Сатиричне зображення царської iмперiї у поемах Тараса Шевченка «Сон» i «Кавказ»

Сатиричне зображення царської iмперiї у поемах Тараса Шевченка «Сон» i «Кавказ» .

Усе має свiй початок. I хоча сьогоднi неможливо сказати, хто першим почав складати пiснi, проте ми знаємо автора першого в українськiй лiтературi сатирично-полiтичного твору — це Тарас Григорович Шевченко, а сам твiр, вiдповiдно — поема «Сон», написана 1844 року. Через рiк великий Кобзар знову повернеться до знайденого прийому сатиричного зображення дiйсностi у поемi «Кавказ». Цi двi поеми близькi не лише за часом написання та стилiстично, їх об'єднує спiльна тема — протест проти суспiльного ладу, заснованого на гнобленнi людини людиною, вищим проявом якого була тогочасна царська влада, образу якої протиставляються образи героїв-борцiв: декабристiв («Сон») та Прометея («Кавказ»).

Шевченко назвав «Сон» комедiєю. Для розкриття своєї iдеї вiн використовує найрiзноманiтнiшi сатиричнi засоби: гнiвну iронiю, сарказм, гротеск та карикатуру. Образи царя, царицi, чиновникiв та державного апарату монархiї змальовуються загостреними сатиричними засобами. Вже навiть портрети царя i царицi поданi в карикатурно-зневажливо му тонi. Цар «цвенькає», «неначе ведмiдь», з похмiлля вiн «одутий, аж посинiв». Цариця «мов опеньок засушений», «мов та чапля». Придворнi:

За богами — панства, панства.

В серебрi та златi!

Мов кабани годованi ;

Пикатi, пузатi!

Чиновникiв поет iронично порiвнює з политими чорнилом квiтами, їх характеризує насамперед хабарництво i здирство, вони готовi «драти i з батька i з брата» .

Такою постає верхiвка державної машини в зображеннi поета. А от головний принцип роботи механiзму самодержавства змальовується за допомогою гротескової картини, яку I. Франко назвав потiм «генераль ним мордобитiєм» .

…цар пiдходить.

До найстаршого… та в пику.

Його як затопить!

облизався неборака.

Та меншого в пузо ;

Аж загуло!.. А той собi.

Ще меншого туза.

Межi плечiтой — меншого,.

А менший — малого,.

А той — дрiбних…

Уся влада, на думку Шевченка, тримається саме на такому «мордобитiї», а ще — на багнетах та муштрi. Немає нiчого дивного, що за такої системи простим людям залишається лише страждати. Тому смiх над апаратом царського управлiння не просто смiх — «Смiх i сльози!» .

Цi самi сатиричнi засоби посилюють контраст мiж зображенням верхiвки та простих людей або революцiонерiв, яких Шевченко описує iз щирим спiвчуттям.

Якщо в поемi «Сон» головна увага автора придiляється змальовуван ню самодержавної Росiї пiд п’ятою царя, то в поемi «Кавказ» Росiйська iмперiя зображується як тюрми поневолених народiв.

Од молдаванiна до фiнна.

На всiх язиках все мовчить,.

Бо благоденствує, ;

пише Шевченко. Слово «благоденствує» навмисне взято з лицемiрних заяв представникiв уряду, у ньому ховається гiрка iронiя автора. З царських указiв узято й слова «милостивiї ми» .

Iз сатиричним пафосом проголошує Шевченко таку «славу» :

Слава! Слава!

Хортам, i гончим, i псарям,.

I нашим батюшкам-царям.

Слава.

Це — гнiвний докiр царизму, тому «батюшки-царi» згадуються поруч з псарями, гончими та хортами. З гострим сарказмом у поемi «Кавказ» розповiдається також про роль освiти, священнослужителiв, лицемiрних панiв-лiбералiв, що клялися у любовi до народу, обдираючи та грабуючи його. За ступенем сатиричного узагальнення у поемi «Кавказ» Шевченко зробив крок уперед порiвняно з поемою «Сон» .

Сатира «Кавказ» є дуже цiнною, бо в цiй поемi Шевченко з величезною художньою силою пiднiс iдею братерства поневолених народiв i дав гостре викриття колонiальної полiтики (вислiв «тюрма народiв» став крилатим).

Остання тема лишається актуальною й досi. Це — додатковий доказ талановитостi Шевченка: мистецтво не мусить обмежуватись одноденни ми темами, хоча полiтична сатира, зазвичай звертається найчастiше саме до них. Цей твiр та деякi iншi пам’ятатимуть i перечитуватимуть доки iснуватиме колонiальна полiтика як ганебне явище, незалежно вiд того хто її проводить — Росiя чи якась iнша країна. Явища живуть довше за держави, не кажучи вже про державних дiячiв чи то просто окремих людей. Життя коротке, а мистецтво — вiчне.