Розділ ІІ. Встановлення ранньофеодальної держави

Ранньофеодальна монархія

В першій третині Х — ХІІ ст. Німеччина являла собою відносно єдину державу. Слабкий розвиток феодалізму, зовнішня загроза та активна політика централізації перших німецьких королів сприяла утвердженню ранньофеодальної монархії, тимчасовому збільшенню королівської влади. Королям вдавалося створити державні об'єднання з попередніх племінних герцогств. Разом із тим відсутність етнічної спільності, слабкі економічні зв’язки між окремими герцогствами робили єдність держави відносною.

В цей період відбулося значне територіальне розширення німецької держави. В результаті приєднання частини Італії, Бургундії, Чехії та утворення Бранденбурзької, Східної та інших марок виникла імперія. Німецькі королі з Х ст. отримали титул імператорів «Священної Римської імперії» ⁾.

Тимчасовому посиленню королівської влади сприяла діяльність.

Оттона І (936−973 рр.), який у боротьбі з герцогами пробував зпертись на церковне землеволодіння та церковні установи. Його заходи по відношенню до місцевої церкви отримали назву «оттонівських привілеїв». Оттон І обмежив права герцогів по відношенню до церкви, частково передав герцогські функції єпископам, створив в областях незалежні, єпископські території за рахунок передачі під управління єпископів герцогських земель або їх частин. Духовні феодали були підпорядковані виключно королівській владі. Верховенство короля в церковних справах забезпечувалося тим, що у прелатів були відсутні спадкові права на землі, а також практикою королівської інвеститури. «Єпископська система» Оттона І дозволила йому за власним бажанням призначати єпископів, замінювати єпископські кафедри, користуватись частиною прибутків із церковних земель.

Ці прибутки являли собою матеріальну основу відносно сильної.

королівської влади, так як і прибутки від інших виключно королівських прав.

(регалій), головним із яких було право на створення вищого суду. Німецький король «творив справедливість», видав імперські закони та навіть церковні закони.

Єпископальна політика Оттона І віднайшла своє логічне завершення в захопленні Риму, як центру католицької церкви. Використавши феодальні війни в Італії, Оттон І коронувався в 962 р. в Римі імператором. Цей акт повинен був означати відновлення імперії Карла Великого, яка розпалася, та символізувати походження корони німецьких королів від римських цезарів. При коронуванні Оттон І признав претензії папи на світські володіння в Італії, але із збереженням суверенітету імператора над ним. Крім того, від папи римського вимагалось висловлення васальної присяги імператору. Після правління Оттона І німецькі імператори стали розпоряджатись церковними кафедрами в Італії, призначати на престол пап. Але згодом з кінця ХІ ст. влада папства збільшується і воно поступово звільняється від опіки німецьких імператорів та домагається верховенства влади разом із ними.

Центральний апарат у Німеччині в Х — ХІІ ст. зберігав у собі риси двірцево — вотчинної системи управління, яка була притаманна епосі.

Каролінгів ⁾. Імператор, який обирався феодалами, постійно роз'їжджав по імперії, підтримуючи свою владу в різних її частинах. Вищі слуги палацу (канцлер, маршал) виконували важливіші функції держави. Їх посади поступово ставали спадковими. На початку ХІ ст. було створено королівську раду, яка розглядала найважливіші державні справи. Рішення, по яких часто приймались на спільних з'їздах феодалів.

З ХІІ ст. починається поступовий процес розкладу системи королівської адміністрації на місцях. Попередні королівські чиновники — графи — перетворюються в спадкових лендликів. Вони створюють особистий апарат управління своїм майном, захищений привілеями та імунітетами від вмішування центральної влади.

Таким чином, починаючи з ХІІ ст. діяльність центрального та місцевого апарату Німеччини все менше залежала від волі та бажання імператора та все більш визначалася політичними інтересами та привілеями князів.

Особливий апарат був створений для управління Італією. Його очолював канцлер, який являвся одним із вищих духовних князів Німеччини. Крім цього існували імператорські посланці з адміністративними та воєнними повноваженнями, пфальцграфи — завідуючі імператорським майном, префекти міст. Військові сили імперії поділялись на імперські та князівські. Королівське військо складалось з військових контингентів, яке складалося з васалів короля, хоча імператор раніше міг опиратися на міністеріалів, які управляли його володінням, і були зобов’язані служити імператору. Число воїнів, які були зобов’язані служити, встановлювалось імператором, але умови участі і військових походах визначались феодальним звичаєм та рішенням феодальних з'їздів. Верховним головнокомандуючим був імператор. Командування контингентами доручалось князям, які виконували їх через графів і сотників. До ХІІ ст. у випадку нападу на державу у військо могли призиватись селяни.

Судова система Німеччини була успадкована від королівської монархії. В міру виникнення княжого управління судова влада імператора поступово обмежувалась на користь світських та духових князів, а судова система набувала більш складного та багатоступеневого характеру. Феодали, які спочатку мали право судити тільки своїх кріпаків, розширили свою юрисдикцію на все населення, яке проживало на їх землях. Для вільних існували станові суди, які діяли по принципу «рівних суддів»: княжі, графські, шеффінські.В залежних містах суд знаходився в руках представника сеньйора, а у звільнених виникали міські суди, які діяли на основі норм міського права. Свої суди мали також церкви ⁾.