Вимоги до стилю написання та оформлення бізнес-плану. 2. Основні типи фінансових посередників: депозитні установи, установи контрактного типу

КОНТРОЛЬНА РОБОТА.

з предмету: «Підприємництво» .

ПЛАН

1. 1.Вимоги до стилю написання та оформлення бізнес-плану.

2. 2.Основні типи фінансових посередників: депозитні установи, установи контрактного типу, інвестиційні компанії.

1. Вимоги до стилю написання та оформлення бізнес-плану У самому загальному випадку план — це образ чого-небудь, модель бажаного майбутнього або система мір, спрямована на досягнення поставлених цілей і задач. Бізнес-план, як один з найбільш розповсюджених у даний час видів планів, являє собою:

— робочий інструмент підприємця для організації своєї роботи;

— розгорнуту програму (раціонально організованих мір, дій) здійснення бізнесу-проекту, що передбачає оцінку витрат і доходів;

— документ, що характеризує основні сторони діяльності і розвитку підприємства;

— результат дослідження й обґрунтування конкретного напряму діяльності фірми на визначеному ринку.

Підприємство може мати одночасно кілька бізнес-планів, у яких ступінь деталізації обґрунтувань може бути різним. У малому підприємництві бізнес-план і план підприємства можуть збігатися і по обсягу, і по змісту.

Будь-який бізнес-план повинен давати переконливі відповіді для самого підприємця і його можливих партнерів принаймні на п’ять основних питань:

• о робити?

• цінка сучасного стану підприємства (ситуації);

• апрямок розвитку (бажаний стан);

• пособи досягнення мети;

• цінка витрат ресурсів і фінансових результатів.

Бізнес-планування, як необхідний елемент керування виконує в системі підприємницької діяльності ряд найважливіших функцій, серед яких найбільше значення мають наступні:

— ініціювання — активізація, стимулювання і мотивація намічуваних дій, проектів і угод;

— прогнозування — передбачення й обґрунтування бажаного стану фірми в процесі аналізу й обліку сукупності факторів;

— оптимізація — забезпечення вибору припустимого і найкращого варіанта розвитку підприємства в конкретному соціально-економічному середовищі;

— координація й інтеграція — облік взаємозв'язку і взаємозалежності всіх структурних підрозділів компанії з орієнтацією їх на єдиний загальний результат;

— безпека управління — забезпечення інформацією про можливі ризики для своєчасного вживання упереджувальних заходів по зменшенню або запобіганню негативних наслідків;

— упорядкування — створення єдиного загального порядку для успішної роботи і відповідальності;

— контроль — можливість оперативного відстеження виконання плану, виявлення помилок і можливого його коректування;

— виховання і навчання — сприятливий вплив зразків раціонально спланованих дій на поводження працівників і можливість навчання їх, у тому числі і на помилках;

— документування — представлення дій у документальній формі, що може бути доказом успішних або помилкових дій менеджерів фірми.

При розробці бізнес-планів необхідно дотримувати основні принципи планування, що створюють передумови для успішної діяльності підприємства в конкретному економічному середовищі.

Основні принципи планування тісно зв’язані між собою і в кінцевому рахунку орієнтують підприємців на всебічне обґрунтування планових показників і досягнення найкращих соціально — економічних результатів підприємства. Вони визначають зміст і орієнтацію планової роботи на всіх стадіях обґрунтування проекту і його послідовної реалізації.

Крім перерахованих базових принципів у процесі планування звичайно враховуються і загальноекономічні принципи науковості, пріоритетності, динамічності, директивності, ефективності, комплектності й ін.

Існує значне число розробок по складанню бізнес-плану, але усі вони схожі і відрізняються лише послідовністю розділів.

Основними розділами бізнес-плану є наступні:

1. Короткий опис.

2. Бізнес і його стратегія.

3. Ринок і маркетингова стратегія.

4. Виробництво й експлуатація.

5. Управління і процес прийняття рішень.

6. Фінанси.

7. Фактори ризику.

8. Додатки Бізнес-план повинен бути детальним. Він не обмежується обсягами, хоча лаконічність його викладення необхідна.

2. Основні типи фінансових посередників: депозитні установи, установи контрактного типу, інвестиційні компанії.

Розглядаючи змістовно-структурну характеристику поняття «фінансове посередництво», слід зазначити, що міжнародна й вітчизняна економічна термінологія і юриспруденція не містять його достатньо вичерпного визначення і тлумачення. Отже, варто взяти як визначення таке: «Фінансові посередники, або фінансові інститути, являють собою організації, що випускають фінансові зобов’язання (вимоги до себе) і продають їх як активи за гроші» .

У національній практиці на офіційному рівні термін «фінансовий посередник» уперше було узагальнено вжито в Постанові Кабінета Міністрів України «Про заходи щодо розвитку фондового ринку та вдосконалення його державного регулювання». З набранням чинності Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» законодавче встановлюються :

— загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг ;

— пріоритети в здійсненні регулятивних та наглядових функцій з боку держави за діяльністю фінансових посередників.

Сучасні фінансові посередники розглядаються як спеціалізовані професійні оператори ринку, інвестиційно-кредитні установи, що перерозподіляють ресурси між постачальниками і споживачами фінансового капіталу, між інвесторами/кредиторами та реципієнтами коштів на основі дії принципу зв’язку в динаміці руху активів.

На сьогодні фінансовими посередниками виступають :

— спеціалізовані інвестиційні компанії ;

— банки ;

— трастові компанії ;

— кредитні спілки ;

— страхові компанії ;

— пенсійні фонди та ін.

Найголовніше завдання фінансових посередників — спрямовувати рух капіталу (збережень) до найефективніших споживачів. Базовою основою їх функціонування є реалізація кредитно-інвестиційних угод (тобто безпосереднє фінансування) та заміна прямого фінансування непрямим через випуск власних вторинних зобов’язань. Логічно, що предметом праці для посередників на ринку стають цінні папери й гроші.

Фінансові посередники є інституційними учасниками фінансового ринку. На відміну від індивідуальних учасників інституційні є колективними учасниками, які провадять різного виду професійну фінансову діяльність й розподіляють прибуток між засновниками відповідно до правових норм і конкретної угоди.

Згідно з вимогами чинного законодавства фінансові посередники можуть виконувати функції :

— з консолідації (акумуляції) збережень індивідуальних інвесторів у єдиний пул і подальше диверсифіковане вкладення накопиченого капіталу в різні проекти. Індивідуальні збереження з інвестиційними намірами є особливим видом збережень, і для багатьох непрофесійних учасників ринку звернення до інституційних фінансових консультантів — переважна форма участі у масштабних проектах (так, наприклад, реалізуються приватні інвестиції за кордоном) ;

— із забезпечення рівноваги на ринку капіталів через погодження пропозицій і попиту на фінансові ресурси. За рахунок масштабів діяльності й портфельного управління активами посередники гармонізують відносини між постачальниками і споживачами капіталу, ліквідують дисбаланс між пропозицією і попитом на вільні кошти, забезпечуючи при цьому ефективний розподіл і перерозподіл ресурсів на первинному і вторинному ринках. Професійна організація андеррайтингу як задоволення потреб клієнтів щодо гарантованого розміщення їхніх активів є винятковою прерогативою інституційної форми посередництва;

— з перерозподілу і зниження фінансових ризиків. Професійні посередники при купівлі чи продажу фінансових активів саме торгують ризиками, перерозподіляючи їх між консервативними й агресивними учасниками ринку — між більш несхильними і менш несхильними до ризику економічними суб'єктами ;

— із забезпечення підвищеної ліквідності фінансових вкладень шляхом професійного портфельного управління активами.

Не потребує доказів, що можливості індивідуального інвестування вужчі, ніж колективного інституційного, при цьому ліквідність і ризики вкладень також різняться.

У довгостроковому плані посередники універсально забезпечують накопичення капіталів і їх перерасподіл на ринку капіталів.

Фінансові посередники поділяються на:

1. Депозиторські установи — кредитно-фінансові установи, що мають право залучати внески на депозитні рахунки. До складу таких установ входять:

а) комерційні банки — кредитні установи, що надають клієнтам універсальні банківські послуги. Джерелом залучення коштів є внески клієнтів на депозитні рахунки. Кошти позичкового фонду, що є у кожному комерційному банку використовуються для надання банківського та споживчого кредиту, для придбання державних і муніципальних облігацій;

б) ощадні установи, що розподіляються на:

— позиково-ощадні асоціації - кредитно-фінансовий, що акумулює кошти, які зберігаються на ощадних, термінових і чекових депозитах. Кошти, що зберігаються у цих установах, використовуються для надання кредиту під заставу нерухомості;

— кредитні спілки — невеликі фінансові установи, що утворюються на кооперативних засадах певній соціальній групі для надання кредитів членам цієї групи.

Джерелами залучення коштів є внески учасників спілки, а використовуються вони дія надання споживчого кредиту.

2. Ощадні установи контрактного типу — це кредитно-фінансові установи, які залучають довготермінові заощадження на контрактних засадах. Фонди свої формують завдяки періодичним внескам згідно з контрактами. Ощадні установи поділяються на:

а) компанії із страхування життя, страхування від пожеж і нещасних випадків. Кошти цих компаній формуються за рахунок внесків юридичних і фізичних осіб, а використовуються для _довготермінового кредитування і фінансування, завдяки купівлі державних облігацій, акцій та облігацій корпорацій.

б) пенсійні фонди створюються фірмами для сплати пенсій робітникам і службовцям. Створення таких фондів дозволяє знизити податкові платежі фірм і використати їхні кошти для придбання акцій та облігацій корпорацій.

3. інвестиційні посередники до складу яких долучаються:

а) інвестиційний банк, який провадить довготермінове кредитування, завдяки чому імовірне втілення великих науково-технічних проектів. Розподіл функцій між комерційними та інвестиційними банками, наприклад в США, стався після кризи 1929 — 1933 років. Спеціалізація у сфері довготермінового кредитування має сенс, тому що впровадження великих інвестиційних проектів пов’язане із значним ризиком. Інвестиційний банк мобілізує довгостроковий позичковий капітал і передає його позичальникам завдяки випуску та розміщенню облігацій або інших боргових зобов’язань;

б) іпотечний банк — банк, що спеціалізується на видачі довготермінової позики під іпотеки (тобто, ресурси за рахунок випуску та розміщення іпотечних облігацій);

в) фінансова компанія — отримує фонди шляхом продажу комерційних паперів, випуску акцій та облігацій. Залучені кошти надає споживачам у вигляді позик або кредитів на придбання споживчих товарів довготермінового користування, для ремонту будинків, на потреби малого бізнесу.

Використана література

1. 1.Бухалков М. М. Внутрифирменное планирование. Учебник. — М.: Инфра-М, 2003.

2. 2.Гончаренко В. В. Кредитні спілки як фінансові кооперативи: міжнародний досвід та українська практика. — К.: «Наукова думка», 1997. — 240с.

3. 3.Горемыкин В. А., Богомолов А. Ю. Бизнес-план: методика разработки. 45 реальных образцов бизнес-планов. — М.: «Ось-89», 2002. — 864с.

4. 4.Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки / За ред. І. Михасюка — Львів: «Українські технології», 1999.

5. 5.Підприємницьке право України / За ред. Шишки Р. Б. — Харків: Еспада, 2000. — С. 134.

6. 6.Планирование деятельности фирмы. Учебно-методическое пособие / Алексеева А. М. — М.: Финансы и статистика, 1999.

7. 7.Шевеленко С. Д., Федів І.І. Підприємництво і підприємницька діяльність. — К.:Вища шк., 1997.