Виклад основного матеріалу

У пошуках витоків української педагогічної думки варто зануритись у глибину століть і пригадати, що християнізація Русі принесла такі важливі постулати освіти і виховання як любов до ближнього, повага до старшого, покора Богові, віра, надія, відповідальність, значення праці в житті людини тощо. У XVII — ХІХ ст. культурний вплив Західної Європи в розвитку українських земель, зумовив суттєві зміни у соціальній, культурній та духовній сферах життя. Відбулась переорієнтація на західноєвропейські духовні цінності із одночасним збереженням здобутків давньоруської духовності. Відштовхуючись від греко-слов'янської традиції в українських землях, поширилась ідея про прилучення до здобутків західноєвропейської культури, що вплинуло на діяльність братських шкіл, зміст професійної діяльності та творів українських гуманістів і просвітителів.

Літературна та педагогічна спадщина початку XVII ст. залишила мало пам’яток, які містили в собі основні педагогічні та морально-етичні засади. Саме тому цінними є праці Памви Беринди, який був автором «Лексікону славеноросского и имен тьлкованія» (1627 р.). Створення цієї роботи було зумовлено передусім потребою культурного озброєння українського народу, піднесення освітнього рівня. Впродовж 30 років педагог опрацьовував матеріал до словника, використовуючи при укладенні відомі праці М. Грека, М. Ритора, Л. Зизанія та давньоруські словники. Але основний, базовий матеріал вчений використовував із святого Письма — Острозької Біблії (1581 р.), багатомовної Біблії (1587 р.). На початку XVII ст. в Україні існувало порівняно чітке поняття про педагогіку, предметом якої є виховання, навчання, освіта. Тому, значна частина слів «Лексикона…» присвячена педагогічній термінології. Наприклад, вихователя педагог називає педагогом, дітоводцем, пестуном, а вчителя братських шкіл — граматиком, дітоучителем, дияконом. Цікавим є визначення П. Бериндою вікових груп дітей: «пеленчатко», «немовлятко», «дитя», «дітище», «чадо», «отроча», «юноша» тощо.

Педагогічна термінологія словника Памво Беринди дає змогу вивчати педагогічну та психологічну термінологію України початку XVII ст. [15, 19].

Мелетій Смотрицький — відомий педагог, громадсько-релігійний і культурний діяч. Серед спадщини митця окремої уваги заслуговує «Граматика слов’янська» (1618), широковідомого шкільного підручника того часу За глибоким переконанням педагога, граматика навчить читати й писати слов’янською, а також легко розуміти прочитане. За своїм змістом підручник є книжкою з теорії граматики, що ввібрала в себе досягнення європейської граматичної думки. Детальний аналіз цієї роботи може стати джерелом для формування наших уявлень про навчання книжково-письмовій мові у східнослов'янській культурі XVII ст.

Постать Мелетія Смотрицького є найяскравішою й певною мірою суперечливою в історії української суспільної думки першої половини XVII ст. Своїми полемічно-педагогічними творами він намагався віднайти правильний шлях до відродження національної свідомості українського народу, стати на захист церковної освіти, що дає підстави зарахувати видатного діяча до когорти великих гуманістів-просвітителів, освітян і патріотів України [11; 13, 50 — 51].

Григорій Сковорода, безсумнівно, найвизначніша, найславетніша постать в Україні доби Просвітництва. Сучасні словники й енциклопедії іменують його філософом, поетом і прозаїком, педагогом. Для розуміння впливу Сковороди на хід освітнього процесу в Україні XVII ст. та на подальший розвиток вітчизняної педагогічної науки, звернемося до філософії просвітителя [9, 28 — 40].

Надзвичайно важливу роль у самопізнанні, самовстановленні духовності людини Г. Сковорода відводив вихованню. На його думку, головне завдання педагога-вихователя — розкрити закладене природою покликання учня (схильність, здібності до якоїсь діяльності - хліборобства, науки, мистецтва, спорту, торгівлі, управління тощо). Учений вважав, корисним для себе (і для суспільства) буде тільки той, хто пізнав свою природу Тоді людина розуміє свою місію, своє покликання на землі й виробляє для себе спосіб життя, в основі якого лежить «споріднена праця». Тільки так людина може самоствердитися і самореалізуватися, а значить — стати щасливою [13, 28 — 40].

Свої педагогічні ідеї Григорій Сковорода докладно розкриває в листах до учня М. Коваленського та в кількох трактатах-притчах (насамперед — «Вбогий Жайворонок» (1787 р.) та «Вдячний Еродій» (1787 р.).

Григорій Сковорода якісно розвинув, підніс на один рівень із тогочасними західноєвропейськими зразками українську філософію, педагогіку, літературу.

Звернувшись до періоду активізації національновизвольного руху в Україні кінця XIX — поч. XX ст., ми побачимо, що навіть для нашого часу ідеї в суспільній думці та педагогіці, пов’язані, насамперед з іменами просвітителів І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Павлика, В. Стефаника та ін.

Серед педагогів цього періоду особливе місце посідає Борис Грінченко. Його заслуги в розвитку педагогіки не викликають заперечень [8, 39].

Наприкінці XIX ст. Борис Грінченко влився в бурхливий потік наукового, літературного громадського життя — як письменник, педагог, перекладач, мовознавець, критик, публіцист, видавець. Він свідомо засвоїв кращі надбання світової педагогічної думки і поєднав їх з національними традиціями виховання та формування особистості, з потребами духовного відродження української нації. У своїх науковопедагогічних, публіцистичних роботах, художніх творах, що торкаються проблем освіти, він визначив усі найважливіші аспекти наукової педагогіки (мета, завдання, принципи, зміст, форми й методи навчання та виховання дитини). Чимало уваги приділено і загальнокультурній, професійній підготовці вчителя. Цілісний образ учителя національної школи, що постає з усієї наукової й літературної спадщини вченого й письменника, органічно доповнюється його власною педагогічною діяльністю.

Як педагог Б. Грінченко відзначався прогресивними поглядами, дбав про розвиток національної школи з широкою програмою, гостро критикував існуючу систему освіти. Педагогічний досвід, Борис Грінченко узагальнив у роботах — «Яка тепер народна школа на Україні» (1896 р.), «Об украинской школе» (1905 р.) [2], та інші. Він створив для шкіл «Українську граматику до науки читання й писання» (1907 р.) [2], «Перед широким світом» (1907 р.) [3].

В українській педагогіці Б. Грінченко залишив глибокий і чіткий слід. Те, що безпосередньо торкалося його педагогічної діяльності, він знав досконало, був обізнаний у літературі, педагогіці, психології, і не тільки у вітчизняній, а й у зарубіжній. І ці знання плідно використовував на ниві освіти. Б. Грінченко склав реєстр науково-популярних книжок з різних галузей знань, які пропонував застосовувати як навчально-методичний матеріал, створив оригінальну і найдосконалішу на той час правописну систему, що лягла в основу «Найголовніших правил українського правопису» [2, 2 — 7].

Навчання рідною мовою — один із провідних принципів освітньої системи педагога [3, 1]. Від світоглядних і морально-етичних позицій педагога невіддільні професійні якості. Створюючи образ учителя національної школи, Б. Грінченко належну увагу приділив його професійній підготовці. Учитель повинен добре знати предмет, володіти методикою його викладання, що передбачає хороші навички роботи з діючими підручниками, творчий пошук і здатність до новаторських рішень, ґрунтовні психолого-педагогічні знання, педагогічний такт.

Важливою рисою педагога, на наш погляд, є також рівень його науково-педагогічного мислення, глибиною якого відзначався Б. Грінченко. Він творчо опрацював та узагальнив вітчизняний, зарубіжний досвід навчання і виховання, засвоїв народну основу педагогічних систем, що полягає в урахуванні мови, культури, характеру, побуту, історії конкретної нації. Педагог створив власну педагогічну систему, головним принципом якої є принцип національного. Педагогічна система Б. Грінченка ґрунтується на глибокому знанні й розумінні спадщини Я. Коменського, Дж. Локка, Й. Песталоцці, М. Корфа, В. Водовозова, К. Ушинського [8, 65 — 69].

Б. Грінченко науково обґрунтував необхідність створення національної школи, загальну освіту він вважав наріжним каменем розвитку кожної нації. Педагог не лише висунув ідею створення національної школи, а й окреслив шляхи її організації та принципи діяльності. Ним було визначено вимоги до вчителя національної школи, обґрунтовано його морально-етичний ідеал та характер професійної підготовки. Народний учитель повинен добре знати історію та культуру народу, свій предмет та педагогіку, мати активну громадську позицію, бути високоморальним [7, 20−23].

Педагогічна система Б. Грінченка спирається на народну педагогіку. У часи національного гноблення учні Олексіївської школи навчалися за його «Українською граматикою» та «Рідним словом», які були побудовані на основі генетично близького й рідного українській дитині матеріалу українському фольклорі й найкращих зразках української класичної літератури. Навчаючи дітей рідної мови, Б. Грінченко збагачував їх світогляд знаннями з історії та географії України, виховував високі громадянські та морально-етичні почуття. Він свідомо обрав для навчання грамоти звуковий аналітико-синтетичний метод, розробив правильну методику навчання письму [3, 1; 8, 65 69; 10, 39].

Мало українських жінок брало безпосередньо участь у політичному русі в середині й наприкінці XIX ст. Проте діяльність жінок на культурному полі мала політичні наслідки. Христина Алчевська, наприклад, яка була не політичним діячем, а педагогом, розбудила політичну свідомість сотень жінок. Вона впорядкувала спеціальні «Каталоги книг» для шкіл її профілю, а також «Програми викладання у недільних школах». Написала мемуари «Прожите й передумане», дидактичні оповідання, зналася з багатьма видатними людьми її часу, серед нихІ.Франко, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов, Олена Пчілка.

Михайло Драгоманов є визначною постаттю в українському науковому та культурному русі другої половини XIX ст. Історик, літератор і літературний критик, редактор, педагог, видавець, етнограф і фольклорист, учений і публіцист, політичний і громадський діяч — в усіх цих іпостасях йому пасує епітет видатний.

Будучи викладачем університету готував програми і підручники, публікував статті з питань шкільної освіти та становлення і розвитку національної школи («земство і місцевий елемент в народній освіті», «Народні школи»). У женевський період підготував документальнопубліцистичну працю «Про школи на Україні» (1878 р.).

З усіх своїх захоплень М. Драгоманов чи не найбільше уваги приділяв українській школі, вихованню дітей, рідномовній освіті народу, оскільки справедливо вбачав у цьому основний і надійний шлях національного і соціального визволення українців. Його педагогічні ідеї, значна фольклорно-етнографічна спадщина, пройнята цікавими спостереженнями й думками, не втратили актуальності й нині, придатні до використання в середній та вищій школі.

М. Драгоманов був свого часу найвизначнішим ученим у сфері порівняльно-історичних досліджень української усної словесності. Наприкінці 70-х рр. XIX ст. він виробив свій фонетичний правопис («драгоманівку»), основний принцип якої: пиши, як чуєш. Кожному звукові відповідає окрема літера. Літера означає один звук.

На жаль, і досі наукова й педагогічна спадщина, епістолярій М. Драгоманова не впорядковані і не видані в повному обсязі, а творив він багато, зокрема під псевдонімами і кріптонімами М. Галицький, М. Толмачов, М. Петрик, Українець, А-бер, А. А., М. Др. та ін. [15, 23].

педагогічний думка спадщина професійний.