Формування ідіостилю поезій Тараса Шевченка

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. ФУНКЦІЇ ОБРАЗНИХ ЗАСОБІВ У МОВНІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ ПОЕЗІЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

1.1 Аналіз тропів як художніх засобів поетичного мовлення

1.2 Особливості Шевченкової метафори

1.3 Функції епітетів у мовленнєвій палітрі поезій Кобзаря Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. ІННОВАЦІЙНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ЛЕКСИКИ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ЗОШ І-ІІІ СТУПЕНІВ

2.1 Лінгводидактичні засади навчання школярів лексикології

2.2 Використання матеріалів із поезій Тараса Шевченка на уроках української мови під час вивчення лексикології

Висновки до розділу 2

ВИСНОВКИ ЛІТЕРАТУРА ВСТУП У сучасному мовознавстві інтенсивно досліджуються питання поетичної мовотворчості. Важливий аспект її вивчення полягає у з’ясування тієї ролі, яку поетична мовотворчість відіграє в організації образної моделі дійсності - художньо-мовної картини світу. Кожен мовець має свій словник, стиль мовлення, манеру комбінувати мовні засоби й осмислює буття через свою систему мовних знаків. У цьому плані значної ваги набуває вивчення поетичного ідіостилю видатних творчих особистостей, мовний фонд яких впливає на процеси розвитку літературної мови.

У загальному розумінні ідіостиль — це сукупність глибинних механізмів створення текстового простору певним автором, які відрізняють його від інших. У вужчому значенні ідіостиль — індивідуальний стиль, у якому виразні, марковані засоби мови утворюють певну систему [11, с. 67]. Досі немає єдиної позиції ні у визначенні характерних рис ідіостилю, ні у використанні єдиного терміна: ідіостиль, ідіолект, стиль, індивідуальний стиль чи стильова манера. Вивченню цього питання значну увагу приділили В. Виноградов, Р. Якобсон, М. Бахтін, Ю. Караулов, В. Григор'єв та інші. Водночас недостатньо дослідженим залишається вплив системи образних засобів на поетичне мовлення та ідіостиль українських поетів. Власне цим і зумовлений вибір теми бакалаврської роботи.

Актуальність дослідження полягає в тому, що безпосередньо лексико-семантичний зріз у відтворенні ідіостилю того чи іншого поета дасть змогу ширше розуміти це мовне явище. Необхідність окреслення системи образних засобів, якою користуються митці слова, зумовлена потребою поглиблення аналізу поетичного ідіостилю з метою розширення знань про український мовознавчий процес у поєднанні з літературознавчим. Зумовлена актуальність роботи й необхідністю системного вивчення образних засобів у лінгвопоетиці Тараса Шевченка, оскільки для найповнішого осмислення ідіостилю поета потрібне вивчення різних аспектів його художнього мовлення на ґрунті максимально повного фактичного матеріалу. Крім того, основу дослідження складає й потреба вивчення системи образних засобів конкретно в межах ідіостилю Тараса Шевченка, оскільки мова поетичних творів митця лягла в основу сучасної української мови, якою й нині користуються українські письменники.

Мета бакалаврської роботи — виявити і проаналізувати образні засоби вираження та формування ідіостилю поезій Тараса Шевченка; визначити роль кожного з тропів (епітетів, порівнянь, метафор, метонімій тощо) у створенні мовленнєвої палітри поетичних творів митця; розробити методичну систему навчання учнів ЗОШ І-ІІІ ступенів української мови під час вивчення лексикології на матеріалах із поезій Тараса Шевченка.

Поставлена мета передбачає виконання таких завдань:

— проаналізувати функціонування образних засобів у поезіях Тараса Шевченка;

— з'ясувати характерні засоби використання лексичного багатства української мови в поетичних творах митця;

— встановити закономірності функціонування тропів у цих творах;

— висвітлити особливості проведення цілісного аналізу ідіостилю поезій Тараса Шевченка;

— створити лінгводидактичну систему, спрямовану на вивчення лексикології учнями ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Об'єктом дослідження стала система образних засобів ідіостилю поетичного мовлення Тараса Шевченка.

Предмет спостереження, характеристики та узагальнення становитьмовна образність поезій Тараса Шевченка, а також система виявлених тропів у поетичних творах поета, особливості їх уживання, роль та функції, задля яких у свій поетичний пласт творів митець уводить епітети, порівняння, метафори тощо.

У ході бакалаврського дослідження застосовувалися такі лінгвістичні методи: для стилістичної інтерпретації системи образних засобів в ідіостилі Тараса Шевченка — описовий, для характеристики впливу лексичних засобів на ідіостиль поетичних творів українського майстра слова — структурний, для аналізу метафор — елементи методу компонентного аналізу. Окрім того, застосовувався метод естетичного спостереження, який забезпечив розуміння смислової доцільності й естетичної ефективності художнього слова.

Слід сказати, що питання аналізу лексичних засобів художнього твору вчені розглядають по-різному. Наприклад, О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв виокремлюють серед маловикористовуваних шарів лексичного запасу мови: 1) групу слів з історичним забарвленням; 2) так звані слова іншомовного походження; 3) стилістично забарвлені слова [4, с. 183].

В. Пахаренко словесні (лексичні) засоби поділяє на групи залежно від часового критерію (архаїзми, неологізми), за територіальним критерієм (загальновживані, діалектизми), за соціальним статусом (загальновживані, жаргонізми), тропи [26, с. 11].

Дослідженню поетичної лексики приділила увагу Т. Крайнікова, визначивши такі її групи:

— номінативна (слова, ужиті у прямому значенні);

— стилістично забарвлена лексика (архаїзми, неологізми, жаргонізми, професіоналізми тощо);

— тропи — слова, вжиті в переносному значенні (метафора, іронія, метонімія, синекдоха, персоніфікація, епітет та ін.) [17, с. 13].

Тарас Шевченко — один із найвидатніших письменників, який відіграв ключову роль у розвитку української літературної мови. Особливості ідіостилю його поетичного мовлення досліджувало досить багато науковців. Серед нихВ. Русанівський, І. Огієнко, І. Білодід та інші. Формули звертання як фактор ідіолекту поезії Тараса Шевченка широко окреслив І. Бондаренко.

Водночас слід зауважити, що система образних засобів творення ідіостилю поетичного мовлення Тараса Шевченка, а також їх роль та функції в поезіях митця залишаються недостатньо вивченими, чим і зумовлюється наукова новизна бакалаврського дослідження.

Теоретичне значення роботи полягає в подальшому опрацюванні питань лексикології загалом та образного моделювання ідіостилю поета зокрема.

Практичне значення роботи визначається тим, що проаналізовані матеріали можуть бути використані як повне методологічне підґрунтя для лінгвістичного аналізу художніх текстів, а також як ілюстративний матеріал, що може бути застосований на уроках української мови під час вивчення лексикології в ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Структура роботи. Бакалаврська робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Апробація. Основні положення бакалаврського дослідження висвітлювалися на VIII студентській науковій конференції «Актуальні проблеми мовознавства, лінгводидактика та інноваційні технології навчання» на філологічному факультеті ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» (квітень, 2014 р.). За матеріалами бакалаврського дослідження опубліковано статтю «Особливості Шевченкової метафори» у збірнику наукових праць «Актуальні проблеми лінгвістики у студентських дослідженнях» (Переяслав-Хмельницький — 2014, випуск 8).

РОЗДІЛ 1. ФУНКЦІЇ ОБРАЗНИХ ЗАСОБІВ У МОВНІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ ПОЕЗІЇ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

1.1 Аналіз тропів як художніх засобів поетичного мовлення Мова є вирішальним фактором у розкритті творчої індивідуальності письменника. При дослідженні ідіостилю найважливішими є такі властивості мови, як творчий характер, функціональна спрямованість, роль у відображенні авторського бачення світу. Художній текст несе на собі відбиток авторських уявлень, концепцій, досвіду, ціннісних орієнтирів та особистісних ознак, які є генетично, культурно та соціально детермінованими. Це зумовлює орієнтацію дослідників індивідуального стилю автора на врахування системи образних засобів у мовній організації творів, їх функцій, а також ролі, яку вони відіграють.

Досліджуючи зв’язок між автором та структурою створюваного ним тексту як словесно-художнього цілого, В. В. Виноградов робить висновок про те, що «стиль письменника … створює і відтворює індивідуально-виразні якості і співвідношення речей-образів, типових для творчої системи саме цього художника [3, c. 207]».

Для ідіостилю Тараса Шевченка характерні специфічні мовні властивості. І хоча немає такого факту поетичної мови, який не був би відомим поза поетичним контекстом у мові взагалі, у цій новій, поетичній іпостасі кожна мовна одиниця набуває певних властивостей. Особливо це характерно для лексики Великого Кобзаря, яка настільки різноманітна, що аналізувати її доцільніше за певними групами слів та аспектами вивчення, оскільки в низці своїх творів поет використовує майже виключно загальновживану лексику, типову для народнопісенної творчості.

Системне вивчення образних засобів у лінгвопоетиці Тараса Шевченка необхідне для якнайповнішого осмислення ідіостилю поета, потрібне для вивчення різних аспектів його художнього мовлення на ґрунті максимально повного фактичного матеріалу. Художня майстерність митця, сучасна рецепція його мовно-виражальних засобів, особливості його творчого методу і стилю потребують ґрунтовного вивчення, тому дослідження образності мовної палітри слід базувати на принципово новій дослідній парадигмі - лінгвосинергетиці.

Синергетичний підхід моделює нове методологічне бачення природи складності, що спричиняє перегляд попередніх знань про мовотворчість Тараса Шевченка, а можливо, й переоцінку окремих мовних явищ. На відміну від традиційних системно-структурних методів, лінгвосинергетика надає можливість у процесі дослідження системи поетичного тексту й ідіолекту письменника зробити акцент на динаміці виникнення, функціонування й розвитку цієї системи.

Окремий розділ «Нарисів» Г. А. Левченка присвячено аналізові поетичної мови Тараса Шевченка, який «зблизив поетичну мову з розмовною мовою і тим самим максимально наблизив літературну мову до народної [18, с. 123]».

Завдяки цьому зближенню поет досягав «справжньої простоти і народності», тобто реалізму. Дослідник використовує поняття «матеріальна чуттєвість слова», суголосне із сучасним лінгвостилістичним терміном «конкретно-чуттєвий зміст слова». «Палка Шевченкова мова, його образ і слово матеріально-чуттєві. Слова у Шевченка поставлені на те, щоб можна було бачити, чути, відчувати зображене. Слово в його творах міцно прив’язане до матеріальної предметності, воно повне конкретним словесним змістом [18, с. 112]». Наголошуючи на матеріальній чуттєвості, предметності Шевченкового слова, на максимальному наближенні цього слова до народного, автор ілюструє це твердження зразками діалогічної Шевченкової мови. Висновок Г. А. Левченка, автора «Нарисів», про розмовний синтаксис і живу діалогічну мову Кобзаря, у якій описова інтонація витісняється безпосередньою емоційною, відкривав перед дослідниками перспективний напрям вивчення ідіостилю поета.

Дослідження образності мови як основи мовотворчості поета відображено в ряді праць про тропи та стилістичні фігури художнього твору. При цьому не можна не зазначити, що важливим є функціонально стилістичне витлумачення мовних явищ, які є характерними для художнього мислення поета, становлять стилістичне ядро його творчості, окреслюють систему образних засобів і слугують своєрідним підсиленням ідіостилю Тараса Шевченка.

У конкретно-життєвому зображенні дійсності, яке дають художні твори, важливу роль відіграють спеціальні засоби образності мови. Вони допомагають письменнику втілити в словесну форму конкретні уявлення про предмети й вислови, а також охарактеризувати своє ставлення до них. Це завдання виконують не тільки слова і словосполучення, ужиті у прямому значенні, а також і ті мовні одиниці, що мають переносне значення й називаються тропами.

Власне поетична мова творів характеризується застосуванням різноманітних тропів. Тропи (грецьк. tropos — зворот мови) — використовувані в художній творчості слова і звороти, вжиті не в їх прямому, а в образному, переносному значенні [19, с. 231]. Більш осучаснена інтерпретація тропів окреслена С. Єрмоленко, за якою троп — мовний механізм уподібнення одного явища (поняття) іншому, перенесення найменування або видозміна значення [11, с. 186].

За допомогою такого уподібнення мова поетичного твору набуває особливого забарвлення і яскравості. Це відбувається тому, що троп дає не те означення предмета чи явища, яке стало звичним, а акцентує увагу на ознаках, які зазвичай не виступають на перший план. Дослідниця поетичного мовлення О. Бандура зазначає: «Художня функція тропів полягає в тому, що вони допомагають виділити, підкреслити в зображуваному характері, явищі, предметі потрібну рису чи якість, тобто сприяють їх індивідуалізації. Тропи надають художньо-образної виразності, емоційності, поетичності [1, с. 78]».

Розглядаючи питання про мовну образність та приділяючи увагу аналізу художніх засобів поетичного мовлення, треба мати на увазі, що найповніше ці лексикологічні явища виявляють себе у слові. У будові словосполучень, речень, абзаців і навіть цілих текстів відображені особливості художньо-поетичного мислення. Своєрідним фундаментом (опорою) для палітри української поезії є образність слова, його здатність уособлюватися, персоніфікуватися та збагачуватися під впливом оточуючих слів. Саме такими характеристиками в сучасній українській мові виділяється система образних засобів, яку складають тропи.

Кількість і характер тропів залежить від творчого методу і стилю письменника. Аналіз мовознавчих та літературознавчих джерел засвідчив, що вчені по-різному визначають види тропів. Наприклад, О. Бандура розрізняє тропи першої групи (епітет, порівняння, метафора, уособлення, алегорія, символ), тропи другої групи (метонімія, синекдоха, гіпербола, літота, іронія, оксюморон, перифраз, евфемізм); А. Ткаченко вказує на наявність таких тропів у художньому мовленні: порівняння, епітет, метафора, метонімія, перифраз (різновиди: табу, евфемізми), іронія (сарказм), оксиморон (оксюморон), катахеза, гіпербола, літота, алегорія, символ, образ-емблема [43, с. 242]; В. Пахаренко визначає прості тропи (епітет, метафора, оксиморон (оксюморон), складні - метафора (її різновиди: власне метафора, метонімія, алегорія, символ), метонімія (її різновиди: синекдоха, гіпербола, літота, антономазія, евфемізми, перифраз), іронія (її різновиди: власне іронія, сарказм, інвектива) та ін. [26, с. 11].

Образні засоби, якими користуються поети, зокрема, Тарас Шевченко, специфічно характеризують стиль письменника, визначають його прагнення, симпатії та антипатії, а також ідейно-естетичні погляди, адже містять у собі концентрований зміст поетичної думки. «Шевченку — єдиному — розкрилися в усій повноті словникові багатства мови, невичерпні структурні, семантичні та стилістичні властивості, у яких виявляється придатність народної мови для висловлювання найскладнішої думки та найтоншого почуття [25, с. 18].

Завдяки тропам як художнім засобам поетичного мовлення народна мова під пером Тараса Шевченка набула вищої одухотвореності, тонкої інтелектуальності, смислової ємкості й багатоплановості, рельєфної виразності та емоційності, яскравої лексико-стилістичної різнобарвності. За М. Плющ найвищий, геніальний ресурс у вияві «словника народної мови, її синоніміки, фразеології, засобів образності, багатства її граматичних форм і синтаксису» — усе це в новій українській літературі - за Шевченком. Саме ці якості забезпечили за поезією автора «Кобзаря» здатність стати новою сторінкою не тільки в історії української літератури, а й в історії сучасної української літературної мови [32, с. 193].

Слово — носій поетичної думки. Та часто існуючі слова не задовольняли митця своїм традиційним лексичним значенням, оскільки традиційність сприйняття поетичного кліше заважає передачі нюансів нового відчуття й не може викликати сильні почуття. Шукаючи шляхів найповнішого художнього вираження, поети власне і вдаються до збагачення та увиразнення свого мовлення з допомогою використання тропів, подеколи модифікуючи та урізноманітнюючи їх, втілюючи таким чином у життя ще одне своє прагнення — розширити семантику українського слова.

Специфіка мови поетичних творів Тараса Шевченка в першу чергу залежить від тропів і стилістичних фігур, які вживає митець (епітети: «Мовчать гори, грає море, Могили сумують, А над дітьми козацькими Поганці панують» (1, с. 47), «Бо в день радості над вами Розпадеться кара. І повіє огонь новий З Холодного Яру» (1, с. 297);метафори: «Серце в’яне співаючи» (1, с. 28), «А я візьму сльози — Лихо виливати; Затоплю недолю Дрібними сльозами, Затопчу неволю Босими ногами"(1, с. 35);порівняння: «А без долі біле личко — Як квітка на полі: Пече сонце, гойда вітер, Рве всякий по волі» (1, с. 30).

Саме в образних засобах (тропах) і вбачається особливість впливу на ідіостиль мовної тканини творів Тараса Шевченка. «У поетичному тексті слово проходить складну трансформацію: від звичайного почуттєво-конкретного до естетичного почуттєво-конкретного, що сприяє створенню образності [16, с. 104]».

Усі мовні одиниці, взаємодіючи в системі поетичного твору, створюють багатоплановий образ, який впливає на свідомість людини, її розум, почуття. Саме цей вплив і означає ступінь дієвої образної системи тієї чи іншої поезії. «Образ відбиває і конкретизує наш життєвий досвід, наші зорові, чуттєві, слухові враження, певною мірою узагальнює і дуже часто доповнює його. Образам, особливо ліричним, притаманне яскраве емоційне забарвлення [16, с. 105]». Образність поетичного мовлення досягається незначним поєднанням слів, уживанням їх у переносному значенні, що містяться в основі метафоризації. Це найпоширеніший спосіб творити образність, особливо у віршових текстах, адже він сприяє їх поетичності. А от метафоризацію мовлення створюють тропи: епітети, порівняння, метафори тощо.

У нашому ж дослідженні простежимо за тими видами тропів, яківживає Тарас Шевченко у своєму поетичному мовленні. Приділимо увагу, зокрема, особливостям Шевченкової метафори та функціям епітетів у мовленнєвій палітрі поезій Кобзаря.

Метафори — найпоширеніші тропи, які розкривають суть чи особливості одного явища, предмета через перенесення на нього схожих ознак і властивостей іншого явища, предмета [16, с. 110]. В основі метафори міститься переносне значення слова за схожістю (формою: конвертики хат; котушки тополь; розміром: обов’язків цілий табун; жменька тиші; кольором: діамантові жуки; зовнішніми та внутрішніми ознаками: хуртовина айстр; мед сонця), функціональними ознаками тощо: «Одспівала коса моя» (М. Рильський); синя одежа моря; біла піна гречок (М. Коцюбинський).

Індивідуально-авторське моделювання картини світу виявляється в семантиці таких образних засобів, як епітети. Епітети — це художні означення, які дають образну характеристику предметові, явищу, особі: веселі думки; чарівниця-ніч; свинцеві хмари. За допомогою епітетів відбувається авторське сприйняття світу [16, с. 106]. Епітетами слова стають лише у тексті. Найчастіше — це прикметники, рідше — слова інших частин мови: іменники, прислівники, дієприкметники. Наприклад: «Наставила шовкових кросен / і павутинням обвела: / густий туман і синя мла, / - над ними ясноока осінь» (М. Драй-Хмара).

Тарас Шевченко майстерно вводить у свою мовленнєву палітру метафори. Вони являють собою основу художніх засобів поетичного слова Кобзаря.

1.2 Особливості Шевченкової метафори шевченко поезія мовлення епітет У поетичному мовленні Тараса Шевченка численною за використанням є метафора. «Гнучка і розвинена тропіка, зокрема метафори, допомагає художникові відтворювати найтонші відтінки людської психіки [15, с. 29]». М. Коцюбинська досліджувала спорідненість структур поетичного мислення Тараса Шевченка з народною поезією, акцентувавши увагу на тому, що поет не просто вдосконалював народні взірці, а надавав їм нової якості, у його поезії фольклорне кліше перетворювалося на індивідуальний образ.

Д. Девідсон стверджує, що «метафору не можна перефразувати, оскільки вона не повідомляє нічого, окрім свого буквального значення, цілком належить сфері вживання [5, с. 174]» і пропонує відмовитися від думки про те, що метафора несе будь-який зміст чи значення (окрім буквального), оскільки метафоричні слова сповнено сенсами, і будь-які наші спроби все ж таки вдатися до цієї процедури закінчуються словами «і таке інше й подібне», своєрідною множинністю значення. Для метафори властивим є певне неперефразування, оскільки образний вислів вимагає визнання за собою нової реальності, розбудованої за принципами естетичної комунікації. Власне такою є метафора Тараса Шевченка — індивідуальною, образною, смисловою, насиченою, народною та незмінною водночас.

Чи не найчастіше в поетичному мовленні Кобзаря зустрічається метафоричний образ долі. Наприклад: у «Катерині» та «Наймичці» автор акцентує увагу на тяжкій жіночій долі і для чіткішого її змалювання використовує образні засоби, зокрема, метафоризує змалювання долі:"Вміла мати брови дати, / Карі оченята, / Та не вміла на сім світі / Щастя-долі дати. / А без долі біле личко — / Як квітка на полі: / Пече сонце, гойда вітер, / Рве всякий по волі"(1, с. 31);"Не лай мене; молитимусь, / Із самого неба / Долю виплачу сльозами / І пошлю до тебе" (1, с. 270).

З допомогою контрастної метафоризації в «Катерині» Тарас Шевченко вказує на відмінність долі різних людей:"Тому доля запродала / Од краю до краю, / А другому оставила / Те, де заховають" (1, с. 35);"Єсть люде на світі - / Сріблом-золотом сяють, / Здається, панують, / А долі не знають, -/ Ні долі, ні волі!" (1, с. 35).

Такий прийом використовує поет також у вірші «Думка („Тяжко-важко в світі жити…“)»: «В того доля ходить полем — / Колоски збирає; / А моя десь, ледащиця, / За морем блукає» (1, с. 22).

Є. Соловей стосовно Шевченкової метафоризації образу долі пише: «Якщо в ранній поезії Т. Г. Шевченко персоніфікує долю — її можна питати, зустріти, закопати, втопити, вона „за морем блукає“, „ходить полем“, „по тім боці плаче“, то в однойменному вірші 1857 року доля — розгорнута індивідуальна метафора і її народно-символічна основа незаперечна. Слід наголосити, що народнопісенна персоніфікована доля майже межує зі стертою метафорою, вона побудована за аналогією до сонце сходить, місяць пливе. Читач може відчувати образність персоніфікованої долі, бо значення її предикатів не закріпилось у мові [40, с. 84]».

Окремо виділяються в поезії Тараса Шевченка уособлення (персоніфікація) — предикативна метафора, що ґрунтується на перенесенні назв людських рис на неживі предмети і явища. У його поетичній творчості, яка відбиває особливості народнопоетичного світобачення, персоніфікація дійсно посідає значне місце. Твори Шевченко дійсно багаті на цей вид тропів:

«Там матір добрую мою, Ще молодую — у могилу Нужда та праця положила» (1, с. 504 — 505).

(«Якби ви знали, паничі…»)

Дослідження цього підвиду метафори передбачає визначення типу використання тропу і характер його включення до загальної стилетвірної структури ідіолекту [24, с. 34]. Персоніфікація в поезії Шевченка демонструє особливості, пов’язані з періодом творчості - до заслання, з одного боку, у період заслання і після заслання, — з іншого. В обидва періоди в поетичній творчості Шевченка представлені уособлення чотирьох типів.

Перший тип персоніфікації в поетичному мовленні Т. Шевченка складає уособлення феноменів світу природи. У світі природи уособлюються предметні природні феномени всіх моделей, з-поміж них — орологічної: «Тоді остався б сиротою / З святими горами Дніпро!» («І мертвим, і живим…») (1, с. 290); моделі першоелементів буття: «В чужу землю чужі люде / Мене заховають; / А своєї(землі) ся крихотка/ Надо мною ляже / Та про долю, моє горе / Чужим людям скаже» («Катерина») (1, с. 33 — 34).

На особливу увагу заслуговують персоніфікації таких універсальних феноменів природного світу, як час, простір і світове дерево. З-поміж них найчастіше уособлена ніч — переважно через образ матері: «Все нічка покрила. / Все покрила темнісінька, / Як діточок мати» («Катерина») (1, с. 36).

Загальний перелік засобів персоніфікації феноменів світу природи в поетичному мовленніТ. Шевченка є надзвичайно різноманітним. З-поміж них найактивнішими є:

— предикація стосунків за моделлю людських:"Тоді остався б сиротою / З святими горами Дніпро!" («І мертвим, і живим…») (1, с. 290); «…Все нічка покрила. Всіх покрила темнісінька, / Як діточок мати» («Катерина») (1, с. 36);

— психологічний паралелізм:"Реве, стогне хуртовина, / Котить, верне полем; / Стоїть Катря серед поля, / Дала сльозам волю. / Утомилась завірюха, / Де-де позіхає; / Ще б плакала Катерина, / Та сліз більш немає" («Катерина») (1, с. 40);

— оживлення внутрішньої форми стертої метафори:"…Всенічка покрила. Всіх покрила темнісінька, / Як діточок мати; Де ж Катрусю пригорнула: / Чи в лісі, чи в хаті?" («Катерина») (1, с. 36).

Персоніфікація за зразком пісенної традиції є надзвичайно характерною для поетичного мовлення Т. Шевченка: «Ні, не дави, туманочку! / Сховай тілько в полі, / Щоб ніхто не знав, не бачив / Моєї недолі!.. / Я не одна, єсть у мене / І батько, і мати… / Єсть у мене… туманочку, / Туманочку, брате!"(«Наймичка») (1, с. 270); персоніфікація за зразком культурної традиції інших народів зустрічається рідко: «Споконвіку Прометея / Там орел карає, Що день божий добрі ребра / Й серце розбиває» («Кавказ») (1, с. 284).

У випадках, коли Тарас Шевченко використовує предикативну метафору, змальований суб'єкт наділяється незвичайними ознаками. Наприклад у «Катерині»: «Вона любить, то й не чує, / Що вкралося горе. / Прийшли вісті недобрії - В поход затрубили.» (1, с. 29); «Аж гульк — зима впала. / Свище полем завірюха, / У личаках — лихо тяжке! — / І в одній свитині» (1, с. 39).

У «Наймичці» природа, час, біда та щастя, наділені людськими рисами, не просто підсилюють динамічність поезії, а й допомагають читачеві зрозуміти значення таких персоніфікацій. Вони розкривають характери, долі, підсилюють роль подій, які відбуваються, сприяють розумінню суті написаного:"Ой, тумане, тумане — / Мій латаний талане! — / Чому мене не сховаєш / Отут серед лану?" (1, с. 270);"В такім раї чого б, бачся, / Старим сумувати? — / Чи то давнє яке лихо / прокинулось в хаті?" (1, с. 272);"Чимало літ перевернулось, / Води чимало утекло; / І в хутір лихо завернуло, і сліз чимало принесло." (1, с. 276);"… Прогуло / Прокляте лихо та й заснуло. / На хутір знову благодать / З-за гаю темного вернулась / До діда в хату спочивать." (1, с. 276).

Додають експресивності предикативні метафори й характеристиці долі простого люду, українців та України, яка описується в поезії «Кавказ»: «За горами гори, хмарою повиті, / Засіяні горем, кровію политі.» (1, с. 284);"Не вмирає душа наша, / Не вмирає воля. / І неситий не виоре / На дні моря поле. / Не скує душі живої / І слова живого." (1, 284);"Не нам на прю з тобою стати! / Не нам діла твої судить! / Нам тільки плакать, плакать, плакать, / І хліб насущний замісить / Кровавим потом і сльозами. / Кати знущаються над ними, / А правда наша п’яна спить."(1, с. 284);"Отам-то милостивії ми / Ненагодовану і голу / Застукали сердешну долю / Тай цькуємо…" (1, с. 285);"Все покажем! тілько дайте / Себе в руки взяти." (1, с. 287).

Зустрічаються в мовотворчості Тараса Шевченка й метафори-пародії, особливими є також гротескні метафори. Дослідниця В. Демченко саме їх характеризує як власне Шевченкові, такі, що зайняли особливе місце у відображенні тих чи інших образів саме в поезіях Кобзаря. «Його сатирична метафоризація політичних ідей і явищ ґрунтується на асоціаціях, пов’язаних з народним життям і побутом, тобто емпіричній дійсності [6, с. 4]».

Найбільш гротескною є поетичне послання Кобзаря «І мертвим, і живим…». Чи не кожен рядок у вірші - промовистий приклад глузування над тими людьми, які «правдою торгують», землю «лихом засівають» тощо:

«Схаменіться, нелюди, Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся!" (1, с. 289).

Зрозумілим є, що на рай подивитися не можна, але далі Кобзар ніби пояснює:рай — своя країна. І все б нічого, якби далі не слідувало гротескна характеристика цієї країни (України) як «великої руїни».

Таким чином поет підкреслює своє насмішливе, сповнене крайньої ненависті і гнівного презирства ставлення до життя людей, суспільної нерівності та байдужості. У цих рядках із Шевченкового послання «І мертвим, і живим…» яскраво виражена одна з особливостей гротеску — поєднання різко контрастних якостей; проводиться паралель між піднесено-поетичним («Подивіться на рай тихий, / На свою країну») та грубо натуралістичним («Полюбіте щирим серцем / Велику руїну»).

Вірш «І мертвим, і живим…» ніби наскрізь пронизаний «метафорично-гротескним способом відображення дійсності, який знаходить вияв у різкому висміюванні негативного. Спотворене, навіть сатиричне зображення людської сліпоти та німоти, падіння та занедбаний стан України, безвольність простих українців наявні чи не в кожному поетичному рядкові [34, с. 24]». Наприклад:

«У нас воля виростала.

Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась!

Кров’ю вона умивалась, А спала на купах, На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах!" (1, с. 292).

На головній причині написання послання прийдешнім поколінням акцентує увагу Т. Шевченко теж із допомогою гротескної метафоризації:

«Доборолась Україна До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Замість пива праведную Кров із ребер точать." (1, с. 293).

Проведене дослідження метафори Тараса Шевченка дає підстави зробити такий висновок: у поетичної метафоризації Кобзаря є два основні джерела: народнопісенне та книжне, при цьому фольклорні кліше йому вдається талановито перетворити на індивідуальні образи.

Можна сказати, що саме персоніфіковані образи допомагають митцеві розкрити свій внутрішній світ, можливо, не тільки для інших, а й для самого себе, тобто показати своє бачення, розкрити свою картину світу та власне ставлення до всіх подій, людей, явищ, які змальовує словом.

1.3 Функції епітетів у мовленнєвій палітрі поезій Кобзаря Найбільш уживаним у поезії Тараса Шевченка є такий троп, як епітет, за «допомогою якого автор підкреслює певну властивість чи рису зображуваних предметів, людей, подій тощо [1, с. 79]».

Слід сказати, що епітет належить до найуважніших поетичних прийомів. М. Рибникова стверджує: «Як майстер пензля тяжіє до певних фарб та ліній, так художник слова тяжіє до певних епітетів. І ось цими епітетами для читача визначається тоді не стільки світ (творця), скільки сам творець цього світу, поет. Міра суб'єктивності письменника найбільш відчутна, коли аналізуються постійні епітети [37, с. 159]».

У зв’язку з відсутністю уніфікованої дефініції епітета, яка б ураховувала такі його характеристики, як емоційність, оцінність, образність, експресивність, що передбачають актуалізацію як денотативного, так і конотативного компонента в його семантичній структурі, епітетом вважаємо стилістично маркований атрибут, що містить естетичну оцінку зображуваних явищ та є засобом виразності, емоційності, образності й функціонально реалізується як експресема.

Як зазначає С. Привалова, у сучасній філології розрізняють прості (звичайні, постійні) та метафоричні епітети [34, с. 22].

Епітетом може бути слово, вжите як у прямому, так і в переносному значенні, оскільки в художньому творі логічні означення, як і всі мовні одиниці, набувають певного естетичного навантаження. «Епітет — давній образний засіб. Він має велику традицію вживання, закоренілу в фольклорі. Надбанням народнопоетичного мовлення є постійні епітети, які завжди поєднуються з одним і тим самим словом. Наприклад: біла хатка; битий шлях; біле тіло; козак молоденький; карі очі; чорні брови; кінь вороний; чисте поле; буйний вітер; степ широкий; синє море тощо. Проникаючи в мову художньої літератури, ці епітети сприяють стилізації твору під фольклор [16, с. 107]».

Використовує такі постійні (прості) епітети й Тарас Шевченко. Оскільки охарактеризувати епітетну систему всього поетичного доробку нам не дозволяє обсяг бакалаврського дослідження, візьмемо до прикладу кілька поезій. Яскравим прикладом традиційного епітета є зачин вірша «Думка („Нащо мені чорні брови…“)»:

«Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі,

Нащо літа молодії,

Веселі дівочі?

Літа мої молодії

Марно пропадають, Очі плачуть, чорні брови Од вітру линяють." (1, с. 23).

Шукаючі складні поетичні образи, поет добирає звичайні слова, спільні для поетичного і непоетичного мовлення. Загалом варто зауважити, що прості епітети, які використовуються у прямому значенні й не мають елемента перенесення, у Шевченковій мовотворчості займають чільне місце. Яскраво виражені традиційні епітети у «Причинній»: «Реве та стогне Дніпр широкий, / Сердитий вітер завива, / Додолу верби гне високі, / Горами хвилю підійма» (1, с. 15);"Не китайкою покрились / Козацькі очі, / Не вимили біле личко / Слізоньки дівочі: / Орел вийняв карі очі / На чужому полі, / Біле тіло вовки з'їли, — / Така його доля." (1, С. 15−16);"Якби-то далися орлинії крила, / За синім би морем милого знайшла" (1, с. 16);"Аж гульк — з Дніпра повиринали / Малії діти, сміючись", «У нас козак в очереті, / В очереті, в осоці, / Срібний перстень на руці» (1, с. 17);"Пішов шелест по діброві; / Шепчуть густі лози. / А дівчина спить під дубом / При битій дорозі" (1, с. 18);"Ідуть — під дубом зелененьким / Кінь замордований стоїть, А біля його молоденький / Козак та дівчина лежить" (1, с. 19).

Немало простих епітетів і в Шевченковім посланні «І мертвим, і живим…»: «І потече сторіками / Кров у синє море / Дітей ваших…» (1, с. 290); «І заговорили / Так, що й німець не второпа, / Учитель великий, / А не те, щоб прості люде» (1, с. 292); «Просвітити, кажуть, хочуть / Материні очі / Современними огнями» (1, с. 293); «Нехай стара мати / Навчається, як дітей тих / Нових доглядати» (1, с. 294);"Обніміте ж, брати мої / Найменшого брата, — / Нехай мати усміхнеться, / Заплакана мати" (1, С. 294 — 295).

«Думки багатьох дослідників поетичного слова Тараса Шевченка збігаються у тому, що епітет специфічно характеризує стиль письменника, визначає його симпатії та антипатії, прагнення, його ідейно-естетичні погляди, адже містить у собі концентрований зміст поетичної думки [30, с. 3]». Ідіолект митця визначається характерною єдністю і внутрішнім зв’язком усіх використовуваних мовних засобів. Шевченкова епітетна система є творчою фіксацією сплаву народнопісенних традицій (карі очі, синє море, зелена трава, біле личко, чисте поле, шлях битий), книжної лексики (ласкавий, сердечний, чесний, вольний, безконечний, знаємий), церковнослов’янізмів (всетворящий, незримий, благословенний, огненний, доброзиждущий, окаянний), типових діалектних (медвежий, бистрий, дебелий, нагло (дуже швидко), лепський, острий), просторічних (подлий, жестокий, неодукований, гадючий, мерзенний, срамотний), а також розмовних (вбогодухий, певний (упевнений), ревучий, нечистий (гріховний), голий (бідний), безталанний) одиниць.

Можна виділити в поезії Кобзаря, наприклад, у «Кавказі», епітетні форми біблійного характеру:"Розбиває, та не вип'є / Живущої крові"; «Нам тільки плакать, плакать, плакать, / І хліб насущний замісить / Кровавим потом і сльозами»; «Коли одпочити / Ляжеш, боже, утомлений? / І нам даси жити! / Ми віруєм твоїй силі / І духу живому» (1, с. 284);"У нас же й світа як на те — / Одна Сибір неісходима"; «…У нас / Святуюбіблію читає / Святий чернець і научає, / Що цар якийсь-то свині пас» (1, с. 286);"Храми, каплиці, і ікони, / І ставники, і мири дим, / І перед образом твоїм / Неутомленниє поклони" (1, с. 287).

Розмаїтий персонажний світ Тараса Шевченка живе виключно в координатах авторських оцінок, створених за допомогою епітетів. Епітетні конструкції, функціонуючи в поетичному тексті майстра слова як художні мікрообрази, створюють уявлення читача про зовнішні риси ліричного персонажа, його портретні деталі (сивобородий, чорнявий, в сірій свиті, старий, гладкий, козлоногий, дебелий, кароокий, білолиций), характер (вірний, добрий, добросердий, лукавий), вдачу (проклятий, окаянний, скверний, народний розпинатель, аспид неситий, дрібненький бог, чарівниця-сестра), інтелектуальні особливості (розумний, дурний, письменний, неодукований, премудрий), емоційно-психологічний стан (одинокий, осквернений, потомлений, умитий сльозами, труп-думка, щасливий, радісно, сумно), мову (мова щира, хитра, слово живе, веселеє, огненне)[30, с. 10].

Синтезувавши надбання національної мови, поет на рівні епітетизації художньої дійсності демонструє й неповторні виражальні можливості української мови шляхом оригінального слововживання. Індивідуально-авторські епітети поет створює за рахунок метафоризації (слово химерне, доля злая, зоря заспана, світ несповитий). Є такі й у вірші «Кавказ»: «Не скує душі живої / І слова живого»; «Кати знущаються над нами / А правда наша п’яна спить» (1, с. 284);"А поки що течуть ріки, / Кровавії ріки!" (1, с. 285).

У поетичних текстах Тараса Шевченка, пише дослідниця Л. Підкамінна, «функціонально активними є метафоричні (вовча натура, син-орел, квіточка-дитина, дуб кучерявий, поле веселеє, гниле серце), метонімічні (стара голова, гетьман сивий, роботящі руки, несите око, боязливе серце, селище веселе), оксиморонні (отечество чуже, дурний розум, грішний рай, незамкнута тюрма, праведний гріх), компаративні (діжою місяць сходив, соловейком щебече, калиною цвісти) епітети. Найпродуктивнішим шляхом індивідуалізації художнього означення є метафоризація, причому перенесення „живе — неживе“ найбільш актуальне: ніч лиха, воля ледача, доля лукавая, ясноока зоря, лютий огонь [30, с. 11]».

Метафоричні епітети характеризуються перенесенням ознак і властивостей одних предметів на інші. Застосовує саме такий прийом Кобзар і в мовному полотні свого послання «І мертвим, і живим…»: «…Якби взять / І всю мізерію з собою, / Дідами крадене добро, / Тойді оставсь би сиротою / З святими горами Дніпро!» (1, с. 290);"Бо навчене око / Загляне їм в саму душу" (1, с. 291);"Розпадеться луда / На очах ваших неситих, / Побачите славу, / Живуславу дідів своїх / І батьків лукавих" (1, с. 294);"Благословить дітей своїх / Твердими руками / І діточок поцілує / Вольними устами. / І забудеться самотня / Давня година, / І оживе добра слава / Слава України" (1, с. 295).

Перечитуючи твори Кобзаря, помічаємо, що поет найчастіше змальовує дію, не обмежуючи дієслово рамками прислівникового означення. Багато віршів, цілі сторінки поем — зовсім без епітетів-прислівників. Це насамперед стосується раннього періоду творчості. З часом прислівникова палітра збагачується, поет використовує все нові й нові слова в ролі епітета.

Цікаво, що більше половини епітетів-прислівників Тарас Шевченко вживає лише один раз. Серед неповторюваних прислівників: неповинно гине; так приязно молилось; так нагло гнались; скромненько длань свою простер та ін.

За семантикою — це переважно слова, що називають психічний стан людини, її настрій: вольно, славно, правдиво, бридко, понуро, любо, тайно, пильно, страшно, сумно, весело, невесело, гарно, добре, важко, тяжко. Рідше в ролі епітетів використовуються прислівники способу дії: навприсядки, охляп, покотом, швидко, нишком. Із звуковими, слуховими асоціаціями пов’язані слова мовчки, неголосно, тихо, глухо, голосно, зично.

Не тільки дослідженими ознаками характеризуються епітети Кобзаря. Спостереження над образністю цього тропа в Тараса Шевченка, до приладу, Г. Димі дозволяє виокремити високохудожні образи від логічних означень, при цьому «аналіз кольорового символічного епітета в «Кобзарі» дає змогу дослідникові «повніше розкрити зміст ряду творів і показати роль цього художнього засобу в утвердженні ідейно-художнього змісту поезій Шевченка» [8, с. 50].

Ми погоджуємося з дослідником, адже поетичний образ у Шевченка створюється не з допомогою самих значень слів, а через зв’язки та взаємовідношення, у які вступають ці значення. При цьому в нашому дослідженні функцій цього тропа в мовній палітрі Кобзаря всі проаналізовані класифікації епітетів, котрими користується поет, беруть за основу лише певний ракурс художнього означення, не враховуючи всю множину його семантичних, граматичних, асоціативних характеристик.

Відтак, комплекс епітетних конструкцій створює в тексті Тараса Шевченка певний малюнок, який характеризує його мистецько-поетичну творчість. Тому епітет розглянуто нами як композиційний чинник системи поетичного тексту Тараса Шевченка, який тісно взаємодіє із його мистецьким ідіолектом та всією системою мови.

Висновки до розділу 1

Виняткова роль у мовотворчості українського народу належить Тарасу Шевченку, адже саме його індивідуальний стиль мовлення, акумулюючи можливості національної мови, став взірцем художніх потенцій української мови. Питання поетики та стилістики мовотворчості Тараса Шевченка відіграє важливу роль в осмисленні його поетичних творів у цілому.

Дослідивши функції образних засобів у мовній організації поезії Тараса Шевченка та роль тропів у ній, ми можемо ствердно узагальнити: тропи в мовній палітрі поезій митця виступають основним художнім засобом його мовлення. Велику роль у Шевченковому слові відіграють увиразнення, яких він досягає, використовуючи метафори та епітети.

Поширені у фольклорі постійні символічні образи долі, серця, могили та інші відіграють у творчості Тараса Шевченка роль системотворчих концептів. Мовна картина світу поета наближена до традиційної, загальнонародної, про що, власне, свідчать усталені образи та символи в поетичних метафорах. Тарас Шевченко для відображення свого світосприймання використовує субституційні та інтеракційні метафори, особливе місце в його поезії належить персоніфікації.

Не менш значимим є й епітет. Цей троп нами досліджено як один із основних конституентів системи моделювання поетичного ідіостилю Тараса Шевченка. Художнє означення епітетів поезій Кобзаря характеризується композиційним чинником системи поетичного тексту, який тісно взаємодіє із мистецьким ідіолектом та всією системою мови.

РОЗДІЛ 2. ІННОВАЦІЙНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ОБРАЗНИХ МОВНИХ ЗАСОБІВ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ЗОШ І-ІІІ СТУПЕНІВ

2.1 Лінгводидактичні засади навчання школярів лексикології

Особливістю навчання української мови є те, що вона є не тільки предметом вивчення, а й найважливішим засобом виховання й розвитку особистості. У зв’язку з цим важливого значення набуває розв’язання проблеми інноваційних підходів до вивчення рідної мови в ЗОШ І-ІІІ ступенів.

На уроках рідної мови учні повинні засвоїти не лише певну суму лінгвістичних знань, а й навчитися активно послуговуватися мовою як засобом спілкування, самовираження особистості. Це завдання можна виконати лише тоді, коли учень стане активним учасником того, що відбувається на уроці, споживачем висловленої вчителем інформації. Тому інноваційні процеси, що охопили сучасну школу, стосуються насамперед уроку. Нові підходи до технології проведення уроку створюють сприятливі умови для розвитку творчості учнів, формування мовної особистості. Це можуть бути: урок — семінар, урок — практикум, урок — конференція, урок — диспут, урок — подорож чи зустріч, урок рольової гри та ін.

М. Пентилюк зазначає, що нові підходи до технології проведення уроку створюють сприятливі умови для розвитку творчості учнів, формування мовної особистості і ставлять низку вимог до вчителя, як-от: уміння діагностувати цілі навчання, досконало володіти мовою, розробляти опорні конспекти, створювати нові види наочності, вільно володіти проблемним навчанням, організувати групову та індивідуальну роботу [28, с. 89].

Саме тому настав час для активного впровадження в практику вищої школи саме інтеграційних технологій, діалогових та тренінгових технологій. Перші - це дидактичні системи, які забезпечують інтеграцію різнопредметних знань і вмінь, різних видів діяльності на рівні інтегрованих курсів, навчальних тем, навчальних проблем та інших форм організації навчання [13, с. 3].

Зазначимо, що формуванню мовної комунікації та культури учнів під час уроків української мови вчителями-словесниками приділяється чи найбільша увага. Основу ж збагачення словникового запасу школярів складає лексичний доробок рідної мови. Власне, через це розділу Лексикологія на уроках української мови приділяється увага майже протягом усього навчання в ЗОШ.

Важливим при цьому є й збагачення культури спілкування учнів з опорою на образні мовні засоби. А от допоможуть учителю-словеснику якнайкраще проілюструвати такий лексичний матеріал художні твори українських письменників та поетів. Використання художнього твору як явища словесного мистецтва на уроках української мови допоможе педагогу разом з учнями повноцінно дослідити лексичні зображувально-виражальні засоби, серед яких центральне місце належить тропам.

У лінгводидактичній літературі зауважується: «В умовах переходу вищої школи на стандарти європейської освіти особливої уваги набуває проблема формування високоерудованого, компетентного, творчого вчителя-словесника [38, с. 4]».

На основі аналізу психолого-педагогічної літератури (Л. Виготський, С. Рубінштейн, О. Леонтьєв, М. Жинкін, Л. Айдарова, І. Синиця та ін.) можна визначити передумови навчання лексики. Думки дослідників збігаються в тому, що ефективність навчання лексики української мови залежить від розвитку психічних процесів: мислення, пам’яті, уваги, уяви. Урахування цих процесів вимагає створення системи роботи, яка передбачає засвоєння певного мінімуму теоретичних знань, розроблення практичних завдань, методичне обґрунтування шляхів формування стійких мовленнєвих умінь і навичок учнів.

Лінгвістичні засади навчання лексики в бакалаврській роботі визначаються відповідно до фундаментальних досліджень мовознавців (В. Виноградова, Д. Шмельова, В. Степанової, Л. Булаховського, М. Жовтобрюха, І. Білодіда, М. Русанівського, О. Тараненка, А. Грищенка та ін.). Основними поняттями, на яких ми акцентуємо увагу під час нашого дослідження, є «слово», «значення слова», «функціонування слова».

Реалії сьогодення вимагають нових ідей та підходів учителя до вивчення традиційних розділів української мови, до збагачення методологічної бази подачі того чи іншого матеріалу. Основою лінгводидактичних засад вивчення лексикології вважаємо текст, його образну систему, змістове наповнення ітему, які складають семантичну структуру тексту, систему образних засобів, уживаних у ньому, контекст, у рамках якого вони набувають конкретного авторського значення тощо. «Лінгвістика тексту оперує поняттям зв’язності, цілісності, а також глибинності, прихованості змісту. Через прагматику, функціональний синтаксис, загальну семантику лінгвістика тексту входить у теорію тексту, теорію комунікації. Її місце — в одному ряду з граматикою, стилістикою, риторикою [20, с. 91]».

Лексика української мови вивчається у двох напрямах: у розділі «Лексикологія» і під час роботи над словом у процесі навчання мови в 1 — 4 і 5 — 11 класах. Ці два аспекти вивчення словникового складу рідної мови визначаються такими поняттями, як «вивчення лексики» і «словникова робота».

На уроках лексикології в 5 — 6 класах діти вивчають слово як одиницю лексичного рівня мови, ознайомлюються з багатством і різноманітністю словникового складу української мови. Словникова робота, тобто робота над збагаченням словникового запасу учнів, проводиться на всіх уроках української мови починаючи з 1 класу.

Хоч слово — самостійний компонент лексичної системи мови, але воно є членом різних системних лексичних об'єднань, до яких входять синонімічні, антонімічні ряди слів, тематичні й лексико-семантичні групи. Місце слова в лексичній системі мови значною мірою визначається явищем багатозначності. Залежно від лексичного значення слово може бути членом різних рядів і груп.

Кожне лексичне значення слова протиставляється іншим значенням цього слова, які в сукупності становлять систему його диференційних ознак, за якими слова об'єднуються або ж протиставляються. Важливою для визначення слова в лексичній системі мови є сполучуваність його з іншими словами в тексті.

Значимим при цьому є розуміння та розмежовування всіх одиниць тексту. Дослідник О. Потапенко зазначає: «Одиницею тексту є реально вичленовуваний найменший словесний масив, що складається з лінійно розташованої сукупності речень, об'єднаних у тематику і структурну цілісність, після якої йде інша цілісність того ж рівня.

Ознак реальної одиниці тексту може набувати й окреме речення — якщо на ньому концентрується особлива увага, винесене воно в позицію абзаца і має звичайну для надфразної єдності смислову і структурну автономність [20, с. 96]".

Спираючись на лінгводидактичні засади, робота з вивчення лексики в школі має свої завдання:

— збагачення словника учнів, тобто засвоєння нових, не відомих їм раніше слів чи нових значень відомих слів;

— уточнення словника, тобто введення окремих слів у контекст, зіставлення близьких або протилежних за значенням слів, засвоєння багатозначних та емоційно забарвлених слів;

— активізація словника, тобто перенесення якомога більшої кількості слів із пасивного словника (учень знає значення слів, але рідко або й зовсім не користується лексичними одиницями) в активний;

— усунення нелітературних слів: діалектизмів, жаргонізмів, просторічних і стилістично знижених слів.

Джерелом поповнення словника учнів є навколишнє середовище, у якому вони перебувають: мова батьків, учителів, товаришів, мова творів художньої літератури, кінофільмів, радіо-й телепередач та ін. Проте відомо, що з побутового мовлення друзів, товаришів, дорослих учні засвоюють часом діалектизми, жаргонізми, просторічні слова. Навіть із мови художньої літератури, теле-й радіопередач учні інколи можуть засвоїти слова, недоречні в дитячому побуті. Тому позитивним і надійним джерелом збагачення словника учнів повинна стати цілеспрямована робота вчителя, в арсеналі якого є твори художньої літератури, тексти підручників, спеціально розроблені лексичні вправи [36, с. 57].

Під час виконання вправ із лексики учитель звертає увагу дітей на яскравість, образність мови народних казок, загадок, прислів'їв, художніх текстів, поезії, навчає школярів вибирати потрібне слово для власного висловлювання.

Важливо, щоб учитель у процесі роботи над лексичним багатством словника дітей здійснював постійний міжпредметний зв’язок (наприклад, міжмовою і літературою, мовою та музикою, письмомі читанням та ін.). Це привчає дітей краще приглядатися до лексичного багатства і стилістичних можливостей рідної мови, сприяє розвиткові загальної мовленнєвої культури. І водночас для роботи зі словом, зокрема з багатозначністю чи прямим і переносним значенням, образністю мови, потрібно час від часу відводити окремі уроки, що передбачаються для розвитку мовлення. Такі уроки передбачають спостереження за художніми текстами, окремими реченнями, а також усне й письмове використання вправ.