, немає злочинів до держави. Особистість самого князя, як об'єкт злочинного зазіхання, розглядалася як фізичної особи, відзначався з інших лише трохи більше високим становищем і привилегиями.

З конкретними суб'єктами пов’язувалося зміст права власності; він міг бути різним і залежно від об'єкта власності. Російська Щоправда ще незнает абстрактних понятий:

" власність ", «володіння », «злочин ». Кодекс будувався по казуальної системі, законодавець прагне передбачити всіх можливих життєві ситуации.

Ці юридичні особливості обумовлені джерельної базой.

Російської Правди. Включені до нього норми та організаційні принципи звичайного права несумісними з абстрактним поняттям юридичної особи. Для звичаю всіх суб'єктів рівні, й вони може лише фізичними лицами.

Ще одне джерело — княжа судова практика — вносить суб'єктивний елемент в визначення кола осіб й у оцінку юридичних дій. Для княжої судової практики найбільш значними суб'єктами є такі, які стоять найближче стоять до князівському двору. Тому правові привілеї поширюються насамперед наближених лиц.

Норми Російської Правди захищають приватну власність (рухому і нерухому), регламентують порядок її передачі у спадок, за зобов’язаннями і договорам.

Зобов’язальні могли виникати з заподіяння шкоди або з договорів. За невиконання зобов’язань боржник відповідав майном, котрий іноді своєю свободою. Форма укладення договорів було усній, вони укладалися у присутності свідків, на торгу чи присутності мытника.

У Російській Правді згадуються договори: купівлі-продажу (людей, речей, коней, самопродажу), позики (грошей, речей), кредитования.

(під відсотки чи ні), особистого найму (в услужение до виконання певної роботи), зберігання, поручения.

ЗЛОЧИН І НАКАЗАНИЕ.

Приватний характер древнього права виник галузі кримінального права. Злочин по Російської Правді визначалося не як порушення закону чи княжої волі, бо як «образа », тобто., заподіяння морального чи матеріальних збитків тій особі чи групі осіб. Кримінальну правопорушення не отграничивалось у законі від гражданско-правового.

Об'єктами злочину були особистість та оберігати майно. Об'єктивний бік злочину розпадалася на стадії: замах на злочин (наприклад карається людина, який оголив меч, але з вдарила) і закінчена преступление.

Закон намічав поняття співучасті (згаданий випадок розбійного нападу «скопом »), але ще поділяв ролей соучастников.

(підбурювач, виконавець, приховувач і т.д.).

У Російській Правді вже є уявлення про перевищення меж необхідної оборони (якщо злодія уб’ють саме його затримання, згодом, коли безпосередня небезпека у його діях вже отпала).

До пом’якшувальною обставинам закон відносив стан сп’яніння злочинця, до обтяжуючою — корисливий умисел. Законодавець знав поняття рецидиву, повторності злочину (у разі конокрадства).

Суб'єктами злочину були всі фізичні особи, включаючи рабов.

Про віковий ценз для суб'єктів злочину закон щось говорил.

Суб'єктивна сторона злочину включала умисел чи неосторожность.

Чіткої розмежування мотивів злочини минулого і поняття винності ще було, але вони намічалися у законі. Ст. 6 ПП згадує випадок вбивства «на бенкеті явлено », а ст. 7 ППвбивство «на розбої зволікається без жодної свады ». У першому випадку мається на увазі ненавмисне, відкрито досконале убийство,(а «на бенкеті «- це ще і може сп’яніння). У другий випадок — розбійний, корисливе, навмисне вбивство (хоча практиці зумисне можна вбити і бенкеті, а не зумисне — в разбое).

Важким злочином проти особистості було нанесення увечий.

(усічення руки, ноги) та інших тілесних ушкоджень. Їх слід відрізняти образу дією (удар чашею, рогом, мечем в піхвах), яке каралося ще суворіше, ніж легкі тілесних ушкоджень, побои.

Майнові злочин з Російської Правді включали: розбій (не відрізняється ще від грабежу), крадіжку («татьбу »), знищення чужого майна, викрадення, ушкодження межових знаків, підпал, конокрадство (як особливий вид крадіжки), злісний несплату боргу і др.

Найбільш докладно регламентувалося поняття «татьби ». Відомі такі її види, як крадіжка з закритих приміщень, конокрадство, крадіжка холопа, сільськогосподарських продуктів тощо. закон допускав безкарне вбивство злодія, що тлумачилося як необхідна оборона.

Система покарань по Російської Правді є досить простою. Смертна страту немає згадки у кодексі, хоча практиці вона безсумнівно повинна була. 3амовчування можна пояснити двома обставинами: законодавець розуміє страту, як продовження кревної помсти, що він прагнути усунути. Іншим обставиною є вплив християнської церкви, виступала проти страти у принципе.

Вищої мірою покарання по Російської Правді залишається «потік і розграбування », призначуване лише трьох випадках: за вбивство в разбое.

(ст. 7 ПП), підпал (ст. 83 ПП) і конокрадство (ст. 35 ПП). Покарання включало конфіскацію майна України та видачу злочинця (разом із семьей).

" головою ", тобто. в рабство.

Наступним по тяжкості виглядом покарання була «віра », штраф, який призначався лише вбивство. Віра можна було одинарна (за вбивство простого вільної людини) чи подвійна (80 гривень, за вбивство привілейованого людини — ст. 19, 22 КП, ст. 3 ПП). Віра надходила в князівську скарбницю. Родичам потерпілого уплачивалось.

" головничество ", однакову вире.

Існував особливий вид вири — «дика «чи «повальна «віра. Вона накладалося протягом усього громаду. Для застосування такого покарання необхідно, щоб досконале вбивство було простим, неразбойным; громада або видає свого підозрюваного у вбивстві члена, або може «відвести від слід », підозри; громада в тому разі оплачує свого члена, коли він раніше брав участь у вирных платежах за своїх соседей.

Інститут «дикої «вири виконував поліцейську функцію, пов’язуючи всіх членів громади кругової порукой.

За нанесення каліцтв, тяжких тілесних ушкоджень назначались.

" полувиры «(20 гривень — ст.ст.27, 88 ПП). Решта преступления.

(як проти особистості, і майнові) каралися штрафом ;

" продажем ", розмір якої дифференцировался залежно від тяжкості злочину (1, 3, 12 гривень). Продаж надходила у скарбницю, потерпілий отримував «урок «- грошове відшкодування за заподіяний йому ущерб.

У Російській Правді ще зберігаються найдавніші елементи звичаю, пов’язані з принципом талиона («око за око, зуб за зуб ») — випадках із кревної помстою. Але головним метою покарання стає відшкодування збитків (матеріального і морального).

СУДОПРОИЗВОДСТВО.

Судовий процес носив яскраво виражений змагальний характер: й починали лише з ініціативи позивача, боку у ньому (позивач і відповідач) мали рівні права, судочинство було гласним і усним, значної ролі у системі доказів грали «ордалії «.

(«суд божий »), присяга і жребий.

Процес ділився втричі етапу (стадії) «Заклич «означав оголошення про совершившемся преступлении.

(приміром, про зникнення майна). Заклич проводився у велелюдному месте,.

" на торгу ", оголошувалося про зникнення речі, що володіла індивідуальними ознаками, що було впізнати. Якщо зникнення виявлялася після закінчення трьох днів із моменту заклича, той, хто має вона, вважався відповідачем (ст. 32, 34 ПП).

Друга форма (стадія) процесу — «звід «(ст. 35 — 39 ПП), нагадує очну ставку. Звід здійснювався або до заклича, або у термін до закінчення трьох днів після заклича. Обличчя, яка має виявили зіпсовану річ, мало вказати, хто має ця річ була приобретена.

Звід тривав до того часу, доки сягав людини, яка здатна дати пояснення, де зараз його придбав цю річ. Такою і зізнавався татем. Якщо звід переходив межі назви населеного пункту, де зникла річ, воно тривало до третя особа. На того покладалася обов’язок сплатити власнику вартість речі й право далі самому продовжувати свод.

" Гоніння сліду «- третя форма судовий процес, що полягала у пошуках доказів і злочинця (ст. 77 ПП). За відсутності в.

Київської Русі спеціальних пошукових органів прокуратури та осіб, гоніння сліду здійснювали потерпілі, їх близькі, члени громади і всі добровольцы.

Система доказів у Російської Правді складалася з: свидетельских показань («видоков «- очевидців злочину и.

" послухов «- свідків доброї слави, поручителів); речові докази («майно »); «ордалій «(випробування вогнем, водою, залізом); присяги. Насправді існував також судовий поєдинок, не згадуваний у Російській Правді. У законі зовсім ані слова також власному визнанні та письмових доказательствах.

ОБЩИЙ ХАРАКТЕР ПАМЯТНИКА.

Тепер нарешті ми можемо з відповіддю: наскільки повно й вірно позначилося у Російській Правді діяла на Русі юридичний порядок? У ньому можна побачити сліди неспівчуття деяким юридичним звичаям Русі, занадто отзывавшимся язичницької старовиною. Але, відтворюючи порядок, який діяв княжому суді, вона зазначає відступів від імені цієї порядку, які допускав церковний суду з неуцерковленим справам, не виправляє місцевого юридичного звичаю запровадженням нових норм замість які діяли. В неї інші засоби виправлення. Вона, по-перше, просто мовчить у тому, що за необхідне усунути з судової практики і чого не застосовував церковний суд, а по-друге, то, можливо вона поповнює діюче право, формулюючи такі юридичні випадки й стосунку, куди цього права не давало прямих відповідей, які можна припустити про статтях її, що стосуються спадковості й холопства. Багато в действовавшем праві вона захопила чи бо ні було практичної потреби це формулювати, чи тому що за неупорядоченном стані княжого судочинства важко було формулювати. Тому Русскую.

Правду можна вважати досить вірним, але з цільним відбитком юридичного порядку часу. Вона не вводила нового права замість котрий діяв; проте у ній відтворені в повному обсязі частини котрий діяв права, а частини відтворені поповнені і розвинені, оброблені викладено так чітко, як, то, можливо, не зумів би це зробити тодішній князівський суддя. Російська Щоправда — хороше, але розбите дзеркало російського права XI—XII вв.

РОСІЙСЬКА ПРАВДА — КОДЕКС КАПИТАЛА.

Російська Щоправда уже є щодо перевазі звід уложень про капіталі. Капітал служить предметом особливо напруженого уваги для законодавця; самий працю, тобто. особистість людини, сприймається як знаряддя капіталу: можна сказати, що капітал — це найбільш привілейована особа у Російській Правді. Капіталом вказуються найважливіші юридичні відносини, які формулюють закон: останній суворіше карає за діяння, спрямовані проти власності, як порушення особистій безпеці. Капітал є й засобом відплати свої й інші злочини минулого і цивільні правопорушення: у ньому заснована сама система покарань і стягнень. Саме обличчя у Правді й не так члена суспільства, скільки як володар чи виробник капіталу: обличчя, їх має і виробляти не що може, втрачає права вільного чи повноправного людини; життя жінки захищається лише половинної вирою. Капітал надзвичайно доріг: при короткостроковому позиці розмір місячного зростання обмежувалося законом; річний відсоток визначено однієї статтею Правди «на третину », втретє, тобто. в 50%.

Тільки Володимира Мономаха, ставши великим князем, обмежив тривалість стягування річного зростання половину капіталу: таке стрімке зростання можна було лише 2 року після того кредитор міг шукати на боржнику лише капіталу, тобто. борг ставав далі безвідсотковим; хто брав таке зростання втретє рік, втрачав право шукати і самої капіталу. Втім, при довголітньому позиці і Мономах допустив річний приріст у 40%. АЛЕ ці обмежувальні постанови исполнялись.

У зазначених питаннях Кирика єпископ дає наставляння вчити мирян брати лишок милосердно, легше — п’ять кун 3 чи 4 куны. Якщо йдеться про річному позиці, незабаром після Мономаха милосердним зростанням вважали 60 чи 80%, у півтора рази чи ще більше узаконенного.

Трохи згодом, в XIII в., коли торговий місто втратив свою переважання в народногосподарської життя, духовні пастирі знаходили можливим вимагати «легкого «зростання — «по 3 куны на гривню чи з 7 різаний », тобто. по 12 чи з 14%.

Таке значення капіталу Російської Правді повідомляє їй черствий міщанський характер. Легко помітити ту суспільне середовище, яка виробила право, яке послужило підставою Російської Правди: це був великий торговий місто. Село у Російській Правді залишитися у тіні, на задньому плані: огородження сільській власності відведено короткий ряд статей серед пізніших частин Правди. Попереду всього, по крайнього заходу в найдавніших відділах кодексу, поставлені інтереси й стосунку заможних міських класів, тобто. відносини холопо-владельческого і торгово-промислового світу. Так, вивчаючи по Російської Правді цивільний прядок, приватні юридичні відносини людей, й тут зустрічаємося із тієї ж самою силою, яка настільки потужно діяла встановлення політичного порядку: там, у житті, такою силою був торговий місце зі своїм вічем; й тут, у приватному цивільному гуртожитку, той саме місто про те, чим він працював, — з торгово-промышленным капиталом.

ДОЛЯ ПАМЯТНИКА.

Російська Щоправда на була твором княжої законодавчої влади; але він не залишився, і приватним юридичним збіркою, отримала обов’язкове дію як законодавчий звід лише у частини російського суспільства; саме, яку простиралася церковна юрисдикція по неуцерковленим справам, й у такий обов’язковий значенні признаваема була найбільш княжої владою. Втім, можна подумати, що «дія Русской.

Правди з часом перейшло межі церковної юрисдикции.

До половини ХІ ст. ще міцний древній звичай давав князівським судам можливість обходитися без письмового зводу законів. Але різні обставини, успіхи громадянськості, особливо поява християнської Церкви з чужим для Русі церковним і візантійським правом, з новими нею юридичними поняттями і чи відносинами — усе це повинно було похитнути древній тубільний юридичний звичай і скаламутити юридичну пам’ять судді. Тепер судова практика щокроку задавала судді питання, куди не знаходив відповіді у старовинному тубільному звичаї чи у відповідь який можна отримати з цього звичаю лише шляхом його напруженого толкования. Это мало викликати й серед княжих суддів потреба у письмовому викладі котрий діяв судового порядку, приноровленном до змінювався стану справ. Російська Щоправда усувала частину цих судових труднощів: воно давало відповіді з цих нових питань, намагалася застосуватися до нових поняттям і відносинам. Можливо, з часом Російська Щоправда, мала обов’язкове дію лише у галузі церковної юрисдикції, стала служити керівництвом Служби та для княжих суддів, але навряд чи обов’язковим, скоріш, які мали значення юридичного посібники, сказати б, довідкового тлумачення котрий діяв права.

Отже, Російська Щоправда є пам’ятник власне давньоруської кодифікації, а чи не давньоруського законодавства. У цьому вся потрібно шукати пояснення тієї видимої дива, що пам’ятники як державного, а й церковного права подальшого часу, відтворюючи норми Правди, ніде, скільки пам’ятається, її у не ссылаются.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛИТЕРАТУРЫ.

1. В. О. Ключевский. Російська історія. Повний курс лекцій у трьох книгах. М., «Думка », 1993.

2. И. А. Исаев. Історія держави й права России.

М., «Юрист », 1993.