«Руська Правда» як перший юридичний кодекс

Вступ

«Руська правда» — це найбільш повний кодекс давньоруського феодального права. «Руська Правда» — найвідоміша пам’ятка давньоруського княжого законодавства, основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і права Київської Русі. Мала величезне значення для подальшого розвитку українського, російського, білоруського, а почасти й литовського права. Відомо понад 100 списків «Руської правди», які прийнято поділяти на 3 редакції - коротку, розширену та скорочену (окремі дослідники виділяють 5 і більше редакцій). Кожна з редакцій відбиває певний ступінь зрілості феодальних відносин. Вона є нетільки узагальненням попередніх правових кодексів (а саме: першого юридичного звіду — «Устав і закон руський», який сформувався на основі звичаєвого права, яке існувало у східних слов’ян ще в додержавний період, «Уставу земляного» — кодексу законів, створених батьком Ярослава Мудрого — Володимиром), а й в більшості статей доповнений самим творцем — Ярославом Мудрим. У статтях руської правди говориться про встановлення права феодальної властності, не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно: коней, зннаряддя праці та ін.

Першою редакцією руської правди є «Правда Ярослава» або «Устав Ярослава». Він складається з 18 статей, які стали основою всьго правового кодексу. Зокрема вона відбиває суспільні відносини ранньофеодального періоду, зберігає, хоча і в дуже обмеженому вигляді, ін-т кривавої помсти. Предметом правового захисту в ній є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, а захист феодального землеволодіння ще не дістав належного оформлення. «Правда Ярославичів» — це доповнення до «Правди Ярослава», яке належить його синам. У ній, на відміну від правди Ярослава, вже досить ясно відбито феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі її норми спрямовано на захист княжого феодального маєтку, земляної власності князя тощо. Тут чітко виражено природу феодального права як права привілею. В сумі ці два звіди та ще дві статті, походження яких невідоме — «Покон вірний» та «Урок мостникам» (про них поговоримо далі) утворюють повний звід давньоруського права — Руську правду. В основному Руська правда підтримує ріст князівської влади і розширення князівського суду. І навпаки, на позбавлення певного ряду прав простого люду, холопів.

1. «Руська Правда» як перший юридичний кдекс

«Руська Правда» — збірники норм давньоруського права, складені переважно в 11−12 ст.; найважливіше джерело для вивчення суспільних відносин, історії та правової системи Київської Русі. Питання про її походження, а також час складання найдавнішої частини «Р.п.» є спірним. Деякі автори відносять його навіть до 7 ст. Однак більшість дослідників пов’язують «Найдавнішу правду» з ім'ям Ярослава Мудрого. Дискусійним залишається питання про місце видання цієї частини «Р.п.». У літописі вказується Новгород, але багато дослідників називають Київ. Початковий текст «Р.п.» до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава в другій пол. 11 ст. істотно доповнили та зобмінули його, створивши т.зв. «Правду Ярославичів».

Сьогодні відомо 106 списків «Р.п.», складених у 13−17 ст., що їх прийнято поділяти на три редакції - Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку суспільних відносин у Київській державі. Коротка редакція «Руської правди» (43 статті) є найдавнішою (11 ст.). Вона складається з «Правди Ярослава» або «Найдавнішої правди» (ст. 1−18), «Правди Ярославичів» або «Статуту Ярославичів» (ст. 19−41), «Локону вірного» (ст. 42) та «Урока мостникам» (ст. 43). «Правду Ярослава» складено у 1030-х роках (за деякими дан. — бл. 1016). Норми «Найдавнішої правди» відображають суспільні відносини ранньосередньовічного періоду. Зберігається, хоч із значним обмеженням, інститут кривавої помсти, предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, її військове спорядження і челядь, відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння, «Правду Ярославичів» складено у 1050−60-х роках. Майже всі її норми спрямовано на захист князівського маєтку, земельної власності князя тощо. У ній чітко виражено специфіку середньовічного права як права-привілею. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривень, за князівського дружинника — 80 гривень. Щодо складання Розширеної редакції «Р.п.», яка є пам’яткою розвинутого середньовіччя, серед дослідників немає єдиної думки.

Її створення відносять до часу князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Розширена редакція «Р.п.» (121 ст.) включала перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно відстоювала інтереси земельної аристократії, захищала її власність на землю, закріплювала безправ’я холопів, які перетворювалися на кріпаків, визнавала обмеження майнових та особистих прав різних категорій залежного населення. Скорочену редакцію «Р.п.» більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у 15 (навіть 17) ст. Законодавство цього періоду мало досить розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях «Р.п.» говориться про встановлення права власності не тільки на землю та угіддя, але й на рухоме майно: коней, знаряддя виробництва та ін. Відомі такі види договорів: міна, купівля-продаж, позика, поклажа, особистий найм. Найповніше був урегульований договір позики, що було наслідком повстання київських низів у 1113 проти лихварів. Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб внормувати ситуацію, вжив заходи щодо впорядкування відсотків з боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Об'єктом позики були не лише гроші, але і хліб, мед. Багато уваги приділено кримінальному праву. За «Р.п.» поняття злочину трактувалось як «обида», незалежно від того, чи це нанесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Суб'єктами злочину могла бути будь-яка людина, крім холопа. За дії холопа відповідав його власник. Система покарань була досить проста і м’яка. Найбільш серйозними покараннями були потік і розграбування, коли майно злочинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общини або перетворювався на холопа. Найбільш поширеними були грошові покарання — вира і продажа. Перша сплачувалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5 до 80 гривень, друга — за ін. злочини в розмірі від 3 до 12 гривень. Смертна кара не записана у «Р.п.», але літописний матеріал свідчить про її застосування за виступи проти князівської влади і зраду князя. Так, організатори та учасники повстання проти князівської влади (70 чоловік) були страчені через повішення князем Ізяславом Ярославичем у Києві в 1068. За злочини, віднесені до компетенції церковного суду, застосовувались єпитимії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носа, вух та ін.), тюремне ув’язнення тощо.

У Київській державі не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували представники адміністрації, включаючи самого князя. Проте існували спеціальні посадові особи, які допомагали у здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивства). Судові функції виконували і церковні органи. Існував також вотчинний суд — право феодала самому судити залежних від нього людей. Судові повноваження феодала складали невід'ємну частину його імунітетних прав.

2. Цивільне і шлюбно-сімейне право за «Руською правдою»

Найбільшим пам’ятником давньоруського права й основним правовим документом Давньоруської держави був збірник правових норм, що дістав назву Руської Правди, що зберіг своє значення й у більш пізні періоди історії. Її норми лежать в основі Псковської і Новгородський судних грамот і наступних законодавчих актів не тільки руського, але і литовського права. До наших днів дійшло більш ста списків Руської Правди. Первісний текст Руської Правди на жаль до нас не дійшов. Перший текст був виявлений і підготовлений до друку відомим російським істориком В. Н. Татищевим у 1738 р. Назва пам’ятника відмінно від європейських традицій, де аналогічні збірники права одержували чисто юридичні заголовки — закон, законник. На Русі в цей час були відомі поняття «статут», «закон», «звичай», але документ позначений легально-моральним терміном «Правда». Скорочена Правда склалася в середині XV в. з переробленої Великої Правди.

Безперечно, що, як і будь-який інший правовий акт, Руська Правда не могла виникнути на порожньому місці, не маючи під собою основи у вигляді джерел права. Мені залишається перелічити і проаналізувати ці джерела, оцінити їхній внесок у створення Руської Правди. Хочеться додати, що вивчення процесу права має не тільки чисто пізнавальний, академічний, але і політико-практичний характер. Воно дозволяє глибше зрозуміти соціальну природу права, особливості і риси, дає можливість проаналізувати причини й умови виникнення і розвитку.

Формування пенітенціарного законодавства в Древній Русі почалося при становленні державності у східних слов’ян. Усі феодальні суспільства були строго стратифіковані, тобто складалися зі станів, права й обов’язки яких чітко визначені законом як нерівні по відношенню друг до друга і до держави. Іншими словами, кожен стан мав свій юридичний статус. Було б великим спрощенням розглядати феодальне суспільство з погляду визискувачів і визискуваних.

Стан феодалів, складаючи бойову силу князівських дружин, незважаючи на усі свої матеріальні вигоди, міг втратити життя — саме коштовне — простіше й імовірніше, ніж бідний стан селян. Феодальне суспільство було релігійно — статичним, не схильним до різкої еволюції. Прагнучи закріпити цю статичність, держава консервувала відносини зі станами в законодавчому порядку. Не склавшись у глобальну систему виробництва, рабство Русі одержало поширення як суспільний уклад. Джерелом рабства був насамперед полон, народження від рабині. У рабство попадали за тяжкі карні злочини (розгарбування), залежний закуп обертався в раба у випадку утечі від хазяїна і крадіжки, у рабство обертався злісний банкрут (ст. ст. 56, 64, 55Великої Правди). Стаття 110 Великої Правди встановлює ще три випадки холопства: одруження на рабі без договору, надходження в служіння ключником-тіуном без договору про волю, самопродаж у рабство, хоча б за «наготу».

У першому тисячоріччі н.е. рабство у слов’ян, за повідомленнями римських авторів, носило патріархальний характер, полонених рабів відпускали за викуп або включали до складу племені; Самі жорсткі форми притаманні рабству на ранніх етапах державності, в ІХ-Х ст. раби у слов’ян є предметом продажу і збагачення. У договорах з Візантією (Х ст.) фігурує спеціальна «челядина ціна». У XI в. у руському праві вже діє принцип, відповідно до якого раб не може бути суб'єктом правовідносин, вступати в договори. Руська Правда вважала холопів власністю пана, самі вони не мали власності. За карні злочини холопів і нанесений ними майновий збиток відповідальність по його відшкодуванню несли хазяїни. За убивство холопа покладалося відшкодування збитку в 5−6 гривень (як за знищення речі).

Хазяїн холопа за його убивство не залучався до відповідальності - за подібні випадки призначалося церковне покаяння.

У руській Правді відбилися процеси, аналогічні римському праву, де раб наділявся особливим майном (пекулієм), із правом розпоряджатися ним у господарських цілях на користь пана. У Статуті про холопів (ст. ст. 117,119 Великої Правди) говориться про ведення торгових операцій холопами з доручення хазяїв.

Клас феодалів формувався поступово. У нього входили князі, бояри, дружина, місцева знать, посадники, тіуни і т.д. Феодали здійснювали цивільне управління і відповідали за професійну військову організацію. Вони були взаємно зв’язані системою васалітету, що регулює права й обов’язки один перед одним і перед державою. Для забезпечення функцій управління населення платило данину і судові штрафи. Матеріальні потреби військової організації забезпечувалися земельною власністю. Васальні і земельні відносини феодалів, їхній зв’язок з великим князем регулювалися, швидше за все, спеціальними договорами. У Руській Правді розкриті лише деякі аспекти правового статусу цього стану. Вона встановлює подвійну виру (штраф за убивство) у 80 гривень за убивство князівських слуг, конюхів, огніщан. Але про самих бояр і дружинників кодекс мовчить. Імовірно, за зазіхання на них застосовувалася страта. У літописах неодноразово описується застосування страти під час народних хвилювань.

Наступна група статей Руської Правди захищає власність.

Установлюється штраф у 12 гривень за порушення земельної межі. Деякі дослідники вважають, що висока ставка штрафу вказує на приналежність власності феодалу. Такий же штраф випливає за руйнування бджоляників, боярських угідь, за крадіжку ловчих соколів і яструбів. Вищі штрафи в 12 гривень установлюються за побої, вибиті зуби, ушкоджену бороду, — видимо, корпоративне розуміння честі найчастіше приводило до фізичних зіткнень.

У феодальному прошарку раніше, усього відбулося скасування обмежень на жіноче спадкування. У церковних статутах за насильства над боярськими дружинами і дочками установлюються високі штрафи — від 1 до 5 гривень золота, за інших — до 5 гривень срібла.

Обов’язки селянського населення стосовно держави виражалися в сплаті податків у формі данини й оброків і участі в збройному захисті у випадку воєнних дій. На селян поширювалися державна юрисдикція і князівський суд.

У науці існує ряд думок про смердів, їх вважають вільними селянами, феодально-залежними, особами рабського стану, кріпаками і навіть категорією, подібною з дрібним лицарством. Але основна полеміка ведеться по лінії: вільні залежні (раби). Важливе місце в обґрунтуванні думок мають дві статті Руської Правди.

Стаття 26 Короткої Правди, що встановлює штраф за убивство рабів, в одному прочитанні говорить: «Ав смерді й у холопі 5 гривень» (Академічний список). В Археографічному списку читаємо: «А в смерда в холопі 5 гривень». У першому прочитанні виходить, що у випадку убивства смерда і холопа виплачується однаковий штраф. З другого списку випливає, що смерд має холопа, якого убивають. Розв’язати ситуацію неможливо.

Стаття 90 Великої Правди говорить: «Якщо смерд умре, та спадщина князю; якщо будуть дочки у нього, то дати їм придане…» Деякі дослідники трактують її атом у значенні, що після смерті смерда його майно переходило цілком до князя і він людина «мертвої руки», тобто не здатний передавати спадщину. Але подальші статті роз’ясняють ситуацію — мова йде лише про тих смердів, що вмерли, не маючи синів, а відсторонення жінок від спадщини владиво на визначеному етапі всім народам Європи.

Однак труднощі визначення статусу смерда на цьому не кінчаються.

Смерд по інших джерелах виступає як селянин, що володіє будинком, майном, конем. За крадіжку його коня закон установлює штраф 2 гривні. За «борошно» смерда встановлюється штраф у 3 гривні. Руська Правда ніде конкретно не вказує на обмеження правоздатності смердів, є вказівки на те, що вони виплачують штрафи (продаж), характерні для вільних громадян.

Руська Правда завжди вказує при необхідності на приналежність до конкретної соціальної групи (дружинник, холоп і т.д.). У масі статей про вільних людей, саме вільні і маються на увазі, про смердів мова заходить лише там, де їх статус необхідно спеціально виділити.

У давньоруському суспільстві величезне значення мала власність.

Відношення до особистості визначалося в першу чергу саме наявністю власності. Людина, позбавлена власності або яка промотала її, могла забезпечити майнові зв’язки з іншими особами єдиним, що у неї залишилося, власною особистістю.

Важливим джерелом права в Древній Русі були Князівські Церковні Статути. До нас дійшли в цілості два Статути.

Статут Володимира Святославовича й Устав Ярослава Мудрого.

Статут Ярослава присвячувався головним чином сімейно-шлюбним відносинам, злочинам проти родини і моральності. Зустрічалися покарання за ці діяння як би двоїсті і від князя і від єпископа. Майже всі покарання майнового характеру. Тільки в одному випадку передбачалася страта — ст. 13 Статуту. У цій статті установлювалася відповідальність чоловіка за двоєженство. Установлювалося покарання у 40 гривень на користь єпископа, а незаконна дружина (як правило молода) містилася в монастир. Якщо ж чоловік заподіював зло своїй законній дружині (наприклад, уб'є розсерджений на те, що його розлучали з більш молодою), то в цьому випадку, можливо, було застосування страти.

У Статут Ярослава зустрічаються статті, що носять яскраво виражений класовий характер. За зґвалтування й образу жінки встановлювався штраф, розмір якого залежав від положення потерпілої. Якщо потерпіла була дружиною або ж дочкою боярина, то найбільша сума. Якщо малого боярина, то менше, якщо простої людини, то ще менше.

Передовсім Київська Русь була розвиненою правовою державою (Ще в «Літописі врем’яних літ» зазначається, що племена, які є нашими предками жили на землі роду свого… за законами батьків своїх.): кодекс законів «Руська правда» Ярослава Мудрого став як синтезом попереднього тривалого державно-політичного й суспільно-економічного розвитку, так і основою державного життя Великого князівства Литовського та пізніших формацій і в Україні, і в суміжних державах.

Причина в характері й змісті правового кодексу: він складений на основі багатовікового звичаєвого права народу, але частина законів було конституйована (вироблена Володимиром і Ярославом); «Руська правда» чітко й принципово регулювала правові норми стосунків між членами сім'ї (батьками і дітьми, чоловіками і дружинами), роду, племені, суспільства, між русичами (в «Правді» — русинами — громадянами південної Русі) й іноземцями, між державцями і підлеглими, до того ж — у всіх сферах життя людей.

Пізніше, за Володимира Мономаха, до «Руської Правди» було внесено чимало поправок, але це свідчило про те, що правознавча культура в Київській Русі постійно розвивалася, чутливо реагуючи і на зобміну в бутті та свідомості народу, і на розвиток зарубіжного правознавства.

В «Руській Правді» виявилася демократична суть ментальності праукраїнського етносу: прагнення до поєднання волі народу (віче), законоустремлінь боярської думи та виконавчої волі князів; це також документ, що фіксує і традиційну «колективність прав та відповідальності («Аще будить русин (представник Південної Русі), любогридин (князівський дружинник), любокупчина, любоябетник (княжий службовець), любомечник (дружинник), ише ізгой (відпущений раб), любословенин (представник Новгородщини), то (в разі провини, заподіяної шкоди) 40 гривен воложите за нь»), і соціальну та індивідуальну диференціацію в суспільстві. Ще «Руською Правдою» передбачався захист прав окремої людини, а водночас — і держави.

Це було гарантом всезагальної благодаті. «Руська Правда» регламентувала права і обов’язки всіх без винятку соціальних верств і в усіх сферах життя: державній, родинно-побутовій, виробничій, конфесійній.

Зауважимо: гени такого правового статусу формувалися тисячоліттями, що добре відмінено автором «Велесової книги». Своє Право русичі узгоджували з волею Богів, а тому й мислили глибоко, гуманістично, патріотично, волелюбне, з позицій найвищої етики (честі, гідності, самосвідомості обов’язку), і в цьому сенсі - універсально.

Універсально і в тому, що волю кожного, усього племені, інтереси держави відстоювали віче, бояри, князі, які діяли однодумно та в злагоді і з нормами багатовікових звичаїв, і - новочасних законів.

Про державу можна казати, що вона демократична, якщо права та свободи громадян закріплені правовим шляхом в нормативному акті. Таким актом повинна бути конституція. І ось якраз перша конституція в Європі з’являється якраз в Україні, на основі одного з найперший демократичних режимів — Запорізької Січі. Це конституція Пилипа Орлика. Ця конституція була значним витком вгору української правової культури.

В ній з’являються норми конституційного або державного права. Тут передбачалося встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності трьох складових частин правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку) і суворо підзвітної та контрольованої судової влади. Конституція визначала фундаментальні принципи внутрішньої та зовнішньої політики майбутньої Української суверенної держави, засуджувала протекціонізм і підкуп, закріпила нечуване в феодальному суспільстві рішення про соціальне забезпечення убогих, удовиць, сиріт тощо. Хіба не логічна послідовність в правовій культурі українців?

Право власності.

У російському праві того періоду не було і не могло бути загального терміну для позначення права власності, значення цього права було різним залежно від того, хто був суб'єктом права і що представлялося як об'єкт права власності. Група статей Руської Правди захищає власність. Встановлюється штраф в 12 гривень за порушення земельної межі, такий же штраф вважається і за розорення пасіки, бобриних угідь, за крадіжку ловецьких соколів.

У староруській общині величезне значення мала власність. Відношення до особи в першу чергу визначалося наявністю власності. Людина, позбавлена власності або марнотрат, могла забезпечити майнові зв’язки з іншими лицями єдиним, що у нього залишилося — власною особою. Розрізняють власність в економічному значенні, як «полягання приналежності», і право власності, яке виникає при регулюванні діючих відносин нормами права. Відбувається юридичне визначення меж земельної власності і режиму розпорядження нею. Власникам (колективам, особам, державі), належить, в різних межах: право володіння (факт володіння), право користування (витягання прибутку), право розпорядження (визначення юридичної долі). Право власності серед феодалів визначається їх взаємним зв’язком з князем, тобто системою васальної залежності, а в селянському середовищі системою заборон. Від відмінностей цих відносин і залежить право власності. Історично раніше, мабуть, з’явилося право власності на рухоме майно (худоба, інвентар, зброя). В X-XI ст. громадські пережитки на Русі ще досить сильні. Проте, визначити форму власності досить важко через нестачу джерел. В Російській Правді, в переважній більшості випадків, йдеться про індивідуальну власність. Швидше за все, в розвинених районах, де діяло княже законодавство, вирішальну роль грала індивідуальна власність. Власник, по Російській Правді, мав право розпоряджатися річчю, вступати в договори, одержувати доходи з майна, вимагати його захисту при посяганнях. Об'єктами права власності виступає обширне коло речей: коні, одяг, зброя, торгові товари, худоба і ін.

Важче йде справа із земельною власністю, оскільки є лише обмежане коло статей ст. 70, 71, 72 ПП (ст. 34 КП), які встановлюють штрафи в 12 гривень за порушення земельної бортной межі і за знищення межового знаку (перетеса), зробленого на дереві. З точністю не можна встановити, чия це межа: селянина, колективу або феодала. Отже, всяке сільське володіння мало свої межі, затверджені цивільним правителем, і знаки їх були священні для народу.

Стаття 32 Правди Ярослава особливо підкреслює охорону княжої власності, встановивши штраф за псування княжої борти. Є думка, що вища ставка штрафу є вказівка на «дворову межу з тином» (забором), а в ст. 70 про «вервну» сільську общину, велика ставка штрафу є лише показник пошани законодавчих прав землевласників. Інші джерела свідчать про наявність в даний період індивідуального селянського господарства. Проте вони указують на існування сіл, цвинтарів, вервей, весей — сільських населених пунктів з компактними формами володіння. Ймовірно, це сусідські общини з індивідуальною формою власності, а не дворова ділянка з періодичними переділами орної землі.

У Російській Правді знайшов своє віддзеркалення процес посилення охорони приватної власності. Так, якщо в Короткій Правді величина штрафу залежала тільки від вигляду і кількості вкраденої худоби, то в Просторовій Правді (ст. 41, 41) величина штрафу визначалася і місцем здійснення злочину (чи вкрадена худоба із закритого приміщення або з поля). Ще далі в розвитку охорони приватної власності на землю йде Просторова Правда. Для неї (ст. 72) характерна велика в порівнянні із ст. 34 Короткої Правди, диференціація можливих випадків порушення межі (тут особливо виділяються бортові, ролейние, дворові межі), що дає підставу говорити про подальший розвиток феодального господарства і, перш за все, за рахунок громадських земель, зростанні випадків порушення права приватної власності в умовах соціальної нерівності, що посилюється.

Форми власності були різними. Крім сімейно — індивідуальних і громадських господарств були наступні. Княжий домен був конгломератом земель, що належали особисто князю. Він стягували там оброки, накладав інші повинності, розпоряджався землями за власним бажанням.

Відомості про княжі землі є вже в X столітті. Княгині Ользі належали села: Олгинчи, Будутіно. Володимир 1 володів селом Преславіно і населеним пунктом Берестовий. Велике значення мав фундацію державних земель, обкладених данню. Вони формувалися шляхом окняжения, військових захоплень. Державні землі охоронялися на Русі сторіччями і були важливим джерелом поповнення казни. Учені вели довгу полеміку про приналежність цих земель. Одні вважали безпосередньо державною власністю, інші - власністю селян (або общин), що мали право розпоряджатися землею, але із збереженням повинностей при переході до нового власника.

Власність феодалів виникла як приватна і заснована на княжих подарованих у вигляді доменів, боярської і монастирської вотчини. Джерелом її придбання спочатку була заїмка, освоєння вільних земель руками холопів і залежних селян. Потім головним способом придбання землі стало пряме її захоплення біля сусідських общин («окняжение і обояривание землі»). Чим пізніше редакція Руської Правди, тим більше в ній даних про розвиток феодальної вотчини, яка включала хороми власника, житла його слуг, приміщення для челяді, господарські споруди. Вотчинники привласнювали ліси, влаштовували бортні заповідники, захоплювали мисливські угіддя і промислові ділянки здобичі меду. Про це, зокрема, говорять статті 69 і 70 ПП, охороняючи інтереси власників. Охорона приватної власності - одне з призначень Руської Правди. Так, згідно статті 71 ПП, винищування знаку власності на бортних деревах вабило штраф в 12 гривень. Високий штраф означав, перш за все, захист самого принципу приватної власності.

У XI столітті літописи згадують про села народних дружинників. В XII столітті вотчини бояр були приватною власністю. Князі роздавали землі під умовою служби. Умовні тримання могли бути і в самій боярській ієрархії. В Російській Правді немає відомостей про землеволодіння феодалів, але в ній згадуються особи, що жили на цих землях: титул боярський (ст. 1), боярські холопи (ст. 46), боярські рядовичи (ст. 14)

Суб'єктами права власності можуть бути тільки люди не рабського положення. Розподіл речей на рухомість і нерухомість не знайшов юридичного оформлення, але статус рухомості розроблений в Російській Правді досить докладно. Власність, її зміст і різні види володіння не знайшли спеціальних узагальнених термінів, проте на практиці законодавець розрізняв право власності і володіння.

Власник мав право на повернення свого майна з незаконного володіння. На основі строго встановленої процедури за заподіяну «образу», призначався штраф в 3 гривни. Повернення речей вимагало свідчень свідків і розбиралося при необхідності перед «зведенням з 12 чоловік» (ст. 13, 14, 15, 16 КП; ст. 34, 35 ПП. В першому із списків Правди Ярослава сказано, що позивач у всякій тяжбі повинен йти з відповідачем на ізвод перед 12 громадянами, може бути присяжних, які розбирали обставини справи по совісті, залишаючи судді визначити покарання стягати пеню. Так було і в Скандинавії, звідки цей мудрий указ прийшов до Великобританії. Англійці дотримують його понині в судових справах.

Загальний принцип захисту рухомості і власності полягав в тому, щоб повернути її законному господарю і заплатити йому штраф як компенсація за збитки. Рухома власність (включаючи холопів) вважається в Російській Правді об'єктом повного панування власника: при суперечках про її повернення держава не накладає штрафів, сторони самі домовляються між собою. Ті, що довірили, майно рабам і холопам (для торгових операцій і т.д.) несли у разі спричинення збитків і винищування речі відповідальність перед 3-мя особами в повному об'ємі (ст. 116, 117). Іншими словами, законодавець розумів, що право власності визначається волею самого власника. Захист рухомої власності, якщо це не було пов’язано з кримінальним злочином, не носив станового характеру — кожний має право рівнозначно визначати її долю.

Зобов’язальне право.

Інститути зобов’язального права в період становлення і первинного розвитку повинні мати, і мають ряд характерних відмінностей від аналогічних інститутів періоду розвиненого феодалізму і капіталізму.

1. Перш за все, в системі зобов’язань даного періоду немає зобов’язань із спричинення шкоди. Ці зобов’язання зливалися з поняттям злочину і називалися образою.

2.У праві пізнього феодалізму і капіталізму зобов’язання вели до встановлення прав на дії зобов’язаних осіб, а не на особу. В період становлення феодалізму, під зобов’язанням розумілося право на зобов’язане лице.

3.У праві пізнього феодалізму зобов’язання падало тільки на зобов’язане лице. В період становлення феодалізму зобов’язання падало і на обличчя, що належать до сім'ї зобов’язаної особи.

4. Система зобов’язання і договорів в первинний період є вельми нескладною. Число договорів незначне: обміну, купівлі-продажу, особистого і майнового найму. Характерний, що поклажа розглядалася більшою мірою як особиста послуга, ніж договір.

5. Характерной межею зобов’язального права періоду розвитку феодальних відносин є те, що особи, що не виконали зобов’язань, перетворюються на холопів. Що стосується способів висновку зобов’язань, то вони, як правило, полягали усно, причому уживалися різні форми — литки, могорич, рукобитье, скріплення рук і. т.д. При висновку деяких договорів була необхідна присутність послухов. Мабуть, операції із землею сталі полягати письмово дуже рано.

Договір обміну.

Хоча ні Руська Правда, ні інші джерела не говорять про інститут обміну, але немає причин сумніватися в його існуванні. Договір обміну є якнайдавнішим з договорів. Він передував договору купівлі-продажу. Оскільки про договір обміну джерела в Київській державі мовчать, то дослідники не в силах встановити порядок його висновку, права і обов’язку осіб, його що уклали.

Договір купівлі-продажу.

Про цей договір Руська Правда говорить в декількох статтях. Ці статті головним чином торкаються купівлі-продажу холопів. Але їх аналіз дозволить нам взнати деякі моменти, що відносяться взагалі до договору. Про умови здійснення договору купівлі-продажу холопів говорить наступна стаття Просторової Правди: «Холопьство обелное троє: оже хто хоча купити до напівгривни, а послухи поставити, а ногату дасть перед самим холопомь». По прямому значенню цієї статті, для визнання договору дійсним необхідна присутність самого холопа і послухов. Необхідно також щоб перед самим холопом була передана ножна — порівняльно маленька грошова одиниця, вартість холопів була набагато вище їх.

Деякі дослідники вважають, що всякий договір дійсний тільки тоді, коли він вчинений у присутності двох свідків або митника. Проте з таким положенням не можна згодитися, дана вимога діяла тільки при покупці краденних речей або віщо походження яких власник пояснити не міг. Проте для запобігання вельми невигідних наслідків пов’язаних з покупкою краденних речей (втрата грошей, переданих продавцю за ці гроші), кожний повинен був прагнути купувати тільки при свідках або при митнику. Що стосується купівлі-продажу землі, міської садиби, удома-то звертає увагу на себе те, що в статтях Руської Правди абсолютно не згадуються ці речі. Проте можна не сумніватися, що для визнання такого роду договорів були необхідні особливі папери — купчі. В такій купчій указувалися покупець і продавець землі, ціна землі, що купується, а потім давався «обвід» ділянки, тобто указувалися межі.

Подальше питання, яке займало законодавство — це питання про покупку краденних речей і результату для добросовісного і несумлінного покупця. Руська Правда містить ряд статі, що відноситься до купівлі-продажу краденних холопів, а потім і іншим краденним речам (коней, худоби, одягу).

Якщо хто купував чужого, тобто вкраденого у власника, холопа, не відаючи про те, що він був вкрадений, а потім це виявлялося, то власник («перший пан») брав свого холопа, а покупець одержував гроші, але тільки після того, як присягав що не знав про крадіжку холопа. Якщо ж він купував явно краденного холопа, то несумлінний покупець позбавлявся цього права.

Ці факти виявляються в результаті зведення. Якщо хто знайде свого краденного холопа, то веде зведення тільки до третього власника. Після цього, він бере у третього власника челядина, замість свого, вкраденого, який потім бере участь в продовженні зведення, до кінця нього. Коли буде знайдений кінцевий, то власник бере свого холопа, третій власник свого, кінцевий тать повинен відшкодувати збитки.

Добросовісний набувальник може очистити себе простим свідоцтвом двох вільних свідків або митника, підтверджуючих, що він купив ці речі у певної особи — винуватця крадіжки. Якщо він не може вказати, у кого купив цю річ, проте затверджує, що купив, а не вкрав її, то факт покупки може бути підтверджений присягою свідків. Після цього законний власник бере розшукану шляхом зведення річ, але не може претендувати на повернення того, що пропало разом з нею. Добросовісний набувальник, оскільки він не знає, у кого купив річ, залишається без відшкодування збитків. Але якщо він в кінці - кінців взнає, хто був винуватцем крадіжки, то він може стягнути з нього гроші сплачені за продані речі.

Договір позики.

Договір позики піддався в джерелах, зокрема в Російській правді, досить докладної регламентації. Достатньо вказати, що ряд її статі спеціально говорить про умови визнання даного договору дійсним. Вивчаючи ці статті, ми приходимо до висновку, що форма укладення договору змінювалася залежно від осіб, що укладали заїм, залежно від суми боргу і залежно від кредитоспроможності особи. Основною умовою, для визнання договору позики дійсною є присутність послухів, які можуть у разі суперечки довести його висновок присягою.

Дослідники давно звернули увагу на особливі умови укладення договору між купцями і пояснили, чим це було обумовлено. Саме вони правильно указували, що полегшення форми операцій було викликано необхідністю збільшити товарообіг в торгівлі.

Позика могла лежати в основі так званого закупництва — особливого договору в Київській Русі. До нього винуждались малоімущі люди, які могли зроблений борг відшкодувати тільки своєю роботою.

Оскільки підставою закупництва є не тільки позика, то цей договір розглядатиметься окремо від договору позики.

Встановлення розміру відсотків по позиках є звичайно предметом особливої уваги в княжих законодавствах раннього феодалізму. Руська Правда в Просторових своїх списках також присвятила декілька статей регулюванню відсотків по позиках і встановила їх максимальний розмір. Одним з приводів для створення законодавства послужило повстання міських низів в 1113 р. в Києві, викликане діяльністю злодійських елементів. Володимир Мономах, зайнявши великокнязівський престол, скликав в Берестові нараду на якому були прийняті ухвали обмежуючі відсотки по позиках. Відсотки розрізнялися: місячні, третнії, річні. Найвищий відсоток — місячний, найнижчий — річний. Третній відсоток по своїй величині займає середнє місце. Руська Правда триразово обмежувала розмір стягуваних резов. Стягування місячних резов не обмежується при короткострокових позиках. Якщо позика була зроблена на цілий рік або договір не був виконаний протягом року, то боржник сплачував вже не місячні, а третніе резі. А потім було обмежений стягування річних резов: не дозволялося стягувати більше 10 кун на гривну.

Володимир Мономах зупинився і на понятті неспроможності під час з'їзду в Берестове. Передбачалося три види неспроможності. Перша — нещасна; обличчя піддалося «нещасної неспроможності», або через аварію судна, або через пожежу, або через розбійний напад, одержувало розстрочку в оплаті боргів. Друга — необережна неспроможність. Наслідки такої неспроможності інші: від волі кредиторів залежало чекати, поки всі збитки будуть відшкодовані особою, або продати його в рабство. Третя — злісне банкрутство. Про нього говорить стаття Руської Правди в який згадується ситуація в якій неспроможний купець узяв гроші від іншого купця, що прийшов їх іншого міста, обманом, приховавши свою неспроможність. Можна припускати, що були інші випадки злісного банкрутства.

Закупництво.

Даних про російські закупи ми майже не маємо. Не згадують про закупи ні літописи, не канонічні пам’ятники. Питання про походження закупів і, отже, єству закупництва є основним, і по ньому була виказана безліч думок. Найзначніша група дослідників — Карамзин, Мейер, Ясинській, Яковкин рахують, що в основі закупу лежить договір позики, підкріплений заставою особи боржника. Інша група дослідників вважає, що закупи були найманими робітниками. Третя група намагається примирити дві попередні, кажучи, що закупничество було родом особистого найму сполученого з позикою. Четверта думка — закупи — це люди, що живуть на чужій землі, і зобов’язані платити за неї роботою.

Перш за все, потрібно з’ясувати, звідки відбувається назва інституту закупництва. І Руська Правда дає достатній матеріал для вирішення цього питання. Саме в її двох статтях згадується те, що лежить в основі закупництва — купа. Залежно від того, як дослідники розуміють слово «купа», вони звичайно вирішують питання про походження і єство закупництва. На думку більшості дослідників, купа — це узята від пана сума — борг. На думку інших — купа — узята вперед заробітна платня. На думку третіх, не закуп бере купу від пана, а пан від закупу, причому тут два варіанти: 1-натуральна дань, 2 — феодальна рента.

Проте, аналіз статі про купу, так і всього комплексу законодавства про закупи, приводить до висновку, що в основі купи, а, отже, відносин закупництва, лежить боргове зобов’язання, через яке, закуп повинен знаходитися у відносинах залежності від свого пана. Сукупність умов і посилок закупництва в літературі звичайно називається «самозаставою», але це поняття далеко не адекватно єства даного інституту; він набагато багатогранніший, ніж ті відносини, які асоціюються з цим словом.

Виникає питання — коли і за яких умов може виникнути боргове зобов’язання, що лежить в основі закупництва? Воно може з’явитися

1).При позиці

2).При отриманні наперед заробітної платні

3).При віддачі батьком свого сина в кабалу за борг

4).При несплаті винагороди за правопорушення

6).При несплаті раніше зробленого боргу, коли кредитор має право продати боржника в повного холопа.

Проте, не дивлячись на різноманітність умов, при яких міг виникнути закуп, основним джерелом була позика і, у меншій мірі, наймання.

Отже, що ж перетворює, боргове зобов’язання в купу, людини в закупу? Боргове зобов’язання перетворюється в купу при певних формальних моментах. Воно повинне бути оформлено при послухах, при оголошенні влади і повинне фіксуватися письмово. Тільки за цих умов простий боржник міг бути перетворений в закупу. Відповідно з цим повинен бути вирішено питання про види закупів. Оскільки закупами при певних формальних умови могли стати різні суспільні елементи (збанкрутілі купці, ремісники, селяни), остільки закупи могли експлуатуватися по-різному. Купці могли брати участь в торгівлі пана, ремісники працювали по своїй спеціальності, а селяни, які складали основну масу закупів, працювали на роле (ріллі).

Договір поклажі.

Про договір поклажі мовитися тільки в одній статті Руської Правди: «Аже хто поклажа і кладеть біля кого-любо, то ту послуху не начнеть клепати, тому ити роти, у кого-то лежав товар; еси біля міні поклав, зане ж йому в бологодел і ховав товар біля того».

Завдяки слабкості товарообігу в Київській державі не було потреби в особах, які б зробили зберігання товарів своїм заняттям. В цих умовах зберігання вважалося просто дружньою послугою, за не було прийнято платити особливу винагороду. Як видно з тексту статті, для здійснення договору не була потрібна присутність послухов. Але якщо особа поклало товар затверджувала, що їм належало більше, то, тому, що прийняв на зберігання давалася можливість очистити себе присягою.

Договір майнового і особистого найму.

Руська Правда і інші пам’ятники Стародавньої Русі абсолютно не згадують про майновий найм, але немає ніякого сумніву в тому, що такі договори складалися і предметами таких договорів були житлові і торгові приміщення. При тому розвитку зовнішньої торгівлі, який спостерігався в Київській державі, купці, проводячи торгові операції, поза сумнівом, потребували тимчасового житла, складських приміщень і місць для торгівлі.

Вельми мало матеріалу ми маємо і відносно договору особистого найму. Якнайдавніша Правда говорить лише про платню мостнику за лагодження моста і лікарю за лікування рани. Нарешті в карамзинском списку дається матеріал, що дозволяє встановити розмір річної оплати роботи «дружини з дщерью», а саме по гривні на літо. От і все, що мовитися про найм в Російській Правді.

Але вже в більш пізній час — до кінця XII або початку XIII в. — виникає назва для найманого робітника, а саме, наймит. Це назва і раніше привласнювалося закупу, але тепер воно вже позначає інші відносини — відносини найму.

Унаслідок недоліку матеріалу про наймитів ми не можемо зі всією повнотою встановити їх положення в суспільстві. Але, поза сумнівом, положення наймитів наближалося до положення залежних людей, особливо, наймитів, що працювали на землі. Наймання було формою експлуатації, яка швидко переростала у феодальну. Наймит щохвилини міг втратити свободу, і перетворитися у феодал — залежної або навіть кріпосної людини.

Далі, дуже характерно, що Руська Правда називає роботу по найму сиротьей, тобто застосовує похідне від слова сирота, яким згодом називатиметься феодально-залежне і кріпосне населення. Але особливо свідчать про положення наймитів, як розряду суспільства, статті Правосуддя митрополичьего. Тут укладачу або законодавцю довелося спеціально відзначити, що наймит ще не кріпосний; він може розірвати договір, сплативши подвійний завдаток. Захищаючи наймитів в цьому відношенні, законодавство, проте, було вимушено згадати, що наймит, що втік без сплати подвійного завдатку, прирівнювався до холопа. Поза сумнівом, що чим далі розширявся і заглиблювався процес феодалізування, тим більше було приводів для поступового втягування наймитів до складу феодально-залежного населення.

3. Спадкове та сімейне право

Основним джерелом для з’ясування норм спадкового права в Київській державі є Руська Правда, яка присвятила цьому питанню ціла десять статі, висловленої досить докладно. Ці статті дозволяють високу оцінку рівню розвитку спадкового права. Російському праву XI—XII вв. знайоме спадкоємство згідно із законом і по заповіту (ряду). Дуже багато уваги надається положенню дружини, господинею, що залишилася, після смерті свого чоловіка. В нормах спадкового права і розкриваються ті глибокі зсуви, які відбулися в системі особистих і майнових відносин подружжя, батьків і дітей. Вельми характерний стиль статі про спадок Руської Правди. Він носить яскравий дидактичний — повчальний — характер.

Спадкоємство по заповіту.

В історико-юридичній науці було два погляди на з питання про заповіт в Київській Русі. По одному погляду спадкоємства по заповіту тут не існувало; так званий ряд, про який мовитися в Російській Правді, насправді не заповіт, а розподіл майна між законними спадкоємцями. На іншу думку спадкоємство по заповіту вже було відоме Російській Правді і піддавалося ретельній регламентації.

Спадкоємство по заповіту передбачалося статтею 83 Просторової Правди, яка за Троїцки м списком читається так: «Аже хто вмираючи розділити будинок свій детем, а на самого частина дати душі». За Синодним списком стаття читається інакше: «Аже хто, вмираючи, розділити будинок, не тому ж стояти, чи паки без ряду померти, то все детем, а на самого частина дати душі».

Неважко бачити, що читанню того або іншого списку віддавалася перевага представниками різних думок про спадкоємство по заповіту. Прихильники погляду, що в Київській Русі було відсутнє право спадкоємства по заповіту, базувалися на читанні даної статті в Троїцком списку. Вони вважали, що по цій статті спадкоємці вже визначені - діти.

Прихильники існування заповіту спиралися на читання даної статті за Синодним списком, указуючи, що в ній взагалі не вказані особи, між якими розділ повинен відбутися. Можна припускати, що вмираючий міг відмовити і дітям, причому це підтверджується і другою частиною статті, в якій сказано: «без ряду помре, то все дітям», тобто в заповіті може бути залишено не все дітям.

Дуже добре підтверджує існування звичаю робити заповітні розпорядження стаття 93 «А матерня частина не надобе дітям; але кому мати дасть, тому ж взяти; чи дасть всім, а вси розделять, чи без мови померти, то у кого будеть на дворі була і хто ю годував, то тому і взяти». Отже, поки мати не втратила мови, вона розподіляла своє майно між спадкоємцями на випадок смерті.

Приведена стаття говорить про право матері робити заповітне розпорядження і обирати спадкоємця серед всіх синів або навіть дочок. І це в Київській державі, де, як було вказано, положення жінки було приниженим. Тим більше міг робити подібні розпорядження батько, глава сім'я.

Питання про те, була яка форма заповітів в даний період, ніколи не ставилося серйозним чином історико-юридичній науці. Оскільки письменність була слабо поширена, то письмова форма не була обов’язкова, особливо в XI в.

Спадкоємство згідно закону.

Питання про існування різних порядків спадкоємства згідно із законом жваво обговорюється в історико-юридичній літературі. Головне питання було про відмінності в праві спадкоємства смерда і боярина, про існування яких мовиться в Російській Правді.

Наявність в Російській Правді двох статі трактуючих спадкоємство після смерда і після боярина, спонукає згодитися з тим, що ми дійсно маємо два різні порядки спадкоємства. Як же пояснювалося виникнення двох різних порядків спадкоємства на Русі?

Можна сказати, що Руська Правда говорить про два порядки спадкоємства: у общинників (смердів) і вотчинників (бояр). Виходячи з цього, порядок спадкоємства у смердів грунтувався на відвічному народному звичаї, а другий порядок — на новому праві, тобто порядок заснований на виключенні із загального правила.

Також можна пояснити існування двох різних порядків спадкоємства виходячи з теорії родового побуту «майно простої людини, смерда, йшло князю, тому що князь Рюріковіч заобмінув для смерда колишнього родоначальника».

Статті Руської Правди характеризують положення, що знаменує перехід від родових відносин до споріднених.

Деякі дослідники вважають, що в більш ранній час (очевидно, до появи статі про спадок Руської Правди) право князя на спадок застосовувалося не тільки до смердів, але і до княжих дружинників, що знаходилися в безпосередніх відносинах до князя. Все надбання дружинників могло вважатися придбаним службою князю. Отже, статті Руської Правди про спадкоємство після бояр говорять про зміну нових норм.

Обидві статті про спадкоємство, перш за все, схожі в тому, що і та і інша, визначають умови: перша — коли виморочна наступає, друга — коли та ж виморочна не наступає; тільки перша визначає умови ненастання негативно, а друга — позитивно.

Виникає питання, як регулювалося спадкоємство за законом інших груп населення: міського населення — купців і ремісників, духівництва і. т.д.

Це вельми важливе в історії російського права питання треба вирішити таким чином. Статті Руської Правди про спадкоємство після смердів і після бояр з’явилися в результаті процесу феодалізування. Під смердами треба розуміти ту групу общинників, яка раніше інших стала ставати залежною, спершу від князя, а потім від боярства і церковних установ. Зростання цієї залежності і зумовив домагання князя на майно смерда, що не залишив після себе синів. Ці домагання і законодавче забезпечення цих домагань зовсім не є особливістю російського феодального права. Ці домагання в західноєвропейському феодальному праві одержали назву так званої мертвої руки. Але і в історії південного і західного слов’янства ми зустрічаємося з подібними домаганнями.

Якщо поглиблення феодальних відносин і разом з ними феодальній залежності зумовили домагання князя на майно смерда і видання відповідної норми, то той же процес зумовив розширення прав феодалів на майно і забезпечення цих прав, що належить їм, виданням особливої статті. Словом, поява тієї і іншої статті викликана процесом феодалізування. Це норми нового — феодального права. Ті ж елементи, які не входили в ці два розряди княжих людей, в області спадкового права регулювалися нормами звичного права. Оскільки по Статуту Володимира, юрисдикції церкви належали справи про спадок, то природно, що вона вирішувала ці тяжби (тим більше так званих церковних людей) на основі візантійського спадкового права. Тут треба наголосити на групі білого духівництва, яка особливо повинна була підкорятися нормам візантійського права. По Статуту Володимира «беззатчина» церковних людей йшла митрополитам і єпископам.

У складі Руської Правди знаходилися не тільки статті, які говорили об беззатчине смердів і бояр. Там мовилося і про спадок дружин, про легато на користь церкви і ін. Хоча ці норми видавалися, маючи зважаючи на, людей, що належать до княжого суспільства, — бояр, дружинників, смердів, але ці норми цілком могли регулювати права спадкоємства і інших груп населення. Отже, була цілком можлива рецепція цих норм для всього суспільства Київської держави, їх розповсюдження не тільки на княжих людей, але і на людей боярських, на купців, ремісників і ін.

Спадкоємство висхідних і бічних родичів.