Результати та їх обговорення

У післяінфарктний період протягом двох років зареєстровано 7,14% летальних випадків, у осіб з аневризмою ЛШ — 25,0%; у хворих на ІХС без ІМ — 5,13%. Згідно з отриманими даними, відносний ризик (ВР) розвитку смерті зростав у пізній післяінфарктний період (ВР=1,39; Р>0,05; 95% ДІ=0,52−1,04), особливо в пацієнтів з аневризмою серця (ВР=2,10; Р>0,05; 95% довірчий інтервал (ДІ)=0,83−1,62). Отримані результати узгоджуються з даними дослідження [8], в якому смертність пацієнтів протягом року після перенесеного ІМ із зубцем Q становила 6−12%, у хворих з аневризмою ЛШ — 20% і вище.

Серед хворих, які перенесли ІМ, із концентричною гіпертрофією ЛШ померло 4,26% осіб, з ексцентричною — 8,86% (ВР=2,08; Р>0,05; 95% ДІ=0,48−1,06). В осіб, що перенесли ІМ без зубця Q, відзначено 6,06% летальних випадків, при ІМ із зубцем Q ризик був більшим (ВР=1,24; Р>0,05; 95% ДІ=0,66−1,37). Серед хворих з первинним ІМ померло 4,08% осіб, пацієнти з кількома ІМ в анамнезі мали вищий ризик розвитку смерті (ВР=4,27; Р<0,05; 95% ДІ=0,87−3,77). Отримані дані підтверджуються результатами інших досліджень, в яких смертність протягом 5 років після перенесеного ІМ із зубцем Q становила 29,7%, без зубця Q — 17,1% [5], а також відзначено зростання смертності після повторних ІМ до 30% протягом перших 1−3 років [2].

У хворих на ІХС та ГХ, які мали ФВ > 45%, у пізній післяінфарктний період відзначали 3,03% випадків смерті, при систолічній дисфункції ризик розвитку летальних випадків був більшим (ВР=3,27; Р<0,05; 95% ДІ=0,74−2,86). Серед осіб із порушенням розслаблення ЛШ помер один (1,97%) хворий, із патологічними типами діастолічного трансмітрального кровотоку (ДТМК) — 11,76% осіб, що вказує на збільшення ризику розвитку смерті у таких пацієнтів (ВР=6,59; Р<0,05; 95% ДІ=0,86−3,73).

Більшість авторів асоціюють показник ФВ 45% з несприятливим прогнозом [1, 3]. У дослідженні SAVE [11] дворічна смертність у хворих із систолічною дисфункцією становила 18,5%, в MERIT-HF — 7,4% [9], CIBIS II — 8,8% [6]. У дослідженні V-HeFT-І [9] 5-річна смертність при ФВ 45% становила 19%, при збереженій систолічній функції - 8%. Встановлено, що патологічні типи ДТМК — також несприятливі прогностичні чинники навіть за умови збереженої систолічної функції [4]. За даними [10], смертність протягом року у хворих на систолічну хронічну СН становить 10−15%, на діастолічну — 5−8%.

Предиктори дворічної смертності у хворих, які перенесли ІМ, вивчали за допомогою критерію c2 та тесту Каплана — Мейєра. Ними виявилися кілька ІМ в анамнезі, систолічна дисфункція, псевдонормальний та рестриктивний типи ДТМК.

Аналізуючи вплив на прогноз виживання показників міокардіальної функції та ліпідного спектра у хворих на ІХС, виявлено, що пацієнти, які померли, до лікування мали достовірно (Р<0,05) більші показники КДО та кінцево-систолічного об'єму (КСО) ЛШ, меншу товщину міжшлуночкової перегородки в діастолу (ТМШПд) (Р<0,01) порівняно з тими, що вижили. Дещо меншим був рівень загального ХС, рівні ХС ЛПНЩ в групах суттєво не відрізнялися.

Таким чином, предикторами дворічної смертності у хворих на ІХС, які перенесли ІМ, були збільшені показники КДО, КСО, зменшена ТМШПд до лікування. Дані досліджень [2, 9] підтверджують, що зростання КСО, КДО є предикторами несприятливого прогнозу у хворих, які перенесли ІМ, та у пацієнтів з хронічною СН. За даними Seatle Heart Registry [10], збільшення кінцеводіастолічного індексу з 90 до 111 мл/м2 або кінцевосистолічного індексу з 34 до 45 мл/м2 призводить до зростання смертності при ІХС в 6 разів.

Показники, що мали достовірне значення для прогнозу, були використані в багатофакторному аналізі для побудови моделі дворічної смертності у післяінфарктний період. Найбільш значущим показником, за наявності якого інші показники, що вивчалися, не підвищували статистичної достовірності моделі, був КСО до лікування. При збільшенні КСО на 1 мл ризик виникнення смерті зростав на 4%.