Паливно-енергетичні ресурси

ПАТ «КИЇВЕНЕРГО»

РЕФЕРАТ

Паливно-енергетичні ресурси

Виконавець: Сліпухова М.Ю.

Київ, 2014 рік

Зміст

1. Соціально-економічні аспекти формування тарифної політики в енергетиці України

1.1 Сучасні особливості споживання енергетичних ресурсів та формування тарифної і цінової політики в енергетиці України

1.2 Відповідність тарифної політики інтересам вітчизняного виробництва та паливно-енергетичного комплексу

1.3 Відповідність тарифів купівельній спроможності населення України та можливі підходи до їх оптимізації

Висновки

2.Пріоритети реалізації державної політики енергоефективності

Висновки

3.Економічні механізми реалізації державної політики енергоефективності

3.1 Особливості оподаткування прибутку підприємств, що працюють у сфері енергозбереження, відновлювальної енергетики та модернізації підприємств паливно-енергетичного комплексу, визначено Податковим кодексом

3.2 Державна підтримка із використанням залучених коштів

3.3 Стимулювання виробництва «зеленої» енергетики, здійснюється через обов’язковий викуп всього об'єму виробленої електроенергії за підвищеними цінами «зеленими» тарифами

1. Соціально-економічні аспекти формування тарифної політики в енергетиці України

Соціально-економічна ситуація і тарифна політика в енергетиці є жорстко пов’язаними між собою, а в умовах України цей зв’язок посилюється впливом на конкурентоспроможність вітчизняної продукції. Штучне заниження тарифів на енергетичні ресурси та послуги для населення обумовлює необхідність компенсації випадаючих доходів енергокомпаній за рахунок завищених тарифів для української промисловості, що, у свою чергу, знижує конкурентоспроможність продукції українських підприємств на світовому ринку.

Крім того, значній частині енергогенеруючих підприємств з державною формою власності (або її часткою) встановлюються занижені тарифи, які не покривають їх витрат, унаслідок чого підприємства не мають коштів на розвиток та оновлення основних фондів.

Подібна ситуація спостерігається й у секторі газопостачання. Втримання занижених цін на природний газ внутрішнього видобутку для населення унеможливлює розвиток української газовидобувної галузі, яка на сьогодні тримається завдяки використанню основних фондів, які майже не оновлювалися з часів СРСР, та розробці родовищ, розвіданих за радянські часи.

Велика частка природного газу у кінцевому споживанні енергії на тлі скорочення власного видобутку цього ресурсу в Україні робить так зване «газове питання» потужним важелем тиску на українську владу. Незважаючи на це, існування досить популярної легенди про «дешевий газ внутрішнього видобутку», яка, не дивлячись на її спростування наявними фактами, підтримується більшістю українських політиків, призводить до поступового руйнування вітчизняної газодобувної галузі.

Усвідомлення необхідності перегляду тарифної політики в енергетиці та вжиття невідкладних заходів щодо ліквідації існуючих цінових диспропорцій прийшло після різкого погіршення ситуації у сфері енергозабезпечення внаслідок світової фінансової кризи та підписання невигідних газових контрактів у 2009 році.

Саме тому в рішеннях Ради національної безпеки і оборони України від 10 лютого 2009 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення енергетичної безпеки України», введеного в дію Указом Президента України від 11.02.2009 р. № 82, та від 27 серпня 2009 року «Про розвиток ринків паливно-енергетичних ресурсів в рамках реалізації Енергетичної стратегії України на період до 2030 року», введеного в дію Указом Президента України від 27.08.2009 р. № 681, до складу першочергових завдань уряду віднесено:

— встановлення ринкових правил ціноутворення на паливно-енергетичні ресурси та створення сприятливого інвестиційного клімату в енергетичному секторі, виключення можливості застосування економічно необґрунтованих цін на енергоносії та комунальні послуги, що надаються з використанням енергоносіїв;

— удосконалення механізмів державного регулювання у сфері природних монополій (насамперед тарифної та цінової політики);

— наукового обґрунтування нормативів витрат та втрат енергоносіїв при виробництві, транспортуванні та постачанні теплової енергії;

— прискорення розробки програм розвитку галузей ПЕК та подальшу приватизацію енергогенеруючих та енергопостачальних компаній, підприємств вугільної галузі, удосконалення механізму державного управління процесом реформування ринків енергетичних ресурсів щодо зосередження міжгалузевої координації роботи з реформування і створення конкурентних ринкових умов діяльності ПЕК тощо.

Проте підвищення тарифів на енергоносії та послуги, проведене у 2010_2011 роках, не вирішило вказаних вище проблем. Навпаки, за даними НКРЕ, обсяг дотацій енергопостачальним компаніям на відшкодування втрат тільки від постачання електроенергії населенню у 2010 році збільшився до 19,9 млрд грн порівняно з 15,4 млрд грн у 2009 році (зростання на 29%) (у 2005 році відповідний обсяг дотацій не перевищував 3,4 млрд грн).

За таких умов, а також враховуючи, що у цьогорічній суспільно_політичній ситуації радикальні кроки у тарифній політиці навряд чи можливі, особливої актуальності набуває пошук альтернативних варіантів поступового усунення цінових дисбалансів із збереженням стабільності у суспільстві.

1.1 Сучасні особливості споживання енергетичних ресурсів та формування тарифної і цінової політики в енергетиці України

Відповідно до розрахованого Державною службою статистики України енергетичного балансу України за 2010 рік, кінцеве споживання різних видів енергетичних ресурсів у країні поділяється за такою структурою:

Таблиця 1

Структура кінцевого споживання палива та енергії в Україні

При цьому основна частка кінцевого споживання палива та енергії у 2010 р. припадала на промисловість (35%) та побутовий сектор (34%).

У структурі кінцевого споживання палива та енергії промисловістю на вугілля припадає 27,7%, природний газ — 25,2%, електроенергію — 21,9%, теплоенергію — 19,9%, нафтопродукти та інші види енергетичних ресурсів — 5,3%.

Населення України споживає енергетичні ресурси і послуги за такою структурою:

— природний газ — 57,4%;

— теплова енергія — 26,3%;

— електроенергія — 12,7%;

— вугілля і торф — 1,9%;

— біопаливо та відходи — 1,5%;

— нафтопродукти — 0,2%.

Насправді ж, кінцеве споживання окремих видів енергоресурсів населенням України є вищим за наведені частки.

Наприклад, частка природного газу у кінцевому споживанні енергетичних ресурсів населенням України є вищою за 57,4% через те, що 80% теплової енергії, яка споживається населенням, виробляється за рахунок спалювання природного газу. Тому загальна частина природного газу в кінцевому споживанні енергетичних ресурсів населенням України оцінюється на рівні 75−80%.

За рахунок спалювання вугілля і торфу виробляється 15% теплоенергії, яку також споживає населення. Тому частка вугілля і торфу в кінцевому споживанні енергетичних ресурсів населенням України у 2010 році становить не 1,5%, а 5,9%.

Порівняння особливостей споживання енергетичних ресурсів в Україні та країнах ЄС показує таке. За даними Міжнародного енергетичного агентства (МЕА) та Державної служби статистики України, середньодушове споживання первинної енергії в Україні у 2008 р. становило — 2,94 тонн нафтового еквіваленту (т н.е.), у 2009 р. — 2,51 т н.е., у 2010 р. — 2,83 т н.е. Враховуючи, що в середньому по ЄС (за даними МЕА) цей показник у кризовому 2009 р. становив 3,31 т н.е. на душу населення, за абсолютними значеннями загального споживання енергоресурсів Україна майже не поступається європейським країнам.

Подібна тотожність спостерігається й при порівнянні кінцевого споживання енергії безпосередньо населенням. Якщо в Україні кінцеве споживання енергії населенням у 2008 р. становило 0,50 т н.е. на душу населення, у 2009 р. — 0,48 т н.е., у 2010 р. — 0,54 т н.е., то в середньому по ЄС цей показник у 2009 році становив 0,59 т н.е. на душу населення.

У той же час унаслідок відмінностей у структурі кінцевого споживання енергетичних ресурсів Україна помітно поступається країнам ЄС за рівнем споживання електроенергії. Так, якщо в Україні (за даними Державної служби статистики) у 2008 р. середньодушове споживання електроенергії становило 3526 кВтЧгод., у 2009 р. — 3225 кВтЧгод., у 2010 р. — 3544 кВтЧгод., то в середньому по ЄС (за даними МЕА) цей показник у 2009 р. становив 6070 кВтЧгод. на душу населення.

Ще більшими є розбіжності при порівнянні середньодушового споживання електроенергії безпосередньо населенням. Якщо у 2008 р. цей показник в Україні дорівнював 671 кВтЧгод., у 2009 р. — 728 кВтЧгод., у 2010 р. — 799 кВтЧгод., то його середнє значення по ЄС у 2009 р. становило 1674 кВтЧгод. на душу населення.

Можна припустити, що окрім відмінностей у структурі кінцевого споживання енергетичних ресурсів, наведені розбіжності також пов’язані з відмінностями у рівні життя та соціально-економічному розвитку України та країн ЄС.

Проте, більш принципові розбіжності викриваються при аналізі особливостей формування тарифної політики в енергетиці України та ЄС.

Так, в Європейському Союзі співвідношення середнього роздрібного тарифу на електроенергію для промисловості до тарифу для населення становить, за даними Генерального директорату з енергетики Єврокомісії, 0,64ч0,99 в залежності від країни (для найбільш розвинених країн ЄС цей показник знаходиться в межах 0,64ч0,77). Тобто, тарифи для населення в європейських країнах є вищими за промислові, хоча різниця між вказаними тарифами є незначною.

В Україні ж, за даними ДП «Енергоринок», у 2010 році при споживанні населенням країни 19,4% від загальної кількості виробленої електроенергії, співвідношення середньорічної оптової ринкової ціни до тарифу на електроенергію для населення становило 2,4ч3,2 в залежності від категорії споживачів.

Якщо ж брати співвідношення середнього роздрібного тарифу на електроенергію для промисловості до тарифу для населення, то ситуація виглядає ще гіршою. За інформацією НКРЕ, у 2010 році співвідношення середнього роздрібного тарифу для промисловості до тарифу для населення становило 2,6ч4,4 в залежності від категорії споживачів.

Підвищення ціни на електроенергію у 2011 році не вирішило вказаної проблеми, оскільки частина енергогенеруючих компаній, які працюють за регульованим тарифом, вимушена реалізувати свою продукцію за суттєво заниженими цінами, які не дозволяють цим підприємствам розвиватися та оновлювати основні фонди.

За інформацією Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг (НКРКП) та НКРЕ, на сьогодні співвідношення середньої оптової ринкової ціни до тарифу на електроенергію для населення становить 1,6ч2,7, а середнього роздрібного тарифу для промисловості до тарифу для населення — 2,3ч5,0 в залежності від категорії споживачів.

Аналогічна ситуація спостерігається й у сфері газоспоживання.

Так, у країнах ЄС співвідношення вартості кубічного метру спожитого газу промисловим та енергетичним комплексом до вартості кубічного метру спожитого газу населенням становить 0,42ч0,98 в залежності від країни. В Україні, де споживання природного газу населенням становить більше 30% (у 2010 році - 31,4%) від його загального споживання в країні, співвідношення вартості кубічного метру спожитого газу промисловим та енергетичним комплексом до вартості кубічного метру спожитого газу населенням у 2010 році становило:

до 1 серпня — 1,3ч5,3 у залежності від категорії споживачів при середньому значенні 5,2 (за фактичними даними споживання та відповідних нарахувань);

після 1 серпня — 0,9ч3,7 в залежності від категорії споживачів при середньому значенні 3,7.

Проте, починаючи з 2011 року вказане співвідношення почало збільшуватися і за підсумками минулого року становило 1,4ч5,6 в залежності від категорії споживачів при середньому значенні 5,6. На даний час воно складає 1,6ч6,5 (в залежності від категорії споживачів) при середньому значенні 6,5.

Середнє значення цього співвідношення в Україні (6,5), яке відповідає максимально можливому, вказує на те, що основні споживачі газу серед населення намагаються не перевищувати встановлену граничну межу річного споживання газу (2500 кубічних метрів) і сплачують мінімальну ставку тарифу за спожитий природний газ.

У таблиці 2 за даними Державної служби статистики України, НКРКП, НКРЕ, обласних газопостачальних підприємств, а також Світового банку, Міжнародного енергетичного агентства та Єврокомісії наведені кінцеві ціни на енергію та енергоносії для населення і промисловості в Україні, ФРН, Франції, Великій Британії та Польщі.

З таблиці видно, що в Україні є значний резерв збільшення ціни на енергоресурси як для населення, так і для промисловості до виведення величини ціни до найнижчого рівня цін у ЄС. Але, якщо порівнювати відповідні тарифи в Україні та Російській Федерації (дані Федеральної служби по тарифах РФ), то для промисловості ціни на газ в Україні є у 2,9 рази вищими за російські (зараз ситуація ще гірша), у той час як на електроенергію — на 5−15% нижчі, ніж у прилеглих регіонах РФ. При цьому цікавим є факт, що у більшості регіонів РФ тарифи на електроенергію для населення вищі, ніж тарифи на електроенергію для промисловості, а величина відношення промисловість/населення становить 0,80−0,96. Тобто, населення у РФ платить за одиницю спожитої електроенергії більше, ніж платить за одиницю спожитої електроенергії промисловість України.

Таблиця 2

Порівняння цін на енергію та енергоносії для населення і промисловості в Україні та у деяких країнах ЄС у другій половині 2010 року

^а) Середньозважена по ЄС ціна на імпортне вугілля (наводиться там, де відсутні дані по внутрішній ціні).

енергозбереження тарифний оподаткування прибуток

1.2 Відповідність тарифної політики інтересам вітчизняного виробництва та паливно-енергетичного комплексу

Починаючи з 2006 року ціна імпортного природного газу для України стала невпинно зростати. Так, у 2006 р. середня за рік ціна на природний газ, імпортований Україною, збільшилася порівняно з попередніми роками майже у 2 рази (з 50 дол. за тис. куб. м до 95). У 2007 р. вона складала вже 130 дол., а у 2008 р. — 179,5 дол. за тис. куб. м. У 2009 р. після укладення січневих контрактів між НАК «Нафтогаз України» і ВАТ «Газпром» середня за рік ціна на російський природний газ збільшилася до 259,2 дол. за тис. куб. м. Зростанні ціни тривало й у наступні роки (у 2010 р. — 260 дол., у 2011 р. — 319 дол. за тис. куб. м). Таким чином, середньорічна ціна імпортованого Україною природного газу у 2010 році перевищувала ціну 2005 року у 5,2 разу, у 2011 р. — у 6,4 разу.

За таких умов логічно було б очікувати відповідного зростання тарифів у всіх вітчизняних споживачів природного газу. Проте, проведений аналіз особливостей формування тарифної політики показав, що при порівняно повільному зростанні з 2007 року ціни природного газу для населення, яке споживає газ власного видобутку, найбільше за всіх зросли ціни реалізації природного газу (без урахування податків) для бюджетних установ та підприємств енергогенерації, переважна частка яких має державну форму власності.

Таблиця 3

Динаміка середньорічних цін (з урахуванням податків) при імпорті та реалізації природного газу в Україні, дол. США за 1000 куб. м

За даними Державної служби статистики України та газопостачальних підприємств

*січень 2012 року У той же час ціна реалізації природного газу для теплокомуненерго, які є хронічними боржниками НАК «Нафтогаз України», у 2010 р. залишалася майже вдвічі нижчою за ціну реалізації газу енергогенеруючим підприємствам.

У 2011 р. і на початку 2012 р. скрутне становище НАК «Нафтогаз України» і складнощі розрахунків за імпортований газ з ВАТ «Газпром» поставили перед необхідністю подальшого підвищення цін на природний газ для промисловості. За даними обласних газопостачальних підприємств, ціна газу для промисловості України збільшилася до 435 дол. за тис. куб. м з квітня 2011 року й до 511 дол. за тис. куб. м з липня 2011 р. У січні 2012 р. відповідна ціна складала 587 дол. за тис. куб. м.

Разом з тим, незважаючи на умови Міжнародного валютного фонду та рекомендації експертних установ, ціни на газ для населення наразі продовжують утримуватися на значно нижчому, ніж в інших споживачів, рівні. Головним чинником, утримуючим від підвищення цін на природний газ для населення, є намагання влади зберегти соціальну стабільність з огляду на те, що значна частка громадян має дуже низький рівень добробуту.

Водночас, враховуючи, що найближчим часом Україна навряд чи зможе імпортувати первинні енергетичні ресурси за цінами, набагато нижчими, ніж країни ЄС, вбачається, що на сьогодні немає альтернативи поступовому подоланню існуючого диспаритету цін на енергетичному ринку країни. Проте, цей процес має супроводжуватися не штучним перекладенням цінового тягаря на державні установи та підприємства енергетичного сектору, а дієвим соціальним захистом малозабезпечених верств населення, ефективним державним регулюванням ринку праці і заробітної плати найманих робітників, стимулюванням розвитку енергетичного потенціалу, переходу на альтернативні джерела енергії та підвищення енергоефективності вітчизняної економіки.

Так, серед можливих альтернатив імпортному природному газу найбільш реальним на сьогодні уявляється поступове переведення вітчизняних підприємств на використання вугілля. Для оцінки перспективності поступового переведення економіки України на вугілля у НІСД було проведено порівняння відповідних цінових параметрів та енергетичної цінності вугілля та природного газу. У результаті такого порівняння було встановлено, що середня собівартість 1 тонни готової вугільної продукції, яка дорівнює 0,453ч0,573 т н.е., за 9 місяців 2011 р. в середньому складала 877 гривень, або 81 євро за офіційним курсом Національного банку України на вересень 2011 року. Одна тисяча куб. м російського природного газу дорівнює 0,856 т н.е. Якщо привести все до ціни 1 т н.е., то 1 т н.е. українського готового вугілля коштуватиме на сьогодні 141ч179 євро (собівартість), а 1 т н.е. російського природного газу — 523 євро.

Отже, цілком обґрунтованим є збільшення власного видобутку вугілля, яке може значною мірою замінити дорогий імпортний газ, насамперед у генерації тепла й електроенергії та в металургії (при цьому неприпустимим є нехтування значними запасами бурого вугілля, яке, до того ж, видобувається переважно відкритим способом). Порівняння цінових параметрів вітчизняного та імпортованого вугілля дає такі результати. Усереднена ціна за одну метричну тонну українського вугілля за 10 місяців 2011 р. складала 645 грн, або 61 євро за офіційним курсом Національного банку України на листопад 2011 р., що на 33% менше собівартості. Відповідна різниця у собівартості і ціні компенсується за рахунок дотацій із Державного бюджету України. Для порівняння, ціна на вугілля у США станом на 2010 рік була 51 євро, але на кордоні України, за даними Державної служби статистики України та Національного банку України, ціна вугілля, імпортованого із США, становила у 2010 р. та 2011 р. 221 та 220 євро відповідно.

Ціни на вугілля, імпортоване в Україну, наведені у таблиці 4 (країни розташовані у порядку зменшення обсягу поставок).

Таблиця 4

Ціни на вугілля, імпортоване в Україну у 2010;2011 рр.

Зменшення собівартості українського вугілля та відповідне покращення конкурентоспроможності вугледобувної промисловості України можливе тільки за рахунок збільшення продуктивності праці й зменшення частки ручної праці через автоматизацію процесів, поєднану із заходами дегазації, які мають супроводжуватися видобутком метану вугільних пластів.

Тому, купуючи українське вугілля навіть за собівартістю, запас збільшення ціни на вугілля становитиме 2,9 разу. Це навіть робить потенційно можливим припинення державних дотацій у вугільну галузь. Високі ціни на природний газ роблять перехід української промисловості з газу на вугілля рентабельним.

1.3 Відповідність тарифів купівельній спроможності населення України та можливі підходи до їх оптимізації

Структура сукупних витрат населення України, пов’язаних з наданням житлово-комунальних послуг та витратами на енергію, паливо та транспорт, наведена в таблиці 5.

Таблиця 5

Структура сукупних витрат населення України

За даними Державної служби статистики України та Національного банку України Якщо порівняти структуру сукупних витрат та рівень життя населення в Україні з рівнем життя населення у ФРН, виявляється таке. За даними німецької статистики, у 2009 р. сукупні витрати населення ФРН у середньому складали 2156 євро на домогосподарство, при цьому 33,6% витрат припадало на житло, воду, електроенергію, газ та інші види палива (витрати на транспорт у ФРН складають 15,1%). В середньому витрати на оплату енергії та енергетичних послуг в житлово-комунальному секторі у ФРН складали 6,4% від сукупних витрат домогосподарства. Витрати на паливо для транспорту у ФРН в середньому складали 3,8% від сукупних витрат домогосподарства.

В Україні ж, при середньорічних у 2011 році сукупних витратах населення 326 євро на домогосподарство, лише 10,2% припадало на житло, воду, електроенергію, газ та інші види палива (витрати на транспорт — 3,8%). При цьому частка витрат населення на оплату енергії та енергетичних послуг в житлово-комунальному секторі, як й у ФРН, складала 6,4% від сукупних витрат домогосподарств, витрат на паливо для транспорту — 2%. Водночас, субсидії найбіднішій частині населення на житло, воду, електроенергію, газ та інші види палива в Україні, звернення за якими має сезонний характер (з максимумами у опалювальний період), за даними Державної служби статистики України складають 0,6−1,5% від загальної суми, яка сплачується платоспроможною частиною населення за надання відповідних послуг та на купівлю енергетичних ресурсів.

Звичайно, в умовах подальшого стримування доходів і тарифів для населення важко розраховувати на розвиток енергетики, забезпечення належних темпів будівництва нового житла та розвитку автомобільної промисловості.

Разом з тим, при збільшенні тарифів для населення та промисловості важливо уникнути конфлікту між необхідністю якомога швидше вивести тарифи на економічно обґрунтований рівень та можливостями населення здійснювати відповідні виплати.

З огляду на це, нижче окреслюються можливі підходи до поступового підвищення тарифів на енергоресурси для населення з урахуванням особливостей сприйняття суспільством таких рішень влади в сучасних умовах.

Насамперед, слід зазначити, що в процесі планування кожен громадянин розділяє свої доходи на частини (½, 1/3, ¼, 1/5, …, 1/10 і так далі) і планує їх використання. При цьому структура сукупних витрат населення України у 2010 р., за інформацією Державної служби статистики України, майже на 60% (3/5) складається з товарів першої необхідності (продукти харчування, одяг і взуття). Як було показано в табл. 5, витрати на житло, воду, електроенергію, газ та інші види палива складали у 2010 р. ще 10,2%. Тобто, на всі інші потреби залишається в середньому тільки 30% (3/10, майже 1/3).

Як було показано вище, необхідність збільшення тарифів для населення складає величину у 2ч4 рази. Очевидно, реакція населення буде негативною, якщо збільшення тарифів буде проводитися без пропорційного збільшення доходів.

Найкращим способом рівномірного нарощування доходів населення є збільшення мінімальної заробітної плати, оскільки саме від цієї величини залежать доходи найбіднішої частини населення. Крім того, збільшення мінімальної заробітної плати є одним із дієвих засобів виведення капіталу із тіньового сектору економіки.

Тобто, збільшуючи тарифи, необхідно адекватно підвищувати мінімальну заробітну плату для компенсації негативного впливу від зростання тарифів. При цьому абсолютна величина збільшення заробітної плати повинна перекривати відповідні додаткові витрати громадянина від збільшення тарифів. Наприклад, якщо абсолютні виплати громадянина через збільшення тарифів зросли на 10 гривень, то відповідне збільшення мінімальної заробітної плати має бути хоча б на 10 гривень і 1 копійку.

Також необхідно врахувати ефект наростаючого невдоволення населення у випадках повторних підвищень тарифів. Тому підвищення тарифів доцільно здійснювати з урахуванням сезону та часової віддаленості періодів зміни тарифів.

У цьому контексті вдається, що без суттєвих негативних наслідків тарифи можна було б підвищувати двічі на рік (в кінці і в середині року) разом із збільшенням мінімальної заробітної плати. При цьому абсолютна величина збільшення виплат має бути компенсована збільшенням абсолютної величини мінімальної заробітної плати, а також з психологічних міркувань бажано, щоб разова величина збільшення тарифів не перевищувала 10%.

Підвищення тарифів двічі на рік кожного разу по 10% впродовж 5 років призвело б до збільшення абсолютної величини тарифу у 2,6 разу, відповідно за 10 років можна збільшити абсолютну величину тарифу у 6,7 разу.

Додаткове обмеження існує щодо збільшення мінімальної заробітної плати, яке за рік має бути меншим за відповідне річне зростання валового внутрішнього продукту України. За інформацією Кабінету Міністрів України, у 2011 році зростання ВВП відбулось на рівні 5,2%, прогноз зростання ВВП на 2012 рік складає 3,9−6%. Відповідно, разове зростання мінімальної заробітної плати має бути менше 3% (два рази на рік) при оптимістичному сценарії на 2012 рік, та менше 2% (два рази на рік) при песимістичному сценарії на 2012 рік.

Оптимальним співвідношенням в даному випадку буде максимально можливе збільшення тарифу при одночасному максимально можливому збільшенні мінімальної заробітної плати.

За умови, якщо ціни на енергетичні ресурси в Україні не зростатимуть, при збільшенні тарифів для населення можливим є зменшення тарифів для промисловості. При цьому в першому наближенні можна припустити, що пропорції розподілу обсягів енергоресурсів між населенням та промисловістю залишатимуться незмінними за умови незмінного обсягу їх споживання. В даному випадку критерієм-обмеженням можливої величини зменшення тарифів для промисловості буде фіксація на одному рівні суми виплат від населення і від промисловості (постійна величина повернення коштів).

При наведених вище обмеженнях, базуючись на консервативних прогнозах зростання ВВП у 2012 році, можна запропонувати наступний алгоритм збільшення тарифів: два рази на рік підвищувати мінімальну заробітну плату на 2% з одночасним збільшенням величин тарифів для населення на 9,7%. Якщо ціни на енергоресурси в Україні не зростатимуть, тоді можливим є зменшення тарифів на електроенергію для промисловості на рівні 0,5% два рази на рік і на газ на рівні 0,64% два рази на рік.

Висновки

1. Проведення популістської тарифної політики в енергетиці України на протязі тривалого часу вкрай негативно відбивається на стані паливно_енергетичного комплексу країни, а підвищення тарифів на енергоносії та послуги, проведене у 2010;2011 роках, не дозволило вирішити більшості проблем галузі.

Однією з головних причин цього є збереження значної диференціації цін на енергетичні ресурси для основних споживачів, зокрема подальше стримування тарифів на паливо та енергію для населення.

2. Після укладення у січні 2009 року дискримінаційних для України контрактів між НАК «Нафтогаз України» і ВАТ «Газпром» у найближчий перспективі Україна навряд чи зможе імпортувати первинні енергетичні ресурси за цінами, набагато нижчими, ніж країни ЄС. Тому на сьогодні фактично немає альтернативи поступовому подоланню існуючого диспаритету цін на енергетичному ринку країни.

Цей процес має супроводжуватися дієвим соціальним захистом малозабезпечених верств населення, ефективним державним регулюванням ринку праці і заробітної плати найманих робітників, стимулюванням розвитку наявного енергетичного потенціалу, переходу на альтернативні джерела енергії та підвищення енергоефективності вітчизняної економіки.

3. При збільшенні тарифів для населення важливо уникнути конфлікту між бажанням якомога швидше вивести тарифи на економічно обґрунтований рівень та можливостями громадян здійснювати відповідні виплати.

Тому, підвищення тарифів необхідно здійснювати поступово з урахуванням найбільш сприятливої для цього пори року одночасно з відповідним підвищенням мінімальної заробітної плати для компенсації негативного впливу від зростання тарифів.

4. Серед можливих альтернатив імпортному природному газу найбільш реальним вбачається поступове переведення вітчизняних підприємств, насамперед у генерації тепла і електроенергії та у металургії, до використання вугілля.

У результаті проведеного порівняння цінових параметрів та енергетичної цінності вугілля та природного газу встановлено, що на сьогодні 1 т н.е. українського готового вугілля коштує у 2,9−3,7 рази дешевше 1 т н.е. російського природного газу (141ч179 євро проти 523 євро).

5. Для прийняття виважених та ефективних рішень в тарифній політиці необхідно налагодити і на постійній основі здійснювати моніторинг відповідних соціально-економічних показників, у тому числі на рівні регіонів країни. При цьому потребує узгодження інформація, що оприлюднюється Міністерством енергетики та вугільної промисловості України і підпорядкованих йому підприємств та Державною службою статистики України.

2.Пріоритети реалізації державної політики енергоефективності

У щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2013 році» особлива увага приділялась проблемам енергетичної безпеки і, зокрема, ролі ефективного використання енергоресурсів у її забезпеченні. Зокрема акцентувалась увага на тому, що «висока енергоємність економіки, нераціональне енергоспоживання знижують конкурентоспроможність продукції, створюють навантаження на зовнішньоторговельний баланс і посилюють енергетичну, економічну та політичну залежність України»[1].

Питання енергоефективності та енергозбереження перебувала у полі уваги органів державної влади України протягом останніх років, проте, незважаючи на певні позитивні зрушення поставлена мета не досягнута, а запроваджені механізми державного управління не забезпечили належного впливу на процеси, що визначають рівень енергоефективності національної економіки. Період зростання енергетичної ефективності економіки України, що спостерігався з початку 2000;х років до кризи 2008;2009 рр., був обумовлений відновленням промислового виробництва та виявився нестабільним. Системних змін у ставленні органів влади, суб'єктів господарювання, населення до проблеми забезпечення ефективності використання енергоресурсів не відбулось.

Фактично енергоємність економіки України залишається у рази більшою, ніж у наших найближчих сусідів — країн Євросоюзу: Польщі, Чехії, Угорщини та навіть країн СНД (Казахстану, Російської Федерації, Білорусі). Це є серйозним викликом національній конкурентоспроможності, а Україна продовжує витрачати значні кошти на закупівлю та виробництво енергоносіїв, які у подальшому використовуються без належної віддачі.

Українська держава та суспільство продовжує діяти за логікою існування надлишку енергоресурсів, а державна економічна політика не стимулює їх ефективного використання. Окремим моментом державної політики, на який слід звернути увагу, є можливість «уникнути» необхідності реалізовувати енергозберігаючі проекти та не прагнути до підвищення енергоефективності виробництва. Суб'єкти господарювання та населення продовжують очікувати від держави часткового покриття енергетичних затрат та самоусуваються від підвищення енергоефективності. Все це фактично знімає суспільний запит на розвиток науки та техніки, вдосконалення організації виробництва, підвищення конкурентоспроможності.

У даному аспекті, використання заінтересованості всіх споживачів енергетичних ресурсів у їх ефективному використанні має стати основним інструментом реалізації політики енергоефективності, оскільки це не тільки відповідає власним інтересам суб'єктів господарювання, але допомагає мінімізувати витрат держави на проведення політики енергоефективності.

Оцінюючи базові засади економічного механізму реалізації політики енергоефективності слід відзначити її принципову спрямованість на підтримку «виробника», а не «споживача» енергоресурсів (енергозберігаючого обладнання). Даний аспект є надзвичайно важливий для успішної реалізації державної політики енергоефективності та потребує детальнішого аналізу і акцентування уваги.

Фактично, переважна більшість запроваджених (див. Додаток 1) та усі реально діючі економічні механізми стимулювання енергозбереження направлені на підтримку підприємств-«виробників», зокрема які ввозять, виробляють та продають на митній території України енергозберігаючі товари власного виробництва[2], або ж обладнання для виробництва, а також здійснюють продаж біопалива та електроенергії із відновлюваних джерел енергії.

Ряд інших механізмів які з першого погляду направлені на реалізацію енергозберігаючих заходів на стороні «споживання», також фактично підтримують «виробників» які:

— включені до Державного реєстру підприємств, установ, організацій, які займаються розробкою, впровадженням та використанням енергозберігаючих заходів та енергоефективних проектів[3];

— здійснюють модернізацію об'єктів енергетики (електроенергетики та комунальної енергетики)[4].

Фактично, із існуючих у законодавстві механізмів, виділяються лише ряд механізмів які, на перший погляд, спрямовані на підтримку «споживача» енергії:

— у формі стимулювання державою споживачів, за допомогою механізмів внесених у 2012 році до Державної цільової економічної програми енергоефективності, пропонується:

— стимулювання населення до впровадження енергоефективного обладнання шляхом компенсації процентів у визначеному розмірі за користування кредитами, отриманими позичальниками у фінансових установах;

— стимулювання промислових підприємств до проведення модернізації котелень, впровадження енергоефективного обладнання, технологій, матеріалів і проведення відповідних робіт шляхом компенсації частини вартості проектів;

— проведення санації об'єктів соціальної сфери, які повністю утримуються за рахунок коштів місцевих бюджетів.

— у формі бюджетної підтримки (окремих рядків у бюджеті), отримувачами якої стають суб'єкти господарювання:

— державна підтримка заходів з енергозбереження через механізм здешевлення кредитів (Держенергоефективності 6 млн грн у 2013 році);

— субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам на капітальний ремонт систем централізованого водопостачання та водовідведення (Мінрегіон — 440 млн грн у 2013 році);

— субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам на надання пільг та житлових субсидій населенню на оплату електроенергії, природного газу, послуг тепло-, водопостачання і водовідведення, квартирної плати (утримання будинків і споруд та прибудинкових територій), вивезення побутового сміття та рідких нечистот (Мінфін — 7,4 млрд грн у 2013 році).

— у формі «зелених» тарифів для електроенергії, виробленої з енергії сонячного випромінювання об'єктами електроенергетики, які вмонтовані (встановлені) на дахах та/або фасадах будинків, будівель та споруд.

Однак при детальному аналізі наведених вище механізмів стає очевидним їх фактичне спрямування також на підтримку «виробника» енергії, в основному підприємств комунальної енергетики.

При цьому слід наголосити, що механізми, які внесені у 2012 році до Державної цільової економічної програми енергоефективності і розвитку сфери виробництва енергоносіїв з відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива на 2010;2015 роки[5], та спрямовані на «споживача» не працюють у силу відсутності видатків на реалізацію зазначеної програми у державному бюджеті. Проте працюють програми прямої бюджетної підтримки підприємств комунальної енергетики через існуючи види субвенцій.

Інші механізми не дають належного ефекту, в силу обмеженості їх застосування. Зокрема в частині компенсації кредитних ставок суб'єктам господарювання, то за весь час існування механізму його було застосовано лише щодо 3 проектів. В частині компенсації кредитних ставок населенню та отримання «зелених» тарифів для приватного сектору то, інформація щодо застосування таких механізмів на даний час відсутня.

Таким чином, існуючий принцип підтримки «виробника», фактично направлений на збільшення виробництва енергії, а не на досягнення головної декларованої мети державної політики — підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів і посилення конкурентоспроможності національної економіки[6]. Більш того, в умовах нестабільності економічної ситуації, дана спрямованість фактично спрямовує всі наявні ресурси державної політики енергоефективності на допомогу збільшення виробництва енергії, тобто у протилежному напрямі.

При цьому, діючі механізми не дають відчутного ефекту, енергоємність ВВП України у останні два роки почала зростати, а фактичні питомі витрати енергоресурсів на виробництво окремих видів продукції не демонструють стійкої тенденції до зменшення. Особливо показовими у цьому плані є динаміка витрат енергоресурсів на надання послуг з теплота водопостачання, виробництва електроенергії (Додаток 2)[7].

Окремо слід звернути увагу і на ряд політичних та організаційно-управлінських рішень, які ще більше знизили зацікавленість суб'єктів господарювання, передусім «виробників» енергії, у підвищенні енергоефективності свого виробництва. Зокрема:

— зниження ціни на електроенергію (оптова ринкова ціна без урахування обсягу дотації) для ряду підприємств електрометалургії[8];

— зниження експортних цін електроенергії (оптова ринкова ціна без урахування обсягу дотації) для експорту у країни ЄС[9];

— підтримка вугледобувних підприємств через збільшення бюджетних видатків на часткове покриття витрат із собівартості готової товарної вугільної продукції;

— підтримка НАК «Нафтогаз України» через виділення компенсації різниці між цінами та збільшення статутного фонду НАК за рахунок бюджетних видатків;

— не включення вимоги про проведення енергетичного аудиту як умови затвердження інвестиційних програм суб'єктів природних монополій, передусім для підприємств теплоенергетики[10];

— включення до обсягу субвенцій відсотків на залучені кредити, для тих же «виробників"-підприємств теплоенергетики[11].

При цьому наявні механізми утворення тарифів досі не стимулюють підвищення енергоефективності технологічних процесів, оскільки існуюча практика відшкодування втрат постачальників енергетичних послуг за рахунок перехресного субсидування населення більш платоспроможними групами споживачів (промисловістю) і бюджетного дотування тарифів спотворює вигоду від реалізації енергозберігаючих проектів.

Така ситуація спричиняє порушення ринкового балансу (конкуренції) між різними видами енергоресурсів, негативно впливає на платежі в енергетиці та на стан державного бюджету, а існуючі умови гарантованого отримання енергопостачальними комунальними підприємствами коштів від держави через програми субсидування і дотування та завдяки «витратній» методології утворення тарифів майже знищують зацікавленість цих підприємств у підвищенні енергоефективності виробництва.

Підсумовуючи все вищесказане, слід визнати, що реалізація державної політики на основі принципу підтримки «виробника» енергоресурсів (обладнання) фактично дестимулює діяльність суб'єктів господарювання на підвищення енергоефективності своїх виробничих процесів, а спрямовує його зусилля на отримання «додаткової підтримки» від держави для досягнення бажаного рівня конкурентоспроможності. Таким чином створюються умови для пошуку шляхів уникнення реалізації проектів підвищення енергоефективності.

Висновки

В умовах нестабільності економічного розвитку України та обмеження наявних ресурсів необхідне уточнення принципів реалізації державної політики енергоефективності. Потребують уточнення і економічні механізми стимулювання як в частині переорієнтування їх на цільову групу «споживачів» енергоресурсів, так і в частині перегляду організаційних форм їх реалізації.

Реалізація вказаної мети має відбуватися за рахунок створення інституційних умов максимального використання заінтересованості суб'єктів господарювання та населення у скороченні енерговикористання, зокрема шляхом:

— встановлення ринкових правил ціноутворення на паливно-енергетичні ресурси задля вирівнювання цін на енергоносії для всіх категорій споживачів, реформування системи пільг, що надаються вразливим верствам населення, у спосіб переходу до системи монетарних адресних субсидій;

— ліквідації чинників, що спотворюють принципи та зміст конкурентних економічних відносин між постачальниками та споживачами енергоресурсів, зокрема систем перехресного субсидування;

— встановлення пріоритету державної політики на стимулювання кінцевого споживача енергії до використання кращої практики енерговикористання;

— запровадження ринкових механізмів фінансування проектів енергоефективності, через використання ринкової інфраструктури (банки, інвестиційні фонди, акції, облігації тощо) та обмеження практики виділення суб'єктам господарювання фінансування через органи виконавчої влади (розподіл бюджетних видатків);

— активізації державно-приватного партнерства у сфері енергоефективності, зокрема через запровадження практики укладання добровільних угод між підприємствами, об'єднаннями підприємств різних галузей щодо підвищення рівня енергоефективності виробництва, виробництва та впровадження новітніх енергоефективних технологій;

— підвищення фінансової спроможності місцевого самоврядування формувати ресурси для модернізації систем життєзабезпечення людей, розвитку транспортної інфраструктури;

— забезпечення стимулювання суб'єктів природних монополій в Україні до енергозбереження через:

впровадження механізму надання кінцевим споживачам енергоресурсів (насамперед населенню) реальних важелів впливу на монополістів — постачальників енергії щодо кількості та якості необхідних ресурсів, можливості вибору альтернативних постачальників;

— удосконалення механізмів державного регулювання природних монополій у частині проведення енергетичного аудиту і врахування його результатів при затвердженні цін (тарифів) на продукцію природних монополій;

— створення умов для укладення договорів енергоефективного підряду (предмета діяльності енергосервісних компаній), підтримки реалізації енергоефективних проектів у бюджетній і житлово-комунальній сферах.

3. Економічні механізми реалізації державної політики енергоефективності

3.1 Особливості оподаткування прибутку підприємств, що працюють у сфері енергозбереження, відновлювальної енергетики та модернізації підприємств паливно-енергетичного комплексу, визначено Податковим кодексом

— Пунктом 154.8 статті 154 звільняється від оподаткування прибуток підприємств паливно-енергетичного комплексу в межах:

— Фактичних витрат, що не перевищують загальну річну суму:

— передбачених інвестиційними програмами, схваленими органом, що здійснює державне регулювання у сфері електроенергетики і на ринку природного газу, на капітальні вкладення з будівництва (реконструкції, модернізації) міждержавних, магістральних та розподільчих (локальних) електричних мереж, електричних станцій, теплоелектроцентралей, магістральних газопроводів, газорозподільних мереж, підземних сховищ газу та встановлення лічильників газу населенню, у тому числі сум, спрямованих на повернення кредитів, які використані для фінансування вищезазначених цілей;

— передбачених проектами, фінансування яких здійснюється за рахунок суб'єктів природних монополій, виробників електричної а/або теплової енергії відповідно до рішень Кабінету Міністрів України;

— Витрат у межах інвестиційної складової, затвердженої органом, що здійснює державне регулювання у сфері електроенергетики і на ринку природного газу, необхідної для повернення кредитів, інвестицій, погашення облігацій (боргових цінних паперів), випущених (отриманих) енергогенеруючими компаніями, з метою фінансування капітальних вкладень з будівництва (реконструкції, модернізації) обладнання електричних станцій і теплоелектроцентралей, відповідно до плану будівництва (реконструкції, модернізації), затвердженого Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом;

— пунктом 154.9 статті 154 звільняється від оподаткування прибуток суб'єктів господарювання водо-, теплопостачання та водовідведення в межах витрат, передбачених інвестиційними програмами, погодженими органом місцевого самоврядування (в межах його компетенції) та схваленими державним органом, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг (для суб'єктів, регулювання діяльності яких здійснює така комісія), на капітальні інвестиції в будівництво (реконструкцію, модернізацію) об'єктів водо-, теплопостачання та водовідведення, та/або сум, спрямованих на повернення кредитів, які використані для фінансування зазначених цілей;

— пунктом 158.1 статті 158 передбачено звільнення від оподаткування 80% прибутку підприємств, отриманого від продажу на митній території України товарів власного виробництва, за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України:

— устаткування, що працює на відновлюваних джерелах енергії;

— матеріали, сировина, устаткування та комплектуючі, які будуть використовуватись у виробництві енергії з відновлюваних джерел енергії;

— енергоефективне обладнання і матеріали, вироби, експлуатація яких забезпечує економію та раціональне використання паливно-енергетичних ресурсів; засоби вимірювання, контролю та управління витратами паливно-енергетичних ресурсів;

— устаткування для виробництва альтернативних видів палива.

Суми коштів, вивільнених у зв’язку з наданням податкової пільги, спрямовуються платником податку на збільшення обсягів виробництва. Перелік затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 2011 року № 1005. Варто зазначити, що у загальному об'ємі переліку товарів, понад 90% складає обладнання для виробництва енергії.

— пунктом 158.2 статті 158 передбачено звільнення від оподаткування 50% прибутку, отриманого від здійснення енергоефективних заходів та реалізації енергоефективних проектів підприємств, що включені до Державного реєстру підприємств, установ, організацій, які займаються розробкою, впровадженням та використанням енергозберігаючих заходів та енергоефективних проектів.

Порядок включення до Державного реєстру затверджено наказом НАЕР від 01.04.08 № 49.

— пунктом 197.16 статті 197 звільняються від оподаткування операції із ввезення на митну територію України:

— устаткування, яке працює на відновлюваних джерелах енергії, енергозберігаючого обладнання і матеріалів, засобів вимірювання, контролю та управління витратами паливно-енергетичних ресурсів, обладнання та матеріалів для виробництва альтернативних видів палива або для виробництва енергії з відновлюваних джерел енергії;

— матеріалів, устаткування, комплектуючих, що використовуються для виробництва (вищезазначеного устаткування — авт.)

Перелік таких товарів затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 2008 року № 444 «Питання ввезення на митну територію України енергозберігаючих матеріалів, обладнання, устаткування та комплектуючих».

— пунктом 2 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» передбачено тимчасове, до 1 січня 2019 року, звільнення від сплати податку на додану вартість операцій із постачання техніки, обладнання, устаткування, визначених статтею 7 Закону України «Про альтернативні види палива», а саме: