Права власності, засоби цивільно-правового захисту

[Введите текст]

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПРАВО ВЛАСНОСТІ

1.1 Поняття власності і права власності

1.2 Зміст права власності

1.3 Об'єкти та суб'єкти права власності

РОЗДІЛ 2. НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

2.1 Первинні способи набуття права власності

2.2 Похідні способи набуття права власності

РОЗДІЛ 3. ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

3.1 Витребування майна власником з чужого незаконного володіння

3.2 Витребування грошей і цінних паперів на пред’явника

3.3 Захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння

3.4 Інші засоби цивільно-правового захисту права власності

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТОК

ВСТУП

Власність є фундаментальною основою, що забезпечує існування будь-якого суспільства. Інститут права власності посідає центральне місце в системі цивільного права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України. Основними нормативно-правовими актами що регулюють відносини права власності в Україні є Конституція України, Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року та Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року.

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Держава забезпечує захист прав та свобод усіх суб'єктів права власності. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Дана проблема виглядає особливо актуальною в зв’язку з процесами формування правової держави та багатоманіттям форм власності в Україні. У статті 13 Конституції України записано: «Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом».

Певною мірою захист права власності здійснюється за допомогою норм права, що належать до різних галузей законодавства. Скажімо, окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій з боку правоохоронних органів.

Метою курсової роботи є визначення сутності власності та права власності і засобів цивільно-правового захисту права власності. Розглядаються такі засоби захисту як витребування майна власником з чужого незаконного володіння, витребування грошей і цінних паперів на пред’явника, інші засоби захисту права власності від порушень.

Насамперед в цій курсовій роботі розглядаються поняття власності та права власності, умови виникнення права приватної власності у громадян, об'єкти права приватної власності.

Об'єкт дослідження даної теми є безпосередньо право власності і похідні від нього права. Предметом дослідження даної теми є правовідносини, що виникають у зв’язку з реалізацією права власності.

РОЗДІЛ 1. ПРАВО ВЛАСНОСТІ

1.1 Поняття власності і права власності

Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.

У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами йому подібними. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність — це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини — базисні, юридичні - надбудовні.

Власність в економічному сенсі являє собою систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин: а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів; б) відносини господарського використання майна; в) економічні форми реалізації відносин власності. Розглянемо ці відносини більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага — предмети природи або продукти людської праці. «Речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися в гроші лише за певних виробничих відносин» [9;14].

Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія — не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей. Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності. Типи, форми і види власності Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна.

Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно звернути увагу на таке. В економічній літературі нетрудові доходи розглядаються як такі, що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди може бути достовірним, тому вимагає деякого пояснення. Звичайно, з самого початку привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати можна лише те, що задовольняє певні людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення. З цих міркувань випливає, що в тих суспільствах, де переважає ручна фізична праця, нетрудові доходи справді означають експлуатацію. Такими є, наприклад, рабовласницьке і феодальне суспільства. Доходи рабовласників і феодалів — це нетрудові доходи, які вони одержують в результаті експлуатації рабів і кріпаків. В цивілізованому суспільстві, де переважно високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер. Справа в тому, що застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника.Тому той дохід, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу. Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція підприємства і завдяки цьому зросли його доходи, то останні мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій. Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності. Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечують одна одну і не можуть разом співіснувати.

«Відносини власності можна представляти як два полюси, на одному з яких — приватна власність, а на іншому — суспільна власність». [10;31]

Подібне протиставлення двох типів власності не можна визнати правомірним. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. В кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності: це в основному сфера обслуговування населення. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес окремих галузей вимагає їх усуспільнення в рамках держави або окремого колективу (залізниця, транспорт, зв’язок та ін.). Протиставлення приватної і суспільної власності негативно позначається на господарській практиці. Пряме насильне усунення приватних форм господарювання є відчутним фактором гальмування економічного розвитку. Таким чином, приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша — регресивна. Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них може бути переважаючою в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.

Економічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних відносин. За допомогою права держава регулює належність тих або інших об'єктів власності певному суб'єкту — громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних об'єктів; засоби правової охорони відносин власності.

В цивільно-правовій науці право власності має два значення: в об'єктивному і суб'єктивному розумінні.

Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ). Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільно-правовий інститут права власності. Варто зауважити, що норми інституту права власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, сімейному та ін). Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати багатогалузевим інститутом права. Ним регулюються, зазвичай, лише ті відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.).

До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:

а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;

б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;

в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами;

г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб'єкту матеріальні блага;

д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.

Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Переважна їх частина є цивільно-правовими.

Право власності в суб'єктивному значенні— це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально) країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.

Суб'єктивне право власності носить абсолютний характер. Це означає, що власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди його здійсненню.

Воно характеризується своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном.

1.2 Зміст права власності

З’ясування змісту права власності полягає, по-перше, у визначенні правомочностей, що надаються законом суб'єкту права власності, та по-друге, обов’язків, що покладаються законом як на третіх осіб, так і на самого власника. Правомочності власника містяться у визначенні права власності як суб'єктивного цивільного права. Це право володіння, користування і розпоряджання. Зміст права власності в цілому включає такі елементи: 1) право на власну поведінку (право на здійснення права власності на власний розсуд); 2) право вимагати «від усіх і кожного» не створювати перешкод у здійсненні права власності (не порушувати його); 3) право звернутися досуду за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тощо). Концепція ЦК з цього питання, зафіксована у ст. 319, виходить з того, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з 3 «прав» власника: 1) права володіння річчю; 2) права користування річчю; 3) права розпорядження річчю. [2]

Право володіння — це юридична можливість фактичного впливу на річ. Так, володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.

Тому, коли особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, що означає: той, у кого перебуває річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено протилежне. Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнішнім. Фактичне володіння може виникнути як на загальній підставі (наприклад, за договором оренди), так і внаслідок протиправного заволодіння (розбій, крадіжка). Тому наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний статус. Саме це дає привід іменувати законне володіння титульним володінням. Незаконне володіння, яке не спирається на правову основу і є безтитульним, у свою чергу поділяють на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним є володіння, за якого володілець не знав і не повинен був знати про його незаконність (особа придбала в комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісного володіння є володіння за набувальною давністю. Цивільний кодекс України в ч.1 ст. 344 встановив, що фізична чи юридична особа, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито, безперервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як власним протягом 10 років або рухомим майном — протягом п’яти років, набуває права власності на це майно. 2]

Якщо володілець майна знав або повинен був знати про незаконність володіння, він називається незаконним недобросовісним володільцем. Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробним (фальшивим). Виникнення права власності у набувача закон пов’язує з моментом передачі-отримання речі. Отримання є початком володіння.

Право користування — це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо). Так, власник земельної ділянки, обробляючи землю, користується нею. Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком. Власник може використовувати своє майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Користуючись майном, власник зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом, дотримуватись моральних засад суспільства. Право користування, як і право володіння, може налети не дише власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів. Наприклад, працівники міліції мають право на підставі п. 26 ст. 11 ЗУ «Про міліцію» використовувати безперешкодно транспортні засоби, що належать фізичним чи юридичним особам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, що потребують невідкладної медичної допомоги. 4]

Користування, як і володіння, також може бути законним і незаконним. Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що свого часу у римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалася як самостійна правомочність власника — jus fruendi.

Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає в можливості зміни її фізичної суті аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ. Варто звернути увагу на те, що розпорядження річчю полягає в передачі права власності, одержання плодів і прибутків (наприклад, надання речі в найом), тому його іноді оцінюють як реалізацію права розпорядження. Проте передаючи річ в найом, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів, прибутків не може розглядатися як будь-який різновид права розпорядження речами. Коли власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення одностороннього правочину, оскільки воля власника тут спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в результаті використання речі (власник спалює вугілля в печі), то тут воля власника спрямована зовсім не на припинення права власності, а на вилучення з речі її корисних властивостей. Тому в цьому разі має місце лише право користування річчю, а не право розпорядження нею. Якщо правомочність володіння є початком права власності, то з правом розпорядження пов’язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від майна на певний час. Власник або безпосередньо приймає рішення про розпорядження своїм майном, або опосередковано — через представників.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Отже, зміст права власності становлять права володіння, користування і розпорядження майном, а також обов’язки, пов’язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обов’язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що виникають із цього. Підсумовуючи викладене, можна дати таке визначення права власності як цивільно-правового інституту. Право власності — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та інтересів інших осіб.

1.3 Об'єкти та суб'єкти права власності

Відносини власності, як видно, виникають лише за наявності принаймні двох суб'єктів. Славнозвісний Робінзон Крузо не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому П’ятницю, він чинить просто: позбавляє П’ятницю прав економічної відособленості та юридичної самостійності, роблячи його членом єдиної сім'ї. Цим нехитрим актом Робінзон знищує саму умову появи власності. Звичайно, робінзонада — економічний курйоз. Сучасне виробництво — колективне, і того, що міг собі дозволити запопадливий острів'янин — знищити відносини власності, — не можна досягти в суспільному виробництві за певних його умов. Щоправда, власність як відносини відчуження—присвоєння може зникнути і в суспільному виробництві. Це можливе тоді, коли всі члени такого суспільства однаковою мірою споживатимуть разом добутий продукт, тобто коли спільне виробництво закінчується не відособленим присвоєнням і споживанням суспільного продукту, а сумісним. Так велося в прадавній первісній общині, де за обмежених матеріальних благ вони розподілялись рівномірно для підтримки життя кожного члена. Тут ніхто ні в кого не відчужував спільно надбане, а споживали всі громадою. Тому й не існувало власності в їх розумінні. Так може трапитись і тоді, коли цивілізація сягне рівня наддостатку матеріальних благ і зникне необхідність відокремленого привласнення. До речі, К. Маркс убачав протиставленість епохи комунізму світові приватної власності у протилежності між наявністю власності та її відсутністю. Таке порівняння подібне до того, що якби в нашому світі існував лише один колір, наприклад зелений, то ми не мали б поняття про кольори. Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контрагенти цих відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення. Отже, відносини власності повинні характеризуватись суб'єктами та об'єктами. 11;79]

Суб'єкти власності — це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження—привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Статтею 318 ЦК суб'єктами права власності називаються Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені у ст. 2 ЦК, а саме ;

народ України, що являє собою єдине джерело державної влади в республіці та здійснює права власника через референдум, а також через Верховну Раду України та місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин, як частина народу, має право, за чинним законодавством України, користуватися природними об'єктами для задоволення особистих потреб;

фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо інше не передбачено законодавчими актами України;

юридичні особи — трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші організації;

субґєкти публічного права — держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави тощо. 2]

Суперечливою визначена в ЦК участь у відносинах власності Автономної Республіки Крим. З одного боку, відсильна норма ст. 318 ЦК вимагає застосування ст. 2 ЦК, унаслідок чого виходить, що АРК слід вважати суб'єктом права власності. Однак такий висновок є хибним і не відповідає ані Конституції, ані логіці самого законодавця, яким у гл. 23 ЦК, де міститься регулювання права власності Українського народу, права приватної, державної та комунальної власності (статті 324−327 ЦК), окремо право АРК не врегульовується. Проте, якщо АРК була б суб'єктом права власності, то слід було б зазначити відмінність її правового становища як власника порівняно з правом таких власників, як держава та територіальні громади. 12;340]

Приватні особи як власники. ЦК визнає власниками всіх приватних осіб — як фізичних, так і юридичних. І якщо стосовно фізичних осіб як власників свого майна практично не виникає суперечностей, то щодо юридичних осіб відтепер існує правило, що всі юридичні особи приватного права, передбачені як такі ЦК, є власниками. При цьому необхідно враховувати, що юридичні особи є такими ж власниками, як і фізичні без поділу на суб'єктів права приватної і колективної власності.

Суб'єкти публічного права як власники.

Український народ є поняттям, зміст якого не визначено. Він являє собою певну спільність, яка виступає як єдине ціле, хоча складається з окремих осіб та їхніх угруповань. Для нього характерний високий ступінь узагальнення.

Суб'єктом права власності с держава Україна, яку не слід змішувати з окремими державними органами — Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України тощо. Останні згідно зі своєю компетенцією здійснюють ті чи інші повноваження держави як власника, але самі вони суб'єктами права власності не є.

Територіальні громади, якими згідно з Конституцією є громади сіл, селищ, міст, районів у містах, також є власниками. Конституція не передбачає як суб'єктів права власності населення районів і областей, що у будь-якому разі складається із зазначених вище видів громад.

Юридичні особи публічного права (державні, казенні, комунальні підприємства, державні та комунальні установи) проблематично визнавати власниками на закріплене за ними майно. Із цього приводу між ЦК та ГК існують розбіжності суттєвого характеру, бо останній визначає інший правовий режим їх майна — право господарського відання або оперативного управління. Тому зазначених осіб публічного права слід виключити з кола суб'єктів права власності.

У положеннях ч.2 статті 319 ЦК України відображено на галузевому рівні положення ст. 13 Конституції України про рівність всіх субґєктів права власності перед законом[1].

Його слід трактувати у тому сенсі, що законом встановлені і гарантовані рівні умови здійснення і захисту права власності. Разом з тим, це не означає, що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими словами, хоча приватний власник і держава, як субґєкти права власності, є рівними перед законом, але обсяг, призначення субґєктивних прав власності вказаних осіб тощо можуть відрізнятися у тому чи іншому конкретному випадку.

Порівняно з об'єктамицивільних прав взагалі (ст. 177 ЦК) об'єктиправа власності є вужчим поняттям, бо ними не охоплюються дії, результати послуг тощо. Об'єктом права власності є майно, склад якого гл. 23 ЦК не деталізується, тобто у власності може бути будь-яке майно. ЦК передбачається можливість обмежень видів майна, яке не може перебувати у власності. При цьому слід враховувати, по-перше, що ці обмеження встановлюються не для всіх суб'єктів права власності, а тільки для фізичних та юридичних осіб. По-друге, такі обмеження можуть встановлюватися лише законом, а не підзаконними нормативно-правовими актами. 2]

За загальним правилом, склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності приватних фізичних та юридичних осіб, не обмежуються. Можливість таких обмежень стосується лише розміру земельної ділянки, яка може бути у їх власності, та земель сільськогосподарського призначення, які згідно з ч. 4 ст. 22 ЦК не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. [2]

Поняття майна не ототожнюється з товаром, хоча до об'єктів права власності, за загальним правилом, відносять все, що є товаром. Так, ще дореволюційними вченими розуміння речей як об'єктів права власності пов’язувалося або з результатами людської праці, або з поняттям товару, котрим є матеріальні предмети торгових угод, на відміну від інших об'єктів, особливо цінних паперів. 12;367]

Із цього існують винятки, що стосуються права власності на такі об'єкти, які не знаходяться в обігу і не можуть бути товаром, наприклад, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. Разом з тим товаром може стати те, що сумнівно відносити до права власності - людський організм, який буває об'єктом донорства та трансплантації.

Ще давні римляни зазначали, що не може бути у власності і визнаватися річчю тіло вільної людини, тим більше мертве тіло, а також предмети недосяжні. Майновий стан власника буде об'єктивним, якщо склад його майна визначати не тільки сукупністю речей, а й активами (правами вимоги) і пасивами (борги). Дійсно, коли власник має певне майно, але у нього є й багато боргів, то справа лише у часі, коли кредитори звернуть стягнення на це майно, і він вже не буде його власником.

Характеристика об'єктів права власності є тотожною характеристиці об'єктів цивільних правовідносин взагалі.

РОЗДІЛ 2. НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

2.1 Первинні способи набуття права власності

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів — дій особи, спрямованих на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Вважається, що право власності набуто правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом Правовідносини власності виникають, змінюються та припиняються на підставі визначених юридичних фактів. Згідно з ч. 1 ст. 328 ЦК це можуть бути будь-які підстави, не заборонені законом, зокрема події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), цивільні стани (перебування у шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо. Так, ч.2 ст. 328 ЦК встановлює загальну презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто припускається, що право власності набуте на законних підставах, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (наприклад, коли право власності набуте внаслідок укладення правочину, визнаного недійсним). 2]

Ці підстави нерідко іменують «способи набуття права власності»; їх поділяють на первинні і похідні (вторинні). Критерієм такого поділу одні науковці пропонують вважати критерій волі, інші - критерій правонаступництва. Прихильники першої позиції до первинних відносять ті способи, за допомогою яких право власності виникає незалежно від волі інших осіб, а до похідних — такі, коли воно виникає з волі попереднього власника. Прихильники критерію правонаступництва до первинних відносять способи, в основі яких правонаступництва немає, а до похідних — ті, що ґрунтуються на правонаступництві. Додаток 1]

Проте більш вдалим видається поділ підстав набуття права власності на первинні і похідні за принципом врахування обґрунтованості (базису) прав. Суть його полягає в тому, що первинними є такі способи набуття права власності, де права власника не ґрунтуються на правах інших осіб. Похідні - навпаки, припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужування речі. Поділ способів набуття права власності на первинні і похідні має велике практичне значення, оскільки від типу способу (підстави) встановлення права власності залежить характер претензій, що можуть бути заявлені до власника.

Як зазначали ще давньоримські правники — ніхто не може передати прав більше, ніж має сам. Це означає, що оскільки при похідних способах набуття права власності право набувача ґрунтується на праві відчужувача, то оспорюватися може не тільки право власника, а й право осіб, що передали йому у власність спірну річ. Відповідно при первинних способах виникнення права власності оспорювання цього права можливе лише щодо самого власника. Первинними визнаються такі способи набуття права власності, де права власника не ґрунтуються на правах інших осіб. Похідні способи, навпаки, припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужувача речі. Первісні підстави набуття права власності передбачають заволодіння майном, також набуття права на речі, від яких власник відмовився; на загальнодоступні дари природи; на знахідку; скарб; бездоглядну домашню тварину; безхазяйну річ.

Первинними способами виникнення права власності є:

Виробництво — такий спосіб виникнення права власності, коли воно виникає у зв’язку з виготовленням або створенням якоїсь речі, що не існувала раніше (новостворене майно). Власником у цьому разі стає той, хто виготовив (створив) цю річ для себе, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі (ст. 331 ЦК).

Момент виникнення права власності залежить від того, яка річ створена — рухома або нерухома.

Так, право власності на рухому річ виникає з моменту її створення, а на нерухомі речі (жилі будинки, будівлі, споруди тощо) -з моменту їх державної реєстрації (ст. 182 ЦК). Тут варто звернути увагу на колізію норм ЦК: у ч.2 ст. 331 допускається виникнення права на нерухомість з моменту завершення будівництва або з моменту прийняття його в експлуатацію; ст. 182 ЦК передбачає обов’язкову державну реєстрацію виникнення права власності та інших речових прав. Порівняння цих норм дозволяє дійти висновку про необхідність надання переваги ст. 182 ЦК, яка встановлює загальне, імперативне правило щодо реєстрації нерухомості. Отже, право власності на створене нерухоме майно може виникати лише з моменту його державної реєстрації.

За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, коли буде встановлено, що частка робіт, не виконана відповідно до проекту, є незначною. Оскільки закон не визначає розміру такої незначної частки, треба вважати, що в кожному конкретному випадку суд на свій розсуд оцінює: чи можна вважати ту або іншу нерухому річ незакінченим будівництвом і, відповідно, чи виникає у особи право власності на матеріали або на нерухому річ (при незакінченому будівництві). До завершення будівництва особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі цього будівництва (ч.3, 4 ст. 331 ЦК).

Специфікація або переробка — створення нової речі шляхом переробки матеріалу, що належить іншій особі, а не тій, яка створила нову річ. Визначальною ознакою тут є не сам факт створення нової речі, а те, що нова річ створюється в результаті праці однієї особи з матеріалів, що належать іншій. Виникнення права власності на таку річ залежить від добросовісності чи недобросовісності спеціфікатора, тобто особи, яка використала чужий матеріал для створення нової речі.

Право власності у спеціфікатора виникає лише за наявності одночасно трьох умов:

* вартість створеної речі значно перевищує вартість використаних матеріалів;

* специфікатор не знав і не міг знати, що він використовує чужий матеріал;

* бажання специфікатора набути право власності на створену ним річ.

Особа, яка самочинно переробила чужу річ (знала або повинна була знати, що створює річ із чужого матеріалу), не набуває права власності на нову річ і зобов’язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість. Крім того, власник матеріалів може вимагати від спеціфікатора відшкодування збитків, а також моральної шкоди, заподіяних переробкою матеріалу.

Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо інше не встановлено договором або законом При цьому власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов’язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка й здійснила, якщо інше не встановлено Договором (ст. 332 ЦК). Вартість переробки визначається специфікатором. У разі виникнення спору щодо вартості переробки сторони можуть звернутися до суду.

3) Привласнення плодів і доходів. Плоди, приплід тварин, доходи від речі належать її власникові, якщо інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою. Тут слід розрізняти природні плоди, принесені в результаті органічного розвитку плодоносної речі (приплід тварин, вовна, яйця, молоко тощо), і доходи, що з’являються від використання речі у цивільному обігу (дивіденди за цінними паперами, орендна плата тощо). Право власності на плоди і доходи виникає у власника речі з моменту їх появи як таких. Це право виникає у власника і у тому випадку, якщо річ знаходиться у незаконному недобросовісному володінні іншої особи. Що ж стосується плодів і доходів, отриманих добросовісним незаконним власником до того моменту, поки він не дізнався про неправомірність свого володіння, то вони належать йому, а з моменту, коли дізнався, — власнику речі.

4) Привласнення загальнодоступних дарів природи (ягоди, дичина, риба тощо). Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їх власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки (ст. 333 ЦК).

5) Набуття права власності на безхазяйну річ (майно). Безхазяйне майно — те, що не має власника або власник якого невідомий.

Право власності на таке майно згідно зі ст. 137 ЦК 1963 р. виникало у держави. Однак таке положення не відповідало конституційному принципу рівності усіх форм власності.

Більш вдалим є загальне правило ст. 335 ЦК 2003 р., згідно з яким безхазяйне майно можна набути за набувальною давністю, якщо це не суперечить нормам закону, що регулює конкретні відносини (скарб, знахідка тощо).

Для цього безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду в комунальну власність.

Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених ст. 336 (відмова власника від рухомої речі), ст. 338 (знахідка), ст. 341 (бездоглядна домашня тварина) і ст. 343 (скарб) ЦК.

Положення ст. 333 ЦК про набуття права власності на безхазяйну річ не стосується майна особи, визнаної безвісно відсутньою. Воно не може перейти у власність іншої особи, оскільки над таким майном за рішенням суду встановлюється опіка (ст. 44 ЦК).

ЦК передбачає спеціальні правила для набуття права власності на речі, від яких власник відмовився, або власник їх невідомий, або втратив на них право. До цих відносин не застосовуються правила, закріплені в ч.3 ст. 335 ЦК.

6) Набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився. Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею (ст. 336 ЦК). Правила цієї статті застосовуються за наявності таких умов:

власник виражено (зрозуміло) відмовився від свого майна;

це майно належить до рухомих речей;

набувач фактично заволодів такою рухомістю;

припускається, що набувач має намір стати власником речі, що проявилося в його діях із заволодіння майном.

7) Знахідка — це виявлення речі, що вибула з володіння власника або іншої уповноваженої на володіння особи попри їх волю.

За ЦК 1963 р. у разі, коли особа, яка загубила річ, не з’являлася протягом шести місяців, знайдена річ безоплатно переходила у власність держави. ЦК 2003 р. регулює ці відносини на інших засадах, визначених його ст.ст.337−339. Особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути їм останню. Якщо особа, яка загубила річ, невідома, доля цієї речі та інші наслідки знахідки залежать від місця і обставин знайдення речі (ст. 337 ЦК).

Право власності на загублену річ може виникати у того, хто її знайшов, або у територіальної громади. Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування. Для цього необхідна наявність двох умов:

не встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявили про своє право на річ тому, хто її знайшов, міліції або органові місцевого самоврядування.

Якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть до органу місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. У спеціальному порядку виникає право власності на знайдені транспортні засоби. Вони передаються на зберігання міліції, про що робиться оголошення в друкованих засобах масової інформації. Якщо протягом шести місяців від дня опублікування цього оголошення власник або інша особа, яка має право вимагати повернення транспортного засобу, не будуть виявлені чи не заявлять про свої права на транспортний засіб, міліція має право продати його, а суму виторгу внести на спеціальний рахунок у банку. Якщо протягом трьох років колишній власник транспортного засобу не вимагатиме передання йому суми виторгу, остання переходить у власність територіальної громади, де знайдено транспортний засіб. У кожному разі особа, яка знайшла загублену річ, якщо у неї не виникає право власності, може вимагати від особи, якій річ повернута, або особи, яка набула право власності на неї, відшкодування необхідних витрат, пов’язаних зі знахідкою (зберігання, розшук власника, продаж речі тощо). Крім того, особа, яка знайшла загублену річ, має право вимагати від її власника (володільця) винагороду за знахідку в розмірі до 20% вартості речі.

Якщо ж власник (володілець) публічно обіцяв винагороду за знахідку, винагорода виплачується на умовах публічної обіцянки (ст.ст. 1144, 1148 ЦК). Право на одержання винагороди не виникає, якщо особа, яка знайшла загублену річ, не заявила про знахідку або вчинила спробу приховати її (ст. 339 ЦК).

Різновидом знахідки є затримання бездоглядної домашньої тварини, яка вибула з володіння власника або особи, якій вона була передана у володіння, поза їх волею.

Правові наслідки затримання бездоглядних домашніх тварин схожі на ті, що настають у випадку знахідки. Відмінності полягають у вимозі дотримання ветеринарних правил, більш коротких строках повідомлення відповідних органів про затримання тварин, обсягу витрат на утримання, що підлягають відшкодуванню, тощо (ст.ст. 340, 342 ЦК). Разом з тим засади набуття права власності на бездоглядну домашню тварину практично такі ж самі, як і в інших випадках знахідки.

Зокрема, згідно зі ст. 341 ЦК, якщо протягом 6 місяців з моменту заяви про затримання бездоглядної робочої (коні, воли тощо) або великої рогатої худоби (корови, бугаї тощо) і протягом 2 місяців — щодо інших домашніх тварин (коти, собаки, гуси тощо) не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про своє право на них, право власності на ці тварини переходить до особи, у якої вони були на утриманні та в користуванні.

У разі відмови особи, у якої бездоглядна домашня тварина була на утриманні та в користуванні, від набуття права власності на неї, ця тварина переходить у власність територіальної громади, на території якої ЇЇ було виявлено.

8) Набуття права власності у разі приватизації державного майна та майна, що є у комунальній власності, відбувається шляхом відчуження майна, яке перебуває у державній чи комунальній власності, а також майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб (ст. 345 ЦК).

Порядок проведення приватизації регулюється спеціальним законодавством, до якого належать закони: «Про приватизацію державного майна»; «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)»; «Про приватизаційні папери» та інші.

На думку деяких цивілістів, приватизація є похідним способом виникнення права власності, бо разом з майном до осіб, що приватизували майно, переходять відповідні права та обов’язки.

На перший погляд, у таких випадках, дійсно, ніби маємо справу з переходом права власності від однієї особи (держави) до іншої, має місце зміна власника і форми власності.

Однак тут йдеться не про звичайний перехід права власності від одного власника до іншого, а відбувається «роздержавлення»: фактично держава відмовляється від правомочностей, які вона мала як суб'єкт публічного права. І право приватної власності як таке вперше виникає у суб'єктів приватного права. Це й дає підстави віднести приватизацію до первинних способів набуття права власності.

9) Набуття права власності на скарб, тобто закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

За загальним правилом, право власності на скарб набуває особа, яка виявила його.

Якщо скарб був прихований у майні, що належить на праві власності іншій особі, особа, яка виявила його, та власник майна, у якому скарб був прихований, набувають у рівних частках право спільної часткової власності на нього.

Однак зазначені правила не поширюються на осіб, які виявили скарб під час розкопок, пошуків, що проводилися відповідно до їхніх трудових або договірних обов’язків.

У разі виявлення скарбу особою, яка здійснювала розкопки чи пошук цінностей без згоди на це власника майна, в якому він був прихований, право власності на скарб набуває власник цього майна.

Особливим випадком є виявлення скарбу — пам’ятки історії та культури. Право власності на нього набуває держава. А особа, яка виявила такий скарб, має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20% від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліції або органові місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органові або органові місцевого самоврядування. Якщо ж пам’ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду у розмірі до 10% від вартості скарбу кожна (ст. 343 ЦК).

10)) Самочинне будівництво. Такі дії можуть створити право власності на самочинно зведені жилий будинок, будівлю, споруду, інше нерухоме майно у разі подальшого узаконення будівництва (за умови, що це не порушує права інших осіб) у встановленому законом порядку (чч.2, 5 ст. 376 ЦК). 2]

2.2 Похідні способи набуття права власності

Похідні способи набуття права власності пов’язані з переходом права власності, як правило, з актом розпорядження майном, яке має місце з боку попереднього власника. Припинення права власності у відчужувача і виникнення цього права у набувача відбуваються, як правило, водночас на основі того самого юридичного факту, зокрема договору купівлі-продажу, передачі речі за договором позики тощо.

Похідними способами набуття права власності визнаються договори купівлі-продажу, поставки, дарування, міни, позики. Внаслідок укладення відповідного договору набувач речі стає її власником. Крім договорів, похідним визнається і такий спосіб набуття права власності, як спадкування, незалежно від того, чи є підставою спадкування заповіт або закон.

Похідні підстави набуття права власності - це такі, за яких право власності певної особи грунтується на праві попереднього власника. Як правило, похідними способами набувається власність у ході обігу, а у процесі виробництва право власності виникає первісним способом.

При переході права власності має місце правонаступництво, бо права на придбану похідним способом річ по суті такі, якими вони були у попереднього власника, та ніяк не більше того.

Похідним чином набувається право власності на підставі: а) договорів (купівлі-продажу, міни, дарування тощо); б) односторонніх правочинів (заповіт); в) закону; г) актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування (передача державних підприємств із державної до комунальної власності) тощо.

Правонаступництво при цьому обумовлюється положеннями, що випливають з: а) правочинів, у т. ч. договорів; б) злиття, приєднання, виділу, поділу, перетворення юридичних осіб, процедури яких мають окремі особливості порівняно із загальним розумінням правочинів; в) спадкоємства.

Як правило, перехід права власності похідними способами здійснюється за волею власника, але існують винятки: припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; викуп безгосподарно утримуваних пам’яток історії та культури; викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності; викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника (ч. 1 ст. 348 ЦК). У цих випадках власник примусово позбавляється своїх прав. [2]

За загальним правилом, набуття права власності похідним способом можливе при його переході від одного власника до іншого. Втім законодавством передбачаються випадки, коли можна набути право власності й від особи, яка не є власником. Це: набуття права власності добросовісним набувачем; набуття права власності на майно, відчужене юридичною особою, яка не є власником, — державним (казенним) або комунальним підприємством.

Особи, які не є власниками, у деяких випадках, мають право відчужувати чужі речі. Це, наприклад, продаж заставлених речей; не витребуваних залізничних вантажів; продаж органом міліції транспортного засобу через шість місяців після його знайдення (ст. 338 ЦК); продаж речі, що швидко псується, або речі, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю, особою, яка її знайшла (ч. З ст. 337 ЦК), та деякі інші. У цих випадках право власності у набувача виникає первісним способом. [2]

За похідних способів придбання права власності право набувача ґрунтується на праві відчужувача. Такими способами є придбання майна за договором і в порядку спадкування.

Договір як узгоджене волевиявлення двох осіб є підставою виникнення права власності в тих випадках, коли в ньому є намір передачі такого права від відчужувача до набувача. Це може бути купівля-продаж, дарування, міна тощо. Якщо такого наміру у сторін немає, і йдеться про передачу майна у тимчасове користування, на зберігання тощо, право власності до іншої особи не переходить.

Деяким європейським системам приватного права відомі так звані «речові договори», суть яких полягає саме у передачі права власності від власника до інших осіб. Такі договори характеризуються відсутністю вказівки на підставу передачі права власності на річ, тобто є за своїм характером абстрактними угодами. Проте українському цивільному праву такі договори практично невідомі (виняток становить видача векселя). Тому в договорі має бути зафіксоване не тільки бажання передати право власності на річ іншій особі, але й підстава виникнення зобов’язань (наприклад, купівля-продаж, міна). 13]

Оскільки передача права власності в Україні опосередковується звичайними зобов’язальними договорами, виникає проблема встановлення співвідношення моменту переходу права власності і моменту виникнення зобов’язань. Правильне визначення конкретного моменту виникнення у особи права власності має важливе значення, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом способами. Крім того, з цього моменту набувач має право здійснювати правомочності власника, на нього переходить тягар власності і ризик випадкової загибелі або псування майна.

Цьому питанню у ЦК присвячена спеціальна норма. Стаття 334 ЦК визначає, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, момент виникнення права власності у набувача визначений у ЦК диспозитивно. Договором сторін може бути встановлено, що право власності переходить до набувача до або після передання речі (наприклад, момент оформлення правочину тощо). Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв’язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов’язання доставки.

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 209 ЦК), виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (ст. 182 ЦК).

Спадкуванням, вважається перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців)(ст. 1216 ЦК). 2]

Перехід права власності в порядку спадкування можливий за заповітом або в силу прямої вказівки закону. У цих випадках підставою виникнення права власності у спадкоємця є юридична сукупність: смерть спадкодавця, заповіт, прийняття спадщини спадкоємцем, або смерть спадкодавця, прийняття спадщини спадкоємцями за законом.

РОЗДІЛ 3. ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

3.1 Витребування майна власником з чужого володіння

Витребування власником майна з чужого незаконного володіння (віндикація) являє собою найважливіший цивільно-правовий засіб захисту права власності. Таке витребування здійснюється шляхом пред’явлення позову в суд чи арбітраж. Такий позов називають віндикаційним.

Норми Цивільного кодексу України чітко визначають підстави та порядок витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа, на практиці трапляються випадки коли в даній категорії справ норми законодавства застосовуються по різному, судова практика є неоднозначною, а іноді, на жаль, навіть протилежною. За нормами Цивільного кодексу України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. [15]

Одна справа коли, наприклад, договір купівлі-продажу нерухомого майна не посвідчений нотаріусом і він однозначно є недійсним в силу закону, а зовсім інша, коли документи оформлені належним чином і немає прямих вказівок закону про те, що даний правочин є недійсним. З аналізу чинних правових норм випливає, що на даний час досить невеликі можливості витребувати майно з чужого незаконного володіння інакше, як за рішенням суду. Здебільшого, тільки в судовому порядку, за наявності достатніх законодавчих підстав та доказів можна довести, що право власності порушено і витребувати майно з чужого незаконного володіння, адже, згідно ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. 2]

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Дана норма Цивільного кодексу України ще раз наголошує на значимості ст. 41 Конституції України [1], згідно з якою ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Звісно, в житті трапляються випадки, коли право власності порушується з тих чи інших підстав і власник фактично позбавляється права володіння, користування та розпорядження належним йому майном. Однак довести, що право власності є порушеним та витребувати майно від нового власника можна в судовому порядку. Спірними є питання незаконності відчуження майна та недобросовісності покупця.

В ст. 387 Цивільного кодексу України закріплено право на витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави ним заволоділа. На перший погляд все здається простим. Однак, в даній законодавчі нормі й обмежується право на витребування власником свого майна. Дана стаття передбачає, що власник може витребувати належне йому майно тільки від особи, яка заволоділа ним незаконно та без відповідної правової підстави, тобто в недобросовісного набувача. Також в Цивільному кодексі містяться норми, що захищають право інших осіб — нових власників майна, на яке вони набули право власності не знаючи про наявність незаконних обставин відчуження даного майна. 2]

Згідно ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього. Тобто, законодавець передбачив існування добросовісного набувача і захищає вже його право власності на майно. Цивільний кодекс не дає однозначного визначення поняття «добросовісний набувач», однак проаналізувавши законодавчі норми, можна прийти до висновку, що добросовісний набувач — це та особа, у якої виникає право власності на майно, придбане нею за відплатним договором у особи, яка не мала право відчужувати дане майно і при цьому добросовісний набувач майна не знав і не міг знати на час придбання майна про незаконність відчуження цього майна та порушення прав справжнього власника майна. 2]

В ст. 388 Цивільного кодексу України чітко визначено, за яких умов власник майна може звернутись з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння. Так, власник майна має право витребувати майно від набувача (покупця) лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. 2]

При цьому, майно, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, гроші та цінні папери на пред’явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, (наприклад за договором дарування), власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Тобто добросовісний набувач майна — це той набувач, який придбав майно та сплатив за нього певну грошову суму.

Водночас, визначити питання добросовісності набувача може тільки суд на основі повного, всебічного та об'єктивного з’ясування всіх обставин справи. Суду необхідно з’ясувати місце, час, спосіб відчуження майна, особу продавця та покупця, наявність дружніх, родинних чи інших відносини продавця та покупця майна до моменту продажу. Добросовісний набувач — це дуже не чітке, не конкретизоване поняття. Іноді дуже важко встановити чим керувалась особа при придбанні майна, чи знала вона на той момент про те, що продаж майна здійснюється протиправно та чи могла особа взагалі знати про це. Поняття «знала» і «могла знати» не є тотожними. Так, на момент придбання майна особа — покупець не знала про те, що річ продається особою, яка не має права її продавати, але суд може встановити, що особа-покупець могла про це знати і тоді вже вона буде недобросовісним покупцем, а отже майно може бути витребуване від неї за будь-яких обставин.

В Науково-практичному коментарі Цивільного кодексу України ст. 388 ЦК України зазначено, що якщо майно було загублене власником, викрадене в нього чи вибуло іншим шляхом поза його волею, то воно підлягає поверненню власнику, хоча б добросовісний набувач і придбав річ оплатно. Це ж правило діє і тоді, коли річ вибула з володіння особи, якій власник передав її за договором. Стаття, яка коментується, передбачає не тільки втрату чи розкрадання як підставу для захисту інтересів власника, але й інші випадки, хоча закон їх не перераховує. Головне, щоб майно вибуло з володіння власника не з його волі (пожежа, повінь та інші стихійні явища, у зв’язку з якими річ вибуває з володіння власника фактично поза його волею).

У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням (він може передати її на зберігання), власник несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Якщо власник неналежним чином поставився до вибору особи, яка б заслуговувала довіри, то він позбавляється права вимагати повернення речей від добросовісного набувача, але йому надається можливість вимагати відшкодування збитків від особи, яка не виправдала його довіру за договором.

Визначившись з законодавчими підставами, необхідними для повернення майна з чужого незаконного володіння, слід обрати правильний підхід до захисту свого права в суді: застосувати двосторонню реституцію чи звертатись з віндикаційним позовом.

В узагальненні судової практики Верховного суду України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» зазначено, що ст. 330 ЦК[2] чітко розмежовує випадки, в яких належним способом захисту порушеного права є визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності, від випадків, коли має заявлятися позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред’являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.

Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача. Проте в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).

В юридичній літературі під віндикаційним позовом традиційно розуміють вимогу власника, що не володіє, до незаконного володільця про витребування свого майна в натурі.

Цей позов був відомий ще в римському цивільному праві (vindico — вимагати, action rei vindication — віндикаційний позов).

У Цивільному кодексі України — віндикаційний позов виражається такою формулою: «Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним». Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватись і розпоряджатись річчю, але вже фактично нею не володіє, незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний). Тобто змістом віндикаційного позову є витребування саме тієї речі, яка вибула із законного володіння власника.

Віндикаційний позов характеризується такими ознаками:

позов може бути вчинений лише стосовно індивідуально-визначених речей (вкрадений автомобіль, загублена парасолька тощо). Якщо в конкретному випадку є можливість виділити річ з родовими ознаками з маси однорідних речей (наприклад, вкрадена цибуля залишалася ще в мішках, цегла з вантажівки ще не розвантажена тощо), то можлива і її віндикація;

річ, власником якої є позивач, перебуває у володінні відповідача;

власник може вимагати повернення свого майна лише в тому разі, якщо інша особа володіє його майном незаконно. Якщо володілець володіє чужим майном на законних підставах (наприклад, в органах внутрішніх справ зберігається майно, вилучене на законних підставах, майно, яке є речовим доказом у справі), то власник не може витребувати свою річ з такого володіння шляхом подання віндикаційного позову;

захищати своє право власності віндикаційним позовом власник має можливість лише в тому разі, коли майно збереглося в натурі;

майно, яке перебуває у незаконного володільця, підлягає безумовному вилученню і повертається власнику, якщо володілець виявився незаконним, недобросовісним.

У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати має бути стягнено зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину.

Якщо ж віндикаційний позов не задоволено та майно не може бути витребуване від добросовісного набувача колишній власник речі може звернутись до суду з позовом про відшкодування завданих йому збитків особою, яка здійснила відчуження майна. Власник майна також має право вимагати від недобросовісного набувача, передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати за весь час володіння ним.

Отже, враховуючи все вище викладене, проаналізувавши норми чинного законодавства та врахувавши практику судів в даній категорії справ, можна прийти до висновку, що в кожній окремій ситуації слід обирати свій підхід до вирішення проблеми. В одних справах може бути застосовано двосторонню реституцію та визнання угоди недійсною, в інших справах такий позов не матиме успіху і слід звертатись до суду з віндикаційним позовом. В одних справах правочин, щодо незаконного відчуження майна є недійсним в силу закону і не потребує визнання незаконним в судовому порядку, в інших же справах встановити недійсність правочину може тільки суд.

3.2 Витребування грошей і цінних паперів на пред’явника

Гроші виступають засобом обігу, засобом платежу та мірою вартості на території відповідної держави. Гроші в цивілістичній літературі розглядаються як речі, наділені родовими ознаками. Але в окремих випадках вони можуть бути певним чином індивідуалізовані, наприклад, шляхом їх позначення або переписування номерних знаків при передачі їх у позику чи за іншою цивільно-правовою угодою.

Неможливість витребування грошей від добросовісного набувача обумовлюється їх родовим характером, тому право власника грошей має бути захищене за допомогою іншого цивільно-правового засобу захисту.

Що до витребування грошей та іменних цінних паперів, то вони, відповідно до статей 387 — 389 ЦК можуть бути витребувані в усіх випадках, але в порядку, передбаченому для віндикаційного позову, — лише в разі їх індивідуалізації. В усіх інших випадках ці об'єкти можуть бути повернуті за допомогою зобов’язально-правових засобів захисту.

Відповідно до ст. 194 ЦК[2], цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником, та передбачає виконання зобов’язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. При цьому передання іншій особі прав, посвідчених цінним папером на пред’явника, здійснюється шляхом вручення цінного паперу цій особі, тобто передбачається вільний обіг цінних паперів на пред’явника.

Стаття 389 ЦК передбачає неможливість витребування цінних паперів на пред’явника від добросовісного набувача у зв’язку з відсутністю в них ознак, що індивідуалізують такий об'єкт цивільного права, адже, відповідно до ст. 387 ЦК, витребувані можуть бути лише індивідуально визначені речі. При цьому зазначена норма встановлює заборону на віндикацію грошей і цінних паперів на пред’явника незалежно від підстав їх вибуття з володіння власника (відплатно чи безвідплатно, незалежно чи залежно від волі власника). [2]

Не можуть бути витребувані гроші та цінні папери на пред’явника від добросовісного набувача на тій підставі, що вони були загублені власником чи викрадені в нього. Гроші та цінні папери на пред’явника в жодному разі не можуть витребувані власником від добросовісного набувача. Від незаконного недобросовісного набувача гроші та цінні папери на пред’явника можуть бути витребувані в будь-якому разі.

До обмеження віндикації відноситься правило про неприпустимість витребування у добросовісного набувача грошей і цінних паперів на предґявника. При цьому не має значення, чи вибуло майно (гроші, цінні папери) з волі чи поза волею власника або тієї особи, якому власник передав майно у володіння, або майно надійшло до набувача безоплатно. Добросовісність набувача є достатньою підставою для відмовлення в позові власнику про витребування зазначених обґєктів. Від добросовісного набувача не можуть бути витребувані гроші і цінні папери на предґявника навіть якщо власник записав номери грошових купюр, акцій, облігацій тощо. Зазначена норма пояснюється тим, що гроші і цінні папери на предґявника є засобом обігу, у звґязку з чим потрібно забезпечити їм підвищену довіру з боку учасників цивільного обороту. Кожен його учасник, одержуючи гроші та цінні папери на предґявника, повинен бути певен, що вони не можуть бути витребувані від нього, що добросовісність їх набуття гарантує його право власності. Положення ст. 389 не розповсюджується на іменні цінні папери, так як вони не можуть бути передані шляхом простої передачі. Тому при витребуванні іменних цінних паперів застосовуються правила ст. 388 ЦК. [2]

3.3 Захист прав власників від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння

Порушення права власності не обов’язково пов’язано з позбавленням власника володінням річчю. Право власності, крім права володіння, містить у своєму складі право користування і право розпорядження. Ці права також можуть потребувати захисту.

Цивільно-правова практика знає випадки, коли власник здійснює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею.

Можливі випадки, коли за позовами власників будинків суди порушують справи щодо осіб, які самовільно зайняли те чи інше нежиле приміщення в їхніх будинках. В цих випадках право власника володіти будинком не порушено, але йому перешкоджають користуватися певною частиною будинку, а це може перешкодити власнику здійснити і право розпорядження.

Якщо хтось перешкоджає власникові користуватися або розпоряджатися річчю, власник може вимагати усунення порушення. «У наведених випадках власник може звернутися до суду з позовом про усунення порушень його прав. Цей процес називають негаторним». [14]

У ст. 391 ЦК України «Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння» формула негаторного позову набуває такого вигляду: «Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном». 2]

Таким чином, негаторний позов — це позов володіючого власника про захист права користування і (або) розпорядження майном. Тобто предметом негаторного позову виступає сама вимога позивача про усунення перешкод у користуванні чи розпорядженні майном. Негаторний позов характеризується такими ознаками. По-перше, на відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає зазвичай в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди в користуванні належним йому майном (будинком, автомобілем, земельною ділянкою тощо) або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму володінні.

З негаторним позовом може звертатися як власник, так і титульний володілець, причому останній як проти третіх осіб, так і проти власника. Наприклад, після укладання договору суборенди нежитлового приміщення власник не дозволяє суборендареві ним користуватися (вимкнув опалення, світло та ін.).

Так, судовій практиці відомі численні випадки, коли після передачі земельних ділянок у власність чи в оренду громадянам колишні землекористувачі не дозволяли новим власникам (орендарям) користуватися земельними ділянками відповідно до їх призначення, створювали штучні перешкоди в землекористуванні.

По-друге, суттю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, що триває і має місце на момент звернення з позовом.

Тому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення. Якщо ж перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном усунуті, то відповідно відсутні підстави і для звернення з негаторним позовом. По-третє, власник має право вимагати усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб носятьнеправомірний характер. Так, власник може вимагати від сусіда прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають користуватися автомобілем (неможливо виїхати з гаража). Проте якщо сусідський будинок зведено відповідно до затвердженого проекту, із додержанням будівельних норм та правил забудови, то навіть якщо цей будинок затінює земельну ділянку й вікна будинку сусіда, останній, як власник, не може посилатися на порушення його права щодо користування земельною ділянкою чи будинком.

Негаторний позов не може бути пред’явлено, якщо дії відповідача ґрунтуються на відповідному чинному законі чи на договорі

З вимогами про усунення порушень у користуванні майном здебільшого звертаються громадяни. Це пояснюється тим. що, як правило, перешкоди, які створюють треті особи, підпадають під категорію адміністративних чи кримінальних діянь (самоуправство, самовільне будівництво, зловживання владою чи посадовим становищем).

Зазвичай власник звертається з негаторним позовом, щоб усунути перешкоди в користуванні належним йому майном. Але негаторний позов може бути і засобом захисту права розпорядження власністю. Різновидом негаторного позову є позов про виключення майна з опису. Проте немає єдиної думки щодо того, до якої категорії позовів відноситься цей позов. Одні класифікують його як негаторний позов, другі - як різновид віндикаційного позову, треті - як самостійний речово-правовий позов.

З вимогою про виключення майна з опису може звернутися як безпосередній власник майна, так і особа, яка володіла ним на підставі закону чи в силу договору (наприклад, отримала в заставу, на зберігання тощо).

За наявності достатніх підстав про спричинення злочином матеріальної шкоди орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд зобов’язані вжити заходів щодо забезпечення цивільного позову шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які за законом несуть відповідальність за їх дії.

Майно, на яке накладається арешт, описується і може бути передане на зберігання представникам підприємства, установи чи організації, членам сім'ї обвинувачуваного або іншим особам.

Певні обмеження права власності можуть виникнути також при забезпеченні позову при розгляді цивільної справи. Так, ст. 151 ЦПК України передбачає, що суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. [3]

За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити позов навіть до подання позовної заяви з метою запобігання порушенню права власності.

Відповідно до ст. 152 ЦПК позов забезпечується:

1) накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;

2) забороною вчиняти певні дії;

3) встановленням обов’язку вчинити певні дії;

4) забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання;

5) зупиненням продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на дане майно або про виключення його з опису;

6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку;

7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам. 3]

На вимоги про виключення майна з опису поширюється загальний трирічний строк позовної давності. Перебіг цього строку починається з того дня, коли зацікавлена особа дізналася або повинна була дізнатися про внесення в опис належного їй майна.

Можливі випадки, коли при проведенні опису майно вилучається у власника і передається на зберігання іншим особам. За таких обставин йдеться про пред’явлення не негаторного, а віндикаційного позову.

При розгляді справи про виключення майна з опису після виконання вироку про його конфіскацію суд, визнавши позов обґрунтованим, виносить рішення про виключення майна з опису. Одночасно вирішується питання про повернення майна в натурі в тому випадку, коли воно було передане безоплатно фінансовими органами відповідній організації. За цих умов повернення майна покладається на організацію, яка одержала майно безоплатно. Коли ж майно було реалізоване фінансовими органами, воно або його вартість повертаються цими органами.

Негаторний позов як засіб захисту права власності застосовується, якщо сторони не перебувають у договірних стосунках. За наявності договору порушення права власності захищається нормами зобов’язального права.

Так, при самовільному заселенні житлового приміщення, що належить конкретному власнику, останній звертається до особи, яка самоуправно зайняла це приміщення, з негаторним позовом. Якщо ж після закінчення договору найму житлового приміщення наймач відмовляється виселитися з нього, то позивач повинен посилатися на норми зобов’язального права, оскільки відповідач порушує умови укладеного договору найму житлового приміщення.

Негаторний позов може бути пред’явлений поряд з іншими засобами захисту: так, вимога про виселення із самоуправно зайнятого приміщення може бути поєднана з вимогою про відшкодування збитків тощо.

Суттю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом. Тому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення. Якщо ж перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном усунуті, то відповідно відсутні підстави і для звернення з негаторним позовом. Однак таке положення не означає відсутність у власника можливості подання позову про заборону порушення права власності, що можуть мати місце у майбутньому. Така можливість надається власнику ч.2 ст. 386 ЦК. 2]

власність право цивільний захист

3.4 Інші засоби цивільно-правового захисту права власності

Порушене право власності власник не завжди може захистити речово-правовими позовами. Проте це не означає, що порушене право не підлягає захисту взагалі.

Серед цивільно-правових засобів захисту права власності важливе місце посідають зобовґязання, що випливають із порушення договору та зобовґязання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. Законодавець зобовґязує особу, яка порушила договір чи спричинила шкоду, відшкодувати шкоду в повному обсязі. Порушені зобовґязання повинні бути виконані в натурі, а тому при вчиненні шкоди особа, яка відповідає за вчинену шкоду, зобовґязана відшкодувати її в натурі (тобто надати річ такого ж роду, такої ж якості, виправити недоліки речі тощо), або у випадку, коли цього неможливо зробити, повністю відшкодувати збитки.

Особа може укласти цілу низку цивільно-правових договорів, за якими в її власність (оперативне управління, повне господарське відання) може переходити майно (купівля-продаж, міна, бартер, контрактація, поставка тощо). За договором поставки продукції при поставці продукції, яка не відповідає стандартам, технічним умовам, зразкам (еталонам) чи умовам договору, якщо хоча однією із сторін виступає субґєкт господарювання, що належить до державного сектору економіки, або порушення повґязане із виконанням державного контракту, замовник має право стягнути з постачальника штраф у розмірі 20% від суми неякісної продукції, а також має право вимагати заміни продукції чи відмовитися від її прийняття і оплати, а якщо вона оплачена — вимагати повернення сплачених сум.

За договором підряду підрядник відповідає за правильне використання матеріалу замовника. Він зобовґязаний своєчасно надати замовнику звіт про використання матеріалу і повернути його залишки. З метою захисту інтересів замовника встановлені відповідні норми витрат матеріалу і строки повернення його залишків. Підрядник також зобовґязаний вживати всі заходи до збереження переданого йому замовником матеріалу і відповідає за будь-які упущення, що спричинили втрату або пошкодження матеріалу.

За договором застави заставодержатель зобовґязаний вживати заходів, потрібних для збереження предмета закладу, і відповідає перед заставодавцем за втрату чи недостачу предмета закладу в розмірі втраченого майна. [5]

За договором майнового найму наймодавець, захищаючи своє право власності, має право вимагати дострокового розірвання договору, якщо наймач використовує майно не за призначенням, не виконує своїх зобовґязань щодо його ремонту, умисно чи з необережності погіршує стан отриманого в найм майна. Таким чином, застосування цивільно-правових засобів захисту прав власника у вигляді зобовґязальних позовів залежить як від предмета договору, порушеного договірного зобовґязання, так і від конкретного виду договору. Цивільне право забезпечує захист права власності, передусім, шляхом витребування власності з чужого незаконного володіння в натурі, а якщо це неможливо, то заміною його майном, рівноцінним і такого ж роду. З цією метою, як вже згадувалося, застосовуються як речові, так і зобовґязальні позови (речові - про повернення майна власнику з чужого незаконного володіння, договірні - про повернення індивідуально-визначеного майна, договірні і недоговірні - про поновлення речового складу майна).

Тільки в тих випадках, коли у відповідача відсутнє майно або його неможливо витребувати, або у встановленому судовому порядку майно недоцільно повернути чи замінити майном такого ж роду, вступає в дію зобовґязально-правовий інститут відшкодування збитків, повґязаних із неправомірним знищенням, використанням або відчуженням майна.

Відповідно до п. 12 Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності"[7], суд, який вирішує питання щодо грошових стягнень у справах за позовами про захист права приватної власності, повинен ґрунтуватись на такому:

1) вартість спірного майна визначається за погодженням сторін, а за його відсутності - за дійсною вартістю майна на час розгляду справи. Під дійсною вартістю розуміється грошова сума, за яку майно може бути продано в даному населеному пункті чи місцевості. Для їх визначення за потребою призначається експертиза;

2) якщо ж відповідач мав повернути майно в натурі, але з будь-яких причин ухиляється від цього, він зобовґязаний відшкодувати кредиторові завдані ним збитки, зокрема, повернути таку суму грошей, яку необхідно на час розгляду справи витратити для придбання майна, що належало кредиторові і не було повернене боржником.

Якщо виконання рішення суду буде затримане з вини боржника і за цей час ціни на майно зростуть, то кредитор має право предґявити додаткові вимоги про відшкодування збитків.

Відшкодування шкоди, як уже зазначалося, можливе у двох формах: натуральній (повертається родова річ) та відшкодування збитків.

За своїм фактичним і правовим результатом віндикація і надання власникові такої ж речі з родовими ознаками дуже схожі. Різниця полягає в тому, що при віндикації повертається та ж сама річ, а не подібна. Можливе також поєднання речових і зобовґязальних позовів: власникові повертається річ і одночасно боржник зобовґязаний відремонтувати її і відшкодувати збитки, повґязані з несвоєчасним поверненням.

Потрібно вживати всі заходи до того, щоб задовольнити вимоги власника саме в натурі, особливо, коли йдеться про майно, що підлягає розподілу у плановому порядку (певне устаткування, запчастини, сировина). Не можна допускати безпідставного збагачення, коли в умовах дефіциту щодо обґєкта договору замість виконання зобовґязання в натурі боржник сплачує грошову компенсацію.

Якщо повернення майна в натурі неможливе, законодавець у певних випадках застосовує кратний розмір відповідальності боржника. Так, згідно із статтею 1 Закону України «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей», настає кратна відповідальність винних осіб (де обґєктом відносин є згадані речі) у таких розмірах:

а) дорогоцінних металів (золото, срібло, метали платинової групи) — у подвійному розмірі вартості за цінами, що діють на день виявлення завданих збитків;

б) дорогоцінного каміння (природні алмази, смарагди, рубіни та ін.) — у подвійному розмірі на день виявлення збитків;

в) огранованого дорогоцінного каміння, ювелірних та побутових виробів з використанням дорогоцінних металів та каміння, — у потрійному розмірі їх вартості на день виявлення збитків;

г) іноземної валюти та цінних паперів у іноземній валюті - у потрійному розмірі валютних цінностей, перерахованих у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день виявлення.

Ці збитки підлягають відшкодуванню незалежно від притягнення винних осіб до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності.

З метою вдосконалення правової бази боротьби з економічною злочинністю законодавчо затверджено порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, псування матеріальних цінностей (окрім дорогоцінних металів та каміння чи валютних цінностей) і встановлено механізм визначення збитків.Так, у разі розкрадання чи загибелі тварин розмір збитків визначається за закупівельними цінами, які діють на момент відшкодування збитків із застосуванням коефіцієнта 1,5.

Порядок визначення розміру збитків, заподіяних природному навколишньому середовищу (незаконна порубка лісу, незаконне полювання, незаконне заняття рибним промислом, забруднення водойм, атмосферного повітря тощо), встановлений природоохоронним законодавством відповідно до такс та методик, що затверджені Міністерством охорони навколишнього природного середовища, Міністерством лісового господарства України, Комітетом України по рибному господарству і рибній промисловості, Міністерством екологічної безпеки України.

Розмір шкоди, заподіяної лісу та природним обґєктам рослинного світу самовільною заготівлею недеревних рослинних ресурсів на ділянках, де це заборонено або допускається за спеціальним дозволом, обчислюється за таксою, затвердженою Урядом.

За порушення законодавства про охорону природи в певних випадках також встановлений кратний розмір відповідальності за заподіяну шкоду. Так, якщо шкода заподіяна незаконним добуванням або знищенням диких тварин на території державного заповідника, державного природного національного парку, державного зоологічного заказника встановлена такса збільшується удвічі.

За шкоду, заподіяну заготівлею ікри осетрових і лососевих риб, стягується сума в розмірі десятикратної вартості заготовленої ікри згідно з діючими роздрібними цінами на ікру вищого сорту.

ВИСНОВКИ

Власність — основа будь-якого суспільного ладу і суспільства. Вона виникла на зорі розвитку людства, виражаючись в індивідуальному присвоєння стародавніми людьми своєї здобичі, а потім і в колективному присвоєння. Охорона економічних відносин власності як матеріальної основи будь-якого суспільного ладу становить найважливіше завдання будь-якої правової системи. Така охорона здійснюється в тій чи іншій формі практично всіма галузями права.

Свої особливі форми охорони даних відносин передбачає і цивільне право. Але при охороні відносин власності різні норми і інститути цивільного права відіграють неоднакову роль. Одні з них охороняють відносини власності шляхом їх визнання, тим самим поширюючи на них захист цивільного закону. Інші правила забезпечують необхідні умови для реалізації речових прав і в цьому сенсі теж важливі для їх охорони (наприклад, правила про державну реєстрацію прав на нерухомість). Нарешті, треті встановлюють несприятливі наслідки для порушників речових прав, тобто безпосередньо захищають їх від протиправних посягань.

Таким чином, в Україні, як і в кожній державі, головним правовим інститутом є інститут власності. В незалежній Україні в результаті економічних та політичних змін вибудовуються нові господарські віднсини на основі різних форм власності.

Об'єктом права власності є матеріальні речі. До них належать об'єкти природи, перш за все, земля та інші природні ресурси, нерухоме, а також рухоме майно.

У приватній власності громадян також можуть бути об'єкти особисто-споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної праці. За чинним законодавством України склад і кількість майна, що може бути у приватній власності громадян, обмежується лише законом. Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями по володінню, користуванню та розпорядженню майном, законодавець визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення, а також цивільно-правові засоби захисту права власності.

До цивільно-правових засобів захисту права власності належать: (витребування майна власником з чужого незаконного володіння (віндикація) шляхом пред’явлення позову в суд чи арбітраж (віндикаційний позов); витребування грошей та цінних паперів на пред’явника, особливістю порядку цієї віндикації є те, що вони в жодному разі не можуть бути витребувані від добросовісного незаконного набувача (захист прав власника від порущень, не поєднаних з позбавленням володіння (це якщо хтось перешкоджає користуватися або розпоряджатися власнику річчю, яка йому належить)); інші засоби цивільно-правового захисту права власності та вимагання відшкодування заподіяної власнику шкоди засоби захисту права інтелектуальної власності, але ці засоби захисту необхідно вдосконалювати, тому що у законодавчому плані вони регулюються тільки частково.

Таким чином, серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нових відносин, видів та форм власності в Україні, найбільше значення мають цивільно-правові закони, які відображають засоби захисту прав власності.

Поняття «захист права власності» охоплює комплекс правових засобів, які застосовуються судом, уповноваженими на те органами держави або самим власником для забезпечення реалізації і відновлення порушеного суб'єктивного права власності. За своєю суттю захист права власності забезпечується нормами саме цивільного права і саме тими, які спеціально призначені для цього.

Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст. 386 ЦК, котра в розвиток положень ст. 13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути поділені на легітимовані (ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів) і самоврядні (ті, що здійснюються самими власниками без звернення до суду та інших державних органів).

У роботі розглянуто засоби захисту права власності на прикладі індикаційного та негаторного позовів. У результаті теоретичного аналізу можна зробити висновок, що якщо віндикаційний позов подається власником, який не володіє майном, про витребування майна з чужого незаконного володіння, то при негаторному позові власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні, а треті особи створюють перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном.

Таким чином, право власності було й залишається одним з основних рушіїв соціально-економічного розвитку суспільства, а отже його конституційне закріплення потребує вивчення його юридичної природи та гарантій його реалізації, здійснення та захисту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України/Верховна Рада України: Офіц.вид. — К.: Парламентське вид-во, 2006.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV // Відомості Верховної Ради України вiд 03.10.2003 р., № 40.

3. Процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. // Відомості Верховної Ради. — 2004. — № 40−41, 42. — Ст. 492; з наступними змінами і доповненнями.

4. Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990р № 565-XII.

5. Закон України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р № 2654-XII.

6. Закон України «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей» від 6 червня 1995 р. № 217/95-ВР.

7. Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»

8. Харитонов Є.О. — Коментар до Цивільного Кодексу України від 16 січня 2003 р.

9. Ніколенко Ю. В. Основи економічної теорії. Підручник. — Київ.: ЦНЛ.2003. — С. 14−20

10. Власова В. М. Основи підприємницької діяльності. Навч. посіб. — М.: 1995. — С. 31

11. К. Т. Кривенко, В. С. Савчук, О.О. Бєляєв та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. К. Т. Кривенка. Політична економія: Навч. посібник / — К.: КНЕУ, 2001.

12. Цивільне право: підручник: у 2 т. / В.І. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, Т.І. Бєгова та ін.; за ред. В.І. Борисової, В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. — X.: Право, 2012. -Т. 1.

13. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України: Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К.: Істина, 2007.

14. Загальна теорія цивільного права: Підручник / О.А. Підопригора, Д. В. Боброва, О. В. Дзера та ін.; За ред. О.А. Підопригори і Д.В. Бобрової. — К.: Вища шк., 1992.

15. Вісник Академії адвокатури України, число 2(24) 2012. — К.: ВЦ Академії адвокатури України, 2012.

ДОДАТОК