Історія Радінформбюро

«От Радянського інформбюро…» — цю фразу, неодноразово сказана у роки Великої Вітчизняної війни великим Левітаном врезаласть на згадку про багатьох поколений.

З 24 червня 1941 року й до 9 травня 45-го щодня мільйонів радянських громадян починався і закінчувався повідомленнями «Радінформбюро». Уся країна знала ім'я головного диктора, котрий читав зведення — Юрія Левітана. Саме Радінформбюро Україні, і в усьому світі впізнавали про події головному фронті Другої світової війни. Щоб переграти майстра дезінформації Геббельса, була потрібна щонайменше витончена стратегія. Починаючи з фронтових зведень і газет для стран-созников, і закінчуючи листівками для солдатів вермахту. Через Радінформбюро СРСР переконував союзників, не зволікати з відкриттям другого фронту. Для Радінформбюро писали Олексій Толстой, Михайло Шолохов, Олександр Фадєєв, Ілля Еренбург, Борис Полєвой, Костянтин Симонов… Кореспондент Радінформбюро, письменник Євген Петров загинув під час відрядження на фронт.

Про те, що таке четверта влада і глобалізація сперечатимуться потім, через 60 років. Але саме Велика Вітчизняна війна підтвердила, що слово — це теж зброю, іноді навіть більше сильне. У творчому списку ворогів Третього рейху першим стояло прізвище Левитан.

РАДЯНСЬКЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ БЮРО (Радінформбюро) була створена 24 червня 1941 року за РНК СРСР і ЦК ВКП (б) з урахуванням постанови РНК СРСР і ЦК ВКП (б) «Про створення та військово-політичні завдання Радянського інформаційного бюро». Головною його завданням було керівництво зусиль для висвітлення в періодичної преси та на радіо міжнародних, військових подій і подій внутрішнє життя країни. Загалом у роки пролунало тим паче дві тисячі зведень Через 1171 газету, 523 журналу і 18 радіостанцій в 23 країн світу, радянські посольства там, суспільства дружби, профспілкові, жіночі, молодіжні і наукові інституції Радінформбюро знайомило читачів та слухачів з боротьбою радянський народ проти фашизму, а післявоєнний час — з основними напрямами внутрішньої і до зовнішньої політики Радянського Союзу.

Як це было.

Надзвичайність яка склалася червні 1941;го ситуації викликала необхідність активізувати пропагандистську, роз’яснювальну роботу як і СРСР, і у країнах антифашистській орієнтації. Було поставлене завдання вести пошук засобів і можливостей впливу громадськість цих країн щоб сприяти згуртуванню демократичних сил боротьбу з фашистської агресією у світовому масштабі.

Факт, чолі нової організації - СИБ — був кандидат у члени політбюро ЦК, секретар партії О. С. Щербаков, свідчить у тому, що цьому напрямку ідеологічної роботи надавалося дуже важливого значення. С. А. Лозовський був заступником й те водночас працював заступником наркома закордонних справ СССР.

Для Радінформбюро відразу виділили приміщення до, з апарату Шербакова було відряджено в СИБ кількох людей, запросили письменників Афиногенова і Фадєєва, що вони допомогли першому етапі роботи. Налагодити функціонування нової організації у сформованих умов було справою не простым.

Під час створення Радінформбюро йому поручилися три абсолютно різні формою завдання, хоча єдині за своїм спрямуванням. Упорядкування і опублікування військових зведень за матеріалами Головного Командування вироблялося переважно Генштабом і потім спеціальної групою, яка у апараті Управління пропаганди і агітації ЦК ВКБ (б) зі збирання додаткових фактів і складання відомостей до основний зведенню Генштаба.

Складніше було з рішенням другий завдання — інформувати громадськість розвинених країн про події, що відбуваються на радянсько-німецькому фронті і роботі радянського тилу. У Радінформбюро зовсім не було зв’язків, потрібно було всього створювати наново. Тим більше що противники СРСР, починаючи з Німеччини, мали потужний пропагандистський апарат, дуже багато радіостанцій, пресу. Союзники СРСР як і швидко створили свій величезний агітаційний орган. Перед Радінформбюро стояло завдання в гранично стислі терміни «розшукати і намацати в усьому світі зв’язку — газети, журнали, радіостанції, агенції та інше, — якими можна передавати інформацію про у Радянському Союзі, матеріали про неї «.

Чимало труднощів полягали у доборі кадрів: вимагалося знання іноземної мов, досвід пропагандистської праці та, звісно, анкетні дані. Щербаков відразу ж потрапити попередив Лозовского, що із фронту відривати не дозволить і доручив: «Шукайте самі людей, які б працюватимете, і які на фронті «.

У створене Радінформбюро довелося б вдихнути життя, організувати його роботу. Структура СИБ була створена його виникнення. Вже 25 червня 1941 року О. С. Щербакову відправлені пропозиції щодо структурі та штату Радінформбюро з припискою С. А. Лозовского: «Прошу затвердити ». «Починаючи працювати, — напише С. А. Лозовський в 1942 року у Записці «Про реорганізації апарату Радінформбюро » , — ми знали, наскільки наші матеріали проникнуть на радіо й у пресу капіталістичних стран…

Чотири дні після створення Радянського Інформбюро ЦК ВКП (б) знову повертається до питання ньому, і 28 червня 1941 року приймають рішення: «Затвердити до роботи на Радінформбюро товаришів Дятловского В. М., Пєтухова П.І., Седунова С., Дятлова Г. С., Осьминина В. С., Сенюшкина Н. П., Кобріна Г. Д., Жукова В. П., Цыганкова К. М. «.

СИБ у роки войны.

Те, що протягом перших тижнів війни Секретаріат ЦК ВКП (б) двічі звертався до питань, що з організацією Радінформбюро (СИБ), — свідчить про те, що діяльності Радінформбюро надавалося велике значення. З іншого боку, проглядається поспішна реакція зробити це, що було вчасно здійснено, хоча обстановка і доповідних записок компетентних працівників державної машини вже на початку 1941 року, неодноразово порушували питання необхідності придивитися, як вирішуються питання інформації і пропаганди в найближчих сусідів. У цьому особливу увагу приділялося аналізу структури англійського міністерства інформації та німецького міністерства пропаганди. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, очевидно, що відповідні радянські служби мали дуже туманне уявлення про масштаби пропаганди, яку вела Німеччина закордонні страны…

На початку війни головним завданням радянської зовнішньополітичної пропаганди була переконати громадськість і правлячі кола «західних країн» у цьому, що невдачі Червоною Армією мають тимчасовість. Від успішності вирішення цього завдання залежало дуже багато, зокрема позитивний підхід Сполучених Штатів та Англії до питання військових та інших поставки СРСР зі цих стран.

Попри багато помилок та юридичні недоробки, загалом радянська пропагандистська робота закордонні країни досягла певних результатів. На засіданні Інформбюро 30 червня 1943 року констатувалося, що пропаганда до й Канаді йде успішно, використовуються як статті, а й матеріали в якості основи для власних публікацій американських і канадських газет і агентств…

Після переїзду Радінформбюро до Куйбишева у жовтні 1941 року — робота цієї організації значно ускладнилася. Виникли нові завдання у зв’язки Польщі з посиленням пропаганди на радіо, і навіть розширенням співробітництва із міністерством інформації Великій Британії та Бюро військової інформації США. Як і раніше основне завдання СИБ полягала у підготовки й складанні військових зведень для радіо, газет та журналів. СИБ висвітлювало у і ЗМІ становище на фронтах, роботу тилу, партизанське рух, керувало діяльністю Антифашистських комітетів.

Разом про те евакуація до Куйбишева апарату Радінформбюро і зарубіжних кореспондентів призвела до створення своєрідного інформаційного вакууму і спричинило безліч проблем журналістам. Потік листів пішов з Куйбишева з ім'ям що залишився у Москві начальника СИБ О. С. Щербакова з проханнями докладніше і оперативно інформувати про події. Відділ міжнародного життя Радінформбюро та її завідуючий Г. Ф. Саксин доклали зусиль, що могли. Та до подій під Москвою, до розгрому німців, що стояли на порозі столиці СРСР, був великий, що підготовлені і передані з десятьма листопада по 10 грудня 1941 року 56 політичних оглядів в 13 країн було неможливо його удовлетворить.

«Радінформбюро доручили безупинно готувати найрізноманітніші матеріали про СРСР для таких людей, що проживають поза кордоном, — згадує відомий журналіст, співробітник СИБ Ернст Генрі. — Повідомляти у тому, що відбувається на радянсько-німецькому фронті, як справи на теренах, що думають і роблять вибір на дні війни радянські робочі, колгоспники, інтелігенція, як і що дихає тим часом радянська культура. Інакше висловлюючись, передбачалося вести щоденник відбувалися навколо історичних подій доводити цей щоденник до зарубіжної общественности.

Друге зовсім на була така просто: незрівнянно складніше первого.

Було це тому, більшість людей у країнах малий, що знало у Радянському Союзі, вірило в дурні небилиці, деякі не хотіли щось знати. Мені випало бути тоді Лондоні уповноваженим Радінформбюро й головним редактором виданої англійською радянської газети й пам’ятаю, як важко було пробивати цю стіну нерозуміння і неосведомленности.

Пам’ятаю, як ускладнилися умови нам, як у 1942 року на чергу постало питання про відкриття другого фронту, твердо обіцяного Радянському Союзі Англією і Америкою поки що не цього року чи, у разі, на весну 1943 року. Радінформбюро з господарів Москви надсилало статтю за статтею радянських авторів, котрі задавали той самий питання: де другий фронт? Чому відкриває, хоча за крайньому напрузі сил Червоною Армією він терміново потрібен? Коли її відкриють? Запитували письменники, військові, рядові люди.

Особливий шум виробляли статті Еренбурга, вміло писати Заходу чи як хтось інший. Його прямо називали європейським публіцистом номер сам і Геббельс, за чутками, скликав спеціальні наради, аби розв’язувати, як йому відповідати. Глибоке особисте знання країн, карбований стиль Еренбурга, вміння вражати противника рапірою наводили в захоплення навіть явних противників СРСР, що мені раз говорили англійські журналісти під час зустрічей де-небудь на Флит-стрит, газетному кварталі Лондона. Я бомбардував Москву телеграмами: швидше і побільше Еренбурга! І на цього часу дивуюся тому, як багато він умів писати, не знижуючи качества.

Головне нам тоді полягала у тому, щоб показати знати людям там, які гігантські зусилля робить Радянський Союз перед, щоб швидше переможно закінчити війну, які жертви вже принесено і приносяться тиждень за тижнем. Треба було чесно повідомляти і невдоволенні в колах радянської громадськості, викликану постійними відстрочками відкриття другого фронту; пояснювати, що союзники СРСР зв’язки й з ув’язненими угодами немає права зволікати з висадкою на континенті, що їй потрібна допомога не так на словах, а насправді.

Таку роботу, як ми Лондоні, виконували на той час представництва Радінформбюро та інших антигитлеровских странах.

У записці від 4 листопада 1941 року в ім'я С. А. Лозовского журналіст Є.Петров, працював военкором Радінформбюро на московському напрямі, згадував у тому, що «якщо акредитовані у СРСР зарубіжних журналістів ні отримувати свіжих новин і мати особистих спостережень, вони роз'їдуться заходяться писати нас гидоти. Тим більше що майже всі вони симпатизують війні, що її ведемо, і хотіли б нам допомогти. Особливо важливо і в Америці, де нашої пропагандистської слабкістю посилено користуються німці. Дуже прошу Вас зрушити справу з мертвої точки.

Щодня зволікання у вирішенні проблеми обслуговування инкоров, з мого глибоке переконання, завдає шкоди нашому государству".

Це — лист не залишилося поза увагою, і кількість яких направляли у закордонні країни матеріалів було значно увеличено.

На початку 1942 року керівництво Радінформбюро дедалі гостріше стало розуміти, подальше перебування апарату СИБ в Куйбишеві втрачає сенс. Джерела матеріалів для агітації і потужної пропаганди на закордон перебувають у столиці, письменники і журналістів, котрі за завданням Радінформбюро працювали на зарубіжну печатку, також залишилися у Москві. Лозовський у листі з ім'ям В. М. Молотова в НКЗС і секретаря ЦК ВКП (б) О. С. Щербакова висловив пропозицію перевести апарат Радінформбюро знову на Москву.

3 березня 1942 року закінчився час перебування Радінформбюро в Куйбишеві. Настав час активнішої й ефективної роботи цієї організації.

У 1941;1942 роках авторський склад Радінформбюро перебував з майже 80 людина.

Це був відомі радянські письменники і журналістів, громадські діячі, і навіть власні кореспонденти.

До червня 1944 року Радінформбюро було реорганізовано в партії 11 відділів, і штати розширилися до 215 человек.

Лілія Федорівна Солонецкая прийшла працювати до відділу Радінформбюро, який готував військові зведення, перекладачкою німецької мови 1941 року, по закінченні Інституту іноземної мов:

«В Україні працювало чимало талановитих журналістів. Але із них було відомо радянським читачам. Я міг би назвати Глаголєва, Склизнева, Акопяна, Беглова, Трояновского. Молоді у роки в Радінформбюро було замало, людина десять приблизно. Пізніше, вже з середини 50-х, почали з’являтися випускники МДУ, МГІМО, ИНЯЗа й вузів. У Радінформбюро неодноразово проходили скорочення співробітників і реорганізації. Наприклад, в 1946 році отримала від старого складу редакцій залишилося за одним — двоє. Набирали нових працівників, але вони так важко затримувалися. Так було время.».

За перші 14 місяців війни йшла з Москви зарубіжних країн було спрямовано 985 матеріалів, з Куйбишева — 492. Це був розповіді, нариси, статті, написані за враженням від відряджень на фронти. Вперше радянський інформаційний орган встановив зв’язку з радіостанціями капіталістичних країн. У цілому нині потреба у матеріалах СИБ про дії Червоною Армією, про героїзм совєтського люду боротьби з фашизмом там увеличивалась.

У пропагандистської роботі Радінформбюро був і ще один певний напрямок, якому надавалося велике значення. Це листівки зі зверненнями до німецьких солдатам. Вони готувалися що з Головним політичним управлінням Червоної Армии.

Від комітетів до комиссий.

Упродовж років свого існування в СИБ утворилися кілька спеціальних відділів, займалися обробкою й поширенням важливою державі інформації. У першому за важливістю місці стояли Військовий відділ. Тут редагували військові статті і кореспонденції для радянських газет та часописів, відправляли в засоби інформації, зокрема і радіо, і навіть готували кореспонденції до інших держав для публікації в місцевих СМИ.

Займалися підготовкою довідок і матеріалів для прес-конференцій С. А. Лозовского, обробляли матеріали й інших відділів СИБ, працювали з іншими корреспондентами.

Військовий відділ СИБ був єдиним військовим відділом всім центральних газет, радіо та ТАРС. На кореспондентів Радінформбюро покладалася завдання щодня інформувати військовий відділ про стан на фронтах і діях військових частин на вирішальних ділянках і напрямах фронту. Оперативну інформацію вони щодня отримували у штабах, политуправлениях і политотделах. Дислокувалися кореспонденти СИБ і за військових советах.

У 1941 року також створили Відділ контрпропаганди Радінформбюро. Йому було покладено завдання організації пропаганди закордонні країни через радіомовлення, печатку, фотоі кіноматеріали, за активну викриття антирадянської фашистської пропаганди.

На початку липня 1941 року відділом що з Всесоюзним радиокомитетом було знайдено нову форму передачі матеріалів, доти практично не яка застосовувалася, — регулярна передача на радіо політичних оглядів. Спочатку вони передавалися лише радіослухачів у СРСР, та був і інші країни. Огляди передавалися разів на тиждень, потім 2 рази на тиждень, певного дня і годину під псевдонімом «Аверін».

Насправді їх авторами виступали кількох людей: Ярославський, Пік, Омельченко, Варга, Звавич — всього 30 людина. Вдалося залучити до роботи як коментаторів відповідальних співробітників Комінтерну. З іншого боку, через Народний комісаріат оборони до підготовки статей залучалися офіцери, які були на лікуванні у госпіталях, і навіть відряджені з фронтів. Вони після обробки літературної групи СИБ направлялися зарубіжних країн. Робота коментаторов була б неможливою легко укладачів програм і авторів текстів. Усі вони об'єднувалися в Літературний відділ СИБ.

Тільки з липня до жовтня 1941 року працівники літературного відділу підготували і відправили зарубіжних країн 140 статей. Разом із спеціально замовленими матеріалами для бюлетенів Англії, США, Китаю та Швеції в Радінформбюро цей період було підготовлено більш 400 статей.

З 9 вересня по 29 жовтня 1941 року начальником відділу був письменник, драматург А. М. Афиногенов (він від вибуху фашистської бомби, що влучила у будинок СИБ).

Був кореспондентом СИБ і письменник Є. Петров — одне із авторів «12 стільців» і «Золотого теляти», загинув у авіакатастрофі в 1942 году.

Найкращі письменники і публіцисти країни були авторами матеріалів, у тому числі - О. Толстой, М. Шолохов, Л. Леонов, І.Еренбург, Б. Полевой, К. Симонов, А. Фадеев, Б. Горбатов, К. Федин, В. Гроссман, М. Шагинян, Н. Тихонов, В. Лацис, Є.Тарле, Н. Зелинский, С. Вавилов, И. Бардин, А. Мелик-Пашаев, И. Москвин і ще.

У 1944 року у складі Радінформбюро було створено спеціальний бюро із впровадження закордонні країни.

Відділ міжнародного життя Радінформбюро та її завідуючий Г. Ф. Саксин доклали зусиль, що могли, щоб задовольнити інтерес до подій під Москвою, до розгрому німців, що стояли на порозі столиці СРСР. Тільки з десятьма листопада по 10 грудня 1941 року був підготували місце і передано 56 політичних оглядів в 13 стран.

Весь народ проти фашизма.

Під керуванням Радінформбюро у спілці працювали антифашистські комітети — і організації.

Вже майже через 2 місяці від початку Великої Великої Вітчизняної війни, 24 серпня 1941р, заявив себе Єврейський антифашистський комитет.

Громадська організація, об'єднувала науковців, мистецтва, культури (С.М. Міхоелс, С. А. Лозовский, І.С. Фефер, І.С. Юзефович, Л. Квітко, П.Д. Маркіш, Д. Н. Гофштейн, К.С. Штерн), проводила роботу з мобілізації радянського та світового суспільної думки проти злодіянь гітлеризму.

Організація вперше заявили про собі мітингу на Москві, який транслювався на радіо. Головою був обраний знаменитий театральний актор Міхоелс. Від Комітету він вітання єврейським письменникам і журналістам Нью-Йорка. Його прочитали на 20-тысячном антифашистському мітингу на Нью-Йорку. Вже на весні 1942 року ЄАК оформився як дуже впливова організація.

Відповідальний секретар ЄАК Ш. Епштейн (помер 1945 року), його обіймали цю посаду І.С. Фефера, заступник відповідального секретаря і член Президії ЄАК Р. М. Хейфєць, інші члени Президії - І.С. Юзефович, С.М. Міхоелс та інші активісти ЄАК, за даними дослідників (Г.В. Костырченко, П. Судоплатова) одночасно були агентами НКВС, проводили в ЄАК узгоджену з державною лінію.

ЄАК інформувала керівництво країни про процеси, відбувалися навколо утворення Держави Ізраїль. З цієї інформації СРСР (таємно, через Чехословаччину) надавав підтримку Ізраїлю у війні проти арабів (зокрема, поставляв йому озброєння). Невдовзі по утворення Держави Ізраїль з’ясувалася хибність всіх основних прогнозів. Через війну виборів 25 січня 1949 року до влади Ізраїлі прийшло уряд, занявшее у зовнішній політики однозначно проамериканську (а чи не просоветскую, як і очікувалося) позицію.

Лідери ЄАК були репресовані (в 1955 р. вирок року скасовано, повідомлення про реабілітації опублікував лише у грудні 1989 року), сам ЄАК розпущений. Під упливом цієї події керівництві країни відбулися суттєві перестановки на верхньому рівні (Молотов, Булганін, Мікоян знято з займаних високих постов).

На одній із провідних ролей боротьби з фашизмом грав Антифашистський комітет радянських жінок. Він грунтувався 7 вересня 1941 року у Москві на 1-му Всесоюзному антифашистському мітингу радянських жінок для об'єднати зусилля жінок СРСР і країн у спільній борні проти німецько-фашистських загарбників. Головою Комітету було обрано льотчиця В.Гризодубова. Рішення з приводу створення Антифашистского комітету радянських жінок оформили в Куйбишеві, де у цей час перебувала більшість відділів СИБ. У грудні 1941 року про Комітеті знали у багатьох країнах, у разі, що з зарубіжних жіночих організацій новорічних вітаннях пропонували Комітету допомогу дітям і співробітництво.

Комітет вів велику роботу з розширенню і зміцненню зв’язку з жіночими організаціями розвинених країн. З 1945 року — член Міжнародної демократичної федерації жінок — організації, об'єднуючою жінок «незалежно від раси, національності, релігійних і розширення політичних поглядів для боротьби в ім'я захисту та завоювання своїх прав громадянок, матерів, трудящих, в ім'я охорони дітей, в ім'я забезпечення світу, демократії та незалежності народів» (Статут МДФЖ).

У 1956 року перейменований на Комітет радянських жінок. До складу комітету входили представники республік, і міст СРСР, профспілкових і кооперативних організацій країни. Керівний орган — пленум Комітету, скликуваний щорічно. основні напрями діяльності комітету визначалися завданнями міжнародного демократичного жіноцтва.

Через Комітет радянські жінки висловлювали своє прагнення світу та порозумінню між народами, солідарність із жінками розвинених країн, з борцями за демократію і соціальний прогрес, надавали допомогу жіночим організаціям країн. Комітет підтримував приятельські зв’язки з жіночими організаціями 120 країн мира.

Разом з ВЦРПС КСЖ видавав журнал «Радянська жінка» на 10 мовами. У 1973 Комітет радянських жінок нагороджений орденом Дружби Народів. Головами Комітету у роки були: У. З. Гризодубова (1941—45), М. У. Попова (1945—68), У. У. Терешкова (1968 — 1987) та інших. У 1992 року правонаступником Комітету став Союз жінок России.

Антифашистський комітет радянської молоді - громадська організація, була створена кінці 1941 року в 1-му Всесоюзному антифашистському мітингу молоді у Москві із помітних представників комсомольських, спортивних, студентських та інші організації. Оформлення Комітету у структурі СИБ сталося вже 28 вересня 1941 року у Куйбишеві. На адресу Комітету отримали дуже багато вітань США, Англії, Канади, Уругваю, Швеції, Куби інших країн. Були налагоджені зв’язки Польщі з молодіжними громадськими організаціями, і навіть молодіжними газетами й часописами у Канаді, Англії. Однією із перших акцій Антифашистского комітету радянської молоді було інтерв'ю іноземним кореспондентам балерини О.Лепешинской. Було так само організовано її виступ на радіо англійською на навіть Англію. Комітет представляв молодь СРСР міжнародному юнацькому русі у роки Великої Вітчизняної війни і після неї. Комітет зміцнював співробітництво молоді СРСР із молодёжными організаціями розвинених країн, входив до Всесвітньої федерації демократичної молоді, до Міжнародного союзу у студентів і брав активну участь у роботі Радянського комітету захисту миру. Підтримував зв’язку з понад 200 демократичними юнацькими організаціями 70 країн. У 1956 перейменований на Комітет молодіжних організацій СССР.

Радінформбюро також керувало діяльністю Усеслов’янського комітету, Антифашистского комітету радянських учених, і др

Хай буде світ…

У 1946 року штат Радінформбюро сягнув 370 людина. Насамперед склалася Головна редакція США, потім — Головна редакція Великобританії, Головна редакція Франції, Головна редакція Німеччини й Австрії, Головна редакція Близького і Середнього Сходу, Головна редакція країн Азії, Головна редакція соціалістичних країн, Відділ перекладів, Головна редакція фотоінформації. Відділи пропаганди і контрпропаганди перетворилися згодом у Головну редакцію політичних публикаций.

Журналісти охрестили СИБ «могилою невідомого журналіста», позаяк у країні вони були невідомі, які матеріали, підготовлені на прохання цієї організації, у радянській пресі не з’являлися. Проте з Радінформбюро співпрацювали найкращих представників журналістики.

Зрозуміло, по закінченні війни змінилася тематика статей — вони були присвячені життя людей повоєнному Радянському Союзі і відновленню країни. У той самий час СИБ готував і гострі контрпропагандистские матеріали з викриттям політики що починається «холодної громадянської війни». Центральні органи Комуністичної партії продовжували бути головним ідеологічним радником СИБ.

Тоді ж, у роки, в СИБ вже виник книжковий відділ — прообраз майбутнього Видавництва АПН «Новини». Власне, період із 1945 по 1961 рік у СИБ поступово будувався весь базис подальшої роботи АПН. Адже її війни у СИБ переважно видавали бюлетені, а повоєнні роки, коли почали відкриватися представництва СИБ там, стали друкуватися журнали, газети.

Перші представництва СИБ там відкрили Лондоні, Парижі, Вашингтоні, пізніше з’явилися торік у Індії, та у Польщі. Вони стали діяти ще в часи війни, а після закінчення діяльність СИБ дуже розширилася географічно: видання чи окремі матеріали з’являлися всі у нових і нових країнах. У Німеччині після відкриття представництва СИБ почали видавати газету «Tagliche Rundschau». Матеріали, які готувалися у Москві з цією газети, носили яскраво виражений антифашистський характер.

Натомість в СИБ отримували газет і журналів із багатьох країн світу, читали їх, перекладали все антирадянські виступу у російську мову й організовували контрпропагандистские виступи як відповіді ці статті.

Попри колосального обсягу роботи, пройдений у роки Великої Вітчизняної війни відносно невеликим апаратом Радінформбюро, самі його співробітники й всі, хто був безпосередньо пов’язані з роботою СИБ як і у Радянському Союзі, і там, вважали, що не резерви було використано і можна було б зробити вулицю значно більше. Заважали відсутність чіткої взаємозв'язку між відділами СИБ і Антифашистське комітетами, раз у раз виникаючі накладки у бік зарубіжних країн необхідних матеріалів. Хоча страноведческие відділи СИБ краще знали пресу країн, якими він займався, часто виходило отож у країни потрапляла лише третина їх матеріалів, дві третини йшло лінією Антифашистських комітетів, що який завжди відповідали необхідним требованиям.

Лозовський визнавав, що, на жаль, ми можемо організувати таким, як це робилося в англійської друку, де журналісти, вчені, громадські діячі починають висловлювати власні міркування щодо питання міжнародної політики. В Україні таких звичаїв нет.

Усе це не сприяло підвищення якості роботи Радінформбюро. І якщо роки це було сприйнято хоч і з, але з розумінням, то умовах мирного часу усі частіше стало викликати дратує працівників СИБ і Антифашистських комітетів, незадоволені були і ЦК ВКП (б).

Одне слово, над Радінформбюро стали згущуватися хмари. Вочевидь, пояснювалося те й тим, що велике радянське керівництво вважало, що налагоджені в часи війни міжнародні зв’язку радянських громадських громадських організацій і власне Радінформбюро з зарубіжними країнами є небезпечним каналом, яким у нашій країні проникає ворожа буржуазна идеология.

У широкому документі ЦК ВКП (б) від 27 червня 1946 року, у якому критикувалася робота Радінформбюро, все-таки признавалось:

«Радянське інформаційне бюро упродовж свого Великої Вітчизняної війни виконало значну роботу, інформуючи громадськість розвинених країн про події, що відбуваються на радянсько-німецькому фронті, і роботі радянського тилу. Безсумнівно також, що СИБ сприяло своєю низькооплачуваною роботою зміцненню міжнародних зв’язків Радянського Союза».

Проте критик у адресу СИБ спричинило й не так вадами у роботі, а й тим, що готувалося закриття Єврейського антифашистського комітету, входить у його структуру які з іншими комітетами. Починаючи кампанію проти ЄАК, промовчати на роботу всього СИБ, а тим паче хвалити його було б нелогично.

Формальним поштовхом до вивчення діяльності Радінформбюро всіх його підрозділів різними комісіями послужило вступ у високі урядові інстанції цілого ряду анонімних листів. По тону листів бачили, що писали люди, добре поінформовані разом із тим дуже роздратовані, невдоволені своїм становищем. Можливо, що хтось не була зацікавлений у тому, щоб на чолі СИБ залишався С. А. Лозовський. Але — слід віддати належне керівництву Радінформбюро: навіть за умов різкій критики його роботи з боку ЦК ВКП (б) воно знайшло мужність відстоювати це, говорити велику Людину та корисному справі, зроблена у роки войны.

Трагічна доля випала частку Єврейського антифашистського комітету. Після у серпні 1946 року його виведено з складу Радінформбюро і офіційно перепідпорядкований Раді Міністрів СРСР, а практично Відділу зовнішньої політики України ЦК ВКП (б). Наприкінці 1948 року ЄАК був фактичним закритий, а багато його керівники арештовано і в 1952 року розстріляні. Як мовилося раніше, не уникнув цієї долі й тодішній керівник Радінформбюро С. А. Лозовский.

Його колега вспоминет:

«Наш голова Лозовський в 1949 року оголосили ворогом народу і заарештований. І всіх співробітників СИБ, працювали з нею, зокрема і під час війни, відразу ж потрапити звільнили… Не могло б не позначитися на загальної атмосфері у колективі.

Якщо ж порівнювати СИБ в часи війни і СИБ 1950;х років, то відмінність між ними була істотна. У воєнні часи життя в організації буквально кипіла. Влаштовувалися різні конференції, зустрічі з представниками посольств, кращі письменники країни їздили за дорученням СИБ у відрядження на передову і привозили прекрасні матеріали. На конференції СИБ збирався весь творчий колір Москви. Але це скінчилося зі арештом Лозовского.

У післявоєнний період багато матеріалів робилися наспіх, у яких був проблем, а радянська дійсність сильно приукрашивалась. Зрозуміло, такі матеріали закордонному читачеві були нецікаві. Ефективність пропаганди поступово знижувалася. «.

Попри всі проблеми п’ятдесятих років, СИБ продовжував розвивати своєї діяльності. З’явилися нові журнали: в 1948 року мови у Франції побачив світ перше число журналу «Етюд Совьетик». У 1957 року у США почав видаватися журнал «CCCР», пізніше перейменований в «Сов'єт Лайф». Відкривалися нові відділення СИБ у багатьох країн світу. У цей час СИБ був переформований в Агентство друку «Новини» чи АПН. Але це вже інша история…

1. «АПН: ВІД РАДІНФОРМБЮРО ДО РІА «НОВИНИ» 60 років у полі інформаційного напруги «, р. Москва.

2. М. К. Петрова «Антифашистські комітети у СРСР: 1941;45 роки » .

3. Ернст Генрі «Стіна нерозуміння», Ленінград, 1986 г.