Соціальні інститути: класичні тлумачення й сучасні підходи до вивчення

Реферат на тему:

Соціальні інститути: класичні тлумачення й сучасні підходи до вивчення Селекція тем, які на певний час стають провідними у межах обміну дум­ками у наукових спільнотах (зазвичай говорять про «актуальні» теми), під­порядкована, ясна річ, деяким правилам, хоча значною мірою вона є також спонтанною. Проте випадок із соціальними інститутами радше підпадає під правило.

Неминучість актуалізації

Робота над концептами, на переконання класиків науки, у принципі є невпинною. М. Вебер, як пригадується, порівнював соціологію зі зведенням храму, навколо якого надбудовують, переробляють, але ніколи не демонту­ють риштовання. Нинішня парадигма (або одна із парадигм) пропонує дещо іншу метафору. Храм науки вибудований із багатьох модулів, які, в разі пе­рестановки й залучення їх до нових сполучень, не лише дають змогу зміню­вати конфігурацію зовнішньої форми й перекомпоновувати внутрішній простір будівлі, а й передбачають власну трансформацію. Самотрансформаційні модулі та нові поєднання їх, безупинно винаходжувані за цілераціональним задумом, а також за випадковою примхою архітекторів і праців­ників науки, гарантують інноваційність монтажу. Втім, ці метафори, що вочевидь відрізняються, подібні у найсуттєвішому: обидві передбачають лише відносну закріпленість соціологічних концептів за фіксованими зна­ченнями.

Внутрішньонаукова установка на роботу над концептами підкріплюєть­ся ще й ззовні. Тотальний наступ на низку засадових для колишнього соціального ладу дихотомій — «зовнішнє-внутрішнє», «національне-інтернаціональне», «локальне-соцієтальне», «центр-периферія», «приватне-публічне», «далеке-близьке», «своє-чуже» (перелік відкритий для попов­нення), — що його тепер природним чином і чи не рефлекторно пов’язують із глобалізацією, спричинює розмивання обгрунтованості й вагомості таких дихотомій. Що, своєю чергою, імперативне вимагає переосмислення уяв­лень стосовно соціального ладу, який конституюють насамперед соціальні інституції.

Річ у тім, що однією з функцій останніх є з’ясування й підтримка істот­них розбіжностей, глибоко вкорінених у недвозначних ідентифікаціях. Ста­лість у відмінностях, іманентно властива інституціям, застосування різного штибу ресурсів для константності розбіжностей фактично гарантувало від­творення соціального ладу. Але за «нової реальності» зламу тисячоліть, фак­тичність якої вже не заперечується у соціальних науках, реплікація зазначе­них вище дихотомій стрімко втрачає практичний сенс.

На невичерпності їхньої реальності поки що дозволено наполягати, про­те панівними регуляторами (або домінантним контекстом) дій індивідів і груп вони вже бути не можуть. До того ж сприймати й підтверджувати важ­ливість колишніх інституціональних відмінностей означає якщо й не іні­ціювати зворотний рух соціальної рефлексії за віссю історичного часу, то принаймні консервувати схильність соціологічної уяви до звичних моделей інституціональної структури суспільства, у створенні й укоріненні яких досягла неабияких успіхів індустріальна доба. І тому дедалі масовішою стає поведінка акторів, котрі нехтують ними: анахронічні інституціональні структури хоча й не деконструюються, одначе вельми грунтовно дискреди­туються (точнісінько за Парсонсом) волюнтаристською дією, що сприйня­ла нові імпульси. Почасти так трапляється й тому, що суб'єкти дії поінфор­мовані стосовно обмеженої можливості інституцій виконувати традиційні функції. Приміром, держава як соціальний інститут нині напрочуд обмеже­на — і це не тимчасове явище — щодо можливостей регулювати процеси в національній економіці. Причому зменшення влади державних інституцій (національних урядів, регіональної влади) відбувається всупереч волі й ба­жанню відповідних структур і професійно-статусних груп.

Поряд із переліченим інституціональну проблематику актуалізують та­кож обставини, що складаються всередині конкретних суспільств. Зміна типу соціально-економічного й політичного устрою неможлива без транс­формацій безпосередніх засад соціуму, тобто без інституціональних транс­формацій. При цьому сумарний ефект глобальних і локальних тенденцій стає серйозним випробуванням теоретико-концептуальної готовності до­слідників більш-менш адекватно реагувати на нові виклики й невизначе­ності, що насуваються з майбутнього. Викликає сумнів передусім вітальність соціологічної класики у вивченні сучасних проблем. Утім, деякі авто­ритетні дослідники не піддають жодним сумнівам неуразливість класики. Безперервний діалог із нею підтверджує, на думку Дж. Александера, її не­спростовну центральність [1], сприяючи плідному уточненню теоретичних уявлень про джерела й умови відтворення соціальне інтегрованого й солі­дарного суспільства.

Схильність до інституціональної проблематики властива сьогодні пред­ставникам соціальних наук. Ті, хто постійно відстежує стан справ у соціо­логії та суміжних науках, відзначили вельми помітне зростання інтересу до поняття «інститут» в економіці [2] й політичній науці [3]. Причому неоін-титуціоналізм в економіці протиставляє себе не соціологічному, так би мовити, інституціоналізму, а традиційній інституціональній економіці, редукуючи уявлення про інституцію до набору правил і норм, що регулюють трансакції між зорієнтованими на одержання прибутку суб'єктами. За умов сьогодення у США, Європі й Росії своєрідною «точкою зростання» визнають «нову економічну соціологію», що претендує на статус «інсти­туціональної економічної соціології» капіталістичних суспільств XXI сто­ліття [4].

Власне соціологія не надто піднеслася, але й не пасла задніх стосовно економіки й політології. У другій половині 1990;х років у США відбулася дискусія щодо співвідношення класичного й «нового» інституціоналізму, уявлення про зміст якої дає інформативна стаття Ю. Чернецького [5]. У на­уковому просторі Росії й України також трапляються приклади узагальнен­ня наявних теоретичних констатацій про соціальну інституцію як таку і, однаковою мірою, про інституціональний аналіз. Хоча на міжнародному симпозіумі, який відбувся у 1999 році в Москві, обговорювали проблему кризи інституціональних систем у політологічній, економічній і соціологіч­ній перспективах, проте теоретико-методологічну проблематику практично не заторкували [6]. Але паралельно вдаються до спроб розширити обрії інституціональної уяви [7] і навіть заснувати на цій підставі якусь нову по­зитивну соціологію [8]. В Україні наші колеги Є.Головаха та Н. Паніна за­пропонували концептуалізацію, здатну спрямовувати осмислення й емпі­ричне дослідження становлення, функціонування і зміни соціальних інсти­туцій [9]. Процеси інституціоналізації екологічних інтересів висвітлено у монографічному дослідженні О. Стегнія [10], особливості інституціональ­ної макроструктури українського суспільства зафіксовано В. Хмельком [11], а огляд новітніх тенденцій в економічній соціології у перспективі інсти-туціонального підходу міститься у статті О.Іващенко [12].

Протиставлення «старого» й «нового» інституціоналізму, що супрово­джує усі спроби зрозуміти й пояснити асоціативні атракції або дисоціативні спрямованості в сучасних суспільствах, подібно до будь-яких жорстких протиставлень передбачає непроговореність відповідних найважливіших тем і, однаковою мірою, припустимість спрощень, релевантність яких зо­всім не є очевидною. Відсутність апеляцій до класики й змістової комунікації із нею зумовлює захоплення простору розмов щодо інституціональної кризи самодостатніми, здавалося б, репрезентантами. З огляду на це або на щось інше, некритичний радикалізм, не вагаючись, залічує соціальну інсти­туцію до поняттєвих конструктів, які вже давно вийшли з моди та методо­логічного вжитку. Концепт, і це зазвичай не піддають сумніву, вспадкований від класиків соціологічної дисципліни й, безумовно, є конче важливим у конституюванні соціологічної уяви. Але на нього практично не натрапити у дослідницькій практиці. Одначе його місце з’ясувати неважко: на від­повідних сторінках соціологічних підручників, за визначенням позбавле­них вітально-евристичної атмосфери. Разом із тим редукція змістових ас­пектів уявлення про інституцію до правил і норм, що регулюють і спрямову­ють соціальну дію, здійснена економістами й розтиражована окремими при­хильниками економічної соціології, для багатьох дослідників видається операцією, котра звільняє від найсуттєвіших соціологічних сенсів.

Нез’ясованості пізнавальних можливостей інституціонального аналізу, а також поширенню вихолощених із пропедевтичною метою уявлень про інституції суспільства, що здійснює система відповідної освіти, варто, ма­буть, щось протиставити. Вибірковий, тобто вочевидь неповний, набір аль­тернативних сюжетів може виглядати так.

Штрихи до реконструкції класичної спадщини

Класики замислили й практикували соціологію як дисципліну вельми вимогливих амбіцій. Якими мають бути умови стабільності й сталості со­ціального ладу — от питання, пошуками відповіді на яке переймалася нова наука, що утверджувалася у другій половині XIX і першій половині XX століття. Інакше кажучи, її адепти перебрали на себе обов’язок відкрити правила, які диференціюють простір спільного існування людей, але внеможливлюють розпад цього простору на замкнуті, внутрішньо доцентрове зорієнтовані анклави, котрі за жодних обставин не зважають на заклики до взаємодії.

Е.Дюркгейм щиро і, здається, небезпідставно вважав, що ці правила якщо й не збігаються, то принаймні співвідносяться із правилами соціо­логічного методу. Соціологія не реконструює реальність як таку, вона кон­струює особливу соціологічну реальність, в якій уже нероздільними є так звана дійсність і концептуальні засоби, за допомогою яких вона тільки й стає доступною для сприйняття та обговорення. Не словесні сутності, а власне речі (за формулюванням Е. Дюркгейма — колективні уявлення, здат­ні до самостійного, окремого від кожного конкретного індивіда існування). Зовсім не радикалізуючи погляди класика, можна стверджувати, що со­ціолог не припускає існування реальності - він її покладає.

Така реальність, як переконує нас у тому класична спадщина, є, насам­перед, реальність інституцій, певна інституціональна реальність. Інститу­ціоналізм — такою є історично перша сформована в соціології перспектива сприйняття, опису й пояснення дійсності. Фундатори науки бачили і мис­лили її майже винятково як науку про становлення й функціонування суспільних макроструктур, тобто соціальних інституцій. І справді, чи можна в інший спосіб обстояти таке емпірично безперечне твердження, що багатоманіття типів і видів дій індивідів зовсім не нескінченне, а ком­бінації взаємно зорієнтованих дій хоча й різноманітні, але зліченні. Ре­зультати взаємодій не зводяться до індивідуальних інтенцій і не виводять­ся з них, визначаючись колективними за самою природою способами дій і уявлень і залишаючись при цьому загалом передбачуваними. У передмові до другого видання дюркгеймівського «Методу соціології» читаємо: «… є словокотре, якщо деякою мірою розширити його звичайне значення, до­сить добре виражає цей дуже специфічний спосіб буттяце слово „інсти­туція“. Справді, не перекручуючи сенсу цього вислову, можна назвати інституцією геть усі вірування, всі способи поведінки, встановлені групою. Соціологію тоді можна визначити як науку про інституції, їхні генезу та функціонування» [13]. Стосовно окремих індивідів інституції наділені майже неспростовною владою, бо визначають зразки й стандарти пове­дінки — обов’язкові способи дії, як він це формулює. Проте їхня владна, але фактично деперсоналізована присутність є віртуальною: саме так ми б сказали сьогодні. Влада інституцій, інакше кажучи, є анонімною. У незбуреній повсякденності така влада немовби презентує саму себе, вона не є нічиїм репрезентантом — тільки своїм власним. Прерогатива соціолога, на переконання Е. Дюркгейма, — розпізнавати тут владу престижу. Одначе ставлення індивідів до інституцій зовсім не зводиться до субординації, позаяк інституції нав’язані, але люди їх цінують, інституції обмежують, про­те люди виправдовують такі обмеження й убачають благо у функціону­ванні їх [13, с. 403]. Утилітарність знання природи і правил функціонуван­ня соціальних інституцій неспростовна для дослідника, оскільки вмож­ливлює зміну інституцій і, отже, звільнення від ілюзорної або фактичної влади інституцій над індивідами.

У повсякденному досвіді жорсткість і непіддатливість інституцій да­ються взнаки дише тоді, коли індивіди й групи вступають у конфлікт із ви­значеними зразками або ж ухиляються від того, щоб дотримуватися їх. Віртуальна влада набуває в такому разі фактичності, вдаючись до нас­ильства у вигляді негативних санкцій. Соціальний контроль є одним із об­ов'язкових елементів інституціонального коду. Зразки поведінки й контроль, таким чином, продукують соціальний лад (згідну із цілями та ціннісно зорієнтовану взаємодію різних суб'єктів), а також адекватні їм форми суб'єктивності у вигляді здатностей відчувати, розуміти й пояснювати влас­ні дії та дії інших. Інституції визначають не лише те, як діяти, а й як відчува­ти та як мислити — от у чому переконує нас соціологізм французького кла­сика науки, наголошуючи принципову співвіднесеність «зовнішнього» та «внутрішнього» .

Більше того, власне соціологічне пізнання суспільства починається, за Е. Дюркгеймом, тільки тоді, коли дослідник покладає соціальні явища як речі, увиразнюючи дистанційовану позицію спостерігача. Причому покла­дати явище як річ означає уявляти її соціальною інституцією. Методологія пізнання соціальної інституції підпорядкована загальному правилу:" … ідея, яку ми собі створюємо про колективні звичаї, про те, що вони становлять або чим вони мають бути, є чинником їхнього розвитку. Але сама ця ідея — це факт, який теж слід вивчати ззовні, щоб належним чином визначити його. Адже важливо з’ясувати не те, в який спосіб той чи той мислитель особисто уявляє собі певну інституцію, а розуміння цієї інституції групоюлише таке розуміння є дієвим" [13, с. 397].

Як ми знаємо, наукова пристрасть до колективних репрезентацій не слабшала упродовж усього творчого життя Дюркгейма. Не тільки взаємна співвіднесеність звичаїв і систематичних уявлень про них («ідей», як у вищенаведеній цитаті), а й їхня незабарна резонансність, глибоко вражали його уяву. У спільній із М. Моссом книжці «Примітивні класифікації» на­трапляємо на цікаву констатацію: «Методи мислення — це справжні со­ціальні інституції» [, 14]. Звернена безпосередньо на себе, соціологія, таким чином, як справжні соціальні інституції визнає правила соціологічного ме­тоду, сформульовані Дюркгеймом у «Методі соціології». Наш сучасник Е. Гіденс, викладаючи «Нові правила соціологічного методу», дотримувався авторитетної традиції [15].

М.Вебер у своїй найвідомішій праці детально простежив становлення капіталізму, одного із найважливіших інституціональних вимірів сучас­ного суспільства. Експлікація передумов успішної інституціоналізації за­лишається завданням на майбутнє. Тут обмежимося посиланням на те, що інституціоналізація не відбудеться без легітимації. Причому легітимації у чотирьох вимірах. Це, по-перше, легітимація з боку максимально генералізованих цінностей і сенсів: у випадку «духу капіталізму» це уявлення про покликання людини у її земному житті. По-друге, легітимність, яку надає габітуалізація, тобто безумовне дотримання неспростовних ціннос­тей за найнесприятливіших обставин: Вебер неодноразово наголошує, що справжні носії «духу капіталізму» невпинно робили заощадження (нагро­мадження) навіть за реальної загрози конфіскації нагромадженого, тобто вчиняли ірраціонально з погляду панівних умов. По-третє, легітимація з боку правових норм, які конкретизують генералізовані цінності. По-чет­верте, легітимація поширеністю практик залучених до становлення інсти­туцій спільнот.

Таким чином, множинна — трансцендентальна (у світському житті цін­нісно-ідеологічна), індивідуально-поведінкова, правова й соціально-групо­ва — легітимація є якщо й недостатнім, то принаймні необхідним компонен­том конституювання капіталізму. Немає підстав не поширювати це твер­дження на процес оформлення інституціональних порядків узагалі. Су­спільний розвиток і прогрес, хоч би як ми інтерпретували ці терміни, потре­бують інституціоналізації і зрештою втілюються у здійснених інституціоналізаціях. І далі, сформований інститут діє незалежно від результатів своєї діяльності, відсторонено ставлячись до них. Тому й резистентність як до зовнішніх впливів, так і до ефектів власної життєдіяльності стає однією із найвагоміших характеристик соціальної інституції.

Дж.Мід починає свої міркування стосовно суспільства також із поняття «інституція» [16]. На його думку, інституції - це, передусім, типові реакції індивідів на типові ситуації - тема, яку три десятиліття по опублікуванню праць Дж. Міда успішно конкретизують П. Бергер і Т. Лукман у праці «Со­ціальне конструювання реальності». У своїй практичній діяльності індивіди мінімізують витрати раціональних та емоційних ресурсів за допомогою про­цедури типізації, основним змістом якої стає зниження порога невизначе­ності можливих виборів і підвищення передбачуваності можливих резуль­татів за тих чи тих виборів варіантів дії. ;

Той спосіб, за допомогою якого індивіди засвоюють наявні набори типі­зацій і вчаться самостійно типологізувати, й становить соціалізацію. Інсти­туції, отже, це ще й інстанції соціалізації, кінцевою метою якої стає продуку­вання індивідів, адекватних вимогам цього суспільства. Своєрідне «при­власнення» індивідів суспільством відбувається лише тією мірою, якою інституції постачають асортименти ієрархічно й однорядно організованих статусів і відповідних їм ролей (правил і норм поведінки), а індивіди інтерналізують їх (згодом такий процес почнуть називати габітуалізацією). Соціалізаційна функція інституцій зумовлює неодмінну присутність правил і норм у їхній морфологічній структурі.

Діяльність із привласнення здійснюється різними методами: погрозами застосувати насильство і прямим насильством, численними санкціями, за­лученням до гри, тренуванням тощо. Зрештою масовим стає продукування зразків соціальне відповідальної, бажаної або лише прийнятної поведінки, тобто продукування стабільного соціального ладу. Модальною особистістю тут стає конформіст — індивід, який приймає наявний стан справ. Крім того, у перспективі дії, лад є не більш ніж сподівання, що справджуються із висо­кою часткою ймовірності: сподівання, що для інших значущими виявляться ті самі цінності, принципи та правила.

Американська традиція, що походить, напевно, від Ч. Кулі та Дж. Міда, по-перше, наполягає на розумінні інституції як систематичної взаємодії між індивідамитому й кажуть про інституцію як «систематичну інтеракцію». По-друге, така взаємодія здійснюється відповідно до культурно й соціальне легітимних (суспільне визнаних і санкціонованих) зразків і моделей по­ведінки, зафіксованих у звичаях, традиціях, міфах, легендах, ідеології або правіостанні утворюють надіндивідуальну систему, здатну до автономного існування й навіть певної еволюції без особистої участі творців та авторів таких зразків і моделей. По-третє, такі моделі й зразки спілкування та взаємодії за допомогою навчання, тренувань тощо перетворюються на на­вички спонтанних, несвідомих і автоматичних, без вагань і коливань, ре­акцій на стандартні ситуаціїмоделі й зразки спонукають і примушують індивідів поводитися так, щоб важливі, з погляду спільного життя, функції виконувалися належним чином, а сподівання оточення стосовно відповід­ної поведінки виправдовувалися.

На початку 30-х років XX століття, на самому початку соціологічної кар'єри, Т. Парсонс, вочевидь відчуваючи себе в мейнстримі науки, пише працю «Пролегомени до теорії інституцій». Праця, як відомо, залишилася незавершеною й була опублікована лише 1990 року. Перспектива соціаль­ної дії та умов її здійснення нестримно вабила Т. Парсонса, переконуючи його в інноваційності соціологічної реверсії: не інституції, а практики інди­відів, котрі відтворюють інституції, тобто інституціоналізаційна дія, — от істинний вихідний пункт систематичних міркувань стосовно суспільства.

Пізніше, 50-ми роками минулого століття, розробляючи концепцію су­спільства як системи, Т. Парсонс повертається до проблематики власне інституцій [17J. Суттєвими тут видаються кілька моментів. Інституції, без­умовно, є надособистісними утвореннями, вони формують макроструктуру суспільства. Причому провідні інституції перебувають одна з одною у пев­них відносинах. Це — відносини координації, що вимагають послідовного розмежування повноважень і сфер відповідальності, і, далі, відносини суб­ординації. Власне тип суспільства залежить від того, яка інституція є домі­нантною. Домінаця інституції сім'ї дає нам родове суспільство, церкви — феодальне, держави — соціалістичне (тоталітарне), ринку й власності - капіталістичне (демократичне). При цьому домінантна інституція очікує, вимагає й домагається від інших інституцій лояльності. Лояльність стає умовою відтворення порядку домінації.

Відносини координації й домінування між інституціями з огляду на нерівномірний розподіл обмежених ресурсів зумовлюють процеси дифе­ренціації й стратифікації позицій у соціальному просторі, а також дифе­ренціацію й стратифікацію індивідів, котрі їх посідають. Престиж позиції та величина вмонтованої в неї винагороди визначаються, таким чином, стату­сом відповідної інституції. Крім того, як стратифікаційна інстанція інститу­ції обґрунтовують легітимність соціальне вагомих розбіжностей: між важ­ливим і несуттєвим, правильним і неправильним, праведним і забороненим, прийнятним і неприйнятним тощо.

Інституції, власне, є спеціально встановленими або стихійно утворю­ваними соціальними механізмами фрагментації соціального ладу. Вони наділені здатністю встановлювати й затверджувати розбіжності, тобто мо­жуть постійно відтворювати практики розрізнення, диференціювати за­гальний життєвий простір на якусь кінцеву множину життєзначимих по­рядків. При цьому механізми внутрішньої організації цих порядків зовсім не обов’язково можуть чи мають збігатися. Навпаки, саме множинність по­рядків передбачає й вимагає багатоманіття інституціональних механізмів, що встановлюють типи взаємодії між інтенціонально налаштованими ак­торами цих порядків. Диференціація забезпечується неоднорідним роз­міщенням обмежених ресурсів і дефіцитних благ, а залежність акторів від процедур розміщення утворює особливий тип інтеграції. Так, одна із найу­любленіших парсонсівських аналітичних дихотомій — розміщення й ін­теграція (allocation & integration) — організує соціальність. Отже, слугува­ти джерелом легітимності розбіжностей і нерівностей або ж тільки при­власнювати собі таке право — невід'ємна властивість наявних соціальних інституцій.

Згідно із Т. Парсонсом, інституції виконують ще одну дуже важливу функцію. Соціальні системи в процесі самовідтворення перманентно залу­чені до розв’язання чотирьох фундаментальних проблем: адаптації, досяг­нення мети, інтеграції, підтримки зразків поведінки та мислення (відома AGIL схема). Інституції фактично й виступають засобами розв’язання їх. При цьому цінності підтримують зразки, норми забезпечують інтеграцію, колективні організації сприяють досягненню мети, а ролі дають змогу адап­туватися [18J.

До речі, дія інституції, за Парсонсом, принципово не відрізняється від соціальної дії індивіда або групи: подібно до будь-якої дії, вона передбачає мету, засоби ЇЇ досягнення, норми й умови здійснення дії. Концептуалізація класика не втратила евристичності, оскільки проблемна ситуація будь-яко­го рівня значимості для її розв’язання може потребувати формулювання но­вих правил або коригування старих, тобто створення нових — або відносно нових — інституціональних станів.

Інерція традиції

Отже, класики залишили нам у спадок тверде переконання, що со­ціальні інституції ми можемо тлумачити і як стани, і як активні, дієві ком­плекси, а також як стани й комплекси, відтворювані інституціоналізаційними діями індивідів або спільнот індивідів. Зсув акценту до одного із мо­ментів визначає й стратегію вивчення інституції. Якщо це статичний мо­мент (стан), тоді у фокусі уваги опиняється будова, структура інституції, за­соби легітимації (делегітимації) цінностей, норм, правил, зразків поведінки, відчуття та мислення, ролей, очікувань, або, у дещо застарілій академічній формулі, — зміст поняття «інституція». Зовсім не випадково сучасні автори вважають інституції «взаємно примусовими рольовими очікуваннями сто­совно визначених зразків» [19].

Звернення до динамічного аспекту інституцій уможливлює реінтєрпретацію характеристик дії, мову опису яких запропонували М. Вебер і Т.Парсонс. Для них обох було цілком очевидним, що неодмінною умовою дії є втілення колективних уявлень в абсолютно матеріальних об'єктах — орга­нізаціях. Так, держава, автономна від спільнот індивідів інстанція, втілю­ється в держапараті. Якщо інституція навіть здатна застосовувати, скажімо, санкції, то лише завдяки наявності організацій (структурованих позицій та індивідів, що їх заповнюють). Тому в цьому сенсі можна погодитися із Є.Головахою та Н. Паніною, які відносять наявність організації до невід'ємних ознак соціальної інституції [19, с. 5, 8].

І зрештою, в інституціоналізаційній дії індивідів і груп доцільно роз­різняти два моменти.

Перший безпосередньо стосується простого відтворення наявних інсти­туцій. Повторюваними, не обов’язково скоординованими, але неодмінно зорієнтованими на беззастережно прийнятий зразок діями індивіди відтво­рюють інституції, утверджуючи їх як непохитні підвалини всієї соціальної конструкції. Консервативними ефектами практичних учинків і здійснюва­них індивідами й групами виборів забезпечується не так континуальність суспільних систем, як неможливість зворотного (реверсивного) історично­го руху, Не такими вже й віддаленими від нас є часи, коли письменність була долею одиниць. Суцільна письменність, у цьому сенсі, є укоріненим інсти­тутом. Апеляція до визначення соціальної інституції як укоріненого стану зумовлює твердження про її присутність у будь-якій точці суспільного про­стору, а отже, доступність її для індивідів. Будь-яке звуження царини при­сутності слугує знаком проблематизації укоріненості.

До речі, властивість нереверсивності соціальних систем є, мабуть, фун­даментальною. Нею заборонена як інтенція до якогось «початкового», недиференційованого стану, так і реальний зворотний рух за віссю часу. Ця влас­тивість не є відповідальною за те, що окремі зсуви або відстежувані процеси можуть сприйматися або інтерпретуватися спостерігачами як «зворотна» мобільність суспільств. Це передбачає й інші тлумачення. Оскільки засадові інституції суспільства (сім'я, церква, держава, ринок, власність) фор­муються в різні історичні епохи, а темпи їхньої модифікації зазвичай не збігаються, тому соціальна система в інституціональній перспективі, тобто в системі координованих і субординованих інституцій, постає як «заархівована» історія. Конфігурація та співвідношення інституцій визначають роз­ташування суспільства на уявній осі історії.

Інакше кажучи, різні «сфери» або відносно автономні сегменти су­спільства, а також інституції, що репрезентують їх, тобто узвичаєне й на­прочуд точне уявлення про порядок — віддзеркалюють різний календар­ний і соціальний час. На окреме вивчення заслуговує те, до якого часу віднести інституції та інституціональні комплекси українського суспіль­ства. Втім, якщо уявити собі економіку, й особливо окремі галузі ЇЇ як соціальну інституцію, то переконаємося, що вона напевно не належить XXI століттю. Разом із тим інволюційні тенденції, про які обгрунтовано і переконливо говорить В. Хмелько, розглядаючи зміни у макроструктурі суспільної праці, ясна річ, є свідченнями не зворотної мобільності, а радше зсувів у співвідношеннях провідних інституцій, архаїзації інституціональної структури. При цьому соціальні наслідки такої архаїзації не такі вже й очевидні [11, с. 5−9].

Другий момент дій індивідів пов’язаний із продукуванням історії. Якби, за слушним зауваженням К. Касторіадіса, інституції продукували індивідів, а індивіди виробляли інституції за чіткими рецептами й технологіями, тоді б тріумфувала соціальна реплікація — незмінне тиражування одного й того самого. Оскільки цього не відбувається, то й сама дія, напевно, має модернізаційний потенціал. Таке припущення Т. Парсонс концептуалізував у понятті «волюнтаристська дія». Втім, у «Структурі соціальної дії» спонтан­ності поведінки людей, здатної допомогти їм подолати зобов’язувальну при­мусовість нормативно-символічного порядку або звільнитися від неї, при­ділено не так уже й багато уваги. Докладніше про це він говорить у виданій на початку 1950;х років книзі «Соціальна система» .

Міркуючи про особистість як відносно автономну підсистему суспіль­ства, Т. Парсонс виокремлює дві риси «людської природи»: «пластичність» («plasticity») і «сприйнятливість» («sensitivity»). Пластичність означає здат­ність людської істоти засвоювати величезну кількість альтернативних зраз­ків поведінки, дотримуватися тих із них, що є релевантними стосовно кон­кретної ситуації або щодо переконань індивідапластичність означає, отже, відсутність генетичної наперед заданості якогось обмеженого набору форм поведінки. Сприйнятливістю Парсонс називає здатність індивідів зважати у своїй поведінці на реакції, думки, оцінки оточення, відкритість і неодмінну схильність відгукуватися на вплив з боку інших суб'єктів взаємодії.

Будь-яка людська активність — це завжди витрати сил, емоцій, одне сло­во, енергетичний процес. Досягнення мети вимагає від індивіда конкретної «роботи» й зусиль. Без цього мета не наближається, а майбутнє не настає. З огляду на це маємо підстави стверджувати, що дія як процес виявляється пе­ретворенням, конвертацією індивідом засобів, умов і норм за допомогою принципово вимірюваних витрат і зусиль на мету, або, що є тим самим, на один із модусів часу — на майбутнє. Індивідуальна і колективна дія внеможливлює зупинення історії.

Проте класична спадщина виявляється недвозначною стосовно інсти­туцій. Це анонімні надособистісні утворення, перед привласнювальними інтенціями яких індивідам не сила встояти. Перед кожним, хто вступає у життя, не постає питання, бути чи не бути людиною цієї культури: інсти­туції методично виконують свою роботу, залишаючи обмаль місця виявлен­ню індивідуальної свободи. Таким є нездоланний, владний і підкорювальний контекст індивідуального існування. Саме тому завдання соціолога на­чебто полягає не в тому, щоб з’ясувати, яким чином індивіди відтворюють інституції або ухиляються від відтворення їх, а лише в тому, як інституції диференціюють і стратифікують простір спільного існування індивідів, за­безпечують розташування їх у цьому просторі, а також залучення їх до ме­режі взаємних інтеракцій.

Деінституціоналізаційні тенденції

Залишене у спадок класиками науки уявлення про інституції, безумов­но, відкрите для доповнень і розвитку, але не підлягає радикальній зміс­товій ревізії. Крім того, класичній асиметрії у відносинах «інституція-індивід» знайдеться місце й у сучасних підходах до вивчення інституціональної структури. Проте дещо кардинально змінилося: і світ, і способи його відчуття, розуміння й пояснення. Що стосується світу, то його конститутив­ною рисою визнають непевність. При цьому У. Бек уже на початку 1990;х років грунтовно розглянув цю проблематику і продовжив критичну тради­цію в аналізі сучасних ліберальних демократій із ринковою економікою [20). Та й тривіалізація раніше неуявлюваного й досі відбувається безшум­но, хоча й вельми стрімко. Як це трапилося із дедалі більшою індивідуа­лізацією приватного життя, внаслідок чого розбіжності між публічним і приватним, які зовсім нещодавно мислилися здоланними, тепер не вигляда­ють такими, принаймні, на переконання З. Баумана [21].

Непевність постає як наслідок надто заглибленої проблематизації так званих тотальностей, тобто високо генералізованих цінностей, норм, зраз­ків поведінки. В індивідуальному досвіді вони дискредитовані тим, що за відносно стислі інтервали часу не підтверджуються повсякденними практи­ками. У ситуаціях непевності, мінливих обставин, перманентної трансформованості структур, зв’язків і відносин взаємодії соціальних агентів оста­точно не алгоритмізовані, а багато продиктованих або легітимних зразків поведінки виявилися неефективними. Як підсумовує З. Бауман: «Наш час несприятливий до довіри й узагалі до віддаленої мети й устремлінь через очевидну швидкоплинність і вразливість усього (або майже всього), що має значення в земному житті» [21, с. 195].

Тема індивідуалізації також співвіднесена із цілком конкретними фено­менами. Царина, в межах якої люди схильні поціновувати те, що поцінову­ють усі, нині помітно звузилася. Поширеним є й максимальне наближення часового обрію та рішуча перевага сьогодення перед майбуттям. Здійснен­не — або ж тільки наполегливо здійснюване — «занурення у самість, в індивідуальне «я» означає відмову від орієнтації на узагальнених «інших». Дедалі частіше в них уже не вбачають джерело самооцінки, лєгітимності й ідентичності. Заклики до «інших» значно приглушені, що свідчить про інтен­сифікацію процесу селекції як самих закликів, так і тих, кому вони адресо­вані. Сама значущість «інших» виявляється ситуативною та релятивною, поступаючись схильності до саморепрезентації та самоінтерпретації, змістам, які не продиктовані макроструктурними інстанціями, а індивідуально скон­струйовані. Зрештою між особистістю і суспільством запановує новий ба­ланс відносин.

Суспільство залишається глибоко структурованим, утім поширені в останнє десятиліття зміни не дають підстав наполягати на абсолютній і без­роздільній владі колективного над індивідуальним. Примусові й підкорю-вальні потенції інституцій зберігають силу, але в сучасному диференційова­ному світі, за умов децентрації джерел влади й домінування, індивіди зде­більшого дотримуються особистісно значимих преференцій і претензій. Вислизати з-під влади інституцій індивідам дедалі легше, що мимоволі перетворює таке вислизання на різновид нової соціальної гри.

Ритми появи у повсякденності та соціальності різного штибу інно­вацій прискорюються, віддаляючись від наперед заданих і так стрімко не прискорюваних ритмів життєдіяльності інституцій. Дедалі більша еман­сипація індивідів почасти підживлюється такою розбіжністю. Разом із тим масштаби порожньої, нецілеспрямованої, стратифікаційної, диференціювальної, інтеграційної, соціалізаційної діяльності інститутів скорочу­ються надто повільно. Маючи на меті, скажімо, інтегрувати, держава не знаходить ані засобів діяльності, ані об'єктів діяльності або фатально по­миляється у виборі перших і других. Зрештою за нових умов інституції не так розв’язують проблеми індивідів та їхніх об'єднань, як продукують ці проблеми (П.Бурдьє) або просто фіксують та артикулюють (У.Бек напо­легливо наголошує переважно біографічне, тобто індивідуальне розв’я­зання багатьох сучасних соціальних проблем). Індивідуальна та колектив­на безпека, надання якої мислилося прерогативою інституцій, відтепер не гарантована.

Розширюється й простір імітаційних практик соціальних інституцій. Не встигаючи реагувати на проблеми, що виникають, інституції вдаються до таких розв’язань, які далеко не завжди наближають до задекларованої мети. Водночас безневинність начебто «несправжніх» практик ілюзорна. Примушувальний потенціал інституцій неодмінно реалізується, втілюючись у роз­ширенні досвіду селекції соціальних категорій і груп, залучених до імі­таційних практик. Для категорій і груп, проте, вони виявляються практика­ми явного або латентного примусу до лояльності (видимості лояльності), участі (видимості участі) тощо, неминуче конституюючи їх (категорії та групи) у статусі об'єкта маніпуляції.

Трансформованою нині є й класична методологічна установка. Сьо­годні найбільший інтерес соціологів привертають інституціоналізаційні дії індивідів, тобто те, як вони форматують і переформатовують автономні інституціональні порядки. Інституції ефективні у відтворенні порядків, бо традиційно вважалося, що інституції наперед «знають», як діяти, позаяк ма­ють апробовані схематизми реакцій. Але реплікативна компетентність ін­ституцій виявляється затребуваною далеко не завжди. Тоді й ініціатива сто­совно конструювання порядків практично цілком виходить від діючих аген­тів — індивідів та їхніх асоціацій. Проте у деяких, далеко не поодиноких си­туаціях ніхто, мабуть, напевно не «знає», як треба діяти вже завтра. Смисл зберігання й передання знань доречний у дедалі вужчих межах, а порядок встановлюється не минулим, але оперативно винаходжуваним індивідами знанням. За особливостями генези це знання не належить до такого, що його можна тривалий час зберігати, воно летке й випаровуване. Тому не інституціоналізується здатність конструювати нові порядки (конструктивна ком­петентність), яка провіщає настання таких часів, за яких відносини коорди­нації й підлеглості, а також тенденції емансипації й автономізації життєзначимих практик дедалі частіше визначатимуть неінституціоналізовані агенти.

У своєму останньому в житті інтерв'ю К. Касторіадіс наголошував, що історія — це перехід від гетерономного суспільства, що заперечує людське походження правил і норм, яких воно закликає індивідів дотримуватися, до автономного суспільства, в якому індивіди створюють зразки, норми та пра­вила у процесі життєдіяльності. Гетерономні суспільства, що домінували в усій попередній історії, інкорпорували у свої інституції ідею, котру не спро­стовували їхні члени: ідею стосовно того, що інституції не є результатом людських зусильвони не були створені людьми, принаймні не тими, хто живе зараз. Ці інституції сягають корінням духовного начала, створені пред­ками, героями, Богомлюди не мають до них жодного стосунку [22]. Звіль­нення інституцій від майже сакральної недоторканності - таким є методо­логічний поворот сучасності.

Разом із тим простір інтеракцій залишається неоднорідним. У якомусь із його сегментів темпи змін незначні, інституції функціонують у класичній манері, а концептуальна спадщина фундаторів науки застосовна й дієва практично без обмежень. Тут домінує те, що найдоцільніше йменувати інституціональними комплексами: загальні генералізації у вигляді ціннос­тей, символів, зразків, норморганізації, що володіють ресурсами й ма­теріалізують функцію інституціонального контролюалгоритми та коди легітимації норм і повноважень організації.

В іншому сегменті інституціональні реформи тривають у часі й саме тут невпинно більшає так званих перехідних інституціональних станів. Зміна, приміром, домінантних цінностей не є й не може бути одномоментним ак­том. Інерційність інституціональних комплексів, а отже, й пручання ново­введенням впадають в очі. Як і те, що причини того й іншого належать до компетенції інституціонального аналізу. Повернення до традиції, до апробованих стандартів дії тут межуватиме або вступатиме в майже непрогнозовані поєднання із похапцем винайденими або із легкістю сприйнятими й спростовуваними конвенціями.

У третьому сегменті вирішальним способом пристосування до насиче­них можливостями, непевністю та ризиками умов спільного існування стає продукування нових норм і правил. Саме він утворює простір розгортання інституціоналізаційної дії індивідів або спільнот індивідів. Типові обстави­ни, що вимагають типових реакцій, тут виникають доволі рідко. Радше пере­важають поєднання передумов та умов індивідуальних і колективних дій індивідів, які досі не траплялися в їхньому досвіді. Успішність взаємодій та ефективність результатів таких взаємодій визначаються здатністю агентів пропонувати атипові відповіді на атипові виклики. Які норми, правила, кон­венції встановлюють агенти, наділені інституціональною уявою, якою мі­рою зобов’язувальними ці настанови стають для них, якими є перспективи вкорінення таких дій і перетворення їх на сталі інституціональні комплек­си — все це вимагає особливого емпіричного дослідження.

Цілком увиразнився, зрештою, й мегарівень інституціонального ана­лізу. Найвідоміші представники соціології не уникають питання щодо єд­ності соціології. Більш як півторастолітня історія розвитку цієї науки не сприяла кристалізації ЇЇ предмета або встановленню чітких демаркацій, які б відокремлювали ЇЇ від суміжних соціальних дисциплін. Проте й досі побуту­ють сподівання на те, що створення єдиної теорії суспільства підтвердить поки ще латентну єдність соціології. Н. Луман був одним із останніх, хто на­важився на створення теорії суспільства, наразившися при цьому на рішуче заперечення колег [23].

Тим часом Е. Гіденс, котрий два десятиліття тому оприлюднив працю з теорії конституювання суспільства, пропонує вивчати рівень наближення суспільств до деякої інституціональної моделі сучасного суспільства. Су­спільства, на його думку, мають мегаструктуру, яку він називає «інституціональними вимірами». Якщо схарактеризувати ці виміри з погляду їхньої розвиненості й зрілості, можна сформулювати судження стосовно рівня наближення конкретного суспільства до того типу, який саме й нази­вають «сучасним», або «суспільством модерну». Міркуючи про суспільство модерну на відміну від традиційного суспільства, Е. Гіденс вважає, що йому властиві такі взаємозалежні виміри: а) капіталізм ~- система конкурентних відносин між капіталами, а також між капіталом і формально вільною пра­цею, що набуває форми експансіоністської ринкової економіки із класами як головними елементами соціальної структури суспільстваб) індустріалізм — використання різноманітних джерел енергії, машин і технологій для виробництва матеріальних благв) спостереження за поведінкою індивідів у політичній і публічній царинах, безпосередній та опосередкований кон­троль за людьми й поширенням інформаціїг) централізований контроль за засобами насильства (зброєю та військовим спорядженням) [24].

Словники, що задовольняють вимоги вичерпного опису й переконливо­го пояснення кожного із сегментів, не можуть не відрізнятися в описаних чотирьох випадках. Але класична традиція, її сучасні інтерпретації й мо­дифікації уможливлять виявлення спільності походження усіх словників. Протиставлення «старого» і «нового» інституціоналізму не обтяжене відмо­вою від наступності в еволюції соціологічної уяви.

Література.

1. 1.Alexander J.C. The Centrality of the Classics // Social Theory and Sociology. The Classics and Beyond / Ed. by St.P.Terner. — Cambridge (Mas.), 1996. — P. 21−38.

2. 2.НортД. Институты, институциональные изменения и функционирование эконо­мики. — М., 1997.

3. 3.Cortell A.P., Peterson S. Limiting the Unintending Consequences of Institutional Change // Comparative Political Studies. — 2001. — Vol.34. — № 7 (September). -P.768−799. Fligstein N., Sweet A.S. Constructing Polities and Markets: An Institutionalist Account of European Integration // American Journal of Sociology. — 2002. — Vol.107. — № 5 (March).-P. 1206−1243.

4. 4.Scott W.R. Institutions and Organizations. — Beverly Hills (CaL), 1995; Fligstein N. The Architecture of Markets: An Economic Sociology of Twenty-First Century Capitalist So­cieties. — Princeton (N.J.), 2001. — P.274- НуреевР.М. Теории развития: институциональ­ные концепции становления рыночной экономики // Вопросы экономики. — 2000. — № 6.-С. 126−145.

5. 5.Чернецький Ю. Сучасний інституціоналізм як напрям соціологічного теоретизу­вання // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2003. — № 2. — С. 33−45.

6. 6.Куда идет Россия? Кризис институциональных систем: век, десятилетие, год. Международный симпозиум, 15−16 января 1999 г. / Под ред. Т. И. Заславской. — М., 1999.-С. 431.

7. 7.Кирдина С. Г. Институциональные матрицы: макросоциологическая объяснитель­ная гипотеза// Социологические исследования. — 2001. — № 2. — С.13−23- Экономичес­кая социология. — htpp://www.ecsoc.msses.ru.

8. 8.Кирдина С. Г. Социокультурный и институциональный подходы как основа пози­тивной социологии в России // Социологические исследования. — 2002. — № 12. — С.23−32.

9. 9.Головаха Є., Паніна Н. Пострадянська деінституціоналізація й становлення нових соціальних інститутів в українському суспільстві // Соціологія: теорія, методи, марке­тинг. — 2001. — № 4. — С. 5−22.

10. 10.Стегній О. Інституціоналізація екологічних інтересів у суспільстві соціогенних ризиків. — К., 2002.

11. 11.Хмелько В. Макросоціальні зміни в українському суспільстві // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2003. — № 1. — С. 5−23.

12. 12.Іващенко О. Новий інституціоналізм в економічній соціології: теоретичні підва­лини дослідницьких можливостей // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2003. — № 1.-С. 60−70.

13. 13.Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии. — М., 1991.-С.405.

14. 14.Цит. за: Бибиков А., Гавриленко С. Российская социология: автономия под вопро­сом // Логос. — 2002. — № 5/6. — www.rus.ru/logos/ 2002/5/soc.html.

1. 1.Соціологія: теорія, методи, маркетинг, 2003, 4 — 19і і.

1. 15.GiddensE. New Rules of Sociological Method. — N.Y., 1976.

2. 16.Mead G.H. On Social Psychology. — ChicagoL, 1964. — P.20, 249−251.

3. 17.Talcott Parsons on Institutions and Social Evolution / Ed. by L.Mayhew. — Chicago, 1982.

4. 18.Parsons T. The Concept of Society: the Components and their Interrelations // T.Parsons. Societies: Evolutionary and Comparative Perspectives. — Englewood Cliffs (N.J.), 1966. — P.5−29.

5. 19.Селигмен А. Проблема доверия. — M., 2002. — С.18.

6. 20.Beck U. Risk Society: Towards a New Modernity. — L.- Newbury Park, 1992.

7. 21.Бауман 3. Индивидуализированное общество. — M., 2002.

8. 22.Цит. за: Ваитап Z. In Search of Politics. — Stanford (Cal.), 1999. — P.136.

9. 23.Вагнер Г. Социология: к вопросу о единстве дисциплины // Теория общества. Фундаментальные проблемы / Под ред. А. Ф. Филиппова. — М., 1999. — С.236−260.

10. 24.GiddensA. The Consequenses of Modernity. — Stanford, 1990. — P. 55−63.