Екзит-пол як засіб контролю за об"єктивним проведенням виборів

ЗМІСТ Вступ

І Розділ. Електоральні дослідження в соціології політики. Екзит-пол, як засіб контролю за об'єктивним проведенням виборів .

1.1 Поняття «електоральної соціології «, суть, теоретичні концепції

1.2 Екзит-пол, як інструмент прогнозування. Історія виникнення, основні функції, проведення в Україні

1.3 Особливості проведення Президентських виборів 2004 р в період помаранчевої революції. Екзит-пол, як один з чинників для визначення фальсифікації виборів Розділ ІІ. Аналіз виборів 2006 — 2012 років. Зміна виборчих преференцій основних соціально-демографічних груп електорату в період з 2004;2012 рр.

2.1 Аналіз соціально-демографічних ознак електорату на чергових Парламентських виборах 2006 р та дострокових Парламентських виборах 2007 р

2.2 Соціально-демографічні особливості дослідження електорату в період проведення Президентських виборів 2010 р. Аналіз електорального поля Парламентських виборів 2012 р

2.3 Зміна виборчих преференцій основних соціально-демографічних груп в період з 2004;2012 рік

Висновок

Список використаної літератури

Вступ В 2004 році в Україні відбулись тотальні зміни, що носили революційний характер. Свавілля провладних партій, повна безнаказаність за будь які дії, що суперечили Конституції України, нівелювання інтересами українського народу і повне винищення середнього класу завдяки породження олігархічної гілки, призвело до революції 2004 року, внаслідок якої відбулась глобальна зміна влади в Україні. Перемога В. Ющенка свого опонента В. Януковича, що був кандидатом від тодішньої «олігархічної влади», завдяки намаганням сфальсифікувати вибори надало чільного місця у проведення виборів екзит-полам. Екзит-пол став для Української держави одним з найважливіших критерії проведення справедливих виборі .

В своїй курсовій роботі, саме завдяки даним, що були напрацьовані екзит-полам в період проведення президентських виборів 2004 і 2010 року, а також парламентських виборів 2006, позачергових парламентських виборів 2007 і виборів 2012 року, я маю можливість здійснити порівняльний аналіз соціально-демографічних характеристик електорату, основних політичних сил в Україні .

Мета: Внаслідок аналізу даних екзит-полів, прослідкувати як здійснюється зміна виборчих преференцій основних соціально-демографічних груп електорату в період з 2004;2012 роки на території України .

Завдання :

— показати яким чином змінювалась розстановка політичних об'єктів на політичній арені ;

— дослідити як змінювався електорат тієї чи іншої партії в залежності від регіональних ознак та за типом поселення ;

— як впливає вікова категорія і рівень освіченості на уподобання виборців ;

— яке місце займають гендерні ознаки на розподіл симпатій до тих чи інших політичних сил .

Об" єкт: дослідити яким чином змінювались електоральні уподобання, причини змін таких уподобанням .

Предмет: дослідити зміну виборчих преференцій, основних соціально-демографічних груп в період з 2004;2012 року .

Метод: політичний аналіз даних екзит-полів та наукових доробків на предмет, що вивчається мною в даній роботі .

Методологія дослідження: постбіхевіоральний та статистичний метод .

I РОЗДІЛ. Електоральні дослідження в соціології політики. Екзит-пол, як засіб контролю за об'єктивним проведенням виборів

1.1 Поняття «електоральної соціології «, суть, теоретичні концепції

Соціологія політики — одна з соціологічних теорій, що займається вивченням взаємовідносин політичної сфери суспільного життя з іншими суспільними сферами, тобто співіснування політичних інститутів з інститутами соціальними. До предмету вивчення політичної соціології ми можемо відносити політичну поведінку, політичну свідомість, політичну культуру, політичні процеси, а також діяльність індивідів і соціальних груп у політичній сфері. До структури соціології політики, можна зараховувати доволі великий спектр галузей, що виділяються згідно з певним предметом дослідження і однією з таких галузей соціологічно-політичних досліджень виступає електоральна соціологія, яка охоплює в полі своєї діяльності відслідковування проведення виборчих кампаній, дослідження механізму виборів, здійснення волевиявлення електорату, а також дослідження поведінки виборців. Електоральну соціологію відносять до молодих галузей соціологічної науки, оскільки свій початок вона бере разом із розвитком демократичних режимів і появою системи обрання правлячих верств населення шляхом чесних виборів. Перші спроби прогнозування результатів виборів на основі опитування громадян про їхні політичні уподобання, використання професійних технологій для дослідження електорату можна побачити в першій половині ХХ ст і в країні, що одна з найперших почала впроваджувати демократичні цінності - США. Саме у США починаючи з 1935р, завдяки діяльності, що проводили фірма Е. Роупера та Американський інститут громадської думки Дж. Геллапа, щорічно стали публікувати результати дослідження громадської думки. З поширенням розвитку центрів досліджень електоральних уподобань, у 50-ті рр ХХ ст. ця галузь почала цікавити не лише науковців, але і самих кандидатів. Як результат, в час проведення передвиборчих кампаній, штаби почали масово звертатись за послугами таких професійних центрів, електоральне дослідження яких давало їм змогу оптимізувати стратегію виборчої боротьби, до прикладу у 1968р, за офіційними даними, виборчий штаб Ніксона витратив близько 600 тис доларів на закриті опитування електорату.

В рамках цілісного і досконалішого бачення електоральної поведінки виборців, дослідники почали розробляти цілі низки теоретичних концепцій, кладучи в основу кожного певний набір чинників. Одними з перших, хто доклав зусиль для дослідження електорату була чиказька школа досліджень політичної поведінки під керівництвом Г. Ласуелла, яка в свою основу поставила питання про вплив агітацій в засобах масової інформації на результати виборчої боротьби. Саме це дослідження суттєво вплинуло на подальший розвиток електоральної соціології і як наслідок дало поштовх до формування у 30−50 -і роки двох суттєвих теорій дослідження виборчої активності громадян: соціологічної або ще як її називають класовою або статусною, а також соціально — психологічної, а згодом і теорії - раціонального вибору .

Найпершою серед вище перелічених теорій електоральної поведінки є соціологічна теорія, або ж теорія класового, статусного голосування. Накопичуючи емпіричний та статистичний матеріал в країнах Заходу, для розробки даної концепції, а також його теоретичне обґрунтування було зроблено групою американських соціологів Каліфорнійського університету після Другої світової війни під керівництвом Пауля Лазарсфельда[6]. Дослідники цієї теорії вважали, що громадяни, які віддають свій вибір тій чи іншій політичній силі чи певному кандидату пояснюється не наданням свідомої переваги тій чи інший ідеологічній спрямованості чи програми суб'єктів виборчого процесу, а віддають свою перевагу завдяки приналежності до певної соціальної групи — етнічної, класової чи навіть релігійної. Тобто процес волевиявлення виборців, співставляється з демонстрацією солідарності певних індивідів з конкретною соціальною групою, а отже як наслідок можна сказати що різні соціальні групи забезпечують стабільну електоральну базу для різних партій і кандидатів, які будуть представляти інтереси саме їхньої групи при отриманні владних повноважень .

Значний вплив на формування соціологічної теорії електоральної поведінки, було обґрунтованння «генетичної моделі» формування партійних систем та електорального розмежування Сеймура Мартіна Ліпсета та Стейна Роккана[6]. В своїй роботі вони виділили чотири різновиди соціальних розмежувань, що здійснюють визначний вплив на електоральну поведінку, зокрема в країнах Західної Європи та США :

— Класове розмежування (між робітниками та середнім класом)

— Етнічно — релігійне розмежування (між етнічними та релігійними групами)

— Соціально — поселенський (між містом та селом)

— Соціально — територіальний (між центром та периферією)

Порівняльний аналіз впливу на електоральну поведінку виборців в 60−70х рр. ХХст за статусно-класовими та релігійно-етнічними факторами було проведено американським політологом Джоном Бінгхемом Пауелом. Такі розрахунки він здійснював на основі застосування «індексу партійно-групових зв’язків «(індекс Альфреда) [4- 215]. За цим індексом, поділяючи виборців за класовим розмежування, на дві великі групи, прослідковується в процентному співвідношенні частини тих, хто голосував за певні партії. Прикладом цього може виступати Швеція де в 1964 р, підсумувавши волевиявлення електорату по відношенню до лівих партій, було відслідковано що 84% підтримки партії отримали саме від робітничого класу, а підтримка від середнього класу склала лише 32%. Така різниця в 52% і є індексом Альфреда, що класифікується як висока різниця класового розмежування[16]. Аналогічно за цим індексом можна розрахувати і будь який інший різновид соціального розмежування.

На основі визначення рівня впливу класових, релігійно-ідеологічних факторів на електорат, виділяють чотири типи так званих «електоральних культур». Перший тип характеризують за високим ступенем впливу «класових» чинників, і фактично повним нівелюванням релігійно-етнічних факторів. До країн з таким типом політичної культури зараховують Великобританію, Данію, Швецію, Норвегію, що до класичних парламентських монархій де голова держави не обирається, а уряд формується тією партією, яка перемогла на виборах. В таких державах переваги отримують соціально-демократичні ліві партії або правоцентристські консервативні партії. До другого типу електоральної культури, який позначають як перехідний помірковано-класовий тип, відносять країни в яких вплив релігійно-етнічних факторів є відсутнім, що пов’язується з етнорелігійною однорідністю населення, а класово-статусний чинник не відіграє суттєвого впливу на здійснення електорату своєї волі. До такого типу відносять Ірландію і Японію, де встановлена парламентська форма правління, а досвід проведення одного з головних демократичних елементів — виборів є доволі меншим порівняно з іншими країнами. Третій тип електоральної культури — це поміркований класово-етнорелігійний, до якого відносять деякі латиноамериканські країни, США та Канаду. Такий тип характеризується фактично однаковим, невисоким впливом як класових так і етно-релігійних чинників на вибір електорам політичної сили, що пов’язують науковці з високим рівнем еміграції після Другої світової війни до країн Нового Світу. Що ж до останнього типу електоральної культури, до якого відносять Нідерланди, Бельгія, Австрія, Швейцарія, то тут значний вплив на здійснення виборчої волі отримує релігійно-етнічний чинник, а класові фактори відіграють незначну роль. Такий вплив зумовлюється специфікою мультикультурної політичної системи. Такі держави характеризуються переважно наявністю пропорційної виборчої системи, високої мобілізаційності електорату в рамках власних етнорелігійних чи класових громад, наявність багатопартійної системи та коаліційності урядів. На мою думку, значною мірою до останнього, четвертого типу електоральної культури ми можемо віднести також і Україна. Спираючись на тенденцію розподілу впливу політичними партіями між російськомовним Сходом та україномовним Заходом, можна прослідкувати що в більшій мірі на здійснення електорального волевиявлення впливає саме етнорелігійний фактор, ніж класовий, а отже і формується етнокультурний тип електорату .

Теорія, яка була розроблена в 60-х роках ХХ ст. в рамках дослідження електоральної поведінки, науковцями Мічиганського університету, на чолі з А. Кемпбелом називалась соціально-психологічна теорія або партійно — ідеологічного голосування. Згідно цієї концепції, прихильність індивіда до того або іншого типу партій значною мірою залежить від первинної політичної соціалізації індивідів, яка відбувається через найближче оточення, сім'ю, школу, чи навіть вулицю. Тобто, тут увага зосереджується на тому що симпатія до тих чи інших кандидатів, партій чи ідеологій які вони сповідують є не свідомо-раціональним виявом, а виступають як наслідок ранньої соціалізації індивіда. На мою думку, ця теорія не може повністю відображати картину електоральної поведінки, оскільки прослідкувавши за країнами пострадянського простору, зокрема за Україною, ми бачимо що виборці, більша половина населення яких отримало свою первинну соціалізацію ще при тоталітарному середовищі, на даному етапі не ідентифікують себе з комуністичною партією. Також, рання «установка» що формується через первинну соціалізацію, на мою думку, мала б бути довготривалим, стійким чинником, але якщо знову ж таки звернутись до прослідковування зміни виборчих преференцій електорату, то вона з кожними виборами дає все інші, нові результати .

Наступна теорія, яка в свою основу поклала спробу подолання статичного характеру двох попередніх концепцій електоральної поведінки, стала теорія раціонального вибори чи «економічного» голосування. Засновником теорії раціонального вибору є Ентоні Даунс і його робота що побачила світ в 1957 році під назвою «Економічна теорія демократії», а також інші дослідники зокрема У. Ріккер, П. Ордешук, М. Фіорін. В основу цієї теорії покладено тезу про те, що кожен громадянин буде віддавати перевагу тій партії, яка, на його думку буде найбільш корисною для нього в порівнянні з іншими партіями. Але, в цій теорії знову можна знайти проблемне місце: а саме той факт, що зазвичай виборці не ознайомлюють досконало з програма політичних партій і переважно по кладають в основу свого вибору ідеологічний чинник. З цього приводу Моріс Фіорін з Йельського університету, говорить, що в формування електоральної поведінки, такого зразка лежить переважно не «ідеологічні ярлики», про які пише Даунс, а аналіз того явища, як конкретному індивіду жилось при певній політичній владі. Фіорін зазначає, що виборцям не обов’язково вникати в суть самих економічних чи соціальних реформ які проводились, для виборця головне яким чином на нього самого впливали ці процеси, і від позитивного чи негативного результату таких впливів і буде формуватись його точка зору на наступних виборах, буде визначатись чи він проголосує «за» чи «проти» політичної сили що перебуває при владі.

Як підсумок, необхідно зазначити, що хоч теорії, які розроблялись в рамках електоральної соціології, мають свої певні недоліки, але саме через завдання дослідити мотивації електоральної поведінки під час здійснення свого волевиявлення, виявлення чинників, що впливають на формування симпатій чи антипатій до тих чи інших політичних сих, саме ця галузь політичної соціології відкриває великі можливості, щодо формування та управління настроями виборців, прогнозування майбутніх результатів виборів, а також використання знань про електоральні настрої для підвищення ефективності проведення передвиборчих кампаній .

1.2 Екзит-пол, як інструмент прогнозування. Історія виникнення, основні функції, проведення в Україні

електоральний прогнозування президентський вибори Розвиток демократичного ладу в більшості країн світу, вводить багато нових принципів в правила здійснення політичного життя. Одним з індикаторів, що показує високий рівень політичної свободи є виборність кандидатів до правлячої верстви населення і саме через попередження будь яких маніпуляцій на шляху до чесного волевиявлення народу існує безліч не від'ємних процедур, що проводяться в момент виборчих процесу. До них ми можемо віднести створення різноманітних громадських організацій що здійснюють моніторинг за виборчими процесами, паралельні підрахунки голосів зокрема за допомогою екзит-полу. Екзит-пол — експрес-опитування в день виборів, одразу після виходу виборців, що проголосували з виборчих дільниць. Даний метод опитування дає змогу складати свій прогноз «політичних перегонів» впродовж дня проведення виборів і наділяється чи не найбільшою увагою одразу після закриття дільниць, коли ще є відсутнім офіційні результати .

Поштовхом до розвитку методу екзит-полу стали перші спроби таких експрес-опитувань в 40-і роки ХХ ст у Денвері, штат Колорадо в США. Саме тут вперше було опитано виборців поза межами виборчих дільниць, однак через малорозвиненість як медіа індустрії так і певних науково-дослідницьких напрацювань, цей метод не набув великого значення, а головною інформаційною базою для попередніх прогнозів політичних перегонів були результати голосування ключових регіонів на попередніх виборах[10]. Згодом, в 60-х роках американські телевізійники почали здійснювати активний збір електоральної інформації для прогнозування результатів виборів, до прикладу, у 1962 році СВS разом із компанією Льюїса Харіса та IВМ передбачили тринадцять переможців у сенаторських та губернаторських виборах, що відбулися в семи штатах[8.9]. Така оцінка здійснювалась на основі не опитувань, а реальних виборчих бюлетенів, які брались на випадково відібраних дільницях у кожному штаті, що давало можливість провести підрахунки голосів набагато швидше, ніж для усіх дільниць. Такий відбір виборчих дільниць і передача даних до головного комп’ютера стали новинкою і отримали назву «швидкий підрахунок». Наступний метод, який був опрацьований дослідницькими групами в 60-х роках ХХ ст, брав за основу не лічіння реальних голосів, а опитування виборців при виході з виборчих дільниць, і надав можливості передбачити результати виборів іще до закриття виборчих дільниць. Такий метод в США назвали «опитування в день виборів» та «вуличне опитування», у Великобританії - «опитування того ж дня », а згодом цей метод став відомим для всіх під назвою екзит-пол [8.10]. Ідею проведення методу екзит-полу, було запропоновано дослідником Джорджом Файном, що спочатку використовував подібний метод для опитування про фільми глядачів, що виходили з кінотеатрів .

З кінця 60-х років, екзит-пол з кожними виборами ставав все більш невід'ємним елементом виборів, починав розширювати свої межі. Від так під час президентської кампанії 1968 року СВS провела екзит-поли вже у 20 штатах, а у 1973 році телевізійна мережа NВS провела перший власний екзит-пол, дані яких було включено до пронозу, який раніше базувався виключно на основі результатів «швидких підрахунків». Так, в 90-х роках, екзит-пол почав широко використовуватись у світі, зокрема у Японії, Мексиці, Палестині, Росії та Україні. Під час проведення виборів, екзит-пол стає в центр суспільної уваги, супроводжується масовими дискусіями, і має великий вплив на довіру до демократичної системи в соціумі. Підтвердженням цього виступає приклад, коли в 2000 та 2004 роках відповідність офіційних результатів виборів у США результатам, що презентував напередодні екзит-пол, було показником справедливого проведення виборів.

До функцій методів екзит-полу відносять перш за все прогноз результатів голосування. Тобто ідеться про те, щоб якнайшвидше і найточніше, одержати попередні результати виборів і оприлюднити їх через засоби масової інформації, і саме через це фінансування екзит-полів проводиться в основному за підтримки ЗМІ. За допомогою екзит-полу відбувається також аналіз електоральної поведінки, розстановка підтримки виборцями партій чи кандидатів. За допомогою цієї функції, ми маємо можливість отримати точніші відомості які в силу своєї анонімності, дають нам змогу отримати інформацію про те за рахунок якого регіону той чи інший кандидати чи політична сила отримала перевагу, одержати знання про соціально-демографічні особливості електорату, отримання інформації про процес ухвалення рішень, а також думку про об'єктивність проходження процедури голосування[10 — 29].

На відміну від опитувань що проводять напередодні виборів усіх «перехожих» людей, що як наслідок тягне за собою певну помилкову результативність, через врахування думки тих, хто може і не брати участі у виборах взагалі або ж змінити своє рішення, екзит-пол в силу своєї миттєвості опитування, тобто одразу ж після виходу з дільниць в день виборів, буде забезпечувати більш правдиві результати. Правдивість таких результатів буде пов"язана з тим, що аналізується дані дійсних учасників голосування і це дає можливість найбільш наближеної до точної оцінки похибки вибірки, що в свою чергу дає унікальні можливості для подальших наукових досліджень. Також перевагою екзит-полу буде виступати можливість швидкої верифікації вибіркових даних шляхом порівняння із розподілом по всій генеральній сукупності (результатами виборів). Така особливість екзит-полів сприяє проведенню різних методичних експериментів, до прикладу, якщо випадковим чином поділити вибіркову сукупність на дві рівнозначні частини, і в кожній з них варіювати методологію збору даних (звернення до респондента, опитувальник, характеристики інтерв'юерів, тощо), то можливо оцінити, які методичні рішення сприяють більшій точності прогнозу[10−32]. Зазвичай перечислені функції відносять до країн в яких високорозвинені демократичні традиції. У країнах пострадянського простору, екзит-пол використовується головним чином використовують для контролю за ходом виборів і як інструмент ведення передвиборчих кампаній.

Ще одна з функцій екзит-полу і на мою думку найголовніша це громадський контроль за перебігом виборів. Коли існують великі розбіжності між тими результатами, які були оприлюднені ще до кінця голосування завдяки правильно проведеному екзит-полу і офіційними результатами виборів, це дає ґрунтовну пдставу для підозр у фальсифікації результатів виборів. Саме тому, екзит-пол може певним чином використовуватись і як засіб маніпуляції для отримання бажаних результатів. До прикладу, ми можемо говорити про фальсифікацію результатів самого екзит-полу або публікацію даних взагалі без проведення екзит-полу, з метою подальшого маніпулювання виборцям. Це можна розглянути як певний маніпулятивний вплив на виборця, до прикладу коли, певний виборець ще не обрав за кого буде віддавати свій голос, але за попередніми даними вже є певний «виражений» лідер, таким чином він може піддатись впливу і віддати свій голос за нього, або ж такі маніпуляції будуть здійснюватись для подальшого «сходження» сфальсифікованих кінцевих результатів з даними неправдивих екзит-полів. Також, використання екзит-полів може і полягати у корекції роботи штабів у день виборів, тобто стимулювання приходу виборців у регіонах, що голосують за дану партію, де низька явка[8.11].

В Україні, досвід проведення екзит-полів було започатковано завдяки Фонду «Демократичні Ініціативи» під керівництвом Ілька Кучеріва. Перший в житті молодої України «Національний екзит-пол», було проведено 29 березня 1998 року на парламентських виборах. Розробки методики опитування на виході було здійснено за рахунок співпраці Фонду «Демократичні ініціативи» разом із Вашингтонською фірмою, а польову роботу перебрала на себе фірма «Соціс». Тоді було опитано 10 000 виборців на 400 дільницях, а результати були максимально близькими до офіційно-оприлюднених результатів. Максимальна похибка складала лише 4%. Тоді було чітко названо вісім партій і блоків, що подолали чотири відсотковий бар'єр проходження до парламенту[10−24]. У наступні роки, екзит-пол проводилися тільки консорціумом, створеним Фондом «Демократичні ініціативи» у складі Київського міжнародного інституту соціології, компанії «Соціс» та Центру «Соціальний моніторинг», і саме за цей період відбулось удосконалення методології проведення опитувань, набагато підвищилась точність результатів. Вже у 2004 році, екзит-пол стає невід'ємною частиною виборів, довіра до нього стрімко зросла, такі опитування стають елементом громадського контролю .

В 2004 році екзит-пол набуває свого особливого значення. Це було зумовлено через те, що з’явилися екзит-поли, альтернативні до «Національного екзит-полу». У кожному турі виборів було проведено по З екзит-поли, а отже усього протягом 2004 року було проведено 9 екзит-полів, результати яких пропоную розглянути в наступному розділі .

1.3 Особливості проведення Президентських виборів 2004 р в період помаранчевої революції. Екзит-пол, як один з чинників для визначення фальсифікації виборів

2004 рік — переломний період для життя нашої держави. Перебуваючи в доволі скрутній ситуації, що була породженою через повну безвідповідальність і вседозволеність влади, український народ був повністю готовий до повстання. Один серед багатьох негативних чинників, що спровокували народ на «повстання проти влади», була фальсифікація виборів, підтвердженням якого виступав один з головних факторів — несходження даних екзит-полу з кінцевими результатами виборів[1]. Вже з перших опитувань було видно, що динаміки рейтингів двох головних претендентів на перемогу у виборчих перегонах 2004 року стрімко змінювалась. На передодні першого туру голосування двічі було підмічено тенденцію зміни двох лідерів В. Ющенка та В. Януковича одне-одним. Про це свідчили опитування в період з початку квітня і до кінця грудня 2004року, що проводилось не менш як у 110 населених пунктах усіх областей України й АР Крим за вибірками, репрезентативними для населення України віком від 18 років. Загалом було опитано близько 2000респондентів за до помогою методу інтерв'ю. Так, до прикладу на початок квітня рейтинг В. Ющенка майже на третину перевищував рейтинг В. Януковича, у середині квітня вони зрівнялись в підтримці електорату в доволі несуттєвій різниця, та на початку травня перевага знову повернулась до В. Ющенка. До причин таких коливань ми можемо віднести, реакцію на певні дії, які чинились з боку того чи іншого кандидата. До прикладу, зміна переваги одного кандидата на іншого в середині квітня за словами експертів була зумовлена підтримкою підписання угоди про Єдиний Економічний Простір (ЄЕП), та висловлення негативного ставлення рішення Національної ради з телебачення і радіомовлення, яке зобов’язало всі загальнонаціональні телеканали і радіостанції від 19 квітня 2004 року здійснювати віщання винятково українською мовою[6]. Та згодом, після досить неприємних подій наприкінці квітня, під час виборів мера в Мукачевому, коли було грубими порушення сфальсифіковано результати виборів, що спричинило сильне обурення народу такою поведінкою влади, перевага знову повернулась до В. Ющенка .

Наступне стрімке зростання рейтингу В. Януковича над лідером помаранчевої революції, було зафіксовано в коли В. Янукович спершу розпорядився доплачувати з бюджету пенсіонерам суми, не менші за подвоєний розмір мінімальної пенсії. Завдяки активній роботі ЗМІ, багатьма пенсіонерами, такий крок було сприйнято, як підвищення вдвічі розміру пенсій. До передвиборчої програми було також додано такі пункти, як введення другої державної російської мови, надання нашим громадянам право на подвійне громадянство, а також виступ прости приєднання України до НАТО, та збереження її позаблокового статусу[7]. Такі дії збільшили популярність В. Януковича до 44% саме завдяки залучення підтримкою людей пенсійного й перед пенсійного віку (від 50 років і більше), а також 2/5 приросту — російськомовне населення інших вікових груп. Російськомовне населення загалом забезпечило тоді понад 4/5 підтримки в цілій частці електорату Януковича, на Заході України ж популярністю така проросійська політика не користувалась. А отже, переважну частину — понад 70% — приросту числа виборців, готових голосувати за В. Януковича, що спостерігався до середини жовтня, дали Південний і Східний регіони України, доросле населення яких майже на 94% є російськомовним. Та все ж, опитування які проводились 31 жовтня, під час першого туру голосування екзит-полом, за допомогою методу секретного голосування, дало чітку перевагу В. Ющенка на 6% на своїм опонентом, а не так як було в оголошено в офіційних результатах про перевагу у 0,6%. Одразу у першому турі опитування було складено прогноз на переможця другого туру, яким знову ж таки з відривом у 7% повинен був здобути В. Ющенко. Його рейтинг зростав аж до останньої декади грудня, за рахунок підтримки україномовного населення, а також людей пенсійного і перед пенсійного віку, що збільшили електорат помаранчевих на 12%[6]. Натомість рейтинг В. Януковича після першого туру стрімко падав, і вже у другому турі голосування за даними екзит-полу, Януковичем було отримано на 10−11% голосів менше. Підсумовуючи таку динаміку ми можемо відмітити той факт, що відбувся чіткий розподіл зон впливу та підтримки двох представників різних політичних сил, які ми називаємо помаранчевим та блакитними поясами. А саме популярність Партії Регіонів з проросійськими інтересами на Сході та Півдні, а партії Ющенка з схильністю до Європейських стандартів на Заході та Півночі .

Такий регіональний розподіл прихильників головних кандидатів, як показують дані опитувань екзит-полу, значною мірою пов’язаний з деякими параметрами їхнього соціального складу. Із даних екзит-полу, проведеного у третьому турі видно, що статево — віковий склад і рівень освіти виборців, котрі проголосували за В. Ющенка та В. Януковича, хоча й дещо відрізняються, але куди меншою мірою, ніж їхні поселенські та, особливо, регіональні структури .

Отже, як бачимо з таблиці, представники сильної статі в електоті В. Ющенка переважають на 6%, на відміну від жінок які надали перевагу В. Януковичу. Молода частина населення, віком до 30 років, переважно не надала нікому із кандидатів своєї переваги, а ті що все ж віддали голос за того чи іншого претендента переважно роз приділили порівну свою прихильність. Частка виборців у найпродуктивнішому віці, від 30 до 50 років, в електораті В. Ющенка на 4% (42,1% проти 38,1%) більша ніж у Януковича, хоча люди пенсійного та перед пенсійного надавали більшої переваги Януковичу. (42,3% на противагу 37,4%). За чинником рівня освіти обдва «електоральні світи» ємайже рівноцінними. В електораті В. Ющенка на 3% більше виборців із середньою освітою, у В. Януковича на стільки ж більше із середньою спеціальною освітою.

Таблиця № 1

Статево-віковий склад, рівень освіти й поселенська структура виборців, які голосували за В. Ющенка, за В. Януковича і проти всіх (розподіл у відсотках за даними екзит-полу третього туру виборів) [6.7]

Якщо значних відмінностей у віковій, статевій та освітній структурі ми не бачимо, то у поселенських структурах, якраз все навпаки. В електораті В. Ющенка переважають жителі сіл (перевага 1,8%), а електорат Януковича переважно представники міст (1,35% більше). Проте й ця різниця є значно меншими, ніж ті, що спостерігаються міжрегіональними структурами електоратів обох кандидатів. Навіть найменш відмінні кількості прихильників кожного із кандидатів, що були зафіксовані у Південному регіоні, відрізняються одна від одної у 2,7 рази. Враховуючи те, що у В. Януковича там прихильників було на 22% більше, ніжу В.Ющенка. Інші три регіони в цьому аспекті розрізняються ще більше. І найістотніше вирізняється в цьому плані Західний регіон. Там у В. Ющенка прихильників у 9,4 рази більше, ніжу В.Януковича. Втім, за однобокістю преференцій Східний регіон не набагато відрізнявся від Західного: в електораті В. Януковича частка виборців зі Східного регіону у 8,4 рази більше, ніж в електораті В.Ющенка.

За характеристикою зайнятості і соціально-фаховим статусом, суттєві розбіжності ми можемо прослідкувати в електораті В. Януковича, в якого суттєво переважає (на 8%) частина пенсіонерів, робітників (на 6%) і працівників промисловості (більше ніж на 5%). Проте в електораті В. Ющенка надається перевага працівників сфери послуг, торгівлі й комунального господарства (на 3,5%), виборців із категорій самозайнятого населення, зокрема підприємців, власників своєї справи (на 3,1%), студентів (на 2,5%), а також більше (на 3%) безробітних .

За характеристикою зайнятості і соціально-фаховим статусом, суттєві розбіжності ми можемо прослідкувати в електораті В. Януковича, в якого суттєво переважає (на 8%) частина пенсіонерів, робітників (на 6%) і працівників промисловості (більше ніж на 5%). Проте в електораті В. Ющенка надається перевага працівників сфери послуг, торгівлі й комунального господарства (на 3,5%), виборців із категорій самозайнятого населення, зокрема підприємців, власників своєї справи (на 3,1%), студентів (на 2,5%), а також більше (на 3%) безробітних .

Таблиця 2

Структури зайнятості й фінансове становище трьох частин електорату України, розподіл у відсотках [6.8].

Підводячи пісумок даного розділу, ми розумієм, що в 2004 році, екзит-пол відіграє одну з основних ролей громадського контролю, довіра до якого була одним з чинників до розкриття фальсифікацій виборів провладними партіями. Саме завдяки опитувань на виході за допомогою методів таємного голосування, ми маємо можливість не тільки прорахувати скільки людей в загальному віддало перевагу тому чи іншому кандидату, але і врахувати певні соціально-демографічні особливості електорату. Маючи такі дані, можна здійснювати ефективнішу виборчу кампанію, що буде спрямована на певну соціальну чи демографічну групу і в свою чергу буде мати великий шанс покращення становища кандидатів. На мою думку, саме події 2004року надали екзит-полу чільне місце в проведенні виборів і підтвердили свою ефективність і потрібність .

ІІ Розділ. Аналіз виборів 2006 — 2012 років. Зміна виборчих преференцій основних соціально-демографічних груп електорату в період з 2004;2012 рр.

2.1 Аналіз соціально-демографічних ознак електорату на чергових Парламентських виборах 2006 р та дострокових Парламентських виборах 2007 р.

Наступними, після вище описаних президентських виборів 2004 року були парламентські вибори 2006р. На відміну від доволі складної ситуації, на час попередніх виборів, вибори 2006 року було визнано чесними, що чітко віддзеркалили волю народу. Така справедливість у проведені виборчого процесу була зумовлена в першу чергу завдяки роботі екзит-полів, що все ж прищепила владі відчуття певного контролю за їхніми діями з боку суспільства. Хоча слід також згадати про той факт, що все ж напередодні виборів відбувались полеміки щодо достовірності результатів опитування і визначення рівня довіри до нього. Відбувалось чимало маніпуляцій результатами опитування громадської думки задля дезінформації суспільства, що робились з подачі тих осіб, які активно намагались дискредитувати екзит-пол на попередніх виборах. На мою думку, таке поведінка, яка зводилась знову до намагання сфальсифікувати вибори, може свідчити лише про те, що екзит-пол отримав чільне місце в процесі відслідковування справедливого проведення виборів .

26 березня 2006 року, завдяки Фонду «Демократичні ініціативи», Київському міжнародному інституту соціології, Українському центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова було проведено Національний екзит-пол 2006 .Під час проведення екзит-полу, було опитано 16 796 виборців, які щойно проголосували, на 300 виборчих дільницях. Максимальна похибка дослідження становить не більш ніж 1,5%. КМІС та Центр ім. Разумкова провели два паралельні опитування за загальнонаціональною вибіркою. Результати цих двох опитувань було зведено разом. Опитування проводилося методом таємного анкетування, коли виборець власноруч заповнював невелику анкету і вкидав її у скриньку, що забезпечувало невідомість результатів навіть для інтерв'юєра.

Проводити аналіз результатів екзит-полу 2006 року будемо на основі 5 з 45 партій та блоків, які подолали 3% прохідний бар'єр і потрапили до Верховної Ради України. Розпочати з регіональних відмінностей та відмінностей за типом поселення. Отже, як бачимо на таблиці № 3 збереглась Таблиці № 3

Особливості голосування за партії та блоки в регіонах [11.42].

тенденція, яка була започаткована ще з революційного часу президентських виборів 2004 року, тобто ті міжрегіональні відмінності у політичних симпатіях, а саме — переважно перевага «помаранчевих «на Заході та Центрі країни, а «біло­блакитні» на Сході та Півдні. Отже переходячи до цифр бачимо, що партія регіонів залишилась лідером електоральних симпатій у Східному і Південному регіонах (67,8% та 47,6%). У Центральному регіоні відносну більшість голосів отримав Блок Юлії Тимошенко (38,9%), на Заході країни він поділив лідерство з Блоком «Наша Україна» (32,4%). Соціалістична партія України знайшла найбільшої своєї підтримки у жителів Центрального регіону (10,2%). Комуністична партія України не знайшла гідної підтримки на Заході (1,4%), зате отримала своє місце в Верховній Раді завдяки підтримки електорату із Східних, Південних та Центральних регіонів (4,3%, 4,0%, 3,8%) [11.41].

Істотними відмінностями в підтримці партії та виборчих блоків можна спостерігати на факторі розподілу за поселенням .

Таблиця № 4

Особливості голосування за партії і блоки в залежності від регіону і типу поселенні. [11.45]

Найбільш виражені відмінності між міськими та сільськими жителями спостерігаються у голосуванні за Партію регіонів. Причому за цю партію городяни голосували частіше, ніж жителі сіл у всіх регіонах. На мою думку, це пов’язано насамперед з тим, що в містах вища, порівняно з селами, частка етнічних росіян, а як показували передвиборні опитування, наміри голосувати за Партію регіонів серед росіян були вищі, ніж серед етнічних українців, що пов’язано з такими програмними положеннями цієї партії, як надання російській мові статусу другої державної мови, вступ України до Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю й Казахстаном. Блок Юлії Тимошенко у Західному та Центральному регіонах мав помітно більшу підтримку у містах порівняно з селами, лише у Східному регіоні за нього дещо частіше голосували сільські жителі. За Блок «Наша Україна» у всіх регіонах, крім Центрального, частіше голосували сільські жителі (найбільше різниця в голосуванні з городянами відзначається в Західному регіоні). За Соціалістичну партію у всіх регіонах, крім Східного, частіше голосували сільські жителі. Комуністична партія України мала більшу підтримку в селах, і особливого це проглядалось у Південних та Східних регіонах (співвідношення було 3,5% до 7,7%, а також 3,6% до 5,6%)[11.43].

Що стосується відмінностей в електоральних уподобаннях представників різних вікових груп, то тут можна відзначити вже традиційне зростання популярності Комуністичної партії України разом із зростанням віку виборців. Така сама тенденція спостерігається і у електорату Соціалістичної партії України, а також найбільше голосів від «старшого електорату» отримала і Партію регіонів. Блок Юлії Тимошенко практично однакову у всіх вікових категоріях до 50 років, а от найменшої підтримки отримано якраз від представників найстаршого населення .А ось за Блок «Наша Україна» спостерігається найбільша підтримка серед виборців віком від 30−39 р. Таблиця № 5

Особливості голосування за партії і блоки в залежності від віку опитаних [11.47].

Таке представлення підтримки різних партій з боку певних вікових категорій мало особливості і в різних регіонах. Так, у Західному регіоні підтримка Блоку Юлії Тимошенко зростала зі зменшенням віку опитаних, тоді як Блоку «Наша Україна» навпаки, із зростанням їх віку. Зазначена мною вище на загальнонаціональному рівні тенденція зростання підтримки Соціалістичної партії України із зростанням віку опитаних сформувалася переважно завдячуючи Центральному регіону. А от зростання електоральної підтримки Комуністичної партії із зростанням віку опитаних проявляється у всіх без винятку регіонах[11.47].

Порівнюючи голосування за різні політичні сили чоловіків і жінок, на загальнонаціональному рівні, то поміж 5 партій у Блоку Юлії Тимошенко (24,4%-чол і 24,7% -жін) а також у Блоку «Наша Україна» (15,7% - чол і 15,5%-жін) сильної різниці не має. Зате чітко видно, що за партію Віктора Януковича з доволі не малим відривом проголосувало більше жінок (на 4,7% більше ніж чоловіків), а от серед виборців Комуністичної партії України і Соціалістичної партії України більшу перевагу мали чоловіки (на 1,5% більше ніж жінки) .

Якщо взяти до уваги гендерні відмінності по регіонам, то тут будуть наступні особливості. У центральному регіоні за Блок Юлії Тимошенко частіше голосували жінки, а в Південному регіоні - чоловіки. Різниця між чоловіками і жінками в голосуванні за Партію регіонів проявляється лише у Південному і Східному регіонах. Чоловіки у цих регіонах частіше за жінок голосували за Комуністичну партію й за Блок «Наша Україна», а в Південному — також за БЮТ. У Західному реґіоні за «Нашу Україну», навпаки, частіше голосували жінки. Як зазначалося вище, у Центральному регіоні жінки частіше, ніж чоловіки, віддавали перевагу Блоку Юлії Тимошенко, а чоловіки — Соціалістичній партії[11.53].

Таблиця № 6

Особливості голосування за партії чи блоки в залежності від регіону і гендерних ознак [11.54]

Стосовно різниці в електоральній поведінці залежно від освітнього рівня виборців, то на підставі результатів екзит­полу можна твердити, що партія регіонів має серед людей з вищою освітою меншу підтримку порівняно з іншими групами, виокремлинеми за освітнім рівнем. Електоральна підтримка Блоку «Наша Україна», Соціалістичної та Комуністичної партій знижувалася із зростанням освітнього рівня, тоді як підтримка Блоку Юлії Тимошенко, навпаки, зростала. Звичайно, тут потрібно зазначити, що зв’язок між рівнем освіти і голосуванням за ту чи іншу політичну силу пов’язаний із впливом також і інших чинників, а саме віку респондентів, адже рівень освіти представників старших вікових груп в середньому нижчий порівняно з молодшою і середньою віковими групами, а також варто враховувати і тип поселення оскільки рівень освіти сільських жителів у цілому нижчий, ніж у містах. Так вищевказана тенденція зниження електоральної підтримки Соціалістичної партії із зростанням освітнього рівня виборців «зникає», якщо ми розглядаємо розподіл голосування за цю партію залежно від рівня освіти в окремих вікових групах, тобто люди одного віку голосували за цю партію приблизно однаково в різних освітніх групах. Тенденція зниження електоральної підтримки Комуністичної партії із зростанням освітнього рівня при розгляді її в окремих вікових групах «зберігається» лише в наймолодшій групі. Щодо Блоку Юлії Тимошенко, тенденція зростання підтримки залежно від рівня освіти також виявляється лише в окремих вікових групах [11.55].

Таблиця № 7

Особливості голосування за політичні партії і блоки в залежності від освіченості [11.56].

Загалом, підсумовуючи зв’язок між голосуванням за політичні партії та блоки під час виборів з соціально ­ демографічними характеристиками виборців, то слід зазначити, що підтримка виборцями чотирьох лідируючих сил: Партії регіонів, Блоку Юлії Тимошенко, Блоку «Наша Україна» і Соціалістичної партії України найтісніше пов’язана з регіоном проживання, хоча стосовно підтримки Соціалістичної Партії України, то тут також не малу роль відіграє тип поселення. А от голосування за КПУ найбільшою мірою пов’язане не з регіоном, а з віком опитаних .

Перші в Україні дострокові парламентські вибори 2007 року, відбулись з причини неузгодженого функціонування Президента України і Верховної Ради. В них взяло участь 20 партій і блоків, що було найвищою цифрою за історію проведення виборів в України, прохідний бар'єр становив 3% від числа виборців, що взяли у голосуванні. Отже, наш аналіз соціально-демографічних показників електорату буде накладатись на основну шестірку, які здобули свої місця в Верховній Раді після виборів 2007 року .

Почнемо свій розгляд традиційно з регіональних відмінностей, що по суті за рік від попередніх виборів суттєво не змінилась. Отже, як бачимо на таблиці № 8, Партія регіонів і надалі залишається незмінним лідером електоральних симпатій у Східному і Південному регіонах. У Західному і Центральному регіонах лідером електоральних симпатій є «Блок Юлії Тимошенко». При цьому якщо на минулих виборах Блок Юлії Тимошенко у Західному регіоні набрав приблизно стільки ж голосів, що й Блок «Наша Україна» (відповідно 33,3% і 32,4%), то на останніх виборах у цьому регіоні за нього проголосувало більше половини (52,3%) тих, хто взяв участь у виборах, тоді як за блок «Наша Україна — Народна самооборона»? 29,4%. Як і на минулих виборах, підтримка Блоку Юлії Тимошенко так і блоку «Наша Україна — Народна самооборона «зменшувалася в напрямку із Заходу на Схід? тобто найвищою була в Західному регіоні, найнижчою? у Східному. Традиційно на заході Комуністична партії високої підтримки не набула, зате в тих регіонах де проживає основний електорат, прослідковуються невеликі зміни. Відтак, у 2006 році рівень голосування за КПУ у Східному і Південному регіонах статистично значуще не відрізнявся від підтримки цієї партії в Центральному регіоні, то у 2007 році у південних і східних областях електорат парламентських виборів у демографічних вимірах виявився вищим, ніж у центральних областях. «Блок Литвина» здобув найвищу підтримку виборців у Центральному і Південному регіонах, найрідше і за нього голосували жителі Східного регіону. А от електорат Соціалістичної партії України в Центральному регіоні порівняно з 2006 роком здав свої позиції. Отже, за даними екзит-полу, за Соціалістичну партію України в центральному регіоні тоді проголосувало 10,2% опитаних, тоді як за даними екзит-полу 2007року? лише 2,2%. Також знизилися показники підтримки цієї партії у Західному реґіоні (з 4,8% до 1,2%).

Таблиця № 8

Особливості голосування за політичні партії і блоки в залежності від регіону [12.70].

Далі розглянемо відмінності у підтримці на виборах партій і виборчих блоків між міськими і сільськими жителями окремо за регіонами (табл. № 9). Найбільше виражено відмінності між міськими та сільськими жителями у голосуванні за Партію регіонів. Однак якщо порівнювати з 2006 року за цю партію городяни голосували частіше, ніж жителі сіл у всіх регіонах, то на виборах 2007 року відмінності у Західному і Центральному регіонах у голосуванні за цю політичну силу між міськими і сільськими жителями не спостерігалися. Значними вони були в Південному регіоні (50,9% і 45,7%), а найбільшими? у Східному (71,4% і 59,3%). Якщо порівнювати голосування за «Блок Юлії Тимошенко» у 2006 і 2007 роках у різних типах населених пунктів, то можна побачити, що збільшення голосів, відданих за Блок Юлії Тимошенко, найбільшою мірою відбувся насамперед за рахунок сільського електорату. Якщо порівнювати дані екзит-полів у 2006 та 2007 років, то за БЮТ 2006 року проголосувало 22,2% сільських виборців, а вже через рік дані були 38,8%. А от приріст голосів, відданих за БЮТ, у містах виявився істотно меншим, а саме 24,1% і 28,7%. Особливо якщо враховувати ту обставину, що рівень електоральної активності у 2007 році був дещо нижчим, ніж у 2006;му, і рахувати відсотки не від тих, хто взяв участь у виборах, а від тих, хто має право голосу, то в містах у 2006 році за БЮТ проголосувало 15,5% тих, хто має право голосувати на виборах, а в 2007 році? 16,7%. Тобто таке зростання буде все ж незначним. При цьому зростання рівня підтримки Блоку Тимошенко на селі відбулося переважно за рахунок Західного і Центрального регіонів. Так, якщо серед сільського електорату Західного регіону у 2006 році проголосувало 30,2% опитаних, то у 2007;му? 51,9%, а в Центральному регіоні? 32,5% і 43,7%. У Західному регіоні також найбільш помітним було зростання підтримки цієї політичної сили серед міських жителів (з 36,0% до 52,8%). Є думки, що таке стрімке зростання підтримки БЮТу сільським електоратом зумовлено завдяки переорієнтації електорату від Соціалістичної партії України до інших політичних сил, зокрема, як ми бачимо до БЮТу .Адже порівняно із 2006 роком саме на селі СПУ втратила найбільшу частину свого електорату. Якщо у 2006 році за цю партію проголосувало 9,1% сільського населення, в 2007;му? лише 2,6%. Найбільше свого сільського електорату Соціалістина партія України втратила в Центральній частині України, частка тих, хто голосував за цю політичну силу, знизилася порівняно з попередніми виборами з 16,6% до 2,8%. Зменшенням підтримки жителями сільських місцевостей відслідковується і у Блоку «Наша Україна-Народна самооборона» з 37,2% до 30,3%[12.51].