Сучасні дослідження про порушення мовлення у дітей

Дослідження вітчизняних та зарубіжних науковців про звуковимову у дітей дошкільного віку

Термін «дислалія» одним з перших в Європі ввів в науковий обіг професор Вільнюського університету лікар І. Франк. У монографії, що вишла в 1827 році він застосовував його в узагальненому значенні як найменування усіх видів мовних розладів різної етіології. Трохи пізніше, у тридцяті роки XIX сторіччя швейцарський лікар Р. Шультесс також вводить у свої роботи термін «дислалія», але в більш вузькому, ніж у Франка, значенні: він зараховує до дислалії лише вимовні порушення, обумовленні анатомічними дефектами органів артикуляції. УЦ класифікації Куссмауля була прийнята точка зору Шультесса, з таким же розумінням дислалії ми зустрічаємося в роботах Гутцмана.

Трохи іншу позицію займав польський дослідник В. Олтушевський, який відносив до дислалії випадки порушення вимови, не обумовленні анатомічними дефектами мовного апарату. Він виділяв дві форми: функціональну й обумовлену зниженням слуху. Дифекти вимови обумовленні паталогічними змінами в артикуляційному апараті, він призначив терміном «дисглосія» і виділив чотири види цього дефекту в залежності від того, який з артикуляційних відділів виявляється порушеним: губну, язичну, зубно, десну.

У вітчизняній логопедії початку XX століття обсяг поняття дислалії не відрізнявся від прийнятого в роботах Куссмауля і Гутцмана але вже в тридцяті і п’ятдесяті роки це поняття відчуває істотні зміни. М. Є. Хватцев розглядав дислалію як одну з форм недорікуватості (під цей узагальнюючий термін підводилися всі типи порушення вимови). Він включав в неї звуковимовні порушення обумовленні враженням чи розладом периферичних органів мови кістково-хрящо м’язових частин, або «периферичною їхньою інервацією», а також порушення звуковимови, обумовлені периферичною приглухуватістю. Він вважав що не менш десять процентів випадків дислалії обумовлені цим дефектом. М. Є. Хватцев виділяє три форми дислалії: механічними обумовленими грубими анатомічними дефектами органів мови (ущелинами піднебіння, короткою під'язичною вуздечкою); органічною обумовленою периферичною приглухуватістю, аномаліями щелеп і зубів, а також аномаліями мови і піднебіння; функціональною обумовленою м’язовою млявістю м’якого піднебіння, не достатньою гнучкістю кінчика язика, слабістю струменя повітря і так далі.

На початку п’ятдесятих років А. М. Смирнова на основі великого клінічного матеріалу публікує класифікацію дефектів вимови, що помітно відрізняється від класифікації, запропонованої М. Є. Хватцевим.

У цей же час О. В. Правдена дає інше трактування дислалії: були виключені порушення обумовлені дефектами слуху, були виділені тільки дві форми: функціональна і механічна, до складу останньої була включена і ринолалія.

Надалі, у шістдесяті роки в роботах С. С. Ляпидевського й О. В Правденої простежується тенденція до розподілу вимовних дефектів на дизартрію і дислалію і відмовленню від узагальнюючого терміну «недорікуватість». У ці ж роки в роботі С. С. Ляпидевського і Б. М. Гриншпуна ринолалія була виділена з механічної дислалії в окреме мовне порушення. Це певним чином звузило поняття дислалії і зробило його більш чітким надалі розподіл дислалії на функціональну і механічну стало розділятися більшістю авторів. Лише в окремих роботах стало згадуватися органічна дислалія, хоча зміст цього словосполучення не в у всіх авторів збігався: у роботі Є. Ф. Рау і В. А. Синця термін «органічна дислалія» просто замінений терміном «механічна дислалія» а в роботі Л. В. Мелехової поняттям «органічна дислалія» охоплювалися випадки вимовних порушень перехідні між дизартрією та дислалією останнім часом такі порушення визначаються як стерта дизартрія. Багато авторів визначають що в ряді випадків діти правильно вживають звук ізольовано, у складах, а іноді в словах і у відображуючій мові, а в самостійній мові не вживають (М. А. Александровська). Аналогічні явища відзначаються в роботах М. Є. Хватцива, О. В. Правденої, П. Беккера, М. Совака та інших. Ці дані свідчать про те, що вимовні вміння дітей співвідносяться зі ступенем складності виду мовної діяльності. О. В. Правдена виділяє три рівні порушеної вимови: повне не вміння правильно вимовляти звук або групу звуків; не правильна вимова їх у мові при правильній вимові ізольовано або в легких словах; не достатнє диференціювання (змішання) двох близьких по звучанню або по артикуляції звуків при умінні правельно вимовляти обидва звуки. Виділені рівні відбивають етапи засвоєння звуку в процесі розвитку дитини, виявлені А. Н. Гвоздьовим ці дані свідчать про те, що дитина с порушеною вимовою проходить ті ж етапи оволодіння звуком, що і нормальний, але на якомусь з етапів він може затриматися абао зупинитися. К. П. Беккер і М. Совак говорять про звукову, складову і словесну дислалію. Більш виправданим потрібно вважати рівне вий поділ дислалії, а не поділ їх на різні форми, тому що факти свідчать про те, що мова повинна йти про ступінь сформованості умінь при тому самому вигляді. Рівний ступінь сформованості умінь може спостерігатися в кожній описаних форм дислалії. У залежності від того, яку кількість звуків дефектно вимовляється, дислалія поділяється на прості і складні. До простих (мономорфних) відносять порушення, при яких дефектно вимовляється один звук або однорідні по артикуляції звуки, до складних (поліморфни) відносять порушення, при яких дифектно вимовляється звуки різних груп (свистячі і сопори). Поряд з так званими «чистими» формами зустрічаються комбіновані форми акустико-фонематичних, артикулярно-фонетичних дислалій.

М. Є. Хватцев визначав такі порушення як розлиту, або загальну, недорікуватість і вказав на зв’язок з недорозвиненням мови. Такі комбінації порушень являють собою особливу групу, не звідну до дислалії як виборчого розладу звукового оформлення мови, вони сполучаються з недорозвиненням інших сторін мови і спостерігаються на фоні органічних поразок центральної нервової системи і психічного розвитку.