Політика «умиротворення» агресорів

У 30-х рр. мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської системи, яка, попри її вади, забезпечувала відносну стабільність і визнавала силу права. Ця система містила принцип запобігання міжнародним кризам.

Він передбачав колективні дії проти агресора через Лігу Націй. Колективної відсічі не вийшло, механізм не спрацював. Чому? Насамперед тому, що здатність країн Заходу до колективних дій проти агресора знизилася через загострення взаємного суперництва у пошуках способів подолання економічної кризи. До того ж скрутне економічне становище відволікало увагу суспільства і політиків на внутрішні проблеми. Вирішення їх було пріоритетним. Колективний опір агресорам потребував застосування різноманітних, у тому числі й силових, методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі й готовності до певних втрат. Одначе сама лише думка про це для людей, які щойно пережили війну, уважалася лиховісною. Громадськість в Англії та Франції була налаштована категорично проти використання сили. Китай, Ефіопія здавалися занадто далекими, щоби вбачати в них загрозу європейській безпеці. Розуміння цілісності й неподільності світу не було притаманним тодішній суспільній свідомості. Такі настрої знайшли відображення в політиці «умиротворення», яка вела країни до пасивності й зайвої обережності.

Прихід Гітлера до влади не відразу було сприйнято як поворот у політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного лідера, який прагнув відновити для Німеччини справедливість. Плани нацистів про переділ світу спершу оцінювались як данина націоналістичній риториці та не сприймалися серйозно. Лідери Англії та Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, що активно впроваджувався у 20-х рр. та був націлений на поступове послаблення тягаря Версальської системи. Це пояснює відсутність реакції Англії та Франції на дії Німеччини, хоча вони Мали відкрито зухвалий характер і порушували один із принципів міжнародного права: договорів слід дотримуватись. Нацизм у Німеччині ще не встиг показати свій хижацький писок. Країни Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким можна домовитись. Особливо слід сказати про позицію США. Тамтешня криза прикувала увагу суспільства до внутрішніх проблем. Наростання напруження у світі породило у США прагнення відгородитися від усього в їхній «американській фортеці». Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет найбагатша країна світу, зі значними ресурсами і здатністю впливати на світову політику, неначе випала з неї. Це різко підвищило шанси агресорів.

Найбільш активним прихильником політики «умиротворення» був прем'єр-міністр Великобританії у 1937;1940 рр. Н.Чемберлен. На його думку, небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в нехтуванні міжнародною кризою. Він уважав, буцімто перша світова війна виникла тому, що великі держави на певний час втратили контроль над розвитком подій, а тому місцевий конфлікт переріс у світову війну. Аби відвернути таку небезпеку, потрібно зберегти контакти з усіма учасниками міжнародного конфлікту і вирішувати існуючі проблеми на основі взаємних поступок. На ділі Гітлер висував нові й чимраз нахабніші претензії. Вони ставали об'єктами обговорення, і все закінчувалося задоволенням територіальних домагань Німеччини.