Державне регулювання банківської системи в Україні

Курсова робота на тему

«Державне регулювання банківської системи в Україні»

ВСТУП Поглиблення реформи банківської системи в Україні розглядається як одне з пріоритетних завдань економічної політики на сучасному етапі. Для ринкової системи важливим елементом є розвиток діяльності банків, розширення сфери банківських послуг та операцій, що потребує відповідного контролю та нагляду з боку державних органів грошово-кредитного регулювання. В Україні такі функції реалізує Національний банк України через інструменти відповідної грошово-кредитної політики. Функціонування банківської системи свідчить про те, що банки не можуть існувати незалежно від процесів, що відбуваються в реальному секторі економіки, оскільки саме тут здійснюється використання грошових капіталів. На відміну від країн з розвиненою економікою, де система регулювання банківської діяльності формувалась протягом тривалого часу, в Україні таке регулювання ще не отримало достатнього рівня розвитку. Отже, для здійснення стимулюючого впливу банківськими інститутами на економічне зростання необхідно приділити увагу питанням регулювання банківської діяльності, забезпечення їх фінансової стійкості та кредитоспроможності.

Визначення і практичне застосування методів та інструментів фінансового механізму державного регулювання банківської діяльності повинні бути адекватні стану фінансової системи та економіки загалом. Забезпечення фінансової стійкості та стабільного функціонування банківської діяльності при одночасному захисті інтересів вкладників і кредиторів є головною метою регулювання банківської діяльності.

Актуальність дослідження проблеми регулювання банківської діяльності визначається також і тим, що до середини 90-х років в Україні у банківській практиці фактично не існувало поняття «регулювання банківської діяльності», бо особливості такої діяльності не відповідали умовам економічного середовища, що характеризувалось суперечностями трансформаційного процесу.

Істотне значення державного регулювання в забезпеченні стабільності банківської діяльності зумовило постійну увагу дослідників до його різних аспектів. Перші спроби оцінки ролі банківської діяльності у зарубіжній економічній науці були здійснені стосовно ролі кредиту такими відомими вченими, як А. Смітом, Д. Рікардо, Дж. Ло, А. Вагнером, С. Мілем, І. Фішером, М. Фрідманом та іншими. Важливу роль у дослідженні питань регулювання банківської діяльності та розробки механізму й інструментів їх регулювання відіграли такі вчені, як Дж. Кейнс, Р. Бернд, Г. Джонсон, Е. Долан, Ф. Мишкін, Л. Харріс та інші.

Регулюванню банківської діяльності, грошового обігу та кредиту присвячені роботи багатьох вітчизняних вчених, зокрема У. Грудзевича, І. Д’яконової, В. Коваленка, О. Козьменка, Т. Васильєва, Л. Конопатської, М. Савлука, С. Мочерного та багатьох інших.

Метою даної роботи є визначення особливостей державного регулювання банківської системи. Відповідно до мети виділено наступні завдання:

· визначити будову та функції банківської системи;

· з’ясувати механізм реалізації банківського нагляду;

· ознайомитись з світовим досвідом здійснення банківського нагляду;

· визначити сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку вітчизняної банківської системи.

РОЗДІЛ 1. БАНКІВСЬКА СИСТЕМА ЯК СКЛАДОВА ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВИ

1.1. Суть, будова та функції банківської системи Успіх державної політики країни в цілому великою мірою залежить від стабільності її фінансової системи. В умовах переходу від жорсткої адміністративної системи управління економікою до ринкового господарства саме банківська система покликана забезпечити економічно виправданий розподіл фінансових ресурсів, стимулювати конкурентні відносини, приватизацію державного майна, перебудову ціноутворення та цінових пропорцій. Банківський сектор повинен утримувати у досить стабільному стані грошово-кредитну систему, створювати умови для розвитку економіки, сприяти конвертованості національної валюти, навчати клієнтуру рахувати гроші.

Дуже часто в літературі банківську систему трактують як просту сукупність банків, що функціонують в країні. При такому підході до визначення сутності банківської системи вона являє собою механічне об'єднання банків, що немає заздалегідь окреслених цілей, специфічних рис і не виконує самостійних функцій і ролі на грошовому ринку.

Насправді це не так. Банківська система має своє особливе призначення, свої специфічні риси і функції в економіці, які не просто повторюють призначення і функції окремих банків. Виникає банківська система не внаслідок механічного поєднання окремих банків у випадкову сукупність, а будується за заздалегідь виробленою концепцією, у межах якої відводиться певне місце кожному окремому банку.

Банківська система — законодавчо визначена, чітко структурована та субординована сукупність фінансових посередників, які здійснюють банківську діяльністю на постійній професійній основі і функціонально взаємозв'язані в самостійну економічну структуру [14, С.563−564].

На перше місце в банківській системі виходять такі цілі:

· забезпечення суспільного нагляду і регулювання банківської діяльності з метою узгодження інтересів окремих банків із загальносуспільними інтересами;

· забезпечення надійності і стабільності функціонування банківської системи в цілому з метою стабілізації грошей та безперебійного обслуговування економіки;

· забезпечення ефективної взаємодії банків з органами державної влади та міжнародних фінансових інституцій з метою узгодження інтересів усіх учасників цих взаємовідносин Розгляд названих цілей дає підстави стверджувати, що всі вони можуть бути виконані тільки сукупністю банків, що поєднуються в банківську систему.

Теорії і практиці банківської діяльності на сучасному етапі розвитку відомо два види банківських систем: однорівнева і дворівнева.

Однорівнева банківська система передбачає, що усі функціонуючі в країні банки перебувають на одному ієрархічному рівні, тобто між ними існують виключно горизонтальні зв’язки. Однорівнева побудова банківських систем характерна для країн із низьким рівнем розвитку економіки, з тоталітарним або командно-адміністративним режимом правління. Однорівнева банківська система існувала в Радянському Союзі. Вона складалась з Державного банку, Будівельного банку і Зовнішньоторговельного банку та сукупності ощадних кас.

Проте в більшості країн світу створена та діє дворівнева банківська система. Така система складається з головного або Центрального банку країни, що є емісійним центром в державі та всієї сукупності інших банків, що обслуговують юридичних та фізичних осіб.

При дворівневій побудові на першому рівні перебуває один банк (або кілька банків, об'єднаних спільними цілями і завданнями, як, наприклад, ФРС у США). Такій установі надається статус центрального банку. На нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у грошово-кредитній сфері, насамперед підтримання сталості національних грошей та забезпечення сталості функціонування всієї банківської системи. Хоч ці завдання вирішуються за участю всіх банків, проте успіх може бути досягнутий тільки при відповідній координації зусиль кожного з них. Покладається така координація на центральний банк, для чого він законодавче наділяється відповідними повноваженнями.

На другому рівні банківської системи перебуває решта банків, які в Україні прийнято називати комерційними банками. У зарубіжних країнах комерційними називають тільки частину банків другого рівня. Переважно це банки, що виконують весь комплекс базових операцій і створені на акціонерній основі. Крім комерційних, у кожній країні виділяється цілий спектр інших банків — кооперативних, приватних, спеціалізованих тощо.

На відміну від центрального комерційні банки покликані обслуговувати економічних суб'єктів — учасників грошового обороту: фірми, сімейні господарства, державні структури. Саме через ці банки банківська система обслуговує народне господарство відповідно до завдань, що випливають з грошово-кредитної політики центрального банку. Тому комерційні банки можна розглядати як фундамент усієї банківської системи, вершиною якої є центральний банк.

Банки другого рівня відносно один одного є економічно самостійними, рівноправними, такими, що конкурують між собою на грошовому ринку. Вони юридичне й економічно відокремлені і будують свою діяльність на комерційних засадах з метою одержання прибутку. Заради прибутку вони обслуговують своїх клієнтів, зазнаючи при цьому великих ризиків: кредитних, процентних, валютних тощо.

Дворівневість банківської системи характеризується також чітким законодавчим розмежуванням прав і обов’язків кожної ланки системи, а також небанківських фінансових посередників. У багатьох країнах центральному банку надано право ліцензування банківської діяльності, право встановлювати економічні нормативи щодо діяльності комерційних банків, здійснювати тією чи іншою мірою нагляд і контроль за банками. З іншого боку, закони обмежують права центральних банків у комерційній діяльності, забороняють, зокрема, їм обслуговувати господарську клієнтуру. Цим комерційні банки захищаються від конкуренції з боку більш сильного — центрального — банку, забезпечуються їхні права як банків другого рівня.

Отже, банківська система — це не єдиний банк, що керується з одного офісу (центрального банку), а специфічна економічна та організаційно-правова структура, що забезпечує функціонування грошового ринку та економіки в цілому.

Вона покликана виконувати такі функції:

— трансформаційну;

— створення платіжних засобів та регулювання грошової маси;

— забезпечення сталості банківської діяльності і грошового ринку.

Трансформаційна функція зумовлена посередницькою місією банків. Мобілізуючи вільні грошові кошти одних суб'єктів ринку і передаючи їх різними способами іншим суб'єктам, банки мають можливість змінювати (трансформувати) строки грошових капіталів, їх розміри та фінансові ризики.

Функція створення грошей і регулювання грошової маси полягає в тому, що банківська система оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зменшуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. Іншими словами банківська система управляє пропозицією грошей.

Це ключова функція банківської системи. У її виконанні беруть участь і центральний банк, і усі банки другого рівня. Вона стосується усіх напрямків банківської діяльності, насамперед кредитної.

Функція забезпечення сталості банків та грошового ринку пов’язана з надзвичайно високою ризикованістю банківської діяльності. Банки, на відміну від інших суб'єктів, несуть в собі підвищену загрозу дестабілізації власної діяльності, розлад усього грошового ринку, провокування загальноекономічної кризи. Тому кожний окремий банк не може виконувати стабілізаційної функції, а скоріше навпаки [14, С.565−566].

Отже, банківська система і окремо банки, відіграють важливу роль у формуванні ринкових відносин, здійсненні структурних перетворень і економічному піднесенні країни.

1.2 Формування банківської системи в Україні

Створення банківської системи в Україні на основі державних банків розпочалось в 1991р. з прийняттям Закону України «Про банки і банківську діяльність», згідно з яким було закладено основи класичної дворівневої банківської системи. Поява дворівневої банківської системи в Україні була першою ознакою переходу до ринкової економіки. Створення Національного банку України відбулося на базі Українського Республіканського відділення Держбанку СРСР.

Виділяють такі етапи розвитку сучасної банківської системи:

1-ий етап — 1991;1992 рр. — процеси перереєстрації та реорганізації.

Із жовтня 1991р. НБУ починає перереєстрацію комерційних банків України, що були зареєстровані ще Держбанком СРСР. Основне завдання цього етапу полягало в чіткій організації ринкових структур, які б забезпечували умови для розвитку конкуренції і підприємництва у сфері руху фінансових ресурсів.

У цей же період галузевий капітал, тобто частка капіталу, вкладеного у комерційні банки різними державними установами, поступово витісняються ринковим капіталом спільних та малих підприємств, акціонерних товариств, державні банки акціонуються, а точніше приватизуються персоналом банків та великими клієнтами [7,С.76].

2-ий етап — 1992;1993 рр. — виникнення банків «нової хвилі».

На цьому етапі з різних бюджетних та позабюджетних фондів та диверсифікації пасивів діючих банків виникає низка комерційних банків. Ці банки починали своє становлення з «нуля»: офісні приміщення, грошові сховища, системи охорони і сигналізації, локальні комп’ютерні мережі, телекомунікації та інше придбавалися за власні кошти, що оподатковувалися.

У комерційних банках спостерігалося подальше зменшення частки «міністерського» капіталу, що було спричинено постановою КМУ «Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів». Цією постановою передбачалося, що Міністерство фінансів буде одержувати дивіденди по акціях, що належать іншим міністерствам. Це почало не влаштовувало власників акцій і вони поспішили вилучити свої кошти із комерційних банків [7,С.76]

У цей же час спостерігалося масове народження дрібних «кишенькових» банків. Значна частина їх мала приватний капітал, але цей капітал був надто мізерним, щоб забезпечити ліквідність банку. Ці банки непогано заробляли на гіперінфляції 1992;1994рр., використовуючи цей зовнішній незалежний від них фактор. Протягом цього періоду здійснено демонополізацію банківської системи, забезпечено її функціонування на дворівневій основі. На кінець 1993 pоку у книзі реєстрації вже 211 банків, ліквідовано протягом цього року ще 6 банків.

3-й етап — 1994;1996 рр. — перші банкрутства.

Активізація роботи Національного банку України з побудови чіткої системи регулювання діяльності комерційних баків співпала з періодом призупинення інфляційних процесів, які були основним джерелом безбідного існування цілої низки комерційних банків. Запроваджена система регулювання діяльності банків. Ці банки не були готові до жорсткого контролю з боку НБУ, до централізованого управління банківською системою, що поставило їх на межу банкрутства. Процес масового банкрутства банків вніс ускладнення у функціонування не тільки банківської системи, а й позначився на всій економічній системі, була підірвана довіра до банківської системи у вкладників[7,С.77−78].

Тоді банківська ситема перебувала в стані стагнації: відбувається скорочення розміру активів деяких банків, спостерігається велика розбіжність у концентрації банківського капіталу, третина зареєстрованих банків не мали необхідного сплаченого статутного фонду [28,С.29].

4-й етап — 1996;2000 рр. — стабілізація банківської системи та впровадження національної валюти — гривні.

Для цього етапу є характерною боротьба НБУ з інфляційними процесами, створення сприятливих умов для проведення грошової реформи і введення в обіг національної грошової одиниці. Також у цей період посилився контроль за діяльністю комерційних банків із боку НБУ. На цьому етапі виділяють період до і після кризи 1998 р., пов’язаний з дефолтом у Росії. Наслідки цієї кризи призвели до девальвації гривні, що, у свою чергу, вплинуло на знецінення банківського капіталу, зниження прибутковості активів та до масового відпливу депозитів фізичних осіб із банківських рахунків в обмін на іноземну валюту [7,С.78−79].

5-й етап — 2000;2004 рр. — удосконалення банківської системи.

У цей період відбувається поступова стабілізація курсу гривні, проведення виваженої грошово-кредитної політики, зростання стійкості кредитної системи, поступовий перехід від монетарних методів управління економікою до ринкової трансформації та структурного реформування, удосконалюється нормативно-правова база. Зокрема, у 2000 році був прийнятий новий Закон України «Про банки і банківську діяльність», який визначив структуру банківської системи (перший рівень — НБУ, другий рівень — інші банки) і врегулював основні засади створення і ліквідації банків, також визначив порядок здійснення нагляду за комерційними банками і застосування заходів впливу. Уперше передбачено поділ банків за територіальною ознакою, цілями створення і мінімальними розмірами статутного капіталу. У 2001 році створено орган гарантування депозитів в Україні на підставі Закону «Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб» від 20.09.2001р. Основним завданням фонду стало забезпечення розміщених у банках вкладів фізичних осіб та, у випадку банкрутства банку, відшкодування коштів за їх вкладами, що водночас, сприяє стабільності банківської системи [36,С.106].

6-й етап — 2005;2007 рр. — поглинання українських банків іноземним капіталом.

Починаючи з 2005 року, спостерігається стійкий інтерес до української банківської системи з боку іноземних банків. Українські банки сподіваються мати доступ до недорогих, порівняно з внутрішніми, фінансових ресурсів та отримати підтримку іноземних власників. У той же час іноземні банки зацікавлені у виході на український ринок, адже дохідність українського ринку значно перевищує показники економічно розвинених країн світу, а надійність української банківської системи на фоні економічного зростання України не викликає сумнівів.

Банківський сектор України визнано інвестиційно найпривабливішою галуззю. Іноземні експерти пояснюють підвищену цікавість іноземних банків до України бідністю українських громадян — населення багатших країн такої гострої проблеми в кредитах не має.

Частка іноземного капіталу в банківській системі України з початку 2005 року до кінця 2007;го зросла з 9,6 до 35%. Кількість банків з іноземним капіталом за той час збільшилась з 19 до 47 банків, у тому числі зі 100%-ним іноземним капіталом — із 7 до 17 [7, С.82−83].

Крім того, упродовж цього періоду почала відновлюватися довіра населення до банківської системи та національної валюти, про що свідчить залучення значного додаткового обсягу депозитів з одночасним поліпшенням їх строкової структури. Зростанню довіри до банківської системи України сприяло підвищення дієвості системи страхування депозитів населення.

7-й етап — 2-ге півріччя 2008р.-2009 рр. — період світової фінансової кризи.

Починаючи з 2-го півріччя 2008 року, через несприятливий розвиток процесів у світовій економіці, що проявився у погіршенні кон’юнктури на зовнішніх ринках, зменшенні інвестиційного та споживчого попиту, в Україні почали спостерігатися кризові явища в економіці загалом та банківському секторі зокрема.

Світова фінансова криза призвела до кризи ліквідності у банківському секторі України. Останні кілька років банки активно розвивали кредитування населення (іпотечні, авто-, споживчі кредити) за рахунок залучених з-за кордону коштів. Проте в умовах, коли закордонні банки згорнули свої кредитні програми (а це були змушені зробити більшість банків, що постраждали від іпотечної кризи в США), опинилися перед загрозою кризи ліквідності. По-перше, для повернення закордонних кредитів банки змушені були перекредитовуватися за значно вищими ставками, а по-друге, нові залучені з-за кордону кошти теж стали значно дорожчими. У результаті, ставки на іпотечні кредити зросли на 15−7%, крім того, були значно посилені вимоги до фінансового стану позичальників. НБУ, щоб запобігти можливій фінансовій кризі в Україні, значно посилив вимоги до резервування за кредитними операціями, що теж призвело до подорожчання кредитів.

Нестабільна ситуація з національною валютою і доларом спричинила відплив коштів з банківської сфери. За даними Національного банку України, обсяг депозитів на 01.01.2009 р. становив 359,7 млрд грн. За 2008 рік темпи зростання депозитів становили 126,7 проти 152,7% на кінець грудня 2007 року. У січні 2009 року відплив депозитів з українських банків становив 21 млрд грн. Цей факт є прямою ілюстрацією недовіри до банків.

Очікуваний обвал ринку нерухомості, зниження цін на товари, які становлять основу українського експорту, і падіння курсу гривні негативно позначилися на спроможності позичальників виконувати свої зобов’язання. З уповільненням темпів зростання кредитування (за перших сім місяців 2008 р. обсяг кредитування юридичних осіб зріс на 22,4%, а фізичних — на 27%, проти, відповідно, 63 і 98% за 2007 рік) частка проблемних кредитів лише збільшувалась.

8-ий етап — з 2010 р. — післякризовий період.

В умовах скорочення експорту, гострої недостатності іноземної валюти і девальвації гривні надані кредити в іноземній валюті стали головним генератором широкої масштабної банківської і економічної кризи в Україні.

Для підтримки ліквідності і платоспроможності банків Національним банком України були надані кредити рефінансування (переважно великим банкам) на суму понад 120 млрд. грн. З метою відновлення діяльності банків Урядом були виділені кошти на рекапіталізацію банків Укргазпром, банк «Київ», Родовід банк, на суму 17 млрд. грн. Однак це вливання коштів не призвело до відновлення діяльності банків, а стосовно банків «Родовід банк» і «Надра», то у них до цього часу діє тимчасова адміністрація.

Слід відзначити, що процес рефінансування і рекапіталізації банків був непрозорим, проводився за відсутності чітких методик оцінки стану банків та критеріїв їх відбору, і це ще більше поглиблювало недовіру суспільства до державних органів влади.

Післякризовий стан національної банківської системи, можна оцінити наступним чином:

— банківською системою досягнута хитка рівновага. Будь-яка необережна дія, зокрема з боку регулятора, може викликати поновлення панічних настроїв та поглиблення кризового стану.

— банківська система за відсутності чіткої стратегії дій з боку НБУ перебуває у стані стагнації за всіма базовими показниками (прибуток, розмір капіталу, динаміка активів та кредитно-інвестиційного портфелю).

— частка «поганих» кредитів у структурі кредитно-інвестиційного портфелю є небезпечною (до 30% від загального обсягу). Подолання потенційної кризи у фінансовому секторі потребує великих ресурсів: за міжнародною практикою приблизно до 40% ВВП протягом двох років.

— робота Уряду і НБУ з банками — банкрутами не завершена. Пролонгація роботи з проблемними банками призвела до того, що майже 70% від їх кредитних портфелів на сьогодні є проблемними.

— продовжується політика зовнішніх запозичень (криза нічому не навчила), при цьому досі не розроблена програма розвитку внутрішнього інвестиційного ринку, потенціал якого не використовується, а це більше 180 млрд. грн., які перебувають у готівці, 30−50 млрд. дол. США на руках у населення.

В цих умовах суспільство в цілому та фінансова система зокрема потребують від НБУ вироблення нових стандартів банківської діяльності та адекватної потребам національної економіки стратегії розвитку банківської системи не тільки на посткризовий період, але й на фазу економічного зростання, що дозволить досягти ті цілі, які були поставлені перед країною в останній час.

1.3. Банківське регулювання та банківський нагляд в Україні

Проблеми банківського нагляду в Україні привертають велику увагу. Це пояснюється тим, що політика Національного банку України здійснює вплив на конкретні операції банків.

Суть контролю полягає в тому, що суб'єкт управління здійснює облік і перевірку того, наскільки об'єкт управління виконує його настанови. Контроль у банках має загальноприйняті форми — попередній, поточний, наступний — та методи — економічний аналіз, перевірка та ревізія.

Державне регулювання діяльності банків здійснюється НБУ у таких формах:

1) Адміністративне регулювання:

— реєстрація банків і ліцензування їхньої діяльності;

— встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків;

— застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру;

— нагляд за діяльністю банків;

— надання рекомендацій щодо діяльності банків.

2) Індикативне регулювання:

— встановлення обов’язкових економічних нормативів;

— визначення норм обов’язкових резервів для банків;

— встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;

— визначення відсоткової політики;

— рефінансування банків;

— встановлення кореспондентських відносин;

— управління золотовалютними резервами, зокрема й валютними інтервенціями;

— операції з цінними паперами на відкритому ринку;

— регулювання імпорту й експорту капіталу.

Банківський нагляд — це моніторинг процесів, які відбуваються в банківській сфері на різних стадіях функціонування банків, а саме під час створення нових банків та установ, діяльності банків, реорганізації та ліквідації банків. У широкому розумінні банківський нагляд — це цілеспрямована діяльність, яку здійснює уповноважений орган з питань банківського нагляду та контролю, що представляє державну владу, з метою постійного контролю за дотриманням законодавчо встановлених меж діяльності банків та забезпечення стабільності національної банківської системи і грошової одиниці та захисту інтересів вкладників і кредиторів банку.

Для того, щоб банківський нагляд був ефективним, його завдання мають бути чіткими, зрозумілими всім, хто визначає економічну політику, а також тим, хто безпосередньо контролює діяльність банків. Органи банківського регулювання та нагляду передусім мають керуватися принципами розумного, обачливого ставлення до банків, тобто вони не повинні вимагати від банків здійснення операцій, які могли б послабити їхній фінансовий стан, порушити свободу діяльності банків.

Наглядові органи з метою регулювання діяльності банків та увідповіднення її до чинного банківського законодавства мають повноваження застосовувати до банків певні корегувальні заходи, а також заходи примусового характеру. Ці заходи можуть розглядатися як елемент банківського нагляду і як елемент банківського регулювання. Отже, поняття «регулювання банківської діяльності» та «банківський нагляд» тісно переплітаються.

Банківське регулювання — одна з функцій НБУ, яка полягає у створенні системи норм, які регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства. Банківський нагляд — система контролю та впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, щодо яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність, законодавства України і встановлених нормативів з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників і кредиторів банку. Згідно ЗУ «Про Національний банк України» функцію банківського нагляду покладено на Національний банк. Головна мета банківського регулювання і нагляду — безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

Основні завдання банківського регулювання та нагляду:

— забезпечення стабільності та надійності банківської системи з метою сприяння економічному піднесенню;

— захист вкладників і кредиторів банку, що передбачає захист клієнтів від неправомірної діяльності банківських установ і забезпечення професійного поводження з клієнтами та кредиторами банку;

— створення конкурентного середовища у банківському секторі, завдяки якому знижуються відсоткові ставки за кредитами, підвищуються відсоткові ставки за депозитами, розширюється спектр банківських послуг, запроваджуються нові банківські технології;

— забезпечення відкритості політики та діяльності банківського сектору в цілому і в кожному банку зокрема;

— підтримання необхідного рівня стандартизації та професіоналізму в банківській системі, забезпечення ефективної діяльності банків і запровадження технологічних нововведень в інтересах споживачів банківських послуг.

Наглядова та регуляторна діяльність здійснюється Національним банком України на підставі двох законів: «Про банки і банківську діяльність» та «Про Національний банк України», а також на підставі численних нормативних актів, що видаються Національним банком України у межах його повноважень.

Порядок реєстрації новостворюваного банку, а також перелік документів, які подаються до Національного банку України для державної реєстрації, викладено у законі України «Про банки і банківську діяльність». Всі вимоги щодо статутного капіталу, порядку подання документів для державної реєстрації банку, придбання або збільшення істотної участі в банку, державної реєстрації банків з іноземним капіталом, внесення змін до статуту банку, відкриття філій і представництв банків, відкриття відділень банку, викладені у Положенні про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень.

Важливим моментом допуску банків на ринки є ліцензування. Встановлено чіткі критерії надання банківської ліцензії, на підставі якої банки можуть приймати вклади (депозити) від юридичних і фізичних осіб, відкривати рахунки клієнтів і банків-кореспондентів та розміщувати залучені кошти від свого імені. Ці операції належать виключно до банківських операцій, здійснювати які в сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. При наданні банківської ліцензії Національний банк керується встановленими законодавством критеріями, які знайшли своє відображення у Положенні про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій. У положенні зазначено операції, які можуть виконувати банки на основі ліцензії; умови, дотримання яких надає банку право отримати банківську ліцензію; документи, які подає банк для отримання банківської ліцензії; порядок розгляду Національним банком пакета документів на видачу банківської ліцензії; умови для здійснення філіями банків банківських та інших операцій.

Порядок ліцензування передбачає дві стадії.

Перша стадія включає до себе перевірку комплектності пакета документів, поданих банком для отримання ліцензії або письмового дозволу, перевірку достовірності інформації, викладеної у документах, та дотримання банком відповідних ліцензійних умов, Всі перевірки на цій стадії здійснюються територіальним управлінням Національного банку України за місцезнаходженням банку, а їх результати відображаються у відповідному висновку.

Друга стадія включає до себе розгляд Департаментом реєстрації та ліцензування банків Національного банку отриманих документів банку та висновку територіального управління щодо їх відповідності вимогам чинних законодавчих актів України та нормативно-правових актів Національного банку. У разі потреби подані документи розглядаються іншими структурними підрозділами Національного банку, які в межах своєї компетенції подають Департаменту реєстрації та ліцензування банків свої висновки та пропозиції про можливість видачі банку банківської ліцензії, письмового дозволу та ліцензій на виконання окремих операцій.

Нагляд за поточною діяльністю банків складається з двох етапів, які здійснюються паралельно: попередній нагляд та поточний контроль. Мета попереднього нагляду — забезпечення з дотримання банками встановлених вимог, розумне (з оптимальним ризиком) ведення ними власних справ. Водночас при його проведенні здійснюється контроль за відрахуванням коштів до резервів для відшкодування можливих втрат за активними операціями банків, реалізується заборона або обмеження Національного банку щодо деяких видів банківської діяльності, застосовуються штрафні санкції до банків, які порушують економічні нормативи. На цьому етапі нагляд здійснюється на підставі статистичної звітності, яку НБУ отримує від комерційних банків. Згідно Інструкції про порядок регулювання діяльності банків в Україні, а також враховуючи рекомендації Базельського комітету з банківського нагляду, встановлено 13 економічних нормативів, обов’язкових до виконання всіма банками.

Банківський нагляд не завершується після проведення інспектування банку. Завершальним, або узагальнюючим, його етапом є застосування Національним банком України заходів впливу щодо банків адекватно вчиненим ними порушенням згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність». Застосування адекватних заходів впливу до банків вимагає зваженого та поміркованого підходу.

У багатьох випадках виправні заходи зводяться до заходів попереднього реагування, таких як: письмове застереження, укладання письмової угоди з банком, видача Національним банком розпоряджень, програма фінансового оздоровлення. Проте іноді цього недостатньо для проведення необхідних змін у діяльності банку. В таких ситуаціях використовуються примусові заходи. Це: зупинення дії ліцензії на здійснення окремих банківських операцій або відкликання ліцензії на здійснення всіх банківських операцій, усунення керівництва від управління банком, призначення тимчасової адміністрації, накладання штрафів, ліквідація або реорганізація банків.

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

2.1 Світовий досвід здійснення банківського нагляду та перспективи його застосування в Україні

Банківський нагляд існує в різних формах понад 100 років. Особливого значення він набув у Сполучених Штатах Америки та країнах Західної Європи. Країни з ринковою економікою усвідомили важливу роль банківського контролю у фінансовому секторі та в загальному економічному зростанні: по-перше, уряд, державні органи, суб'єкти господарювання, кредитори, вкладники мають право переконатися в тому, що банківська система країни стабільна, по-друге, нестабільність банківської системи призводить до краху банків і, як наслідок, до підриву довіри суспільства до банків у цілому. У результаті це спричиняє негативні наслідки на рівні макроекономіки: скорочення грошової пропозиції, розвал системи платежів, величезні та несподівані зобов’язання уряду.

У різних країнах використовують різноманітні способи створення структур, що виконують функцію банківського нагляду, як правило, під егідою центрального банку, міністерства фінансів або незалежного агентства.

Регулятивно-наглядові органи використовують різні форми і методи регулювання банківської діяльності та банківського нагляду. Проте, в останні десятиріччя у світовій банківській практиці спостерігається тенденція до поступової уніфікації системи банківського регулювання та нагля.

У світовій практиці існують різні моделі побудови системи банківського регулювання та нагляду, проте важливо, щоб регулятивно-наглядові органи мали всі необхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ними завдань. Крім того, ці повноваження мають бути передбачені на законодавчому рівні [22, С.150−151].

Ефективний банківський нагляд, насамперед, ґрунтується на адекватній правовій інфраструктурі. Діяльність служби банківського нагляду дає позитивні результати тільки тоді, коли вона підкріплена міцним законодавством і чіткими правилами регулювання діяльності банків. У кожній країні діє своя система правових актів, яка регламентує різні аспекти банківської діяльності, роботу небанківських кредитно-фінансових установ, фондових бірж тощо, що пов’язано з історичним розвитком і впливом різного роду політико-економічних чинників.

У Великобританії донедавна (в історичному вимірі) не було спеціальних законів, які регламентують діяльність банків. Нагляд за їхньою діяльністю мав формальний характер. Разом із тим, в останні роки після банкрутства деяких банків у країні визначилася тенденція посилення аспектів регулювання банківської діяльності. 1979 року було введено обов’язкове ліцензування комерційних банків і сформовано національний фонд страхування депозитів. Банківським законом від 1987 року було визначено порядок надання великих позик, проведення злиття банків, аудиторських перевірок тощо. Однак нагляд за банківською діяльністю у Великобританії і сьогодні залишається найменш жорстким, порівняно з іншими країнами.

Приклад протилежної ситуації з розвитком і становленням банківського нагляду — банківська система США. За багато років було створено досить складну та розгалужену структура банківського нагляду. Контрольно-регулювальні функції наглядових органів частково дублюються, а обов’язки в деяких випадках є паралельними. Така структура значною мірою пов’язана з тим, що в країні існують дві групи банків: система національних банків, підпорядкована органам федеральної влади, та система банків штатів, які перебувають під юрисдикцією окремих штатів. Крім того, нагляд за діяльністю банків здійснює Федеральна резервна система та Федеральна корпорація зі страхування депозитів. Існують також неурядові органи контролю за діяльністю окремих груп кредитних установ (Американська асоціація банкірів, Асоціація незалежних банків тощо). Вони усі розробляють стандарти обслуговування клієнтів, вирішують технічні питання проведення операцій, підтримують стосунки з конгресом і пресою.

Банки у США повинні подавати щоквартальні повні звіти про свої операції, у тому числі баланси, дані про прибутки та збитки, до зазначених федеральних контролюючих органів, які здійснюють обов’язкові зовнішні перевірки кожного банку не менше ніж раз на 1−2 роки.

Традиційний принцип американського банківського законодавства — обмеження концентрації капіталу, підтримка конкурентних взаємовідносин на фінансовому ринку за рахунок встановлення територіальних обмежень на відкриття банками відділень (і в межах одного штату, і між штатами), контролю з боку Федеральної резервної системи за створенням холдингових компаній, регулювання різними органами нагляду процесів злиття банківських установ тощо.

У західноєвропейських країнах система контролю за діяльністю банків має більш чітку та централізовану структуру. В останні роки спостерігається тенденція до уніфікації банківського регулювання та нагляду. Це пов’язано з прагненням країн максимально втілити стандарти і принципи, розроблені Базельським комітетом з банківського нагляду, а також зі зростанням необхідності координації зусиль органів нагляду за різними фінансовими секторами країни, які охоплюють банківську сферу, страховий ринок і ринок цінних паперів.

Згідно з моделлю єдиного нагляду, всі наглядові функції сконцентровані в одному органі нагляду. Це або центральний банк країни, або єдина, відокремлена від нього наглядова установа. Зазначена модель використовується у більшості країн ЄС: Німеччині, Бельгії, Чехії, Данії, Ірландії, Латвії, Угорщині, Мальті, Австрії, Польщі, Словаччині, Швеції, Великій Британії, а також в Японії [39,С.44].

В Німеччині 1 травня 2002 р. відбулося злиття трьох федеральних наглядових відомств, результатом чого стала поява нового єдиного наглядового органу — BаFin. Таким чином, саме структура органів фінансового ринку створила передумови формування єдиного наглядового органу, при цьому функції видання нормативних актів збереглися за міністерством фінансів і центральним банком. BаFin став єдиним органом нагляду на фінансовому ринку. BаFin здійснює повномасштабний нагляд за платоспроможністю банківських інститутів, який сприяє забезпеченню успішного функціонування кредитної системи Німеччини [18,С.86].

Серед джерел інформації, якими користуються співробітники наглядового органу, — обов’язкові інформаційні повідомлення банків, звіти аудиторів, річні звіти банків. Оцінку звітів здійснює Бундесбанк, що є однією з форм його участі у фінансовому нагляді. У необхідних випадках BаFin проводить власні спеціальні перевірки, у разі встановлення порушень має право застосовувати різні заходи і санкції [18,С.88].

Декілька країн СНД на сьогодні також мають досвід створення єдиного наглядового органу. Так, наприклад, Республіка Казахстан також пішла шляхом створення єдиного наглядового органу. За станом фінансового сектору країни наглядає мегарегулятор — Агенство з регулювання і нагляду фінансового ринку та фінансових організацій. До цього банківський нагляд здійснював Національний банк Респубіки Казахстан (НБРК), на інших сегментах фінансового ринку були свої регулятори. Агентство безпосередньо підпорядковується главі державі (президенту). Міністерство фінансів Республіки Казахстан не має регулятивних функцій. До сфери компетенції агентства віднесені банки, страховий ринок, професійна діяльність на ринку цінних паперів та нагромаджувальні пенсійні фонди. Його повноваження — повноцінний нагляд за всіма сегментами фінансового ринку, видача ліцензій. Правовстановлюючими функціями агентство наділено лише частково, разом з тим воно не має права законодавчої ініціативи. У межах закону агентство може приймати підзаконні акти.

Мегарегулятор має переваги над наглядовими органами за фінансовим сектором, тому що дозволяє більш ефективно діагностувати та попереджувати розподіл ризиків між фінансовими посередниками та окремими сегментами фінансового сектору, оцінювати реальну та потенційну дію шоків на фінансову систему в цілому й окремі її складові. Також мегарегулятор може більш ефективно розробляти політику щодо ризиків, діючи на конгломерати в цілому та окремі організації, які входять до їх складу, а також розвивати адекватні підходи до моніторингу подібних фінансових продуктів і послуг незалежно від того, який фінансовий інститут їх надає. Крім того, проблеми щодо недостатньої координації дій між різними відомствами, слабкої підпорядкованості у разі використання в країні єдиного наглядового органу самоліквідуються.

Перевагою мегарегулятора є також те, що його використання призведе до досягнення узгодженості в діяльності регулятивних органів, усунення дублювання наглядових функцій, використання єдиних підходів, методів і форм нагляду, єдиного інформаційного забезпечення, посилить відповідальність регулятора за прийняті рішення.

Створення мегарегулятора в Україні можливе за таких передумов:

1. Наявність тривалої тенденції до універсалізації банківської діяльності на фоні сталого економічного зростання в країні.

2. Створення уніфікованої системи нагляду в усіх сегментах фінансового ринку.

3. Наглядові органи повинні розглядати діяльність банку як усередині країни, так і за її межами, аналізувати операції, які проводяться безпосередньо банком, і ті, які проводяться через дочірні організації банку.

Таким чином, перед основними органами банківського нагляду та регулювання сьогодні стоїть завдання спільного відпрацювання комплексного, безперервного процесу розумного банківського нагляду на консолідованій основі з урахуванням світового досвіду та особливостей розвитку фінансових ринків в Україні.

2.2 Сучасний стан банківської системи України У період з 2005 р. до 2008 р., до світової фінансової кризи, банківська система демонструвала надвисокі темпи зростання обсягів діяльності, що спричиняло посилення її впливу на соціально-економічний розвиток країни. Про це свідчить відношення основних показників її розвитку до ВВП (табл. 2.1).

Таблиця 2.1 Питома вага активів, статутного капіталу українських комерційних банків у валовому внутрішньому продукті, %

Відношення активів до ВВП зросло з 52,51% у 2005 р. до 102,4% у 2008 р. Однак. за цими показниками у банківської системи залишається значний невикористаний потенціал. Так, відношення активів банківської системи до ВВП у Франції становило 250%, у Німеччиніблизько 300%, Великобританії - 360%.

Як видно з додатку А, до початку фінансової кризи 2008 р., кількість банків зростала: від 189 станом на 01.01.2002 р. до 198 станом на 01.01.2008 р. Протягом 2008;2009 рр. бачимо зменшення кількості банків з 198 станом на 01.01.2009 р. до 194 станом на 01.09.2010р. Кількість банків з іноземним капіталом стрімко збільшувалась до 2009 р., а станом на 01.09.2010 р. — 52 банки. Щодо банків із 100-відсотковим капіталом то їхня кількість, не зважаючи на фінансову кризу, з 2002 р. зросла утричі і станом на 01.09.2010 р. становить 20 банків. Водночас до 2009 р. поступово зменшувалась кількість банків, що перебувають у стані ліквідації, від 35 у 2002 р. до 13 у 2009 р. Проте за період з 01.01.2010 р. до 01.09.2010 р. їх кількість зросла від 14 до 18 [32,33].

Аналіз сучасного стану банківської системи показав, що одним із найскладніших періодів у діяльності вітчизняних банків став 2009 р. Українські банки опинилися в скрутному становищі. Потреба повертати залучені за кордоном кошти, які вже роздано як довготермінові кредити, через брак інших джерел фінансування примушує банки й державу вживати заходів для забезпечення фінансової спроможності української фінансової системи. Вчасно не скоригувавши свою політику й не вживши ефективних заходів для мінімізації впливу кризи, банки розраховують на компенсацію втрат за рахунок держави й власних клієнтів. Банки переживають кризу ліквідності; їм потрібні гроші, які вони намагаються залучити всіма можливими методами.

У 2009 році діяльність банківського сектору України опинилась під впливом світової економічної кризи й характеризувалась скороченням активної діяльності банків, зменшенням їх ресурсної бази, збільшенням питомої ваги проблемних кредитів та отриманням збитків. Водночас за 2009 рік відбулося збільшення статутного та регулятивного капіталу банків, зростання адекватності регулятивного капіталу, збільшення обсягів кредитування корпорацій (особливо в національній валюті) при скороченні кредитування населення (зокрема в іноземній валюті).

У 2009р. спостерігалося зростання співвідношення загальних активів банків до ВВП, яке на 01.01.2010р. становило 109,5% (на 01.01.2009 р. — 102,7%). Загальні активи банків України зросли на 2.9% (за 2008 рік — на 57.2%) і на 01.01.2010 р. становили 1001,6 млрд. грн. БУ Власний капітал банків зменшився на 4,1 млрд. грн., або на 3,4% (за 2008 рік — зріс на 71,4%), і на кінець року становив 115,2 млрд. грн. Це було зумовлено отриманням від'ємного фінансового результату діяльності банків за 2009 рік. Регулятивний капітал банків збільшився за 2009 рік на 10,3% - до 135,8 млрд. грн. (або 11,9 млрд. євро). Кількість банків, які мали регулятивний капітал понад 25 млн. євро, за 2009 рік збільшилася з 73 до 80 банків, а їх частка в загальній кількості діючих банків на 01.01.2010 р. зросла до 44.2% (на 01.01.2009 р. — 40.1%).

Як видно з додатку Б, доходи банків України на 01.01.2010 р. становили 143,0 млрд. грн., або збільшилися за рік на 16,7%. Процентні доходи, як і раніше, залишались основною статтею доходів — 121,1 млрд.грн.

У 2009 році порівняно з попереднім роком витрати банків України зросли на 57,4%, і на 01.01.2010 р. становили 181,4 млрд. грн. Це в першу чергу відбулось через значні обсяги відрахувань на формування резервів, які збільшилися за рік у 3,1 раза, і на 01.01.2010 р. становили 75,4 млрд. грн. (або 41,6% від усіх витрат банків). Співвідношення витрат банків до їх доходів дорівнювало 126,9% (порівняно з 94.0% у 2008 році).

За підсумками 2009 року було зафіксовано від'ємний фінансовий результат діяльності банківського сектору у розмірі 38,4 млрд. грн., що пов’язано зі зростанням вищими темпами витрат порівняно з доходами (в 3,4 раза).

У першій половині 2010 р. економіка України продовжила тенденції поступового виходу з кризового стану, котрі намітились ще з другої половини 2009 р. ВВП у І кварталі зріс на 4,9%. Проте слід відзначити, що такі значні цифри відмічаються на фоні глибокого минулорічного падіння. Тому стверджувати про остаточне подолання симптомів рецесії зарано.

Позитивним фоном для відродження фінансової системи є стабільність курсу гривні. Негативним фактором виступає наявність значної кількості пробемних кредитів та майже повна стагнація кредитування.

Активи банків демонструють поступове збільшення. За січень-квітень 2010 р. вони виросли з 868,1 до 885,8 млрд. грн. Однак кредитний портфель банків перебуває в стадії стагнації: він навіть скоротився з 730 до 723 млрд. грн. Особливий удар криза нанесла по споживчому кредитуванню фізичних осіб. З початку року спостерігається подальше скорочення обсягів кредитування з 217,3 до 206,1 млрд. грн. Натомість ринок кредитів для суб'єктів господарської діяльності фіксує мінімальний ріст на 3 млрд. грн.

Деструктивну функцію в майбутньому може зіграти і зростання грошової маси в економіці: з 480 до 521 млрд. грн. (травень 2010 р.), тоді як в минулий рік було зафіксовано її стабілізацію.

У 2010 р. продовжився приріст депозитів. Так, у січні-червні 2010 р. обсяг вкладів населення в банківській системі збільшився на 13,7%, а коштів юридичних осіб — на 6,2%. Переважна більшість депозитів оформлюється в національній валюті.

Незважаючи на ознаки симптомів оздоровлення, стан банківської системи продовжує залишатися складним. Свідченням чого є збиток в сумі 7,5 млрд. грн. за п’ять місяців поточного року.

Доходи банків за січень — травень 2010 року порівняно з відповідним періодом минулого року скоротилися на 11,3% і склали 53,9 млрд. грн. Витрати банків порівняно з відповідним періодом минулого року зменшилися на 15,6% і становили 61,4 млрд. грн.

2.3 Проблеми і шляхи вдосконалення вітчизняної банківської системи В умовах розвитку ринкових відносин, а також у контексті глобалізації світової економіки пошук шляхів нарощення капіталу банків є питанням, яке потребує ретельного та поглибленого вивчення. Ці питання актуальні ще й тому, що власний капітал банківської системи становить понад 12% від ВВП (у країнах з перехідною економікою цей показник перевищує 40%, у розвинених — 80% і більше), тобто на даний час банківська система ще не може бути ефективним інструментом реалізації політики економічного зростання.

Рівень капіталізації є основою для зміцнення банківської системи, підвищення її надійності та стійкості в умовах економічних коливань і навіть криз, а низький рівень капіталізації призводить до витіснення національних банків іноземними. Зростання регулятивного, балансового власного капіталу і статутного капіталу сприяє підвищенню рівня їх стійкості та платоспроможності. Динаміку показників капіталу банків України у розрізі 2001;2010 років відображено в додатку В .

Аналізуючи дані, наведені в додатку В, слід зазначити, що протягом 2002;2007 рр., спостерігається відставання темпів зростання капіталу від темпів зростання активів, причому це стосується як темпів росту регулятивного, так і власного капіталу. Проте з 2008 року ситуація кардинально змінилась, що пояснюється різким скороченням активних операцій банків, зокрема кредитних, унаслідок відпливу ресурсів із банківської системи. Темпи зростання регулятивного і статутного капіталу є нерівномірними. Крім того, зростає значимість статутного капіталу у формуванні власного капіталу. Так, за даними станом на 01.01.2008 р., цей показник становив 61,62%, і зріс на початок 2009 року на 7,52%. Станом на 01.01.2010 року статутний капітал перевищив сукупний власний капітал, що пояснюється змінами у структурі останнього по банківській системі. Не зважаючи на те, що спостерігається тенденції до зростання капіталу, рівень капіталізації банків є недостатнім.