Розслідування як жанр журналістики

журналістський рослідування жанр програма.

Історія появи і становлення жанру журналістського розслідування

Журналістське розслідування як жанр в його сучасному розумінні зобов’язаний своїм народженням письменникам і журналістам Сполучених Штатів Америки. Першими інвестигейторами або «розгрібателями бруду» були найбільш талановиті і соціально відповідальні серед них. Зокрема дослідники називають ім'я журналіста Семюела Клеменса (1835 — 1910), родоначальника національної американської літератури, який спочатку співробітничав на сторінках газети «Територіел ентерпрайз» під псевдонімом Марк Твен [2]. В своїх творах автор продемонстрував не лише письменницький дар, а й талант розслідувателя: ретельно, ґрунтовно дослідив події, що хвилювали аудиторію, надав точну, аргументовану відповідь на багато актуальних питань, описавши моральну деградацію, корупцію й користолюбство, що заразили американське суспільство.

Закладені Марком Твеном основи інвестигейтерства отримали подальший розвиток в творчості багатьох інших авторів. Особливо яскраво вони виявилися в діяльності так званих розгрібателів бруду. Це поняття виникло в Америці наприкінці ХІХ століття, коли в період бурного зростання економіки з’являються масові популярні журнали, які стали трибуною для журналістів розслідувально — критичної спрямованості. Теми, що підіймали на своїх шпальтах періодичні видання були дуже різні, але усі — животрепетні. Серед них: шарлатанство в медицині, урядові спекуляції природними ресурсами, жахливі умови праці людей і т.п.

Це був початок епохи прогресивного руху письменників і публіцистів, яки ставили своїм завданням привертання суспільної уваги до різних пороків та зловживань у всіх сферах суспільного життя [2]. «Розгрібателями бруду» цих людей назвав у своїй промові президент США Теодор Рузвельт. За його словами, вони подібно персонажу із роману англійського літератора й проповідника ХVІІ століття Джона Бен’яна «Шлях Пігмаліона» «…віддавали перевагу тому, щоб мести ногами бруд, не бажаючи помічати блакитне небо» [3].

Класичним прикладом журналістського розслідування прийнято вважати «Уотергейтську справу». Тоді двом журналістам Роберту Вудворту та Карлу Бернстайну за окремими фрагментами вдалося зібрати викривальні факти, що стосувалися проникнення агентів Білого дому в передвиборчий штаб Демократичної партії США, який розташовувався в приміщенні готелю «Уотергейт». Для більшості людей події, пов’язані з «Уотергейтом» — це відставка президента США Ричарда Ніксона, повідомлення в пресі про процедуру імпічменту. Всі сенсаційні подробиці стосовно причетності президента країни та глави Республіканської партії до брудних технологій, що уряд ретельно приховував і від чого до останнього відмовлявся, стали відомі американській громадськості виключно завдяки копіткій праці двох журналістів-розслідувателів. Після Уотергейтського скандалу американська преса отримала реальну можливість претендувати на роль четвертої влади в США.

Виникнення й розвиток самого методу журналістського розслідування відбувалися майже одночасно в різних країнах. Серед Європейських держав, де розслідувальна журналістика найбільш сильно представлена, окремі дослідники називають Німеччину і Швецію [3]. Першим крупним успіхом швецьких журналістів-розслідувателів стало викриття Ай-Би — інформаційного бюро, за яким приховувалася засекречена організація, про існування якої не здогадувалися не те що рядові шведи, а й навіть члени швецького парламенту. Це відбулося одразу після уотергейтського скандалу та було свого роду «швецькою уотергейтською справою». Сьогодні в Швеції існує одна із самих крупних у світі організацій журналістів-розслідувателів «Граванде журналістер», членами якої є понад дві тисячі чоловік [3].

Яскравим представником викривальної журналістики Німеччини був Гюнтер Вальраф. Основоположник впровадження в галузь журналістики соціологічних методів дослідження таких як включене спостереження, він був також винахідником методу «провокації дійсності» так Вальраф назвав його сам. Згодом винайдений Гюнтером Вальрафом метод збирання журналістські кола Заходу охрестили його ім'ям, а сам процес таких дій називають «вальрафен» [4].

«Що стосується слов’янського інвестигейтерства ХІХ століття, багато чого тут було запозичено в заходу, але були й свої власні джерела, — стверджує відомий публіцист, журналіст, дослідник, а з 1998 року керівник Санкт-Петербурзького Агентства журналістських розслідувань Андрій Константинов [3]. — Навіть в творчості О.С. Пушкіна можна знайти де-які корені та витоки цього жанру. Його „Історія пугачовського бунту“ — це справжнє журналістське, історичне, публіцистичне розслідування». Дослідження й глибокий аналіз суспільного життя, його розбещеності й пороків були властиві творам М.Є. Салтикова-Щедрина, автором творів-розслідувань побутової тематики був Гіляровський.

Одним із яскравих представників дореволюційної розслідувальної журналістики був Володимир Бурцев, який викрив Азефа — одного із лідерів партії есерів, що насправді був провокатором царської охорони. До В. Бурцева такими розслідуваннями не займався ніхто, та, якщо підходити до цього жанру з позицій формальності, то саме Бурцева можна вважати його засновником в Росії" [3].

За радянських часів жанру журналістського розслідування як такого не існувало. Його просто не могло бути в рамках ленінської концепції «класової правди» й партійної пропаганди. Адже розслідування передбачає певний рівень самостійної свободи журналіста, зокрема не лише в виборі теми, алей в можливостях наступної публікації заздалегідь не сформульованих результатів [5].

Свобода в виборі тем з’явилася наприкінці 80-х початку 90-х разом із послабленням, а в подальшому й відміною цензури. Втім, разом з незалежністю проявилися й набули сили інші тенденції, що не сприяли розвиткові жанру журналістського розслідування: перед журналістами встала проблема компетентності. Її нестача, поверховість журналістських матеріалів виявлялися саме в тих сферах, де жанр цей був найбільш адекватним: правовій сфері, економіці, криміналістиці тощо. Це призвело до того, що під рубрикою «журналістське розслідування» почали виходити матеріали, що на журналістському жаргоні називаються «зливом».

На початку 90-х років з’являються вже глибокі за рівнем компетентності публікації, присвячені крупним фінансовим операціям і структурам, торгівельним угодам, приватизації і т. п. Часто ці матеріали мали багато ознак журналістського розслідування, крім одного з головних — об'єктивності, врахування різних точок зору. Тож, більшість з цих журналістських творів були тенденційними, а значить не могли бути прилічені до цього жанру.

На думку укладачів Збірки журналістських розслідувань «Чистие пер’я», «саме тоді жанр журналістського розслідування розвивався в умовах процесів корупції, що активно тривали та втягували до себе ЗМІ». Дослідники звертають увагу, що завдяки багатьох факторів, зокрема роботі численних піар-агентств крупних фінансових структур, преса ставала (та сьогодні залишається) корумпованою починаючи як раз із галузі журналістських розслідувань.

Не можна не погодитися з авторами щодо фінансової залежності більшості ЗМІ, втім, зовсім не згодна з таким визначенням, як «корумпованість преси». Корумпованості ЗМІ не може бути апріорі, і пояснюється це просто. Існує закон України «Про корупцію», в якому зазначено, що корупція — це спеціальний вид злочину. Такий злочин як корупція передбачає скоєння протиправних дій виключно державним службовцем. Журналісти — не державні службовці. Таким чином і термін «корупція» до журналіста не може застосовуватися: це буде юридично не коректно. Заангажованість — можливо, але не корупція.

Повертаючись до теми журналістського розслідування в Росії і Україні сьогодні, можна визначити відмінності в роботі слов’янських інвестигейторів із західними, які були обумовлені економічним і політичним розвитком країн, точніше, відмінностями в їх розвитку. Раніше згадуваний нами Андрій Константинов, наприклад, в якості такої відмінності називає різні сфери застосування інвестигейтерської технології: «…у нас це в основному кримінал, корупція, або щось близьке до цього. На Заході ж розслідування можуть стосуватися речей на наш погляд цілком прозаїчних. Хоча з годом, ми можливо будемо схожі на наших зарубіжних колег… Втім, зараз образ західного життя призводить до того, що інвестигейтори більше дослідники, ніж розслідувателі. У нас все навпаки» [6].

Так чи інакше, нині цей жанр користується величезною популярністю в будь-якому цивілізованому суспільстві. Матеріали справжніх, професійно проведених журналістських розслідувань на основі грамотно зібраної і перевіреної інформації стають справжньою прикрасою видання й телепрограми, підвищують їх авторитет, стають володарями головної нагороди з часів зародження журналістики — довіри і поваги читацької і глядацької аудиторії.