Особливості розвитку сучасного менеджменту

В умовах переходу України на інноваційний шлях розвитку економіки виникла нагальна потреба в розробці нових форм і методів управління, що дозволяють підприємствам адаптуватися до динаміки зовнішнього середовища, раціонально використовувати виробничо-ринковий потенціал, нарощувати конкурентні переваги і створювати на цій основі реальні передумови до забезпечення стратегічної стійкості.

Ринкові відносини призводять до серйозної зміни змісту та організації процесів управління, управлінської праці. Кардинальні зміни в технології виробництва і характер трудових процесів, зростання ролі людини в організації, глобалізація процесів в економіці, загострення конкуренції та інші явища і фактори призводять до необхідності трансформації парадигми менеджменту. Тому необхідно розгляд нової концепції менеджменту як інтегрованого, сучасного підходу до стратегічного, інноваційного та конкурентного управління на основі ефективного використання потенціалу сучасного менеджера і нових управлінських технологій.

У зв’язку з цим виникає необхідність вивчення та освоєння напрямків розвитку сучасного менеджменту, націлених на вирішення проблем організаційно-економічного розвитку організацій, вироблення навичок постановки та вирішення проблем управління, розробку механізмів підвищення конкурентоспроможності [13, c.128].

Сучасна ситуація в теорії та практиці світового менеджменту характеризується співіснуванням і взаємодією трьох основних підходів.

Системний підхід має власну специфіку. Існує два основних типи систем: закриті і відкриті [9, с. 167]. Закрита система має жорсткі фіксовані межі, її дії відносно незалежні від середовища, що оточує систему.

Відкрита система характеризується взаємодією із зовнішнім середовищем. Енергія, інформація, матеріали — це об'єкти обміну з зовнішнім середовищем через проникні межі системи. Відкрита система має здатність пристосовуватися до змін у зовнішньому середовищі і повинна робити це для того, щоб продовжити своє функціонування.

Керівники в основному займаються системами відкритими, тому що всі організації є відкритими системами. Виживання будь-якої організації залежить від зовнішнього світу.

При системному підході будь-яка система (об'єкт) розглядається, як сукупність взаємопов'язаних елементів, що має вихід (мета), вхід, зв’язок із зовнішнім середовищем, зворотний зв’язок, у системі «вхід» переробляється в «вихід» [16, с. 94]. Найважливішими принципами системного підходу, на думку дослідників, є наступні:

• — процес прийняття рішення повинен починатися з виявлення і чіткого формулювання конкретних цілей;
• — необхідне виявлення та аналіз можливих альтернативних шляхів досягнення мети;
• — цілей окремих підсистем не повинні вступати в конфлікт з цілями всієї системи;
• — сходження від абстрактного до конкретного;
• — єдність аналізу і синтезу логічного та історичного;
• — прояв в об'єкті різноякісних зв’язків та взаємодій [19, с. 17].

Процесний підхід описує функції управління як взаємопов'язані. Відповідно до даного підходу управління — це процес, що складається з взаємозалежних дій — функцій управління. Кожна функція в свою чергу представляє собою процес, що складається з взаємозалежних дій [10, с. 136].

Таким чином, процес управління є сума всіх функцій (прогнозування і планування, організації, координації, регулювання, контролю).

Ситуаційний підхід концентрується на тому, що придатність різних методів управління визначається конкретною ситуацією [3, с. 152]. Оскільки існує безліч факторів, як у самій фірмі, так і у зовнішньому середовищі не існує кращого єдиного підходу управляти об'єктом. Найефективнішим методом, який відповідає даною ситуацією, максимально адаптований до неї.

Центральним моментом ситуаційного підходу є ситуація, тобто конкретний набір обставин, які сильно впливають на організацію в даний конкретний час [12, с. 20]. Через те, що в центрі уваги виявляється ситуація, ситуаційний підхід підкреслює значимість «ситуаційного мислення». Використовуючи цей підхід, керівники можуть краще зрозуміти, які прийоми будуть більшою мірою сприяти досягненню цілей організації в конкретній ситуації.

Методологію ситуаційного підходу обґрунтовують як чотирьох кроковий процес:

• 1. Керівник повинен бути знайомий із засобами професійного управління, які довели свою ефективність (розуміння процесу управління, системного аналізу, методів планування і т.д.).
• 2. Кожна з управлінських концепцій і методик має сильні і слабкі сторони. Керівник повинен уміти передбачати ймовірні наслідки, як позитивні, так і негативні.
• 3. Керівник повинен вміти правильно інтерпретувати ситуацію. Необхідно правильно визначити, які фактори є найбільш важливими в даній ситуації і який вірогідний ефект може спричинити за собою зміни однієї або декількох змінних.
• 4. Керівник повинен уміти пов’язувати конкретні прийоми, які викликали б найменший негативний ефект і несли б найменше недоліків, з конкретними ситуаціями, тим самим забезпечуючи досягнення цілей організації найефективнішим шляхом в умовах існуючих обставин.

Таким чином, ситуаційний підхід розширює практичне застосування теорії систем, визначивши основні змінні, які впливають на організацію. Ситуаційний підхід часто називають «ситуаційним мисленням». З точки зору ситуації «кращого способу» управління не існує.

Зазначені підходи спрямовані на синтез і розвиток розроблених раніше поглядів основних «шкіл управління», а також на розробку нових уявлень про управління. У зв’язку з паралельним існуванням ряду підходів загальний спектр сучасних теоретичних і прикладних розробок надзвичайно широкий і різноманітний. Результатом цього є фактично вичерпний охоплення сучасними дослідженнями всіх основних проблем управління [11, с. 105].

Дослідники виділяють основні тенденції сучасного етапу розвитку теорії управління. Перша пов’язана з наданням більшої, ніж раніше, значущості матеріальної, технологічної бази організацій в плані управління нею. Величезну роль в цьому плані зіграла «комп'ютерна революція», яка створила якісно нову за своїми можливостями технічну базу управління, а також інші великі досягнення науково-технічного прогресу.

Друга, ще більш потужна тенденція полягає в подальшій демократизації управління. Зараз вже не підлягає сумніву, що майбутнє менеджменту — за демократичними «партисипативними» формами управління. Залучення персоналу до виконання управлінських функцій є головна умова для дії фундаментального соціально-психологічного феномена, що позначається поняттям «розморожування потенціалу групи». Простіше кажучи — це механізм повної реалізації потенціалу організації для управління нею, перетворення її з об'єкта управління в суб'єкт самоврядування.

Третя тенденція — інтернаціоналізація менеджменту і бізнесу і породжені нею нові проблеми управління. Це, наприклад, проблема крос-культурного перенесення принципів і форм управління, проблема врахування національних менталітетів у сфері управління та ін.

На думку більшості дослідників, всі ці та інші тенденції призвели до того, що сьогодні сформувалася нова парадигма управління. Вона позначається, як «тиха управлінська революція», а її ключовими рисами є такі [19, c.128]:

• 1. Відмова від управлінського раціоналізму класичних шкіл менеджменту, що складається в переконанні, що ключ до успіху управління лежить в правильній дії на внутрішні фактори організації. Замість цього на перший план висувається проблема гнучкості й адаптації до постійних змін зовнішнього середовища. Остання диктує стратегію і тактику управління, визначає структуру організації та форми управління нею.
• 2. Використання в управлінні теорії систем дозволило не тільки сформулювати новий погляд на організацію як «органічне ціле», що має свою логіку і закони, але і виділити ряд універсальних змінних будь-якої системи, контроль за якими складає основу ефективного управління.
• 3. Ситуаційний підхід до управління, що становить домінанту сучасної теорії та практики управління. Головна його теза — вся організація всередині підприємства є не що інше, як відповідь на різні за своєю природою впливи ззовні.
• 4. Визнання соціальної відповідальності менеджменту як перед суспільством у цілому, так і перед індивідом, що працюють в організаціях. Найважливішою характеристикою менеджменту на сучасному етапі є орієнтація на нову соціальну групу в організаціях — когнітаріат. Він вже не може розглядатися як тільки один з економічних чинників, а трактується як ключовий ресурс, ефективне використання і нарощування якого стає самої основним завданням менеджменту. Ці та інші положення є основними принципами сучасної теорії управління.

Таким чином, процеси глобалізації суспільного життя, що відображають постійно зростаючу взаємозалежність країн і регіонів, стають головним чинником, що визначає розвиток теорії та практики управління в сучасному світі [18, с. 81].

Вплив глобалізації викликало необхідність пошуку нових підходів до управління компаніями різного напряму діяльності.

Так, з позицій стратегічного менеджменту для компаній сьогодні дуже важливо навчитися працювати одночасно в двох вимірах — у системі глобальної світової економіки і політичної роз'єднаності. Дослідники стверджують, що кордони сучасного менеджменту більше не збігаються з державними кордонами [17, с. 14]. Усунення торговельних бар'єрів між державами, створення нових ринків, зростання конкуренції призвели до того, що сьогодні сучасні компанії працюють не на регіональні чи національні ринки, а на глобальний, при цьому прийняті управлінські рішення, як в комерційній, так і в некомерційній сферах, все більшою мірою визначаються інтересами самих компаній, а не політичними інтересами держави. У зв’язку з цим основною запорукою зростання і безконфліктного співіснування стає партнерство різних типів, а не пряме володіння, примус і контроль.

Розпад СРСР та відкриття його ринків і ринків країн Східної Європи, введення єдиної валюти в рамках Європейського співтовариства, набуття чинності Північноамериканської угоди про вільну торгівлю відкрили перед компаніями нові перспективи розвитку та стимулювали підвищення якості товарів і послуг. Більшою мірою цьому сприяло прийняття нових міжнародних стандартів якості. В даний час будь-яка організація (і не тільки комерційна) повинна орієнтуватися на стандарти, досягнуті в тій чи іншій галузі світовими лідерами.

На думку більшості дослідників, у сфері виробничого менеджменту постійно зростаюча конкуренція з боку іноземних виробників сприяла зниженню рівня витрат і більш гнучкої взаємодії зі стрімко мінливим зовнішнім середовищем [14, с. 13]. У маркетингових стратегіях пріоритетним напрямком стали розробка нових товарів і постійні інновації, пов’язані з підвищенням рівня обслуговування споживачів. Терміни створення і виведення на ринок новинок при цьому різко скоротилися.

Однією з найбільш сильних тенденцій розвитку сучасного менеджменту є посилення процесу наділення владою співробітників, їх залучення до процедури прийняття рішень. Традиційна модель, коли менеджер контролює працівників, в умовах високотурбулентного зовнішнього середовища перестала бути ефективною. Під наділенням владою мається на увазі не стільки передача владних повноважень, скільки оцінка потенціалу працівників і його розкриття. У співробітників зростає потреба в довірі, спілкуванні, у зв’язку з чим зростає значення особистих контактів персоналу, що дозволяє зрозуміти, чого чекати один від одного. Особливу важливість в умовах інформаційної революції і введення системи трудових відносин, при якій співробітники трудяться спільно, але не разом, набуває адекватне інформування кожного працівника, особливо про зміни. Найціннішим активом будь-якої компанії XXI століття стають працівники розумової праці та їх продуктивність. Найбільшою і швидкозростаючою групою персоналу в категорії працівників розумової праці стають «нові службовці», які займаються не тільки інтелектуальною працею, але і фізичним, гармонійно поєднуючи їх.

Слід зазначити, що Україна відстає від розвинених країн за якістю підготовки менеджерів, оскільки програми підготовки дещо застаріли і якість підготовки також відстає від світового рівня.