Формулювання цілей статті

Метою статті є дослідження культурологічних особливостей співацької діяльності майбутніх учителів музики у процесі фахового навчання.

Виклад основного матеріалу дослідження

Домінантним завданням сучасної мистецької освіти є підготовка майбутнього вчителя до духовного і фахового самовизначення, можливість самостійної взаємодії з динамічним світом у професійній діяльності. У зв’язку з цим, великого значення набуває здатність педагога допомогти студенту усвідомити і розвинути свої здібності, які необхідні для особистісної самореалізації. Основною метою державної політики в галузі освіти є створення умов для розвитку особистої і творчої самореалізації кожного громадянина України, оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних наукових досліджень та вимог суспільства.

Безперечно, що спів — це, передусім, володіння співацьким голосом. Вокальне навчання припускає «учений» спів (за висловом В. Антонюк) [1, с. 7]. Такий спів, як підкреслює А. Саркісян, «має свою логіку, свої закони виразності, вимагає свого звучання голосних, своєї особливої манери вимовляння приголосних, своєї інтонаційної структури, тобто своїх специфічних координацій у роботі голосового апарату» [8, с. 27]. Саме такий спів є предметом нашого дослідження і саме вокал вивчає процеси, які поєднуються в співі, — акустичні якості звуку, біофізичні механізми голосотворення, психологічні аспекти пізнавально-творчої діяльності та педагогічні чинники управління співацьким процесом.

Статус педагогічної науки дає можливість розглядати формування концептуальних основ культурологічних особливостей вокальної педагогіки у контексті цілісної системи освіти через формування світоглядних, дієвих і творчих якостей особистості, через конкретний об'єм спеціальних знань, умінь і навичок, сконцентрованих у змісті спеціальної вокальної підготовки студентів.

Широкі можливості творчого розвитку надає навчання вокалу тому, що воно пов’язане із залежністю дії, емоцій та свідомості через функціонування голосового апарату як найбільш розвинутого засобу вираження внутрішнього стану суб'єкту. За висловом В. Морозова [6, с. 111], емоція — це ключ до естетичних чудес співацького голосу. Емоційне сприйняття співу видатних виконавців (так званий еталон академічного співу) не залежить від мови співаків, стилю музики, рівня підготовки слухачів, бо воно ґрунтується на голосових сигналах домовної комунікації, які присутні у співі та адекватно сприймаються усіма расами та націями. У цьому процесі активізуються глибокі еволюційні механізми голосу людини.

Музичні емоції народжуються за допомогою нервово-м'язової системи голосового апарату, яка складається з найтонших та багатоінервованих м’язів [6, с. 6]. Голосовий апарат виконує функцію співпереживання, без якої неможливе сприйняття музичного мистецтва. Д. Огороднов стверджує, що саме голосовий апарат, а не слух, в цілому є органом сприйняття музики. Так, вокально виховані слухачі більш емоційно сприймають тембри музичних інструментів, відчувають і усвідомлюють їх місце й значення у палітрі засобів художньої виразності [7, с. 106]. У процесі сприймання виявляється співтворча активність особистості. Дана властивість зумовлює визначальну характеристику співу як наймасовішого виду музичного мистецтва. Завдяки цим своїм особливостям спів виступає основою системи музично-естетичного виховання особистості, її художньо-творчого розвитку.

Останнім часом інтонація голосу людини розглядається як дійовий засіб концентрованого впливу на людську спільноту. В. Морозов у своєму дослідженні вивчає голос людини як фізичний феномен і підкреслює існування інтонації голосу у часі як потік, згусток найскладнішої інформації [6, с. 117]. Навколо голосу людини як голограми її духовного світу точаться диспути представників музичної, театральної педагогіки. У них ми знаходимо підтвердження важливості мовної інтонації під час передачі всіх внутрішніх рухів душі (емоцій, які переплавляються у жести, міміку і мають велике інтонаційно-інформаційне значення) (В. Нікітін).

Музика як феномен суспільної свідомості, входить у логічний та ієрархічний ряд явищ природи, заснованих на фізичних інформаційних законах. Людина, за висловом І. Калмикова — «звучащий мікрокосм», випромінюючий біоритми, які є звуковим феноменом — джерелом низькочастотних звукових коливань. Звук голосу — одна з форм енергії. Ця енергія, котру породжує голосовий апарат людини, розповсюджується з великою швидкістю, що призводить у коливання молекули повітря з певною амплітудою, частотою та силою. Від частоти коливання великою мірою залежить висота звуку, а від амплітуди коливання — його сила. Щоб зрозуміти природу звуку, його акустичні та фізіологічні особливості, необхідно перш за все, досконало вивчити мовний апарат, знати його побудову та упорядкування і вільно ним володіти.

Останні дослідження біологів (К. Судаков) свідчать про те, що інформаційне середовище організму створює свого роду інформаційні екрани: голографічний екран — у сітківці ока, кортієвому органі внутрішнього слуху, в рецепторі язика, у цитоархітектоніці мозку (в молекулах ДНК і РНК тощо). У результаті формується єдиний інформаційний екран організму, який відображає різні сторони діяльності складових його систем адаптації до мінливих умов навколишнього середовища. Ритмічні та звукові прояви людини, звукоутворення та сприйняття звуків як вираження життя — особливий ступінь енергоінформаційної еволюції свідомості, яка залежить від форми дії та яка безпосередньо переходить у форму розвитку.

Музика як «абсолютний центр нашого існування» (С. Коллінз), «космос мистецтва», «відображення логіки змін емоційних станів» (Б. Асаф'єв), як «філософія звуків» (Г. Білан), як «емоційне пізнання» (Б. Теплов), є важливим проявом свідомості, особистісного виду мислення та — на ранніх вікових етапах розвитку дитини — передмовним, оскільки мозок людини здатен до її сприйняття вже з моменту народження.

Спираючись на існуючі наукові теорії інформаціології доцільно характеризувати музичний звук не тільки як акустичне явище, а здебільшого, як специфічний художньо-музичний феномен, який має значну інформаційну ємність [5, с. 11]. На думку В. Медушевського, «звук — елементарна „часточка“ інформаційного коду живої істоти, яка видає і сприймає його» [5, с. 11]. В. Медушевський дає таке остаточне визначення цього явища: «Музичний звук — найдрібніша виразна часточка музики,… голограма духовного світу, відображеного в ній світовідчуття народів та епох» [4, с. 11]. Підсумовуючи осягнуте, він говорить про те, що звук це «голограмма всього, що створює повноту світовідчуття» [5, с. 10].

Мистецтво співу є складним психофізіологічним актом, адже голос під час співу ніби перетворюється на музичний інструмент, що натхненний думкою, словом та дією згідно з складними фізіологічними законами. Ці закони розглянуті у дослідженнях учених, які розкривають таємниці співацького процесу. Так, в існуючих фундаментальних працях В. Антонюк, Д. Аспелунда, Л. Дмітрієва, О. Коміссарова, Д. Люша, Р. Юссона, Ю. Юцевича та ін., розглядаються технічні аспекти постановки голосу, подані відповіді на запитання, що стосуються фізіології побудови голосового апарату та функціонального зв’язку основних аспектів голосотворення.

Орфоепічні норми звуковедення і систематизація навчального матеріалу викладена в наукових дослідженнях В. Багадурова, Л. Дмітрієва, Д. Євтушенко, О. Коміссарова, В. Морозова, А. Саркісяна та ін. Психологічні норми роботи над вокальною інтонацією розробнені В. Єрмолаєвим, К. Злобіним, Р. Юссоном та ін. Знання законів і норм голосотворення, побудови голосового апарату, біофізичних і орфоепічних основ вокальної мови, особливостей та закономірностей виконавського процесу — всі ці знання повинні бути фундаментом для оволодінням майбутнім фахівцем основ співацької техніки. Таким чином, засвоєння теоретичної бази вокальної педагогіки є одним із важливих напрямів вокального навчання майбутніх учителів музики.

Якщо формування технічних навичок у майбутніх фахівців є першоосновою вокального навчання студентів, то його основним завданням має бути розвиток вокально-виконавських умінь та навичок. Виділяючи, (умовно), теоретичні, технічні та виконавські напрями вокального навчання майбутніх учителів музики, доцільно зазначити, що у комплексі вони зорієнтовані на кінцевий результат вокального навчання — сформованість співацької майстерності, яка, у свою чергу, є результатом засвоєння студентами норм, традицій та цінностей вокального мистецтва і ґрунтується на розвитку в них технічних навичок, які повинні формуватися не тільки на власних відчуттях, але і на усвідомленні теоретичних принципів голосотворення майбутніх фахівців.

Проте засвоєний комплекс вокальних знань, умінь і навичок не є достатнім для успішного формування у майбутніх учителів музики вокальної культури, оскільки специфіка фахової діяльності вчителя вимагає оволодіння методичними прийомами вокально-виконавської діяльності, спрямованими на керівництво співацьким розвитком школярів. Адже специфіка формування вокальної культури майбутніх учителів музики полягає в їх методичній підготовці, а саме: в оволодінні знаннями про вікові особливості розвитку та охорони співацького голосу школярів; в умінні оцінювати музично-естетичні якості співацького звуку у дорослих і дітей, відповідно до сучасних вимог академічного вокального інтонування;

у розвитку вокального слуху школярів; в оволодінні методами вокального навчання з урахуванням особливостей голосотворення у школярів; у засвоєнні прийомів впливу на процес формування співацького голосу; у вихованні навичок методичного аналізу навчально-репертуарного матеріалу, тощо.

Культурологічна підготовка майбутнього вчителя музики є важливою передумовою якості його викладацької діяльності та вищої мистецької освіти в цілому. У це поняття ми вкладаємо розуміння діяльнісного джерела існування фахівця, адже воно вимагає накопичення суми спеціальних теоретичних знань і практичних навичок, поглибленого ознайомлення з методичними засадами і сучасними технологіями обраної спеціальності, формування важливих моральних і фахових якостей особистості майбутнього учителя музики, сукупність яких дає можливість творчо-активно працювати у обраній музично-педагогічній сфері. У цю дефініцію ми також вкладаємо поняття якісної підготовленості майбутнього фахівця різних рівнів кваліфікації в галузі вокального мистецтва.

Культурологічна спрямованість майбутнього вчителя, на думку І. Зязюна, визначає систему ціннісних уявлень для кожної людини і регулює її індивідуальну, соціальну поведінку, є базою для постановки і здійснення пізнавальних, практичних, професійних і особистісних завдань. Адже культура є вираженням досягнутого людством рівня історичного прогресу [3, с. 13].

Доречно зазначити, що за Конфуцієм (IV-V ст. до н. е.), культура — це перетворення «переробка» звичайної людини на вищу істоту через особливі тренування в засвоєння давніх текстів, вивчення яких слід починати з найскладнішого: конфуціанського канону [4, с. 146]. Основою життя суспільства Конфуцій вважав те, що відрізняє людину від тварини, що закладене у самій природі людини і становить сутність цієї природи. Це — «життя», справжнє людське начало, що проявляється в «щирості і співчутті» до інших: «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі» [4, с. 139]. Згодом найбільший з послідовників Конфуція Мен-Цзі (372−289) додав до цієї тези положення про «обов'язок», що регулює любов до інших.

У китайській прадавній культурі особливе місце посіло поєднання каліграфії, поезії, музики і живопису (гохуа — розпис водяними фарбами на шовку або паперових свитках). Ієрогліфічна кодова система давала можливість за допомогою цих різновидів мистецтв відображати життя людини в найпотаємніших рухах його душі, якнайповніше відтворювати її прагнення до злиття мистецьких проявів з мистецтвом життя. Особливого значення Конфуцій надавав вокальній музиці як завершальній ланці поняття «лі», тобто зразкової поведінки, що заснована на вищому осмисленні ідеалу стародавньої культури. Таким є основний принцип усієї конфуціанської культури «вень-хуа». Цей підхід у порівнянні з основним європейським навчальним каноном: «від простого — до складного» — досить неоднозначний. На думку В. Антонюк найадекватнішим підходом до характеристики вокальної культури є визначення її як системи надбіологічних засобів регуляції співаючої людини [1, с. 73].

За визначенням С. Гончаренка, культура — сукупність «практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які відображають історично досягнутий рівень розвитку суспільства й людини і втілюються в результатах продуктивної діяльності. У вужчому розумінні культура — це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє функціонування. Водночас під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людей, а також рівень оволодіння якоюсь галуззю знань або діяльністю [2, с. 248].

Узагальнюючи думку дослідників, доцільно визначити, що культура — це свідома, цілеспрямована творча активність індивідів і співтовариства: прагнення підтримати традиції, покращити і впорядкувати життя, здійснити якісь перетворення, протистояти руйнівним антигуманним тенденціям. У педагогічному розумінні поняття «культура» використовується як джерело, з якого наповнюється зміст освіти. Вона виступає «соціальним регулятором» духовних і матеріальних цінностей людини «як носія й творця культури, а освіта розглядається в якості цілеспрямованого способу опанування культури». Якщо розглядати освіту в контексті культури, то слід розкрити специфічність людської діяльності, що характеризує її як особистість — це культурні цінності, особистісні смисли, форми технічного виробництва і презентації, соціальні функції і форми розповсюдження продуктів художньо-естетичної діяльності.

Професійна культура вчителя включає в себе індивідуально вироблені стратегії, засоби орієнтації в дійсності, технології переводу ідей Культурологічні особливості співацького навчання майбутніх учителів музики у матеріальні цінності. На думку І. Зязюна найбільш важливими складовими професійної культури є: системний світогляд і модельне мислення; праксеологічна, рефлексивна та інформаційна озброєність; компетентність спілкування й управління; конкретно-предметні завдання [3].