Поняття злочину та його ознаки

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ і науки, молоді та спорту УКРАЇНИ

Національний університет

" ОДЕСЬКА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ"

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА

Курсова робота

з дисципліни: «Кримінальне право»

Тема : «Поняття злочину та його ознаки»

Виконала:

студентка III курсу, 312 гр.

заочної форми навчання

Грищенкова Юлія

Перевірив:

К.ю.н., професор: В.І. Терентьєв

Миколаїв — 2013 р.

План

Вступ

1. Законодавче визначення злочину в історичному аспекті

2. Поняття злочину

3. Суспільна небезпека та кримінальна протиправність, як її суб'єктивне вираження

4. Караність діяння та вина, як обов’язкова умова застосування кримінального покарання

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Суспiльство завжди намагається жити за встановленими правилами, проте немає жодної людської спiльноти, у якiй би такi правила не порушувалися. Часто такi порушення мають дрiб’язковий характер — наприклад, запiзнення учня на урок, перехiд дороги за межами пiшохiдного переходу, а iнодi є надзвичайно небезпечними, як от крадiжка чи вбивство людини. Вiдносини, пов’язанi зi вчиненням людьми таких суспiльно небезпечних дiянь та визначенням вiдповiдальностi за їх вчинення регулює кримiнальне право, а самi цi дiяння називаються злочинами.

Злочини мають ряд ознак, спільних з іншими правопорушеннями: є небезпечними для суспільства; здійснюються усвiдомлено; вчиняються всупереч заборон, визачених кримiнальним законодавством. Проте, на вiдмiну вiд адмiнiстративних, цивiльних чи дисциплiнарних проступкiв, злочини мають пiдвищений рiвень суспiльної небезпечностi. Саме тому не є злочином дiя або бездiяльнiсть, яка хоча формально i мiстить ознаки будь-якого забороненого дiяння, але через малозначнiсть не становить суспiльної небезпеки, тобто не заподiяла й не могла заподiяти iстотної шкоди фiзичнiй чи юридичнiй особi, суспiльству або державi.

Законодавче визначення поняття злочину, його змісту та ознак, є досить стабільним, у ньому відбиваються соціально-економічні, правові, ідеологічні погляди та суспільна правосвідомість щодо форм і методів боротьби із соціальне небезпечними посяганнями на основні цінності суспільства, які потребують кримінально-правового захисту.

Визначення поняття злочину в кримінальному законодавстві різних країн неоднакове, оскільки воно зумовлене певною правовою системою, часом прийняття кримінального закону, панівною політичною та правовою ідеологією щодо засобів і методів боротьби зі злочинністю тощо. В окремих країнах законодавче визначення поняття злочину взагалі відсутнє, в інших воно, здебільшого, зводиться до визначення поняття злочину як діяння, забороненого під загрозою покарання, передбаченого кримінальним законом, чи діяння, яке порушує кримінально-правову норму. В деяких країнах, крім вказівки на формальну ознаку злочину — його передбаченість кримінальним законом (злочин — це те, що передбачене кримінальним законом або тягне застосування передбачених ним заходів кримінально-правового реагування), вказуються в його законодавчому визначенні й ознаки, які характеризують його соціальну сутність — властивість заподіювати шкоду об'єктам, взятим під охорону держави.

Так, у Кримінальному кодексі Франції, прийнятому в 1992 p., визначення поняття злочину взагалі не має, в ст. 111−2 говориться про те, що закон дає визначення злочинів і проступків та встановлює покарання, які застосовуються до осіб, які їх вчинили. При цьому злочинні діяння КК Франції поділяє на злочини і проступки. Кримінальний кодекс ФРН 1871 р. у редакції від 2 січня 1975 р. у § 12 гл. 2 першого розділу («Пояснення термінів») визначає: «(1) Злочинами є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на строк не менше одного року або більш суворе покарання; (2) Проступками є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на більш короткий строк чи покарання у вигляді штрафу» .

У Кримінальному кодексі Китайської Народної Республіки дається розгорнуте матеріально-формальне визначення поняття злочину: «Всі діяння, що посягають на державний суверенітет і територіальну цілісність, заподіюють шкоду системі диктатури пролетаріату, порушують соціалістичну революцію і соціалістичне будівництво, громадський порядок, посягають на всенародну власність громадян, їх особу, демократичні й інші права, а також інші суспільне небезпечні дії, за які в Кодексі передбачене кримінальне покарання, є злочинами» .

У Кримінальному кодексі Японії 1907 р. визначення поняття злочину відсутнє, воно дається в теорії кримінального права. Нема визначення поняття злочину і в законодавстві Англії, де діє система прецедентного права. Таке визначення дається практикою та доктриною. Так, у коментованому зводі англійського законодавства Хелсбері визначається: «Здебільшого під злочином розуміється зло, що впливає на безпеку чи процвітання суспільства взагалі, тому суспільство зацікавлене його бороти. Часто це моральне зло, тобто поведінка, шкідлива для запільного морального духу суспільства» ,

У ст. 14 нового Кримінального кодексу Російської Федерації, який набрав чинності з 1 січня 1997 р., дається таке визначення поняття злочину; «Злочином визнається винно вчинене суспільне небезпечне діяння, заборонене цим Кодексом під загрозою покарання», тобто у цьому визначенні вказуються чотири ознаки злочину: суспільна небезпечність, протиправність, винність і караність. Визначення поняття злочину в Кримінальному кодексі Російської Федерації за змістом є відтворенням поняття злочину, що міститься в ст. 8 прийнятих 2 липня 1991 р. Основ кримінального законодавства Союзу РСР і республік: «Злочином визнається вчинене винно суспільне небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), заборонене кримінальним законом під загрозою покарання» .

Визначення поняття злочину, яке дається в теорії кримінального права, повинно ґрунтуватись на його законодавчому визначенні, проте, законодавче і теоретичне (наукове) визначення поняття злочину, його змісту і ознак, здебільшого, не співпадають. У науковому визначенні поняття злочину, як правило, деталізуються його окремі ознаки, вказані в законі, і головне, в ньому відбиваються правові погляди наукового дослідження, здійсненого окремим ученим (групою вчених), який дає таке визначення. Наукове визначення поняття злочину не таке «консервативне», як законодавче, оскільки закон, як правило, змінюється не так вже й часто, а соціально-політичні умови життя суспільства, його ідеологія, політика є більш мінливими.

1. Законодавче визначення злочину в історичному аспекті

злочин кримінальний покарання протиправність Злочин — це соціальне і правове явище. Злочинність з’явилась з розколом суспільства на антагоністичні класи. Норми про злочини і покарання стали відображати волю економічно і політично пануючих відносин, перш за все в охороні влади і власності.

У рабовласницькому суспільстві найбільш численний клас рабів не був об'єктом кримінально-правової охорони. Раби, що речі, які говорять, розглядались не як суб'єкти, а як предмети кримінально-правових відносин. Соціально-класова природа рабовласницького кримінального законодавства виражалась також у нерівності громадян перед законом залежно від кастової належності. Найдавніші пам’ятки права, наприклад, Закони Хамурапі або Ману, жорстоко карали за найменше зазіхання на владу царів і фараонів, їх власність, особливо з боку нижчих верств.

Так, у найдавнішій індійській пам’ятці права та епосу Законах Ману злочинність і караність відкрито пов’язувались з кастовою належністю суб'єкта злочину і потерпілої особи. Наприклад, статті 365−374 передбачали покарання у вигляді грошового стягнення, тілесних покарань, кастрацій або смертної кари залежно від класу або верств винуватого до брахманів, вайш чи шудр. У разі відносин між пгудром зі шляхетною жінкою його карали на смерть, а для брахмана за схожий злочин передбачалось накладалась кара на оголення голови. Стаття ж 380 прямо встановлювала, що «ніколи не можна вбивати брахмана, навіть зануреного у всіляких гріхах: потрібно вигнати його з країни з усім майном без тілесних ушкоджень» .

Кодекс Юстиніана 834 року визнавав основним поділом людей, що стосується їх прав, на вільних і рабів. Книга 11, титул III «Про зіпсованого раба» передбачала за каліцтво раба компенсацію як за пошкодження майна, і лише в тому разі, якщо діяння вчинено зі злим умислом. Якщо ж такого немає або каліцтво було результатом розваги (наприклад, смерть раба, що стрибнув у криницю на забаганку вільної особи), взагалі жодної відповідальності не настає.

" Руська Правда" (XI ст.) також визначала вбивство холопа як пошкодження якогось предмета хатнього вжитку. Пеня (штраф) за рівнозначний злочини були диференційовані залежно від класового статусу суб'єкта злочину і потерпілого. За вбивство знатної особи передбачалась відповідальність у вигляді штрафу 80 гривень, а смерда — 5 гривень.

Цікавим є той факт, що у вступі «Уложення царя Олексія Михайловича 1649 року» принаймні проголошувалась певна рівність перед судом і покаранням: «Щоб Московські держави будь-яких чинів людям від більшого до меншого чину, суд і розправа були при усяких справах вельми рівно». Однак рівність, що проголошена у цьому збірнику законів, існувала формально і декларативно. У класовому суспільстві, яке характеризується яскравим поділом на соціальні групи, кримінальне право об'єктивно не могло бути адекватним до всіх верств. Тому і в «Уложенні…» покарання чітко визначались залежно від соціальної групи — бояр, селян, холопів. У статті 8 глави XVIII, наприклад, зазначалось, якщо будь-яка особа захоче вбити того, кому вона служить, то у неї має бути відсічена рука.

Кримінальне законодавство феодального права відкрито і з неменшою суворістю захищало інтереси монарших династій, аристократії, дворянства, духовенства, заможних громадян, привілейованих людей. Класичне джерело кримінального права пізнього феодалізму — «Кароліна», за яким видання і застосування норм про менш тяжкі і незначні злочини з боку селянства і челяді взагалі становило прерогативу сеньйорів, феодалів, великих землевласників.

Специфічне для європейського середньовіччя канонічне (церковне) право під виглядом переслідування єресі жорстоко придушувало спротив селянства та інших радикально налаштованих громадян. Одночасно церковне право звільняло від кримінальної відповідальності осіб духовних та інших благородних осіб за велику кількість злочинів або суттєво пом’якшувало покарання, замінюючи покарання церковною карою.

Кримінально-судове уложення імператора Карла V Священної Римської імперії германської нації середини XVI ст. діяло понад 300 років на території Європи, Єрусалиму, Індійських островів та інших країн. Це типова правова пам’ятка пізнього феодалізму, що відрізняється безпрецедентною жорстокістю в поєднанні з відвертою соціальною нерівністю. Наприклад, зрада розумілась не лише як державна, а й як зрада «власному панові» і каралась на смерть четвертуванням для чоловіків і утепленням для жінок. Заколот простого люду проти влади передбачав смертну кару або шмагання різками і вигнанням із країни. За крадіжку накладалась смертна кара, тілесні тортури або в інший спосіб з врахуванням соціального статусу обвинуваченого.

Крайньою релігійною нетерпимістю відрізнялось мусульманське кримінальне право. Так, належність до магометанської релігії визнавалась більш значною ніж соціальний стан злочинця і потерпілого. Наприклад, аят 91 (81) Корану визначав: «Невірних хапайте і вбивайте, де б не знайшли їх». Раб звільнявся від покарання, якщо був віруючим і вбив невіруючого з ворогуючого народу (аят 94 [92]).

На відміну від рабовласницьких і феодальних законів, які не встановлювали загального поняття злочину, буржуазне законодавство таке поняття передбачало. Кримінальні кодекси, починаючи з французького, стали визнавати злочинним діяння, що заборонене кримінальним законом під загрозою покарання. Таке визначення, що виходило із заборони поза законодавчого і позасудового покарання, із визнання злочинними лише діянь, а не думок, із формальної рівності усіх громадян перед законом незалежно від класової належності, стало принципово важливим історичним досягненням кримінального права, в якому знайшли відображення багатовікові загальнолюдські сподівання про справедливість і гуманізм.

Історично першим законодавчим актом, що встановлював поняття «злочин», вважається Декларація прав людини і громадянина 1789 року Франції. У статті 5 охарактеризовано матеріально-змістову властивість будь-якого правопорушення, а саме, його шкідливість для суспільства, і проголошено, що «закон може заборонити лише дії, шкідливі для суспільства. Не можна перешкоджати тому, що не заборонено законом, і ніхто не може бути примушений робити те, що закон не передбачає». Стаття 8 Декларації формулювала принцип nullum crimen, nulla poena sine lege: «Ніхто не може бути покараний інакше як в силу закону, встановленого і опублікованого до вчинення злочинного діяння та застосованого в законному порядку». Французькі кримінальні кодекси 1791 та 1810 років виходили із юридичної дефініції злочину завдяки категоризації їх на три види, втративши, на жаль, матеріальну ознаку злочинів, що містилась в Декларації прав людини і громадянина. І лише 1922 року її частково відновив Кримінальний кодекс. За французьким аналогічну дефініцію встановили й інші буржуазні кримінальні кодекси. Злочином визнавалось діяння, заборонене кримінальним законом під загрозою кари. Деякі кримінальні положення уточнювали це формулювання вказівкою на закон, який діяв під час вчинення злочину. Позитивна якість такого поняття полягає в його відповідності принципу законності - «Немає злочину, немає покарання без вказівки про це в законі», в формальній рівності порушників закону перед неминучістю тримати відповідь перед законом. Однак суттєвий недолік полягав і в тому, що, достатньо чітко відображуючи юридичну ознаку злочину, його протиправність, формальне визначення (тому і формальне, що описувало лише юридичний бік злочину) взагалі не розкривало соціальної сутності злочинного і караного діяння. Мало місце логічно замкнене коло: злочинно те, що карається законом, що злочинно. А що лежало в основі «злочинного», які підстави криміналізації діяння, тобто оголошення його злочинним і караним, — залишалось за межами. Тому в XX столітті прогресивні вчені Західної Європи стали активно критикувати формальне визначення злочину. Формалізм конструкції злочину в дійсності не перешкоджав прийняттю, здавалось би, неприйнятної за такого визначення злочину норми про аналогію. Так склалось, наприклад, з фашистським кримінальним законодавством. У 1935 р. націонал-соціалістичний режим включив до кримінального кодексу норму про аналогію, яка не відповідала формальному поняттю злочину за кримінальним кодексом. Аналогічне положення існувало в російському «Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 року» .

Матеріальне поняття злочину означає розкриття його соціальної сутності і містить таку ознаку, як суспільна небезпечність, причому не в абстрактному розумінні, а з вказівкою на те, яким соціальним інтересам заподіює шкоду злочин.

Чинні кримінальні кодекси, за винятком кодексів країн СНД і деяких держав Східної Європи, в загальному визначенні злочину не сприйняли матеріальної дефініції. Однак в окремих нормах, наприклад, про мету покарання, в складах окремих злочинів зустрічаються формулювання «ресоціалізація», «соціальна значимість» тощо. Значно ширше використовуються матеріальні конструкції в судовому і докт-ринальному тлумаченні кримінального законодавства.

Стаття 7 Кримінального кодексу УРСР 1960 року «Поняття злочину» передбачала таку дефініцію злочину: «Злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну й економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок». КК України включив також вказівку на винність і суб'єкта злочину, ч. 1 ст. 11 передбачає: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину» .

2. Поняття злочину Поняття злочину є основною категорією правової системи. В той же час в кримінальних законах деяких країн поняття злочину або зовсім відсутні, або є лише формальними (такими, які відображають лише юридичну особливість злочинів). Формальне визначення цього поняття дається в кримінальних кодексах Іспанії, Швеції, Франції, США: злочином визнається діяння, заборонене законом (до того ж, не тільки кримінальним) під загрозою покарання.

В Україні, на відміну від багатьох інших країн, поняття злочину не тільки має значне теоретичне обґрунтування, але й отримало своє законодавче закріплення і містить в собі необхідну та достатню кількість ознак, які дають можливість відмежувати його від інших правопорушень.

Для здійснення задач, які стоять перед кримінальним законодавством, Кримінальний Кодекс України визначає, які небезпечні для особи, суспільства чи держави діяння визнаються злочинами.

Злочин є самостійним видом правопорушення. Він завжди являє собою діяння (дію чи бездіяльність), це завжди поведінка, діяльність певного суб'єкта. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості - той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але, на відміну від інших вчинків суб'єкта, злочин по свої й соціальній сутності є посяганням на ті відносини, які склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого й охороняються кримінальним законом. Злочинність завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

2) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

Протиправна поведінка суб'єкта може бути виражена як в активних діях, так і в бездіяльності особи у випадку, коли на нього законом була покладено обов’язок діяти. Бездіяльність у такому випадку також являє собою певний вчинок.

Як правомірна, так і протиправна поведінка суб'єкта починається з розумової діяльності, яка сама по собі (думки, переконання, наміри особи вчинити злочин) не може бути злочинною, якщо не реалізована в певному суспільно-небезпечному діянні.

Таке положення в даний час є загально признаним в науці кримінального права, хоча так було не завжди. Наприклад, у давньогрецькому праві не було різниці між крадіжкою задуманою та крадіжкою здійсненою.

В кримінальному праві поняття злочину є фундаментальною та універсальною категорією: воно лежить в основі всіх кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття надавалося і надається великого значення.

В історії кримінального права це поняття визначалося по різному. В залежності від того, чому віддається пріоритет — соціальній чи правовій характеристиці злочину, — можна виділити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне та формально-матеріальне.

Формальне визначення відображає юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачено кримінальним законом як кримінальне каране (злочинним є те, що каране, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом).

Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (тобто злочин — це суспільно-небезпечне діяння).

Формально-матеріальне визначення об'єднує в собі соціальну та юридичну характеристики злочину (злочин — суспільно-небезпечне та передбачене кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне має перевагу — воно дозволяє відповісти не тільки на питання, які діяння закон визнає злочином, але і на питання: чому закон визнає їх злочином, що в сукупності відображає соціальну та правову природу, суть злочину.

У статті 11 Кримінального Кодексу України дається таке формально-матеріальне визначення злочину: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину» .

Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння — свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), — не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння.

Аналіз ч. 1 ст. 11 КК показує, що в ній чітко закріплені три ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність. Перші дві ознаки — суспільна небезпечність і винність — є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Третя — передбачення діяння КК — формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.

Разом з тим аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання Кримінального кодексу, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК одночасно означає й обов’язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань кодекс визначає, «які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили». У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв’язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину.

Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов’язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності і караності.

Таким чином можна дати наступне (наукове) визначення злочину: «Злочином визнається суспільно-небезпечне, винне, протиправне та кримінально-каране діяння (дія або бездіяльність).

Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.

3. Суспільна небезпека та кримінальна протиправність, як її суб'єктивне вираження Суспільна небезпека є об'єктивною властивістю будь-якого правопорушення, в тому числі і злочину. Це основна матеріальна ознака злочину, яка пояснює, чому те чи інше діяння визнається злочином. Дана властивість суспільної небезпеки полягає в тому, що злочином заподіюється чи створюється загроза заподіяння шкоди об'єктам кримінально-правової охорони.

Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння обумовлені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв’язком з тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві.

Ця шкода полягає в порушенні правопорядку, а також законних прав та свобод громадян та юридичних осіб. При цьому здійснення злочину дуже часто пов’язано із завданням матеріальної, фізичної чи моральної шкоди потерпілій особі.

Так, матеріальну шкоду завдають всі корисливі злочини (наприклад, крадіжка, грабіж, розбій). Фізичну шкоду завдають тілесні ушкодження, вбивство, зґвалтування і т.д.

Суспільна небезпека завдає шкоду суспільним відносинам незалежно від свідомості та волі законодавця, тому що по своїй внутрішній сутності суперечить нормальним умовам існування суспільства. Задача ж законодавця полягає в тому, щоб правильно оцінити умови життя суспільства на даному етапі та прийняти рішення про віднесення діяння до числа злочинів.

Зміст суспільної небезпеки тільки називається у загальних рисах у статті 1 Кримінального Кодексу України за допомогою перерахування об'єктів кримінально-правової охорони, яким завдається чи може бути завдана шкода, але сам зміст не закон не розкриває. Такими об'єктами закон називає права та свободи людини та громадянина, суспільний порядок та суспільну безпеку, навколишнє природне середовище, конституційний устрій України, мир та безпеку людства.

Між тим порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо) свідчить, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення є значно більшою. Не тотожні за своєю небезпечністю і різні злочини. Досить порівняти вбивство і крадіжку.

Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує суспільне небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого злочину. Тому суспільна небезпечність і належить до оціночних понять.

Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня виступають об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину: об'єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб вчинення злочину, форма вини, мотив і мета тощо.

Тільки оцінка всієї їх сукупності може розкрити об'єктивну, реальну небезпечність злочину — його тяжкість.

Значення суспільної небезпечності, як матеріальної ознаки злочину, полягає в тому, що вона, по-перше, є основним об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації; по-друге, дозволяє дати класифікацію злочинів за ступенем тяжкості; по-третє, визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями; по-четверте, є однією з загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК).

Суспільна небезпека злочину залежить також від шкоди, яку завдає чи може завдати скоєне діяння. Деякі діяння стають суспільно-небезпечними з моменту скоєння діяння чи бездіяльності незалежно від того, які вони спричинили собою шкідливі наслідки. Інші ж набувають суспільну небезпеку лише при настанні тих наслідків, які вказані в законі (а саме в санкції відповідної статті).

Так, характер наслідків (ступінь нанесеної шкоди здоров’ю — тяжкої, середньої тяжкості, легкої) служить підставою для виділення різних по своїй небезпеці видів злочинів (статті 121, 122, 125 Кримінального Кодексу України).

Суспільна небезпека злочину залежить також від місця, часу, способу, обставин його вчинення. Наприклад, полювання є незаконною, якщо вона проводиться з використанням транспортного засобу, на заповідній території та об'єктах природно-заповідного фонду (стаття 248 Кримінального Кодексу України). Самовільне залишення частини чи місця служби, незалежно від тривалості, визнається суспільно-небезпечним в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці (частина 4 статті 407 Кримінального Кодексу України). Мародерство — викрадення речей, що знаходяться при вбитих чи поранених — тільки на полі бою (стаття 432 Кримінально Кодексу України) і т.д.

Суспільна небезпека злочину пов’язана також з такими його ознаками, як мотив та ціль. Наприклад, підміна чужої дитини є злочином лише у випадку скоєння його з корисних чи інших особистих мотивів (стаття 148 Кримінального Кодексу України).

В деяких випадках суспільна небезпека визначається можливостями особи, яка скоїла діяння. Так, за необґрунтовану невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої установленої законом виплати громадянам більш як за один місяць, вчинена умисно керівником підприємства, установи чи організації незалежно від форми власності чи громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності (стаття 175 Кримінального Кодексу України).

Наука кримінального права та кримінальне законодавство виділяє у суспільній небезпеці якісну та кількісну сторони. Характер суспільної небезпеки прийнято називати якісною характеристикою злочину, а ступінь — кількісною.

Розкриваючи зміст характеру суспільної небезпеки, слід зазначити, що вона визначається тими суспільними відносинами, на які скоєно посягання, тобто об'єктом злочину. Можна стверджувати, що характер суспільної небезпеки визначається тим місцем, яке злочин займає у системі Особливої частини Кримінального Кодексу України.

При визначенні кількісної сторони суспільної небезпеки — її ступеню, слід приймати до уваги ряд факторів: тяжкість нанесених наслідків, особливості посягання (закінчено воно чи ні, скоєно однією особою чи групою осіб, який спосіб був використаний при здійсненні злочину і т.д.), характер вини, особливості суб'єкта злочину, тобто певні прояви ознак злочину. Так, умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121 Кримінального Кодексу України) має більш високий ступінь суспільної небезпеки, ніж нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості (стаття 122 Кримінального Кодексу України) та легкої (стаття 125 Кримінального Кодексу України); розбій (стаття 187 Кримінального Кодексу України) має більшу суспільну небезпеку, ніж крадіжка (стаття 185 Кримінального Кодексу України), тому що передбачає використання для заволодіння майном більш небезпечного способу — насилля, небезпечного для життя і здоров’я потерпілої особи.

Ступінь суспільної небезпеки злочину знаходить своє кінцеве вираження у санкції певної статті Кримінального Кодексу України. Для того, щоб порівняти ступінь суспільної небезпеки двох злочинів, потрібно порівняти і їх санкції. Чим більш сурове покарання передбачає санкція статті, тим вище ступінь суспільної небезпеки злочину.

Ступінь суспільної небезпеки дає можливість відмежовувати один від одного однакові по характеру суспільної небезпеки злочини.

Кримінальна протиправність, як формальна ознака злочину, означає, що певне суспільно-небезпечне діяння передбачено кримінальним законом.

Кримінальна протиправність означає, що тільки діяння, прямо передбачене кримінальним законом, як злочин, може вважатися злочинним. Це юридична, правова оцінка суспільної небезпеки, закріплена у кримінальному законі. Кримінальна протиправність тісно пов’язана із суспільною небезпекою: вона є суб'єктивним вираженням об'єктивної, реальної небезпеки діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки; відображає яку саме яку саме ступінь суспільної небезпеки надає діянню характер тяжкого посягання — злочин. Саме суспільна небезпека, її ступінь, визначає об'єктивні межі кримінальної протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння поставати не може. Виділення законом кримінальної протиправності як обов’язкової ознаки злочину являє собою конкретне вираження принципу законності в кримінальному праві: кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, що вчинила таке суспільне небезпечне діяння, яке передбачено законом як злочин. Лише при скоєнні злочину можливо застосування найбільш суворої форми державного примусу — кримінального покарання.

Таким чином, не є злочином скоєне особою винне діяння, для якого характерна фактична суспільна небезпека, на що навіть існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачено діючим Кримінальним Кодексом України. Наприклад, не є злочином виробництво зброї масового знищення, у відношенні якого не міститься заборона у міжнародних договорах, або якщо така заборона є, але ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України (стаття 440 Кримінального Кодексу України).

Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Тому навіть якщо діяння являє небезпеку для суспільства, але воно не передбачено кримінальним законом, як злочин, воно не може вважатися злочином.

З аналізу змісту протиправності випливає її найважливіше значення у кримінальному праві - недопустимість у кримінальному законі аналогії до діяння, що прямо у ньому не передбачене. Аналогія в юриспруденції розуміється як аналогія закону та аналогія права.

Аналогія закону — це застосування до відносин, які потребують правового регулювання, прямо не передбачених законом чи іншим законодавчим актом, норм, що регулюють подібні відносини.

Аналогія права — це застосування до відносин, які потребують правового регулювання, загальних принципів правового регулювання відповідної галузі права. Аналогія слугує засобом подолання прогалин у праві. У відповідності з Цивільним Кодексом України допускається застосування і аналогії закону, і аналогії права. Кримінальний Кодекс України принципово по-іншому вирішує це питання. Згідно частині 4 статті 3 Кримінального Кодексу України: «Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено» .

Слід зазначити, що Кримінальні кодекси України 1922 та 1927 р.р. припускали аналогію закону, яка визначалася наступним чином: «У випадку відсутності у Кримінальному Кодексі вказівок на окремі види злочинів покарання або міра соціального захисту застосовується у відповідності до статей Кримінального Кодексу, які передбачають найбільш подібні за важливістю та роду злочини, з дотриманням правил Загальної частини». Введення аналогії у ті роки мало усунути прогалини в кримінальному законі, що обґрунтовувались неможливістю передбачити у Кримінальному Кодексі вичерпний перелік злочинів. Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася якоюсь мірою обов’язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і передбаченого кримінальним законом) за об'єктивними ознаками, вона відкривала простір суб'єктивному розсуду правозастосовчих органів в оцінці діяння як злочину і, зрештою, часто призводила до порушення закону. Тому необхідність зміцнення законності вимагала виключення аналогії з кримінального кодексу та утвердження принципу — nullum crimen sine lege — немає злочину без вказівки на те в законі. Це й було зроблено вже в ст. 7 КК України 1960 р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у цьому кодексі не містилося.

Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: «Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення». Частина 4 ст. 3 КК цілком відповідає цьому положенню Конституції України.

4. Караність діяння та вина, як похідні ознаки кримінальної протиправності

Вина є третьою обов’язковою ознакою злочину.

У цій ознаці відображається найважливіший принцип кримінального права — принцип суб'єктивного інкримінування — тобто, відповідальності тільки при наявності вини, що випливає зі статті 62 Конституції України. Частина 2 статті 2 Кримінального Кодексу України закріпила цей принцип вказавши, що «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду». У статті 2 Кримінального процесуального кодексу зазначено, що кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до кримінальної відповідальності в міру своєї вини.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єктивне ставлення (суб'єктивне інкримінування), тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Тобто, там, де відсутня вина, не може бути злочину.

Злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв’язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв’язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином.

Вина у кримінально-правовому значенні передбачає певне психічне відношення особи до своєї поведінки та її наслідкам.

Вина відповідно до статті 23 Кримінального Кодексу України є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків виражених у формі умислу чи необережності.

Відповідно до статті 24 Кримінального Кодексу України умисел поділяється на прямий і непрямий.

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Відповідно до статті 25 Кримінального Кодексу України необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Якщо суспільно-небезпечне діяння скоєно особою у неосудному стані, воно не може бути визнано злочинним діянням, і навпаки, визнається злочинним діянням, скоєне особою, яка на момент скоєння злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Особа, яка скоїла злочин під впливом погроз, примусу, або внаслідок матеріальної, службової або іншої залежності, не звільняється від кримінальної відповідальності. Дані обставини суд враховує при призначенні покарання як обставини, що пом’якшують покарання (п. 6 частини 1 статті 66 Кримінального Кодексу України).

Караність діяння є четвертою обов’язковою ознакою злочину, оскільки всі статті Загальної частини Кримінального Кодексу України (за виключенням статті 401 «Поняття військового злочину»), разом із диспозицією містить санкцію.

Ознаку караності слід розуміти таким чином, що кожен факт вчинення злочину супроводжує загроза призначення покарання, що вказане в кримінально-правових санкціях. Караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпеки і протиправності діяння. Лише такі діяння потрібно вважати злочинами, за які законодавець вважає за необхідне призначити кримінальне покарання. Якщо діяння не слід карати у кримінальному порядку, то немає необхідності вважати його злочинним.

При цьому відповідальність наступає і в тих випадках, коли особа не знала, що його діяння заборонено кримінальним законом і є протиправними. Тобто, «незнання закону не звільняє від відповідальності» .

Але це не означає, що кожен злочин несе за собою покарання, а мається на увазі той факт, що за певне протиправне діяння Кримінальним Кодексом України передбачено конкретний вид та розмір покарання.

Разом з тим, це не передбачає обов’язкового застосування реального покарання за кожен злочин.

У той же час діяння, за яке в законі передбачене кримінальне покарання (наприклад, після закінчення строків давності, за амністією та ін.). Ще у 1961 р. В. В. Сташис зазначив, що «абсолютно неправильно ототожнювати караність, як ознаку злочину, із застосуванням покарання в будь-якому разі його скоєння. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення певного діяння кримінально-правової санкції, яка дає можливість застосування в належних випадках (а не завжди) покарання» .

Це положення підтверджується тим, що у Кримінальному Кодексі передбачені випадки, коли за скоєння злочину при наявності певних умов замість покарання можуть бути призначені примусові міри виховного характеру, суспільного впливу, особу може бути звільнено від покарання з випробуванням, по хворобі і т.д. (Розділ 12 «Звільнення від покарання та його відбування» Кримінального Кодексу України).

Висновок Дії людини складаються з вчинків. Вчинок — це головний елемент людських взаємовідносин, в якому проявляється особистість людини, її гарні й погані якості, ставлення до суспільства, до оточуючого світу. Вчинки поділяються на правомірні і неправомірні. Правомірні - тобто ті, які відповідають нормам моралі і нормам права, вимогам закону. Протилежною правомірній поведінці є неправомірна, тобто та, яка суперечить закону. Неправомірна поведінка проявляється в правопорушеннях, як це випливає з самого терміна, — діях, які порушують право, закон. В свою чергу правопорушення поділяються на кримінальні злочини та проступки.

Таким чином, злочину притаманні всі ті об'єктивні і суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості - той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

Але на відміну від інших вчинків людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою. При цьому, оскільки інтереси і потреби суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

1) визнання певної поведінки людини злочином (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку;

2) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим.

Соціально-економічні зміни в нашому суспільстві, пов’язані зі становленням нових економічних відносин, породжують появу діянь, які в умовах соціалістичної економіки не могли бути вчинені: обмеження конкуренції, прояви монополізму, протидія законній підприємницькій діяльності тощо, або ж зумовлюють підвищення ступеня суспільної небезпечності певних дій чи навпаки, втрату певними діяннями суспільної небезпечності взагалі, чи суттєве зниження її рівня. Але доти, доки такі зміни в оцінці суспільної небезпечності конкретних дій не будуть відображені в кримінальному законі, відповідно дії або не можуть визнаватися злочином, незважаючи на їх високу суспільну небезпеку, або ж навпаки, формально вважатися злочинними, аж поки відповідні норми не будуть вилучені з кримінального закону.

Поняття злочину в кримінальному праві є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх 380 кримінально-правових інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається великого значення.

Кримінальне право як наукова дисципліна вивчає, головним чином, злочин і покарання. Злочин і покарання — це дві сторони всього кримінального права і законодавства. Саме ці дві кримінально-правові інституції визначають і утворюють зміст, характеристику, особливості, завдання та потребу кримінального законодавства, кримінально — правової охорони, кримінального правосуддя. Звідси видно, яке велике значення має визначення поняття злочину.

Список використаної літератури

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 28.06.1996р. //Відомості ВРУ. — 1996. -№ 30.

2. Кримінальний Кодекс України від 05 квітня 2001р. (зі змінами та доповненнями станом на 18 вересня 2012 року).

3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012р. (зі змінами та доповненнями від 05 липня 2012р.).

4. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін і ін. — Х.: ТОВ «Одіссей», 2008. — 1208 с.

5. Крецул В. И. Уголовное право Украины. Общая часть: Учебное пособие. — 3-е изд., перераб. и доп. — Николаев: ООО «Фирма «Иллион», 2009. — 534 с.

6. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М.І. Бажанов. — К.: Кондор, 2005. — 480 с.

7. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Ю. В. Александров, В. А. Клименко. — К.: МАУП, 2004. — 328 с.

8. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. вузів і фак. / Г. В. Андрусів, П. П. Андрушенко, В.В. Банківський та ін.; За ред. П. С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком Інтер. — 512 с.

9. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, Л. М. Кривоченко та ін.; За ред. Проф. В. В. Сташиса, В.Я. Тація. — 3-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 496с.

10. Вереша Р. В., Туркевич І.К. — Кримінальне право України. Загальна частина. — К.: ЦУЛ, 2007 — 208с.