Особливості реформування світової валютної системи

Міністерство науки й освіти України Запорізька державна інженерна академія Кафедра: бухгалтерського обліку й аудита Курс: міжнародна економіка

Курсова робота

На тему: «Особливості реформування світової валютної системи»

Виконала: студентка 2 курсу

Групи ОтаА-1−01д.

Рудковська Ірина

Перевірила: Лищенко О.Г.

ЗАПОРІЖЖЯ, 2002

Зміст:

Вступ…4

Розділ 1. Золотий стандарт…5

1.1.Функціонування золотого стандарту…5

1.2.Забезпечення рівноваги…6

1.3.Переваги і недоліки золотого стандарту…7

Розділ 2. Бреттон-Вудська валютна система…9

2.1.Фіксація обмінних курсів на основі валютних пріоритетів…9

2.2.Проблеми і протиріччя Бреттон-Вудської валютної системи …11

Розділ 3. Ямайська валютна система…14

Розділ 4. Європейська валютна система…18

Розділ 5. Валютна інтеграція в Європі…22

5.1. Історичний досвід…22

5.2. План переходу до єдиної валюти…24

5.3. Забезпечення функціонування євро…28

5.3.1. Європейський Валютний Інститут…28

5.3.2. Європейський Центральний Банк і система національних Центробанків…30

5.4. Євро: за і проти…33

5.5. Практична підготовка до введення євро…35

5.6. Найближчі перспективи євро…37

Висновок…39

Список використаної літератури…40

Додаток…41

Вступ

У першому розділі я розглянула золотий стандарт, його переваги і недоліки. Ера золотого стандарту почалася в 1821 році, коли незабаром за закінченням наполеонівських воєн, Британська імперія зробила фунт стерлінгів конвертованим у золото. Незабаром і США зробили тим же саме і з американським доларом. Найбільшої сили золотий стандарт досяг у період з 1880 по 1914 рік, але ніколи не відродив свій колишній статус після Першої Світової війни. Його останні сліди зникли в 1971 році, коли Державне Казначейство США остаточне скасувало практику купівлі-продажу золота за фіксованою ціною.

У другому розділі розкрита сутність Бреттон-Вудської валютної системи, її протиріччя і проблеми.

У третьому і четвертому розділах описані Ямайські і Європейська валютні системи, їхні плюси і недоліки.

П’ятий розділ присвячений валютної інтеграції в Європі, перехід до єдиної валюти євро.

Розділ 1. Золотий стандарт

1.1.Функціонування золотого стандарту

По суті, уведення золотого стандарту жадає від кожної країни-учасника конвертувати свою валюту в золото (так само як здійснювати і зворотну процедуру) за фіксованим курсом. Наприклад, вартість долара може бути встановлена рівної 1/20 унції золота, а вартість фунта стерлінгів як ¼ унції золота. Обмінний валютний курс, визначений за допомогою перерахування золотого змісту, установлює золотий паритет для кожної валюти, що обертається на зовнішніх валютних ринках. У цьому прикладі паритет обмінного курсу між доларом і фунтом стерлінгів установлюється на рівні 5 доларів за один фунт стерлінгів, що еквівалентно, 0,2 фунти стерлінгів за один долар. У 19 столітті золото оберталося на внутрішніх ринках у виді монет і, крім того, служило формою резервів комерційних банків, що забезпечують вклади до запитання.

У період панування золотого стандарту американська фірма, що захотіла, приміром, імпортувати з Британії вовну, могла звернутися на зовнішній валютний ринок, продати долари, купити фунти стерлінгів і розплачуватися за товар. Аналогічно ця операція виглядала б сьогодні. Однак якщо в той час попит на долари був нижче їхньої пропозиції на ринку, і обмінний валютний курс падав нижче 0,2 фунти стерлінгів за долар, у цієї фірми існувала інша можливість вийти з положення. Фірма могла використовувати касові залишки в місцевому банку для покупки золота по 20 доларів за унцію, відправити це золото в Британію і реалізувати його в англійських банках за ціною 4 фунти стерлінгів за унцію. Така операція мала сенс, коли обмінний валютний курс зміщався щодо золотого паритету на величину, більшу вартості транспортування золота (звичайно ця величина складала 1%).

1.2.Забезпечення рівноваги

Поки кожна з країн-учасниць золотого стандарту готова конвертувати свою валюту в золото, обмінні курси не можуть сильно відхилятися від золотого паритету. Будь-який тиск на обмінні валютні курси, що відхиляють від паритетних значень, буде скоректовано впливом транснаціональних золотих потоків на грошову масу, що обертається усередині якої-небудь країни.

Припустимо, що раптово американські споживачі випробували непояснену тягу до англійських вовняним пальто. У результаті цього збільшення пропозиції доларів, що утворилася, по поточних рахунках зовнішньоторговельних операцій знижує обмінний валютний курс долара. Як тільки обмінний валютний курс долара падає нижче паритету на величину, більшу, ніж вартість перевезення золота, золото потече зі США в Британію. Цей процес виснажить резерви американської банківської системи і поповнить резерви англійських банків, тим самим кількість грошей, що знаходяться в обертанні в США, скоротиться, а грошова маса Британії зросте.

У міру цих змін грошової маси в економічних системах розглянутих країн, у їхній економіці відбудуться й інші зрушення. У США скорочення кількості грошей, що знаходяться в обертанні, обмежить попит, включаючи попит на імпортні товари; це скорочення понизить рівень цін і, відповідно, підвищить норми відсотка. Кожний з цих процесів впливає на обмінний валютний курс долара, підвищуючи його рівень. Навпаки, у Британії ріст грошової маси стимулює попит, включаючи попит на імпорт; цей ріст підвищує рівень цін і знижує нір ми відсотка. Роблячи вплив на зовнішній валютний ринок, ці процеси знижують обмінний валютний курс фунта стерлінгів. Таким чином, переміщення золота на світовому ринку викликає відповідні коректування економічної ситуації на ринках внутрішніх, котрі приводять обмінні валютні курси в рівновагу при збереженні їхнього золотого паритету.

1.3.Переваги і недоліки золотого стандарту

Багато економістів вважають, що золотий стандарт, що панував у 19-початку 20 століття, мав ряд незаперечних переваг. З погляду сьогоднішнього дня його основна перевага складалася в забезпеченні стабільності, як у внутрішньої, так і в зовнішній економічній політиці. Транснаціональні потоки золота стабілізували обмінні валютні курси і створювали тим самим сприятливі умови для росту і розвитку міжнародної торгівлі. У той же самий час стабільний обмінний валютний курс, слабко підданий ймовірним коливанням, викликаним до життя великим комплексом причин, забезпечує стабільність рівня цін у внутрішній економічній системі. Яка-небудь країна, ввергнута в інфляційні процеси, незабаром випробувала відтік золота, що вело до скорочення грошової маси, що обертається усередині країни, що грало в цей період позитивну роль у розглянутій економічній системі. Якщо в економіці якої-небудь країни мають місце дефляційні процеси, то приплив золота і наступне розширення грошової маси стабілізують рівень цін.

Однак золотий стандарт мав і деякі недоліки. Золотий стандарт установив залежність грошової маси, що обертанні у світовій економіці, від видобутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золота і збільшення його видобутку приводило в цих умовах до транснаціональної інфляції. Навпаки, якщо виробництво золота відставало від росту реального обсягу виробництва, спостерігалося загальне зниження рівня цін.

Більш несприятливим з’явилася та обставина, що в умовах панування золотого стандарту виявляється неможливим проведення незалежної грошово-кредитної політики, спрямованої на рішення внутрішніх проблем своїх економічних систем. У воєнний час, наприклад, існування золотого стандарту, перешкоджало широко розповсюдженим методам фінансування воєнних дій, що уключало випуск паперових грошей і рівнозначну практику монетаризації державного боргу за допомогою продажів нових випусків цінних паперів центральному емісійному банкові країни. Будь-яка країна, що намагалася фінансувати військові витрати, шляхом емісії грошей, підтримуючи при цьому їхня конвертованість у золото, моментально ставала свідком того, як її золоті запаси зникали за рубежем. По цій при чині США відмовилися від практики золотого стандарту під час Громадянської війни, а європейські держави відмовилися від нього під час Першої Світової війни. Інші країни також відходили від практики золотого стандарту.

Після Першої Світової війни спроби відновити золотий стандарт не увінчалися довгостроковим і тривалим успіхом. Після того, як міжнародна валютна система перенесла під час Великої Депресії і Другої Світової війни ряд твердих іспитів, прийшов час використовувати інші основи, що забезпечують її функціонування.

Розділ 2. Бреттон-Вудська валютна система

У 1944 році, незадовго до закінчення Другої Світової війни, основні учасники процесу міжнародної торгівлі зустрілися на конференції в містечку Бреттон-Вудсе, штат Нью-Гемпшир, США, щоб дійти згоди про майбутню міжнародну валютну систему. На цій конференції був заснований Міжнародний Валютний Фонд (МВФ) для впровадження і керівництва прийнятої валютної системи, що одержала назву Бреттон-Вудської. Штаб-квартира МВФ розташовується в місті Вашингтон, федеральний округ Колумбія, США.

2.1.Фіксація обмінних курсів на основі валютних паритетів

Бреттон-Вудська система намагалася зберегти стабільність обмінних курсів валют, що, здавалося, були одним з основних переваг золотого стандарту, збільшивши при цьому гнучкість їхнього регулювання за рахунок зменшення ролі і значення золота в цьому процесі. Для досягнення цієї мети Бреттон-Вудська валютна система запропонувала своєрідний метод фіксації обмінних валютних курсів. Тому що золоті паритети були безповоротно відкинуті, паритетні обмінні курси валют встановлювалися й обчислювалися в доларах США; сам же американський долар обмінювався на золото за фіксованою ціною 35 доларів за 1 тройську унцію. Крім того, Бреттон-Вудськими угодами зводилися до мінімуму відхилення вільних ринкових обмінних курсів валют від офіційно заявлених паритетів вони могли змінюватися у відповідь на коливання попиту та пропозиції на зовнішніх валютних ринках тільки у вузьких межах: 1% у кожну сторону від офіційно заявлених паритетів. Якщо вартість валюти якої-небудь країни підвищувалася до верхньої межі, або падала до нижнього, центральний емісійний банк цієї країни був зобов’язаний втрутитися в ситуацію, що створилася. При наявності погрози подальшого підвищення вартості валюти понад установлену величину, центральний емісійний банк повинний був реалізувати на ринку достатню кількість своєї валюти, задовольняючи надлишковий попит на неї. При наявності погрози зниження вартості валюти нижче критичної оцінки, центральний емісійний банк повинний був реалізувати на ринку частину своїх резервів, деномінованих в іноземній валюті, здебільшого в доларах США, щоб поглинути надлишкову пропозицію своєї валюти на зовнішніх валютних ринках.

Передбачалося, що паритетні обмінні курси валют будуть установлюватися виходячи з реалістичних рівноважних рівнів, що відбивають еквівалентність купівельної сили різних валют на довгострокових тимчасових інтервалах. У цих умовах здійснення валютних інтервенцій буде необхідно лише для коректування і згладжування незначних тимчасових коливань обмінних валютних курсів. Більш того, якщо уряд якої-небудь країни-учасниці Бреттон-Вудських угод дійшло висновку, що відхилення курсу, що спостерігається, валюти цієї країни від паритету відбивають фундаментальні зміни в умовах забезпечення стану довгострокової рівноваги, то в його розпорядженні мався ще один вихід. Через зміни, що спостерігаються, в економічних умовах, уряд мав у своєму розпорядженні можливість скорегувати самому основу обмінного курсу валюти своєї країни, а саме установити новий паритетний обмінний курс для своє валюти.

Існувало два способи проведення в життя такого рішення. Уряд міг моментально заявити про введення нового паритетного обмінного курсу своєї валюти, більш високий або низький, а також оголосити про тимчасовий перехід своєї валюти на «плаваючий» щодо інших валют, підвищення або зниження якого буде визначатися умовами попиту та пропозиції на зовнішніх валютних ринках. В останньому випадку мається на увазі, що по досягненні нових умов рівноваги «плаваючого» курсу, уряд повідомляє про перехід на новий паритетний обмінний курс своєї валюти. Ряд країн (серед них особливо виділялася Канада) вводили «плаваючі» курси своїх валют, на кілька років підряд. Такі заходи, однак, прийнято було розглядати як порушення духу, якщо не букви, законів Бреттон-Вудської валютної системи.

Засновники Бреттон-Вудської валютної системи думали, що валютні інтервенції, спрямовані на підтримку паритетного обмінного валютного курсу, надають розробленим валютним угодам можливість самоадаптації до змін економічних умов, якось забезпечував золотий стандарт. Малося на увазі, що продаж валюти, початий з метою запобігання росту її вартості, збільшить кількість грошей, що знаходяться в обертанні на внутрішньому ринку. Викликана цим грошова експансія, за допомогою впливу на сукупний попит, рівень цін і норми відсотка, стимулює пропозиція валюти по поточних рахунках зовнішньоторговельних операцій і обмежує чистий попит по рахунку руху капітальних коштів доти, поки виниклий в економічній системі дисбаланс не буде усунутий. Аналогічним образом закупівлі своєї валюти за рубежем, початі з метою запобігання зменшення її вартості, виснажують банківські резерви країн, скорочуючи обсяг грошової маси на внутрішньому ринку. В міру адаптації економічної системи до скорочення грошової маси, первісна надлишкова пропозиція своєї валюти на зовнішніх ринках зникало.

2.2.Проблеми і протиріччя Бреттон-Вудської валютної системи

По досягнутим у Бреттон-Вудсе угодам будь-яка країна, обмінний курс валюти якої знижувався щодо припустимої межі змін, приймала на себе виразні і недвозначні зобов’язання. Передбачалося, що уряд цієї країни або повинне автоматично покластися на силу грошово-кредитної політики, або установити новий паритетний обмінний курс своєї валюти і проводити в життя внутрішню економічну політику, що виключає можливість появи відзначеного дисбалансу в майбутньому. До нещастя, більшість, що притримала владу не робили ні того, ні іншого, коли вони зіштовхувалися зі зниженням обмінного курсу валют своїх країн. Побоюючись росту безробіття і підвищення процентних ставок, що супроводжують прийдешньому в цьому випадку скороченню грошової маси на внутрішньому ринку, найчастіше вони прибігали до стерилізації заходів на зовнішніх валютних ринках. Розуміючи негативні наслідки виборчих ефектів на різні галузі економіки при зниженні обмінного курсу валюти або її девальвацій, урядові органи всіма способами дотримували незмінних паритетних обмінних курсів валют. До цього додавалося введення протекціоністських заходів для поточних рахунків зовнішньоторговельних операцій і практика валютних обмежень по рахунку руху капітальних валютних засобів. Але ці заходи лише віддаляли година розплати.

Ті країни, положення яких на зовнішніх валютних ринках було стійке, могли б прийти на допомогу шляхом ревальвації своїх валют, але вони це робили це не часто і досить неохоче. Справа в тім, що валютна інтервенція від цих країн вимагала лише продажу своє валюти, що вони могли без обмежень робити за допомогою друкованого верстата, папера і типографської фарби, так що особливих вигод від ревальвації вони не випробували. Такі країни, як ФРН, що розташовувала могутньою промисловістю, орієнтованої на експорт, багато років процвітала, зовсім не збираючи піднімати обмінний валютний курс німецької марки.

Також необхідно відзначити два важливих моменти. По-перше, хоча протягом усього післявоєнного періоду товарні ціни росли, офіційна ціна золота не змінювалася, тобто золотий зміст валют не відбивав їхню купівельну спроможність по відношенню товарам і послугам. Це говорить про те, що золото й в умовах Бреттон-Вудської валютної системи не було основою формування валютних курсів. Тільки в період фактичного золотого обертання курси валют були безпосередньо зв’язані з золотом, при цьому вагове співвідношення змісту золота в раз особистих грошових одиницях було основою утворення валютних курсів. У даний час курси валют формуються шляхом безпосереднього їхнього зіставлення через механізм попиту та пропозиції на світовому валютному ринку. По-друге, фіксованість валютних курсів аж ніяк не означала їхньої стабільності. І до загострення валютної кризи 1971;1973 років курси валют були піддані несподіваним стрибкоподібним змінам у ході офіційних девальвацій і ревальвацій.

Бреттон-Вудська система виявилася нездатною забезпечити відносну тривалу стабільність обмінних курсів валют. Це порозумівалося тим, що прагнення зміцнювати курси валют країн-членів МВФ стосовно долара США містило в собі принципові протиріччя. Таке зміцнення могло відбуватися тільки за рахунок ослаблення американського долара. Однак, оскільки вся система договірно-фиксованих курсів будувалася на презумпції непорушності долара, ослаблення останнього фактично означало підрив основ усієї Бреттон-Вудської валютної системи.

Режим фіксованих валют діяв протягом майже 30 років. Однак посилення інфляції, що стала приймати галопуючий характер, послужило одним з основних факторів від ходу від фіксованих паритетів.

Розділ 3. Ямайська валютна система

1973 рік був ознаменований формальним крахом Бреттон-Вудської валютної системи. Це не могло не позначитися на всьому механізмі формування і руху валютних курсів. Результатом з’явився перехід до «плаваючих» валютних курсів, що повинно було неминуче привести до посилення нестійкості курсових співвідношень валют. Широка система державного нополістичного регулювання в сфері утворення валютних курсів (валютні інтервенції, дисконтна політика, валютні обмеження) виявилася не в змозі стабілізувати валютні ринки.

У даний час у світі діє Ямайська валютна система (нові угоди були підписані в січні 1976 року в місті Кінгстон, Ямайка). З її введенням був скасований золотий зміст валют, співвідношення яких навіть юридично не ґрунтується на золотих паритетах. Ямайська система узаконила вільно коливні курси валют, при цьому був істотно модифікований механізм національного і міждержавного впливу на формування курсових співвідношень.

Положення нового статуту МВФ, що вступив у силу з квітня 1978 року, в області валютних паритетів і курсів відкривають перед країнами-членами можливість гнучкого маневрування. По-перше, країни члени фонду не зобов’язані більш установлювати валютні паритети, а можуть використовувати «плаваючі» валютні курси. По-друге, відхилення ринкових курсів між тими валютами, для яких установлений паритет, допускається в межах плюс-мінус 4,5% від даного паритету. По-третє, країна, що установила фіксований паритет своєї валюти, має право повернутися до режиму «плаваючого» курсу.

Таким чином, відповідно до Ямайських угод країнами-членами МВФ надане право вибору: мати «плаваючі» курс валюти; або установити або підтримувати фіксовану вартість валюти в СПЗ (спеціальних правах запозичення) або інших розрахункових одиницях; або прив’язати свою валюту (тобто установити тверде співвідношення) до іншої валюти або декільком валютам. Виключається тільки можливість паритету валюти в золоті.

Наприкінці 1984 року у світі існували наступні режими «плавання» валютних курсів:

Ш вільно плавають курси валют мали США, Канада, Великобританія, Японія, Греція, Ізраїль, ПАР, Ліван;

Ш країни вхідні в європейську валютну систему (ЕВС), зафіксували курси взаємного обміну своїх валют (так називана «європейська валютна змія»), але ці курси «плавали» стосовно третіх валют;

Ш 16 країн визначали центральні курси своїх валют стосовно СПЗ;

Ш ряд країн, включаючи країни Північної Європи, установлювали центральні курси стосовно індивідуального «кошикам» валют; валюти 38 країн були прив’язані до долара США, 13 до французького франка, 5 країн до інших валют.

З введенням «плавання» валютних курсів різко підсилилася їхня нестабільність. Протягом року курси валют можуть змінюватися на величину до 40−45%.

Те одна, те інша валюта може виявитися під спекулятивним тиском, і їхні курси можуть випробувати сильні підвищення, або різкі зниження. З введенням «плаваючих» валютних курсів гостро встала проблема перебування оптимальних вартісних вимірників їхні динаміки.

У нинішніх умовах динаміка зовнішньої вартості національної грошової одиниці може визначатися тільки шляхом зіставлення даної валюти з цілим поруч інших валют. Так, у 1981 році вартість 1 долара США в середньому за рік складала 0,49 ф. ст., 1137 італійських лір, 2,26 марки ФРН, 5,43 французьких франка, 1,96 швейцарського франка, 221 японську ієну. У 1982 році курс долара підвищився стосовно фунта стерлінгів на 15,9%, італійській лірі 19,4%, марці ФРН 7,6%, французькому франкові 20,9%, швейцарському франкові 3,5%, японській ієні на 12,9%. У 1983 році курс долара США понизився стосовно японської ієни на 6% і підвищився стосовно французького франка на 28,2%. Це говорить про те, що курс валюти змінюється стосовно інших валют по-різному і найчастіше різнонаправленно (до одним валют він підвищується, до інших знижується).

Таким чином, у сучасних умовах динамікові курсу валюти доцільно виражати в індексній формі, тобто у відносному показнику, що відбиває зміну курсу стосовно визначеної групи конвертованих валют. Таким показником є так називаний ефективний валютний курс, вирахування якого являє собою розрахунок середньоарифметичної і середньогеометричної величини. Ефективний курс являє собою спосіб виміру динаміки вартості валюти, вираженої в декількох інших валютах, щодо визначеної базисної дати.

Значення ефективного валютного курсу в кожній крапці кривій, що відбиває його динамікові, залежить від тих валют, що включаються в калькуляцію, і ваг (так називаної «відносної важливості»), що розраховуються для кожної з них при підрахунку цього індексу.

Для кожної валюти може бути обчислений ряд індексів ефективних валютних курсів. Вони можуть відрізнятися по тим валютам, що включаються у вирахування індексу, і по базовому періоді. Причому поняття того або іншого періоду (як правило, того або іншого року) за базовий зробить вплив тільки на абсолютне значення індексу ефективного валютного курсу в кожній крапці, але не на відсоток зміни цього індексу між будь-якими двома крапками в ряді динаміки ефективного курсу.

Для визначення ефективного курсу валюти повинні включатися в «кошик» з урахуванням їх значимості (пропорційно і питомій вазі) у зовнішніх розрахунках тієї або іншої країни або групи країн. МВФ розраховує ефективний курс МЕРМ (Multi lateral Exchange Rate Model) для валют 18 основних країн по їхньому місцю в обсязі світової торгівлі.

Навіть ці ефективні валютні курси (середньозважені курси валют стосовно основних валют, що розраховуються МВФ) у період 1973;1982 років змінювалися в межах 20−24% у рік. Так, ефективний курс італійської ліри в 1976 році понизився на 21,4%, тоді як ефективні курси швейцарського франка і японської ієни в 1978 році підвищилися відповідно на 24,1% і 23,0%.

Характерною рисою «плаваючих» валютних курсів є їхні коливання не тільки протягом тривалих, але і дуже коротких проміжків часу. При старій системі фіксованих паритетів відхилення не могли перевищувати _+ 1%. У даний час нормальною є зміна валютних курсів у ту або іншу сторону в межах 10% протягом нетривалого часу (одного місяця) і 2−5% у день.

Курс ведучої валюти світу долара США, що постійно знижувався протягом 70-х років, 1980;1985 роках випробував різке підвищення, особливо стосовно марки ФРН, французькому франкові, італійській лірі, англійському фунтові стерлінгів. Це насамперед було викликано ростом процентних ставок у США і на євродоларовому ринку, що досяг, наприклад, у 1981 році безпрецедентного рівня 21,5%.

Розділ 4. Європейська валютна система

Європейська валютна система (ЕВС) — форма державного монополістичного регулювання валютних відносин країн західноєвропейського інтеграційного комплексу, характерною рисою якого є посилення цього регулювання на міждержавному, а в перспективі і на наддержавному рівнях.

ЕВС новітня спроба країн ЄЕС здійснити міждержавне регулювання валютних відносин. Вона поступово здобуває риси регіональної валютної системи, що представляє собою форму організації валютних відносин країн ЄЕС, що обслуговує внутрішньо регіональні господарські зв’язки, один з полюсів поліцентричної валютної системи.

Механізм ЕВС утворять три елементи: європейська валютна одиниця ЕКЮ (Eropean Currency Unit ECU); режим спільного коливання валютних курсів «супер змія»; Європейський фонд валютного співробітництва.

Центром нової системи стала європейська валютна одиниця ЕКЮ, що замінили використовувалася з 1975 року країнами «загального ринку» європейську розрахункову одиницю ЕРЕ. Від ЕРЕ ЕКЮ успадкувала побудову за принципом «стандартного кошика» .

Сітка паритетів і її зв’язок з ЕКЮ є основою валютних інтервенцій і системи взаємного кредитування і розрахунків. Звичайно інтервенції проводяться одночасно банками країн, курси валют яких досягли протилежних максимально припустимих меж взаємних відхилень. Банк сильної валюти по купає слабку валюту, і навпаки, банк слабкої валюти продає сильну. Однак покупка сильної валюти означає для країни зі слабкою валютою витрату валютних резервів, і це обмежує масштаби її інтервенційних операцій, змушуючи прибігати до інших методів регулювання: жорсткості грошово-кредитної політики, підвищенню дисконтних ставок і т.д. Передбачається, що країна із сильною валютою вживе заходів до розширення попиту, лібералізує грошово-кредитну політику і знизить дисконтні ставки. Однак змусити неї прийняти ці міри неможливо не випробуючи труднощів у проведенні валютних інтервенцій (тобто продажу своєї валюти на ринку), вона може ними й обмежитися.

У результаті використання сітки паритетів теоретично зобов’язує країни зі слабкою валютою постійно проводити тверду внутрішню економічну політику в інтересах підтримки валютної стабільності. Ця система дає однобічні переваги країнам із сильною валютою, тому по питанню про систему взаємозв'язку валютних курсів спалахнули гострі розбіжності між країнами, що раніше брали участь у «європейській валютній змії», і державами, у ній не брали участь, але ввійшли в ЕВС.

Великобританія, Франція й Італія наполягали на тому, щоб контроль за валютними курсами здійснювався тільки шляхом їхньої прив’язки до ЕКЮ, тому що в цьому випадку заходу для зміни економічної політики зобов’язана приймати та країна, зміна валютного курсу якої йде врозріз з курсами більшості учасників. Унаслідок високої загальної питомої ваги слабких валют у кошику ЕКЮ це могло б привести до того, що країни із сильною валютою виявилися б змушені вживати заходів до ослаблення своєї грошової одиниці стосовно інших валют ЕВС. Не випадково ФРН навідріз відкинула ці пропозиції, заявивши, що нова система повинна бути не менш «строгої» чим «змія», і сприяти зниженню темпів інфляції, а не їх вирівнюванню на більш високому рівні. У результаті запропонованого Бельгією компромісу основним механізмом підтримки валютних курсів стала сітка паритетів, а прив’язка до ЕКЮ додатковим, тому що вживання заходів при порушенні «порога» є бажаним, але не обов’язковим.

Уведення механізму підтримки валютних курсів і система валютних інтервенцій спричинилася за собою створення системи короткострокового і середньострокового кредитування, у яку входять наступні елементи:

1) система кредитів типу «своп», що існувала в рамках двосторонніх відносин між центральними банками. Операції «своп» здійснюються банками тих країн, курси валют яких досягли припустимих меж взаємних відхилень, причому розмір цих операцій не лімітується. Кредит повинний бути погашений протягом 45 днів після закінчення місяця, у якому він був наданий. У випадку зміни паритетів, що пройшли за цей період, утрати повинна відшкодувати сторона зі слабкою валютою;

2) фонд короткострокового кредитування в розмірі 14 млрд. ЕКЮ. Для кожної країни визначена величина внеску в цей фонд і обсяг припустимого кредиту. Кредити надаються на термін від 3 до 6 місяців із правом продовження до 9 місяців;

3) фонд надання середньострокових кредитів (від 2 до 5 років) у розмірі 11 млрд. ЕКЮ. Короткострокове кредитування проводиться центральними банка мі без яких-небудь умов, а середньострокові кредити надаються за умови проведення економічної політики, схваленої Радою міністрів ЄЕС на рівні міністрів фінансів.

Фонди коротко і середньострокового кредитування до 1981 року повинні були бути перетворені в Європейський валютний фонд. Передбачалося, що він замінить Європейський фонд валютного співробітництва, створений у квітні 1973 року в період першої спроби Співтовариства досягти економічного і валютного союзу. Зі створенням ЕВС капітал ЕФВС був збільшений з 10,4 млрд. до 25 млрд. ЕКЮ (близько 33 млрд. доларів) шляхом внеску центральними банками країн-членів 20% їх золотодоларних резервів. Цей внесок в ЕФВС здійснили всі країни ЕВС, а також Великобританія. Замість на їхні рахунки в ЕФВС минулому зараховані еквівалентні суми в ЕКЮ.

У цілому механізм ЕВС значно відрізняється від механізму «європейської валютної змії». Для ЕВС характерні більш широке коло учасників (і можливість участі в ній на правах асоційованих членів країн, що не входять в ЕВС); більш тверді зобов’язання країн-членів в області проведення внутрішньої економічної політики; інший принцип оцінки відхилень валютних курсів і використання кошика ЕКЮ як індикатор для виявлення цих відхилень; тісна координація дій країн-членів у рамках системи, при цьому регулювання валютних курсів не повинне бути зв’язано з американським доларом. Однак між «європейською валютною змією» і ЕВС маються і подібні риси. Легко простежити наступність основних елементів цих двох систем: на зміну «змії» «супер змія», ЕФВС повинна бути перетворена в ЄВФ. При утворенні ЕВС передбачалося, що це буде не просто перехід від одних елементів до іншим, а якісний стрибок до більш високого рівня інтеграції, для якої характерні посилення наднаціонального характеру регулювання і яскраво виражений політичний аспект. По задумах її ініціаторів, головною відмітною рисою ЕВС діл дружин був стати упор на координацію внутрішньої економічної і фінансової політики. Хоча цілком реалізувати поставлену задачу країнам-учасницям не удалося, визначені кроки в наміченому напрямку були зроблені.

ЕВС корінним відрізняється не тільки від своєї попередниці «європейської валютної змії», але і від нині діючої ямайської валютної системи. Хоча ямайські угоди передбачають можливість створення валютних угруповань, що орієнтуються на який-небудь валютний кошик, відмінну від СПЗ, а також можливість установлення режиму «стабільних, але регульованих паритетів», створення угруповання, основні елементи якої протистоять принципам ямайської валютної системи, представлялося малоймовірним.

Дійсно, у рамках ЕВС передбачене введення стандарту ЕКЮ замість стандарту СПЗ, використання «демонетизированного» золота в якості важливого резервного активу, підтримка щодо стабільних валютних курсів, створення ЄВФ, що може підірвати позиції МВФ. Але якщо принципи ямайської валютної системи в значній мірі так і залишилися поки на папері (мова насамперед йде про те, що СПЗ не стали основою нового валютного механізму), те така ж ситуація характерна і для ЕВС. На ділі основою ямайської валютної системи став американський долар, що і в рамках ЕВС грає дотепер непропорційно велику роль.

Розділ 5. Валютна інтеграція в Європі

5.1. Історичний досвід

Першою спробою створення валютного союзу в Європі є Австро-німецький валютний союз (1857- 1866 р.). У 1857 р. Австрія уклала договір із членами Німецького митного союзу, по якому три різні валюти були зв’язані разом домовленим постійним обмінним курсом і загальною одиницею обліку. Однак випуск єдиних грошей замість національних валют не передбачався. Не було наднаціонального органа або методу вироблення угод для врегулювання спірних питань у випадках, коли одна зі сторін не виконувала узятих на себе зобов’язань. При відсутності реальної інтеграції банківської і грошової систем союз залишалося формальним зобов’язанням підтримувати домовлені обмінні курси. У 1866 р. політичний конфлікт між Австрією і Пруссією переріс у війну і союз розпався.

З ініціативи Франції в 1865 р. був створений Латинський валютний союз (1865- 1878 р.), в який увійшли Франція, Бельгія, Італія і Швейцарія. Франція грала в ньому домінуючу роль. Три інші країни вчасно створення союзу прийняли французький біметалічний стандарт із фіксованим співвідношенням між сріблом і золотом, і база для валютної кооперації вже існувала. Метою договору було досягнення однаковості карбування монет, що повинні були взаємно прийматися національними казначействами як законний платіжний засіб. Емісія обмежувалася відповідно до формули, заснованої на відносному розмірі населення кожної країни.

Союз не міг бути успішним, тому що не були враховані використання банкнот, що розширюється, про які в договорі не згадувалося, а також тимчасове падіння вартості срібла стосовно золота. Непередбачений наплив срібла «затис» Францію і її партнерів у срібні «тиски». У 1878 р. союз погодився призупинити карбування срібних монет, що фактично означало його кінець, хоча формально він пережив першу світову війну.

Скандинавський валютний союз (1875- 1917 р.) утворився в результаті висновку угоди між Данією, Норвегією і Швецією про випуск однакових монет. Конвенція не містила положень, що стосується обертання банкнот, хоча останні вже широко використовувалися в цих країнах. Проте їхні центральні банки незабаром початку приймати банкноти один одного і пересилати них для кредитування поточного балансу, підтримуваного кожним банком. Заощаджуючи на операціях із золотом і створивши ефективний міжнародний кліринговий механізм, союз успішно проіснував до першої світової війни.

Перша світова війна розбудувала економічну і фінансову системи скандинавських країн. Невідповідність структур цін у цих країнах і значний приплив золота привели до руйнівних наслідків для відносних обмінних вартостей їхніх валют. У 1917 р. країни перейшли до використання у взаємних операціях винятково золота, що привело до краху союзу.

Бельгійсько-люксембурзький економічний союз був заснований у 1921 р. Люксембурзький франк був прив’язаний до бельгійського у відношенні один до одного. Під час другої світової війни окупований Люксембург став частиною німецької валютної зони, але переглянутий у 1944 р. договір знову підтвердив рівну вартість бельгійського і люксембурзького франків. У 1981 р. більш деталізована угода визначила структуру подальшого валютного співробітництва в рамках даної валютної асоціації. Бельгійські банкноти і монети є законним засобом платежу в Люксембурзі, тоді як люксембурзькі банкноти і монети не служать законним засобом платежу в Бельгії, але можуть бути обмінені без утрат на бельгійські. Зовнішня вартість до всіх інших валют у них однакова. Курсова політика стосовно валют третіх країн проводиться на основі взаємної угоди. Незважаючи на те що економічні показники свідчать про розходження між цими країнами, валютний союз діє вже протягом 70 років.

5.2. План переходу до єдиної валюти

і критерії конвергенції

У грудні 1991 року, нарешті, були замічені реальні переміщення до реалізації заключної стадії створення Європейського Валютного Союзу. Маастрихтський Договір закріпив зобов’язання країн досягти необхідного рівня соціально-економічного розвитку до кінця сторіччя для реалізації планів створення Союзу. Утім, вже в 1990 році спостерігалося повне зняття валютних обмежень у країнах ЄЕС. Паралельно проводилася політика зближення держав Європи не тільки у валютній сфері, але й в області митних відносин, ввіз, руху робочої сили усередині Співтовариства. Проте, Маастрихтський Договір послужив відправний крапкою, на яку посилаються всі автори публікацій, присвячених створенню єдиної європейської валюти.

У 1994 році у Франкфурте-на-Майні створений Європейський Валютний Інститут, метою якого з’явилося підготовка створення системи Центрального Банку Співтовариства.

Визначальної став 1995 рік, коли стали вимальовуватися чіткі перспективи майбутньої валюти. У грудні на засіданні Європейської Ради в Мадриді було прийняте рішення про введення з 1 січня 1999 року єдиної валюти, а також вирішений питання щодо її назви. Глави держав і урядів досягли політичного компромісу, назвавши єдину валюту «євро». На думку всіх 15 країн ЄС, воно відбиває історичну і культурну спільність регіону й у той же час є досить нейтральним, не викликаючи ніяких національних асоціацій. Проти збереження назви екю рішуче виступала Німеччина, затверджуючи, що за ним у суспільній свідомості буде тягтися шлейф минулих невдач європейської валютної інтеграції, валютних криз і інфляції. Існувала й інша вагома причина: абревіатура збігалася з назвою стародавньої французької монети, що чеканилася в золотому і срібному виконанні з XIII до першої третини XIX в. і що мала широке ходіння в Західній Європі. Евромарка також не підійшла, тому що Французи побачили в цій назві «щось занадто німецьке».

Для наявного обертання вирішено випускати сім банкнот достоїнством у 5, 10, 20, 50, 100, 200, 500 євро, а також вісім монет достоїнством у 1/100, 2/100, 5/100, 1/10, 2/10, 5/10, 1 і 2 євро. Довгий час у ЄС йшли дискусії про вид майбутніх європейських грошей. Були пропозиції помістити на банкнотах зображення «батьків» Європи і виділити на них ділянки для національних символів. Однак і те, і інше могло б закріпити домінуюче положення великих країн, а також зачепити національні почуття малих народів і навіть навіяти спогаду про настільки численні в європейській історії війнах.

Наприкінці 1996 р. Європейський валютний інститут схвалив варіант художнього виконання банкнот євро, заснований на архітектурних стилях Західної Європи. На банкнотах будуть зображені не конкретні архітектурні пам’ятники або спорудження, а їхні збірні образи і деталі, характерні для європейських архітектурних стилів різних епох — від древніх до сучасності. Крім цього, паперові знаки будуть мати напис «євро» латинськими і грецькими буквами, зображення прапора ЄС, реквізити емітента і підпис президента ЄЦБ. Вони також будуть постачені відповідною системою захисту від підробки.

Монети планується друкувати в різних державах: на зворотну сторону кожна з них буде поміщати зображення, що, на їхню думку, гідно бути відображеним на єдиній європейській валюті.

Було вирішено уводити валюту тільки в тих країнах ЄС, що будуть задовольняти наступним вимогам:

1. Рівень інфляції не перевищує більш ніж на 1,5% середній рівень у трьох країнах-членах ЄЕС з найбільш низьким рівнем інфляції.

2. Державна заборгованість не повинна складати більш 60% від ВВП.

3. Державний дефіцит не повинен складати більш 3% від ВВП.

4. Протягом, щонайменше, двох років повинні дотримуватися межі коливань валютного курсу, передбачені механізмом обмінних курсів, без девальвації стосовно валюти інших країн-членів ЄЕС.

5. Довгострокові процентні ставки не повинні перЄВІщувати більш ніж на 2% середній показник для трьох країн з найбільш низьким рівнем інфляції.

Умови дійсно тверді, але без їхнього виконання, переконані фінансисти, переходити на єдину валюту даремно, тому що почнеться перекачування національного багатства з більш розвитих країн у менш процвітаючі, за чим піде знецінювання й у перспективі - погроза повного краху як власне валюти, так і економічної системи союзу в цілому.

Основний же сценарій переходу до нової валюти передбачає три фази.

Фаза А почалася 2 травня цього року з прийняттям Радою Європи рішення про перший склад учасників валютного союзу, що задовольняють перерахованим вище умовам. Рішення було прийнято, як і передбачалося, на основі уточнених економічних показників за 1997 р. У 11 країнах: Німеччини, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі, Ірландії, Португалії, Іспанії, Австрії і Фінляндії вирішено було вводити єдину валюту. Греція поки не задовольняє затвердженим критеріям. Данія вирішила не брати участь у валютному союзі (референдум у червні 1992 р. продемонстрував негативне відношення населення цієї країни до вступу у валютний союз), але залишила за собою право змінити це рішення. Великобританія теж вирішила утриматися від участі у валютному союзі по політичних і економічних розуміннях. Останні полягають у тім, що в даний час країна переживає фазу підйому, при цьому рівень процентних ставок один з найвищих у ЄС (вище тільки в Греції). Вона не може дозволити собі їхнє зниження, що неминуче у випадку приєднання до валютного союзу, через небезпеку «перегріву» економічної кон’юнктури. Але аналітики вважають, що Великобританія буде прагнути вступити у валютний союз до 2002 р., не бажаючи упустити можливість впливати на ситуацію в Європі. Швеція поки теж утримується від участі у валютному союзі, побоюючись, що зі своєю громіздкою системою соціального забезпечення не зможе адекватно реагувати на підвищення рівня конкуренції у валютному союзі.

Після визначення складу учасників валютного союзу на зустрічі в Брюсселю на початку травня поточного року було прийняте рішення про створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) і фіксації двосторонніх обмінних курсів 11 країнучасниць валютного союзу. Рішення про фіксації обмінних курсів прийнято заздалегідь з метою виключити спекуляції напередодні 1 січня 1999 р. Ці курси будуть використовуватися при визначенні безвідкличних конверсійних курсів перекладу національних валют у євро з першого дня її прийняття як єдину валюту.

Фаза В почнеться 1 січня 1999 р. Для валют усіх країн-учасниць буде установлений фіксований обмінний курс стосовно євро, що буде дорівнює 1 екю, існування якої припинитися з уведенням євро.

Під час перехідного періоду (початок 1999;почав 2002 р.) євро буде використовуватися в банківських операціях поряд з національними валютами. Банки будуть мати можливість здійснювати угоди і надавати послуги клієнтам у євро з початку 1999 р. Ведення операцій у євро стане обов’язковим тільки з початку 2002 р.

З економічної точки зору валютний союз буде існувати вже з 1 січня 1999 р., хоча евробанкноти і монети будуть запущені в обертання тільки через 3 роки. У цей період євро буде використовуватися тільки для безготівкових розрахунків, причому на добровільній основі. Проте вже в 1997 р. багато європейських компаній оголосили, що з 1 січня 1999 р. за власним бажанням переведуть свої безготівкові розрахунки на євро.

Фаза З почнеться 1 січня 2002 р. із введенням у обертання евробанкнот і евромонет, що протягом першого півріччя 2002 р. будуть законним засобом платежу поряд з національними банкнотами і монетами, що вийдуть зі обертання і втратять статус законного платіжного засобу після 1 липня 2002 р., але і далі будуть безперешкодно обмінюватися національними центральними банками.

5.3. Забезпечення функціонування євро.

5.3.1. Європейський Валютний Інститут

Циркулювання єдиної валюти на території декількох країн, безсумнівно, повинне якимсь родом контролюватися. У рамках однієї країни й однієї валюти (нехай навіть резервної) особливих складностей не виникає. У США основним, що наглядає за цією сферою органом, є Федеральна Резервна Система. Така ж система центральних банків існує й у Європі. Але у випадку з євро питання сильно ускладнилося. Не можна доручати якомусь національному банкові (або декільком національним банкам) емісію європейської валюти. Занадто великі повноваження виявляються в одних руках. Сильно обмежувати повноваження головного керівного органа також не можна, інакше його робота буде попросту неефективною.

Коли після Маастрихта в Європі стали чітко вимальовуватися перспективи майбутнього ЄВС, з новою силою встало питання про Європейський Центральний Банк (ЄЦБ) — саме до такого рішення прийшли країни ЄС щодо центрального фінансового органа союзу. Природно, такий банк повинний бути незалежних і побудованим на принципах Ради Європи й інших загальноєвропейських організацій. Для підготовки фундаменту ЄЦБ, визначення принципів його функціонування, дозволу виникаючих питань при розробці проекту переходу на єдину валюту в 1994 році в німецькому місті Франкфурте-на-Майні був створений Європейський Валютний Інститут.

Європейський Валютний Інститут, ЄВІ (European Monetary Institute (EMI)), створений у відповідності зі статтею 109f (3) Угоди про Європейське Співтовариство, призначений для визначення організаційної і функціональної структури Європейської Системи Центральних Банків, ЄСЦБ (European System of Central Banks (ESCB)), що складає з Європейського Центрального Банку, ЄЦБ (European Central Bank (ECB)) і національних Центробанків держав-членів Співтовариства. ЄСЦБ призначена для реалізації третьої стадії проекту Економічного і Валютного Союзу, ЄВС (Economic and Monetary Union (EMU)).

Чим же займався даний Інститут? По зведеннях, опублікованим на сервері Європейського Центрального Банку (www.ecb.int), у задачі ЄВІ входило наступне:

підготовка інструментів і процедур здійснення єдиної валютної політики на території держав, у які передбачається перевести на режим євро з 1999 року;

аналіз варіантів проведення єдиної валютної політики;

упорядкування збору, підготовки і поширення в майбутньому євро-просторі статистичної інформації, що стосується фінансів, банківської справи, платіжних балансів і іншої фінансової інформації;

розробка і розвиток структури, що забезпечує здійснення обмінних операцій з валютами країн-учасниць євро-простору;

розвиток технічної інфраструктури проведення міжнародних платежів (система TARGET). Метою даної системи є обслуговування міжнародних розрахунків країн-учасниць таким чином, щоб ця процедура проходила так само безперешкодно, як і усередині країни;