Соціально-педагогічна модель гармонізації соціального середовища школи

Зміст

Вступ Розділ I. Теоретичні основи гармонізації соціального середовища школи соціальним педагогом

1.1 Гармонізація соціального середовища як соціально педагогічна проблема

1.2 Особливості соціального середовища школи

1.3 Модель діяльності соціального педагога щодо гармонізації соціального середовища школи Розділ II. Теоретичне обґрунтування та експериментальна перевірка програми

2.1 Теоретичне обґрунтування програми «Гармонізація соціальним педагогом соціального середовища школи»

2.2 Реалізація програми «Гармонізації соціальним педагогом соціального середовища школи»

2.3 Аналіз ефективності програми «Гармонізація соціальним педагогом соціального середовища школи»

Висновки Список використаної літератури Додатки

Вступ

Актуальність полягає у вивчені проблеми гармонійного соціального середовища у загальноосвітньому навчальному закладі для різнобічного та правильного виховання дитини у школі, та скорегувати вплив членів соціального середовища на дитину. У контексті вказаних процесів постає необхідність теоретичного осмислення й вирішення соціально-виховних завдань розвитку особистості в умовах гармонізації середовища й модернізації сучасної української системи освіти. Аналіз наукової літератури дозволяє констатувати, що поняття «гармонізації соціального середовища» розглядають науковці в контексті соціальної педагогіки як її органічну складову частину. Такий підхід спостерігаємо в працях багатьох сучасних вітчизняних учених, таких, як А. Алексюк, С. Архипова, О. Безпалько, Н. Бура, Ю. Гапон, З. Зайцева, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, Г. Лактінова, Л. Міщик, В. Оржеховська, С. Савченко, В. Сидорова, С. Харченко, а також і російських, таких, як А. Арнольдов, В. Бочарова, А. Басов, Б. Вульфов, М. Гурянова, А. Липській, В. Семенов, Г. Силласте, А. Мудрик, Г. Мухаметзянова, В. Нікітін, Л. Нікітіна, Г. Філонов, С. Чистякова, Т. Яркіна та ін.

Об'єкт дослідження — соціальне середовище школи.

Предмет дослідження — гармонізація соціального внутрішнього та зовнішнього середовища школи.

Мета дослідження розробити та впровадити соціально-педагогічну модель гармонізації соціального середовища школи.

Завдання дослідження :

— Дослідити гармонізацію соціального середовища, як соціально педагогічну проблему;

— Проаналізувати особливості соціального середовища школи;

— Розробити модель діяльності соціального педагога щодо гармонізації соціального середовища школи;

— Теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити програму «гармонізація соціальним педагогом соціального середовища школи»;

— Реалізація та аналіз ефективності програми «Гармонізація соціальним педагогм соціального середовища школи»;

Методи дослідження використовувалися такі, як метод спостереження, діагностування, інтерв'ю, тестування, анкетування, а також, бесіди, опитування експертів, контент-аналіз.

Розділ I. Теоретичні основи гармонізації соціального середовища школи соціальним педагогом

1.1 Гармонізація соціального середовища як соціально педагогічна проблема

Для початку проаналізуємо поняття «середовище», «соціальне середовище» та «гармонізація». Дізнаємося, яку думку на це мають педагоги, соціологи, психологи тощо. Проаналізувавши думку соціологів та філософів таких як Аристотель, П. Бурдьє, В. Виноградський, К. Гаус, Демокріт, А. Каверін, І. Кант, І. Ньютон, Платон, М. Хайдеггер, С. Федоров, П. Флоренський, В. Яковлев можна зробити висновок що, середовище — зовнішній по відношенню до системи простір, у взаємодії з яким у відкритих системах здійснюються процеси самоорганізації. Сучасні соціологи, наприклад, Р. Карпинська визначають середовище як: 1) навколишній світ; поняття, введене в філософію і соціологію І. Теном. Теорія середовища визнавала людину глибоко залежною від її навколишнього світу і тому морально абсолютно невідповідальною; 2) оточення, сукупність природних умови, в яких протікає діяльність людського суспільства і організмів, тобто ті з оточуючих їх умов, які вони здатні переживати і від яких залежить їх існування і продовження роду [46; 38

На думку психолога В. Жмурова, середовище це — сукупність природних умов життєдіяльності організму; сукупність соціально — психологічних і побутових умов життя людини, соціальної групи, класу [37;48]. А. Реан вважає, що середовище трактується як середа проживання організму, хоча може застосовуватися і для опису нашого внутрішнього (тобто фізіологічного середовища). Певне середовище надає модифікуючий вплив на організм. Таким чином, А. Реан, висловив думку, що будь-який організм є «продуктом свого середовища». Також середовище це — суспільні, матеріальні і духовні умови існування що оточують людину. На думку психолога Е. Фромма, середовище це, в широкому сенсі - всі фактори зовнішнього впливу на розвиток індивідуума. У психології прийнято виділяти середовище загальносімейне і індивідуальне. Загальносімейне середовище різна в різних сім'ях. Індивідуальне середовище, навпаки, різне у різних членів сім'ї і тому знижує їх схожість. Воно ділиться на систематичне і несистематичне. До систематичного індивідуального середовища відноситься, наприклад, стать дитини, номер (порядок) його народження, відносини з іншими членами сім'ї, позасімейних зв’язків; до несистематичного — хвороби, випадкові події [92;55]. Ми погоджуємося з висновками Л. Виготського, що середа або середовище це перш за все те, що оточує людину, за допомогою чого вона розвивається, існує та живе Л. Виготський робить узагальнення, що життєве середовище людини складається з трьох компонентів: природного, соціального та техногенного. З одного боку, людину оточують земний ґрунт, повітря, водоймища, рослини тобто об'єкти природного походження і створені ними екологічні системи. З другого боку, людину оточують інші люди. Форми спільної діяльності людей, що історично склалися і характеризуються певним типом взаємовідносин, утворюють людську спільноту, або соціум [27;196].

Зрозуміло, що педагоги пов`язують середовище з розвитком людини, так І. Подласий вважає що середовище це — оточення особистості, яке можна звести до трьох груп: макрофактори (суспільство, держава, планета, космос), мезафактори (етнокультурні умови, тип поселення, де живе і розвивається людина), мікрофактори (сім'я, дитячий садок, школа, позашкільні навчальні заклади, групи ровесників, засоби масової інформації. Середовище це — реальна дійсність в умовах якої відбувається розвиток особистості. Середовище — соціально-економічні, історично сформовані умови життя суспільства. Середовище в педагогічному плані - мікросередовище — це світ взаємопов'язаних предметів, явищ і людей, які постійно оточують дитину і обумовлюють її розвиток [75 ;432]. На думку педагогів таких, як В. Лозова та Г. Троцко, середовище — це світ, в якому живе і розвивається особистість за допомогою людей, предметів та явищ які її оточують [56;338].

Соціум це специфічна система, свого роду організм, що розвивається за своїми особливими законами, які характеризуються надзвичайною складністю. У соціумі взаємодіє величезна кількість людей. Результатом їх зв’язків стають особливі форми життєдіяльності та особливе оточення, які створюються в окремих соціальних групах. Ці умови можуть впливати на інших людей, які не входять до цих груп. Все це утворює соціальне середовище.

На думку А. Мудрика, надзвичайно велику роль у вихованні людини відіграє саме її оточення. Адже процес виховання забезпечується суспільством та державою в організаціях, що спеціально створюють для його здійснення (школа, мережа позашкільних закладів, дитячі та молодіжні організації), а також тих, де виховання не є провідною функцією (армія, виробництво, громадські об'єднання). Роль держави в організації виховання особистості полягає в тому, що вона створює не тільки його інфраструктуру, але в першу чергу формулює завдання соціального виховання, і визначає його структуру та зміст. Провідним завданням соціального виховання в кожному суспільстві є створення оптимальних умов для найбільш ефективного розвитку соціальності всіх соціальних суб'єктів, зокрема особистості.

Процеси соціального виховання та соціалізації особистості здійснюються в умовах соціального середовища. За А. Капською, під поняттям соціальне середовище людини розуміють економічні, політичні, соціальні, духовні, територіальні умови, що впливають на становлення особистості [45; 28]. З точки зору соціальної педагогіки, соціальне середовище досліджували такі вчені, як: А. Капська, А. Мудрик та ін. Наприклад, А. Капська вважає, що соціальне середовище це — сукупність соціальних умов життєдіяльності людини (сфери суспільного життя, соціальні інститути, соціальні групи), що впливають на її свідомість та поведінку. А. Мудрик деталізував соціальні умови життєдіяльності, на його погляд, це всі ті фактори, які визначають, якою буде поведінка людини, якою буде її доля і місце у суспільстві, тобто це умови в сім'ї, колективі дитячого садка, школи, друзі, вулиця, родина, гуртки, ЗМІ.

Соціальне середовище це також сукупність суспільних відносин, що складаються в суспільстві (уклад життя, традиції які оточують людину, соціально-побутові умови, обстановка, а також сукупність людей, пов’язаних спільністю цих умов), домінуючі суспільні ідеї і цінності. Сприятливим соціальним середовищем є те, де є домінуючі ідеї та цінності спрямовані на розвиток творчої, ініціативної особистості. Саме соціальне середовище, зокрема його сфери: духовна, соціальна, політична формують певні очікування щодо поведінки особистості. Соціальне середовище існує завдяки численним взаєминам його членів та соціальних інститутів. Чим більша і різноманітніші палітра складових соціального середовища, тим інтенсивніше його розвиток та різноманітніші умови життєдіяльності особистості.

В структурі соціального середовища виділяють мікрота макрорівні. До макрорівня належить матеріальне, культурне, політичне середовище [66;145]. Макрорівень — це загально створені умови існування кожної людини і є однаковими для всіх. А саме до макросередовища належать: держава, етнос, суспільство, регіон, місто, селище чи село, а також ті великі організації, які діють на території даних середовищ, а саме засоби масової інформації, субкультури, контркультури, а також економічне і політичне становище у країні, які також відіграють чималу роль у соціалізації індивіда. Мікрорівеньце конкретні умови життя особистості (сім'я, сусідство) та умови в середовищі найближчого оточення (вулиця, тип поселення, навчальний чи трудовий колектив, громадські організації, формальні та неформальні об'єднання). Отже, мікрорівень (мікросоціум) — це спільність що діє на певній території, включає сім'ю, сусідство, групи однолітків, різні громадські, державні, релігійні, приватні, і виховні організації, а також різні неформальні групи жителів. Визначити межі мікросоціуму не завжди просто. У сільських поселеннях, в селищах, в малих містах ці межі, як правило, співпадають з межами конкретного поселення в середніх і великих містах визначення меж мікросоціуму проблематично. Мікросоціум можна обмежувати двором (якщо йдеться про мікросоціум малих дітей); кварталом (для молодших школярів), мікрорайоном (для більш старших вікових груп). Умовно мікросоціумце конкретне міське поселення, селище або мале місто, а в середніх і більших містахмікрорайон. Вплив мікросоціуму на процес соціалізації дітей, підлітків, юнаків залежить від об'єктивних характеристик самої людини. Мікросоціум володіє рядом характеристик. Просторові характеристики конкретного мікросоціуму: у місті той або інший мікрорайон може розташовуватися в центрі, на околиці, в серединній зоні і по-різному бути пов’язаним з іншими частинами міста; село або селище можуть бути більш менш ізольованими і віддаленими від інших поселень. З просторовими тісно пов’язані архітектурно-планувальні особливості мікросоціуму: у селі або селищі - компактна або розкидна забудова; у місті - мікросоціум із забудовою, що історично склалася або індустріальною, співвідношення малоповерхової і висотної забудови, відвертість-замкнутість прибудинкових просторів, наявність, кількість і якість малих архітектурних форм. Це те що стосується соціального середовища [66;147

Але соціальне середовище тісно пов’язане з соціальним вихованням. Соціальне виховання, як форма цілеспрямованої соціалізації здійснюється, з одного боку, суспільством, а з іншого — особистістю. Суспільство, з метою забезпечення гарантованого включення індивіда в соціальні взаємовідносини, реалізує соціальне виховання через організацію взаємодії низки соціальних інститутів (сім'ї, освіти, засобів масової інформації, тощо). Соціальне виховання спрямоване на систематичне засвоєння людиною цінностей культури, на опанування конкретних суспільних відносин (соціальна адаптація), та на індивідуалізацію — знаходження індивідом особистого «Я» та духовну самореалізацію (останній напрям притаманний прогресивному суспільству). Соціально активна, творча особистість, цілеспрямовано впливає на динаміку соціальних відносин, на розвиток цінностей культури, створює умови подальшого духовного розвитку людини, соціуму, тобто виховує суспільство безпосередньо, а також через різноманітні групи та об'єднання.

Аналіз наукової літератури дозволяє констатувати, що поняття «соціальне виховання» розглядають науковці в контексті соціальної педагогіки як її органічну складову частину [1;48]. Такий підхід спостерігаємо в працях багатьох сучасних вітчизняних учених, таких як: А. Алексюк, С. Архипова, О. Безпалько, Н. Бура, Ю. Гапон, З. Зайцева, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, Г. Лактіонова, Л. Міщик, В. Оржеховська, С. Савченко, А. Рижанова, В. Сидорова, С. Харченко, а також і російських, таких, як А. Арнольдов, В. Бочарова, А. Басов, Б. Вульфоа, М. Гурянова, А. Липський, В. Семенов, А. Мудрик, В. Нікітін, Л. Нікітіна, Г. Філонов, С. Чистякова, Т. Яркіна та ін. Серед дослідників немає одностайності й у визначені самого поняття «соціальне виховання», наприклад, А. Арнольдов визначає соціальне виховання як ефективну систему духовного виховання народу[1,49].

Українські дослідники А. Капська, О. Безпалько розглядають соціальне виховання як створення в суспільстві умов та заходів, спрямованих на оволодіння й засвоєння молодим поколінням загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування в нього соціально-позитивних ціннісних орієнтацій [45;29].

А. Мудрик трактує соціальне виховання як виховання, що здійснено державою й суспільством у спеціально створених для цього організаціях [66;4]. Під соціальним вихованням розуміють не всі виховні взаємовпливи соціуму та людини (групи), а систему державного виховання, яке постає сполучною ланкою між сімейним і релігійним вихованням. Такий погляд, на думку М. Галагузовой, має історичну основу — він був поширений у період виникнення соціальної педагогіки як науки. М. Галагузова визначає соціальне виховання як частину цілісного процесу виховання й трактує його як залучення дитини до спільного життя у суспільстві. Дослідниця обґрунтовує думку про те, що «соціальне виховання як одна з основних категорій соціальної педагогіки є видовим поняттям щодо „виховання“ й тому є одним з видів виховання поряд з фізичним, естетичним, трудовим тощо. Вона визначає соціальне виховання як цілеспрямований процес формування соціально значущих якостей у дитини, необхідних їй для успішної соціалізації. У цьому контексті якості особистості визначають як сталі, зміцнілі погляди людини на природу, суспільство, продукти діяльності людини, саму себе; певна система мотивів, форм і способів поведінки, у яких ці погляди реалізуються» [4;54].

Можна зробити висновок, що соціальне виховання це система соціально педагогічних заходів, спрямованих на становлення та реалізацію духовного потенціалу людини, групи, суспільства, на гармонізацію відносин у соціумі.

Отже, дізнаємося, що ж таке гармонізація. Гармонізація (гр.harmoniaузгодженність, злагодженість, домірність будь-чого) — процес встановлення гармонії між складовими елементами будь-якої системи, процесу, явища. Якщо подивитись на гармонізацію з точки зору соціології, то ми бачимо, що гармонізація відбувається в ролі злагодженості взаємовідносин між соціальними суб'єктами, може відбуватися як на глобальному рівні - між регіонами світу, так і на макрорівні, наприклад, територіальні громади, родини. Гармонізація стосовно людини як соціального суб'єкта передбачає узгодженне, врівноважене поєднання її індивідуальності та соціальності, її природного та культурного начала, що забезпечує якісну самореалізацію людини та розвиток її соціального середовища [33;385]. Гармонізація з точки розу культурології, спрямована, перш за все, на встановлення пріоритету між матеріальною та духовною складовими культури кожного соціального суб'єкта. В умовах формування інформаційної епохи постає проблема гармонізації взаємин культури людства та природи для їх виживання [33;385]. У педагогіці гармонізація традиційно розглядається як процес гармонійного розвитку особистості, як правило, в дитячому та юнацькому віці через систему патріотичного, інтелектуального, естетичного, економічного, трудового, екологічного тощо виховання та освіти відповідно до визначення в країні ідеалу. У педагогіці гармонія, спочатку розуміється як співмірність фізичних і духовних сил людини, в подальшому доповнилася значенням гармонійно розвиненої особистості. В даний час гармонія розглядається як ідеал освіти, підхід до модернізації і розвитку освіти, як нескінченний процес розвитку. У соціальній педагогіці гармонізація стосується, з одного боку, соціального розвитку людини — злагодженого набуття різних форм (сімейної, етнічної, професійної, громадської тощо) та рівнів (біологічного, фізичного, душевного, духовного) соціальності і узгодження її з індивідуальністю протягом життя. З другого боку, створення у соціумі для цього сприятливих умов — координація, регулювання й зміцнення позитивних виховних впливів соціального середовища та нейтралізація негативних через залучення самої особистості, інших соціальних суб'єктів у цей процес для взаємокорисного соціального розвитку і суб'єкта і середовища. Фахівці харківської школи соціальної педагогіки підкреслюють, що гармонізація є провідним принципом соціальної педагогіки, оскільки її ідея виникає і розвивається в той час, коли в культурі соціуму постає потреба гармонізації індивідуального і соціального на рівні соціального суб'єкта на добровільних засадах, тобто через процес соціального виховання [33;385].

Потребою саме такої гармонізації зумовлена ідея соціальної педагогіки, яка вперше з’являється в умовах демократизації античного соціуму. Певна свобода громадянина унеможливлювала подальше застосування зовнішнього «примушення» архаїчного виховання, тому в культурі Давньої Греції розпочалися накопичення досвіду «зацікавлення» самої людини через систему соціального виховання у власному соціальному розвитку, набутті доцентрових соціальних орієнтацій, оскільки досвіду «приборкання» індивідуальності несиловими методами в попередніх соціумах не було. Це уможливило обґрунтування в межах філософії ідеї соціальної педагогіки як відповіді на потребу узагальнення існуючої практики соціального виховання та її наукового вдосконалення з метою гармонізації індивідуального та соціального на рівні «особа-держава» [33;385].

Вперше спроба гармонізувати соціальне середовище була у А. Гельвеція (1715−1771). Французький філософ висуває не лише проблему національного виховання, але і пропонує механізм його реалізації. Він розуміє, що весь соціум (родина, школа, національні традиції, форма врядування, соціальне становище, світське товариство, друзі, кохані, викладачі, тощо) діє на становлення людини, але відсоток керованого, позитивно спрямованого впливу суспільства на індивіда ще дуже низький.

Отже, треба спланувати його поширення на стихійну зону. Він казав: «Моральне виховання людини, тепер майже цілком полишене на випадок. Щоб те виховання вдосконалити, треба було б опрацювати план його відповідно до громадської користі, заснувати його на простих і незмінних принципах. Це єдиний спосіб зменшити вплив випадку на нього та усунути суперечності, які є й мусять доконечно бути між усіма різними правилами теперішнього виховання. 58; 42]

Цим А. Гельвецій передбачає впорядкування, керування і гармонізацію відповідно до загально суспільної користі всіх провідних виховних впливів соціуму. Отже, соціальні впливи, які діють стихійно на формування просоціальної людини, потребують керування заради забезпечення успіху виховання, тобто мова йдеться фактично про нагальну потребу організації цілеспрямованого соціального виховання, національного за формою, стосовно всіх громадян країни. Провідним засобом виховання нації А. Гельвецій визначає форму правління, вихованість народу пов`язує з рівнем наданої йому свободи. Саме врядування, яке завжди становить частину нашого виховання формує та змінює характер народу. 58;30]

В наш час, ця практика набуває дійсності в школі у формі самоврядування, коли учням надається певна частина влади. Це потрібно для гармонійного особистості та формування відповідальності у дитини.

А. Гельвецій фактично демонструє взаємозалежність індивідуального виховання та загально національного, а їх ефективність співвідносить з міцністю країни. Злочинним він вважав використання врядуванням національної сили на задоволення особистої чи групової вибаганки й уярмлення своїх співгромадян і, навпаки, виховуючим — спрямування громадської сили на те, щоб гармонізувати відносини між сусідами, щоб забезпечити громадянам їхнє добро та життя і свободу.

Отже, будь-яка авторитарна влада є антигуманною, оскільки соціальне виховання деспотичної системи врядування відкидає націю назад в розвитку людяності, низводить індивіда до тваринного стану[58;40]. Він вважав, що головне завдання прогресивного демократичного уряду намагатися створити умови, які б могли зробити можливим щастя індивідів, їх здоров`я, навіть коли вони при цьому залишаються нерівними в багатстві та бідності[58;30].

Але А. Гельвецій наголошує, що законодавчі реформи повинні мати позитивний виховуючий вплив на всі верстви населення, та покоління населення країни. Наступним засобом соціального виховання нації французький філософ бачив пресу, а саме вільну пресу, оскільки вона є способом відкриття істини.

Великою заслугою А. Гельвеція є те, що він звертається безпосередньо до нації, намагається розкрити їм очі на соціальне виховання, як засіб здобуття щастя. Тобто, гармонізувати всі фактори соціального виховання.

Отже, самовдосконалення нації - її безпосередня справа, механізми якої є соціальне виховання, що забезпечує духовний та фізичний розвиток народу.

Наступним, хто спробував гармонізувати соціальне середовище у XIX ст. був Й. Песталоцці, він обґрунтував можливість прискорення динаміки культури соціуму через гармонізацію соціокультурного розвитку різних соціальних груп, людей, зокрема за допомогою підвищення якості виховання незаможних прошарків населення. Модель гармонійного соціального виховання у сільському соціумі була ним запропонована у соціально-педагогічному романі «Лінгард і Гертруда». У побудові моделі І. Песталоцці виходив з того, що виховання має бути соціальним за метою, змістом і методами. Вона мала реалізуватися через таке провідне завдання, як створення сприятливих умов в соціумі, щоб виховати здібності народу до самовиживання в обставинах становлення індустріальної культури. Тому він пропонував гармонізувати в сільському мікросередовищі виховні впливи та інше. Але для гармонізації соціального середовища необхідне вдосконалення соціально виховних впливів всіх складових мікросередовища. Тому найбільш поширеним методом соціального виховання, зокрема морального за І. Песталоцці, має бути «спільне проживання життя вихованця», використовуючи соціальні ситуації, як засоби виховання[58;605]. П. Наторп ґрунтуючись на філософії І. Канта і теорії Й. Песталоцці розробив науково обґрунтовані основи соціальної педагогіки створивши соціально-педагогічну модель національного соціуму з метою гармонізації вже тріади «людина-група-суспільство». Соціально-педагогічні ідеї П. Наторпа стали відображенням загальних гуманістичних тенденцій у європейському суспільстві. Ці тенденції, передусім, передбачали необхідність зупинити відчуження народних мас від культурного розвитку за економічними, етнічними, соціальними показниками.

Сучасний стан українського суспільства характеризується своєрідною кризою, що виникла внаслідок дисгармонії системи цінностей, що заважає людині жити у злагоді з собою, іншими людьми, культурою, природою. У сформованій ситуації нестійкості, «різновекторності» цінностей і ціннісних орієнтацій загострилися протиріччя між:

— Необхідністю гармонізації відносин дитини з собою (само прийняття, комфортність, автономність, адекватність, креативність, стійкість), суспільством (гуманність і колективізм), культурою (освоєння, збереження і розвиток досягнень культури), природою (становлення валеологічної, екологічної культури) і практикою ціннісного самовизначення, що веде до дисгармонії (відсутності пропорційності, узгодженості, взаємодоповнюючі) ціннісних основ життя дитини;

— Усвідомлення вченими і педагогами необхідністю гармонізації педагогічного процесу ціннісного самовизначення людини і відсутністю достатньо теоретично опрацьованих і експериментально випробуваних концепцій, що сприяють його становленню. Гармонійний розвиток характеризується гуманістичним змістом сфер цілісної структури особистості, їх повнотою і включністю, узгодженістю з моральної діяльністю, взаємодія з соціальним середовищем. Становлення гармонії здійснюється в процесі гармонізації - діяльності, спрямованої на досягнення узгодженості, відповідності, впорядкованості частин цілого, єдності різноманіття, відповідності мети, змісту і форми. Педагогічний процес, соціальне середовище отримуючи «щеплення» гармонії, виступає фактором становлення туманної взаємодії людини і світу на основі цінностей. Таким чином, гармонійний педагогічний процес, соціальне середовище — це соціально обумовлена і морально одухотворена взаємодія на основі співробітництва між собою та навколишнім середовищем, духовними і матеріальними цінностями його суб'єктів, спрямована на узгодження відносин дитини з собою, суспільством, культурою і природою.

Таким чином, можна зробити висновок що гармонізація соціального середовища потрібна для того, щоб виховати соціально розвинену, соціально активну й національно свідому дитину, що наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, є носієм кращих надбань національної та світової культури, здатна до саморозвитку та самовдосконаленню. Але це неможливо без школи та педагогів де, перш за все виховується дитина. Отже, щоб виховувати таких свідомих поколінь, треба почати з виховання соціального середовища, гармонізації всіх факторів впливу на людину, але це неможливо без участі педагогів та всього штату школи. Гармонізація соціального середовища школи позитивно впливатиме на підвищення ефективності соціального розвитку, соціальності школярів. Таким чином, під соціальним середовищем в дипломній роботі ми розуміємо сукупність соціальних умов життєдіяльності людини (сфери суспільного життя, соціальні інститути, соціальні групи), що впливають на її свідомість та поведінку. Під гармонізацією розуміємо соціальний розвиток середовища — злагоджене набуття різних форм та рівнів соціальності і узгодження її з індивідуальністю протягом життя та створення у соціумі для цього сприятливих умов — координація, регулювання й зміцнення позитивних виховних впливів соціального середовища та нейтралізація негативних через залучення самої особистості, інших соціальних суб'єктів у цей процес для взаємокорисного соціального розвитку і суб'єкта і середовища.

1.2 Особливості соціального середовища школи

Школа є середньою ланкою в системі освіти України. Закон України «Про освіту» визначає сутність загальної середньої освіти та специфіку різноманітних закладів. Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення. Здобування загальної середньої освіти відбувається у середніх навчальних закладах.

Основним видом середніх навчальних закладів є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова школа, що забезпечує початкову загальну освіту, другий — основна школа, що забезпечує базову загальну середню освіту, третій — старша школа, що забезпечує повну загальну середню освіту. Школи кожного з трьох ступенів можуть функціонувати разом або самостійно. Навчання у середній загальноосвітній школі починається з шестиабо семирічного віку. Школи першого ступеня у сільській місцевості створюються незалежно від наявної кількості учнів. Відкриття таких шкіл, а також самостійних класів здійснюється за рішенням місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. За рішенням місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для задоволення освітніх потреб населення можуть створитися навчально-виховні комплекси «дошкільний навчальний заклад-загальноосвітній навчальний заклад», «загальноосвітній навчальний заклад-дошкільний навчальний заклад», або об`єднання з іншими навчальними закладами, а також загальноосвітні навчальні заклади та групи продовженого дня. 39].

Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи (з поглибленим вивченням окремих предметів або початкової допрофільної підготовки), спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об`єднань. Особливо обдарованим дітям держава надає підтримку і заохочення (стипендії, направлення на навчання і стажування до провідних вітчизняних та закордонних освітніх, культурних центрів). Для здобуття загальної середньої освіти можуть створюватися вечірні (змінні) школи, а також класи, групи з очної, заочної форми навчання при загальноосвітніх школах[39].

Особливість соціального середовища школи в тому, що виховання, взаємодія педагогів та учнів не може бути однаковою для усіх трьох рівнів освіти в школі (молодша, середня та старша школа). Освіта відбувається згідно віку та фізичного розвитку дітей.

Якщо порівнювати з дошкільною освітою та ВУЗівською, то такий тип виховання та навчання притаманний тільки школі. У дитячих садках не використовують порівневий тип навчання, як у школі, а навчання у вищому навчальному закладі спрямоване лише на здобування знань щодо майбутньої професії.

Якщо звернути увагу на зарубіжний досвід, то потрібно згадати Вітторіно да Фільтре та його «Будинок радості».

Сучасні педагоги, такі як Рижанова А. вважають що, найяскравішим прикладом практики гуманістичного виховання вельможного панства була школа «Радісний дім» Вітторіно Рамбальдоні да Фільтре. Вітторіно да Фільтре продемонстрував у своїй школі соціально-виховний підхід до організації шкільного виховання. Він поєднав у єдину систему виховні можливості приклада вчителя і навчання, організованого шкільного простору і самоврядування дітей, залучення до релігійної громади і насолоди красотами природи; гармонізував розумовий і фізичний, морально і естетичний розвиток своїх вихованців. Зрозуміло, що в цьому внутрішньо-шкільному соціально-виховному середовищі важливе місце належало релігійному вихованню не лише тому, що християнином був керівник школи, а передусім тому, що надворі було Середньовіччя з його домінуванням релігійних цінностей [58;45].

Одним з перших Фільтре наважився до розвитку критичного мислення: «він сам іноді пояснював навмисно неправильно, щоб перевірити розуміння учнів…Він дуже радів, коли бачив, що хтось насмілився спростувати помилкове пояснення, стверджував що це ознака чудових здібностей і розуміння», але водночас попереджував і занадто самовпевненість.

Вітторіно звертав особливу увагу на виконання дітьми громадських обов’язків. Вихованці користувалися в школі самоврядуванням, засвоювали практику керування собою та іншими.

Гуманістичний тип виховання в школі Вітторіано да Фільтре був спрямований на виховання людини діяльної, соціально і суспільно орієнтованої та високоморальною; особи, що має почуття власної гідності, відзначаються мужністю, фізичною і душевною непохитністю, здатна бути захисником Вітчизни; їй притаманна спрямованість до слави, похвали і великих справ; її відзначає всебічна освіта і культура. Це — ідеал виховання майбутнього, тому лише обрані мали змогу здобути таке виховання. Суспільство ще не готове було надати такого виховання не лише всім своїм членам, а широким верствам навіть заможного населення.

На відміну від середньовічних шкіл у новій школі було багато світла і повітря. У «Будинку радості» поряд з дітьми маркіза навчалися спадкоємці інших знатних прізвищ, а також діти городян Мантуї, а пізніше діти з інших міст Італії, Франції, Німеччини. Вихідці з багатих сімей навчалися за плату, бідняки — безкоштовно. Отже, ми бачимо, що соціальна середа «Будинку радості» була неоднорідною: діти дворян, городян Мантуї та інших країн світу.

Вітторіно в «Будинку радості» намагався реалізувати основні принципи гуманістичної освіти свого часу: дбайливе ставлення до особистості учня, гармонійне поєднання розумового, морального і фізичного виховання, нерозривний зв’язок навчання й виховання, виховання релігійного благочестя, освоєння античної спадщини, енциклопедичний характер освіти, що дозволяло згодом обрати будь-яку університетську спеціалізацію. Він прагнув сформувати у своїх учнів повагу до інших людей, працьовитість, вміння долати труднощі. Вітторіно, якого сучасники називали «Сократом нашого часу», являв собою «живий зразок» того, як потрібно себе вести. Він створив стиль життя і стосунків в школі, який сприяв реалізації його педагогічних установ.

Для навчання Вітторіно вважав необхідним розвивати природні задатки, які треба обробляти, і науку, яка робить людей кращими і дає їм притулок на всі випадки життя. Він прагнув індивідуалізувати знання, зробити їх цікавими. Пробудити самостійність і активність учнів, застосувавши найрізноманітніші методи, широко використовував ігри. Намагаючись створити життя дітей радісним і цікавим, Вітторіно рідко застосовував покарання, робив наголос на схвалення і похвалу, тобто створював емоційний фон соціального середовища школи.

Вітторіно встановив у «Будинку радості» розпорядок, який сприяв здоровому способу життя. У школі існували суворі та дуже помірні норми їжі та пиття. Учнів привчали до праці і відвертали від бездіяльності, їх гартували, з ними проводили фізичні вправи. Успіх педагогічної діяльності Вітторіно да Фільтре пояснювався продуктивність тих принципів, на яких вона базувалася: талантом, самовідданістю та вірністю самого Вітторіно, а також тією громадською підтримкою, яку він зумів отримати.

Неможна не згадати також і американського філософа, психолога та педагога Д. Дьюі. Соціальна середа в педагогічній спадщині Д. Дьюі - це інтегральна характеристика, що визначає весь спектр факторів, що впливають на формування людини, так як вона являє собою сукупність усіх зовнішніх умов. Тому вплив середовища на людину носить широкий, всеосяжний характер. І воно так значимо, свідомо чи несвідомо, змінюється, розвивається, формується. При цьому уявлення про відмінність між людиною і середовищем є чисто штучним, тому що, розвиток людини можливий тільки у взаємодії з середовищем, оскільки умовою і джерелом розвитку, формування, виховання особистості є не сама по собі середа, а у взаємодії з людиною.

Особливу увагу Д. Дьюї звертає на те, яким чином середовище надає вплив на підростаюче покоління. Воно поступово формує в людині певні зовнішні навички і систему поведінки, установку на певні дії. Соціальне середовище не є щось одноманітне і невизначене. Воно представляє складну структуру, що складається зі сфер, класів, станів, з безлічі окремих груп. І всі вони, в тому числі і кожна окрема група, впливає на життєві установки її членів. Найглибші і особистісні освітні впливи протікають в процесі поступового включення юних членів спільноти в діяльність тих чи інших груп, до яких вони належать. Тому засобом збереження співтовариства або соціальної групи Дьюї бачить «постійне самооновлення, здійснюване за допомогою освіти підростаючих членів групи». Так, соціальна середа формує інтелектуальні та емоційні установки поведінки у індивідуумів шляхом залучення в діяльність, яка породжує та посилює певні спонуки. Та чи інша участь у житті тих, з ким людина пов’язана, неминуча, тому соціальна середа неодмінно здійснює свій формуючий вплив, вона робить це несвідомо і незалежно від будь-яких спеціально поставлених цілей. Найбільш яскраво це видно, коли формується по-перше, мовна компетенція, по-друге, манери, по-третє, хороший смак і естетична оцінка.

На певному етапі свого розвитку — етапі цивілізації - суспільство створює спеціальну систему цілеспрямованого формування людини — освіта та її інститут — школа. Школа абсолютно необхідна, так як всяка цивілізація занадто складна, щоб людина освоїла її цілком, тому її доводиться освоювати в спеціально створених умовах. Цю можливість дає школа, яка впорядковує для дитини всю систему соціальних відносин, завдяки цьому вводить його в життя. У суспільстві яке розвивається, набуття молоддю досвіду, намагаються організуватися так, щоб він сприяв формуванню кращих навичок і установок, а не відтворював існуючі, з тим щоб майбутнє суспільство дорослих людей перевершувало нинешнее. Суспільство, як правило, постійно шукає шляхи оновлення і вдосконалення системи освіти. У свою чергу освіта, будучи економічно, політично і духовно пов’язаною із суспільством, не може не робити істотного впливу на суспільне життя.

Джон Дьюї, намагаючись знайти модель американської освіти, яка б відповідала потребам його розвитку, приходить до висновку, що Америка переживала промислово-економічну революцію, а її школа залишалася на рівні середніх віків. Вирішення цього протиріччя він бачив у тому, щоб створити школу з тим щоб учень, ставши дорослим, міг не тільки жити в цьому суспільстві, але й змінювати соціальні умови, робити їх більш гуманними, людяними. Тому треба було розробити модель школи, яка б випереджала реальний розвиток суспільства. Тим самим Д. Дьюї запропонував новий підхід до визначення ідеалу школи. Д. Дьюї сформулював принципи освіти:

— принцип користі, визначається головним вимогою його філософії - вчити слід того, що найбільш корисно дитині для життя в реально існуючому суспільстві;

— принцип єдності розвитку учня, під яким розуміється вимога об'єднання всіх пізнавальних, фізичних, розумових, емоційно-вольових сил дитини;

— принцип послідовності розвитку учня означає вимогу поетапності побудови освіти.

Зокрема, це означало і те, що воно починається не з освоєння наук, а з форм діяльності, що передують навчанню знань: ігор і практичного діяння. Виходячи з вимог (принципів) освіти, Д. Дьюї сформулював концепцію змісту освіти. Воно має бути орієнтоване не стільки на придбання конкретних знань, скільки на вміння застосовувати ці знання в соціальній діяльності, у здатності знаходити вихід зі складних обставин, приймати рішення. Тому і навчальний план повинен бути не стільки орієнтованим на дитину, скільки на дитину в суспільстві, а навчальний предмет має стати не лише набором фактів, а й формою живого особистого досвіду учня. Згідно з уявленнями Дьюї, зміст освіти постає як завершена систематизована класифікація фактів і принципів світу природи і людини. Новий зміст освіти в якості необхідного елемента повинно було включати гру. Величезне значення вчений надавав практичних занять: кулінарії, шиття, ручній праці. На його думку, це не окремі предмети, які потрібно викладати крім інших предметів або в перервах між ними, ввівши як одну з форм відпочинку, або додатковий предмет, а типові фундаментальні форми суспільної діяльності, тому знайомство дитини з курсом більш формальних предметів має відбуватися через включення його в ці види діяльності. Так як освоєння природних і суспільних наук у відриві один від одного уявлялося йому штучним і абстрагованим від реальної дійсності, то він рекомендував комплексний підхід до вивчення всієї суми накопичених людством знань.

Якщо цей досвід перенести в сучасні школи — все це зробить наголос для гармонійного розвитку дитини в шкільному соціальному середовищі.

Соціальне середовище визначає загальні параметри розвитку освіти, не є якоюсь безликою абстрактної силою. Вона визначає живе функціонування кожного конкретного освітнього закладу. Це пояснюється тим, що успішне формування підростаючого покоління можливо тільки тоді, коли школа не просто дає дитині певну суму знань, але і вводить в систему соціальних відносин

Суспільство, зацікавлене у прогресивному розвитку, повинно орієнтувати школу на виховання ініціативних та активних громадян. Будучи комунальною формою життя, школа здатна стати стартом для підготовки дітей до участі в колективному досвіді, вмінню працювати в самих різних асоціаціях. Тому школа повинна бути безпосередньо і органічно пов’язана із соціальним середовищем, для чого було необхідно перетворити середу в найважливіший фактор розвитку школи, безпосередньо задіявши у своїй повсякденній життєдіяльності. При цьому мова зовсім не йде про те, щоб вносити в школу будь-який соціальний досвід, але тільки досвід, корисний з педагогічної точки зору. А щоб це було можливо, необхідно створити педагогічно доцільне соціальне середовище.

Стосовно до американському суспільству Д. Дьюї ставить питання так: або ми дозволяємо стихійно складатися середовищю та управляти освітою молоді, або спеціально формуємо для цих цілей середу, тому що будь-яке середовище стихійне, якщо воно не сформоване з урахуванням бажаного освітнього результату. Щоб суспільство могло через школу вирішувати свої педагогічні завдання, сама школа повинна бути готовою до вирішення цих завдань, нести в собі всю сукупність необхідних соціальних характеристик, для чого необхідно суспільству не тільки змінити свою точку зору на школу, визнавши її повноцінного суспільного структурою, але й зробити її повноцінною учасницею соціального життя.

На думку Д. Дьюї, найголовніша причина, чому існуюча школа не може зорганізуватися в природний соціальний союз, полягає в тому, що в ній абсолютно відсутній елемент загальної та продуктивної діяльності з її безперервним навчанням. Тому, творячи школу нового часу, необхідно враховувати це найважливіше положення — школа повинна максимально нести в собі соціальне начало, відповідне основним параметрам реально існуючої соціальної середовища. У силу цього Д. Дьюї пропонує розглядати школу як особливе середовище, регулюючи розвиток якої, можна направляти дії, а отже, думки і почуття учнів у потрібному для суспільства напрямку і тим самим готувати учнів до здійснення необхідних суспільних завдань. Для цього діяльність школи має бути спрямована, по-перше, на привчання дітей до співпраці і взаєморозуміння, по-друге, на розвиток свідомості взаємної залежності, формування прагнення зберегти цей дух співпраці в їх майбутньої суспільної діяльності. Вирішити ці завдання може тільки школа, що представляє із себе кооперативне товариство невеликого масштабу, «міні-суспільство», «маленьку демократичну громаду», орган соціальної структури.

Вона повинна нести в собі основи демократії, співробітництва, взаємодопомоги, гуманізму, спільного прийняття рішень і грунтуватися на спілкуванні в ході спільно виконуваної суспільно значущої діяльності, що враховує інтереси окремого учня

Соціальне виховання має на увазі життя в школі як в соціальному організмі, соціальний характер програми школи і соціальний підхід в методах роботи. Єдина виховна ситуація пробуджує конструктивні, продуктивні, творчі сили дитини і створює повноцінну і пристосовану до середовища особистість. Дьюї вважав, що головне призначення школи — дати дітям можливість накопичити успішний досвід життя у співпраці. Така школа стає динамічною системою, заснованої на єдності духовного, інтелектуального та емоційного досвіду. Досвід охоплює дитину цілком — його тіло і розум, його почуття і емоції. Спільна діяльність поступово стає нормою, а завдяки цьому сама школа — маленькою соціальною громадою. Тому школа, інтегруючи в собі всі найбільш важливі види соціальної діяльності та відносин, зможе готувати людину до майбутнього життя, ввести дитину в соціальне середовище, сформувати його здібності до служіння суспільству.

Великий внесок у розробку проблем і педагогізації середовища зробив С. Шацький і на підставі цього обґрунтував теорію педагогіки соціального середовища. І до Шацького ця проблема викликала пильну увагу передових мислителів. Зокрема, великий інтерес до неї виявляли Ушинський К., Л. Толстой. Вивчення впливу середовища на дітей С. Шацький та його співробітники багато займалися ще в дореволюційний період. Але природно, тоді їхні можливості були вкрай обмежені, а вплив на навколишнє середовище практично мізерно. Лише в умовах соціалістичної дійсності С. Шацькому вдалося поставити справу вивчення соціального середовища і його впливу на формування дітей з широким розмахом і дійсно науковим підходом. При цьому бралися до уваги не тільки середовище та її вплив на дітей, але й можливості впливу на середовище з метою його покращення. Такого масштабу експеримент вперше стався в світовій педагогічній практиці на Першій дослідницькій станції Наркомросу. На цій основі у Шацького виникла і сформувалася система поглядів на школу як центр виховної роботи в районі своєї діяльності. Шляхом поступових, але обдуманих кроків він перетворює, за допомогою сприяння дітей, школу в культурний будинок, що впливає на гігієну життя дитини в сім`ї та в подальшому — і на саму сім`ю [94;778].

Програма за охорони здоров`я була не тільки програмою освіти. Але й виховання. Її виховне значення зростає, коли в подальшій роботі С. Шацький завдання організації дитячого життя підпорядковує більш загальній меті - виховати радянського громадянина. Для Шацького учитель завжди був найважливішою фігурою педагогічної роботи. Звідси його постійна висока вимогливість і неминуща увага до вчителя. Шацький вважав, що неодмінною вимогою до вчителя має бути уважне і всебічне вивчення їм дитини: «Педагог повинен стати спостерігачем і дослідником тих явищ, які перед ним протікають» [94 107.].

У Першій дослідницький станції С. Шацький віддавав багато сил систематичній роботі з вчителями. Регулярні з`їзди вчителів біли вельми ефективним засобом підвищення кваліфікації вчителів, живого творчого спілкування. Черпанов С. зробив висновок, що на думку Шацького, особи навчально-виховного закладу — це добре злагоджений, творчо працюючий педагогічний колектив, у якому трудяться колеги-однодумці, кожен зі своїм тільки йому властивим почерком в роботі, але розуміючи один одного, і для яких головне — діти, їх радість і смуток, діти довірені педагогічному колективу, щоб виховати з них гідних громадян. Соціально значущими є ідеї С. Шацького про школу як о великому факторі, що впливає на суспільне життя села; про соціальне середовище, яке оточує дитину, а також засобах, за допомогою яких вона може його виховувати; про завдання школи з організації масового педагогічного процесу навколо неї, о педагогічному процесі середовища (села, країни, міста); про роботу школи спільно з населенням над будівництвом життя в селі з вивчення виховних факторів, а головне, про соціальну роль сільського вчителя і створення центру соціально-педагогічної роботи в селі. Ще у 20-ті роки нашого століття Інститут методів шкільної роботи, яким керував учений, педагог В. Шульгін, проводив широке наукове дослідження з проблеми педагогізації середовища. Дослідницька група створила експериментально перевірену методику педагогічного дослідження середовища, де можна було реєструвати динаміку змін у соціумі, а також його педагогізацію. За допомогою соціальних вимірників і показників середовища визначився педагогічний фон, особистісно — середовищні контексти, які давали можливість пізніше вибрати зміст, методи і форми діяльності.

Ідея педагогізації середовища отримала розвиток у теоретичних роботах В. Шульгіна. Кардинально, по-новому ставилося питання освіти як своєрідної практики суспільного розвитку, що могло призвесли до нових форм організації суспільного життя і нового типу державності. Вчений створює модель «нової» школи, в якій зміст, методи, форми, структура були спрямовані назустріч дитині, що розвивається. Педагог в даній школі притягувався не до заходів педагогічного впливу, а до організації та допомоги самоорганізації, самоосвіти і саморозвитку дитини. Ця модель була відкритою соціально-педагогічною системою, що створює сприятливе середовище для розвитку особистості.

Організація спільної діяльності дітей і дорослих, на думку В. Шульгіна, сприяла процесу соціалізації особистості. Він писав: «…Разом з дорослими вирушають підлітки на завод, фабрику, радгосп, лабораторію…У цьому процесі вчать вони один одного, вони допомагають іншим…Але цим не вичерпується їх робота. У бібліотеці, кіно, лабораторіях, в кімнатах для консультацій вони отримують додаткові знання, вміння, навички…І так само, як хлопці, дорослі вовтузяться в лабораторіях за винаходом, тому що не вбита у них пристрасть до відкриттів.»

Оригінальна система освіти створювала освітні середовища і системи на службу різноманітним верствам населення і здійснювала їх розвиток. В. Шульгін пропонував незвичайну систему «рухливих» шкіл для дітей з уповільненим психічним розвитком, для розумово відсталих та «важких», а також хворих дітей. Пропонувалася система «шкіл при клубах», «недільних шкіл» для недбайливих дітей, для дорослих же практикувалася «курси на дому».

На даний час наукова педагогічна громадськість стурбована кризою виховання в загальноосвітній школі. Освіта не завжди є «культивуванням», тобто «творенням» особистості в умовах культури, а все частіше трактується як «накачування інформацією», а питання духовного формування дитини відходить на другий план [33;23]. Зрозуміло що це обумовлено об'єктивними та суб'єктивними чинниками. До перших належить глобальна криза загальноосвітньої школи. У країнах всього світу її дорікають за відрив від сучасності, за незадовільну підготовку молоді до дорослого життя. Тому, мабуть, і школа, і педагогічна громадськість несуть відповідальність за те, що світ опинився на межі самознищення, оскільки майже все людство є «продуктом школи». На погляд Дж. Орра «в школі наголос робиться на теоріях, а не на цінностях, на порожніх концепціях, а не на людині, на абстракції, а не на свідомості, на відповідях, а не на питаннях, на ідеології і дієздатності, а не на понятті совісті». 71;14]. Світова прогресивна педагогічна громадськість шукає сьогодні баланс між авторитарною і персоніфікованою педагогікою, між завданням школи з оптимального розвитку дітей і потребами соціального розвитку суспільства, розумним примусом і свободою, автономією особистості і її відповідальністю, між розумовим і емоційним розвитком дитини, сполученням необхідних знань і самовираженням. За ініціативою Міжнародного союзу з оновлення виховання та Міжнародного товариства з групової роботи у вихованні Європейський педагогічний симпозіум (1989) визначив школу, яка забезпечує відповідний сьогоденню соціально-педагогічний ефект. Таку школу, перш за все, характеризує єдність дій і широкі комунікації між всіма її структурними елементами та зовнішнім соціальним середовищем. Її відрізняє відсутність будь-якого тиску і насильства над дитиною (ніякої селекції, кількісних оцінок, стресових ситуацій тощо). Перебудування в школі має не «урізати», а «збагачувати» дитинство. В школі не повинно бути ніяких конфліктів між учителем і учнем. Партнерство, демократичний стиль і норми людяних стосунків визначаються органічною частиною всієї педагогічної роботи в школі. Замість одноманітності і обов’язковості для учнів має існувати свобода вибору; школа повинна пропонувати різні програми профорієнтації. Гуманній школі притаманні оптимістичний настрій, загальна атмосфера радості, взаємодопомоги, терпимості, соціальної активності. У такій школі широко застосовуються демократичні принципи: самоврядування, самовиховання, виховання в дусі спільності, соціальної відповідальності тощо [71;16].