Критична соціологія

Критична соціологія

Зміст Вступ

1. Теорія конфлікту

2. Символічний інтеракціонізм

3. Феноменологія

4. Етнометодологія

5. Критична соціологія (теорії модернізації)

5. Критична соціологія (теорії модернізації)

7. Соціологія постіндустріального розвитку

8. Теорія соціального обміну

9. Натуралістичний виклик соціології

10. Неофункціоналізм

11. Структуралістичні концепції

12. Постмодернізм Висновки Література

Вступ

Із 60-х років XX ст. світ переживав гострі соціально-політичні та економічні потрясіння: ядерна загроза, міждержавні військові конфлікти, національно-визвольний рух, расова дискримінація, екологічна криза, бюрократизація, маскультура. На цьому фоні втратив свою актуальність та популярність структурно-функціональний підхід, який до цього часу вважався «загальною формулою» суспільних відносин. Проявляється різкий контраст між претензією пояснити все та нездатністю відповісти на реальні проблеми сучасності. Виник очевидний розрив між тим, що може дати і дає соціологія на її тодішньому етапі. Незважаючи на широке розповсюдження критичної соціології (теорії модернізації"), вона виявилася безсильною, нездатною відповісти на проблеми сучасності. По відношенню до неї, соціальна реальність ніби «хитрила». Звідси виникла нагальна потреба пошуку виходу соціології із даного тупикового стану.

Соціологія знову почала «пошуки самої себе» з метою утвердження як універсальної науки про суспільство. Це й спонукало її повернути свій вектор пізнання до мотиваційно-смислової сфери людської діяльності, до ідеалів гуманізму. Головним лозунгом даного стану стало: «вернути в соціологію людину». Із втратою структурно-функціонального напряму, власного престижу знову постало питання про зв’язок теорії та методів у соціології. Тут проявилося два принципових підходи. Прихильники першого стояли на позиціях принципового розриву між філософською методологією та теоретичною системою в соціології - теорії «середнього рівня» і еквівалентній їм методиці та техніці соціальних досліджень. Прихильники іншого, навпаки, стояли на позиції обов’язково філософсько-методологічного обґрунтування теоретичних проблем соціології. Дана хвиля на довгі роки визначила контури новітньої соціології та створила основу так званого «інтелектуального соціологічного клімату», властивого гуманітарним наукам.

Дані пошуки породили в 60−70-ті роки «теоретичний вибух», який зумовив процес дроблення теоретичних підходів, диференціації соціологічного знання без авторитарного впливу будь-якої однієї теоретичної концепції.

З цього періоду, по суті, почався новий (який триває донині) період у розвитку соціології. Початок даного етапу характеризується ще кількома особливостями: по-перше, це пов’язано із розумінням предмета науки, його більш точним та суворим конструюванням. По-друге, мав місце і характер зв’язку між макрота мікрорівнем соціології, теоретичною та емпіричною соціологією. По-третє, важливу особливість даного періоду становили і теоретичні реконструкції в соціології. Подальший розвиток методичного досвіду емпіричної соціології пов’язаний з вирішенням проблеми підвищення якості соціологічного дослідження.

Розглянемо окремі соціологічні парадигми, напрями, теорії, які яскраво відбивають різноманіття соціологічного знання.

1. Теорія конфлікту Конфліктологічний підхід у соціології — важливий напрям розвитку соціології XX ст. Проблеми соціальних конфліктів ставляться та аналізуються практично всіма великими соціологами різних напрямів соціологічної думки. Тому в руслі цієї парадигми з’явилося чимало яскравих теоретиків цікавих концепцій та праць. Теорія конфлікту з’явилася у сучасному соціологічному знанні у 60−70-х роках, відтіснивши традиційно впливові позитивістські течії, і займає у наші дні одне з провідних місць серед напрямів сучасної соціології.

У минулому великий внесок в наукову розробку цієї проблематики зробило багато класиків, зокрема К. Маркс, М. Вебер, Т. Зіммель, В. Парето. Більшість дослідників схиляються до твердження, що теорія конфлікту заявила про себе, насамперед, як головна альтернатива позитивістському позитивізму. Своєрідній «соціології порядку» була протиставлена «соціологія конфлікту», а тому і виникла необхідність розвивати «альтернативну» гілку соціологічної теорії - для більш адекватного відображення соціальної реальності.

Сучасна теорія соціального конфлікту карбувалася у працях американського соціолога Л. Козера (функції соціального конфлікту), німецького Р. Дарендорфа (клас і класові конфлікти в індустріальному суспільстві), британського Дж. Рекса (соціальний конфлікт), Р. Мілла та ін. Фундатори конфліктологічного напряму в центр аналітичної уваги поставили конфлікти — найпоширеніший вид. Однак вони не відкидали і протилежний бік даного процесу — інтеграційний та коопераційний, наслідки в їх функціонуванні. Теорія конфлікту виходить із того, що незалежно від того, чи має місце відкрита боротьба інтересів чи ні, в суспільстві вона завжди присутня.

Отже, конфліктологічне бачення соціального світу бере свій початок від теоретизування К. Маркса. Виходячи з гегелівського тлумачення суперечності як джерела розвитку у сфері Духу, Маркс запропонував матеріалістичну версію діалектики історії. Згідно з нею суспільний прогрес здійснюється завдяки виникненню і розв’язанню суперечностей в царині матеріальних, насамперед економічних відносин, які є визначальними в житті суспільства. Відносини власності зумовлювали становище людини в економічній системі, призводили до виникнення ворогуючих між собою класів, протистояння боротьби, що в свою чергу дестабілізувало і видозмінювало суспільство. Поляризація капіталістичного суспільства (концентрація капіталу на одному полюсі суспільства та пролетаризація і зубожіння переважної більшості населення — на іншому) стає джерелом постійного класового протистояння. Класову боротьбу К. Маркс розглядав як головну рушійну силу поступу, а революції - як локомотиви історії. Послаблення інституційного регулювання поведінки спричиняє розвиток феномена, який дістав назву «аномія» (нехтування нормами). Девіантну поведінку Р. Мертон розглядав як симптом неузгодженості між приписуваними культурою устремліннями та соціокультурними засобам їх реалізації.

Вихідними постулатами конфліктного підходу є стрункий логічний ланцюг тверджень, що будь-яке суспільство чи спільнота характеризується тією чи іншою нерівномірністю розподілу обмежених за кількістю цінних ресурсів, нерівний доступ до яких породжує конфлікти інтересів. Це, в свою чергу, породжує антагонізм — відкрите зіткнення, боротьбу конфліктуючих сторін. Сама система конфліктних ситуацій, дій спричиняє реорганізацію соціальної системи, передумови для нових конфліктів. Таким чином, конфлікт як явище, притаманне природі людського суспільства, — в центрі аналізу соціальних процесів. Конфлікт, за Дарендорфом, — це не просто реальність, а норма розвитку соціальної системи. На його думку, для реального світу необхідне переплетіння різних поглядів, конфліктів та змін. Конфлікт є органічним елементом структури суспільства. Це, по суті, конфлікт соціальних ролей, позицій. І тому йдеться не лише про теорію власне конфліктів, а значно ширше — про теорії суспільної організації, моделі соціальної поведінки, групову мотивацію, пояснення причин зміни соціальних структур.

Існує кілька підходів щодо дослідження конфліктів:

¦ соціально-психологічний, котрий вирізняє різного роду напруженості індивідів, за яких конфліктні дії набувають форму сварки, агресивності, пошуку ворога і т. ін.);

¦ семантичний (вербальні або концептуальні непорозуміння між учасниками і як наслідок — порушення комунікативності);

¦ соціологічний (несумісність між цілями, намірами, цінностями конфліктних сторін, внаслідок чого виникають реформаторські рухи, революції, розколи учасників на ворожі табори).

У цілому ж для прихильників теорії соціального конфлікту характерним є розгляд їх (конфліктів) як неантагоністичних протиріч, впевненість у можливості їх регуляції. Головне, на думку соціологів, не допустити розширення соціальних конфліктів, переростання їх в стан підвищеної соціальної напруженості. Це завдання повинні вирішувати не тільки урядові кола, соціальні інститути, а й соціологи, які вивчають міжгрупові відносини та суспільні процеси.

2. Символічний інтеракціонізм Серед парадигм сучасної соціології чільне місце займає символічний інтеракціонізм — теоретично-методологічний напрям у західній соціології та соціальній психології, що зосереджується на осмисленні та аналізі соціальних взаємодій, переважно в їх символічному змісті.

Символічний інтеракціонізм ґрунтується на переконанні, що природа людини і упорядкованість суспільного життя є продуктом соціальної комунікації, повсякденної взаємодії людей, постійного взаємного пристосування. Соціальну взаємодію (інтеракцію) при цьому розглядають як таку, що відбувається не безпосередньо (за схемою стимул—реакція), а опосередковується певними символічними засобами, яким кожен учасник взаємодії надає відповідного значення. Символічними посередниками взаємодії здебільшого є слова, але виконувати цю функцію можуть будь-які предмети або дії (наприклад, вираз обличчя, жест тощо). Найпростішим прикладом може бути мовне спілкування: на очікувану реакцію можна сподіватися лише в тому разі, якщо співрозмовники надають своїм словам однакове значення. Мови (усні, письмові їх форми, графічні тощо) є надзвичайно складними системами символічних засобів людської комунікації. Крім мов, люди творили ще й безліч інших символічних систем, без використання яких не можна уявити собі суспільного життя і які організовують досвід людей, допомагають координувати спільні дії, підтримують згуртованість суспільства.

Таким чином, сутність символічного інтеракціонізму — в аналізі символічних аспектів соціальних взаємодій. Причому велику увагу приділяють основному символічному засобу взаємодії - мові.

Досить вдало інтерпретував символічний інтеракціонізм американський соціолог Нейл Смелсер. Він зазначає, що люди не реагують несвідомо безпосередньо на взаємодії зовнішнього світу, як тварини на будь-які стимули. Натомість, люди надають певного значення отриманим стимулам і реагують великою мірою на ці значення або символи, а не на самі стимули. В числі символів, на котрі реагують люди, можуть бути: мова, окремі слова, предмети, дистанція, на якій спілкуються люди, вирази їх обличчя та вчинки.

Сучасні концепції символічного інтеракціонізму розвивалися в результаті засвоєння та перероблення ідей Дж. Міда. Його прихильники (Г. Блумер, І. Гофман, Т. Шибутані, А. Леві-Строс та ін.) дотримувались головної тези: соціологія має за об'єкт дослідження процес символічної взаємодії - інтеракції індивидів у суспільстві, яка розуміється переважно як «система комунікацій міжособистісного спілкування». На їхню думку, соціальний світ, як і особистість, є продуктом рольової взаємодії між людьми на основі узагальнених символів. Таким чином, соціальний світ наповнений суб'єктивністю і являє собою через смислову призму — організований світ культури. Причому ця система значимих символів відіграє роль «скрепи» соціального порядку.

У рамках соціології символічного інтеракціонізму мали місце кілька підходів. Перший з них — так званий «драматичний підхід», розроблений І. Гофманом (спираючись на «психодраматичну модель» соціального світу Дж. Морено), — ототожнює елементи сценічної дії і соціальної взаємодії. Цей підхід опирався на теорію взаємодії як гру і перебував під дією соціально-психологічних та структурно-функціоналістичних теоретичних орієнтацій. В цій «версії» людина веде гру разом із іншими індивідами, а характер та процес їхньої взаємодії зумовлюється завдяки таким ототожненням, як: «сценарій», «аудиторія», «актор», «маска». Соціальний світ як драма має свій сценарій, в процесі гри актори виступають на сцені, де і відбуваються соціальні дії. Завдання «драматургічної» соціології в окремих випадках полягало у тому, щоб знайти шляхи, способи пристосування індивідів до «сценарних» умов соціальної системи.

3. Феноменологія У 60-ті роки з претензією на новий стиль теоретизування виступила феноменологічна соціологія, яка визнала, що людина як особистість виявляє свою індивідуальність завжди, маючи власну інтерпретацію соціальної реальності, і згідно з її накопиченим досвідом соціальної взаємодії. Унікальність людської особи виявляється головним чином в її соціальній суті.

Основні принципи феноменологічного методу були обґрунтовані визначним філософом Едмундом Гуссерлем. На початку XX ст. він висунув перші ідеї феноменології. Перша ж систематична розробка-концепція феноменології була здійснена у 30-ті роки (у працях А. Шюца).

Основні ідеї феноменологічного методу можна викласти в такому логічному ланцюгу: сутності всіх предметів чи явищ не завжди доступні пізнанню шляхом спостережень чи аналізу. Як правило, це досягається лише шляхом (її «вбачання») інтуїтивного відчуття. Людина в своєму пізнанні навколишнього світу має мати справу з чистою свідомістю як такою. У нашому повсякденному житті ми не піддаємо сумніву тому, що світ, який ми сприймаємо, є дійсно таким. Але, на думку Гуссерля, ми певною мірою повинні утриматися від загальноприйнятих установок, суджень про реальність навколишнього світу, а завдяки «душевним» людським якостям, завдяки переживанням ми можемо доповнити власне розуміння і сприйняття навколишнього світу.

Наукова цінність феноменології, на думку її фундаторів, і полягає у здатності реконструювати, трансформувати первісні «чисті переживання» у різновид пізнавальної діяльності людини. Гуссерлівська методологічна програма орієнтувала на повернення від наукових абстракцій до рівня буденної повсякденної свідомості. Вона вимагала інтуїтивної перевірки, переосмислення наукових понять. Феноменологічна філософія рухається до істини на основі первинних «відомостей» свідомості і глибинних інтуїцій пізнаючого суб'єкта. Головний пізнавальний метод Гуссерля — інтелектуальна інтуїція, «вбачання» суті, істини, ідеї. Тут робиться акцент на момент безпосереднього «вбачання» істини, її здатності саморозкриватися (поза роботою мислення). Таким чином, для вченого істинне знання та природнонаукове, швидше за все, виступають як антиподи.

Засади феноменологічної соціології дістали свій подальший розвиток в ідеях так званого «соціального конструювання реальності» американських соціологів Томаса Лукмана і Пітера Бергера. Вони, як і Щюц, виходять із того, що наукові знання, так само як і продукти художньої творчої уяви або релігійного переживання, закорінені у повсякденному життєвому світі людини, а тому їх можна розглядати як похідні від «повсякденного знання». Феноменологічна соціологія саме і вивчає зміст, структурні форми та функції такого знання. Причому повсякденне знання, на їхню думку, — це динамічна структура, у якій постійно має місце обмін, циркуляція. Основу її становить так звана «ситуація обличчям до обличчя» (візаві).

4. Етнометодологія У 60-ті роки широке визнання серед американських соціологів здобуває різновид феноменологічної соціології - етнометодологія, започаткована Геральдом Гарфінкелем (одним з учнів Т. Парсонса). На думку дослідників, етнометодологія займає ніби проміжне положення між символічним інтеракціонізмом та феноменологією, спираючись на принцип єдності між суб'єктом та об'єктом опису.

Етнометодологія формувалася за аналогією з «етнонаукою», котра займалася антропологічними дослідженнями примітивних суспільств. У ній намітилася спроба показати, що за примітивними формами повсякденності - повсякденної поведінки, ховаються соціальні структури, що підтримують існування всього суспільства.

У теоретичних підходах етнометодології Г. Гарфінкеля та А. Сі-курелла акцент робився на активному, творчому характері людської поведінки, її здатності організувати соціальне середовище в повсякденному житті. Вивчаючи спілкування, можна скласти уявлення про основні механізми людської соціальної діяльності. Тому термін «методологія», як пояснює Г. Гарфінкель, означає, що об'єктом дослідження тут будуть ті методи, якими люди користуються у повсякденному спілкуванні, не усвідомлюючи, звичайно, їх суті (як і не усвідомлюється народом суть більшості традиційних звичаїв, ритуалів та ін.).

Основна вимога етнометодології - не допустити розриву між суб'єктом та об'єктом соціології. Соціолог повинен бути включеним у ситуацію дослідження, він не може дивитися на неї відчужено відхиленим поглядом. Завдання соціолога — перебувати у стані взаємозв'язку, взаємосхрещеності з досліджуваним. Саме на цьому і базується їх взаємодія. Представники етнометодології підкреслюють, що така взаємодія, яка спирається на комунікацію між дослідником та об'єктом вивчення, не дає більш багатої інформації, ніж будь-який інший спосіб її отримання. Тому висновки етнометодологів, отримані в ході такого спілкування, часто мають характер простого здорового глузду, що називається народною мудрістю. На думку дослідників, ми маємо справу з достатньо суб'єктивним тлумаченням соціальної дійсності, котра, по суті, ототожнюється з її сприйняттям. Але, незважаючи на те, що об'єктивний зміст соціальної реальності в етнометодології редуціюється до уявлення соціолога про неї, все ж таки конкретні дослідження побутової свідомості, спілкування, моралі дають позитивні результати. Саме ця «надбавка» знання засобом етнометодології досліджень і зумовила відому популярність даної парадигми.

5. Критична соціологія (теорії модернізації)

Гуманістичний напрям у соціології пов’язаний також із критичною лінією, представники якої виступали проти «академічної» соціології та індустріалізму. їх соціально-критичний аналіз вказував на зв’язки між соціальною кризою в світі і позитивістсько-орієнтованою фундаментальною теорією суспільства та прикладною соціологією. В критичній соціології відображені ідеї трагічного скептицизму, пов’язані з розчаруванням у «технораціональності» та «індустріалізмі». Індустріальне суспільство своїм прагненням підкорити собі природу спровокувало глобальну, екологічну катастрофу, котра посилила економічну, політичну та соціальні кризи. В цих умовах було піддано Критиці різного роду «соціальні експерименти» на шляхах індустріалізму, в тому числі і комуністичний експеримент з його деструктивними функціями та наслідками.

Представники критичної соціології показали, що соціально-політичну систему неможливо сконструювати «сидячи за столом» і на основі техніко-економічних показників. Концепція «безмежного економічного росту» зіткнулася із системою різнорідних глобальних і локальних криз. Як наслідок розчарування — виникло актуальне гасло: «індустріальна гра закінчилася», і техноманія помалу почала витіснятися технофобією (вороже ставлення до техніки). Зростало почуття тривоги, що наука та техніка загрожують існуванню людини.

Критичність соціології починає перетворюватися у важливу тенденцію теоретичної соціології, пов’язану із усвідомленням невідповідності попередніх концепцій розвитку суспільства новій реальності.

Про симптоми кризи західного суспільства, можливі шляхи її усунення та необхідності певних реформ, що спрямовані на поліпшення системи індустріального суспільства, висвітлено в модифікованих теоріях «соціальних змін» (У Мур, Н. Смелсер, Г. Беккер), «активного суспільства» {А. Етціоні), «структурної соціології» Е. Тиріак 'яна, «конф-ліктологічної парадигми» (В. Дарендорф, Л. Козер, Р. Між).

Про необхідність і готовність до перемін — фундаментальних соціальних змін у суспільстві - зокрема, писали американські соціологи Н. Смелсер, У. Мур, Г. Беккер. Вчені вказують на необхідність реформістської перебудови. З цим пов’язують реальні переміни і подальше просування «відкритого» суспільства прогресивним шляхом. Вихідним моментом даної теорії є те, що зміни в світі пов’язані із зміною людини, тому не можна очікувати того моменту, коли світ зміниться до такої міри, що вже важко буде адаптуватися до перемін, що насуваються.

Людина також має змінюватися, щоб не відстати від ритму життя. А це потребує перебудови, передусім способу мислення, розуму.

Тільки завдяки новим ідеям людина здатна «подолати» себе та пристосуватися до умов у суспільстві.

У концепції «структурної соціології» Е. Тиріак'яна одним із суттєвих компонентів є соцієтальні зміни (детальна трансформація інституційних структур і якісні зміни у функціонуванні суспільної організації"). На думку автора, ці зміни є закономірними і виникають як реакція на напругу всередині певної інституційної структури. Тому за своїм змістом і рушійною силою соцієтальні зміни мають моральний та релігійно-моральний відбиток. Саме сукупність моральних актуальних сил оцінок як відображення соціокультурної системи (як основи соціального життя), за Ті-ріак'яном, є джерелом соцієтальних змін.

Вчений зробив припущення, що на основі певних культурних індикаторів, котрі відображають «революційну ситуацію» в соціо-культурній сфері (зріст урбанізації, зміни в сексуальній культурі і в системі соціального контролю щодо неї, зріст активності неінституційної релігії) можна і потрібно здійснювати короткострокові історичні прогнози. Фактор неінституційної релігії вчений вважає найбільш важливим. Завдання соціології в даному контексті, на думку вченого, полягає в тому, що вона повинна розглядати виникнення і появу із «глибин» неінституційної морально-релігійної свідомості нових культурних символів як джерел соцієтальних змін. Хоча даний теоретичний підхід дослідження відносять до критичної соціології, багато в чому Тіріак'ян в своєму аналізі опирався на традиційний структуралізм, функціоналізм та феноменологію. Тому деякі теорії, які розглядалися і розглядатимуться, мають інтеграційний характер щодо різних напрямів, парадигм.

6. Ліворадикальна соціологія

Ідея «виснаженості» можливостей індустріальних моделей розвитку отримала серйозну підтримку в так званій ліворадикальній соціології (неомарксшм). Цей напрям у соціології обґрунтовував необхідність корінних (радикальних) соціальних змін, в тому числі з використанням політичного поняття. Радикальній критиці були піддані безмежна індустріалізація, раціоналізація, «узаконене панування» меншості над експлуатованою більшістю в умовах індустріальної соціалізації. Звідси і витікав інтерес до марксизму, який зумовлював антагоністичні протиріччя і конфлікти в суспільному розвитку і необхідність їх вирішення шляхом соціально-політичних революцій.

Однак намагання переглянути та доповнити марксистську теорію, пристосувати її до нових явищ суспільного життя беруть свій початок ще з 20-х років XX ст. Його засновниками вважаються Д. Лукач, Б. Бен’ямін, К. Корш та ін.

Лідером радикальної соціальної критики індустріальної версії прогресу виступала франкфуртська школа. Спочатку її сформовувала група молодих дослідників, переважно вихідців із заможних єврейських сімей Німеччини, які були прихильниками поглядів Маркса. На початку 20-х років у зв’язку з цим у Франкфурті був започаткований Інститут соціальних досліджень, навколо якого згуртувалися М. Хоркхаймер, Г. Адорно, Р. Раіїх, Г. Маркузе, Е. Фромм, Ю. Хабермас та багато інших вчених. З приходом до влади фашизму всі фундатори даної школи емігрували до СІЛА, більшість з них там і залишилася працювати надалі. Феномен фашизму став причиною ряду розмірковувань і обумовив характер спрямованості в тактиці теоретичних поглядів багатьох дослідників. Це були різні за своїми орієнтаціями мислителі, як правило, далекі від емпіричної соціології. їх більше цікавила політика, філософія, культура. Тому більшість їх теорій навіюється швидше соціально-філософським змістом, ніж соціологічним. Це стосується і системи теорій «індустріального» та «постіндустріального суспільства».

Протягом свого існування франкфуртська школа здійснювала «соціальні дослідження» з проблем «сім'ї та авторитету», «авторитарної особи», «політичної та сексуальної революції», «індустрії культури та маніпулювання свідомістю» та ін. Франкфуртці опиралися на марксизм як на теорію критичного заперечення «буржуазної раціональності». Ця форма неомарксизму була очищена від догматизму — так би мовити, марксизм з «людським обличчям», як теоретико-методологічна база «гуманістичного соціалізму» (в дусі реформаторської соціал-демократичної орієнтації). Не дивно, що цей соціологічний напрям деякі дослідники висувають як марксистську парадигму. Неомарксисти вбачали майбутнє за «недогматизованим марксизмом», синтезованим з фройдизмом (що особливо було популярним серед гуманітарної інтелігенції та студентства).

В основі радикальної соціологи, як уже зазначалось, лежали такі причини, як: панування «технологічної раціональності» та інших «вад» «індустріального суспільства»; максималізація всіх сфер розвитку; проблеми централізації управління; стандартизація способу життя; домінування технологічних ритмів виробництва, з роботою та дозвіллям; тотальний контроль над індивідом з боку держави; дегуманізація культури, індустріалізація розваг та ін. Особливе місце серед дослідницької тематики школи займав німецький фашизм та його антисемітська політика. На ці проблеми вчені дивилися насамперед із соціально-психологічної точки зору. Прагнули глибше дослідити проблему, визнаючи не стільки проблему поширення фашистських та антисемітських настроїв, скільки важливість визначити соціально значущі, типові риси особистості, схильності до антисемітських і взагалі расистських проявів. Ці проблеми розглядалися ними в контексті авторитарного складу особистості. Теми авторитарності, відчуження, пригнічення особистості, агресивності взагалі становили основне коло дослідницьких інтересів більшості франкфуртців. їхнім поглядам властива психологізація соціальних проблем і понять, що, зокрема, знаходило вияв у широкому використанні понять психоаналізу 3. Фройда при поясненні соціальних та культурних явищ.

В одних дослідженнях мова йде, передусім, про суперагресивність між типом соціальної структури (соціальні інститути та форми соціального контролю) і спрямованістю диспозиції особистості. Інші дослідники (Маркузе, Фромм) зосереджуються на розгляді ситуацій, за яких особистість адаптується завдяки відмові від власного «Я», «втечі від свободи» або «ставши одномірною людиною». Більшість цих проблем однойменна з працями цих дослідників.

7. Соціологія постіндустріального розвитку Жорсткі потрясіння, яких зазнало західне суспільство у 60-ті роки, не тільки викликали появу ліворадикальних настроїв у громадськості, а й примусили уряди, великі монополії та корпорації сконцентрувати зусилля на науково-практичній діяльності, спрямованій на подолання не тільки соціально-економічних, політичних та духовних криз, але і реконструкцію соціальної системи на основі нових даних науки та техніки. Це зумовило необхідність «теоретичного забезпечення» промислового та соціального розвитку в нових умовах, що знову актуалізувало соціологію, віру в безмежні можливості науково-технічного раціоналізму. Слід сказати, що критики «індустріалізму», в прийнятому аналізі стану і тенденцій розвитку сучасного суспільства, значно згущали барви, акцентуючи лише на негативних проявах та елементах «індустріального суспільства» та «технораціоналізму», не беручи до уваги їх позитивні моменти. Будь-який процес чи явище, навіть негативного характеру, є одночасно носієм і позитивних моментів.

Подальший розвиток НТР автоматично здійснював перебудову індустріального суспільства, перетворюючи його на якісно нову цивілізацію, орієнтирами якої виступали вже не економічні координати, а ціннісні якості життя. Прагнення до побудови більш чи менш загальних концепцій, в тому числі і прогностичних моделей соціального розвитку, зумовило в 70-ті роки зближення соціології із соціальною інженерією та футурологією. Остання займалася вивченням «майбуття». Головним було питання, що виникне з існуючого теперішнього стану. Побудова концептуальних і прогностичних моделей суспільного розвитку не супроводжувалася широтою фантазії: «постіндустріальна модель» Д. Белла, «посткапіталістична» Р. Дарендорфа, «постцивілі-заційна» К. Болдінга, «індустріального суспільства у фазі зрілості» Р. Адорно, «просуненого індустріального суспільства» Г. Маркузе, «надщдустріального суспільства» А. Тоффлера, «технотронного» З Бзе-жинського, «постсучасного» А. Ешціоні та ін.

Реіндустріалізація (заперечення і своєрідне продовження) розглядалася як новий етап НТР в якому наука і техніка більше не виступали ворогами людства і його природного оточення, а формували екорозумну економіку, гграцезбережувальні виробництва та електронно-інформаційну культуру. Для неї пріоритетами розвитку виступали загальнолюдські цінності і виживання людства, як головні чинники епохи. При цьому «постіндустріальний» розвиток трактувався в тому значенні до технотронного надіндустріального суспільства, в якому переважка частина суспільного життя концентрується на непромисловій діяльності - сфері споживання та послуг. Постіндустріальне суспільство — це інформаційне суспільство, яке приходить на зміну «трудовому» і є його запереченням. У ньому саме інформація, а не праця виступатимуть системовизначальним фактором нової соціальної реальності.

Даний конструктивний (раціоналістичний) підхід розглядав, соціальні системи та соціальні інститути як штучні утворення (а не як за інституційного підходу, коли інституції виникають у процесі культурної еволюції і існують як структури, що саморозвиваються), тобто створені людьми за раніш задуманим проектом. Такий підхід актуалізував необхідність соціального управління та контролю, які ставили соціальні процеси в певні рамки. В системі теорій «постіндустріального» розвитку дослідники визначають два основних підходи (оцінюючи зміст та характер ідей представників даного напряму): концепції ліберального напряму та радикального.

Ліберальні варіанти концепцій були спрямовані на оздоровлення індустріальної моделі прогресу, так чи інакше пов’язаного з капіталістичною системою господарювання. Активними прихильниками такого напряму були американські вчені Д. Белл, Дою. Гелбрейт, 3. Бжезинський.

Даніел Белл (1919) — американський соціолог, спеціаліст у галузі соціального прогнозування в тому числі. Розроблена ним концепція постіндустріального суспільства висунула його в число провідних представників соціального прогнозування на Заході. Згідно з цією концепцією, науково-технічна революція робить зайвою соціальну. Белл вважав, що різні сфери суспільства (технологія, соціальна структура, політика, культура) є самостійними і автономними. Визначальними факторами даного суспільства, на його думку, є теоретичні знання, «кібернетична революція», що зумовлюють технологічне зростання та є «організуючим» джерелом соціального розвитку. Белл при цьому сформулював декілька основних висхідних (початкових) компонентів прогностичної моделі майбутнього суспільства, а саме:

¦ перехід від виробництва товарів до виробництва послуг;

¦ перевага класу професійних спеціалістів та технологів;

¦ домінування теоретичного знання як джерела нововведень та визначення суспільної політики;

¦ контроль над технологією і технологічними оцінками діяльності;

¦ створення нової «інтелектуальної технології», пов’язаної з ЕОМ.

Функціонування даних компонентів повинні принципово зміните на думку вченого, співвідношення економіки і соціальної політики, підпорядковуючи першу останній. У такому разі соціальна політика перетворюється на соціальну інженерію і перебудовуватиме всю систему суспільних відносин згідно із науковими рекомендаціями. Провідна роль «великої науки» зумовлює визначальну роль у соціальній структурі технократії (техноструктури), котра займається організацією всіх видів соціальної діяльності та управлінням власністю: «влада кращих» — це ієрархія вчених, управлінців, інженерів, державних службовців, зумовлена талантом, знаннями, кваліфікацією.

Подібні дії пропагував інший представник даної теорії американський економіст, соціальний мислитель Джон Гелбрейт (1908). В його уявленні «нове індустріальне суспільство (одноіменна його праця) характеризується реально здійсненим переходом до технократії - влади техноструктури. При цьому вчений надав другорядне значення якості життя споживачів, у відношенні до процвітання виробництва як такого. Розвиток виробництва — розуміється як основне завдання виробництва. Тому, на його думку, розраховувати в справі утвердження суспільних інтересів потрібно тільки на державу. Однак Дж. Гелбрейт був прихильником і теорії конвергенції (поєднання кращих сторін капіталістичної і соціалістичної систем в єдину нову).

8. Теорія соціального обміну Однією з принципових концепцій в руслі позитивістської традиції виступає концепція соціального обміну. Даний теоретичний напрям формувався на межі кількох теоретико-методологічних напрямів у розвитку соціологічної думки: постпозитивізм, економічний уліта-ризм (принцип оцінки всіх явищ з точки зору їх користі, інтересу, можливості служити засобом для досягнення будь-якої мети), соціальний біхевіоризм, культурна антропологія. Основна увага в даному соціологічному погляді спрямована на реальну поведінку раціонально діючого індивіда, його економічні інтереси, елементарні форми соціальної поведінки та на цій основі - редуціювання соціальних процесів.

Інтелектуальні основи концепції соціального обміну випливають з улітаристської традиції класичної буржуазної політекономії, родоначальниками якої були А. Сміт, Дж. Бентам, Д. Рікардо. Вони вважали спонукальним, поштовхним мотивом людської діяльності прагнення до корисності і отримання вигоди. Іншим джерелом стали праці відомих представників соціальної антропології М. Мосса, Б. Малиновського, які виявили важливу роль обмінних актів у житті доісторичних народів.

Сучасні версії значною мірою базуються на принципах необіхевіоризму (реакція як домінант поведінки) та мікроекономіки. Починаючи з відкриттів І. Павлова, Дж. Уотсона, біхевіоризм аналізував відносини «стимул-реакція». Дедалі мала місце конвергенція (злиття) і економічних, і антропологічних, і психологічних узагальнень, що привело до розгляду обміну як одного з ключових моментів соціальних процесів.

Теорія соціального обміну вважається в сучасній соціології добре розробленим підходом до вивчення соціальних відносин та структур. Вона виходить з того, що обмінні процеси є всюдисущими та універсальними — від міжособистісних до між суспільних і є обов’язкової складовою всіх соціальних явищ.

Існують дві вихідні передумови теорій соціального обміну. Перша виходить з припущення, що в поведінці людини домінують раціональні задатки, котрі спонукають її до отримання певної вигоди: гроші, товари, послуги, престиж, повага, успіх, дружба, любов та ін. Різні типи «вигоди» інтерпретуються по-різному: цінність, корисність (в економіці), нагорода, плата, результат (в соціальній філософії).

Інше припущення розкриває смисл назви даної концепції: процес соціальної взаємодії тлумачиться як постійний обмін між людьми, різноманітними формами вигоди. Обмінні акти розглядаються як елементарні акти, з яких складається фундаментальний рівень суспільного життя, а всі більш складні структурні виникнення (інституції, організації) пояснюються як наслідки обмінних відносин. Основними представниками даного напряму є американські соціологи Джоржд Хо-манс (1910;1989) та Пітер Блау (р. н. 1918).

Особисті інтереси, як наголошував Дж. Хоманс, виступають універсальною спонукальною мотивацією, котра рухає світом. Людська природа є такою, що люди хочуть і намагаються збільшити задоволення від приємного і водночас уникнути неприємного. А оскільки ресурси суспільних благ найчастіше обмежені, то для задоволення постійно зростаючих потреб і досягнення власних цілей люди, як соціальні суб'єкти, вступають у відносини обміну. У процесі соціальних відносин індивіди ніби проводять «розрахунки» відносно цінності або корисності того, що пропонується для обміну, і навіть із тим розрахунком, щоб отримати дещо більше за те, що буде витрачено (позитивний еквівалент). Таким чином, соціальні відносини включають постійний процес обміну між соціальними суб'єктами. А розгляд соціальних явищ, на думку вченого, потрібно починати з вияву елементарних процесів.

9. Натуралістичний виклик соціології

Незважаючи на кризу позитивістських тенденцій у соціології в 60-х роках, у 70-х спостерігається посилення останніх в соціології, які стимулювали виникнення в загальному руслі неопозитивізму низки нових концепцій: біхевіористична соціологія, соціобіологічні концепції, методологічний позитивізм, постпозитивістські концепції. Найістотнішими концепціями даного напряму виступають соціобіологія та соціальний біхевіоризм. Соціобіологія обрала за мету вивчати біологічні засади будь-якої соціальної поведінки для того, щоб мати можливість глибше осмислити закономірності та залежності, що спостерігаються у живому світі. Перегляд засад соціальних наук, визнання садів об'єктивних природних універсалій і редуціювання соціального через природничонаукові закономірності - основні питання, що стоять перед; даним теоретичним підходом, який невипадково відродився.

Сучасні ідеї соціобіології найбільш системно представлені Едвардом Уілсоном — американським ентомологом. У своїй відомій праці «Соціобіологія: новий синтез» (1975) він наголошував на існуванні і ролі багатьох природних та генетичних факторів для розуміння суспільних явищ та життєдіяльності людей. Уілсон стверджує спільність визначальних принципів функціонування живих спільнот (типу батьківського піклування, владарювання, правила територіальності, прагнення до «оволодівання»). Згідно з його аргументацією всім «біологічним прошаркам» (комахи, птахи, ссавці) обов’язково притаманна ієрархічність: в них існують «підлеглі» і «володарі», різні «класи». Даний біосоціальний підхід створив певне підґрунтя для багатьох натуралістичних установок, які намагаються редуціювати біологічні закономірності на соціальні явища. Однак він має, власне, і багато вад, що не дозволяє в повному обсязі претендувати на головний об'єктивний підхід у розумінні соціальних явищ.

Іншим теоретико-методологічним напрямом у неонатуралізмі є соціальний біхевіоризм — своєрідна спроба на ґрунті засобів, методів та понять експериментальної психологи побудувати соціологічну теорію. Лідером цього напряму виступав американський психолог Беррес Скіннер. Він був проповідником того, що біхевіоризм повинен стати методологічною засадою всіх соціальних наук, філософією «науки людської поведінки». На його думку, біхевіористична психологія повинна описувати об'єктивно спостережувані закономірні зв’язки між стимулами та реакціями у соціальних відносинах, і особлива увага приділялася механізмам підсилення цих реакцій. Скіннер висунув концепцію, згідно з якою будь-який живий організм у ході процесів, які багаторазово повторюються, набуває нових реакцій на зовнішні стимули, завдяки тому, що сам їх «підкріплює». Іншими словами, індивіди, за його аргументацією, повторюють дії, за які були винагороджені раніше. Якщо дія індивіда не отримує очікуваного стимулу, то можливі прояви агресивності, а якщо навпаки — то задоволеності. Згідно з системою «дія-стимул-дія» вчений хотів окреслити в психологічних поняттях не тільки індивідуальну соціальну поведінку, але й поведінку соціальних структур.

10. Неофункціоналізм Як не дивно, але, незважаючи на свій занепад та критику з боку багатьох опонентів, структурно-функціоналістичний аналіз умовно залишався академічним еталоном в соціології, центральною течією соціологічного теоретизування. Після численних пошукових варіантів серед соціологічного теоретизування інтерес до функціоналі стичного підходу знову зріс. Незмінна актуальність неопозитивістських концепцій пояснювалася спиранням на абстрактну універсальність аналітичних понять цього підходу.

Неофункціоналізм — це реконструкція теоретичної традиції, що була закладена Т. Парсонсом, Р. Мертоном, її поповнення та поглиблення. Цілком очевидно, що Т. Парсонс ближче за інших підійшов до мети «усвідомлення», «урозуміння» суспільства. Своїм підходом він зміг інтегрувати безліч теоретичних конфігурацій для об'єктивного «розуміння» суспільства. Тому на базі «парсонських» функціоналіс-тичних підвалин помалу трансформувався новий теоретичний напрямнеофункціоналізм. Дане теоретизування спрямоване на розробку універсальних концепцій, пізнавальних моделей і принципів аналізу, які б пояснили соціальне життя та були б адекватні емпіричним даним, реальним ситуаціям, запропонувати «оптимальні» штерпретаційні моделі для розуміння як історичних, так і емпіричних фактів — одним словом, «з мозаїк створити малюнок».

Сучасний неофункціоналізм спрямовується на критичний перегляд деяких положень функціоанлізму і розширення його інтелектуального «кругозору» при збереженні його теоретичного ядра. Неофункціоналізм сьогодні є не тільки певною сукупністю концепцій, методів чи ідеологією. Його теоретична сутність виокремлює різномаїття аналітичних рівнів: культурного, структурного, індивідуального. Плідність використання цього концептуального підходу виявляється в дослідженнях інституцій сучасного суспільства: економічні відносини, державний устрій, політичні організації, соціокультурні інститути. В даній синтезуючій концепції знайдено місце і для теоретико-методологічних засад теорій середнього рівня, для позитивістських концепцій, аналітичного реалізму (як впорядковується соціальний світ), тут вбачаються і веберівські «ідеальні типи».

Невід'ємним від інтеграційних є завдання синтезу макроі мікро-рівнів аналізу. Дається поправка і на те, що соціальна реальність є не стільки об'єктивною, скільки певною конфігурацією значень, що виникає у свідомості діяча, і взагалі соціальна дійсність уявляється у вигляді деякого комплексу цілей, оцінок, мотивів діяльності.

11. Структуралістичні концепції

Однією з досить специфічних теорій в сучасній Західній соціології є теорія структурації або, точніше, структуралізм у соціології. Його теоретики спрямовували увагу на вироблення системи певних узагальнених абстрактних понять для аналітичного вивчення соціальних явищ з метою формального моделювання і статистичного вивчення соціальних явищ у більш узагальнених рисах структуралізм визначають як пошук універсальних і незмінних законів людського життя.

Це — досить складний науковий напрям у гуманітарному знанні, що виник у 20-х роках XX ст. і отримав пізніше різні філософські й ідеологічні інтерпретації. Виникнення структуралізму як конкретно-наукового напряму пов’язано з переходом ряду гуманітарних наук від переважно описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного рівня дослідження. Основу цього переходу склало використання структурного методу, моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Структурний метод, що лежить в основі структуралізму, спочатку був розроблений у структурній лінгвістиці, а трохи пізніше був поширений на літературознавство, етнографію, історію і деякі інші гуманітарні науки. У більш вузькому (і строгому) змісті під структуралізмом мають на увазі комплекс наукових і філософських ідей, пов’язаних із застосуванням структурного методу, які отримали найбільше поширення у 60-х роках. Його основні представники — французькі вчені: етнолог К. Леві-Стросс, історик культури М. Фуко, психоаналітик Ж. Лакан, літературознавець Р. Барт. а також мистецтвознавець У. Еко (Італія).

Основу структурного методу становить виявлення структури як сукупності відносин, інваріантних (незмінних) при деяких перетвореннях. У такому трактуванні поняття структури характеризує не просто стійкий «кістяк» якого-небудь об'єкта, а сукупність правил, за якими з одного об'єкта можна одержати другий, третій і т. д. шляхом перестановки його елементів і деяких інших симетричних перетворень.

Впровадження в гуманітарні науки структурного методу в такому його трактуванні пов’язано з радикальною перебудовою самого предмета цих наук — з побудовою нових типів ідеальних об'єктів, що володіють високим ступенем конструктивності, і з виникненням нових типів міжпредметних зв’язків.

Об'єкт дослідження конкретно-наукового структуралізму — культура як сукупність знакових систем, найважливіша з яких — мова, але в яку входять також наука, мистецтво, релігія, міфологія, звичаї, мода, реклама і т. п. Саме на цих об'єктах структурно-семіотичний аналіз дозволяє знайти сховані закономірності, яким несвідомо «підкоряється» людина. Цим закономірностям відповідають глибинні шари культури (ментальні структури — психологічні механізми, що обумовлюють надання переваги певним типам і формам мовних репрезентацій, духовний склад, спосіб думок; епістеми, як умовно-конструйовані культурно-історичні утворення) Корені структуралістичних засад — у структурній лінгвістиці, граматичній системі мови. Увага приділяється, як правило, культурним явищам у вигляді етнографічних, психологічних, історико-наукових, історико-культурних та естетичних систем-утворень, як сукупності взаємозв'язуючих та взаємодіючих елементів, суть яких визначається не стільки змістом, скільки місцем і роллю в соціальній системі. На противагу суб'єктивістським течіям, у структуралізмі «відштовхуються» від «своєрідного об'єктивного», що не підлягає суб'єктивним змінам (переконструюванню, поглядам з іншого боку). Такого роду «об'єктивність» у соціальному середовищі, на думку вчених, «обумовлена» мовою, яка «не схильна» до суб'єктивного впливу та змін, в якій існують і функціонують своєрідні структурні утворення, що формуються незалежно від волі і бажання людей. На практиці ж структурний напрям у соціології - це, свого роду, пошук аналогії із будовою мови в усіх сферах культури і суспільства.

Метод структурного аналізу в соціології пов’язаний із методами лінгвістики, семіотики (наука, що досліджує властивості знаків і знакових систем). Так, французький етнолог, соціолог К. Леві-Стросс досліджував системи, споріднення, міфів, ритуалів, масок як особливого роду «мови», що виступала засибом «урозуміння» спільного спорідненого між розмаїттям соціальних явищ та культур людського духу. На думку вченого, моделі різних «соціальних світів», що конструюють соціологи, — однакові, оскільки виходять з єдиного джерела — людського розуму.

12. Постмодернізм Цей теоретичний напрям вважається одним з нових (останніх) ма-кротеоретичних надбань соціологічної науки. На думку соціологів, він «стоїть дещо не в одній площині» поруч зі способами пізнання соціальної реальності і самої соціології і більше стосується нового розуміння змін у суспільстві, які сьогодні відбуваються. Цю загальнотеоретичну концепцію запропонував Е. Гідденс, видатний сучасний американський соціолог на XII Всесвітньому соціологічному конгресі у Мадриді в 1990 p., окресливши як постмодерністський напрям, хоча саме це поняття вживалося набагато раніше.

Глибокі зрушення в житті розвинених країн Заходу зумовили виникнення нових напрямів у соціальній теорії, метою яких є дати більш точне й об'єктивне осмислення і пояснення явищ та процесів останніх десятиліть. Вперше цю проблему порушив" А. Тойнбі (праця «Дослідження історії», 1934;1954). Вчений зазначає, що західна цивілізація в останні десятиліття вступила у новий, перехідний період, відмінний від попереднього. Дослідникам цього теоретичного спрямування була властива спроба з’ясувати розбіжність між «модерністю», яка сформувалася на той час, і постмодерністю (неминучого нового майбутнього), показати те радикально нове, що вже з’являється в житті. Постмодерністський напрям у соціології можна умовно поділити на дві течії. Перша — «причинова» — загострювала увагу саме на ролі науково-технічних чинників у механізмі сучасних соціальних змін, і інтерпретована в системі соціального знання як теорія постіндустріального розвитку. Друга — «наслідкова» — відображає постмодернізм як новий соціально-філософський підхід до суспільного життя, культури, людської діяльності. Він є не стільки теоретичною парадигмою, скільки набором концептуальних підходів до соціокультурної реальності. Соціологічна думка постмодерністського підходу синтезує кілька напрямів соціального теоретизування, включає різні інтерпретації сучасної соціальної і культурної реальності. На відміну від теорій індустріального суспільства, — в яких основна увага приділяється науково-технічному прогресу, розвитку нових технологій, які викликають великі зміни в соціальній структурі - соціальних інституціях, способі життя людей, і де модерне суспільство показано в усій своїй суті - надто раціоналізовано жорсткою системою, — постмодерне суспільство характеризується більш ірраціональними й гнучкими формами соціальних зв’язків.

Прихильники концепції постмодернізму підкреслюють роль культурних факторів у перемінах, які відбуваються І які відбудуться у майбутньому. Саме такого роду фактори розглядаються ними як критерії суспільного прогресу. Причому, мається на увазі, передусім, зростаюча роль соціального суб'єкта (особистості будь-якої соціальної спільноти — народу, групи) і свободи його діяльності. При цьому і «соціальне» розуміється по-іншому, не на раціональних принципах, владі, прогресі, виробництві.

Теоретики постмодернізму виступають продовжувачами критики модерності капіталістичного розвитку, яку здійснювали Ф. Ніцше, X. Ортега-і-Гассет, Е. Фромм та інші прихильники негативної оцінки «індустріального масового» суспільства. Ця критика стосувалася головним чином сфер культури та суспільної свідомості. Соціологи вважають, що доречно говорити про рівноправність найрізніших культур, незалежно від ступеня їх розвитку, довершеності і т. ін. Тут стверджується рівноправність різних уподобань, стилів життя, стандартів, смаків, поведінок. Гідденс і прихильники постмодернізму вважають, що в суспільстві постмодерністського типу головну роль відіграватиме ідея суб'єктивації всіх соціальних процесів, пов’язаних із культурною активністю соціальних спільнот.

Сутність принципу постмодернізму найбільш виразно проявляється через переконструювання підходів, розумінь щодо аналізу змін соціальної реальності. Замість єдиної систематизованої соціологічної теорії пропонується набір різних соціологічних концепцій, іноді таких, що не зовсім стикуються і взаємостимулюються між собою. За такого принципу припускається і руйнування меж, кордонів між науковими дисциплінами. Постмодерний напрям відображає новий синтез ідей щодо інтерпретації соціального світу. Один із пошуків інтегрованого підходу в сучасній соціологічній теорії є і намагання синтезувати мікротя макрорівні аналізу соціальної реальності, представлю ного теорією «структуралізації» (котру водночас відносяться і до структуралістичного напряму в соціології) Е. Гідденса, де увага зосереджується на передумові і результатах людської діяльності як структурних властивостей соціальних систем.