«Україно! Доки жити буду доти вiдкриватиму тебе». (Василь Симоненко)

" Україно! Доки жити буду доти вiдкриватиму тебе". (Василь Симоненко).

Ти звеш мене, й на голос милий твiй.

З гарячою любов’ю я полину;

Поки живуть думки в душi моїй,.

Про тебе, ненько, думати не кину.

/ В. Самiйленко /.

У руках тримаю улюблений томик поезiй українських поетiв. Перегортаю сторiнку за сторiнкою, читаю — i раптом бачу тендiтну гiлочку полину. Вiн висох, кришиться, вже немає того соковитого сивого блиску, а запах його зостався, тонко б'є в нiздрi, струменить, здається, просочуєшся його духом i думками-спогадами. Згадую, як цвiв полин, золотисто-сивою гiркотою серед лiта i осипався пiзньої осенi дрiбненьким темним насiнням. Яка дивовижна стiйкiсть, яка живучiсть! Чи не так i народ наш, земля наша українська, сто разiв толочена, топтана ворожими кiньми, сiчена i рубана чужими мечами, стрiляна iз автоматiв i танкiв, вистояла у тих битвах i живе, гонить з дужого кореня нове пагiння, нове життя, хоча часом i не надто впевнене.

Скажу одно тiльки слово Україна — i в уявi постають волелюбнi козаки iз Запорозької Сiчi, тополя в полi, хрущi над вишнями, калина в лузi й у дворi, любисток-м'ята п’янкi, верба край дороги, соняшники — круглi кобзи, якi земля-мати пiдняла зi свого лона на високих живих стеблах, бабусина вишиванка, рушник український. I неодмiнно бачу поле волошкове, батькiвську хату, зiгрiту теплим родинним затишком, добротою та материнською ласкою, чую чарiвну українську пiсню, чую мову солов'їну, як море, глибоку, могутню, бринять хвилюючi рядки вiршiв поетiв рiзних вiкiв i рокiв. Тож полиньмо на крилах поезiї…

Україна для всiх майстрiв слова — це рiдна земля, жiнка-мати, кохана, простi трудiвники, рiдна мова, славна iсторiя нашого багатостраждального народу. Визнанi свiтом генiї: Тарас Шевченко, Леся Українка, Павло Грабовський виражали у своїх творах палку любов до рiдної України, вогненне слово своє спрямовували проти тих, хто намагався знищити Україну, народ, мову — основу безмежно багатої україн-ської культури. Мене глибоко вражає велика любов Шевченка до України:

Я так люблю,.

Я так люблю її,.

Мою Україну убогу,.

Що прокляну самого бога,.

За неї душу я вiддам.

Нас не iснує без Шевченка. Кому не вiдомо: Україна — це Шевченко, Шевченко — це Україна.

XX столiття принесло моїй Українi високi злети i найскладнiшi випробування. Україна вiдкрила свiтовi талант П. Тичини i М. Рильського, В. Сосюри i А. Малишка, М. Стельмаха i О. Гончара. Але ж знає Україна i сталiнський терор, коли українське слово пакувалося у спецпереселенськi вагони i вiдривалося вiд рiдних домiвок. Почуло українське слово заполярне крайсвiття, заганяли слово Тарасове в тундру i тайгу. Потяглася смуга сфабрикованих процесiв, нищення народу голодом 33-го, роки найжорстокiших наступiв на нацiональну культуру. Зникали нацiональнi школи, недоступною стала справжня iсторiя народу.

Та прийшов час, вдарив дзвiн на сполох, ми наче прокинулись iз Шевченковим закликом: «Ох не однаково менi!» Так, нам не однаково: чи буде рясно родити золото пшениць i дзвенiти українське слово, чи буде вона лежати пiд снiгами байдужостi i забуття. I зробили впевнений крок iз забуття — в безсмертя. Богдан Лепкий i Олександр Олесь, Володимир Самiйленко i Агатангел Кримський, Василь Стус i Василь Симоненко. Мати i Батькiвщина — цi поняття у Симоненка нероздiльнi:

Можна вибрать друга i по духу брата,.

Та не можна рiдну матiр вибирати,.

Можна все на свiтi вибирати сину,.

Вибрати не можна тiльки Батькiвщину.

I хоча Симоненкiв небуденний талант не мiг пристосуватися до складних життєвих обставин, все ж вiн гордий з того, що його батькiвщина — Україна, що вiн — дзвiнка струна свого народу:

Народ мiй є! Народ мiй завжди буде!

Нiхто не перекреслить мiй народ!

Поетичну iсторiю України продовжують творити поети-сучасники Б. Олiйник, I. Драч, Лiна Костенко, Д. Павличко:

О рiдне слово, що без тебе я?..

Тебе у спадок вiддали менi.

Мої батьки i предки невiдомi,.

Що гинули за тебе у вогнi.

Так не засни в запиленому томi,.

В неткнутiй коленкоровiй трунi ;

Дзвени в моїм i правнуковiм домi!

Закриваю останню сторiнку збiрки i чую, що саме до мене i до наступних поколiнь зверненi слова: «Треба вмiти любити свiй рiдний край, свою Україну, треба вчитися любити свою землю, бо вона зберiгає великi цiнностi i скарби iсторiї. Це вiд тебе залежить, чи вiдродиться Україна-мати i її джерело — рiдна мова не замулиться. Жива її вода на ноги зведе тебе. Не сполохай рiдного слова, а захисти його, до серця притули, життям своїм переповни. Думаймо, дiймо, борiмося гуртом, не будьмо байдужими, слiпими, глухими до України нашої, її славної iсторiї, слова натхненного» .

Україно моя! Бачу тебе в майбутньому. Жайворонки дзвенять у синьому небi, пшениця колосом дзвенить-шумить на полях, Днiпро-Славута котить хвилi свої через пороги. А в мiстах i селах людина любить людину, пошана i честь живе в сiм'ї, без лицемiрства i зради, без кровопролиття i розстрiлiв виростають дiти. Я схилю голову перед тобою, моя Україно, бачу невимовну красу твою, чую мелодiї нових пiсень, бачу, як новi таланти, новi поколiння українцiв мережать твою оновлену долю, вiдкривають твiй новий день.