Світова медицина та фармація в ХХ столітті

Науковий реферат Світова медицина та фармація в ХХ столітті.

Закінчилось останнє століття другого тисячоліття. Воно було свідком неймовірних суспільних подій, інтенсивного розвитку технічних і прикладних наук, інформаційного вибуху, швидкого зростання світової економіки, зміни умов життя людей. Особливо досягнуто значних успіхів в медицині. Науковцям, практичним лікарям вдалось проникнути в таємниці багатьох хвороб, створити ефективні хімічні, біологічні препарати по боротьбі з інфекційними хворобами, перемогти біль та бактеріальне забруднення під час хірургічних операцій, знайти та розкрити механізм дії важливих ліків, методи профілактики та лікування найбільш розповсюджених та загрозливих хвороб. Шлях, пройдений медициною, був тернистим і тяжким. Це був шлях пошуків і самовідданої праці дослідників різних професій: лікарів, фармацевтів, біологів, хіміків, яких об'єднала одна мета — створення засобів рятування людського життя.

Медико-біологічні науки, клінічна медицина, гігієна, фармація та практична охорона здоров’я сягнули нових обріїв, на стан і рівень яких вплинули науково-технічний прогрес, спосіб виробництва, розвиток міжнародних зв’язків.

9.1 Медико-біологічні дисципліни Під впливом науково-технічного прогресу, досягнень природничих наук відбулись суттєві зрушення в розвитку медико-біологічних наук. З’явилось ряд нових, раніше невідомих розділів і напрямків. Це, перш за все, стосується обгрунтування та розвитку теорії спадковості, у витоків якої стояли праці чеського вченого Г. Менделя (1822−1884) та німецького біолога А. Вейсмана (1834−1914). Американський біолог Т. Морган (1866−1945) на початку ХХ ст. створив хромосомну теорію спадковості, обгрунтував, що незримий живий елемент під терміном «ген» забезпечує спадкову передачу окремих ознак. Дальші дослідження показали особливості морфологічної побудови хромосом, їх внутрішньої організації і поведінки на всіх стадіях розвитку. В 50-х роках були знайдені генетичні властивості хромосом та їх носія — дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК), створена уява про генетичний код.

У першій половині ХХ ст. був впроваджений метод культивування тканинних культур, проведено прижиттєве вивчення тканин організму, зокрема їх життєдіяльності в часі.

Експериментальні роботи були присвячені вивченню провідних механізмів старіння та пошуку методів і засобів впливу на продовження життя. Проводилась розробка препаратів, що нормалізують регуляцію обміну речовин в клітині, впливають на життєві процеси, попереджують ушкодження важливих молекул, затримуючи темп старіння. При цьому прагнули збільшити тривалість життя, розробити заходи, які б сприяли збереженню працездатності людини, продовженню творчого періоду, іншими словами, якості життя.

Видатних успіхів досягнула фізіологія. Англійський фізіолог С. Шерінгтон (1859−1952) розглядав всі фізіологічні явища в широкому загальнобіологічному плані. Він створив вчення про рецептивні поля, розглядав організм як цілісне утворення. Німецький фізіолог М. Ферворн (1863−1921), будучи прибічником концепції Р. Вірхова про целюларну федерацію і морфологічну автономність клітин, вважав, що загальна фізіологія повинна стати фізіологією клітин. Одночасно з цією тенденцією в нього мали місце позитивні експериментальні дослідження функцій нервової системи головного мозку.

Видатний американський фізіолог У. Кеннон (1871−1945) під впливом вчення І.Павлова створив сучасне вчення про функції вегетативної нервової системи. Він встановив, що єдина сисмпатична система підтримує стійкий стан організму (гомеостаз), обгрунтував фізіологічний механізм емоційних станів як рефлекторне збудження. При вивченні фізіологічних функцій центральної нервової системи було використано ряд нових приладів, розроблено більш досконалі методи дослідження. Електрофізіологічному вивченню механізмів рефлекторної діяльності центральної нервової системи і природи збудження і гальмування присвячені дослідження австрійського нейрофізіолога Д. Екклса, який з’ясував іонні механізми цього процесу.

Англійський фізіолог У. Уолтерс в 1935 році проводив дослідження електричної активності мозку в нормі і паталогії, одним з перших застосував кібернетичну методику в дослідженні нервової системи. В роботі «Живий мозок» (1953 р.) описав створені ним штучні моделі нерва і механізму мозку.

Нарівні з вивченням фізіології нервової діяльності були продовжені дослідження з фізіології дихання, крові і кровообігу, травлення, м’язевої діяльності, органів внутрішньої секреції та інші. Англійський фізіолог Дж. Барктрофт (1872−1947) розробив вчення про дихальну функцію крові. Ним була запропонована методика визначення газів крові, вивчений механізм перенесення кров’ю кисню. В умовах хронічного експерименту ним показана роль селезінки як кровяного органу, вивчено механізм регуляції і з’ясовано значення депо в нормі та патології. Англійський фізіолог Дж. Халдейн (1860−1936) створив вчення про дихання людини в нормі і патології та гуморальну теорію регуляції дихання. Теорія м’язевого скорочення розроблена англійським фізіологом А. Хіллом (1886−1977). Згідно з нею, м’яз і нерв в спокійному стані споживають кисень, виділяючи тепло.

Фізіологія відіграла значну роль у встановленні та розвитку нової науки — космічної медицини. В її практиці використовується цілий ряд фізіологічних тестів, розроблених для відбору та підготовки космонавтів, пов’язаних з вивченням серцево-судинної системи, водно-сольового обміну, вестибулярного апарату.

Космічною медициною, завдяки глибокому пізнанню фізіології, відкриті значні внутрішні людські резерви, нагромаджений великий досвід активного управління процесами адаптації організму і стабілізації здоров’я людини в різних екстремальних умовах, що має значний інтерес для теорії і практики медицини.

В кінці ХІХ ст. почалась розробка вчення про фізіологію органів внутрішньої секреції. У 1889−1890 р.р. П. Мерінг і О. Мінковський встановили зв’язок між цукровим діабетом і порушенням секреції підшлункової залози. У 1901 р. російський вчений Л. Соболєв відкрив внутрішньосекреторну діяльність острівців Лангенгарса і намітив шлях одержання екстракта цієї секреції. Канадський фізіолог Ф. Бангтін (1891−1941) в 1921 році отримав в чистому вигляді гормон лангенгарсових острівців, — інсулін, який знайшов широке використання для лікуванні цукрового діабету. Протягом десятиліть продовжувались багаточисельні дослідження, внаслідок яких з’являються нові факти, розкриваються нові закономірності фізіологічних функцій живого організму. В Массачусетському технологічному інституті створено пристрій, який може виконувати функцію підшлункової залози, підтримуючи нормальний вміст цукру в крові при діабеті шляхом виділення виробленого ним інсуліну. Регуляторні системи організму функціонують з допомогою різних хімічних з'єднань — носіїв інформаційних молекул. В ході еволюції ці особливі молекули набули значення сигналів-індукторів різних біохімічних реакцій. Розкриття їх закономірностей дозволило конструювати і синтезувати нові аналоги гормонів, дія яких на декілька порядків більша, ніж їх природніх прототипів.

Значні досягнення фізіології сприяли розвитку фармакології, біохімії, патології, імунології, клінічних дисциплін та гігієни. Одним із засновників сучасної експериментальної фармакології є О. Шмідеберг (1838−1921). Ним покладений початок фармакології вегетативної нервової системи, зроблено ряд важливих відкриттів.

Одним із суттєвих досягнень фармакології і терапії був пошук і впровадження в практику хіміотерапевтичних засобів. Можливість впливу ліків на збудника в організмі було обгрунтовано німецьким вченим М. Ерліхом (1854−1915). Він зробив науково-обгрунтований висновок, що умовою впливу речовини на функцію клітини є їхня властивість зв’язуватись із життєво важливими структурами протоплазми. На цій основі М. Ерліх впровадив у практику ряд хіміо-препаратів. Особливе значення та ефект мало впровадження сальварсану для лікування сифілісу (1907 р.).

Не дивлячись на поповнення фармацевтичних засобів, до 30-их років бактерії залишались невразливими для хімічних препаратів. Якраз в цей час відбулося відкриття, яке започаткувало нову історичну епоху боротьби з бактеріями. В 1932 р. німецька фірма Фарбен-Індустрія запатентувала червоний барвник пронтозіл. Молодший лікар Герхард Домагк повинен був перевірити цю речовину на мишах, заражених стрептококом. Приречені на загибель миші, після того як їм ввели пронтозіл, не виявили жодних ознак хвороби. Домагк став першовідкривачем чудового засобу, яким стали успішно користуватись для лікування ангін, ревматизму, пологової лихоманки та інших захворювань, обумовлених стрептококом. Цей препарат отримав назву стрептоцид. До речі, перше випробування дії препарата Домагк провів на своїй доньці, в якої після незначної травми виникло зараження крові (сепсис). Надалі були синтезовані: в 1935 р. — сульфідін, в 1938 — сульфаниламід, в 1939 — сульфатіазол. Останій був в 50 разів ефективніший за початковий сульфідін.

В 1939 р. Генріху Домагку була присуджена Нобелівська премія. Необхідно відмітити, що в роки другої світової війни сульфамідні препарати широко використовувались в арміях воюючих сторін. Завдяки їм було збережено життя сотень тисяч поранених.

На відкриття радикальних лікувальних засобів витрачається багато років і інколи вони розпочинались і завершувались різними дослідниками. Повчальною є історія відкриття першого антибіотика пенициліна. У 20-их роках в Лондоні бактеріолог Флемінг ставив досліди з колоніями стрептококів на спеціальному середовищі. Він звернув увагу, що середовище забруднила цвіль, яка розчинила культуру стрептококів. Із цвілі дослідник здобув антибактеріальний фермент лізоцим. Продовжуючи досліди, Флемінг помітив, що зелена цвіль виділяє антибактеріальну речовину, яка пригнічує ріст багатьох бактерій. Цю речовину він назвав пеніцилін. Після ряду публікацій та доповіді на Міжнародному конгресі мікробіологів в 1936 р. відкриття, однак, не привернуло до себе уваги. Пізніше пеніцилін в чистому вигляді отримала група оксфордських вчених, яку очолили мікробіолог Г. Флорі (1898−1968) і біохімік Е. Чейн (1906;1979). Вперше його застосували 12 лютого 1941 р. в Лондоні. Промисловий випуск пеніциліну розпочався в 1943 р. в США. Від початку відкриття і до практичного втілення пройшло 20 років.

Відкриття ще одного антибіотика — стрептоміцину — належить Зіновію Ваксману (1888−1973). Він, починаючи з 1939 р., дослідив понад 500 мікроорганізмі і в 1942 р. виділив стрептоміцин, що став могутньою зброєю в боротьбі з інфекціями, які викликаються гнильними бактеріями. Завдяки стрептоміцину вдалось досягнути значних успіхів у лікуванні туберкульозу.

До 1946 р. грибки-продуценти антибіотиків вирощували на поверхні рідких середовищ в сотнях тисяч пляшок з-під молока. Пляшки мили в спеціальному апараті, стерилізували, наповнювали стерильним поживним середовищем, засівали штамом необхідного грибка, чекали його розростання, після чого добували препарат. Відбувалось це на конвеєрах довжиною в декілька сот метрів. Такою була перша технологія отримання антибіотиків. Тепер грибки вирощують в спеціальних котлах, що вміщують 10 000 літрів середовища. Завдяки новій технології зросли кількість і якість отриманих антибіотиків. Надалі були внесені зміни в їхню хімічну структуру, розпочався синтез антибіотиків. Сім'я природніх пеніцилінів поповнилась низкою препаратів (ампіцилін, оксацилін, метицилін тощо). Тепер медицина щороку отримує на озброєння нові антибіотики.

Поруч з хіміопрепаратами та антибіотиками на основі досягнень науки були розроблені комплекси лікувальних засобів рослинного походження. Сучасна фітотерапія широко використовується для лікування серцево-судинних захворювань, зокрема, гіпертонічної хвороби. Ефективність фітолікування підвищується комплексним використанням рослин. Розроблені різні композиції, що збагатило клінічну фармакологію.

В ХХ сторіччі німецькі вчені створили препарат проти інфаркту. Завдяки його застосуванню вдалося в 70% хворих відкрити закупорені артерії серця. Цей препарат назвали активатор тканинного плазміногену (АТП).

Болгарська фірма «Фармахізм» розробила препарет (пірамем), що добре стимулює нервово-психічну діяльність і дає можливість значно прискорити лікування порушень при крововиливах. Постійне кількісне зростання ліків, підвишення їхньої ефективності є характерною рисою фармації ХХ століття.

В ХХ ст. посилилась увага до вітамінів, зокрема, механізму їх отримання та впровадження у медичну практику. Відкриття кожного вітаміна мало свою історію. Так, нідерландський лікар Ейкман, перебуваючи на острові Ява, звернув увагу на хворобливий стан курей, які знаходились у клітці і годувались об'їдками з лікарні, що, в основному, містили очищений рис. Кури, які бродили по двору і самі розшукували різноманітну їжу, мали здоровий вигляд. Пройшло багато часу, поки Ейкману вдалося виділити з рисових висівок речовину, яка в своєму складі мала амінову групу. Цю речовину стали називати «життєвими амідами». З 1932 р. за нею закріпилась назва «вітамін», від латинського «віта» — життя. Першим було відкрито вітамін «В», завдяки чому вдалося попереджувати та лікувати хворобу «бері-бері». Ще в ХІІІ ст. була детально описана цинга (скорбут), яка виникала серед учасників хрестового походу. Лише в 1925 році була отримана речовина, що виліковувала цю хворобу. Вона була виділена із соку капусти і отримала назву вітамін «С» (аскорбінова кислота). В 1936 році була знайдена речовина, відсутність якої викликала у експериментальних тварин безпліддя. Їй дали назву вітамін «Е» або «токоферол» (токоспотомство і феронесу). Приблизно тоді ж почалось вивчення вітаміна, відсутність якого в їжї обумовлювало зниження або втрату зору. Новий вітамін вдалось виділити з моркви, його назвали вітаміном «А». В 1935 р. датський біохімік Генріх Дамм встановив у експерименті над курчатами, що відсутність певної речовини призводить до крововиливів. Ця речовина в достатній кількості знаходиться в траві і зелених листах. Їй дали назву вітамін «К». В 1942 р. в Радянському Союзі була синтезована речовина, що утримує вітамін «К» — вікасол. В 1931 р. дві групи хіміків (Німеччина, Англія) майже одночасно повідомили про відкриття продукту, який володіє високою протирахітичною активністю (вітамін «Д»). Під сучасну пору відомо більш як два десятки речовин, які можуть бути віднесені до вітамінів.

Значний розвиток отримала біологічна хімія, яка зародилась в другій половині ХІХ століття. Вчені-біохіміки провели дослідження щодо природи хімічних процесів внутрішніх структур, які відіграють важливу роль в життєдіяльності організму. Біохімія збагатилась новими методами дослідження (ультрафіолетова мікроскопія, рефрактомерія, магнітометричний метод, електронна мікроскопія та інші), що відкрили нові можливості вивчення біологічних явищ.

Протягом усього ХХ ст. спостерігалося інтенсивне збагачення мікробіології та її дочірніх дисциплін. Один з фундаторів медичної мікробіології німецький вчений Ф. Леффер (1852- 1915) відкрив ряд мікроорганізмів, вивчив їх біологічну природу та відносини з організмом людини. Він виділив чисту культуру збудника дифтерії. Учень Р. Коха німецький бактеріолог Р. Перейфер (1858−1945) створив теорію про бактерицидну дію (властивість вбивати бактерії) органічних рідин людського тіла (дія сироватки), відкрив мікроб-інфлюенцію, який викликає грип. М. Вейнберг (1868−1940) заклав початок вивчення збудників анаеробних інфекцій і в 1915 р. приготував перші зразки протигангренозних сироваток. На початку ХХ ст. стали проводитись дослідження з вивчення паразитарних інфекцій (тифів). В 1909 р. французький паразитилог Ш. Ніколь (1866−1936) прищепив плямистий тиф шимпанзе і експериментально ствердив, що носієм збудника є платяна вош людини. Цією проблемою займались також американський мікробіолог Г. Ріккетс (1906;1910) та чеський паразитолог С. Провачек.

Майже одночасно з мікробіологією виникла імунологія — наука про захисні, головним чином, специфічні, реакції організму, їх природні закономірності і практичне використання. На цьому грунті були створені вакцини проти ряду інфекційних хвороб. Французький мікробіолог А. Кальметт (1863−1933) створив першу живу протитуберкульозну вакцину (вакцина БЦЖ). Вона була також запропонована для діагностики туберкульозу. Надалі імунологія розширила використання біохімічних і фізикоматематичних методів включно з радіоактивними.

Продовжувалось дослідження збудників хвороб — дрібних внутрікліткових паразитів, що отримали назву вірусів. Розвиток вірусології тісно пов’язаний з відкриттям електронного мікроскопа. Вірусологами відкрито низку збудників хвороб, розроблені специфічні методи профілактики вірусних інфекцій, створені вакцини з живих або вбитих збудників проти поліомієліту та жовтої лихоманки.

Наприкінці ХІХ ст. українським фізиком І. Пулюєм (1845−1918) та німецьким фізиком К. Рентгеном (1845−1923) були відкриті Х-промені. Вони ввійшли в практику під назвою рентгенівського проміння. Подружжя Жоліо-Кюрі в 1943 р. відкрило явище штучної радіоактивності і вивчило способи застосування радіоактивних ізотопів для дослідження різних процесів в організмі. Явище радіоактивності отримало широке застосування для експериментальних досліджень, діагностики та лікування в біології, медицині. Обидва відкриття сприяли розвитку рентгенології, радіології, радіобіології та інших суміжних дисциплін.

Приведені дані свідчать про те, що розвиток природничих наук на грунті технічного прогресу обумовили значні успіхи, які об'єктивно створюють необмежені можливості розвитку цих наук.

9.2 Клінічні дисципліни Досягнення медико-біологічних, технічних наук та природознавства сприяли розвитку клінічних дисциплін, прискоренню їхньої диференціації і вузької спеціалізації, виникненню концепцій щодо діагностики, лікування і попередження хвороб, розробці і впровадженні нових лікувальних засобів.

Розвиткові клініки внутрішніх хвороб сприяла їхня зростаюча технічна озброєність. Після другої світової війни в медичну практику впроваджуються мічені атоми. Поширюється електронна діагностична апаратура. З клініки внутрішніх захворювань відпочкувався дочірній розділ — кардіологія. Призвідцями кардіології вважаються англійський клініцист Дж. Маккензі (1853- 1925) та німецький терапевт Ф. Краус (1858−1936), що описав основні показники електрокардіограми здорового і хворого серця.

Арсенал діагностичних засобів і методів лікування в кардіології суттєво розширився. З’явилося нове покоління електрокардіографів з мікропроцесорним управлінням, комплексні системи для поліклінік і стаціонарів, які дозволяють проводити ехокардіографію з автоматичним розрахунком показників. Створені кардіомоніторна техніка, комп’ютери для оцінки роботи серця, магнітнорезонансна томографія, що дозволяє бачити серце, його стінки, перетинки і порожнини. Нові обрії в діагностиці відкрили ехокардіографія, радіонуклідні методи тощо.

З-поміж серцевої патології вельми широке розповсюдження має аритмія. Раптова смерть від фібріляції або неузгодженого скорочення м’язевих волокон серця хвилює вчених всього світу. Для дефібріляції спочатку був створений препарат — етмозин, потім ще більш ефективний препарат — етазіцін. Завдяки йому стало можливим лікувати тяжкі форми аритмій, які раніше не піддавались медиментозній терапії.

Вагому роль для своєчасного лікування серцевих захворювань мають впроваджені в практику спеціальні діагностичні програми для полікдінічної служби. Вони включають мінімальне коло досліджень, спрямованих на виявлення перших ознак серцевої недостатності з наступним ефективним лікуванням.

В ХХ ст. була вирішена проблема очищення крові та інших рідин організму від токсичних речовин, які через паталогію нирок і печінки не могли бути нейтралізовані. Цьому сприяло відкриття і синтез т. з. сорбентів, які поглинають токсичні речовини. Сконтруйована та удосконалюється спеціальна апаратура, яка виконує функції печінки або нирки («штучні печінка і нирка»).

Знайшов застосування новий діагностичний метод — теплобачення. З допомогою спеціальних оптико-електроних приладів — тепловізорів — можна вловити навіть початкові стадії запальних процесів, пухлин і судиних ушкоджень. Це обумовлено тим, що, залежно від підвищення чи пониження місцевої температури, на фоні звичайних обрисів органа чи кінцівки, посилюється чи, навпаки, ослаблюється яскравість світіння на місці патологічного процесу. Цей метод наближається до ідеального, оскільки він нешкідливий, безкровний і неболючий. Теплобачення дозволяє одночасно отримати анатомо-топографічні та функціональні дані про уражену зону.

Велике розповсюдження в клінічній медицині отримав метод гіпербаричної оксигенації, тобто утримання хворого в атмосфері з підвищеним тиском кисню. Тоді в крові пацієнта кисень переносять не тільки звичайні носії - еритроцити, але й сама плазма. Це зменшує кисневе голодування тканин, властиве багатьом захворюванням, особливо серцево-судинним. В окремих випадках такі операції, як реконструкція клапанів чи судин серця, виконуються в бароопераційній. При цьому насиченість киснем організму хворого настільки може бути високою, що дозволяє проводити операцію з припиненням кровообігу протягом певного часу.

Останні десятиріччя також характеризуються широким впровадженням в практику ендоскопічних методів діагностики, зокрема, з використанням гнучких фіброендоскопів. Зростає і лікувальна роль фіброендоскопії в зупинці кровотеч, видаленні патологічних утворень.

В ХХ ст. досягла розвитку педіатрія — наука про здорову дитину, дитячі захворювання та заходи щодо боротьби з ними. Відкрито спеціальні лікарні для дітей. Була створена потужна система охорони здоров’я дітей. Особливих успіхів у зниженні смертності немовлят досягли Японія та скандинавські країни.

В галузі дитячої інфекційної патології чільне місце належить австрійському патологу і педіатру К. Пірке (1874−1929). Його праці присвячені вивченню алергічних явищ і туберкульозу у дітей. Ним розроблена діагностична шкірна реакція на туберкульоз.

Видатних успіхів в ХХ ст. досягла хірургія. Удосконалення наркозу, антисептики і асептики, застосування штучного знекровлення, дозволили проникати в різні ділянки людського тіла, подовжити оперативне втручання. Розвинулась оперативна хірургія. У витоків новітної хірургії стоїть видатна постать Т. Кохера (1841−1917). Він важав, що всяка операція, якою б вона не була ефективною, повинна служити лише засобом, а не метою лікарського втручання. Ця концепція, однак, не завадила Т. Кохеру бути високим майстром оперативної техніки, автором деяких хірургічних операцій та прийомів і винахідником нових інструментів. Він вніс значний внесок у вивчення ролі щитовидної золози та хірургічне лікування її захворювань.

Плідний розвиток хірургії в першій чверті ХХ ст. пов’язаний з іменем німецького хірурга Ф. Тренделенбурга (1844−1924). Він вніс багато нового в розробку хірургічної діагностики і техніки. Багато із запроваджених ним методів, симптомів та ознак війшли в хірургію під його іменем.

Французький хірург-експериментатор А. Каррель (1883−1944) значно збагатив практичну хірургію і теоретичну медицину. Він є автором методики судинного шва «кінець в кінець», що сприяло збереженню кровоносних судин і органів та пересадці органів із збереженням їхніх функцій.

Розвиток нейрохірургії пов’язаний з іменем Г. Кушінга (1869−1939). В 1912 р. він провів першу операцію на мозку, видаливши внутрішню пухлину. В 1932 р. він опублікував дані про проведення ним біля 2000 операційних втручань у мозок.

В 40−50 р.р. сформувалась як самостійна наука анестезіологія. Запровадження інтратрахеального наркозу, т. з. керованого дихання, мало важливе значення для прогресу хірургії.

Особливих успіхів сягнула хірургія серця. В 1914 р. парижський хірург Т. Тюфьє провів першу операцію при стенозі аорти. Тепер операції на серці здійснюються для лікування вад серцевих клапанів, закриття боталової протоки, лікування інфаркту міокарду, стенокардії та інших захворювань. Розвитку серцево-судинної хірургії сприяло застосування штучного медикаментозного зниження температури тіла хворого, що підвищує стійкість до шоку і кисневого голодування.

Епохальною подією стала пересадка серця від померлої людини іншій з тяжким ураженням серця, яку здійснив в 1968 р. південноафриканський хірург Х. Бернард (1922;2001). Тепер пацієнти з пересадженими серцями живуть десятки років. Однак ця операція не отримала етико-юридичного обгрунтування і її проведення залежить від випадку і дозволу видалити серце у загиблої людини. Подальше впровадження в практику цієї операції пов’язується зі штучним серцем, перше з яких пересаджено пацієнту в США в 2001 р. Правда, поки-що результати пересадки штучного серця невтішні.

Американський хірург Денеді Куль здійснив імплантацію штучного серця людині, а потім замінив штучне серце на натуральне. Операція закінчилася смертю пацієнта. Вчені вважають, що штучне серце, вживлене людині, буде реагувати лише на зміну фізичного навантаження. Його чутливість до психічних настроїв людини буде дорівнювати нулю. В майбутньому, вірогідно, буде створена найтонша електронна система, через яку штучне серце зможе реагувати і на емоції. Ця проблема має відношення до нової галузі хірургії - реконструктивної. Вона об'єднує пластичний метод, реплантацію, гомопересадку тканини і органів, введення в організм різних протезів судин, серцевих клапанів та інших складних конструкцій з полімерів і металів. Їхнє введення в організм викликає т. з. імуногенну реакцію — відторгнення. Подолання бар'єру несумісництва є важливим завданням сучасної світової медицини. Для цього хімія та фармакологія мають відкривати відповідні засоби та речовини.

Відгалуження мікрохірургії створило нові можливості оперативного втручання, перш за все, в травматології. Це реплантація (приживлення на пошкодженому місці) пальців китиць, всієї кінцівки тощо. Серцево-судинна хірургія, трансплантація органів і тканин, пластична і щелепно-лицева хірургія, урологія, гінекологія сьогодні не можуть існувати без мікрохірургії.

Завдяки мікрохірургії отримали друге народження майже всі традиційні операції на очах. Вони стали набагато ощадливішими та ефективнішими. Відкрились принципово нові можливості впливу на мікроструктуру очей, розробку нездійснених раніше втручань.

Довгий час заповітною мрією хірургів була безкровна операція. Це сталося з впровадження в хірургію винаходу ХХ ст. — лазерного променя.

Лазерний скальпель розсікає тканину і одночасно зупиняє кровотечу. Крім того, промінь забезпечує ідеальну стерильність розрізу, чим виключає можливість виникнення набряків і запалень. Лазерний промінь виявився перспективним в хірургії паренхіматозних органів завдяки його здатності «запаювати» кровоносні та лімфатичні судини, жовчні протоки і протоки підшлункової залози.

Під сучасну пору для хірургії немає заборонених зон в людському тілі. Вона стає гуманнішою, постійно нарощуючи фізіологічну обгрунтованість, терапевтичну доцільність, функціональну спрямованість, косметичне удосконалення.

Невирішеною проблемою в ХХ ст. залишилася проблема раку, що не мала собі рівних за складністю. Онкологічні захворювання займають друге місце серед причин смертності в розвинених країнах. Наступ на рак іде багатьма шляхами. Один із ключових — рання діагностика захворювань. Створено десятки методів, багато з яких володіють високою точністю (до 80%) виявлення пухлин на ранній стадії. Для лікування використовуються хірургічні методи, променева терапія і, певною мірою, ефективні ліки. Значна роль в боротьбі з пухлинами належить створенню нових ефективних ліків. Одна із ідей для їхнього пошуку — це ідея використання згубних для ракових клітин речовин. Отримано препарат — сарколізин. Співпрацею хіміків, біологів та фармацевтів створені нові препарати рослинного походження, як ханерол, хризомалін, антибіотик дактиноміцин тощо. Важливими шляхами є вивчення канцерогенезу та епідеміології раку. Можливо, перше століття нового тисячоліття стане вирішальним у вирішенні проблеми раку. Особливі перспективи пов’язуються з генною інженерією. Вже сьогодні розроблені «генетичні» методи лікування раку. Французські вчені ввели в уражені тканини клітини-вбивці, які знищують гени-носіїв хвороби. Потім спеціальний вірус, який не порушує здорової тканини, доставляє клітини-відновлювачі. Визначено більше 30 генів, що «програмують» спадкову схильність до тих чи інших ракових захворювань. Заміна «хворих генів» здоровими, скоріше всього, визволить людство від онкологічних захворювань. З’являються ліки для паралізованих внаслідок травм хребта. Вони впливають на ген, який паралізує клітини спинного мозку, недаючи можливості їм відновлюватися.

Метод клітинної терапії має велике майбутнє у лікуванні захвороювань. Він дає позитивні результати навіть тоді, коли діагноз звучить як вирок: цироз печінки, хвороба Дауна, СНІД, рак. Клітинна терапія буде використана як засіб відновлення життєво важливих функцій організму, зокрема, для продовження молодості. Вчені вважають, що ця технологія збереже життя мільйонам людей третього тисячоліття.

Завдяки новітнім вакцинам буде повністю переможено поліомієліт, а діти перестануть хворіти кором. Поступово щезатимуть інші інфекційні хвороби. Вакцини нового покоління врятують людство від СНІДу і гіпертонії. Новітнє досягнення — клонування — допоможе медикам вирощувати людські «запчастини» — органи для трансплантації, що дозволить відмовитися від донорських органів.

Розділ 10.

Українська медицина, фармація та охорона здоров’я в ХХ сторічі.

Українські вчені-медики та організатори охорони здоров’я внесли достойний вклад в скарбницю медицини ХХ сторіччя.

Видатний український анатом, представник харківської школи анатомів Володимир Воробйов (1876−1937) ввів макрота мікроскопічний підхід в анатомії. Він описав іннервацію шлунка (1913) та поверхневе (Воробйовське) нервове сплетіння серця. В 1934 р. Воробйов опублікував капітальну працю українською мовою «Анатомія людини» (т. 1), а вже після його смерті вийшов п’ятитомний «Атласс анатомии человека» (1946;1948). Коли в 1924 р. помер вождь світового пролетаріату В. Ульянов (Ленін), в Москві не знайшлося анатома, здатного набальзувати його тіло. Це зробив В.Воробйов.

Український фізіолог Володимир Правди-Неминський (1879−1921) першим в 1913 р. записав електроенцефалограму на собаці за допомогою стрілкового гальванометра. Ганс Бергер у 1924 р. записав електроенцефалограму у людини.

В 1928 р. Юліан Валявський (1898−1975) відкрив ентерогастрон в тонкій кишці, — гормон, що зменшує шлункову секрецію та скорочуваність, — і запропонував теорію походження виразки шлунка, базуючись на функції ентерогастрону.

Основоположні роботи з теорії стресу були виконані Олександром Богомольцем (1881−1946). Він встановив роль кори надниркових залоз в регуляції захисних реакцій проти інфекційних та хімічних подразників (1933;1936). Він розвинув вчення про ретикулоендотеліальну систему, показав захисну і трофічну функції сполучної тканини, а також отримав антиретикулярну цитотоксичну сироватку (1941;1945). Його учень Микола Сиротинін (1896−1977) запропонував практичні рекомендації при гіпоксії в космічній медицині (1973).

Яків Парнас (1884−1949) вніс вагомий внесок у розкриття послідовності обміну глюкози (шлях Ембдена-Мейєрхофа-Парнаса, 1935).

Видатні відкриття в галузі біохімії здійснені Олександром Палладіним (1885−1972). В 1938 р. він першим синтезував вітаміни. Вивчав функції м’язів, біохімічну топографію, обмін білків, нуклеотидів, карбогідрофосфатів та іонів в нервовій системі під час роботи та спокою.

Олег Горникевич (н. 1926) виявив нестачу допаміну в смугастому тілі при хворобі Паркінсона (1960) та запропонував L-допа для її лікування.

В 1906 р. Данило Заболотний в докторській дисертації підтвердив відкриття Фрітца Шаудінна та Еріка Гоффмана, що сифіліс викликається Treponema pallidum (1905). В 1912 р. він першим лабораторними дослідженнями довів роль диких гризунів (ховрахів, тарабаганів) у збереженні і розповсюдженні чумних паличок та їхній ролі у виникненні чумних епідемій.

Олександр Безредка (1870−1940) в 1903 р. відкрив антивіруси, сформулював теорію місцевого імунітету (1925), описав пробу відхилення комплементу при туберкульозі (реакція Безредки) та ввів метод десенсибілізації при щепленні правцевим анатоксином та імуноглобуліном (1930).

В 1938 р. Ростислав Кавецький (1899−1978) сформулював принцип взаємодії між пухлиною та організмом. В 1969 р. він першим запровадив використання лазера в онкології.

Євген Завойський (1907;1976) в 1944 р. відкрив ядерний магнітний резонанс.

В 1909 р. Василь Образцов (1849−1920) та Микола Стражеско (1876−1952) першим поставили клінічний діагноз гострого інфаркту міокарду внаслідок тромбозу вінцевої артерії.

Леонід Дмитерко (1875−1957) описав м’які серцеві шуми при ендокардиті.

В 1939 р. Володимир Василенко разом з Миколою Стражеско розробили клінічну класифікацію серцевої недостатності.

В 1973 р. Олександр Грицюк (1923;1990) описав перехід підендокардіального інфаркту міокарда у внутрішньостінний, а в 1975 р. Євген Газов (н. 1929) ввів внутрішньосерцевий тромболіз при інфаркті міокарду.

В 1910;11 р.р. Володимир Шамов (1882−1962) застосував електрокоагуляцію для руйнування злоякісних пухлин. В 1928 р. він успішно перелив трупну кров, довівши, таким чином, можливість пересадки трупних органів.

Значний вклад в пластичну та очну хірургію зробив Володимир Філатов (1876−1956). Він розробив клапоть на ніжці (1917), використав трупну рогівку при кератопластиці (1931), обгрунтував теорію тканинної терапії (1933).

Теодор Гринчак (1889−1952) запропонував надлобкову простатектомію з первинним закриттям ложа передміхурової залози і сечового міхура (простатектомія Гринчака).

В 1929 р. Юрій Вороний (1895−1961) встановив, що відторгнення пересадженої нирки має імунологічний механізм, і описав комплемент-зв'язуючі антитіла, що з’являються після експериментальної пересадки. Йому вдалося розкрити імунологічну основу відторгнення. Він виконав першу пересадку нирки людині в 1933 р. жінці, яка помирала від гострої ниркової недостатності після отруєння сулемою. Пересаджена нирка була від чоловіка, що загинув від травми мозкупересадка була виконана до стегнової артерії та вени під місцевим знеболюванням. Хвора померла через 48 год. без ознак функціонування пересадженої нирки. Під час операції Вороний застосував подвійно-голковий судинний шов.

Микола Амосов (н. 1913) ввів застосування механічних швів в грудну хірургію (1957), запровадив медичну кібернетику (1960), удосконалив апарат штучного кровообігу (1962), сконструював двохстулкові клапани для мітрального положення (1962).

В 1960 р. Павло Джуль (н. 1921) заклав основи мікрохірургії середнього вуха. Він запропонував внутрішньопорожнинне лікування раку верхньої щелепи (1967). Очолює Всесвітню федерацію українських лікарських товариств.

Любомир Кузьмак (н. 1931) розробив пристосовуване кремнійне тасьмування шлунка при важкому ожирінні (1983;86).

В 1949 р. психоневролог Костянтин Платонов (1877−1966) описав психотерапевтичну підготовку вагітних до пологів. Він написав працю «Слово як фізіологічний та лікувальний фактор» (1957).

Валентин Грищенко (н. 1928) запропонував гіпотермію та кріохірургію в акушерстві та гінекології, а також електрокардіографію для виявлення аномалій серця плоду (1977;78).

В 1874 р. перший з'їзд дікарів Херсонської губернії сформулював засади громадської організації медицини, цебто такої медицини, яка опікувалась не індивідуальним, а громадським здоров’ям. Була створена перша в світовій практиці система громадської медицини, яка поставила собі за мету поліпшення здоров’я людської спільноти. Ця система являла собою мережу дільничних лікарень, які мали надавати меличну допомогу населенню, що проживало на певній території (дільниці). Медична допомога мала бути доступною для кожного мешканця дільниці, відповідати останнім досягненням медичної науки, мати профілактичний (попереджувальний) характер, бути безоплатною для пацієнтів. Її утримання мали взяти на себе органи місцевого самоврядування. Кожен випадок звертання пацієнта за допомогою мав реєструватися на спеціальній карті. Лікар, що працював у лікарні, надавав усі види медичної допомоги, був фахівцем-універсалом, хоча й мав певні уподобання, передусім в хірургії.

Реєстрація захворювань і смертей сотень тисяч людей дозволила встановити закономірності громадського здоров’я, встановити причини захворюваності і смертності, проводити цілеспрямовані профілактичні і лікувальні заходи, планомірно розвивати мережу лікарських дільниць.

В 1913 р. в Україні існувало більше 1000 дільничних лікарень, радіус дільниці становив 20 км, а чисельність жителів на дільниці складала пересічно 28 тисяч мешканців.

Вивчення закономірностей громадського здоров’я стало предметом нової науки, яка отримала назву «громадська гігієна», пізніше «соцільна гігієна». Її фундатором став видатний український громадський лікар, академік Овксентій Корчак-Чепурківський. Він перший у світовій практиці у 1906 р. прочитав систематизований курс нової науки.

Розвиток громадських засад в медицині призвів до утворення перших державних органів організації і управління медичною справою. В 1917 р. вперше в історії медицини в Австро-Угорщині створюється Міністерство народного здоров’я. Першим міністром охорони здоров’я став видатний український вчений-біохімік Іван Горбачевський.

В 1918 р. в складі українського Гетьманату утворюється Міністерство народного здоров’я і опікування. Міністром призначено видатного українського вченого в галузі медицини В.Любинського.

З 1920 р. подальша доля української медицини і охорони здоров’я пов’язується з двома державами — Радянським Союзом і Польщею.

До 1936 р. Україна в складі Радянського Союзу користувалась певною автономією, зокрема, охорона здоров’я знаходилась в її підпорядкуванні. В епоху т. з. українського Відродження, пізніше названого розстріляним, на Україні народились основні організаційні форми медичної допомоги, які отримали широке розповсюдження у світі.

Окрім дільничної засади організації медичної допомоги, було теоретично обгрунтовано і реалізовано на практиці диспансерний метод обслуговування пацієнтів. Він став практичним втіленням профілактичної засади охорони здоров’я, його суть полягає в активному виявленні і оздоровленні хвороб. Створюється широка мережа спеціалізованих диспансерів і диспансерних пунктів. В 1925 р. на Україні виникають санітарно-епідеміологічні станції, що взяли під контроль охорону довкілля, праці, навчання і попередження інфекційних хвороб. В 1932 р. на Україні створюються перші медико-санітарні частини, що почали надавати допомогу працівникам підприємств за виробничим принципом.

До 1949 р. була створена трьохрівнева система організації здоровоохорони, що включала дільничні - районні, міські і обласні лікарні.

В 1979 р. спеціальна Асамблея ООН ухвалила концепцію розвитку первинної медико-санітарної допомоги як основи раціональних систем охорони здоров’я тобто отримала міжнародне визнання та система медичної допомоги, яка була створена на Україні більше 100 років тому.