Співробітництво між Україною та Італією у торговельно-економічній сфері: історичні витоки та засадничі параметри сучасності

Співробітництво між Україною та Італією у торговельно-економічній сфері: історичні витоки та засадничі параметри сучасності

Tорговельні зв"язки впродовж багатьох століть були основною рушійною силою у розвиткові стосунків між Україною та Італією. На різних етапах історії економічний інтерес відігравав фундаментальну роль у процесі формування українсько-італійських відносин. Ще з давніх часів, навіть тоді, коли Римської держави вже не існувало, такі зв"язки України з Італією мали місце. За свідченням істориків, за часів існування Київської Русі на її території знаходились численні «колонії чужоземців», більшість серед яких були купцями. Так, наприклад, у «Слові о полку Ігоревім» згадується про перебування в Києві «венецидів» — венеціанських купців [ 1]. У наступні століття українсько-італійські зв"язки розвивались, головним чином у торговельній і релігійній сферах.

Із заснуванням Одеси наприкінці XVIII століття і відчутним пожвавленням чорноморської торгівлі розпочався новий етап у розвиткові двосторонніх українсько-італійських економічних відносин. Протягом першої половини XIX століття основний потік сільськогосподарських товарів на Апенніни в Трієст, Геную, Ліворно і Неаполь поступав саме з України через чорноморські порти. У свою чергу українські порти перетворювались на центри італійського імпорту. З метою якнайшвидшого освоєння південних територій влада Одеси стимулювала притік іноземного капіталу і заохочували розвиток зовнішньої торгівлі. Це відповідним чином сприяло тому, що серед негоціантів — вихідців із Західної Європи — італійці представляли найбільш чисельну групу. Вони отримували ділянки для заселення, займались торгівлею, створювали комерційні банки. Основна увага представництв італійських компаній була зосереджена на придбанні української сільськогосподарської продукції. Значна частина торгового флоту, яка зв"язувала чорноморські й азовські порти з середземноморськими, належала італійським купцям. У середині XIX століття за цим маршрутом було організовано пряму пароплавну лінію. Одеські пароплави заходили в Константинополь для зустрічі з пароплавами іноземних компаній для здійснення обміну товарами, які доставлялись з Генуї, Ліворно, Неаполя і Трієста. Окрім цього у той час італійські порти слугували у якості своєрідної проміжної бази для сільськогосподарської продукції, яка надходила головним чином з чорноморських і азовських портів для третіх країн. Для цього у Ліворно, Трієсті і Генуї були створені спеціалізовані склади для зберігання продукції, яка пізніше транспортувалась в інші країни. Таким чином, активне використання морської торгівлі із залученням чорноморських і середземноморських портів сприяло більш широкому включенню України та Італії у систему світових економічних взаємовідносин.

Питаннями морської торгівлі активно займались італійські консульства, які знаходились у портових містах на території України. Цікавим є той факт, що нерідко посади італійських консулів займали комерсанти-власники торгових контор. Активізація морської торгівлі, в свою чергу, сприяла розширенню контактів українських комерсантів з Італією. Чорноморські купці відвідували італійські портові міста разом з вантажними судами і часто використовували цей канал для здійснення комерційних поїздок по території Італії, пошуків партнерів і здійснення торгових операцій [2].

У роки діяльності української дипломатичної місії в Італії (1919— 1922рр.) питання розвитку торговельно-економічного партнерства з Італією було серед пріоритетних завдань. Про це свідчать матеріали про діяльність дипломатичної місії УНР в Італії, які зберігаються в архівах міністерства закордонних справ Італійської Республіки і Центральному державному архіві вищих органів влади України. З метою налагодження торговельно-економічної співпраці з італійськими підприємствами представники місії брали участь у низці нарад з представниками ділових кіл Італії й здійснювали поїздки, головним чином, по північних регіонах країни.

Український ринок приваблював італійців, передусім, своїми багатими природними ресурсами, і зокрема продукцією сільського господарства. Один з римських часописів того часу відзначав, що «Італія є надзвичайно зацікавленою у налагодженні співпраці. Ці дві країни могли б легко співпрацювати. Україна є аграрною країною з надзвичайно багатими природними ресурсами. Окрім зернових культур, вона багата на худобу, льон, шкіру, вугілля, має надзвичайно великі запаси цукру. В обмін на цю продукцію Україна має необхідність у тканинах, взутті, сільськогосподарській техніці, хімічній та фармацевтичній продукції. … Для італійських промисловців існують перспективи у сфері будівництва, спорудження доріг, електричних установок, загалом, у галузях, де розвинена італійська техніка» [3].

Варто відмітити, що ще до появи української місії в Римі італійські промисловці виявляли значний інтерес до співпраці з Україною. Восени 1918 року між північноіталійськими підприємцями відбулись переговори щодо створення експортно-імпортного синдикату з питань співробітництва з Україною. До участі у синдикаті планувалось залучити провідні італійські підприємства, фабрики і заводи. Поява у Римі дипломатичної місії стимулювала дії італійських підприємців і згодом у м. Брешія відбулась нарада, на якій було утворено організаційний комітет з створення синдикату. На запрошення комітету навесні 1919 року Брешію відвідав виконуючий обов"язки голови місії В.Мазуренко. Під час поїздки представнику дипмісії, незважаючи на негативне ставлення італійських офіційних властей, вдалося відвідати потужні фабрики і заводи та провести там ряд зустрічей з італійськими підприємцями, у ході яких обговорювалися шляхи їх можливої співпраці з Україною. Одним з важливих результатів переговорів було прийняття італійськими промисловцями рішення про випуск найближчим часом акцій нового синдикату. Місія цілком підтримала таку італійську ініціативу і тісно співпрацювала з членами синдикату — крупними північноіталійськими підприємствами. Однак, на жаль, практичної реалізації згадані ініціативи не знайшли свого подальшого розвитку.

Серед проектів, спрямованих на розбудову торговельних відносин з Україною у той час варто виділити також ініціативу італійських підприємців щодо створення українсько-італійської торгової палати. Щоправдв, через невизнання України італійськими владними інституціями ця ініціатива не була реалізована на відміну, наприклад, від Швейцарії, де така палата вже діяла.

Діяльність української дипломатичної місії у напрямку налагодження економічного співробітництва розповсюджувалась також і на південні регіони Італії. Зокрема, українські представники неодноразово відвідували Неаполь з метою встановлення контактів з місцевими промисловцями. Переговори з місцевими владами і керівництвом торгової палати Неаполя засвідчили велику зацікавленість ділових кіл регіону у налагодженні двостороннього співробітництва у торговельній сфері. Під час зустрічей йшлося також про перспективи створення українсько-італійської комерційної палати. У цьому зв>>язку варто відзначити діяльність пресового бюро, яке діяло у складі української місії й завдяки широким зв’язкам серед італійської преси сприяло активному поширенню у провідних італійських виданнях інформації позитивного характеру про діяльність місії.

Активна діяльність українських дипломатів того часу на даному напрямі мала відповідний вплив і сприяла поступовій зміні ставлення італійських владних структур до України. Невдовзі після повернення з Неаполя на запрошення італійської сторони відбулась зустріч виконуючого обов’язки керівника місії В. Мазуренка з міністром продовольчих справ Італії М. Муріальді. Під час зустрічі В. Мазуренко передав на розгляд італійського міністра проект фінансово-економічного меморандуму, який був позитивно оцінений міністром. За рекомендацією М. Муріальді відбулась зустріч В. Мазуренка з одним із впливових членів Королівського уряду міністром торгівлі і промисловості Італії Д. Феррарісом. У ході переговорів міністр цікавився можливістю здійснення товарообміну з У країною і висловлювався за визнання незалежності У країни. Італійський міністр також висловив пропозицію організувати змішану українськоіталійську економічно-фінансову комісію.

Налагодження тісних контактів з італійськими діловими колами активно використовувалось дипломатичною місією у справі здійснення тиску на італійські влади щодо необхідності офіційного визнання України. Українські дипломати таким чином намагались використати вплив італійських ділових кіл, які були зацікавлені у розвиткові партнерства з Україною, на офіційні влади Італії. Однак зобов’язання перед блоком Антанти змушували Італію слідувати офіційно виробленій цим блоком позиції відносно України. Незважаючи на покращення ставлення до України деяких представників урядових кіл Італії, а також розуміння важливості українського ринку для власної економіки, міністерство закордонних справ Італії негативно ставилося до діяльності української дипломатичної місії. Про це, зокрема, свідчить той факт, що після відвідання м. Брешії В. Мазуренка було викликано до італійського МЗС, де йому було роз’яснено про «недопустимість вчинення ним і його колегами дій, котрі могли б кваліфікуватися як дії представників місії, що є офіційно визнаною Італійським Королівством"[3].

Аналіз матеріалів дає підстави зробити висновок, що в цілому італійські урядовці розуміли важливість розвитку співпраці з Україною, оскільки це питання знаходилось, передусім, у площині економічних інтересів Італії. Налагодження товарообміну і розвиток фінансово-економічного співробітництва відкривало значні перспективи для італійської економіки. Водночас, невизнання Італією української незалежності (існування УНР) унеможливлювало подальший розвиток двостороннього економічного співробітництва.

Варто також зазначити, що економічні інтереси були завжди одним з головних чинників у формуванні зовнішньої політики Італії. Інколи вони навіть випереджали політику офіційних кіл. Про це свідчать зокрема дослідження фахівців. Так, американський вчений Н. Коган у своїй роботі, присвяченій італійській зовнішній політиці, підкреслював, що «італійський бізнес, прагнучи отримати прибутки, готовий торгувати з усіма країнами» [4,с. 136]. Для Італії, де практично відсутні власні сировинні ресурси, і яка має досить вузькі рамки національного ринку, успішний розвиток зовнішньої торгівлі і зовнішньо економічного співробітництва є одним з найважливіших завдань. Італія, яка втратила після Другої світової війни свої колонії, а разом з тим і вигідні ринки збуту товарів, змушена була вести активну боротьбу за зовнішні ринки збуту. Tак, наприклад, ще з середини минулого століття Італія однією з перших серед капіталістичних країн виявляла особливий інтерес до освоєння радянського ринку. Діяльність крупних італійських монополій таких, як ІРІ, ЕНІ, ФІАТ, Оліветті, Монтекатіні, Піреллі, Фінмекканіка, які вважаються «локомотивами» формування нового напряму італійської зовнішньої політики сприяли тому, що поступово обсяги торгівлі з СРСР збільшувались. Так, у 1959 році обсяг торгівлі збільшився в порівнянні з 1958 роком на 80%, а в 1960 — ще на 40% [5].

Для України розвиток стосунків у торговельно-економічній сфері з Італійською Республікою на сучасному етапі обумовлений зацікавленістю у використанні економічних та науково-технічних можливостей Італії для прискорення ринкових реформ, а також у залученні інвестицій у розвиток національної економіки і впровадженні сучасних технологій, необхідних для вирішення економічних та соціальних проблем України. Важливим у цьому зв’язку видається також використання італійського досвіду розвитку малого та середнього бізнесу та сприяння розміщенню італійських підприємств і організація спільних підприємств на території України. З свого боку Італія, виходячи з усвідомлення важливості геополітичного розташування У країни та великих потенційних можливостей українського ринку надає великого значення розвиткові двосторонніх стосунків з нашою країною в економічній сфері. Італія розглядає Україну як потужний споживчий ринок для італійських товарів, технологій і послуг.

Український ринок є привабливим також для італійських підприємців з точки зору розміщення інвестицій. Італійці постійно виявляли зацікавленість в організації спільних підприємств, приватизації підприємств, страхових послуг. На жаль, інвестиційне співробітництво не набуло необхідного розвитку з причини недосконалості українського законодавства, а також інших суб'єктивних причин про які йтиметься в даному розділі.

Важливо, що Італія розглядає Україну як шлях до подальшого економічного проникнення на ринки Росії, Казахстану, країн Кавказького регіону і Центральної Азії. Італійські підприємці виявляють значну зацікавленість в дешевій українській робочій силі та розміщенні трудомістких виробництв на території нашої країни. Окрім цього, італійців приваблюють відносно дешеві сировина та напівфабрикати — метал, ліс, мінеральні ресурси, продукція хімічної промисловості тощо.

Італія завжди надавала великого значення розвитку економічної складової двостороннього співробітництва. За словами колишнього керівника італійського уряду і міністра закордонних справ Ламберто Діні, перспектива розвитку всього комплексу двостронніх стосунків між Україною та Італією практично прямо пропорційно залежить від економічної ситуації в Україні й стану двосторонньої співпраці в торговельно-економічній галузі між двома країнами [6,с.486].

Ta головною умовою розвитку двостороннього співробітництва, принаймні, на його початку є договірно-правова база. Її розробка започаткована підписанням Протоколу про встановлення дипломатичних відносин 29 січня 1992 року. Того ж року в Римі під час візиту тодішнього Прем'єр-міністра України В.П.Фокіна було підписано перший документ в економічній сфері між двома країнами — Спільна заява з питань економічних відносин між Урядом України і Урядом Італійської Республіки (15 квітня 1992 р). У статті 5 даного документу зазначається, що «Кожна із Сторін надає особливого значення розвитку економічного співробітництва у спільних інтересах». З цією метою «Сторони погодились, що двостороннє економічне співробітництво має охоплювати такі пріоритетні галузі: виробництво, переробка, зберігання і розподіл сільськогосподарської продукції, легку промисловість, чорну металургію, енергетику, транспорт і комунікації, охорону здоров’я, конверсію воєнної промисловості, науково-технічне співробітництво, захист навколишнього середовища>>[7]. Спільна заява передбачала також надання сприяння з боку Італії у проведені економічних реформ в Україні, укладення в майбутньому інвестиційної угоди та двосторонньої конвенції про запобігання подвійному оподаткуванню доходів та майна. У відповідності до п. 6 Спільної заяви Уряд Італії прийняв рішення про надання У країні кредиту на суму 250 млрд.іт.лір. Необхідно зазначити, що Заява, на початковому етапі спіробітництва стала дієвим механізмом у справі налагодження і розбудови співпраці між Україною та Італією у такій важливій галузі як торговельно-економічна. Водночас, більшість її положень і сьогодні мають нагальне значення для двох країн.

Однак основоположним документом, який регулює відносини між Україною та Італією у торговельно-економічній сфері став Договір про дружбу і співробітництво між Україною та Італією, який було підписано у 1995 році під час візиту Президента України Л. Д. Кучми в Італію. У ньому велика увага приділяється розвитку співробітництва у торговельно-економічній сфері між двома країнами, зокрема, йдеться про стимулювання співробітництва в економіці, промисловості, сільському господарстві, у здійсненні економічних реформ, переходу України до ринкової економіки; Договір передбачає заохочення прямих капіталовкладень, створення спільних підприємств, гармонізацію законодавства обох сторін у галузі економіки тощо. У відповідності до статті 7 Договору сторони заснували У країнсько-Італійську Раду з економічного, промислового і фінансового співробітництва. Створення Ради вважається важливим етапом у справі розвитку двостороннього торговельно-економиічного співробітництва, оскільки під її егідою почав працювати Комітет підприємців з співробітництва.

Зазначимо, що, за нашими підрахунками у період з 1992 року по 2001 рік загалом було укладено 9 двосторонніх угод в економічній галузі. Серед них наступні (окрім вищеназваних): Угода між урядом України та Урядом Італії про відкриття експортної кредитної лінії (підписана 29 червня 1993 року у відповідності до Спільної заяви між Україною та Італією), Угода між Урядом України та Урядом Італійської Республіки про сприяння та взаємний захист інвестицій (підписана 3 травня 1995 року), Угода про спіробітництво між Національним космічним агентством України та Космічним агентством Італії (підписана в липні 1996 року), Конвенція про уникнення подвійного оподаткування доходів і капіталу та попередження від сплати податків (підписана 25 лютого 1997 року), Міжурядова Угода про взаєморегулювання міжнародних пасажирських та вантажних перевезень (підписана 3 лютого 1998 року), Міжвідомча Угода про обмін технічною інформацією і співробітнитцво в галузі ядерної безпеки та радіаційного захисту (підписана 23 березня 1998 року), Угода про співробітництво між Міністерством охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України і Національним агентством Італії з питань захисту навколишнього середовища (підписана 31 серпня 1998р.).

Непересічне значення для розвитку торговельно-економічних відносин між Україною та Італією, безумовно, мали двосторонні візити керівників двох держав. Вони знаменували собою відповідні етапи розвитку співробітництва між двома країнами, під час яких підбивались підсумки та окреслювались нові горизонти для двосторонньої співпраці у торговельно-економічній сфері.

Скажімо, офіційний візит Голови Ради міністрів Італії Р. Проді в Україну 25−26 лютого 1997 року засвідчив про те, якого великого значення надає Італія економічній складовій процесу двостороннього українсько-італійського розвитку. Італійський керівник неодноразово підкреслював, що цей візит, головним чином має економічну спрямованість. Показово, що візит Р. Проді відбувся всього через чотири місяці після того, як Україну відвідав Президент Італії О. Л. Скальфаро. Це є ще одним підтвердженням того, що Італія з самого початку двосторонніх відносин була зацікавлена не тільки у залученні України до загальноєвропейських процесів, але й розглядала нашу державу як перспективного економічного партнера.

У ході візиту Р. Проді супроводжували близько 60 представників італійських ділових кіл. Керівник італійського уряду акцентував увагу вищих посадових осіб У країни на тому, що цей візит носив «ознайомчий» характер для представників провідних економічних та фінансових структур Італії, які виявляють великий інтерес до співпраці з Україною, прагнуть безпосередньо ознайомитись з економічною ситуацією в країні, можливостями та потенціалом українського ринку, а також конкретно визначитись щодо шляхів співпраці для двох країн в інвестиційній та торгово-економічній сферах. Під час візиту Р. Проді заявив, що «ми вважаємо, що політичні і економічні відносини з Україною є надзвичайно важливими для Італії. Обидві країни працюють над тим, щоб комунікаційні шляхи (автомобільні дороги і залізниця) нарешті з'єднали Київ з Трієстом і Венецією… Україна та Італія знаходяться в одному європейському просторі, а, отже, повинні мати набагато міцніші стосунки"[9]. Нагадаємо, що у ході цього візиту обговорювалися такі важливі проблеми, як прискорення інтеграції України в Європу, створення в Україні відповідної транспортної інфраструктури (зокрема, співпраця України та Італії у будівництві трансєвропейського транспортного коридору № 5 Трієст-Будапешт-Київ), шляхи залучення італійських підприємців до реструктуризації енергетичної галузі України, залучення інвестицій у сільське господарство, переробну та металургійну промисловості.

Відповідно, скажімо, візит Прем'єр-міністра України В. П. Пустовойтенка в Італію у 1998 році (4−5 березня) також мав на меті розширення економічного співробітництва між двома країнами. Під час цього візиту була презентована програма залучення інвестицій в економіку України. В ході зустрічей з представниками іноземних банків, провідних італійських компаній «ФІАТ», «ФАТА-Груп», «ІВЕКО» та інших намічалися плани інтенсифікації взаємодії у різних галузях торговельно-економічного розвитку.

У грудні того ж року під час другого візиту В. П. Пустовойтенка в Італію головними питаннями зустрічей з італійським керівництвом були питання співпраці України з міжнародними фінансовими інституціями та ролі Італії в підтримці позиції України у цих організаціях. Причиною обговорення цих проблем стало призупинення фінансування України з боку МВФ по програмі «stand by» та програми розширеного фінансування EFF. Однією з головних тем, які обговорювались в ході візиту, стало питання залучення іноземних інвестицій в Україну. Українською стороною в ході бесід наголошувалось на нагальній необхідності України в іноземних інвестиціях. Прем'єр-міністр підкреслив, що в Україні 70% економічного сектору країни приватизовано, окрім цього створено велику кількість спеціальних економічних зон, в тому числі у розвинутих регіонах. Водночас, частка інвестицій на той час в країні складала всього 200 млн.дол.США замість очікуваних 1млрд.500млн.дол.США. У цій ситуації глава українського уряду висловив сподівання на більш активну участь італійських інвестицій і наголошував на важливості сприяння в цьому питанні керівництва італійського уряду.

Згадані візити на високому рівні засвідчили зацікавленість і готовність італійського керівництва та ділових кіл у широкій співпраці з Україною в торговельно-економічній сфері. Окрім цього було окреслене коло основних інтересів італійської сторони в економічній співпраці з нашими підприємствами і великий потенціал, який існує в нашому співробітництві. При цьому сторони погодились, що економічна складова є основою стабільного розвитку всього комплексу українсько-італійського співробітницва Важливу роль у процесі подальшого розвитку і поглиблення двосторонньої співпраці в торговельно-економічній сфері між Україною та Італією відіграє Українсько-італійська Рада з економічного, промислового і фінансового співробітництва, яку було створено на виконання положень міждержавного Договору про дружбу і співробітництво між Україною та Італією, підписаного під час візиту Президента України Л. Д. Кучми в Італію у 1995 році. Діяльність Ради було розпочато у 1998 році, після того як рамковий Договір набув чинності. Під час її першого засідання, яке відбулось у Римі, було підписано Протокол та Положення про Українсько-італійський комітет підприємців з економічного співробітництва. За період з 1998 по 2000 pp. почергово у Римі і Києві відбулось чотири засідання Ради, які показали, що вона є дієвим механізмом на шляху до налагодження конкретного співробітництва між підприємствами та організаціями наших країн. На засіданнях Ради обговорюються питання економічної ситуації в Україні, відносин України з ЄС та міжнародними фінансовими організаціями, питання італійських інвестицій в українську економіку, програма приватизації, спіробітництво в енергетичній та ядерній галузях, кооперації в Центральної європейської ініціативи, інші нагальні питання двосторонньої співпраці. Окрім цього, Рада опікується питаннями організації італійською стороною навчання для українських представників малого та середнього бізнесу, а також питаннями реалізації проектів технічної допомоги. У рамках засідань Ради широко обговорюється ціла низка актуальних питань і йде пошук шляхів вирішення проблем у двосторонніх відносинах, передусім, у торговельно-економічній сфері. Показовими для діяльності Ради стали масштабні економічні конференції «Презентація України» у Мілані та Римі у листопаді 2000 року в рамках проведення її Третього засідання. Дані заходи було проведено вперше і в їх роботі взяла участь представницька делегація України та понад 250 італійських промисловців і підприємців, зацікавлених у встановленні ділових стосунків з Україною. У результаті було набуто позитивного досвіду у справі ознайомлення італійської сторони з сучасним станом української економіки, а також у встановленні та поглибленні прямих ділових контактів з українськими партнерами у найрізноманітніших галузях.

Завдяки перерахованим заходам й зусиллям дипломатичних представництв, починаючи з 1993 року по 2001 рік зберігалася позитивна тенденція нарощування обсягів двостороннього торговельно-економічного співробітництва між Україною та Італією. Так, рівень товарообороту в 2001 році майже в 6 разів перевищує показники 1993 року і на 25% збільшився в порівнянні з 2000 роком. Відповідно обсяги експорту в 2001 році збільшились в порівнянні з 2000 роком на 28,3%, а імпорту на 19%. У середньому щорічно до 2001 року приріст обсягів торгівлі між Україною та Італією складав 15−20% [9].

Отже, можна констатувати, що двостороннє торговельно-економічне співробітництво між Україною та Італією має глибоке історичне коріння й на сьогодні залишається однією з найактуальніших у двосторонніх відносинах між нашими країнами.

Список використаних джерел

торгівельний економічний україна італія.

• 1. Гординський Я. Україна й Італія. Огляд взаємин до 1914 року//Збіриик заходознавства. Вип.2. — K., 1930.
• 2. Варварцев М. М. Украина в российско-итальянских общественных и культурных связях. — К., 1986.
• 3. Archivio del Ministero degli Affari Esteri della Repubblica Italiana.1918;1922. — Affari politici (Ucraina).
• 4. Kogan N. The politics of Italian Foreign Policy. — L., 1963.
• 5. Поточний архів Посольства України в Італії.-1998. — Грудень.
• 6. Testi е documenti sulla politica estera dell’Italia'1997. — Roma: Ministero degli Affari EsterLUfficio studi, 1998.
• 7. Спільна заява з питань економічних відносин між Урядом України та Урядом Італійської Республіки//Поточний архів МЗС України.-ІІ територіальне управління.-1992.
• 8. ANSА. — Roma.- 1997. — 26 febbraio.
• 9. Поточний архів Посольства України в Італії, — 2001. — Грудень.