Корекція девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ РВУЗ «КРИМСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ» (м. ЯЛТА) ФАКУЛЬТЕТ ПЕДАГОГІКИ І ПСИХОЛОГІЇ

КАФЕДРА ПЕДАГОГІКИ КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА СПЕЦІАЛІСТА КОРЕКЦІЯ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ У ПРОЦЕСІ ДІЯЛЬНОСТІ ШКІЛЬНИХ ГУРТКІВ студента заочної форми навчання Дудника Сергія Анатолійовича Науковий керівник:

Вожегова Тетяна Вікторівна Ялта — 2010

Зміст Вступ Розділ 1. Теоретичні засади дослідження проблеми корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків

1.1 Сутність та різновиди девіантної поведінки молодших школярів

1.2 Чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів та шляхи її корекції

1.3 Організаційно-педагогічні умови корекції девіантної поведінки молодших школярів

Розділ 2. Експериментальна перевірка ефективності організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки молодших школярів

2.1 Критерії, показники та рівні вияву девіантної поведінки молодших школярів

2.2 Зміст, організація та результати формуючого експерименту Висновки Список використаних джерел Додатки

Вступ Актуальність дослідження та ступінь наукової розробки теми. Сучасний період розвитку українського суспільства характеризується змінами, що охоплюють усі сфери людського життя. На тлі цих змін саме діти перебувають у найтяжчому становищі внаслідок несформованості власної системи стійких моральних переконань, ціннісних орієнтацій, що нерідко викликають неадекватну реакцію на події навколишнього життя. Скрутне матеріальне становище переважної більшості сімей зумовлює погіршення внутрішньо-сімейних стосунків. Недоліки шкільного виховання і значне скорочення кількості позашкільних закладів призводять до збільшення кількості дітей, чия поведінка виходить за межі моральних норм. Кількість правопорушень, здійснених дітьми, є закономірним наслідком процесу соціальної деградації особистості. Саме тому проблеми, пов’язані з поведінковими виявами школярів, постійно перебувають у центрі педагогічних досліджень.

Як зазначено в Національній доктрині розвитку освіти України в ХХІ столітті, пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є формування в дітей та молоді загальнолюдських цінностей, сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти і самореалізації особистості. З огляду на це суттєвого значення набуває проблема корекції девіантної поведінки на ранніх етапах її вияву, зокрема в дітей молодшого шкільного віку. Вже в цьому віці можна спостерігати досить чіткі симптоми негативних відхилень у поведінці, які за відсутності відповідної корекційної роботи поступово перетворюються в злочинні дії в підлітковому віці.

Упродовж усього історичного шляху розвитку цивілізації простежується розуміння важливості проблеми подолання негативних відхилень у поведінці дітей та значущості моралі й права у становленні особистості. До різних аспектів цієї проблеми зверталися античні мислителі Арістотель, Демокріт, Платон. Питання виховання в підростаючого покоління загальнолюдських моральних цінностей відображено у працях видатних учених Й. Гербарта, Ф. Дістервеґа, Я. Коменського, Й. Песталоцці.

Значний внесок у розробку філософських та соціологічних аспектів проблеми зробили С. Анісімов, А. Скрипник, А. Титаренко та інші. Психолого-педагогічні основи проблеми становлять теоретичні й практичні напрацювання вчених: І. Беха, Л. Божовича, Л. Виготського, Л. Дзюбко, Є. Драніщевої, Л. Зюбіна, В. Кащенка, Ю. Ковалевської, І. Кона, Г. Костюка, О. Лазурського, Н. Максимової, І. Невського, В. Оржеховської, Є. Пєтухова, Н. Пихтіної, Н. Протасової, В. Татенка, Т. Титаренко, Г. Товканець та інших.

Проведений аналіз джерельної бази дає можливість констатувати, що на сьогодні достатньою мірою розкрито причини виникнення відхилень у поведінці учнів середніх та старших класів загальноосвітніх навчальних закладів, розроблено їх діагностичні методики, сформовано шляхи ефективної профілактики девіантної поведінки неповнолітніх, окреслено роль школи, сім'ї, позашкільних дитячих установ та спеціальних виховних закладів у профілактичній роботі з неповнолітніми. Проте залишаються недостатньо вивченими форми вияву девіантної поведінки молодших школярів, чинники її детермінації, відсутні науково обґрунтовані рекомендації щодо ефективного здійснення та педагогічного забезпечення корекції девіантної поведінки зазначеної категорії дітей.

Окрім цього у роботі з молодшими школярами недостатньо використовується накопичений багатий арсенал змісту, форм і методів виховної діяльності дитячих організацій, потребує вдосконалення програма підготовки керівників дитячих осередків. У ряді випадків відсутня необхідна профілактична робота серед дітей.

Таким чином, зростання соціально-педагогічної актуальності порушеної проблеми, її недостатня розробленість у вітчизняній педагогічній теорії, а також потреби практики зумовили вибір теми дослідження «Корекція девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків».

Мета дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні та експериментальній перевірці ефективності організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків.

В основу дослідження покладено гіпотезу: ефективність корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків підвищиться за таких організаційно-педагогічних умов:

· урахування у виховній діяльності шкільних гуртків мети, завдань та функцій корекції девіантної поведінки молодших школярів;

· дотримання у процесі корекційної роботи з учнями найважливіших принципів діяльності шкільних гуртків;

· залучення учнів до особистісно-значущої й соціально-позитивної діяльності;

· поетапної організації самовиховання учнів із девіантною поведінкою;

· упровадження комплексної методики педагогічної корекції девіантної поведінки молодших школярів.

Відповідно до поставленої мети та висунутої гіпотези визначено такі завдання дослідження:

1. На основі аналізу наукової літератури визначити сутність та різновиди девіантної поведінки дітей молодшого шкільного віку та шляхи її корекції.

2. Виявити основні чинники детермінації девіантної поведінки дітей молодшого шкільного віку та шляхи її корекції.

3. Визначити критерії, показники та рівні вияву девіантної поведінки учнів початкових класів.

4. Розкрити зміст та особливості виховної діяльності шкільних гуртків щодо корекції девіантної поведінки молодших школярів.

5. Обґрунтувати й експериментально перевірити організаційно-педагогічні умови, що сприяють ефективній корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків.

Об'єктом дослідження є перевиховання учнів молодшого шкільного віку, які виявляють негативні відхилення у поведінці, а предметом — організаційно-педагогічні умови корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків.

Методологічною основою дослідження є концептуальні положення філософії і психолого-педагогічних наук про динаміку і розвиток особистості, її соціальну природу; діалектичний взаємозв'язок і взаємообумовленість педагогічних явищ і процесів, необхідність системного підходу як різнобічного та багаторівневого способу аналізу досліджуваних педагогічних проблем. Важливе методологічне значення для розв’язання досліджуваної проблеми мають ідеї та положення Конституції України, Закону України «Про освіту», Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті, в яких знайшли відображення питання демократизації та гуманізації сучасного суспільства і системи національного виховання.

Теоретичною основою дослідження є праці видатних вітчизняних і зарубіжних філософів і педагогів (Я. Коменський, А. Макаренко, Й. Песталоцці, Г. Сковорода, В. Сухомлинський, К. Ушинський); концепції розвитку освіти, виховання та навчання в сучасних умовах; принципи детермінізму, єдності свідомості й діяльності, взаємозалежності зовнішніх та внутрішніх чинників становлення особистості (Б. Ананьєв, Л. Божович, Л. Виготський, Г. Костюк, О. Леонтьєв); концептуальні положення про детермінанти й механізми девіантної поведінки особистості (Ю. Ковалевська, Н. Максимова, В. Оржеховська), психолого-педагогічні теорії організації виховання дітей та молоді в шкільних гуртках (Р. Бейден-Пауел, М. Жуков, І. Звєрєва, Ю. Старосольський, О. Тисовський, Г. Троцко).

Для перевірки висунутої гіпотези і виконання поставлених завдань використано комплекс методів: теоретичні - аналіз, синтез, систематизація, класифікація, порівняння, узагальнення (опрацювання теоретичних джерел із проблеми, опис процесу дослідження та узагальнення одержаних результатів) дозволили систематизувати теоретичні матеріали з проблеми дослідження; емпіричні - спостереження, бесіда, вивчення результатів діяльності, анкетування, аналіз та узагальнення досвіду педагогів, психологів; експериментальні (констатуючий, формуючий експерименти) дали змогу визначити рівні вияву девіантної поведінки в молодших школярів, провести корекцію девіантної поведінки учнів початкових класів у процесі діяльності шкільних гуртків на основі визначених організаційно-педагогічних умов; статистичні методи кількісної та якісної обробки результатів експерименту довели ефективність запропонованих організаційно-педагогічних умов корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків.

Наукова новизна здобутих результатів: уперше обґрунтовано організаційно-педагогічні умови корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків, що передбачають урахування мети, завдань та функцій педагогічної корекції; дотримання у процесі корекційної роботи з учнями найважливіших принципів діяльності шкільних гуртків; залучення учнів до особистісно-значущої й соціально-позитивної діяльності; поетапної організації самовиховання учнів з девіантною поведінкою; упровадження комплексної методики педагогічної корекції девіантної поведінки молодших школярів; удосконалено критерії та показники вимірів вияву девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку; набули подальшого розвитку наукові положення про детермінацію та різновиди девіантної поведінки молодших школярів.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає у визначенні сутності та різновидів негативних відхилень молодших школярів від освітньо-виховних та морально-правових норм, що діють у суспільстві; визначенні критеріїв (активності, культури поведінки і гуманності), показників і рівнів вияву девіантної поведінки учнів початкових класів.

База дослідження ЯНВК № 15 м. Ялта, гурток «Роксолана». До експерименту було залучено учнів 2−4 класів, батьків, вчителів.

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження проблеми корекції девіантної поведінки молодших школярів у процесі діяльності шкільних гуртків

1.1 Сутність та різновиди девіантної поведінки молодших школярів

В умовах розбудови українського суспільства, послідовного й цілеспрямованого вирішення складних проблем економічного, політичного, соціального й культуротворчого змісту особливої гостроти й актуальності набувають питання виховання особистості, прилучення дітей та молоді до високих морально-правових норм та цінностей життя, естетики взаємин між людьми. Складність процесу формування особистості, наявність факторів негативного впливу в суспільному середовищі відбиваються на свідомості й поведінці певної частини дітей та молоді, в яких система моральних, правових, естетичних цінностей ще не знайшла достатнього становлення й зміцнення. Це зумовлює необхідність здійснення профілактичної роботи, внесення педагогічної корекції у поведінку особистості, що формується.

Корекція девіантної поведінки особистості належить до складних педагогічних проблем, успішне розв’язання яких можливе лише на основі наукового осмислення сутності цього складного явища, а також особливостей вияву девіантної поведінки у певному віці. Ураховуючи ці положення, нами було сформульовано завдання дослідження, які передбачали:

1. Визначення сутності девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку.

2. Виділення основних видів девіантної поведінки молодших школярів.

Сутність девіантної поведінки молодших школярів є тим питанням, яке є предметом наукового пошуку фахівців у галузі психології, медицини, соціології, кримінології, а також педагогіки. Акумулюючи на цьому питанні свою увагу, відомий вчений-педагог С. Гончаренко зазначає, що девіантна поведінка (від латинського deviatio — «відключення») являє собою окремі вчинки або систему вчинків, які суперечать прийнятим у суспільстві правовим або моральним нормам: злочинність і поведінку, яка заслуговує карного покарання. З метою попередження девіантних вчинків слід із ранніх років прищеплювати повагу до моральних норм і виробляти моральні звички.

На думку сучасних науковців (А. Капської, І. Пінчук, С. Толстоухової та ін.), девіантна поведінка об'єднує дії і вчинки людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам або визнаним шаблонам і стандартам поведінки. Девіант — особа, яка не дотримується наявних у суспільстві норм поведінки.

Характеристика цього поняття з психологічного погляду суттєво не відрізняється. Девіантна поведінка є системою вчинків або окремими вчинками, які не відповідають прийнятим у суспільстві правовим або моральним нормам.

Уперше в історії педагогіки звернув увагу на проблему девіантної поведінки М. Гернет. Хоча, на думку В. Кудрявцева, лише А. Герцензон у 1922 році у своїй праці «Злочинність і алкоголізм в РСФСР» науково обґрунтував різні вияви девіантної поведінки.

У 1971 році було надруковано дві праці вчених Я. Гілінського та А. Здравомислова, які в заголовку вперше вмістили поняття «девіантна поведінка». Важливими для нашого дослідження є твердження цих учених про те, що девіантна поведінка є соціальним феноменом, а різні форми її вияву мають спільні генезис та причини і перебувають у взаємозв'язку й взаємозалежності від економічних та соціальних умов.

У кінці 70 рр. — на початку 80 рр. ХХ ст. було створено перші наукові центри дослідження девіантної поведінки: на базі лабораторії соціологічних досліджень при Ленінградському державному університеті (керівники Л. Спиридонов, Я. Гілінський, Ю. Суслов), відділ соціальних проблем алкоголізму і наркоманії інституту соціальних досліджень АН СРСР (керівник Б. Левін), науково-дослідна лабораторія соціології злочинності МВС Грузії (керівник А. Габіані), лабораторія соціології девіантної поведінки Тартуського державного університету (керівники Е. Раска, Ю. Саар).

Зазначимо, що окремі дослідження в цій галузі проводилися не лише у науково-дослідних центрах. Так, значний внесок у розв’язання проблеми корекції девіантної поведінки зробили А. Лепс із Естонії, Н. Баімбетов з Башкирії та ін. У кінці 90-х рр. ХХ ст. розпочинається активна взаємодія вітчизняних і зарубіжних дослідників девіантної поведінки — конференції, спільні дослідницькі проекти. У результаті численних емпіричних пошуків науковців різних спеціальностей (Н. Алетик, Я. Гілінського, В. Оржеховської та ін.) отримано взаємодоповнюючі та уточнені відомості про стан, структуру, динаміку різних форм девіантної поведінки.

Спираючись на дослідження згаданих вище науковців, ми визначаємо девіантну поведінку як негативні відхилення у поведінці дитини від соціальної норми (табл.1).

Термін «соціальна норма» має широкий діапазон визначень, які залежать від культурно-історичного устрою суспільства. Так, у 70-ті роки ХХ ст. норму вважали невід'ємним елементом громадського устрою, одним із засобів орієнтації поведінки особистості або соціальної групи в певних умовах та способом контролю суспільством цієї поведінки. М. Бобнєва стверджувала, що соціальні норми є не лише могутнім засобом соціальної регуляції поведінки, а мостом, який з'єднує всі вияви особистості людини, її поведінки з важливими інститутами сучасного суспільства, його структурою та вимогами. Дослідник Є. Пеньков визначає норму як «правило, вимогу суспільства до особистості, у яких більш-менш точно визначено обсяг, характер та межу дозволеного в її поведінці».

У 80-ті рр. ХХ ст. роки вчені стверджували, що соціальна норма в цілому закріплює ту поведінку, що є типовою для більшості представників існуючого суспільства і узгоджується ними. У 90-ті роки окреслився найбільш ґрунтовний погляд М. Галагузової: «Соціальна норма — це правило, взірець діяльності або межа дозволеної чи обов’язкової поведінки, або діяльності людей, соціальних груп, яка офіційно прийнята на тому чи іншому етапі розвитку суспільства».

Табл. 1. Сутність та різновиди девіантної поведінки молодших школярів

За В. Оржеховською, норма є існуючим у соціальній спільності чи групі стандартом, зіставлення з яким визначає прийнятість і досконалість об'єктів, процедур і продуктів діяльності.

Узагальнюючи вищесказане, робимо висновок, що норма — це сукупність вимог і очікувань, які пред’являє соціальна спільнота (група, організація, клас, суспільство) до своїх членів із метою здійснення діяльності (поведінки) установленого зразка (типу). Нормативні вимоги і чекання фіксуються і виражаються як у вербальній (писані закони, інструкції, кодекси), так і невербальній (наприклад, символічна атрибутика) формі. Функціональна роль соціальних норм полягає перш за все в тому, що суб'єкт діє відповідно до їх розпоряджень або вимагає від інших суб'єктів відповідної поведінки. Порушення норм викликає акт відповідної дії (санкцію).

На думку В. Дімова, соціальну норму формує руйнівний вплив соціальних явищ, які загрожують фізичному і соціальному виживанню людини. Це і є межею, яка відділяє норму від девіації. Ми вважаємо, що цей розподіл є умовним, оскільки існує багато ситуацій, які ускладнюють ідентифікацію соціального явища.

Невизначеність критеріїв, межі дозволеного, відсутність чітких заходів відповідальності за ті чи інші асоціальні вияви значною мірою впливають на збільшення «поля девіантності» і зумовлюють розширення його кордонів. Важливими показниками норми є її корисність, обов’язковість та практичне використання в поведінці людей. Якщо норма з різних причин не буде суспільно корисною, то хоч вона й буде обов’язковою внаслідок діючих моральних або правових законів і дотримуватиметься людьми, наслідки її соціальної дії будуть негативними. За умов втрати показника обов’язковості люди не дотримуватимуться навіть суспільно-корисних правил поведінки. Це призведе до поступової заміни норми на інші правила, сприятиме появі девіантної поведінки.

Різновиди девіантної поведінки молодших школярів. У процесі дослідження девіантної поведінки важливого значення набуває питання щодо різновидів відхилень, які мають місце у поведінці дітей. На жаль, як у зарубіжній, так і у вітчизняній науковій літературі немає єдиних підходів до класифікації девіантної поведінки. Сучасними вченими було розроблено класифікації, які залежать від фаху та спеціалізації дослідників і часто використовуються як синоніми поняття «девіантна поведінка», що призводить до труднощів під час визначення форм девіантної поведінки неповнолітніх.

З метою узагальнення та систематизації філософських, соціальних, психолого-педагогічних підходів до визначення різновидів та особливостей вияву девіантної поведінки молодших школярів девіантну поведінку нами було умовно поділено на дві групи відхилень від соціальної норми:

· відхилення у поведінці молодших школярів від освітньо-виховної норми;

· відхилення у поведінці молодших школярів від морально-правової норми.

Відхилення у поведінці молодших школярів від освітньо-виховної норми. Спираючись на дослідження М. Галузової, ми визначаємо зазначені відхилення як вчинки та дії учнів, які не відповідають освітньо-виховним нормам. Критеріями освітньо-виховної норми є державні стандарти освіти, які встановлюють вимоги до змісту, обсягу і рівня освітньої підготовки в Україні та є основою освітнього рівня учнів певного віку. Відхилення у поведінці молодших школярів від освітньо-виховної норми мають такі види:

· відхилення в отриманні учнями початкової освіти;

· відхилення у поведінці у зв’язку з шкільною дезадаптацією;

· відхилення у поведінці у зв’язку з педагогічною занедбаністю.

Відхилення в отриманні учнями початкової освіти є різновидом девіантної поведінки. В умовах сьогодення в Україні з’являються неповнолітні, які внаслідок певних причин не отримують початкової освіти. До цієї групи належать діти, які закінчили лише окремі класи початкової школи або взагалі не відвідують школу.

За статистичними даними В. Оржеховської щорічно в Україні не відвідує загальноосвітні навчальні заклади І-ІІІ ступенів 200 тисяч неповнолітніх. Причинами, які формують появу таких відхилень, можуть бути: негативне ставлення дітей до школи і, як наслідок, небажання вчитися; сімейне неблагополуччя (важкі матеріально-побутові умови життя в сім'ї, низька педагогічна освіченість батьків); втрата батьків, опікунів та ін.

Розв’язання цієї проблеми потребує залучення кваліфікованих спеціалістів-психологів, профконсультантів, юристів, педагогів, головними напрямами діяльності яких повинні стати: психолого-педагогічна консультативна робота з батьками та молоддю щодо перспективи освіти, удосконалення форм профорієнтаційного та профінформаційного консультування молоді, підвищення педагогічної освіченості батьків, формування та корекція в молоді особистісних якостей для оволодіння професійним середовищем, надання інформаційної допомоги (про навчальні заклади, умови прийому до них, професії тощо).

Відхилення у поведінці у зв’язку з шкільною дезадаптацією є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Сьогодні важливою проблемою психолого-педагогічної практики є виникнення шкільної дезадаптації молодших школярів. Ця дефініція досить широко використовується саме в психолого-педагогічній теорії та практиці й характеризує ті порушення і відхилення, які виникають у дітей під впливом шкільного середовища і пов’язані з навчальною діяльністю, поведінкою учнів у школі або вдома під час виконання шкільних завдань.

Сучасні педагоги та психологи появу шкільної дезадаптації в неповнолітніх пов’язують із недоліками в системі шкільної освіти (стресова тактика авторитарної педагогіки, інтенсифікація навчального процесу та ін.), психологічною некомпетентністю вчителів та батьків.

У системі відносин негативна динаміка шкільної дезадаптації формується так: неуспішність у навчальній діяльності призводить до непорозумінь молодших школярів із батьками та вчителями (перший етап), змістових бар'єрів (другий етап), епізодичних (третій етап) та постійних конфліктів (четвертий етап), порушення особистісно-значущих зв’язків у системі відношень (п'ятий етап).

Психологічний рівень шкільної дезадаптації неповнолітніх характеризується почуттям тривожності, пов’язаної з навчальною діяльністю (перший етап розвитку адаптаційних порушень на психологічному рівні), яка знімається внаслідок виникнення (другий етап) та закріплення (третій етап) негативних психозахисних реакцій (відсутність уваги на уроці, виконання своїх справ під час уроку), що призводить до порушення дисципліни на уроці, протидії шкільним нормам (четвертий етап).

На фізіологічний рівень шкільної дезадаптації звертали увагу ще педагоги минулого. Так, Г. Песталоцці у 1805 році зазначив, що під час традиційних шкільних форм навчання відбувається незрозуміле «придушення» розвитку і здоров’я неповнолітніх.

Відхилення у поведінці у зв’язку з педагогічною занедбаністю є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Дослідники Є. Пєтухов, Б. Кобзар зазначають, що педагогічна занедбаність — це відхилення від норм у навчальній діяльності неповнолітніх та в поведінці, що зумовлені недоліками виховання. Тобто, педагогічна занедбаність зумовлена в першу чергу недоліками навчальної діяльності, сімейного виховання. Це призводить до несформованості дитини як суб'єкта навчально-пізнавальної, ігрової та інших видів діяльності.

Важливе значення має розроблена Є. Пєтуховим, Б. Кобзарем класифікація педагогічно занедбаних неповнолітніх:

· Рання стадія педагогічної занедбаності. До цієї групи належать учні з негативним ставленням до навчальної діяльності, недисциплінованістю на ранніх етапах розвитку.

· Середня стадія педагогічної занедбаності. Провідними новоутвореннями в неповнолітніх цієї групи стає прагнення до дезорганізації порядку і низька громадська активність. У таких учнів спостерігається сварливість, прагнення до лідерства, приниження слабких, індивідуалізм. Недисциплінованість перетворюється в норму поведінки.

· Стадія глибокої педагогічної занедбаності. У неповнолітніх цієї групи утворився стійкий комплекс негативного ставлення до навчальної діяльності, стійка відсутність суспільно-корисної активності. Яскраво проявляються асоціальні потреби, цинізм, грубість, озлоблення, агресивність. У взаємостосунках із педагогами такі діти виділяються суб'єктивним негативізмом, несприятливістю до педагогічних впливів.

Відхилення у поведінці молодших школярів від морально-правової норми віднесено нами до другої групи відхилень, які мають соціальний характер і свідчать про вчинки і дії, заборонені нормами моралі і права.

На думку Я. Гілінського, до соціальних відхилень у поведінці дітей належать правопорушення, злочинні дії, а також алкоголізм, наркоманія, самогубства. Г. Аванесов розглядає це поняття у більш широкому значенні: «До відхилень у поведінці неповнолітніх належать дії, які не відповідають загальноприйнятим у суспільстві нормам і правилам», тобто йдеться про порушення будь-яких соціальних норм.

Різновидами відхилень у поведінці молодших школярів від морально-правової норми можна вважати такі:

· відхилення у поведінці у зв’язку з соціальним сирітством;

· відхилення у поведінці у зв’язку з соціальною дезадаптацією;

· відхилення у поведінці у зв’язку з адиктивною діяльністю;

· відхилення у поведінці у зв’язку з делінквентною діяльністю;

· відхилення у поведінці у зв’язку з кримінальною діяльністю.

Відхилення у поведінці у зв’язку з соціальним сирітством є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. У сучасних умовах в Україні особливої гостроти набуває проблема збільшення кількості соціальних сиріт. Це діти, батьки яких відмовилися від виконання батьківських обов’язків (соціальні сироти), 10% - біологічні сироти, які втратили батьків внаслідок трагічних обставин.

Соціальна сирота — це дитина, що має біологічних батьків, які з різних причин не займаються її вихованням і не доглядають її. Сучасні дослідження свідчать про так зване вимушене соціальне сирітство, коли школа чи сім'я «виштовхують» неповнолітніх на вулицю. Тому соціальне сирітство було віднесено нами до категорії соціальних відхилень.

Назвати всі причини появи соціального сирітства досить важко, оскільки це багатогранна проблема, яку досліджують вчені різних галузей і спеціальностей і яка на сьогоднішній день залишається ще маловивченою. Але на сучасному етапі розвитку суспільства передусім виділяється чотири негативні чинники, які є джерелом поповнення соціального сирітства. По-перше, це зростаюча кількість відмов батьків (частіше матері) від утримання та виховання своїх дітей.

Іншою причиною зростання соціального сирітства є примусове позбавлення батьків їх батьківських прав із метою захисту інтересів неповнолітніх. Головним чином це відбувається з неблагополучними сім'ями, де батьки є хронічними алкоголіками чи наркоманами, ведуть аморальний спосіб життя, жорстоко поводяться зі своїми дітьми, зловживають батьківськими правами. Третя причина зумовлена передчасною смертю батьків унаслідок автомобільної аварії, катастрофи на виробництві, стихійного лиха, хвороби. Наступною причиною є відбування батьками покарання в місцях позбавлення волі або їх перебування під вартою в період слідства у зв’язку зі скоєними злочинами.

Для дітей-сиріт в Україні традиційною виховною моделлю тривалий час були школи-інтернати. Але вчені виявили специфічні особливості розвитку інтелектуальної, мотиваційної і поведінкової сфер особистості у вихованців дитячих будинків. Дослідження 8 тисяч дітей-сиріт у школах-інтернатах, проведені Українським державним центром соціальних служб для молоді, довели:

· Неповнолітні цієї категорії, як правило, «важкі», але вони готові йти на контакт із дорослими-друзями.

· Для таких дітей є характерними одноманітність та регламентованість у стосунках, негативна спрямованість до соціального досвіду, опір педагогічним впливам.

· Відсутність безпосереднього спілкування з великою кількістю людей призводить до психологічної та духовної самотності, замкненості.

· Обмеженість сфери вибору друзів — спілкування тільки в рамках школи-інтернату, що в більшості випадків ускладнює встановлення зв’язків з ровесниками з благополучних сімей.

Отже, інтернати вже не спроможні в повному обсязі виконувати функції підготовки дітей до дорослого життя. Тому сьогодні активізують свою роботу соціальні заклади нового типу: центри соціальної реабілітації, дитячі будинки сімейного типу, центри вільного проживання, соціальні притулки. Так, в Україні діє 85 дитячих будинків сімейного типу, де виховується понад 900 неповнолітніх.

Відхилення у поведінці у зв’язку з соціальною дезадаптацією є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Соціальна дезадаптація об'єднує різні соціальні порушення, які виникають у дітей внаслідок непристосованості до складних соціальних умов їх життєдіяльності та розвитку. Ми погоджуємося з думкою А. Міллера про те, що дезадаптація призводить до порушення соціально-позитивних зв’язків та відношень і, як наслідок, відбувається десоціалізація особистості неповнолітніх.

У науковій педагогічній літературі існує багато термінів, які характеризують соціально дезадаптованих дітей, зокрема, це недисципліновані, важкі, важковиховувані, соціально-занедбані діти та діти з асоціальною поведінкою. Не дивлячись на деякі відмінності у визначенні цих понять, вчені схиляються до думки, що у всіх цих випадках поведінка таких неповнолітніх не відповідає прийнятим у суспільстві нормам і правилам.

Термін «важковиховуваність», на думку Н. Максимової, найкраще відображує зміст процесу соціальної дезадаптації особистості і поєднує в собі три поняття: педагог, дитина та їхня взаємодія. Неповнолітні стають важковиховуваними внаслідок недостатнього засвоєння позитивного соціального досвіду. Такі школярі не піддаються педагогічним впливам дорослих. Водночас, за дослідженнями Н. Максимової, не всі неповнолітні, які чинять опір педагогічним впливам та порушують норми поведінки (тобто зо всіма ознаками є соціально дезадаптованими), належать до категорії важковиховуваних. І далеко не завжди частота негативних виявів, їх демонстративність та яскравість визначають ступінь важковиховуваності учня.

Сучасною структурованою класифікацією соціально дезадаптованих неповнолітніх, на нашу думку, є класифікація Н. Максимової, у якій типи «важких» дітей залежать від детермінант соціальної дезадаптації:

· неповнолітні, у яких опірність педагогічним впливам зумовлена несформованістю особистісних структур, низьким рівнем розвитку моральних уявлень та соціально схвалюваних навичок поведінки (педагогічна занедбаність);

· неповнолітні, у яких опірність педагогічним впливам зумовлена особливостями в розвитку психічної діяльності (акцентуація характеру, емоційна нестійкість);

· неповнолітні, у яких опірність педагогам і батькам викликана невмілими виховними діями (ситуативна важковиховуваність);

· неповнолітні, у яких опірність педагогічним впливам викликана функціональними новоутвореннями особистості (власне важковиховуваність).

В. Оржеховська дала обґрунтоване визначення поняття «важковиховувані неповнолітні». Це така категорія учнів, у яких під впливом несприятливих для їхнього розвитку негативних чинників відбуваються порушення моральних ставлень до навчання та норм поведінки, зниження або й втрата почуття відповідальності за свої вчинки.

Дослідниця виділяє такі типи важковиховуваних неповнолітніх:

· Пасивно-позитивний, або ж конфліктно-ситуативний з переважною пози-тивною спрямованістю. Такі діти розуміють, що асоціальна поведінка існує, але змінювати її не збираються.

· Байдуже-нестійкий, або ж неврівноважено-ситуативний з незначною негативною спрямованістю. Такі учні ставляться до асоціальної поведінки байдуже, зрідка роблячи те саме.

· Пасивно-негативний, або нестійкий з переважальною негативною спрямованістю. Такі діти негативно ставляться до асоціальної поведінки і пасивно до тих, хто має відхилення в поведінці.

· Активно-негативний, або стійкий з негативною спрямованістю. Такі діти не бажають боротися з відхиленнями в поведінці.

Відхилення у поведінці, пов’язані з адиктивною діяльністю є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Зазначимо, що складність та історична новизна завдань, які вирішує країна сьогодні, потребують від її громадян високої соціальної активності, уміння дотримуватися законів і норм цивілізованого суспільства. Особливо актуальними є питання зміцнення дисципліни, правопорядку та законності. Але соціально-економічні проблеми сьогодення та пов’язані з ними зростання тенденцій, що існують у поведінці людей, зумовлюють актуалізацію адиктивної діяльності дітей молодшого шкільного віку (від англійського слова addiction — «шкідлива звичка»).

Виявами адиктивної поведінки серед молодших школярів є вживання алкоголю, наркогенних речовин, тютюнопаління. Сьогодні надзвичайно гостро постає проблема росту дитячого алкоголізму. Із соціальної точки зору алкоголізм — це різновид адиктивної поведінки, що характеризується патологічним потягом до спиртних напоїв і як наслідок — соціальною деградацією особистості.

Медичні обстеження виявили, що алкоголізм не передається генетично, передається лише схильність до вживання алкоголю, яка формується під дією негативних чинників соціального середовища. М. Галагузова виділяє такі типи сімей, у яких неповнолітні діти починають вживати спиртні напої частіше, ніж в інших сім'ях:

· Сім'ї зі стійкими конфліктами між її членами, коли стосунки будуються за типом суперництва, ізоляції, невротичного доповнення.

· Десоціалізовані сім'ї, в яких батьки ведуть аморальний спосіб життя, зловживають спиртними напоями, вживають наркотики, мають низьке матеріальне забезпечення, не дотримуються санітарно-гігієнічних вимог, не займаються організацією домашнього побуту.

У дітей із таких сімей формуються почуття провини, замкнутість, занижена самооцінка, спостерігаються вияви тривожності, невпевненості в собі, що є основою девіантної поведінки, однією з форм якої є адиктивна поведінка.

Одним із виявів адиктивної поведінки є наркоманія — хворобливий психічний стан, який зумовлений хронічною інтоксикацією внаслідок зловживання наркогенними речовинами, і характеризується психічною або фізичною залежністю від них. Дані статистики засвідчують, що в Україні сьогодні нараховується 68 тисяч хронічних наркоманів, серед них майже 5 тисяч неповнолітніх; кількість токсикоманів визначається десятками тисяч. Дослідження, проведені центрами соціальних служб для молоді, виявили такі причини вживання наркотиків:

1) провокації друзів — 62%,

2) обставини життя (відсутність інтересу в житті, бажання забути проблеми, погані стосунки з батьками, від нудьги) — 52%,

3) для задоволення — 44%,

4) бажання отримати «кайф» — 45%,

5) цікавість — 37%,

6) нав’язлива ідея, нездатність зупинитися — 5%,

7) вживання за компанію, тому що «вживають всі» — 26%.

Корекційна робота з молодшими школярами, що мають адиктивну поведінку, керується відповідною нормативно-правовою базою, зокрема Конституцією України, Національною програмою «Діти України», Національною програмою патріотичного виховання населення, формування здорового способу життя, розвитку духовності та зміцнення моральних засад суспільства (від 15.09.1999 р., № 1697), Програмою профілактики ВІЛ/СНІДу та наркоманії на 2001;2003 роки (від 11.07.2001 р., № 790).

Відхилення у поведінці, пов’язані з делінквентною діяльністю є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. Зазначимо, що за умови несвоєчасної корекційної роботи соціальна дезадаптація та адиктивна поведінка можуть перетворитись у делінквентну поведінку — асоціальну поведінку неповнолітніх, яка не відповідає загальноприйнятим у суспільстві правовим нормам. Термін «делінквент» походить від латинського слова delictum, що означає будь-яке правопорушення, тобто вчинення дії, що суперечить закону. Означена дефініція широко вживається за кордоном, зокрема у Англії та США, у значенні «правопорушник» (від латинського delinquens — той, що вчиняє провину).

Аналіз наукової літератури свідчить, що сьогодні не існує чіткого визначення поняття делінквентної поведінки. Н. Левіна стверджує, що це такий вид девіантної поведінки, який перешкоджає нормальному розвитку неповнолітніх та об'єднує в собі не лише правопорушення, а й злочини, передбачені кримінальним кодексом.

Сучасні науковці вважають делінквентність сукупністю протиправних вчинків чи злочинів, які не відповідають формально зафіксованим юридичним нормам, виконання яких гарантовано державою. Ми дотримуємося погляду Д. Кассебаума, який вважає, що діти-делінквенти є «певною групою неповнолітніх віком від 7 до 16 років, які здійснюють такі вчинки, що у випадку здійснення їх дорослими розглядаються як злочини».

Ураховуючи дослідження згаданих вище науковців, ми визначаємо делінквентну поведінку як асоціальну поведінку, різновид девіантної поведінки, що не передбачає притягнення до кримінальної відповідальності внаслідок невеликої суспільної небезпеки скоєних правопорушень та недосягнення дитиною віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Проблема делінквентної поведінки неповнолітніх досліджувалася вченими протягом тривалого періоду часу. Зокрема, психолого-педагогічний аспект проблеми вивчали В. Бочкарьова, З. Зайцева, І. Козубовська, Т. Титаренко та ін. 35]. Вивченням медико-біологічного аспекту займалися М. Буянов, В. Лебединський, О. Селецький, С. Тарарухін та ін. Питання профілактики делінквентної поведінки неповнолітніх розглядали Є. Драніщева, В. Оржеховська, Г. Пономаренко, М. Фіцула та ін.

Значне місце у своїх працях учені приділяють дослідженню причин появи делінквентної поведінки у неповнолітніх. Вони підкреслюють, що джерела виникнення цієї форми девіантної поведінки слід шукати ще в ранньому дитинстві, коли дитина починає формуватися як особистість. На думку Д. Дріля, дитина вже в три роки може мати схильність до делінквентної поведінки, що виявляється у вигляді «поганих зачатків, які, поступово розвиваючись у цьому напрямі, дадуть гіркі плоди».

Аналіз наукової літератури свідчить про те, що головними детермінантами появи делінквентної поведінки молодших школярів є негативний вплив соціального середовища, соціальних умов життя. Так, за матеріалами науково-практичної конференції «Закон і підліток» на обліку в органах внутрішніх справ перебуває понад 28 тисяч батьків, які негативно впливають на виховання дітей, та 65 тисяч осіб, які систематично вчиняють правопорушення у сфері сімейно-побутових відносин.

Учені, які досліджують проблему неповнолітніх правопорушників, дійшли висновку, що не всі діти мають однаково сформовану протиправну спрямованість та викривлені антисуспільні уявлення про норми моралі і права. Так, Г. Міньковський виділяє чотири види неповнолітніх правопорушників залежно від ступеня протиправної спрямованості:

· Неповнолітні з кримінальною спрямованістю. Для них є характерними агресивність, жорстокість, наявність примітивних потреб. Такі діти в основному є організаторами та активними учасниками правопорушень.

· Негативна спрямованість особистості. Такі діти мають адиктивну поведінку і правопорушення скоюють, «пливучи за течією».

· Нестійка особистісна спрямованість. Правопорушення неповнолітні скоюють внаслідок наслідування.

· Позитивна спрямованість. Такі діти скоюють правопорушення випадково, внаслідок необдуманих дій.

Бачимо, що значна кількість неповнолітніх має нестійку або позитивну спрямованість, тобто їхня асоціальна поведінка пов’язана з дефектами емоційно-вольової сфери, що виявляється в емоційній нестійкості, відсутності стійкого опору негативним зовнішнім чинникам.

Ми вважаємо, що найбільш обґрунтованою є класифікація Л. Грищенка та Б. Алмазова, у якій враховано не лише вікові особливості правопорушників, а й тяжкість скоєних злочинів:

· неповнолітні злочинці, які порушили кримінальний кодекс у віці, з якого передбачена кримінальна відповідальність;

· діти з делінквентною поведінкою, проступки яких не мають протиправного змісту (втеча з дому, азартні ігри і т.д.) або скоєні у віці, з якого не передбачено притягнення до кримінальної відповідальності;

· інші неповнолітні, проступки яких виходять за межі дитячих пустощів.

Виявами девіантної поведінки молодших школярів є:

· агресивно-насильницька поведінка, яка спрямована проти особистості людини і поєднує приниження гідності інших людей, бійки, підпали, вияви садизму, хуліганство, нанесення тілесних пошкоджень;

· корислива поведінка, що поєднує дрібні крадіжки, вимагання, викрадення автотранспортних засобів, тобто дії, що передбачають швидке матеріальне збагачення;

· незаконне виготовлення, придбання, зберігання та продаж наркогенних речовин.

Несвоєчасно та неефективно проведена рання корекційна робота призводить до того, що неповнолітні правопорушники перетворюються в злочинців. Важливою у контексті нашого дослідження є думка М. Гернета про те, що суспільство залишається в боргу перед тими, кого воно «починає усовіщати тільки біля підніжжя ешафоту, годувати тільки в тюрмах, виховувати у виправних колоніях, кому воно починає говорити слова обов’язку тільки за високими стінами тюрми, під охороною тюремної варти».

Педагогічна корекція правопорушень є складовою частиною виховної роботи з неповнолітніми, сферою формування їх особистості, розвитку їх інтересів, здібностей, активної пізнавальної і трудової діяльності, а також продовження позашкільної роботи. Для одержання позитивних результатів вона повинна бути невід'ємним компонентом і необхідною ланкою цілісного безперервного процесу виховання — у школі, сім'ї, позашкільному середовищі. Також невід'ємною частиною цієї системи роботи повинна бути виховна робота з тими, хто складає найближче оточення дітей: батьками, іншими родичами, друзями. Під час проведення такої роботи повинні враховуватись індивідуальні та вікові особистості дітей, мікроклімат сім'ї, різноманітність запитів і інтересів як сім'ї в цілому, так і кожного її члена зокрема. Окрім цього, необхідний диференційований підхід до змісту, форм і методів корекційної роботи з неповнолітніми.

Для роботи з дітьми у школах створюються гуртки. Гурток — це вільне об'єднання дітей і педагогів на основі спільної захопленості конкретним видом діяльності, мета якого — задоволення і розвиток творчих здібностей дітей, їх духовно-моральне збагачення.

У гуртки, як правило, об'єднуються діти одного віку, хоч і з різним рівнем підготовки, з установкою на конкретні творчі досягнення у спільній з педагогом діяльності. Гурток — це ще й місце об'єднання дітей на основі спільних соціальних переживань, співпричетності до чогось дуже важливого і значного для них.

Відхилення у поведінці, пов’язані з кримінальною діяльністю є різновидом девіантної поведінки молодших школярів. За своїм змістом, характером і спрямованістю вона є асоціальним явищем, що полягає в скоєнні злочинів неповнолітніми, які досягли віку, з якого починається кримінальна відповідальність.

Актуальними для нашої наукової роботи є результати соціальних досліджень центрів соціальних служб для молоді на тему «Злочинність очима підлітків», метою яких було з’ясування рівня усвідомлення неповнолітніми деяких проблем кримінальної поведінки та шляхів її розв’язання. У результаті досліджень було виявлено, що неповнолітні недостатньо володіють нормами кримінального кодексу України.

Серед проблем, які хвилюють сьогодні дітей та детермінують появу кримінальної поведінки, виділяються:

1) відсутність позитивно сформованої мети в житті,

2) недостатня кількість грошей,

3) відсутність взаєморозуміння з батьками,

4) відсутність вірних друзів.

У кожному місті різними службами для неповнолітніх створюються та впроваджуються в життя програми корекції кримінальної поведінки. Так, у Луганську на базі обласного центру соціальних служб для молоді з 1998 року діє програма «Правове виховання», яка передбачає організацію комплексної роботи з корекції правопорушень і злочинності в молодіжному середовищі, попередження девіантної поведінки неповнолітніх, проведення комплексу заходів з правового виховання. У рамках програми проводяться науково-практичні конференції з питань подолання правопорушень та підвищення рівня правової культури. Спільно з працівниками кримінальної міліції проводяться рейди в неблагополучні сім'ї та рейди з метою виявлення бездоглядних дітей.

Таким чином, здійснений нами теоретичний аналіз вказаної проблеми дозволяє зробити висновок про те, що девіантна поведінка молодших школярів являє собою складне соціально-педагогічне явище. Його основою є відхилення у поведінці дітей молодшого шкільного віку від освітньо-виховних та морально-правових норм.

За своїм змістом і характером девіантна поведінка молодших школярів має певні особливості і свідчить про існування різних видів відхилень. До основних видів девіантної поведінки учнів віднесено ті, що характеризують негативні відхилення від освітньо-виховної та морально-правової норми. У зв’язку з цим педагогічною увагою мають бути охоплені такі різновиди девіантної поведінки молодших школярів, що пов’язані з припиненням навчання у школі, шкільною дезадаптацією, педагогічною занедбаністю, соціальним сирітством, соціальною дезадаптацією, адиктивною, делінквентною та кримінальною діяльністю.

1.2 Чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів та шляхи її корекції

Актуальною проблемою, з якою все частіше зустрічаються батьки, вихователі дитячих колективів, вчителі загальноосвітніх навчальних закладів, організатори дитячих осередків, працівники правоохоронних органів, є ріст девіантної поведінки серед учнів молодшого шкільного віку. На жаль, цій проблемі не приділяється достатня увага в психолого-педагогічній літературі, хоча вона є надзвичайно важливою і потребує свого розв’язання. Адже саме в цьому віці закладаються основні стереотипи поведінки людини. Водночас виявлення основних чинників детермінації девіантної поведінки в молодших школярів допомагає не тільки пояснити причини негативних відхилень у їх поведінці, а й з’ясувати шляхи корекції девіантної поведінки учнів початкових класів.

Ураховуючи значущість цього питання, у дослідженні було визначено наступні завдання:

1. На основі аналізу результатів теоретичних досліджень виділити основні чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів.

2. Обґрунтувати необхідні шляхи корекції девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку.

Чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів є тим питанням, яке набуває в сучасних умовах організації виховної роботи актуального характеру. Адже за віковою періодизацією, прийнятою педагогами і психологами, молодшим шкільним віком називається час життя дітей від шести до десяти років. У цей період у дітей відбувається процес адаптації до соціальних умов узагалі та шкільного життя зокрема. У молодшому шкільному віці закладається та формується вміння вчитися, соціальна пристосованість, вищий рівень довільної поведінки тощо. Саме тому період молодшого шкільного віку відіграє винятково важливу роль у формуванні соціально значущої поведінки дітей та корекції девіантної.

Зазначимо, що учні молодшого шкільного віку виявляють ще недостатню готовність протидіяти негативним чинникам соціального життя, підпадають під їх вплив, виявляють схильність до девіантної поведінки. Про це писав В. Сухомлинський, підкреслюючи, що існує декілька причин появи дітей з відхиленнями в поведінці: несприятлива спадковість, незадовільний стан здоров’я, складні сімейні стосунки, збіднене духовне життя, неправильне виховання.

Аналіз педагогічних поглядів з проблеми корекції девіантної поведінки учнівської молоді дає підстави стверджувати, що означена проблема досліджувалася на всіх етапах розвитку суспільства. Найпоширенішим для більшості дослідників було усвідомлення девіантної поведінки як прагматичного ставлення дитини до соціального і природного середовища. У педагогічній науці існували різні погляди щодо визначення детермінант девіантної поведінки учнівської молоді, які можна об'єднати у три основні групи:

· причини, пов’язані з особливостями психічного розвитку дитини;

· причини, пов’язані з особливостями виховання у сім'ї;

· причини, пов’язані з особливостями навчально-виховного процесу.

Здійснений нами аналіз наукової літератури у галузі психології, соціології, дефектології, психофізіології, криміналістики, педагогіки дозволив виділити основні чинники детермінації девіантної поведінки учнів молодшого шкільного віку. До них віднесено біологічні, психологічні, соціальні, педагогічні та кримінальні чинники. Зрозуміло, що кожний із них має складну структуру, знаходиться у відповідному ієрархічному взаємозв'язку та потребує ретельного аналізу з погляду нейтралізації його деструктивного впливу на процес розвитку дитини (рис. 2).

Біологічні чинники детермінації девіантної поведінки молодших школярів. На поведінку дитини значний вплив має фізичне і психічне нездоров’я, а також протиріччя між рівнем її домагань та можливостями їх реалізації. За результатами досліджень медиків і психологів, серед молодших

школярів відсоток дітей з невротичними відхиленнями більший, ніж серед дошкільників, а в десятирічному віці кількість нервових дітей досягає 56%. Серед нервово-психічних захворювань найпоширенішими в молодших школярів є три види неврозів:

· істерія;

· неврастенія;

· невроз нав’язливих станів.

Кожен з них виникає за певного типу вищої нервової діяльності і темпераменту.

Уже з перших днів навчання в першому класі привертають увагу непосидючі, надзвичайно активні, метушливі діти, які не здатні навіть деякий час зосередити на чомусь увагу. Така поведінка є характерною для молодших школярів із синдромом гіперактивності. Оскільки такі відхилення характеризуються відсутністю стійкої уваги, їх часто називають синдромом дефіциту уваги.