Статеве життя жінки і запобігання вагітності в традиційному суспільстві на прикладі українського та східнороманського населення північної частини Буковини (друга половина ХІХ — середина XX ст.)

Статеве життя жінки і запобігання вагітності в традиційному суспільстві на прикладі українського та східнороманського населення північної частини Буковини (друга половина ХІХ — середина XX ст.)

Зроблена спроба розкрити питання статевого життя жінки в традиційному суспільстві на прикладі українського та східнороманського (румуни, молдовани) населення північної частини Буковини. Мета нашого дослідження полягала в тому, щоб на основі польового етнографічного матеріалу висвітлити становище жінки-покритки, методи «витравлювання плоду» і способи контрацепції, які записані автором від респондентів під час етнографічних експедицій. В результаті вивчення зазначеної теми, ми дійшли висновку про негативне ставлення сільських громад і церкви до позашлюбних статевих стосунків, абортів (їх прирівнювали до вбивства і душі жінок, які вбили дитину ще до народження ніколи не знатимуть спокою). Серед способів контрацепції поширеними були як вживання різноманітних трав, настойок, коренів, так і певні замовляння і магічне втручання.

Народження жінкою дитини є нормальною функцією організму. Природа так потурбувалась про людину, що для народження дитини жінка майже не потребує сторонньої допомоги. Разом з тим у житті людей народження дітей можна віднести до одного з її найскладніших процесів. Це все входить у культурний процес відтворення індивідуальності. Важливим тут виступає соціальна, економічна мотивація. Хоча і сексуальну мотивацію також потрібно враховувати у появі дітей, вона також є елементом культури. Можна говорити і про суспільне значення родів, оскільки громада може існувати тільки у певній кількості окремих індивідів. Тому запліднення, вагітність та народження дітей невід'ємно пов’язані з інститутами сім'ї та громади.

Проте недотримання певних норм, а особливо в статевих стосунках різко осуджувалося традиційним суспільством і, зазвичай, вся провина перекладалася саме на жінку.

Мета даного дослідження полягає у тому, щоб на основі проведених польових етнографічних досліджень та наукової літератури висвітлити питання статевого життя жінки та способи запобігання вагітності в традиційному суспільстві на прикладі українського та східнороманського населення північної частини Буковини.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період другої половини ХІХ — середина ХХ ст. Нижня хронологічна межа пояснюється появою низки праць, в яких висвітлюються питання з обраної нами тематики. Верхня хронологічна межа зумовлена поширенням кваліфікованої медичної допомоги та втратою актуальності певних звичаїв та обрядів в родильній обрядовості українців, румунів і молдован північної частини Буковини.

Основною джерельною базою даного дослідження є етнографічні матеріали кінця ХІХ — ХХ ст., публікації вітчизняних та зарубіжних дослідників. В роботі значне місце займають експедиційні матеріали та етнографічні записи, зібрані автором на території північної частини Буковини. Вивчення теми статевого життя і становища жінки в традиційному суспільстві широко представлена в українській історіографії, проте зазначена тема на території північної частини Буковини представлена недостатньо. З середини ХІХ ст. етнографічно-дослідницька діяльність активізується і набуває поглибленого характеру. Науковий інтерес представляє опис родильної обрядовості у праці Р. Ф. Кайндля «Гуцули», де зустрічаємо методи «зігнання плоду». Не можна оминути увагою праці українських дослідниць В. Борисенко, О. Боряк, І. Ігнатенко, О. Кісь. Становище жінки-покритки і ставлення до неї суспільства знаходимо в праці буковинського дослідника М. К. Чучка «И взъять Бога на помощь».

Важливими чинниками для кожної сільської громади була стабільність і дотримання всіх сталих внутрішніх законів і приписів. Якщо хтось із членів подібної спільноти порушував встановлені норми життя, тоді на порушника чекала сувора кара. Така поведінка вважалася неприпустимою і аморальною, а також засуджувалася церквою і громадою. Уявлення про порядок передбачало суворе дотримання всіх норм звичаєвого права, ритуалу і народного етикету.

Як зазначає буковинський етнолог М. Чучко на Буковині у досліджуваний період, як і в усій тогочасній Європі, характер міжстатевих відносин засновувався на засадах християнської моралі [15, с. 141]. Церковне і цивільне законодавство виключало статеві стосунки та шлюб між кровними родичами аж до шостого коліна, забороняла їх і народна традиція. Особливу увагу звертали на цноту та дошлюбні статеві контакти. Якщо неодружена дівчина народжувала дитину, сільський суддя (двірник) разом з мошею йшов до неї додому, щоб її «завити», тобто покрити голову дівчини хусткою, яка була символом одруженої жінки. Таку жінку називали «покриткою», або «зведеницею». Після народження дитини на покритку накладали штраф — 2 золоті, які надходили до церковної або громадської каси. Позашлюбна дитина називалася байстрюк, дитина побічна, бенкарт, копил. Переважно байстрюк носив прізвище матері, якщо інший чоловік перед двома свідками не визнавав своє батьківство [15, с. 147; 16, с. 31].

Покритка мала з’являтися на людях у хустці аж поки не вийде заміж, а в церкві стояла окремо [8, с. 66]. Засміювали і засуджували батьків покритки, які не змогли правильно виховати і вберегти дочку від «гріха». Отже, можемо зробити висновок, що буковинська дівчина, яка розпочала своє сексуальне життя до весілля (а головне до церковного обряду вінчання) зазнавала загального осуду і фактично, опинялася поза громадою. Це стосується як українців, так і румунів і молдован Буковини.

За народними уявленнями жінка ставала повноцінною особою, лише реалізувавши себе як мати. Вважалося великою трагедією, якщо в подружжя не народжувалися діти. Сьогодні ми знаходимо лише поодинокі згадки про народні уявлення і вірування, які гарантували появу дитини. Більшість наших респондентів згадують, що у подібних випадках жінки зверталися в молитвах за допомогою до Матері Божої [12].

Подібної думки дотримується буковинський дослідник Г. Кожолянко. Етнолог зазначає: «Якщо жінка не могла завагітніти, то їй рекомендували здійснити паломництво до монастирів. На Буковині в кінці XVI ст. нараховувався 31 монастир, більшість з них продовжувала функціонувати і в ХІХ ст. Жителі гірської частини краю здійснювали паломництво переважно до монастирів південної частини Буковини — Солка, Молдовіца, Путна. А мешканці передгір'я і рівнинної східної частини Прутсько-Дністровського межиріччя ходили молитися до монастирів Хрещатик на Дністрі, Почаїв у Галичині, а дехто направлявся навіть до Києва — до монастиря КиєвоПечерської лаври» [11, с. 53].

Сучасна дослідниця О. Боряк відмітила, що причиною жіночих хвороб, зокрема безпліддя, було блукання матки всередині тіла. Ось чому жінка, яка не могла завагітніти, вважалося, потерпає від істерії (грецький термін hystera). Звідти ця хвороба вважалася суто жіночою [4, с. 20]. Від безплідності, жінці давали пити козяче молоко чи горілку, змішану з висушеними та розтертими статевими органами зайця [8, с. 118].

Випадки штучного переривання вагітності зустрічалися, коли поява дитини на світ була небажаною (дошлюбна вагітність дівчини, велика кількість дітей у сім'ї, бідність тощо). Що ж до абортів, то чим і якими способами позбавлялися від плоду сказати важко, адже такі методи завжди приховувалися [12].

У традиційному суспільстві ставлення до абортів було негативне. Воно формувалося під впливом релігійних настанов про цінність життя кожної істоти. Церква завжди наполягала на канонічності вчення про безсмертну душу. Витравлювання плода так само, як і аборт, означало «погублення» душі, а отже суворо засуджувалося як гріх дітовбивства, який не можна пробачити, якому немає покаяння й прощення. Відомі випадки, коли жінки самі, без сторонньої допомоги, вдавалися до «самоаборту» (пили гаряче червоне вино, вдавалися до важких фізичних, викликали кровотечу) [12, т. 1, с. 5].

У великих селах були бабки (але не повитухи), які займалися штучним перериванням вагітності (давали пити вагітній різних настоїв отруйних рослин, коріння або оперативно видаляли зародок дитини — «вишкребували плід») [12, т. 4, с. 2]. Такі дії були поза законом, оскільки дуже часто вагітна жінка після спроби бабки перервати вагітність помирала від зараження крові, безперервних кровотеч. Але дуже часто жінки намагалися позбутися небажаної вагітності самостійно. Зокрема, за свідченнями відомого українського етнографа та дослідниці з питань народної медицини українців Зоряни Болтарович: «на Буковині відвар рослини беладони вживали внутрішньо, як абортивний засіб» [2, с. 84].

Про методи переривання вагітності згадують ще дослідники ІІ половини ХІХ — початку ХХ ст. Румунки Буковини для цього вживали беладону, ріжки, шафран і листя тису. Відомі також оперативні втручання, особливо з розпеченим металевим дротом [17, с. 135]. В українців Буковини як абортний засіб використовувався також відвар з чорної мальви [8, с. 118]. В гуцулів Буковини для «викиду плоду» вживався відвар з листя барвінку або пригорілого жита [7, с. 107].

У незаможних сім'ях в умовах постійних матеріальних нестатків чи великої кількості дітей ставлення до них було доволі суворе, мабуть тому поява ще однієї дитини не була бажаною. Співвідношення двох цінностей — матеріальних статків та дитини — у народній свідомості було вкрай прагматичне, і крайній вияв такого прагматизму викладено у легенді з Гуцульщини: «Щоб багатство розводилось, жінка має свою першу дитину закопати живою (не хрещену) на тому ґрунті, на котрому хочеться, щоб багатство розводилось. Однак таке багатство держиться лиш доти, доки живе жінка, що закопала дитину» [9, с. 74].

Зенон Кузеля наводить різні приклади та рецепти «зігнання плоду». Зокрема, жінки, щоб позбутися небажаної вагітності, вживають «відвар барвінкового цвіту», чупрун-зілля, відвар з гречаної полови, відвар з півонії, шафрану, ріжків, чорнобилю, порох, мішанину солі камінної, сіркового квасу, галуну, експелєру і спіритусу. Зганяють також плід в механічний спосіб двигаючи тягарі, перехиляючись «в кадуб», перегинаючись через діжу. Також приймають теплі купелі з гірчицею або носять вузькі сорочки" [5, с. 136].

Буковинський етнолог початку ХХ ст. Дмітрій Дан, який досліджував буковинських українців, у своїй праці «Русини Буковини» писав, що дівчата та жінки, які хотіли позбутися небажаної вагітності сідали в проточну воду, незважаючи на пору року, і сиділи в ній по декілька годин до «зігнання плоду» [16, с. 12]. Але до цього зверталися у випадку крайньої необхідності і робили штучне переривання вагітності у великій таємниці, бо у багатьох народів Європи, ця справа вважалась найтяжчим гріхом [1, с. 247].

В народних уявленнях на тих, хто робив жінкам аборти, подібно до відьом, очікувала важка смерть. Отже, у разі тривалої агонії згаданих «відьом» вдавалися до спеціальних заходів, зокрема — зривання даху або привірчування в ньому дірки (Старий Вовчинець) [12, т. 5, с. 5].

Жінка, яка вбила свою дитину, на тому світі вона за кару мусила б з'їсти цю дитину, а кожної суботи труп знову відновлювався б [8, с. 43]. Слід зазначити, що мотив поїдання жінкою своєї ненародженої дитини є досить широким і трапляється в етнографічних, фольклорних та сучасних польових матеріалах. Наприклад, І. Ігнатенко в своїх дослідженнях наводить чимало подібних свідчень: «. .жінку, яка вбиває своїх дітей, порівнюють зі свинею, що їсть своїх поросят. Крім того жінка ставала винною у вбивстві не тільки своєї дитини, а й дітей, яких ця дитина могла б потім мати. Доля ненароджених дітей „на тому світі“ була невизначеною, адже вони не були хрещеними, церква не поминала їх, і вони, на відміну, від народжених та хрещених дітей, не потрапляли до Царства Божого» [6, с. 38].

Як бачимо, найбільше жінки боялися гріха. Це пояснюється тим, що кожен із членів сільської громади був невід'ємною частиною церковної спільноти. Заборонялися не лише аборти, але і контрацептивні засоби. Крім того, якщо в жінки стався викидень, то звинувачували в цьому жінку і вона повинна була прийняти в церкві молитву (тобто вважалася в цей час нечистою). Церква усіляко засуджувала (і засуджує) такі дії. Зокрема, в 2-му правилі святого Василія Великого сказано про те, що жінка, «. умышлено погубившая зачатый во утробе плод есть убийца и отлучается от церковного общения на 10 лет» [10, с. 111]. Отже, з одного боку, догматичне православне вчення сформувало у народній свідомості ставлення до аборту, як до смертного гріха дітовбивства.

Респонденти стверджують, що жінка, яка «зігнала плід», прирівнювалася до вбивці і неодмінно буде покарана (її душа ніколи не потрапить в рай). Крім того, гріх такої жінки будуть спокутувати і її нащадки.

Саме тому, щоб звільнити душу від смертного гріха такі жінки повинні нести важку кару. Так, серед інших, побутувало переконання, що жінки, які «стратили» дитину «на тому» світі будуть їх їсти. За свідченнями однієї респонденти із с. Старий Вовчинець Глибоцького району, після аборту образ її дитини з’являвся їй у вікні щоночі [12, т. 5, с. 5].

Для уникнення небажаної вагітності жінки користувалися різними способами. Українська дослідниця І. Ігнатенко (Колодюк) контрацептивні засоби, які застосовувалися у традиційному українському суспільстві, розподіляє на два види: раціональні (вживання відварів трав, коріння тощо) та ірраціональні (магічні). Можна припустити (з огляду на більшу представленість у джерелах), що частіше застосовувалися останні [6, с. 134].

За народними уявленнями, вже починаючи з весілля, можна було за допомогою магічних засобів позбавити жінку здатності народжувати. У народі вірили, що саме в цей час можна не тільки активізувати магію плодючості, а й, навпаки, відтягнути настання вагітності або ж «позбавитись» нащадків назавжди. В с. Молодія Глибоцького району зафіксовано звичай, коли молода пара має з'їсти «бочку меду» протягом одного місяця. Цей ритуал забезпечував народженість дітей в молодої пари [12, т. 5, с. 1]. Також на весіллі практикувалася традиція биття горшків, черепки від яких символізували кількість майбутніх дітей. І навпаки, не бажаючи мати дітей, наречена ховала порожній горщик [3, с. 82].

У праці «Дохристиянські вірування українського народу» вказано, що коли жінка не хоче більше дітей, то вона жертвує до церкви нову завісу на Райські Врата: як завіса зачиняє вхід, так щоб і вона була зачинена для дитини [13, с. 207].

Щоб уникнути нової вагітності, жінки також намагалися якомога довше годувати дитину груддю (Сторожинець, Чудей, Красноїльськ, Бабине, Нижні Станівці, Онут, Магала, Молодія) [12, т. 1, с. 6; т. 2, с. 7]. У 1998 р. були проведені дослідження, які довели, що ефективність даного методу 98%. Проте, як зазначають медики потрібно ще дотримуватися ряд рекомендацій: 1) жінка годує дитину лише грудьми (і не зціджує молоко для дитини); 2) дитині ще не має 6 місяців; 3) перерва між годуваннями не більше чотирьох годин; 4) в жінки ще не почалася менструація [1, с. 274]. Так як більшість не дотримувалися даних умов, то часто наступала наступна вагітність.

На початку ХХ ст. лікарня у селі була рідкісним явищем, і всі медичні послуги надавали місцеві народні лікарі. Зокрема, баби-повитухи обслуговували близько 90% жінок, і лише десята їх частина зверталася по допомогу до кваліфікованих акушерок. Здебільшого саме бабиповитухи виконували на селі роль акушерів-гінекологів. Проте, як показують етнографічні матеріали та польові дослідження, абортів вони не робили — «боялись загубити душу» дитини. Крім того, головна їх функція полягала у тому, щоб допомогти дитині народитися, а не позбавляти її життя [14, с. 273].

Вважалося, що душа з’являється ще в утробі матері, саме тому аборти прирівнювали до вбивства, а жінку, яка «загубила» дитину — вбивцею. Її гостро засуджували як односельці, так і церква. Такий вчинок вважався аморальним, тобто таким, що може нашкодити всій сільській громаді і накликати на них біду.

Отже, народження дітей було найважливішим покликанням жінки. А тому бездітність вважалася великим горем в українців, румунів та молдаван. Як бачимо, внаслідок тривалого спільного проживання згаданих етносів, відбулося запозичення певних прийомів, які використовували для успішного дітонародження. Зокрема, це стосується відвідування церков, монастирів, читання певних молитов.

Внаслідок дослідження питання про аборти та ставлення до них серед українського та східнороманського населення Буковини, то дійшли висновку, що до середини ХХ ст. до даного методу вдавалися не так часто (доказом цього були буковинські сім'ї із 12-ма і більше дітьми). Проте респонденти та деякі дослідники ІІ половини ХІХ — початку ХХ ст. згадують методи, завдяки яким жінки позбувалися небажаної вагітності. Наприклад вживали беладону, ріжки, шафран і листя тису. Серед респонденток було згадано ще використання гарячого вина, приймання гарячої купелі. Проте всі вони зазначають, що позбавлялися від дитини дуже рідко, так як боялися по-перше, осуду суспільства, по-друге, «Божої кари»; по-третє, часто від допомоги в цій справі некваліфікованих бабок, жінки помирали від зараження крові або кровотеч. Крім того жінки використовували і засоби запобігання вагітності. Слід наголосити, що значна частина таких засобів були пов’язані саме з прийомом усередину різних субстанцій. Знаходимо відомості й про те, що аборти робили не лише незаміжні, але й заміжні жінки, щоправда це було дуже рідко й лише з бідності.

Список використаних джерел

• 1. Аксенов А. П. Я — не колдун, я знахар / А. П. Сталкер. — Д.: Сталкер, 2002.
• 2. Болтарович З. Є. Народне лікування українців Карпат — кінця ХІХ — початку ХХ ст. / З. Є. Болтарович: [відп. ред. Ю. Г Гошко]; АН Української РСР, Музей етнографії та художнього промислу. — К.: Наукова думка, 1980.
• 3. Борисенко В. Весільні обряди та звичаї на Україні: історикоетнографічне дослідження / В. Борисенко. — К., 1988. — 188 с.
• 4. Боряк О. Баба-повитуха в контексті «полювання на відьом»: українсько-західноєвропейські паралелі / О. Боряк // Соціум: альманах соціальної історії. — К., 2003. — Вип.3. — С.249−262.
• 5. Грушевський М. Дитина в звичаях і віруваннях українського народа // Матеріяли з полудневої Київщини. Обробив др. Зенон Кузеля // Матеріяли до українсько-руської етнольогії. — Львів, 1906. — Т.8. — С.1−220.
• 6. Ігнатенко І. Жіноче тіло у традиційній культурі українців / І. Ігнатенко. — 2-е вид. — К.: Дуліби, 2013. — 224 с.
• 7. Кайндль Р Ф. Гуцули: їхнє життя, звичаї та народні перекази. — 2-е вид., виправ. і доп. / Пер. з нім. З. Пенюк; наук. редагування і післямова О. Масана. — Чернівці: «Молодий буковинець», 2003. — 200 с.
• 8. Кайндль Р., Манастирський О. Русини на Буковині / Переклад з нім. В. Іванюка, післямова М. К. Чучка / Р. Ф. Кайндль, О. Манастирський. — Чернівці: Зелена Буковина, 2007. — 192 с.
• 9. Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі (друга половина ХІХ) / О. Кісь. — Львів: Інститут народознавства НАН України, 2008. — 272 с.
• 10. Книга Правил святых апостол, святых Соборов Вселенских и поместных и святых отец. — М., 2004.
• 11. Кожолянко Г. К. Етнографія Буковини / Г. К. Кожолянко. — Чернівці: Золоті литаври, 2001. — Т.2. — 424 с.
• 12. Матеріали польових етнографічних експедицій, зібрані в українських та румунських селах Чернівецької області у 20 102 014 рр., зберігаються в етнографічному музеї факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. (МЕЕ ЧНУ).
• 13. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу / Митрополит Іларіон. — К.: АТ «Обереги», 1992. — 424 с.
• 14. Толстая С. Из полесской обрядовой лексики: нашлось дитя / С. Толстая // Український діалектологічний збірник: Книга Пам’яті Тетяни Назарової. — К.: Довіра, 1997. — С.287−293.
• 15. Чучко М. К. «И взъять Бога на помощь»: Соціальнорелігійний чинник в житті православного населення північних волостей Молдавського воєводства та австрійської Буковини (епоха пізнього середньовіччя та нового часу). — Чернівці: Книги — ХХІ, 2008. — 368 с.
• 16. Dan D. Credin^e poporale bucovinene // Gazeta Bucovinei. — A. 4. — № 30. — P.1−2; № 63. — P1−2; № 67. — P.1−2; № 70. — P.1−2; № 74. — P.1−2; № 79. — P.1−2; № 84. — P.1−2; № 97. — P.1−2; № 99. — P.1−2; - A. 5. — № 2. — P.1−2; № 5. — P.1−2; № 12. — P.1−2; № 17. — P.1−2; № 19. — P.1−2; № 23. — P.1−2; № 30−31. — P.2; № 32. — P.1−2; № 37. — P.1−2; № 40. — P.1−2; № 43. — P.1−2.
• 17. Zmo§ u V. Un sat bucovinean de pe valea Siretului: Patrau^ii de Jos. Marturii spirituale / Valeriu Zmo§ u. — Cernau^i: Editura Alexandra сєі Bun-Zelena Bucovina, 2006. — 400 р.