Принципи виховання та їх реалізація в сучасній школі

Принципи виховання та їх реалізація в сучасній школі

ЗМІСТ Вступ Розділ 1. Сутність виховного процесу, його особливості в сучасній школі

1.1 Виховання як педагогічна категорія

1.2 Процес виховання як система

1.3 Особливості змісту виховання в сучасній школі

Розділ 2. Принципи виховання та їх реалізація в сучасній школі

2.1 Пріоритети виховної роботи в сучасній школі

2.2 Система дидактичних принципів виховання та її реалізація у сучасній школі

2.3 Характеристика закономірностей та принципів виховання, її реалізація у сучасній школі

Висновки Список використаної літератури

Вступ

Сучасний період відродження України, її державності, економіки, освіти, науки та культури вимагає зміни поглядів на освіту, виховний ідеал, виховання особистості. У Національній доктрині розвитку освіти, цілісна виховна система розглядається як один із основних шляхів реформування виховання.

Зміни й оновлення освітньої парадигми підводять педагогів до сучасного розуміння виховання як діяльності, що базується на саморозвитку, самовдосконаленні та їх педагогічній підтримці. Основним завданням сучасної школи є виховання свідомих громадян України, забезпечення умов для творчої самореалізації, самовизначення особистості. Це повинно бути, на нашу думку, осередком виховної системи.

У Концепції національного виховання, Національній програмі виховання дітей та молоді визначаються основні принципи організації виховного процесу, серед яких основними є акмеологічний принцип, національна цілеспрямованість, культуровідповідність, цілісність, психологічний супровід, технологізація, діалог тощо.

" Виховання" як педагогічна категорія має своє лексичне наповнення і тлумачиться у залежності від сфери використання з різними специфічними відтінками. Виховання як процес впливає на збереження життєвої наступності між минулим і прийдешніми поколіннями, особливо у напрямку засвоєння різнорідного досвіду попередників і використання його в осучасненому вигляді в умовах реального життя на конкретному історичному етапі, трактується як взаємодія того, хто виховує та вихованця з метою цілеспрямованого формування цілісної особистості тощо.

В «Етимологічно-семантичному словнику української мови. Т.І.» митрополита Іларіона (професора Івана Огієнка) вказано, що перше значення терміну «виховання» було «вигодування, пізніше й духовне окормлення». Він зазначив наступне: «Лекс. 1627 р. слово «виховання» перекладає церк. словом «воскормленіє». Саме ж трактування «виховання» у Івана Огієнка звучить так: «Виховання — це зовнішня чемність, уміння пристойно триматися на людях; не плутати з словом «освіта». Відповідно «вихований» у Івана Огієнка пояснюється як той, «хто добре знає світські звички, увічливий; не треба плутати зо словом «освічений» .

У навчальному посібнику «Педагогіка» Василя Ягупова, виданому у 2002 році, справедливо зазначено про відокремлення поняття «виховання» від поняття «навчання» у другій половині XVIII століття. Це має своє суттєве пояснення: «Часто освічена, з багатим запасом знань людина є досить невихованою і явно відштовхує від себе оточуючих». Можемо лише констатувати факт належності навчання до найважливіших компонентів вихованості особистості.

" Родинно-сімейна енциклопедія" (1996) містить тлумачення виховання як процесу передачі новим поколінням досвіду, набутого старшими поколіннями «з метою забезпечення дальшого розвитку суспільства». Зважаючи й на те, що процес виховання призводить у результаті до змін у станах особистості (психічному, фізичному, духовному), можемо зробити узагальнюючий висновок щодо його тлумачення.

Виховання — це процес впливу на особистість, здійснюваний протягом її життя з метою передачі досвіду представників свого роду, етносу, народу, світової громадськості, частіше цілеспрямований і планомірний, організований шляхом взаємодії вихователя і вихованця, під час якої відбувається вплив на пізнавальну, мотиваційну, емоційну, вольову та інші його сфери з метою розвитку світогляду (у тому числі й наукового), духовно-моральних, етичних, ділових якостей.

Розділ 1. Сутність виховного процесу, його особливості в сучасній школі

1.1 Виховання як педагогічна категорія

Категорія тлумачиться як поняття, відтворююче найбільш загальні властивості і зв’язки явищ матеріального світу, характерні особливості сприйняття дійсності в тому чи іншому середовищі, узагальнююче найбільш суттєві ознаки предметів, подій, процесів тощо. Категорія у перекладі з грецької мови звучить як «ознака». Це є «загальне поняття, яке відображає універсальні властивості і відношення об'єктивної дійсності, загальні закономірності розвитку всіх матеріальних, природних, духовних явищ». Отже, переходячи до змісту понять, які стосуються теорії виховання, ми акцентуємо увагу на їх узагальнюючих властивостях.

Якщо тлумачити поняття «вихователь» у широкому його змісті, то воно здебільшого трактується як «той, що виховує, наставляє, радить». Воно стосується батьків, старших членів родини, вчителів, педагогів ВНЗ та інших, хто сприяє формуванню особистості через безпосередній вплив на неї.

Відповідно «вихованець» сприймається як той, кого виховують, наставляють, підтримують у процесі формування світогляду, конкретних якостей, рис характеру тощо. Вихователь і вихованець співпрацюють, підтримують взаємостосунки, побудовані на довірі, дотримуються певних етичних норм у спілкуванні тощо.

Поняття «особистість» включає соціальні властивості і якості людини. Воно характеризує її суспільну сутність, значущість.

Розвиток — процес суттєвих змін у властивостях і якостях особистості.

Формування розглядається як результат розвитку особистості, включаючи її становлення, набуття сукупності якостей і властивостей.

Індивідуальність трактується як несхожість, відмінність однієї особистості від іншої, її своєрідність.

Відомо, що виховний вплив на особистість і її розвиток, формування індивідуальних якостей має рід, родинні стосунки.

Поняття «рід» за Іваном Огієнком означає «рідня, родина, плем’я». Щоб здійснювати виховання студента, формувати з нього майбутнього спеціаліста, потрібно знати хоча б най суттєвіші дані про його родину, оскільки родинний вплив є досить сильним і залишається таким протягом життя.

Виховний процес не мислимий поза народом, бо кожна особистість формується у середовищі людей, які взаємодіють і впливають на долю, розвиток, професійне становлення тощо один одного.

Народ здебільшого трактується як «спільнота, яка охоплює собою всіх людей того самого етнічного походження, з'єднаних спільною історією, спільною мовою, своєю етнічною культурою й спільною волею свого життєвого самоутвердження та збереження своєї етнічної ідентичности». Оскільки у даному тлумаченні вживаються словосполучення етнічне походження, етнічна культура, етнічна ідентичність, то доцільним є розкриття змісту поняття «етнос», яке часто вживане в теорії виховання.

Етнос у перекладі з грецької мови означає «народ», окремий народ. Відомо, що кожен окремий народ має відмінні ознаки, властивості, якості. Тому перш ніж характеризувати поняття, які включають слово «якості», розглянемо його смислове навантаження. Якість Іван Огієнко розглядав як «1) специфіку предмету; 2) ступінь його вартості; 3) характерну його ознаку» .

Духовно-моральні якості особистості являють собою поєднання ознак духовності і моралі в людини. Духовність на думку окремих дослідників мислиться «в контексті релігійності, бо вона по суті і є продуктом, і виразником релігії і релігійності людини». У «Релігієзнавчому словнику» (1996) духовність трактується як «якісна характеристика свідомості людини і не лише свідомості». В ній поєднані «естетизм (орієнтація на естетичні цінності життя), етизм (тяжіння до певної парадигми поведінки) і теоретизм (апеляція до теоретичних аргументів у житті)». Мораль являє собою «систему поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей; одна з форм суспільної свідомості». Звідси випливає узагальнення щодо трактування поняття духовно-моральні якості особистості. Воно включає розуміння характерних її ознак, які базуються на естетизмі, етизмі, теоретизмі та мають своє втілення у системі поглядів, уявлень, норм і оцінок, регулюючих поведінку людини в цілому й конкретні вчинки зокрема.

Етичні якості особистості - це такі характерні її ознаки, які базуються на «нормах поведінки, моралі людини конкретного класу суспільної чи професійної групи» .

У «Релігієзнавчому словнику» звертається увага на християнську етику, яка є суттєвою для українського суспільства і базується на біблійному вченні про моральні принципи і норми, ідеї добра, зла, гріху і спокути. У ній «важливе місце відводиться й таким чеснотам, як смирення і послух, непротивлення злу і всепрощення» .

Етичні якості є складовою частиною ділових якостей.

Ділові якості — це ознаки особистості, які ґрунтуються на знанні конкретного роду занять, володінні певними нормами, що засвідчують ерудицію, уміння гнучко реагувати на зміни ситуацій, явищ, процесів суспільного, виробничого, особистого життя, дотримуючись при цьому етикету, моральних принципів, закону тощо. Ділові якості часто впливають на вироблення конкретною особистістю життєвої позиції, яка вирізняє її серед інших і корегує зміст усього життя.

Поняття «життєва позиція» тлумачиться як «точка зору, принцип, втілені в основу поведінки, дій» і глибоко пов’язані з життєвою дійсністю, важливі для неї, життєво-необхідні. Вона найчастіше базується на досвіді людини, її умінні сприймати, осмислювати і втілювати у власні вчинки внутрішньо-прийнятні для неї ідеї.

" Досвід" є поняттям поширеним у різних сферах життєдіяльності особистості. Його зміст тлумачиться як «сукупність знань, навиків, умінь, набутих у житті, практичній діяльності» .

Важливим у житті кожної людини є забезпечення нею самовиховної діяльності. Самовиховання розглядається як процес, глибоко пов’язаний із саморозвитком, спрямованим на вдосконалення особистості. Воно є свідомою діяльністю людини у напрямку поповнення своїх знань, вдосконалення умінь і навичок, розвитку різнорідних здібностей, вироблення конкретних позитивних якостей, усунення негативних проявів характеру тощо. Самовиховання тісно переплітається з самовладанням.

Самовладання трактується як «свідомовольова організація психічних процесів людини, що виражаються у здатності здійснювати свою діяльність у дезорганізуючих її ситуаціях, які впливають на емоційну сферу, свідомо керувати власними почуттями і настроями». Вона найбільше формується під впливом оточуючого середовища.

Аналізуючи зміст категорій виховання застосовуваних у педагогіці вищої школи ми не можемо залишити поза увагою поняття «перевиховання». Воно усвідомлюється як «здійснення системи ефективних педагогічних заходів, спрямованих на переорієнтацію небажаних поглядів і установок, що склалися в неї, на виправлення тих якостей і звичок, які суперечать нормам і вимогам суспільства» .

Розглядаючи проблему категорій виховання ми вважаємо за необхідне вникнути в суть понять більш психологічного характеру і проаналізувати їх смислове наповнення. До них відносимо емоції, почуття, навички, звички.

Емоції тлумачаться здебільшого як психічні стани людини, створювані у процесі певних хвилювань, переживань ситуацій і виражаючі позитивні чи негативні її реакції на те чи інше явище, подію тощо.

Почуття теж відносимо до психічних станів, які відтворюють емоційну сферу її духовного світу, «її суб'єктивне переживання подій і емоційне ставлення до навколишньої дійсності» .

Навички — це спроможність особистості автоматично виконувати певні дії без ускладнень та зайвих енергетичних затрат.

Звички розглядаються як схильність людини до механічного способу дії, усталеної реакції на конкретні життєві явища, події, ситуації.

1.2 Процес виховання як система

Основою процесу виховання є діяльність учня як суб'єкта у різних видах та формах. Генетично вихідною є зовнішня, предметна діяльність, яка породжує усі види внутрішньої психічної діяльності. Загальну психологічну структуру діяльності характеризують дії та операції, що співвідносяться з потребами, мотивами, цілями учня; засоби діяльності, її результати. Тому до складу процесу виховання також входять компоненти: цільовий, стимуляційно-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулювальний, оцінно-результативний.

У вихованні, як і в будь-якому суспільному процесі, теорія прогнозує лише середній стан. Відхилення від нього в конкретних випадках можуть бути значними. Якщо їх не контролювати і не коректувати процес, то можна отримати результати, далекі від поставленої мети. У зв’язку з цим виховний процес завжди має певну послідовність корекцій, кожна з яких спрямована на відновлення його оптимальної течії.

Частину виховного процесу, яка знаходиться між двома корекціями, називають виховною ситуацією. Як «відрізок» процесу, виховна ситуація містить у собі всі структурні компоненти цілісного процесу.

Основу ситуації складає виховна дія, яка має завдання виховання, адекватний їй зміст, способи виховання. Виховна дія не ототожнюється лише із впливом педагога. До складу цього поняття входять безпосередні й опосередковані впливи. Серед них — впливи, організовані педагогом, вплив самої особистості вихователя, окремого учня, групи, колективу; акт керівництва самовихованням школяра. Суттєвою ознакою виховної дії є наявність завдання виховання. Виховною ситуацією може бути відверта розмова з учнями, диспут, зустріч, свято тощо.

Виховна ситуація є основним «відрізком» виховного процесу, а сам процес виховання — взаємозв'язаним ланцюгом виховних ситуацій, які розвиваються. За такого розуміння процес виховання є саморозвиваючою системою, в якій розвиваються не лише вихованці, виховна діяльність, сам вихователь, його взаємодії з вихованцями; розвивається цілісний об'єкт, який, будучи системою, є дещо більшим, ніж сукупність складових. Так долається однобічність відокремлених підходів до розуміння виховання — психологічного, соціально-психологічного, соціологічного, технологічного; теорія виховання набуває власний об'єкт дослідження.

У процесі виховання виділяються змістова і процесуальна сторони. їх єдність стає очевидною лише при досить високому ступеневі абстрагування, який дозволяє вийти за межі тих конкретних обставин, у яких здійснюється виховання. Тобто уявлення про виховну діяльність вихователя, класного керівника ще не є процесом виховання в цілому. Для того, щоб побачити за цією діяльністю дещо цілісне, необхідно здійснити педагогічне абстрагування. Важливо при цьому пам’ятати, що на низькій стадії абстрагування процес виховання не простежується. Надмірна його стадія спричиняє загрозу відриву від дійсності.

Процес виховання є складною динамічною системою. Будь-яка система не може існувати поза певним середовищем і може бути зрозумілою лише у взаємодії з ним. Відповідно до принципу ієрархічності процес виховання є лише одним з компонентів соціального середовища. Тому системний підхід до аналізу виховного процесу обов’язково передбачає вивчення взаємодії процесу виховання як системи з середовищем. У свою чергу, кожна виховна ситуація, як елемент виховного процесу, сама є системою. Водночас, будучи системним утворенням, вона виконує роль елемента ширших систем (морального виховання та ін.). Усю численність елементів можна вивчити лише за умови фіксації всієї системи в дії. А це означає, що потрібно визначити їх участь у процесі, тобто в безперервній зміні у часі. Саме тому процес виховання розглядається як динамічна система. Розглядати процес виховання в динаміці — значить визначити, як він зароджувався, розвивався і буде розвиватися у майбутньому.

У сучасній теоретичній педагогіці існує багато критеріїв виділення (відокремлення) різних структур процесу виховання. Найвідомішими є моделі, побудовані за критеріями послідовності етапів (стадій) розвитку процесу у часі.

За критерієм зв’язку і залежностей між компонентами, які забезпечують ефективність протікання процесу, виділяється така послідовність його організації:

1) проектування процесу, що включає визначення мети і конкретних завдань виховання;

2) визначення змісту виховання (організація трудової, природоохоронної, ціннісно-зорієнтованої, художньої, спортивної та ін. діяльності);

3) форми, методи регулювання міжособистісного спілкування і його корекція в процесі основних видів діяльності вихованців;

4) контроль і підведення підсумків, установлення співвідношення між одержаними і запланованими результатами, аналіз досягнень і невдач.

Наступна структура теж ґрунтується на виділенні послідовних етапів процесу, але за іншим критерієм — за критерієм послідовності етапів і відповідних педагогічних дій. Вона має ряд стадій:

1) ознайомлення із загальними нормами і вимогами;

2) формування відносин;

3) формування поглядів і переконань;

4) формування загальної спрямованості особистості.

Першим етапом процесу виховання є усвідомлення вихованцями норм і правил поведінки, які їм пропонуються. Для того, щоб поводити себе правильно, необхідно визначити для себе критерії поведінки. А. С. Макаренко практикував проведення з вихованцями спеціальних бесід теоретичного характеру: про чесність, ставлення до сторонніх, своїх, державних речей, стриманість, повагу до жінки, дитини, людини похилого віку. Ним була розроблена навіть теорія вчинків стосовно суспільства. Подібні бесіди розробляв і проводив з учнями В. О. Сухомлинський, більшість з яких висвітлено ним у книгах з питань виховання школярів.

Джерела отримання знань про норми і правила поведінки різні: слово вихователя, його особистий приклад, приклад інших людей, цікава книга, стаття в газеті, журналі тощо.

Багато виховних систем даному етапу приділяли мало уваги, сподіваючись, що вихованці з часом і самі зрозуміють, що, для чого і чому слід робити. Головне — приступити до дії, тобто формувати необхідну поведінку. Чим більше помилок допускають вихованці, тим краще. Своєчасна корекція поведінки (часто за допомогою тілесних покарань) швидко виправить стан. Вітчизняна школа 20−80 років, навпаки, допускала гіперболізацію даного етапу, надавала перевагу словесним методам виховання, на шкоду наступним етапам, які вимагають дії.

Другим етапом виховання є формування ставлення учнів до норм і правил поведінки, яка пропонується. Важливо, щоб учень не просто розумів і осмислював те, що йому розповідають, показують чи просять зробити, а виявляв при цьому почуття. Зокрема, якщо йому пояснюють, як важливо бути добрим, чуйним і уважним до людей, він повинен відчути і почуття жалю, і співчуття до тих, про кого розповідає учитель, про кого потрібно піклуватися. Абстрактне поняття честі стає зрозумілим, доступним, коли учня запитують про те, як би він відреагував, якби, наприклад, була уражена честь його коханої дівчини, сестри. Почуття патріотизму легше пробудити, якщо спрямувати увагу учня на реальні зміни, що відбуваються в його родині, рідному селі, місті. Отже, лише загострюючи почуття і спираючись на них, вихователі можуть підвести учня до дії.

Третім етапом є формування поглядів і переконань. Формування поглядів — це етап сприйняття, засвоєння і перетворення засвоєних норм в особисте надбання. Це потенціальна готовність до дії. Переконання — це тверді, засновані на певних принципах і світогляді погляди, які слугують керівництвом у житті. Переконання пов’язане з дією. Переконання людини виявляються в її праці, ставленні до праці, своїх обов’язків, у її стосунках з людьми, в різних вчинках, діях тощо. Формування переконань є складним процесом. Зовсім не кожне засвоєне поняття чи правильно сформоване уявлення переходить у переконання. Найбільш надійним шляхом формування переконань є організація досвіду правильної поведінки, створення ситуацій, які вимагають прояву позиції в дії, тренування з метою здійснення правильних дій.

Четвертим, головним етапом виховного процесу є формування загальної спрямованості особистості в процесі різноманітних видів діяльності. Тренування в діяльності, багаторазові повторення забезпечують формування навичок і звичок поведінки, яка відповідає сформованим переконанням, тобто виробляються звички такої поведінки, яка стає нормою. Система звичних дій, вчинків поступово переходить у рису характеру, властивості особистості. Чим більшої ваги в структурі виховного процесу набуває педагогічно доцільна, добре організована діяльність, тим вищою стає ефективність виховання.

1.3 Особливості змісту виховання в сучасній школі

В основі сучасної вітчизняної методології відбору змісту виховання лежить ідея реалізму мети виховання. В умовах розбудови й утвердження суверенної, правової, демократичної держави, становлення громадянського суспільства в Україні особливого значення набуває формування громадянина — особистості, яка ідентифікує (усвідомлює свою належність) себе з Україною, активно включається у суспільне життя, захищає свої права, інтереси, переконання, виконує обов’язки, керується у своїй поведінці демократичними принципами.

Більшість зарубіжних виховних систем зорієнтовані на формування громадянських і соціальних якостей особистості, на підтримку і зміцнення державного устрою, його інститутів, органів влади на основі прийнятих і діючих у державі конституції, законів.

У здійсненні ефективного громадянського виховання вони нагромадили чимало цінного. «Головною метою школи, — наголошував колишній президент США Г. Форд, — є виховання громадян, які підтримують державні інститути і поважають закони держави». В американських школах і школах західних країн багато робиться для формування привабливого образу суспільства і держави, виховання позитивного ставлення до його ідеалів і цінностей.

Громадянськість як тактична мета виховання визначає відбір такого змісту виховання, який забезпечить передумови для формування особистості на цінностях національної культури як невід'ємної складової культури загальнолюдської.

Вимоги до змісту виховання багатопланові. Вони обумовлені потребами суспільства, держави, виробництва, економіки і, насамперед, потребами учнів, батьків. Упорядкування цих вимог викликало необхідність виділення базового (база — основа, Грунт, на яких виникає і розвивається виховання) компоненту змісту виховання. Таким компонентом є базова культура особистості як основа для її подальшого розвитку. До базової культури належить культура життєвого самовизначення, сімейних відносин, економічна культура і культура праці, політична і правова, інтелектуальна, моральна, культура спілкування, екологічна, художня і фізична, культура сімейних відносин (О. Газман).

Культура життєвого самовизначення — це усвідомлення себе суб'єктом власного життя і щастя, уміння приймати рішення і нести відповідальність за власну поведінку і дії.

Базова культура зорієнтована, насамперед, на особистіс-но значущі цінності: громадянську поведінку, працю й матеріальне забезпечення, взаємини з людьми, сімейне благополуччя тощо. Тому вона сприймається вихованцем як цінність «для себе». З цієї позиції учень обирає оптимальний режим інтелектуальних, емоційних, фізичних навантажень, форми проведення вільного часу, спосіб реакції на невдачі й успіхи та інше, що позитивно впливає на ефективність виховного процесу, кінцевий результат якого — засвоєння базових основ загальнолюдської і національної культури.

Законодавством України визначається і закріплюється національна стратегія в галузі виховання. У побудові змісту виховання вона передбачає знання рідної мови й літератури, культурно-історичного розвитку свого народу, його традицій, звичаїв, міфології, фольклору, мистецтва; народних поглядів, переконань, ідеалів, морально-естетичних цінностей, загальноприйнятих норм поведінки.

Національна основа виховання є важливою умовою соціалізації школярів. Вона актуалізує в дітях природне, рідне, зрозуміле, створює сприятливі умови для засвоєння основ національної і загальнолюдської культури.

І справді, ми бачимо таку річ: завше діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в них хисту, й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою.

Реалізувати національний підхід до побудови змісту виховання допомагає народна педагогіка, джерелом вивчення якої є фольклор педагогічного змісту і спрямованості, етнографічні матеріали, народні виховні традиції, ігри й іграшки, народні молодіжні свята, досвід сімейного виховання тощо.

«…Виховання, створене самим народом і засноване на народних починаннях, має таку виховну силу, якої немає в найкращих системах, що грунтуються на абстрактних ідеях чи запозичені в іншого народу"(К.Д. Ушинсъкий).

Розділ 2. Принципи виховання та їх реалізація в сучасній школі

2.1 Пріоритети виховної роботи в сучасній школі

Сучасний період відродження України, її державності, економіки, освіти, науки та культури вимагає зміни поглядів на освіту, виховний ідеал, виховання особистості. У Національній доктрині розвитку освіти, цілісна виховна система розглядається як один із основних шляхів реформування виховання.

Зміни й оновлення освітньої парадигми підводять педагогів до сучасного розуміння виховання як діяльності, що базується на саморозвитку, самовдосконаленні та їх педагогічній підтримці. Основним завданням сучасної школи є виховання свідомих громадян України, забезпечення умов для творчої самореалізації, самовизначення особистості. Це повинно бути, на нашу думку, осередком виховної системи.

У Концепції національного виховання, Національній програмі виховання дітей та молоді визначаються основні принципи організації виховного процесу, серед яких основними є акмеологічний принцип, національна цілеспрямованість, культуровідповідність, цілісність, психологічний супровід, технологізація, діалог тощо.

На основі цього виховання процес розглядається педагогічним колективом, по-перше, як організація середовища та створення оптимальних умов для самовиховання, по-друге, як допомога дитині в усуненні перешкод, що заважають успішній життєвій траєкторії.

Часто перед адміністрацією школи, учителями, класними керівниками у процесі педагогічної діяльності постають питання: «Яким же чином досягти самореалізації кожної особистості в системі особистісно зорієнтованого навчально-виховного процесу? Як організувати процес виховання учнів? Яким змістом його наповнити? Що необхідно враховувати, визначаючи завдання й види діяльності з учнями різного віку? На формування яких якостей, умінь і навичок варто насамперед звернути увагу?»

Буде доцільним зосередити увагу на основних принципах побудови виховної системи школи:

— принцип перший — «не зашкодити» (збереження психологічного та фізичного здоров’я дитини, що, на нашу думку, є найважливішим у навчально-виховному процесі);

— принцип другий — духовна насиченість шкільної життєдіяльності дітей. Не піддаючи сумніву значення знання у становленні особистості, ми впевнені в тому, що якість знань, цінність ідей, думок і діяльності людини, що виникають на базі знань, зумовлюється не тільки істинністю знань, але їх духовною насиченістю. Виховання особистості неможливе без виховання емоцій та естетичної свідомості;

— принцип третій — ставлення до дитини як суб'єкта власного розвитку реалізується через принципи педагогіки співпраці, толерантності, підтримки, які спрямовані на самостановлення індивідуальності;

— принцип четвертий — індивідуальний розвиток педагогів. Учитель теж повинен розвиватися, удосконалювати свою професійну компетентність, педагогічну майстерність.

З цією метою в загальноосвітніх навчальних закладах доцільно створювати трьохрівневу систему вдосконалення, яка складається на першому рівні зі шкільної системи підвищення кваліфікації, методичної ради школи, школи молодого вчителя, на другому рівні — системи підвищення кваліфікації через курсову перепідготовку, на третьому — системи підвищення кваліфікації в інститутах післядипломної освіти.

Ми вважаємо за доцільне у шкільних умовах звернути особливу увагу на формування й утворення нового педагогічного мислення, побудованого на демократичних засадах. Цей підхід передбачає, перш за все, зміну стратегічних напрямів, принципів, підходів та орієнтирів до організації навчально-виховного процесу з урахуванням сучасних вимог: 12-річна школа, профільне навчання, здійснення особистісно зорієнтованого підходу до формування особистості — учасника навчально-пізнавальної діяльності.

Але, на жаль, чомусь сьогодні, як і раніше, ми приділяємо значно більше уваги організації навчального процесу, а не виховного. І хоча педагогічний процес повинен бути цілісним, взаємозумовленим і взаємодоповнюючим, і не варто розглядати окремо навчання та виховання, реально ми це робимо. Хоча добре розуміємо, що процес виховання досить важливий для формування особистості, а навчання — далеко не єдиний засіб виховання. Мабуть, просто ми перш за все більший акцент робимо на ті процеси, які більше контролюються та результати яких частіше оцінюються керівництвом. І хоча останнім часом багато зусиль спрямовується на результати виховання, усе ж не можна порівняти контроль над навчанням і контроль над вихованням.

Як показує аналіз практичної діяльності загальноосвітніх навчальних закладів, більшість інноваційних процесів орієнтовані на вдосконалення саме навчальних досягнень учнів. Створення закладів для здібних та обдарованих дітей (гімназій, ліцеїв, колегіумів, колежів) теж концептуально пов’язане з підвищенням знань учнів, та й узагалі розвитком школи, у багатьох асоціюється з модернізацією й оновленням навчального процесу. Досить слушно у зв’язку з цим згадати слова великого педагога сучасності Василя Сухомлинського: «Не можна зводити духовний світ маленької людини до навчання. Якщо ми плануємо прагнути до того, щоб усі сили душі дитини поглинали уроки, життя її стане нестерпним. Дитина має бути не тільки школярем, а перш за все людиною з багатогранними інтересами, запитами, прагненнями».

Безумовно, ми впевнені в тому, що саме життя змусить нас пріоритетним напрямом діяльності школи обрати саме виховання, бо кожен педагог добре розуміє, що формування конкурентоспроможної особистості для життя в нових економічних умовах, створення умов для самореалізації — головна місія сучасної школи, а без розвиненої, науково обґрунтованої системи досягти цієї високої мети неможливо. Тому можна вважати, що вже настав час звернути якомога більшу увагу на проблеми виховання, побудови виховної системи школи та класу, організацію виховного процесу як на уроці, так і в позаурочний час.

Особливо треба виокремити такий важливий пріоритет виховного процесу, як організація самоврядування у школі, бо саме зі шкільних виконкомів, учкомів, президентських рад, республік виростуть відомі політики та державні діячі, які будуть мати великий вплив на суспільство, а деякою мірою будуть визначати і майбутнє життя в Україні.

Аналіз діяльності шкіл показав, що самоврядування як метод самоорганізації учнівського колективу забезпечує формування товариських взаємин і організаторських якостей, залучає всіх учнів до управління шкільними справами. Основними принципами самоврядування можна визначити такі:

— принцип педагогічного сприяння, педагогіка співпраці передбачає вирішення проблеми учнями суспільного з вчителями;

— принцип наступності та змінності активу забезпечує встановлення товариських стосунків старших учнів з молодшими;

— принцип конкретної предметної діяльності ставить за мету здійснення традиційної або розвивальної діяльності;

— принцип єдиного планування забезпечує скоординованість планів, єдність дій учительського й учнівського колективу, що сприяє підвищенню авторитету учнів, веде до співробітництва;

— принцип розвитку ініціативи та самодіяльності;

— принцип єдності прав та обов’язків учнів поєднує громадські й особисті інтереси в роботі органів учнівського самоврядування.

Таким чином, головною метою самоврядування у школі є формування в учнів навичок самоврядування, самостійності, ініціативи, навчити цьому всіх, а не лише активістів.

Поряд із розвитком моделей учнівського самоврядування останнім часом у педагогічному середовищі значно зріс інтерес до використання системного підходу до навчання й виховання школярів у керуванні життєдіяльністю загальноосвітнього навчального закладу. В українській державі з’явилася велика кількість педагогічних колективів, які моделюють і створюють оригінальні за змістом і формою освітні та виховні системи. Як показує аналіз їх діяльності, спроби виявляються вдалими, бо застосування саме системного підходу дозволяє зробити педагогічний процес більш цілеспрямованим, керованим і, що найважливіше, ефективним.

На нашу думку, важливим елементом виховного процесу у школі є виховна система класу. Доцільно зазначити, що виховна система класу — це спосіб життєдіяльності та виховання членів класного співтовариства, що становить цілісну й упорядковану сукупність взаємодіючих компонентів і сприяє розвиткові особистості та колективу.

Створення такої системи забезпечить найефективнішу реалізацію виховних завдань. У наш час усе частіше масові форми змінюються на групові.

Говорячи про зазначену систему, необхідно звернути увагу на основні компоненти та елементи. Запропонована модель допоможе педагогам науково правильно визначити найважливіші компоненти та зв’язки, стане у пригоді директорам, заступникам директорів з виховної роботи, класним керівникам, кураторам у плануванні та здійсненні навчально-виховного процесу.

2.2 Система дидактичних принципів виховання та її реалізація у сучасній школі

Сучасні принципи зумовлюють вимоги до всіх компонентів навчального процесу — цільового, стимуляційно-мотиваційного, змістового, операційно-діяльнісного, контрольно-регулювального й оцінно-результативного. Вони виступають в органічній єдності, утворюючи певну структуру основних положень організації навчального процесу.

Принцип спрямованості навчання на реалізацію мети освіти.

Цей принцип витікає з того, що навчання обумовлене потребами суспільства у всебічному і гармонійному розвитку особистості. В психології та педагогіці аргументовано доведена закономірна єдність навчання, розвитку і виховання. Звідси необхідно так проектувати завдання на кожному занятті, щоб в єдності реалізувались навчальна, розвиваюча, виховна функції навчання.

Реалізація принципу на практиці дозволяє:

1) за той самий час вирішувати ширше коло взаємопов'язаних завдань, чим підвищувати результативність навчального процесу;

2) підвищувати роль і значення цілепокладання в навчальному процесі, робити навчання більш цілеспрямованим.

Застосування цього принципу вимагає від учителя доброго знання основної мети освіти, завдань навчання в сучасній школі, уміння в конкретній ситуації обирати найраціональніші поєднання завдань навчання, розвитку і виховання, враховуючи реальні навчальні можливості учнів даного класу.

До числа найважливіших освітніх завдань навчання сьогодні віднесено завдання оволодіння учнями системою наукових знань, практичних умінь і навичок, специфічних для кожного навчального предмета; завдань розвитку — розвиток розумових здібностей і пам’яті, волі, емоцій особистості, її потреб, інтересів, здібностей; виховних завдань — формування наукового світогляду, моральної, трудової, естетичної, екологічної, фізичної та ін. культури.

Плануючи зміст, методи і форми навчання, учитель повинен забезпечити вирішення всього комплексу домінуючих завдань системи уроків з даної теми, а також конкретного уроку. При аналізі результатів навчання в полі його зору знаходиться не лише вирішення завдань формування знань і умінь, а й ефективність розвиваючих і виховних впливів проведеного уроку чи їх системи щодо даної теми. Таким чином, даний принцип через основні завдання опосередковано впливає на всі наступні компоненти процесу навчання.

Практична реалізація принципу здійснюється шляхом дотримання таких окремих правил навчання:

1. Ясне розуміння цілей і завдань майбутньої роботи — необхідна умова спрямованості та логіки навчання: покажіть їх учням, поясніть важливість і значення, розкрийте перспективи;

2. Навчайте так, щоб учень розумів, чому, що і як потрібно робити, і ніколи механічно не виконував навчальних дій, попередньо і глибоко їх не усвідомивши.

Принцип науковості. Принцип науковості є важливим принципом навчання в сучасній школі. У ст. 9 Закону України «Про освіту» стверджується, що «заклади освіти України незалежно від форм власності відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер.». Принцип вимагає, щоб зміст освіти знайомив учнів з об'єктивними науковими фактами, поняттями, законами, теоріями всіх основних розділів відповідної навчальному предмету галузі науки; наближався до розкриття сучасних досягнень і перспектив розвитку в майбутньому. В основі принципу науковості лежить ряд важливих положень: світ можна пізнавати; людські знання, перевірені практикою, дають об'єктивну картину розвитку світу; наука в житті людини відіграє важливу роль, що зумовлює спрямованість шкільної освіти на засвоєння наукових знань; науковість навчання забезпечується передусім змістом шкільної освіти, строгим дотриманням принципів його формування; науковість навчання спричиняється реалізацією педагогами прийнятого змісту; науковість навчання, дієвість набутих знань залежить від відповідності навчальних планів і програм рівню соціального і науково-технічного прогресу, підкріплення набутих знань практикою, міжпредметних зв’язків.

Деякі правила реалізації даного принципу:

1. Реалізуючи принцип науковості, впроваджуйте у навчання найновіші досягнення педагогіки, психології, методики, передового педагогічного досвіду;

2. Розкрийте логіку навчального предмета, яка забезпечує з перших кроків його вивчення надійне підґрунтя для засвоєння нових наукових понять;

3. Систематично інформуйте своїх учнів про нові досягнення в науці, техніці, культурі, пов’язуйте їх з системою знань, яку в них формуєте;

4. Застосовуйте найновішу наукову термінологію, не користуйтесь старими термінами, будьте в курсі новітніх наукових досягнень з свого предмета;

5. Розкривайте генезис наукового знання, ембріологію істини, послідовно реалізуйте вимоги історизму в навчанні;

6. У старших класах не обходьте спірних наукових проблем; якщо дозволяють умови, організуйте дискусію.

Принцип зв’язку теорії з практикою, з життям вимагає розуміння учнями значення теорії в житті, умілого застосування теоретичних знань для виконання практичних завдань, участі у вирішенні актуальних проблем сучасності.

Зв’язок теорії і практики складний і різнобічний. Виконуючи практичні завдання перед вивченням теоретичного матеріалу, учні переконуються в необхідності оволодіння певними знаннями, без яких неможливо вирішити поставлені завдання. Виконання практичних завдань в процесі вивчення теоретичних питань сприяє поглибленню знань, осмисленню суті явищ, які вивчаються. Виконання практичних завдань на основі засвоєння теоретичного матеріалу переконує учнів у достовірності засвоєного, формує переконання, уміння застосовувати теоретичні знання на практиці.

Принцип зв’язку навчання з життям передбачає постійне звернення педагога і учнів до новітніх досягнень науки, техніки, культури, мистецтва, проблем суспільного життя нашої країни і всього світу.

Практична реалізація принципу зв’язку навчання з життям заснована на дотриманні ряду правил. Серед них:

1. Не повинно бути жодного уроку, жодного заняття, на яких би учень не знав життєвого значення своєї роботи.

2. Проблемно-пошукові і дослідницькі завдання — кращий засіб зв’язку теорії з практикою, широко використовуйте їх в різному поєднанні.

3. У навчанні використовуйте матеріали і приклади з суспільно корисної праці учнів, їх дослідницької діяльності, праці в сучасних бізнес-структурах тощо.

4. Не забувайте, що суспільно корисна праця учнів повинна підпорядковуватися виховним, навчальним і розвиваючим завданням.

Принцип свідомості й активності. В основі даного принципу лежить цільова установка школи — необхідність підготовки свідомих і активних громадян держави; установлені наукою закономірні положення: справжню суть людської освіти складають глибоко і самостійно осмислені знання, набуті шляхом інтенсивного напруження власної розумової діяльності; свідоме засвоєння знань учнями залежить від ряду умов і факторів: мотивів навчання, рівня і характеру пізнавальної активності учнів, організації навчально-пізнавального процесу і управління пізнавальною діяльністю учнів, застосованих учителем методів і засобів навчання тощо.

Деякі правила принципу:

1. Не забувайте, що головним є не предмет, який ви викладаєте, а особистість, яку ви формуєте. Вчіть так, щоб учень не був «додатком» до навчального предмета, а навпаки, суб'єктом його активного засвоєння.

2. На виховання активності не шкодуйте ні часу, ні зусиль. Пам’ятайте, що сьогоднішній активний учень — завтрашній активний член суспільства.

3. Постійно вивчайте і використовуйте індивідуальні інтереси своїх учнів, розвивайте й спрямовуйте їх таким чином, щоб вони погоджувалися з особистими і суспільними проблемами.

4. Допомагайте учням оволодіти найпродуктивнішими методами навчально-пізнавальної діяльності, вчіть їх учитися.

5. Навчаючи, використовуйте всі види і форми пізнавальної діяльності, об'єднуйте аналіз з синтезом, індукцію з дедукцією, зіставлення з протиставленням, частіше застосовуйте аналогію.

Принцип доступності передбачає відповідність змісту, характеру і обсягу матеріалу, який вивчається, віковим особливостям і рівню підготовки учнів. Доступність навчання не означає його легкості. З цим принципом в дидактиці пов’язується поступове, згідно з пізнавальними можливостями учнів, ускладнення змісту освіти й обсягу навчального матеріалу, яким необхідно оволодіти всім учням з кожного навчального предмета, ступеня теоретичної складності та глибини цього матеріалу. В 70-ті роки Л. В. Занков підкреслював, що навчання, залишаючись доступним, повинно вимагати серйозних зусиль. Лише це призводить до розвитку особистості. Найсуттєвішим для розвитку є те, що засвоєння певних відомостей у той самий час є надбанням учня, яке залишиться при ньому, і сходинкою, яка буде знищена в подальшій течії пізнавального процесу, щоб забезпечити перехід на вищу сходинку (Л.В. Занков).

Деякі правила доступного навчання:

1. Від легкого до важкого, від відомого до невідомого, від простого до складного (ЯЛ. Коменський).

2. Навчаючи, виходьте з рівня підготовки і розвитку учнів, учіть, спираючись на їх можливості. Враховуйте життєвий досвід учнів, їх інтереси, особливості розвитку.

3. Доступність, переконливість, емоційність залежать від легкості викладу і мови вчителя, тому чітко й однозначно формулюйте поняття, навчайте образно.

4. Не зловживайте довгими монологами; тонко відчувайте, що необхідно пояснити, а що учні зрозуміють самі.

5. Головну увагу приділяйте управлінню пізнавальною діяльністю учнів: поганий учитель повідомляє істину, залишаючи її недоступною для розуміння, хороший — вчить її знаходити, роблячи доступним процес знаходження.

Принцип наочності навчання вимагає залучення до сприймання всіх органів чуття учня. Принцип використовується з стародавніх часів. У сучасній дидактиці наочність розуміють ширше, ніж безпосередні зорові сприймання. Вона включає також сприймання через моторні, тактильні чуття. Тому до наочних засобів належать і лабораторне обладнання, і статичні та динамічні навчальні посібники.

Наочні засоби поділяються на натуральні, зображальні, схематичні; аудіовізуальні (звуконаглядні) і словесно-образні (художні образи).

Використовувати наочність слід розумно. Переоцінка ролі наочності в навчанні може стримувати розвиток абстрактного мислення.

Деякі правила, що розкривають застосування наочності.

1. Золоте правило навчаючих: усе, що лише можна, представляти для сприймання чуттями, а саме: видиме — сприйманню зором, почуте — слухом, запахи — нюхом, що підлягає смаку, — смаком, доступне відчуванню — шляхом дотику. (Я.А.Коменський).

2. Науково обґрунтовано застосовуйте сучасні засоби наочності: навчальне телебачення, відеозапис, кодослайди, по-ліекранну проекцію та ін.; досконало володійте технічними засобами навчання, методикою їх використання.

3. Слід використовувати наочність не лише для ілюстрації, а й у ролі самостійного джерела знань.

4. Застосовуючи наочні засоби, виховуйте учнівську увагу, спостережливість, культуру мислення, конструктивну творчість, інтерес до учіння.

Принцип систематичності і послідовності. Принцип вимагає, щоб знання, уміння і навички формувались системно, в певному порядку, щоб кожний елемент навчального матеріалу логічно пов’язувався з іншим, а нові знання спиралися на засвоєні раніше і створювали фундамент для засвоєння наступних знань.

Реалізації принципу систематичності і послідовності сприяють сучасні програми з загальноосвітніх предметів, у яких передбачено розкриття внутрішньопредметних та міжпред-метних зв’язків і формування системних знань про реальний світ.

«Тільки система дає нам повну владу над нашими знаннями. Голова, наповнена уривчастими, безладними знаннями, схожа на комору, в якій таке безладдя, шо сам господар нічого не знайде» (К.Д. Ушинський).

Деякі правила навчання, які реалізують принцип систематичності і послідовності:

1. Не допускайте порушення системи як у змісті, так і в способах навчання, а якщо система порушена, негайно ліквідуйте прогалини, щоб попередити неуспішність.

2. У кінці розділу, курсу обов’язково проводьте уроки узагальнення і систематизації.

3. Вимагайте від учнів засвоєння системи знань, умінь, навичок з кожного розділу і з усієї програми.

Все повинно здійснюватися так послідовно, щоб сьогоднішнє закріплювало вчорашнє і торувало шлях для завтрашнього (Я.А. Коменський).

Принцип міцності. Даний принцип вимагає, щоб знання, уміння, навички, світоглядні та інші ідеї були осмислені, добре засвоєні й тривалий час трималися в пам’яті. Принцип рішуче відкидає схоластичне зазубрювання і механічне заучування матеріалу.

Реалізація принципу вимагає повного циклу навчально-пізнавальних дій учнів: первинного сприймання і осмислення навчального матеріалу, його наступного глибшого осмислення, запам’ятовування, застосування засвоєних знань на практиці, а також їх повторення і систематизації.

Деякі правила принципу:

1. Ніщо не слід змушувати вивчати напам’ять, крім того, що добре сприйнято розумом (Я.А. Коменський).

2. Не слід повторювати вивчене за схемою безпосереднього вивчення: дайте можливість учням розглянути матеріал з різних сторін і точок зору.

3. Міцність запам’ятовування інформації, набута у формі логічних структур, вища міцності розрізнених знань; закріплювати необхідно знання, представлені логічно цілісними структурами.

4. Застосовуйте сучасні засоби та методи контролю, користуйтесь діагностичними засобами виявлення і виміру зрушень у розвиткові учнів.

5. Привчайте учнів контролювати процес і результати власної праці.

2.3 Характеристика закономірностей та принципів виховання, її реалізація у сучасній школі

виховання школа педагог Реалізація мети і завдань виховання спричиняє необхідність дотримання наукового підходу до організації виховного процесу, тобто врахування об'єктивних закономірностей його перебігу, взаємодії системи чинників, що його детермінують.

Науковий підхід до процесу формування особистості виявляється в тому, що дія загальних закономірностей розвитку особистості опосередковується впливом конкретно-історичних умов життєдіяльності даного суспільства загалом і кожного з його членів зокрема. Конкретно-історичний підхід допомагає визначати і формувати найбільш актуальні на даному етапі розвитку українського суспільства завдання виховання.

Головною закономірністю гуманістичного виховного процесу є орієнтація на розвиток особистості. При цьому чим більшою буде гармонія соціумності і самості особистості, тим більш вільно і творчо вона виявлятиме себе в реалізації культурно-гуманістичної функції.

Розвиток особистості в гармонії із загальнолюдською і національною культурою залежить від рівня засвоєння базової культури. Цією закономірністю обумовлений культурологічний підхід до відбору змісту виховання. Він вимагає виділення у змісті виховання ядра — системи цінностей, яка становить його виховний потенціал.

Культура розвиває особистість лише в тому випадку, коли вона активізує особистість, спонукає її до діяльності. Діяльність особистості є механізмом, який дозволяє перетворити сукупність зовнішніх впливів у новоутворення особистості як продуктів розвитку. Виявляючи цілеспрямовану активність, індивід вкладає свої почуття, власну працю, енергію, конкретну дію у «конструювання» цих новоутворень, що надає особливого значення вихованню, реалізації діяльнісного підходу.

Розвиток особистості набуває оптимального характеру, якщо вихованець виступає суб'єктом виховного процесу. Ця закономірність обумовлює єдність реалізації діяльнісного і особистісного підходів. Особистісно орієнтований підхід ставить в центр виховного процесу інтереси дитини, її потреби та можливості, права окремого індивіда, його суверенітет незалежно від індивідуальних особливостей. Даний підхід вимагає і того, щоб вихованець бачив у собі таку особистість, як і в людях, які його оточують. За такого підходу кожна людина сприймається педагогами й учнями як самостійна цінність, а не як засіб досягнення власних цілей.

Особистісно орієнтований підхід здійснюється лише за умови включення у процес взаємодії вихователя і вихованця особистісного досвіду останнього (почуттів, переживань, емоцій, знань, виважених дій і вчинків), тобто за умови персоналізації виховної взаємодії. Якщо ж педагогічна взаємодія строго детермінується розподілом ролей, зробленим вихователем або визначеним сценарієм виховного заходу (деперсоналізована взаємодія вихователя і вихованця), рівноправне співробітництво, партнерство, суб'єкт-суб'єктні відношення у виховному процесі неможливі. А отже, неможливий гармонійний розвиток особистості. Дана закономірність лежить в основі діалогічного підходу.

Саморозвиток особистості залежить від ступеня індивідуалізації і творчої спрямованості виховного процесу. Ця закономірність вимагає реалізації індивідуально-творчого підходу.

Загальні закономірності гуманістичного виховання обумовлюють принципи виховного процесу.

Виховання є процесом, який всебічно досліджується педагогами різних рівнів і постійно приваблює науковців своєю глибиною, доцільністю аналізу. Воно є і категорією, яка має різнобічні трактування.