Історія розвитку медіапедагогіки в Україні

Розвиток медіаосвіти в Україні та Росії протягом багатьох десятиліть радянського періоду практично збігалися. У 90-х роках минулого століття в Києві вийшов «Український педагогічний словник» в розшифровці поняття «медіаосвіта», по суті, повторював аналогічне визначення з «Російської педагогічної енциклопедії»: напрям у педагогіці, що виступає за вивчення школярами та студентами «закономірностей масової комунікації (преси, телебачення, радіо, кіно, відео тощо)[25].

Перша половина 90-х років минулого століття не була для українських медіапедагогів продуктивної. Політичні та економічні проблеми не давали можливості сконцентруватися на інших напрямках педагогіки. Хоча окремі примітні акції (конференції, фестивалі) проводилися, наприклад, Національною асоціацією діячів кіноосвіти України [17, с .11].

Нова сторінка в русі української медіаосвіти почалася з 1999 року, коли у Львівському національному університеті був створений Інститут екології масової інформації під керівництвом Б. Потятініка, який налагодив співпрацю з американськими медіаосвітніми асоціаціями і взяв курс на розробку нових підходів в області медіапедагогіки. Наприклад, у вересні 2002 року лідери Інституту екології масової інформації Б. Потятінік і Н. Габор успішно організували і провели міжнародну науково-практичну конференцію «Медіаосвіта як частина освіти громадянина». Колективом цих медіапедагогів була створена і впроваджена в навчальний процес львівської середньої школи № 77 програма факультативного навчання з курсу «Медіа-освіта в Україні» для 7−11 класів. Інститут екології масової інформації, в певній мірі зробив ставку на розвиток «запобіжних», «захисних» підходів, обґрунтованих негативним впливом медіа[16, с. 22].

Лідер львівської медіаосвітнітньої школи Б.В. Потятіннік впевнений, що «медіаосвіта» — науково-освітня сфера діяльності, яка ставить перед собою мету допомогти особистості у формуванні психологічного захисту від маніпуляції або експлуатації з боку мас-медіа і розвивати інформаційну культуру. Однак матеріали інституту і численних круглих столів та конференцій, проведених під його егідою, показують, що в якості базових розглядаються також такі медіаосвітні концепції, як культурологічна, соціокультурна, розвитку критичного мислення. Українська версія медіаосвіти, згідно львівському підходу, заснована на об'єднанні зусиль не тільки педагогів, але й психологів, журналістів, юристів і священиків. Найбільш повно точка зору львівської наукової школи представлена в монографії Б.В. Потятінніка «Медіа: ключі до розуміння». Зокрема, там значна увага приділяється не тільки теоріям медіа, а й проблеми інформаціного насильства, наслідків його впливу на неповнолітню аудиторію[20].

На початку XXI століття зусиллями доктора педагогічних наук, професора Г. В. Онкович (Інститут вищої освіти Академії педагогічних наук України) яскраво заявила про себе і київська група медіапедагогів. У своїх працях Г. В. Онкович зазначає, що не варто обмежувати аудиторію медіа освіти тільки учням, медіаграмотність потрібна також і дорослим. На перший план у своїй теоретичної концепції Г. В. Онкович висуває ідеї медіа дидактики [18].

Завідуюча лабораторією психології масової комунікації та медіаосвіти Інституту соціальної та політичної психології Академії педагогічних наук України Л. А. Найдьонова розробила модель медіакультури, що складається з чотирьох взаємопов'язаних блоків:

— реакції (пошук інформації, її читання, сканування, ідентифікація медіатекстів);

— актуалізації (асиміляція, інтеграція нових знань, пов’язаних з медіа);

— генерації (інкубація, творча конвертація, трансформація медійних знань і умінь);

— використання"(передача інформації, інноваційна діяльність, дослідження в галузі медіа) [19, с. 30].

На жаль, наукові дослідження українських медіапедагогів практично не отримали грантової підтримки з боку Міністерства освіти України та українських державних наукових фондів. Не надто сильна підтримка українського руху медіаосвіти і з боку зарубіжних фондів.

Отже, незважаючи на схожі проблеми і труднощі, розвиток медіаосвіти в Україні на сьогоднішній день помітно відстає від світового рівня по ряду параметрів. Сьогодні українських медіапедагогів об'єднує прагнення створити (за аналогією з Росією) Асоціацію медіапедагогіки України, заснувати свій власний науковий журнал (не тільки в електронній, але й друкованої версіях), в якому публікувалися б статті з проблем медіаосвіти та медіакомпетентності.