Основний зміст дисертаційної роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено його хронологічні та територіальні межі, об'єкт, предмет, мету, дослідницькі завдання, наукову новизну та практичне значення роботи, методологію, структуру праці, показано зв’язок з науковими програмами, охарактеризовано особистий внесок здобувача в розв’язання наукової проблеми, подано апробацію результатів дисертації, наведено інформацію про публікації за темою дослідження.

Перший розділ — «Теоретико-методологічні, історіографічні та джерелознавчі аспекти проблеми» — складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Методологія дослідження» наведена характеристика теоретико-методологічних засад дисертаційного дослідження, основу яких становлять принципи історизму та об'єктивності. Зазначено, що одночасно з основними подіями процесу створення української національної моделі державної молодіжної політики відбувалося їх теоретичне осмислення. Застосування принципів історизму й об'єктивності дозволило автору виявити основні тенденції розвитку ювенальної політики в хронологічній послідовності.

Для теоретичного осмислення проблеми важливе значення мало вивчення автором методологічних підходів, запропонованих у наукових працях провідних дослідників сучасної історії України (І. Ф. Курас, В. М. Литвин, С. В. Кульчицький, Г. В. Касьянов та ін.).

У підрозділі визначено, що наукова методологія дозволяє під час вивчення подій сучасної історії уникнути довільного інтерпретування фактів, запобігти впливу політичних уподобань, здійснити критичний аналіз офіційної інформації, ураховуючи багатоманітність поглядів та запропонованих шляхів розв’язання проблем молодого покоління українських громадян.

У дослідженні використовуються загальнонаукові методи (історичний, логічний, метод класифікації, аналізу, синтезу, порівняння та аналогії, узагальнення та абстрагування). Серед історичних методів провідне місце займають історико-генетичний, проблемно-хронологічний, синхронічний, діахронний (метод періодизації), порівняльно-історичний, історико-типологічний, ретроспективний методи та метод актуалізації.

Важливим елементом подолання існуючого методологічного конфлікту під час вивчення подій кінця ХХ — початку ХХІ ст. стало застосування міждисциплінарного підходу. Так, у дисертації застосовані міждисциплінарні статистичний та системно-структурний, а також соціально-психологічний, соціологічний методи. Автор спирався на здобутки наукових досліджень у сфері державного управління, політології, права.

У роботі розкрито значення для історичного дослідження аналізу правових та політологічних понять «державна молодіжна політика», «державна політика у сфері соціального становлення та розвитку молоді», «державна підтримка молоді», які є в цілому тотожними та означають увесь комплекс заходів держави, спрямованих на поліпшення соціального статусу молодих громадян. У дисертації визначено поняття «процес формування та розвитку державної молодіжної політики» як діяльність усіх гілок влади стосовно молодих громадян на загальнодержавному рівні.

У підрозділі 1.2. «Історіографія проблеми» розглянуто історіографічний процес та основні тенденції дослідження історії формування та розвитку державної молодіжної політики в Україні, здобутки дослідників інших наукових галузей із зазначеної проблематики (політології, соціології, права тощо). Визначено, що з позицій історичної науки процес наукових досліджень державної молодіжної політики можна хронологічно поділити на два періоди: перший — 1991 р. до кінця 1990;х рр.; другий — від початку 2000;х рр. до сьогодні.

Упродовж першого періоду об'єкт та предмет дослідження тільки набували своєї визначеності. Спочатку з’явилися роботи інформаційного характеру, призначені для використання фахівцями-практиками. До осмислення проблеми насамперед долучилися політологи, соціологи, юристи, дослідники проблем державного управління. Науково-історичних праць у той час не було створено, тому цей період умовно можна назвати «позаісторичним» етапом наукового осмислення досвіду створення та вдосконалення національної моделі державної молодіжної політики в Україні.

Період 1991 — 1999 рр. характеризувався тим, що переважало намагання якомога скоріше надати політичні, управлінські, соціологічні рекомендації тим установам, які здійснювали молодіжну роботу. Дослідники приділяли основну увагу таким питанням, як становлення й функціонування механізму державної молодіжної політики, форми і методи діяльності державних та громадських інституцій, аналіз ювенальної нормативно-правової бази, нові тенденції та процеси в молодіжному середовищі.

Зазначено, що відсутність історичних праць у період, що розглядається, була обумовлена як об'єктивними (недостатність історичної ретроспекції, несформованість репрезентативної джерельної бази, відсутність суспільного запиту), так і суб'єктивними факторами (психологічна неготовність фахівців до історіописання поточних подій в умовах методологічної кризи історичної науки).

У дисертації також зазначено, що в 1990;ті рр. дослідницька діяльність стосовно вивчення державної молодіжної політики відбувалася синхронно з її творенням. У цьому основна заслуга належала Українському науково-дослідному інститутові проблем сім'ї та молоді (з 1997 р. — Український інститут соціальних досліджень) на чолі з О. О. Яременком. У науковому доробку працівників указаної наукової установи чи не вперше з’явилися елементи історіописання сучасної української ювенальної політики.

Видання в 1993 р. монографії М. Ф. Головатого «Молодіжна політика в Україні: проблеми оновлення» засвідчило той факт, що ювенальна політика незалежної України стала об'єктом наукових досліджень. Невдовзі український дослідник захистив першу в Україні докторську дисертацію з проблем державної молодіжної політики.

Автор підкреслив, що важливими історіографічними фактами стали щорічні доповіді Президентові України, Верховній Раді України, Кабінетові Міністрів України про становище молоді в Україні, які стали публікуватися з 1998 р. При цьому зазначені видання одночасно належать до важливих історичних джерел дослідження.

Другий етап в історіографії процесу формування та розвитку державної молодіжної політики в Україні розпочався на порубіжжі 1990 — 2000;х рр., який позначився тим, що до цієї актуальної проблематики стали активніше звертатися фахівці-історики. На той час уже більш конкретно визначилися об'єкт та предмет саме історичного дослідження, склалася певна джерельна база у вигляді опублікованих та архівних документів, з’явилися перші результати практичної діяльності органів влади щодо створення державного механізму підтримки молодих громадян. До того ж виникло й певне «державне замовлення» на написання наукових праць з історії незалежної України, яка готувалася до святкування свого десятиріччя.

Виявлено, що проблемі формування та розвитку державної молодіжної політики була приділена значна увага в узагальнюючих працях з історії незалежної України, до яких належать дослідження В. М. Литвина, колективна монографія «Україна: утвердження незалежної держави (1991 — 2001 рр.)» (автори відповідних розділів О. М. Стоян, В. М. Даниленко, Л. М. Новохатько, П. Т. Тронько). Слідом за появою наукових публікацій з історії державної молодіжної політики в Україні зазначені питання почали розглядатися в навчальній історичній літературі.

Доведено, що поява окремих історичних праць, в яких йшлося про становлення державної молодіжної політики в Україні, підтвердила необхідність розглядати зазначену проблему як важливе завдання історичної науки. Разом з тим вони продемонстрували наявність несистемного підходу до зазначеної справи, відсутність узагальнюючого дослідження генези української моделі ювенальної політики.

У 2000;х рр. факти та події, пов’язані з історією формування державної молодіжної політики в Україні, висвітлювалися в працях юридичного, політологічного, соціологічного, педагогічного, соціально-психологічного, економічного, державно-управлінського та інших спрямувань. Автори зосереджували увагу на аналізі молодіжних законів, діяльності керівників держави та органів виконавчої влади, коментували їх нормативно-правові акти. Зокрема, з’явилися публікації про стан ювенального законодавства України, молодіжне житлове кредитування, залучення молоді на державну службу, розроблення молодіжних програм, діяльність галузевої науково-дослідної установи при державному молодіжному відомстві тощо.

Окремо необхідно виділити праці посадовців із державних структур вищого рівня, які мали завдання забезпечити державну підтримку молоді. Питанням формування молодіжної житлової політики присвятив свою кандидатську дисертацію з державного управління В. О. Омельчук; С. В. Толстоухова дослідила організаційно-педагогічну діяльність центрів соціальних служб для молоді; В. Л. Рябіка та О. Г. Старинець захистили кандидатські дисертації з політології, зосередившись відповідно на політичній активності молоді України та взаємовідносинах між державою і молоддю в 1990;х рр. у процесі демократизації українського суспільства Помітним науковим явищем стала монографія М. П. Перепелиці «Державна молодіжна політика в Україні (регіональний аспект)» (2001 р.), у якій було проаналізовано зміст поняття «регіональна молодіжна політика держави».

Проте необхідно зазначити, що істотним недоліком наукових публікацій з питань молодіжної політики, автори яких були представниками не історичної, а інших наукових галузей, стали обмеженість джерельної бази, недостатнє знання та, навіть, викривлення історичних фактів. Доведено, що незважаючи на цілком очевидну актуальність проблеми історії формування та розвитку державної молодіжної політики в Україні, зазначена наукова проблема не стала предметом окремого комплексного дослідження. Усе це зрештою й спонукало автора до підготовки пропонованої дисертаційної роботи.

У підрозділі 1.3. «Джерельна база» характеризуються основні документальні та наративні джерельні комплекси з досліджуваної проблематики, які використано під час підготовки дисертації.

За походженням, внутрішнім змістом та зовнішньою формою документальні джерела з історії державної молодіжної політики в Україні можна поділити на такі види:

• — закони України (Конституції, ювенальні закони, інші галузеві законодавчі акти);
• — підзаконні нормативно-правові акти (укази та розпорядження Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, постанови Верховної Ради України, розпорядження голови Верховної Ради України, накази центральних органів виконавчої влади);
• — проекти та підготовчі матеріали до нормативно-правових актів (тексти законопроектів, проектів постанов та розпоряджень, порівняльні таблиці, обґрунтування, пояснювальні записки, довідки, аркуші погодження, експертні висновки тощо);
• — міжнародні договори;
• — тексти виступів та офіційних привітань державних та політичних діячів;
• — офіційно-ділова документація органів влади (стенограми, протоколи, листування, довідки, письмові доручення, плани роботи, звіти, реєстраційні картки тощо);
• — статистичні матеріали;
• — науково-аналітичні матеріали (послання Президента України, звіти про соціологічні опитування, щорічні доповіді про становище молоді в Україні, рекомендації науково-практичних конференцій, політологічні прогнози та ін.);
• — програмні документи політичних партій;
• — матеріали молодіжного руху.

Зазначимо, що наративні джерела з проблематики, що досліджується, характеризуються певною обмеженістю. Це, передусім, стосується мемуаристики, щоденників та епістоляріїв.

Публіцистика з молодіжної тематики є достатньо різноманітним за змістом і зовнішньою формою видом наративу. Увесь масив указаних джерел поділяється на кілька видових підгруп: 1) статті журналістів з питань соціального становлення та розвитку молоді; 2) інтерв'ю та статті представників органів влади, які займалися розробленням та реалізацією державної молодіжної політики; 3) інтерв'ю та статті представників молодіжного руху; 4) листи читачів до друкованих засобів інформації; 5) спогади учасників подій.

Виявлено деякі елементи мемуарних джерел у наукових публікаціях учасників процесу формування та розвитку державної молодіжної політики в Україні, оприлюднення перших спогадів про учасників зазначених подій.

Усього в дослідженні використані матеріали більше як 500 справ 22 фондів із 12 архівів. Переважна частина архівних матеріалів ще не опублікована. Архіви містять багатий матеріал щодо процесу розроблення ювенальних нормативно-правових актів, обговорення актуальних молодіжних проблем, співпраці різних інституцій у зазначеній сфері, участі у формуванні державної молодіжної політики окремих осіб, установ та організацій. Так, до Фонду Комісії Верховної Ради України у справах молоді (ЦДАВОВУ, ф. 1, оп. 22; АВРУ, ф. 1, оп. 22) увійшли проекти молодіжних законів, листування між парламентом та Кабінетом Міністрів України, Адміністрацією Президента України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, порівняльні таблиці, стенограми засідань парламентських комісій (комітетів), зауваження окремих народних депутатів та парламентських комісій (комітетів) до законопроектів, плани роботи парламенту тощо. Фонд Кабінету Міністрів України (ПАКМУ, ф. 2, оп. 15) містить листування з міністерствами, відомствами, урядом Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями, міжнародними, зарубіжними та іншими організаціями про роботу з молоддю, молодіжними та дитячими організаціями, обґрунтування та експертні оцінки проектів нормативно-правових актів уряду.

У дисертації висвітлено публікаторську діяльність владних та наукових інституцій. Автором дослідження введено в науковий обіг багато архівних документів з питань державної молодіжної політики, що дозволило надати пропонованій роботі саме історичної наукової спрямованості.

Зроблено висновок, що дотримання методологічних принципів історизму та об'єктивності, використання загальнонаукових, історичних, міждисциплінарних методів, наявність певної історіографічної традиції та репрезентативної і вірогідної джерельної бази, відсутність узагальнюючої праці з актуальної наукової проблеми дозволяють запропонувати дане дисертаційне дослідження з історії формування та розвитку державної молодіжної політики в Україні (1991 — 2004 рр.).

Другий розділ — «Основні напрями та особливості процесу створення молодіжного законодавства незалежної України» — складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Державна молодіжна політика як пріоритетний напрям діяльності держави» розглянуто створення основних засад молодіжного законодавства незалежної України.

Доведено, що діяльність суб'єктів творення українського молодіжного законодавства спиралася на досвід радянських часів, зокрема участь у союзних структурах представників УРСР. Показано участь українських науковців у розробці загальносоюзного законопроекту та популяризації ідеї його прийняття (Закон СРСР «Про загальні засади державної молодіжної політики в СРСР»).

Підкреслено інноваційний підхід, що було застосовано в Україні вже в 1991 р. щодо підготовки та прийняття двох документів: загальної молодіжної декларації та закону прямої дії, спрямованого на підтримку молодих громадян. Висвітлено спільну діяльність Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Міністерства України у справах сім'ї та молоді, Українського науково-дослідного інституту проблем молоді, інших структур з підготовки молодіжних законопроектів як основу для успішного законотворення. Простежено зміну підходів до визначення основного змісту головного молодіжного закону, що відобразилося в запропонованих назвах документа: «Про реалізацію соціальних гарантій для молоді Української РСР», «Про соціальну адаптацію молоді», «Про соціальну адаптацію та розвиток молоді», «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні».

Проведено текстологічний аналіз законопроектів, порівняння із Законом СРСР «Про загальні засади державної молодіжної політики в СРСР», що засвідчило, з одного боку, наступність у пошуках моделі державної молодіжної політики, а з іншого — застосування нових підходів.

Простежено різні підходи учасників обговорення молодіжних законопроектів у Верховній Раді України 2 жовтня (перше читання) та 15 грудня (друге читання) 1992 р. Результатом зазначеної діяльності стало прийняття Декларації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (15 грудня 1992 р.), у якій були надані визначення статусу, змісту, об'єкта та суб'єктів ювенальної політики. Але до Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», що розглядався того ж дня, було надано президентські зауваження. Тільки після їх урахування 5 лютого 1993 р. Верховна Рада України остаточно ухвалила зазначений законопроект.

У дисертації проаналізовано зміст базових молодіжних законів, процес внесення змін до них протягом 1994 — 2004 рр., що демонстрував розширення змісту державної молодіжної політики. Найважливішими з них стали ухвалення нової редакції документа (23 березня 2000 р.), закріплення права молодих громадян на отримання пільгових довгострокових кредитів на здобуття освіти у вищих навчальних закладах за рахунок бюджетних коштів (21 травня 1999 р.), розширення вікових меж молоді до 35 років (23 березня 2004 р.). Також простежено процес проходження дев’яти законопроектів про внесення змін до Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» у Верховній Раді України.

Зроблено висновок, що формування основ молодіжного законодавства України забезпечило юридичне визначення державної молодіжної політики як окремого пріоритетного та специфічного напряму діяльності держави, закріпило наявні надбання 1990 — 1993 рр. і дало можливість створити нові форми державної підтримки молоді в майбутньому.

У підрозділі 2.2. «Розвиток базових положень законодавства стосовно соціального становлення та розвитку молоді» розглянуто процес розроблення й прийняття законів України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» та «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю».

Показано, що основні напрями вдосконалення молодіжного законодавства були визначені ще під час ухвалення його основних правових засад. Простежено процес розробки в 1995 — 1998 рр. спеціального законопроекту, спрямованого на підтримку дитячих та молодіжних організацій. Здійснено аналіз запропонованих законопроектів, що дало змогу виявити використання власних підходів, досвіду радянського та пострадянського періодів. Установлено склад авторського колективу остаточного варіанту документа, поданого урядом до парламенту.

Розглянуто як закономірний процес обговорення Закону України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» у профільному комітеті Верховної Ради України, участь урядовців, народних депутатів України, фахівців у його доопрацюванні. Обговорення законопроекту в першому читанні, яке датується згідно з документами секретаріату парламенту 23 грудня 1997 р., не знайшло свого повного відображення в джерелах. Ухвалення його Верховною Радою України відбулося 1 грудня 1998 р. в умовах підтримки з боку керівництва парламенту та президента.

Підкреслено, що в останній період роботи над законопроектом його основний зміст було суттєво переорієнтовано з підтримки українського молодіжного руху взагалі на створення особливих умов для фінансування Українського національного комітету молодіжних організацій за рахунок коштів Державного бюджету України.

Здійснено аналіз Закону України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 1 грудня 1998 р., як важливого документа, що визначив статус об'єднань молодих громадян, їх права, участь у підготовці та прийнятті рішень з питань державної політики щодо дітей та молоді, форми державної підтримки молодіжного руху. Акцентовано увагу на закріплення в ньому вузькогрупових інтересів певної частини молодіжного руху та його очільників.

Висвітлено, як об'єктивний результат виправлення помилок законодавців, розгляд у Конституційному Суді України позову групи народних депутатів України, наслідком якого стало визнання в грудні 2001 р. неконституційними положень Закону України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» про особливий статус УНКМО, його роль як координатора всього українського молодіжного руху та отримувача коштів з Державного бюджету України.

Простежено об'єктивний характер та суб'єктивні складові процесу підготовки та прийняття Закону України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», який тривав у 1996 — 2001 рр. Показано участь посадовців, народних депутатів України, фахівців у зазначеній роботі. Законопроект розглядався у першому читанні 17 та 21 грудня 1999 р. Ухвалення його в другому читанні 21 вересня 2000 р. не стало остаточним через наявність зауважень з боку Президента України. Тільки 21 червня 2001 р. закон було ухвалено остаточно.

Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» оцінено як такий, що визначив організаційні й правові засади соціальної роботи з молодими громадянами, основні терміни, суб'єктів, об'єкти, принципи, сфери та рівні здійснення зазначеної діяльності та зміцнив засади ювенальної політики в Україні.

Зроблено висновок, що, незважаючи на затримку із законодавчим закріпленням статусу молодіжних організацій та засад соціальної роботи з молоддю, нормативно-правова база ювенальної політики в Україні об'єктивно зміцнювалася завдяки заздалегідь визначеним напрямам подальшого розвитку.

Підрозділ 2.3. «Підготовка та прийняття загальнодержавної програми підтримки молоді» присвячено процесу розробки загальнодержавної молодіжної програми в Україні.

Проаналізовано основні етапи роботи над документом у 1996 — 1998 рр. як намагання молодіжного міністерства та парламентського комітету заповнити правову прогалину, що, однак, не було реалізовано через протистояння різних відомств. Проект Національної комплексної програми «Молодь України» обговорили на Конгресі української молоді «Молодь за соціальний прогрес і злагоду в суспільстві» (26 — 28 травня 1997 р.), погодили з багатьма міністерствами та відомствами. Це відкривало перспективу для його ухвалення Верховною Радою України. Проте в кінцевому підсумку документ було ухвалено лише як урядову постанову.

Новий етап підготовки закону про державну молодіжну програму, який розпочався наприкінці 2001 р., оцінено як виправлення ситуації. Унаслідок цього з’явився проект Закону України «Про затвердження Національної програми підтримки молоді на 2003 — 2008 роки», підтриманий урядом 13 вересня 2002 р.

Розглянуто суперечливість та гостроту обговорення законопроекту на парламентських слуханнях про становище молоді в Україні 27 листопада 2002 р. у профільному парламентському комітеті. Привертає увагу наявність протидії щодо прийняття документа з боку представників деяких фракцій Верховної Ради України.

Показано політичний характер проходження законопроекту у Верховній Раді України 4 і 6 березня (перше читання) та 10 липня (друге читання) 2003 р. Проаналізовано зміст правових зауважень Президента України до прийнятого документа та їх урахування під час прийняття парламентом 18 листопада 2003 р. Закону України «Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004 — 2008 роки» як компроміс владних інститутів.

Проведено зіставлення різних варіантів законопроекту, надано оцінку його остаточного варіанту як документа, що мав концептуальний характер. Зроблено висновок, що загальнодержавна програма сприяла як поглибленому теоретичному осмисленню змісту державної молодіжної політики в Україні, так і більш конкретному визначенню її завдань.

У підрозділі 2.4. «Інноваційний механізм працевлаштування молодих громадян» висвітлено процес розроблення та ухвалення Закону України «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю».

Показано, що на початку 2000;х рр. в Україні вперше було запропоновано ринковий механізм створення робочих місць для молоді, який базувався на зацікавленості роботодавців у працевлаштуванні молодих громадян за рахунок бюджетного фінансування.

Простежено обговорення законопроекту на парламентських слуханнях, у профільному комітеті Верховної Ради України, на сесійних засіданнях парламенту 20 травня 2003 р. (перше читання), 4 березня 2004 р. (повторне перше читання), 4 листопада 2004 р. (друге читання).

Проаналізовано зміст Закону України «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю» від 4 листопада 2004 р., здійснено порівняння остаточного тексту з існуючими проектами. Зроблено висновок, що з прийняттям нового закону було зроблено крок у напрямку переходу від правового закріплення декларативних зобов’язань держави стосовно молоді до впровадження конкретного механізму реалізації права молодих громадян на працю.

Отже, у 1991 — 2004 рр. в Україні було створено достатньо розгалужену систему ювенального законодавства, яке в комплексі з іншими законами, які визначали права та обов’язки молодих громадян, свідчили про формування правових засад власної національної моделі молодіжної політики держави.

Третій розділ — «Державні молодіжні програми незалежної України» — складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Загальнодержавні комплексні програми стосовно соціального становлення та розвитку молоді» розглянуто досвід створення президентом та урядом комплексних молодіжних програм у 1991 — 2004 рр.

Визначено, що найголовнішими під час розробки комплексних документів глави держави були питання загального розвитку державної молодіжної політики, соціального захисту молодих громадян, підтримки обдарованої та творчої молоді, патріотичного виховання нового покоління, утвердження духовності, моральності, здорового способу життя.

Показано, що поява указів та розпоряджень Президента України з приводу комплексних програм або заходів була пов’язана з потребою привернути увагу державних структур та громадськості до проблем молоді, необхідністю підштовхнути до певних дій керівників загальнодержавного та регіонального рівнів, підтримати молодіжні ініціативи.

У підрозділі проаналізовано зміст президентських та урядових документів, здійснено їх порівняння. Зосереджено увагу на процесі створення та зміцнення структур, відповідальних за молодіжну політику, на запровадженні пільг для молодих громадян, підтримці молодіжних організацій, посиленні уваги державних органів до молодіжних проблем. Підкреслено факти сприяння діяльності УНКМО шляхом фінансування за рахунок видатків Державного бюджету України програм зазначеної організації.

Зроблено висновок про позитивний вплив прийнятих програмних документів на координацію зусиль усіх державних структур, які мали відповідати за розв’язання молодіжних проблем. Проте вони не мали необхідного організаційного та фінансового забезпечення.

У підрозділі 3.2. «Цільові програми та заходи у сфері державної молодіжної політики» проаналізовано досвід діяльності президента та уряду з розв’язання як конкретних проблем молодих громадян взагалі, так і їх окремих груп зокрема.

У дисертації проаналізовано загальну спрямованість президентських указів та розпоряджень 1990 — 2000;х рр., присвячених працевлаштуванню молоді, соціально-економічній підтримці становлення та розвитку студентської сім'ї, заходам щодо сприяння будівництву житла для молоді шляхом іпотечного кредитування, сприянню розвитку молодіжного житлового будівництва, удосконаленню соціальної роботи з молоддю, програмі роботи з обдарованою молоддю, підтримці молодих учених тощо. Підкреслюється посилення з другої половини 1990;х рр. уваги глави держави до проблеми виховання молодого покоління, про яке раніше майже не згадувалося.

Розглянуто запропоновані шляхи розв’язання основних проблем, до яких належало вдосконалення нормативно-правової бази, розвиток мережі молодіжних установ, запровадження нових форм роботи, розширення бюджетного фінансування, поліпшення матеріально-технічного забезпечення. Доведено, що більшість із запропонованих заходів виявилися такими, що можуть бути здійсненими. Але мали місце певні випадки застосування агітаційно-пропагандистських підходів під час створення президентських документів.

Досліджено також усі урядові рішення стосовно цільових програм та заходів, спрямованих на підтримку окремих категорій молоді у 1991 — 2004 рр. Виявлено, що основними для різних складів Кабінету Міністрів України були питання сприяння зайнятості молоді, підтримки студентських сімей, розвитку молодіжного підприємництва та розв’язання житлової проблеми, залучення молоді на державну службу та службу в органах місцевого самоврядування, а також розвитку молодіжного та дитячого туризму, сприяння соціальному становленню та адаптації кримськотатарської молоді. З 2003 р. уряд започаткував затвердження щорічних заходів щодо підтримки молоді.

Зроблено висновок, що цільові президентські та урядові молодіжні програми й заходи сприяли об'єднанню зусиль усіх органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо вирішення проблем молоді. Завдяки цьому підвищувалися вимогливість до форм та змісту роботи, руйнувалися відомчі бар'єри. Однак мали місце факти недостатньої обґрунтованості пропозицій, відсутність належного контролю за виконанням та ґарантованого бюджетного фінансування.

У підрозділі 3.3. «Рекомендації парламентських слухань з питань становища молоді» розглянуто постанови парламенту України, що були прийняті за результатами обговорення молодіжних проблем.

Парламентські слухання про становище молоді стали важливим елементом механізму формування та реалізації державної молодіжної політики в Україні. Їх було проведено у 1995, 1999, 2000, 2002, 2003 рр. Ухвалені Верховною Радою України постанови, що містили рекомендації учасників парламентських слухань, відіграли важливу роль у визначенні загальних пріоритетів ювенальної політики, оскільки ставали програмами діяльності на наступний період.

Рекомендації учасників парламентських слухань про становище молоді містили звернення до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Генеральної прокуратури, місцевих органів влади. У них йшлося про необхідність розробки та прийняття нових молодіжних законів (у тому числі й молодіжного кодексу), інших нормативно-правових актів, запровадження в практику конкретних форм підтримки молоді (молодіжне житлове кредитування, запровадження пільг для студентства, безпроцентні довгострокові кредити для навчання у вищих навчальних закладах), зміцнення державних та громадських молодіжних структур, запровадження порядку фінансування молодіжних програм, захист молодих людей з категорій дітей-сиріт, дітей-інвалідів, дітей, позбавлених батьківського піклування.

Зазначено, що важливе значення мала публікація доповідей Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні, які виходили з друку напередодні молодіжних парламентських слухань.

Зроблено висновок, що парламентські слухання про становище молоді в Україні дозволили привернути увагу всіх владних інституцій і громадськості до ювенальної політики та підготувати Верховній Раді України комплексну програму дій щодо підтримки молоді.

Отже, програмні документи Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України у сфері державної молодіжної політики сприяли процесу активізації діяльності влади та громадських організацій у зазначеному напрямі. Цей процес почався лише на рубежі 1990 — 2000;х рр., і найслабкішими його місцями виявилися недостатня фінансова та організаційна підтримка, певна неузгодженість та асинхронність програм.

Четвертий розділ — «Становлення та реформування системи органів управління та мережі молодіжних структур» — включає чотири підрозділи.

У підрозділі 4.1. «Роль і місце органів виконавчої влади у сфері соціального становлення та розвитку молоді» досліджено процеси створення та реорганізацій міністерств і державних комітетів, які відповідали за здійснення державної молодіжної політики в Україні.

З’ясовано, що спочатку створення органів виконавчої влади з питань соціального становлення та розвитку молоді в Україні спиралося на застосовуваний ще в радянський період підхід, унаслідок чого існувало Міністерство у справах молоді і спорту. Проте з другої половини 1990;х рр. почався процес постійних реорганізацій, через що спочатку на зміну спортивно-молодіжному прийшло відомство, яке відповідало за сімейну, дитячу, жіночу та молодіжну політики (1996 р. — Міністерство України у справах сім'ї та молоді, 1999 р. — Державний комітет у справах сім'ї та молоді). Наприкінці 1999 р. відбулося об'єднання сімейно-дитячо-жіночо-молодіжного відомства зі спортивним та туристичним (Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України), яке виявилося достатньо нестабільним. Наступне повернення до Державного комітету України у справах сім'ї та молоді (2001 — 2004 рр.) та Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді (2004 р.) закріпило визнання керівництвом держави наявності інтегрованої «державної політики з питань сім'ї, жінок, дітей і молоді». Висловлено думку, що поглинання державної молодіжної політики іншими напрямами соціально-гуманітарної діяльності призвело до зниження її ефективності.

Проаналізовано положення про центральні органи виконавчої влади з питань молодіжної політики, затверджені у 1991 — 2004 рр., здійснено їх порівняння, відстежений генетичний зв’язок та запропоновані в них зміни. Зазначені документи виявилися такими, що вплинули не тільки на формування владних структур, а й на зміст державної молодіжної політики.

Досліджено досвід діяльності Державного департаменту з питань молодіжної політики у складі Державного комітету у справах сім'ї та молоді (2002 — 2003 рр.), спробу створити Державний департамент молодіжної та сімейної політики у складі Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України (1999 р.). Розглянуто зміни у сфері управління державного молодіжного відомства, що відбувалися у 1991 — 2004 рр.

Зроблено висновок, що застосування різних підходів до визначення відповідального за молодіжну політику міністерства (держкомітету) призвело до управлінської лихоманки, втрати кваліфікованих працівників.

У підрозділі 4.2. «Парламентські комітети з питань молоді» досліджено історію діяльності профільних комітетів Верховної Ради України І - ІV скликань з питань державної молодіжної політики.

Показано, що тільки у Верховній Раді України І скликання (1990 — 1994 рр.) збереглася радянська традиція створювати окрему Комісію у справах молоді. У Верховній Раді України ІІ скликання (1994 — 1998 рр.) її було відкинуто та створено Комісію з питань молоді, спорту і туризму, яка з травня 1997 р. відповідно до діючого законодавства стала називатися «Комітет з питань молоді, спорту і туризму». У Верховній Раді України ІІІ скликання спочатку діяв Комітет з питань молодіжної політики, фізичної культури і спорту (1998 — 2000 рр.), який згодом було перейменовано в Комітет з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму (2000 — 2002 рр.). У Верховній Раді України ІV скликання вже традиційно працював Комітет з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму (з 2002 р.).

Установлено, що важливими факторами впливу на державну молодіжну політику виявилися персональний склад профільних комітетів Верховної Ради України з питань молодіжної політики, кадрові призначення, обрання голів та їх заступників, секретарів комітетів, голів підкомітетів, партійна та фракційна належність членів комітетів, їх досвід молодіжної роботи тощо. Показано, що результати законотворчої діяльності кожного з парламентських комітетів потрібно оцінювати в контексті суспільно-політичної ситуації та загального процесу розвитку державної молодіжної політики. Важливу роль відігравав високий рівень фахової підготовки працівників секретаріату.

Зроблено висновок про те, що визначення молодіжної проблематики як окремого напряму діяльності одного з профільного комітетів сприяло тому, що ювенальне законодавство та державна молодіжна політика знайшли своє правове оформлення в Україні. Підкреслено позитивне значення того, що у Верховній Раді України питаннями державної молодіжної політики та сімейної політики займалися різні профільні комітети.

У підрозділі 4.3. «Координаційні ради у сфері ювенальної політики» висвітлена діяльність консультативно-дорадчих структур при Президентові України, метою яких було сприяння вирішенню питань соціального становлення та розвитку молоді в Україні.

Показано об'єктивну необхідність створення Національної ради з питань молодіжної політики при Президентові України (1995 — 2004 рр.) та Всеукраїнської студентської ради при Президентові України (2001 — 2004 рр.). Основні завдання, форми та методи їх діяльності відповідали потребам часу. Зазначено, що влада не зуміла забезпечити їх плідної роботи через відсутність належної уваги до цих структур. Їх вплив на процес розвитку державної молодіжної політики в Україні виявився невідчутним.

Зроблено висновок, що створення зазначених координаційних рад відповідало реальним потребам часу. Певний час існували сподівання, що вони можуть скоординувати дії всіх владних інститутів у сфері підтримки молоді, підвищення престижу державної молодіжної політики. Проте повністю використати можливості цих структур не вдалося. Наочно виявилася недосконалість запропонованих підходів до організації роботи цих молодіжних органів.

У підрозділі 4.4. «Розбудова мережі державних молодіжних закладів, установ та організацій» розглянуто процес створення мережі молодіжних структур на загальнодержавному та місцевому рівнях.

Визначено, що спроби створити фонди як основне джерело фінансування молодіжних програм виявилися невдалими. Про це свідчить досвід Фонду соціальної адаптації молоді (1991 — 1995 рр.), який намагався виступити як альтернатива Міністерству України у справах молоді і спорту, але припинив свою діяльність, так і не ставши реальною складовою механізму формування та реалізації державної молодіжної політики в Україні. Невдалими стало також намагання розгорнути діяльність Державного фонду сприяння соціальному становленню та розвитку молоді у складі Міністерства України у справах молоді і спорту (1993 р.).

Доведено, що найбільш вдалим кроком влади щодо створення інфраструктури державних молодіжних установ став досвід створення мережі центрів соціальних служб для молоді. Проаналізовано прийняття та виконання урядових рішень 1990 — 2000;х рр., спрямованих на створення обласних, міських, районних, районних у містах центрів соціальних служб для молоді. Досліджено процес їх реорганізацій у центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Показано особливий статус центрів соціальних служб, їх працівників.

Простежено такі фактори вдосконалення окремих напрямів молодіжної політики, як діяльність Фонду сприяння молодіжного житлового будівництва та галузевої науково-дослідної установи з питань молодіжної політики.

Приділено увагу затвердженню типових положень про молодіжні центри праці (2001 р.), центрів ресоціалізації наркозалежної молоді «Твоя перемога» (2002 р.) як правової бази для створення сфери управління обласних, міських та районних державних структур з питань молодіжної політики. Розглянуто досвід створення при молодіжному відомстві низки підвідомчих структур як фактору його зміцнення (Інформаційно-ресурсного центру, Українського молодіжного центру).

Зроблено висновок, що завдяки зусиллям уряду вдалося створити необхідну для центрального органу виконавчої влади кількість підвідомчих структур. Проте нормативно-правова база для розвитку мережі установ в регіонах виявилася недостатньою, що завадило розширенню та поглибленню молодіжної роботи в Україні.

Отже, у 1991 — 2004 рр. було створено систему органів, відповідальних за формування та реалізацію державної молодіжної політики в Україні. Достатньо стабільним виявився підхід до формування профільного парламентського комітету. Проте узвичаїлися часті реорганізації органу виконавчої влади. Не було реалізовано потенціал консультаційно-дорадчих органів з питань молодіжної політики. Водночас позитивним можна вважати в цей період розвиток мережі молодіжних установ у центрі та на місцях.

П’ятий розділ — «Форми і методи державної підтримки молодих громадян та молодіжних об'єднань» — складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 5.1. «Запровадження молодіжного кредитування» проаналізовано діяльність держави щодо запровадження пільгових кредитів для молодих громадян як інноваційної форми їх підтримки.

Показано, що від законодавчого закріплення норми про молодіжне житлове кредитування (1993 р.) до запровадження в практику зазначеного положення пройшло більше чотирьох років (1997 р.). Проаналізовано зміни, що відбулися в нормативно-правовій базі із зазначеного питання, які дозволили отримувати кредити не тільки на будівництво і реконструкцію, а ще й на придбання житла (2003 р.). Досліджено запровадження цільових пільгових державних кредитів на здобуття вищої освіти (2000 — 2003 рр.).

Обґрунтовано твердження, що введення в Україні кредитування молодих громадян стикалося зі зволіканнями з боку як законодавчої, так і виконавчої гілок влади. Молодіжні кредити залишилися недоступними для більшості молодих громадян через жорстку обмеженість бюджетного фінансування та диспропорції між реальними доходами молодих громадян та вартістю житла. Украй обмеженим виявилося фінансування й освітньої кредитної програми, до того ж не були запроваджені ґарантовані законом кредити для молоді на обзаведення домашнім господарством.

Зроблено також висновок про наявність суперечності між великою потребою в молодіжних кредитах та низьким рівнем фінансування зазначених державних програм.

У підрозділі 5.2. «Трансформації у сфері стипендіального забезпечення та пільг для студентської й учнівської молоді» розкрито діяльність Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України щодо запровадження стипендій, грантів, премій, установлення пільг для молодих громадян.

Досліджено трансформаційні процеси в системі стипендіального забезпечення, результатом чого стало заснування стипендій Президента України та Кабінету Міністрів України для молодих учених (1994 р.), стипендій Президента України для студентів вищих навчальних закладів та аспірантів (1994 р.), стипендій Президента України для учасників і призерів міжнародних учнівських олімпіад з базових навчальних предметів (1998 р.), щорічних стипендій Президента України ім. Т. Г. Шевченка для учнів середніх загальноосвітніх шкіл за особливі успіхи у вивченні української мови та літератури (2000 р.), стипендія Президента України для призерів і учасників всеукраїнських конкурсів фахової майстерності серед учнів професійно-технічних закладів (2004 р.), низки іменних стипендій Кабінету Міністрів України тощо. Парламент заснував соціальні стипендії для студентів вищих навчальних закладів, що належать до категорій дітей-сиріт та дітей з малозабезпечених сімей (2002 р.).

Звернуто увагу на поступове збільшення стипендіального забезпечення студентів вищих навчальних закладів І - ІV рівня акредитації у 1991 — 2004 рр., запровадження пільгового проїзду для студентів та учнівської молоді. Зроблено висновок, що основними напрямами діяльності були заснування нових стипендій замість скасованих радянських, збільшення розміру стипендій, поширення стипендіального забезпечення на учнів загальноосвітніх шкіл.

У підрозділі 5.3. «Премії та гранти для обдарованої молоді» розглянуто процес запровадження президентських, парламентських та урядових відзнак для молодих громадян України.

Показано інноваційний характер форм заохочення молодих громадян, які не мали аналогів у радянський період. Проаналізовано основні етапи підготовки та зміст нормативно-правових актів щодо запровадження премій Президента України для молодих учених, грантів Президента України молодим діячам у галузі театрального, музичного, образотворчого мистецтва та кінематографії, грантів Президента України для обдарованої молоді, грантів Президента України для випускників закладів професійно-технічної освіти, премії Кабінету Міністрів України за внесок молоді в розбудову держави, премії Верховної Ради України за внесок молоді в розвиток парламентаризму.

У дисертації акцентовано увагу на важливості заснування державних премій та грантів, їх суттєвого значення для підтримки молодіжних лідерів. Зроблено висновок про відповідність вимогам часу запропонованих підходів щодо визначення основних цільових категорій претендентів на премії та гранти. Питання про відзначення молодої наукової, творчої еліти та активу молодіжних організацій було розв’язано найбільш вдало порівняно з усіма іншими засобами державної підтримки молодих громадян.

У підрозділі 5.4. «Державна підтримка ініціатив молодіжних організацій» розкрито форми й методи допомоги об'єднанням молодих громадян, що надавалися органами влади на державному рівні, правове закріплення пропозицій молодіжних організацій.

Звернуто увагу на використання радянського досвіду в заснуванні Дня молоді України, Дня студента, підтримці молодіжних форумів тощо. Акцентовано увагу на лобістському характері урядових постанов щодо сприяння діяльності Українського молодіжного аерокосмічного об'єднання «Сузір'я» (1993 р.), Українського національного комітету молодіжних організацій (1996 р.). Висвітлено безпосередній вплив протистояння молодіжних організацій на позиції керівників держави.

Позитивну роль відіграло запровадження у 2002 р. порядку проведення конкурсу програм, розроблених громадськими організаціями, стосовно дітей, молоді, жінок та сім'ї, що стало проявом установлення конкурентних «правил гри» у наданні фінансової допомоги всеукраїнським молодіжним організаціям з боку держави.

У дисертації висвітлено процес підготовки та прийняття постанов Верховної Ради України до ювілеїв ЛКСМУ та ВЛКСМ (1999 — 2004 рр.), під час яких визначалися різні позиції щодо оцінки радянського досвіду державної молодіжної політики, шляхів удосконалення української національної моделі ювенальної політики. Текстологічний аналіз документів засвідчив, що основним змістом їх була загальнополітична складова.

Зроблено висновок, що правове визначення нових форм підтримки молодих громадян та їх об'єднань характеризувалося затримкою запровадження в практику положень законодавства, недостатнім рівнем фінансування масових молодіжних програм.