Повстання 1768 р. в Україні

ЗМІСТ Вступ Розділ 1. Передумови та причини Коліївщини Розділ 2. Хід повстання

2.1 Початок повстання

2.2 Постать Мелхіседека Значко-Яворського

2.3 Розгортання постання

2.4 Уманська різня

2.5 Організація життя на захоплених М. Залізняком територіях

2.6 Позиція Запорізької Січі відносно повстання

2.7 Придушення повстання

2.8 Події на Запоріжжі після придушення повстання Розділ 3. Наслідки Коліївщини Висновки Список використаної літератури та джерел ВСТУП Повстання 1768 р., як об'єкт осмислення уроків української історії є дуже важливим для нинішнього суспільства. Цей спалах народного невдоволення висунув ряд питань зокрема про місце православної церкви в житті тодішнього суспільства та проблему соціально-економічного становища народних мас.

Питання єдності суспільства є досить актуальним для дослідників ряду країн. Адже це повстання показало про єдність народних мас у боротьбі проти існуючого ладу, проти насадження чужої віри в поєднанні з переслідуванням інших віросповідань, проти існуючого соціального безправ’я та тодішньої економічної ситуації населення. Тобто Коліївщина засвідчила єдність мас у боротьбі проти спільного лиха, що є дуже необхідною рисою бо єдність є важливою характеристикою народу.

Хронологічні рамки курсової роботи сягають періоду з кінця 17 ст. до 1768 р. упродовж якого склалися передумови для повстання, та відбулося саме повстання.

Географічні межі курсової роботи охоплюють території, які входили до складу Речі Посполитої, а саме: Середня Наддніпрянщина та Поділля.

Огляд історіографії. При опрацюванні матеріалів з історії Коліївщини автор ознайомився з наступним переліком літератури: А. О. Скальковський «Коліївщина», Н. Ф. Котляр «Герои Колиивщини», Л.Д. Статі і Р. К. Бутенко «Мелхиседек Значко-Яворський історіографічний нарис», В. М. Ричка «Цар схизматиків», В.А. Смолій «Коліївщина 1768 р. Малодосліджені сторінки історії», І.Л. Бутич «Повстання 1768 року», «Історія українського народу», В.О. Маркіна «Соціально-економічні передумови Коліївщини».

РОЗДІЛ 1. ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРИЧИНИ КОЛІЇВЩИНИ Без особливого перебільшення можна стверджувати, що до подій 1768 р. які увійшли в історію під назвою Коліївщина, історіографія була досить прихильною. Про них писали мемуаристи й автори хронік, вони осмислювалися сучасниками та наступними поліннями вчених. Внаслідок більш як 200-літніх наукових (і позанаукових) пошуків істориків різних шкіл і напрямів, їх дискусій та суперечок вимальовувався ряд концептуальних підходів щодо напрямів вирішення цієї проблеми. Насамперед практично всі історики оцінювали події 1768 р. як найвище піднесення гайдамацького руху, що розгортався у Правобережній Україні з початку XVIII ст. У визначенні причин вибуху Коліївщини була звернута увага на дві групи факторів — перший — соціальний. і другий — національно-релігійний. За винятком кількох праць в історіографії побутувала також думка про повстання 1768 р. як «різанину» українськими селянами і козаками польської шляхти (особливо цей погляд був поширений у польській історіографії). Історики, як правило, заперечували конструктивний зміст подій повстання 1768 р.

Ряд міфів щодо оцінок Коліївщини створила радянська історіографія. До неї було характерне насамперед утвердження пріоритету класових факторів у з’ясуванні причин і ходу повстання. По-друге, більшість вчених розглядали Коліївщину через призму універсальної тези про «багатовікове прагнення українського народу до возз'єднання з братнім російським народом». Разом з тим не можна ігнорувати й певних успіхів у вивченні цієї проблеми. Зокрема, опубліковано збірник документів, підготовлено ряд наукових праць, автори яких ввели у науковий обіг нові архівні матеріали (В. Голобуцький, К. Гуслистий, О. Лола, Г. Храбан та.ін.). Історія Коліївщини зрозумілий інтерес викликала у вчених Польщі. У цьому плані звертають на себе увагу, насамперед, праці відомого польського історика В. Серчика.

Коліївщина мала генетичний зв’язок насамперед з подіями визвольних змагань українців середини і другої половини XVII ст. Падіння П. Дорошенка й масове спустошення Правобережжя (так знана «Руїна») привели до істотних змін у соціальній структурі населення, обумовили помітні зрушення у господарському житті краю і т.п.. Процес відбудови економіки розтягнувся на багато десятиліть. Одна за одною прокотилися хвилі турецько-татарських вторгнень, відроджувалися й зникали козацькі полки, з’явилася гайдамаччина, інтенсивно проходили міграційні процеси. Складне політичне становище справляло серйозний дестабілізуючий вплив на економічне життя Правобережжя (особливо його південно-східний регіон). Значна часова лакуна, що розділяє обидві події, не повинна нас особливо насторожувати. Йшлося про генетичний зв’язок між учасниками визвольної боротьби та передачу ними естафети традицій на різних історичних відрізках історії з одного боку, та нових явищах, що завилися у 60-х роках XVIII ст. з іншою.

Події другої половини ХVII — початку XVIII ст. вибили із нормальної колії десятки (якщо не сотні) тисяч людей. Одна частина населення залишала обжиті місця — і переселялася у Лівобережжя, інша йшла у південні степи і у Запорожжя (з 1734 р.). Існувала й люмпенізована категорія, яка перебивалася на випадкових заробітках або наймитувала (згідно підрахунків В. Маркіної, в сільській місцевості Правобережжя тоді було від 40 до 60% безтяглих селян). Люди, позбавлені засобів до існування, становили невичерпний резерв поповнення гайдамацьких ватаг, а пізніше повстанських загонів М. Залізняка та його соратників.

У досліджуваний час зіткнулися і вступили між собою у відкритий конфлікт дві тенденції, які взаємовиключали одна одну. З одного боку по висхідній лінії розвивався процес проникнення у тканину феодального суспільства буржуазних відносин, з іншого, у південно-східній частині Правобережжя на зміну чиншу й свободам йшла відробіткова рента (звичайно, дослідникам не слід перебільшувати її рівня та інтенсивності у 60-х роках XVIII ст.). Вихід із ситуації, що склалася, різні групи правобережної людності шукали у різних напрямах — поміщики переводили свої господарства на нові форми господарювання, безпосередні виробники прагнули не допустити реставрації феодальних порядків. О. Гермайзе звернув увагу ще на одну обставину яка, на його думку, спричинила кризові явища у господарстві Правобережжя і відповідно поглибила існуючі соціальні суперечності у суспільстві. Саме у XVIII ст. відбувається надзвичайно болісна переорієнтація поміщицьких маєтків у їх експорті хліба через Гданськ на чорноморські порти. Щоб компенсувати втрачене джерело прибутків, магнати і шляхта переходять до масового запровадження оренди. Передача пропінаційних прав на шинки, млини, селітроварні, ґуральні у руки інших осіб у кілька разів збільшувала визиск селян і спричиняла масове розорення безпосередніх виробників [3−5, 2].

Андрусівське перемир’я 1667 і «Вічний мир» 1686 років розірвали по Дніпру навпіл Україну. Лівобережна Україна з Києвом залишилася в складі Російської держави, а рясно полита кров’ю українська земля на правому березі Дніпра знову опинилася під владою Польщі і Туреччини. За «Вічним миром» усі міста, що розкинулися від Стайок вниз по Дніпру до річки Тясмин — Ржищів, Трахтемирів, Канів, Мошни, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронівка, Крилов, Чигирин — мали бути незаселеними до наступної постанови. Та народ з дивовижною рішучістю і наполегливістю боровся, відстоюючи право на життя в єдиній державі. Тут у 80-х роках XVII ст. поселяється багато козаків і селян-утікачів. Організовуються козацькі полки, очолювані Абазиним, Іскрою, Палієм і Самусем. Особливо великим авторитетом і популярністю серед населення користувався Семен Палій, який порушив питання по возз'єднання Правобережної України з Лівобережною. За рішенням Карловицького конгресу 1698−1699 років Туреччина віддала Польщі Поділля і частину Правобережжя. Польський уряд здійснив заходи щодо ліквідації козацтва. У відповідь на це вибухнув ряд повстань.

На підставі умов Прутського трактату 1711 р. між Росією і Туреччиною були підписані умови 5 квітня 1712 і 13 квітня 1713 року, за якими царський уряд зобов’язався вивести свої війська і не втручатися в справи Правобережної України. Російський уряд закликав козаків селян переселитися на Лівобережжя, де їм відводилися землі. Частина населення скористалася цим. На Правобережжя поверталися польські пани і відновлювали свої порядки, які були знищені у процесі боротьби з повстанцями. Родючі землі Київщини, Брацлавщини потрапили до рук магнатів Потоцьких, Чарторийських, Яблоновських, Сангушків, Браницьких, які переводили сюди своїх підданих з Полісся, Волині і Галичини. Але робочих рук не вистачало. Щоб добути їх, магнати змушені були поступитися своїми правами й організувати слободи, запрошували селян осідати на них на пільгових умовах, зокрема звільняли їх на 15−30 років від повинностей. Край швидко залюднювався вихідцями з Волині, Полісся і Галичини, де феодально-кріпосницький гніт був особливо тяжким, а також втікачами з Лівобережжя. Виникали селища, які через надані новосельцям пільги називалися слободами.

Та минали роки. Закінчувалися пільги, вводилася панщина, збільшувалися повинності, встановлені інвентарями, і запроваджувалися нові. Соціальний гніт посилювався національно-релігійним гнобленням. Польська шляхта, єзуїти змушували православних приймати унію. На соборі 1730 року у Замості єзуїти домоглися, щоб уніатську церкву ще більше було наближено до католицької, а в 1743 році був реформований в єзуїтському дусі і базиліанський орден. Дисиденти зазнавали утисків у відправі. Сейми 1717 і 1739 років, всупереч закону 1573 — року, позбавили дисидентів права засідати у сеймових комісіях і трибуналах. Українським міщанам забороняли займатися ремеслом і торгівлею. Великим лихом для трудового народу були постої. Дошкуляла й оренда. Магнати, яким належала майже вся Правобережна Україна, жили в Польщі. Всі справи вершили різні губернатори (управителі), комісари, посесори, економи, лісничі, писарі.

Влада короля у Польщі була слабкою і панську сваволю ніщо не стримувало. Пан у своєму маєтку був повноправним господарем. Сейми і сеймики зривалися. Припинилася чинність законодавства, стало неможливим призначити податки, контролювати фінанси, збільшувати військо. Все це створювало сприятливий фунт для іноземного втручання, для погіршення тяжкого становища трудового народу. Панська сваволя зустрічала опір селян, який переростав у збройну боротьбу, водночас охоплюючи велику територію.

Так у загальних рисах розвивалися на Україні соціальні відносини, які породили і протягом XVIII ст. живили гайдамацький рух, один з важливих етапів народної боротьби за соціальне і національне визволення. Наймогутнішим спалахом цього руху було повстання 1768 року.

Зародження гайдамацького руху дослідники відносять до різних часів. Микола Костомаров гайдамацький рух як форму партизанської боротьби бачив уже під час Визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького. Володимир Антонович стверджував, що перші відомості про гайдамацький рух зафіксовані на початку XVIII ст. у волинських актах. Зокрема, 1708 року на Волині діяв гайдамацький загін, очолюваний Грицьком Пащенком. Пізніше число таких загонів настільки зросло, що 1712 року коронний гетьман Синявський для боротьби з ними виділив частину військ з діючої армії. Водночас гайдамацькі загони з’являлися на Поділлі, Брацлавщині і Київщині. Вони, як правило, складалися з селян-утікачів, які поверталися і разом з підданими нападали на свого, пана. Гайдамаками ж ці борці стали називатися дещо пізніше. Вперше ця назва зустрічається в універсалі регіментаря української частини королівських військ Яка Галицького від 22 лютого 1717 року. Документи свідчать, що гайдамацький рух набрав найбільшого розмаху на Правобережній Україні, іноді переростаючи в загальнонародні повстання. Проте він не був ізольованим, а знаходив відгук і був найчастіше пов’язаний з боротьбою в Галичині, на Лівобережній і Слобідській Україні. Переказувати всі дії гайдамацьких загонів немає ні можливості, ні потреби, обмежимося розглядом його особливостей і найважливіших етапів.

Спільним для гайдамацького руху па всій території України було те, що дії гайдамаків починалися навесні і тривали до осені.

Зимою вони, як правило, не здійснювали нападів на панські маєтки. Але як тільки пригрівало весняне сонце, в лісах і байраках, на хуторах і пасіках, у запорізьких степах і Карпатських горах гуртувалися селяни-втікачі. Вони об'єднувалися у загони і здійснювали напади на панські маєтки. Ці загони були різними як за чисельністю, так і за тривалістю. Одні діяли довгий час, інші - тільки один сезон або й тільки до завершення першого ж нападу. Спочатку гайдамацькі загони були невеликими й вели боротьбу розрізнено. Згодом вони стають більшими й діють злагодніше, зокрема на Правобережжі. На Лівобережжі і Слобожанщині гайдамацькі загони майже завжди були невеликими, що давало їм змогу зненацька з’являтися і раптово зникати. Коли ж якийсь із загонів і наражався на значну військову силу, то втрати були невеликими.

Майже в кожному загоні були запорожці або ж люди, які довгий час жили на Запоріжжі. До загону також прагнули залучити мешканців того краю, куди передбачався похід, часто навіть підданих пана, на маєток якого готувався напад. Обираючи отамана, зважали на його досвід, хоробрість, винахідливість і знання місцевості. Проте траплялося й так, що селянин-утікач, який проявив ініціативу в створенні загону, ставав його ватажком.

Однією з умов успіху гайдамаків було їх швидке переміщення. Тому вони завжди мали добрих степових коней. У верховій їзді гайдамаки не поступалися регулярним військам. їхні загони здебільшого не мали валок. Ще важче було впоратися з пішими гайдамаками. Вони ховалися у високій траві й влучно стріляли. Коли ж їх оточувало польське чи російське військо, билися так відважно, що завдавали йому великих утрат і примушували відступити або ж, дочекавшись ночі, непоміченими прослизали між ними. Якщо ж була несила перемогти, гайдамаки гинули в бою, але не здавалися. Хоробрість і спритність гайдамаків, їхнє уміння битися визнавали навіть вороги. «Один гайдамака, — писав ксьондз Китович, — увірвавшись у середовище поляків, міг за хвилину розігнати їх сорок чоловік, заподіявши кожному з них або рану, або смерть… На п’ятдесят гайдамаків треба було наших двісті-три-ста і більше, щоб з ними справитися. Ніколи вони не піддалися б рівній або лише трохи більшій силі» .

Успіхи гайдамаків пояснювалися насамперед їхніми тісними зв’язками з місцевим населенням. Селяни поповнювали загони, допомагали у вивченні об'єктів нападу, були провідниками, постачали харчі і боєприпаси, переховували майно, зброю, повідомляли про небезпеку й надавали притулок. Донесення, рапорти командирів військових команд переповнені скаргами на те, що силоміць мобілізовані для переслідування гайдамаків селяни і козаки «нерадиво» допомагають військові, а інколи взагалі відмовляються брати участь у виявленні і затриманні гайдамаків.

Виняткову роль у розгортанні гайдамацького руху відігравала Запорозька Січ. Запоріжжя було тим резервуаром, куди стікалися втікачі з усіх кінців України. Тут, у Запоріжжі, формувалися гайдамацькі загони, до складу яких входили, а нерідко і очолювали їх запорізькі козаки. Участь запорожців у гайдамацькому русі зміцнювала сили повстанців, поповнюючи їх загони загартованими, відважними і досвідченими кадрами воїнів, надавали цьому рухові більшої організованості і цілеспрямованості. Героїчна боротьба запорожців підтримувала в народних масах дух протесту проти утисків, надихала їх на опір існуючому ладові.

Перше велике повстання гайдамаків спалахнуло на Правобережній Україні 1734 року. Цьому сприяв ряд обставин. Саме тоді в Польщі було безкоролів'я після смерті Августа II. У Польщі виникли дві групи, яких підтримували різні країни. Одні прагнули обрати королем Станіслава Лєщинського, інші - Августа III. Для того, щоб змусити шляхту обрати королем Августа Росія ввела до Польщі свої війська. Російське командування звернулося до надвірних козаків із закликом виступити проти прихильників Станіслава Лєщинського. Цей заклик селяни зрозуміли як дозвіл бити панів. Повстання дуже швидко охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля і навіть деякі райони Галичини. Найбільшого розмаху воно набрало на Брацлавщині, де повстанців очолив сотник Шаргородської надвірної міліції Верлан загін, розгромивши деякі частини шляхетського війська, увійшов до Руського воєводства й зайняв Броди. Водночас з Верланом діяли загони Скорича, Гриви, Медведя, Моторного та інших.

Тимчасом російське військо взяло Гданськ, Станіслав Лєщинський утік за кордон і королем став Август III. І царське військо разом з польською шляхтою жорстоко розправилися з гайдамаками. Та ліквідувати гайдамацький рух їм не вдалося. 1736 року він запалав з новою силою. Гайдамацькі загони, очолювані Медведем, Гривою, Жилою, Харком, Рудем захопили Паволоч, Погребище, Таращу та інші міста.

Царський уряд і на цей раз доклав усіх зусиль до швидкої ліквідації гайдамацького руху. До цього його спонукав страх, що повстання перекинеться і на Лівобережжя. Ознаки ж цього були.

Напади гайдамаків на панські маєтки тривали безперервно аж до 1750 р., коли знову запалало полум’я повстання. Починаючи з 1737 р., активізував дії гайдамацький ватажок Гнат Голий. Отаборившись у Чорному лісі, він робив сміливі набіги на шляхетські маєтки. 1741 р. Голий покарав Саву Чалого за те, що він перейшовши до панів, почав переслідувати гайдамаків. Діяли гайдамаки у районі Білої Церкви, Крилова, Саврані, Сміли, Лебедина, Кодака, Липівця, Умані, Балабанівки, Гринева, Погребищ. У цей час активізувалися дії опришків на чолі з Олексою Довбушем на Покутті.

До 1741 р. відноситься згадка про гайдамацький рух і в Слобідській Україні. Тут були затримані гайдамаки Одимченко, Заїка, Сухий та інші.

Наприкінці 40-х років розгортаються дії гайдамаків і на Лівобережній Україні, у Лубенському повіті та Миргородському полках, а також навколо Києва. Підтверджується це зверненням Миргородської полкової канцелярії до Генеральної військової канцелярії, яким пропонувалося через посилення гайдамацького руху, перенести ярмарки з Цибулева до фортеці Глинськ.

Навесні 1750 р. кілька гайдамацьких загонів перейшли із запорізьких степів у межі Правобережної України, де їх дуже радо зустріло населення. Воно допомагало їм чим тільки могло — постачало харчі, давало провідників тощо. Одні гайдамацькі загони вчинили напади на Мошни. Білу Церкву, на маєтки в Чигиринському старостві, знищуючи все, «що паном звалося», інші - оволоділи Уманню, Вінницею, Літичевим, Фастовом, Радомишлем, Корсунем, Ржищевим, Володаркою. Гайдамацький загін, очолюваний Подолякою, що діяв на Поліссі (у районі Овруча і Мозиря), оволодів Радомиським замком і проник на лівий берег Прип’яті. Багато з тих загонів, що діяли на Правобережній Україні, організовувалося в Запорізьких степах.

Активізували гайдамаки свої дії і проти військових застав, число яких у той час особливо зросло. Царський уряд знову направив свої війська на допомогу шляхті у боротьбі з гайдамаками. Проте й посилені військові команди не раз зазнавали серйозних поразок від гайдамаків. Хоча російським спільно з польськими військами вдалося дещо вгамувати гайдамацький рух, але остаточно приборкати його і на цей раз у них сили не вистачило. Боротьба тривала і в наступні роки, причому особливо активно 1759 р., коли вона охопила майже всю Слобідську Україну. З цього часу тут гайдамацький рух тривав безперервно.

Нова, найвища хвиля гайдамацького руху припадає на 1768 р., відома в історії під назвою Коліївщини. Розгортанню повстання сприяв ряд обставин. У 60-х роках XVIII ст. для більшості селян закінчилися пільги і їх почали змушувати відробляти панщину й виконувати інші повинності. Посилився наступ католицької церкви. 1768 р. під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав, визволення Польщі з-під впливу Росії у Барі організувалася конфедерація, яку очолив Пулавський і Красинський. Дії конфедератів супроводилися пограбуванням населення, вигнанням православних священиків із парафій, руйнуванням їх будинків і церков. Конфедерати, — писав канівський міщанин Сидір Іванович, — нападали на православних, загрожували їх життю і здоров’ю, катували їх, били, грабували, калічили і вбивали. Це визнавали й самі учасники конфедерації в універсалі від 16 листопада 1769 р. [7, 5].

В селі Млієві громада не пускала до себе уніатського попа. Він осівся силоміць. Громада наказала титареві Данилові Кушніру заховати дароносицю, щоб піп-уніат не мав з чим службу божу правити. Розлютовані уніати обвинили Кушніра в блюзнірстві. Набрехали на нього, буцімто він ходив з дароносицею до шинку й пив з неї горілку. Кушніра засудили до лютої кари. Силоміць зігнали народ і на його очах обмотали Кушнірові руки клоччям, обмазали смолою й спалили, а після того вже відрубали голову й прибили на палю[193, 8].

Для боротьби з конфедератами уряд увів до Польщі своє військо під командуванням генерал-майора Апраксіна, який 7 червня 1768 р. звернувся до польських магнатів із закликом відступити від конфедератів і підтримати російське військо. Російським військом, яке вступило на Правобережну Україну, командував, генерал-майор Кречеников. Населення Правобережної України прихід російських військових частин витлумачило як допомогу йому в боротьбі проти шляхти. Поширювалися чутки, що цариця Катерина II видала ''золоту грамоту", на підставі якої кошений отаман наказав Запорізькому війську виступити проти шляхти [8, 5].

Порівнюючий аналіз джерел дозволяє намітити основні аспекти соціально-економічного розвитку Правобережної України у XVIII ст., які обумовлювали розвиток класової боротьби — цієї рушійної сили розвитку суспільства. В період розкладу феодалізму загострювалась класова боротьба. Вона відображала протиріччя між феодальними власниками на землю і безпосередніми виробниками та прокладала шляхи до їх вирішення.

Ми зосереджуємо свою увагу на з’ясуванні основних закономірностей соціально-економічних передумов Коліївщини і намагаємось з’ясувати таке складне питання — чому гайдамацький рух і особливо Коліївщина розвивались якраз в південно-східних районах Правобережної України, де феодальний гніт був значно слабший ніж в північно-західних районах цього краю. В нашій літературі всі, хто писав про гайдамацький рух та Коліївщину, більше показували становище селян на Волині, Поділлі. Це характерно і для праць О. П. Лоли та В. Серчика. Саме те, що класова боротьба була загострена в південно-східній частині Правобережної України, примушує нас пильніше переглянути джерела про соціально-економічне становище цього краю. Тим паче, що і на сьогоднішній день в нашій науковій літературі йде дискусія з питань класової боротьби .

Архівні матеріали свідчать, що на Правобережній Україні у XVIII ст. існували три типи латифундій: маєтки, де переважали чинш і натуральна форма ренти; маєтки, де поруч з чиншем вводилась панщина; і маєтки, де переважала відробіткова рента. Перші два типи маєтків були поширені в межах Брацлавського, значної частини Подільського та Київського воєводств (від Новокостянтинова, Лучинця, Тульчина, Кам’янця, Славути до самого Дніпра, Дністра та Буга — до 60-х років XVIII ст., а в Придністров'ї до кінця століття складали основну форму в організації магнатських володінь).

Характерною рисою першого типу маєтків було те, що заселення їх йшло шляхом створення слобід, коли поселенці на 5 — 6-років звільнялись від будь-яких прямих повинностей на феодала. За цей час новосельці намагались побудувати житло, створити господарство і в першу чергу придбати робочу худобу. Феодали відчували гостру потребу в робочій силі, тому надавали матеріальну підтримку всім тим, хто тікав від пригноблення з інших латифундій, позичали їм посівний матеріал, воли. Слободян не питали звідки і чому вони втекли, бо магната цікавило лише одне — затримати прибулих у межах своїх володінь. Так, в інструкції 1761 р. Богуславському староству наказувалось «організувати слободи для поселення людей, якщо вони (тобто слободи.— В.М.) будуть здані в оренду, то посесору записати в контракті, щоб він всіма силами дбав про заселення маєтку». В інструкції Канівського староства від 1766 р. читаємо: «Всіх слободян, що своїми коштами будуються, від всяких повинностей як замкових, так і орендарських звільнити до 6 років, а якщо війт примусить їх хоч що-небудь робити, покараний буде» .

Магнати організовували слободи на пільгових умовах. Звичайно, це ще не означало, що вони відмовлялись від одержання прибутку з поселенців, тим більше від тих, що вже деякий час прожили в межах маєтку. Після закінчення строку слобід основною повинністю підданих була відносно невелика грошова рента, яку селяни сплачували по 6 злотих від тягла (до 3-х голів). Цей чинш поєднувався з данинами (птицею, яйцями, медом). Провідна роль в економіці маєтку першого типу належала селянському господарству, яке здійснювало зв’язок з ринком. Щоб заплатити чинш, селяни продавали худобу, мед, хліб, віск, полотно тощо.

Частина селян, особливо ті, хто прибував без майна, наймались на роботу в заможні селянські господарства, в рудні, поташні та ґуральні.

Постійна загроза втрати робочої сили обмежувала магнатів у збільшенні прямих феодальних повинностей селян — чиншу. Тому вони використовували феодальні привілеї. Особливо важливим для поміщиків було, монопольне право на вироблення та продаж спиртних напоїв — пропінацію, що маскувало безпосередню експлуатацію. Феодали, таким чином, одержували гроші і від слободян. Пропінація та інші види оренди перетворювались в постійно діюче головне джерело надходження грошей та в один із важливих каналів посилення експлуатації залежних селян. Оренда і посесія ставали невід'ємною рисою в організації магнатського маєтку на Правобережній Україні у XVIII ст. Так було в Уманській латифундії. Наприклад, в 1768 р. в с. Глубочек чинш складав 714, а корчемна оренда — 2800 злотих, в с. Підвисоцькому чинш дорівнював 1483, а корчемна оренда — 3400 злотих. Як бачимо, оренда давала магнату грошей в 2,5—3 рази більше ніж регулярний чинш. Аналогічну-картину спостерігаємо по всіх селищах цього маєтку.

Магнати здавали в оренду села і міста з усіма своїми правами. Так, Потоцький в 1757—1760 рр. на Уманщині склав ряд орендних контрактів не лише пропінаційних, ай на млини, поташні, ставки, право на закупку в селян хліба (села Софіївка, Войтівка, Яцьківка, Журавлівка). Таких прикладів можна навести багато і всі вони свідчать про суттєве значення оренди в збільшенні грошових прибутків маєтку. Орендарі, незважаючи на чіткі контракти, перетворювали їх в джерело наживи, що обумовлювало посилення експлуатації та розорення безпосередніх виробників.

Феодал добре знав хижацькі наміри орендарів, а тому в контрактах завжди в деталях записувались обов’язки останніх. В інструкції канівському економу від 1766 р. читаємо: «Якщо орендар не буде придержуватись контракту по відношенню до громад, а люди на те поскаржаться, то покарати одного відповідно до провини».

Не дивлячись на такі обмеження, злодіяння орендарів дошкуляли як мешканцям села, так і міста. Скарги селян Подільського, Київського, Брацлавського воєводств на протязі XVIII ст. сповнені ненавистю саме до дій орендарів і посесорів. Так, селяни Богуславського староства в 1766 р. скаржились на те, що орендарі силою заставляють їх купувати горілку по корчмах в такому розмірі, що немає ніякої змоги терпіти. Не дивно, що в 1765 р. звідти втекло 46 селян. Аналогічне явище спостерігалося і в Канівському старостві. Якраз в південно-східній частині Правобережної України, де створювались маєтки з слободами, з продуктовою та грошовою рентою, класова боротьба була особливо загострена. Людей вабила сюди, хоч і обмежена, але воля. Тому вони й боролись за неї, як могли. В працях О. П. Лоли і В. Серчика підкреслюється, що гайдамацький рух особливо був сильним у Богуславському, Черкаському староствах, на Уманщині, в районі Білої Церкви. Ще більший опір тут селяни чинили введенню панщини. Так, селяни с. Войтівка скаржились у 1767 р. магнату на посесора Токаржевського, що він, незважаючи на напад татар, вимагає від них панщину «над інвентар», «авжеж за звичаєм ми робили 12 днів на рік, тепер жене нас, по три дні щонеділі мусимо робити, і злочинства його не знають меж». Таким чином, спроби введення відробіткової ренти «над інвентар» викликали нові скарги і втечі.

Поява відробіткової ренти викликала боротьбу з боку тих, хто пізнав свободу від позаекономічного примусу (хоч на короткий строк). Селяни ставали непокірними і настирливо виступали проти закріпачення. їх опір проти феодального гніту переростав в збройні повстання. Під впливом масових втеч і повстань гальмувалось утворення фільварочно-панщизняного господарства, і багато сіл цього краю перебувало на чиншу до кінця XVIII ст., а по Дністру — навіть в першій чверті XIX ст. Така тривала перевага грошової ренти для окремих сіл або груп селян відкривала певний простір для зміцнення економічних позицій селянського господарства та посилювала його зв’язки з ринком.

Другий тип маєтку, де поруч з чиншем запроваджувалася панщина, поширювався у XVIII ст. з півночі і заходу на південний схід, при цьому викристалізовувались такі його риси: в маєтку скорочувався строк слобід, вводилась фільварочно-панщизняна рілля. Перші фільварки в маєтках були одиничні. Наприклад, в Троянівському маєтку магнатів Вороничів в 1728 р. на 12 сіл створився один невеликий фільварок. Таку ж картину спостерігаємо в Новокостянтинівському, Канівському, де в 1766 р. було по одному фільварку. В 60-х роках XVIII ст. на Уманщині теж з’являються фільварки. Про це свідчать інвентарі Уманщини за 1768 р.³ В ньому по деяких селах відмічені ланові, тобто люди, які відповідали за оранку в панському фільварку. Але в цей час на Уманщині переважаючою повинністю селян був чинш. Фільварки організовувались ще такі по розміру, що могли існувати за рахунок «літніх днів». У Богуславському старостві на ЗІ село існувало лише 5 фільварків, які були організовані між 1760—1780 рр. Про постійну панщину 60-х років тут теж не було ще й мови. Як в першому, так і в другому типу маєтків виключну роль відігравали різні форми оренди. Перехід до другого типу маєтків су проводився посиленням відробіткової ренти, що підготовляло ґрунт для створення фільварочно-панщизняного виробництва.

Третій тип маєтків мав місце вже в другій половині XVII і першій половині XVIII ст. в межах Волинського, північно-західних частинах Київського та Подільського воєводств. Основний напрям його розвитку полягав у тому, що фільварочно-панщизняне господарство підпорядковувалось потребам ринку. Селянство — основна продуктивна сила латифундій — знаходилась у поземельній та особистій залежності від феодала. Воно виконувало панщину в залежності від розміру земельного наділу — від двох до восьми днів на тиждень з влоки.

Під впливом розвитку товарно-грошових відносин панщизняні маєтки все більше втягували у товарно-грошові відносини. Наприклад, магнати Чарторийські з українських маєтків уже в 60-х роках XVIII ст. одержували більше як 90 тис. корців зерна. З цієї кількості від 25 до 47% продавалось у вигляді зерна (від З до 26 тис. корців) і горілчаних напоїв (від 16 до37тис. корців). Прибутковою галуззю ставало виробництво полотна.

Таким чином, замкнутість магнатського господарства постійно порушувалась. Крім того, в такому типі господарства, особливо в південно-східній частині Правобережної України, застосовувались різні форми найму, в першу чергу в тих галузях, які працювали на ринок, тобто ґуральнях, руднях і гутах.

Прослідкувати різні аспекти соціально-економічних відносин окремих районів Правобережної України дуже важливо, ба це допомагає виявити основні закономірності розвитку цього краю. Відсутність систематичних матеріалів не дає можливості розглянути історію більшості маєтків Волинського воєводства у XVIII ст., тому обмежимось дослідженням окремих помість, яке дасть можливість хоча б в загальних рисах простежити особливості їх розвитку. Для вивчення третього типу маєтків, тобто панщизняних, виключну цінність набувають джерела архіву Плятерів по Дубровицькому (на північ від Рівне) і Пульмянському (Володимерський повіт) маєтках. Цей архів добре зберігся і розкриває соціально-економічні відносини латифундії на протязі другої половини XVII—60-х років XVIII ст. Джерела свідчать про те, що Дубровицький маєток у XVII ст. терпів від нападу татар, шведської війни, згубних дій орендарів. Незважаючи на такі несприятливі умови, його інвентарі свідчать про: розвиток продуктивних сил у другій половині XVII —60-х років XVIII ст.: розширилась рілля (в три з половиною рази) за рахунок «пусток» та новини, збільшувалась кількість селянських господарств, помітно зростала кількість робочої худоби. В Дубровицькому маєтку в 30—70-х роках XVIII ст. кількість сіл зросла з 16 до 28, а в них селянських господарств — з 284 до 633. Збільшилось число селян, які мали наділи в одну-дві влоки, але на одну третину стало більше селян з мізерним наділом. Впадає в очі розшарування села: з одного боку бачимо заможну групу селян, а з другого — такі селянські господарства, що не могли існувати за рахунок власного господарювання і змушені заробляти наймом. В цьому випадку малоземельні селяни були ферментом розкладу феодальних відносин, бо вони вже не забезпечували фільварки панщиною.

І.Д. Бойко зазначає, що повинності селян Волинського воєводства в XVI — першій половині XVII ст. відрізнялися за формою і змістом й що в 30-х роках XVII ст. пануючою формою ренти стала панщина в 3—4 дні з влоки, а в 60-х роках XVIII ст.— 8 днів з влоки плюс «літні дні», толоки, сторожа, данини, чинш .

Цікава деталь: в 30—70-х роках XVIII ст. в Дубровицькому маєтку число селян, які платили чинш і відбували панщину зросло в 5,5 раза, а число чиншових господарств потроїлось. Хоча в 60-х роках в Дубровицькому маєтку панщина складала 8 днів на тиждень з влоки і основна маса селян вважалась панщизняними, але ніхто з селян уже не тримав цілої влоки, а лише половину або чверть влоки і відповідно виконував панщину — 2—4 дні на тиждень та для всіх — «літні дні, толоки, шарварки» та інші роботи. Значна частина селян, крім панщизняних наділів, ще тримала так звані «заробні» грунти, іншими словами, селяни орендували землю за гроші, і реальний наділ такого селянина в окремих випадках дорівнював 2—3 влокам 3, тобто за розміром земельного наділу селяни фактично були чиншовиками. В 60-х роках XVIII ст. п’ята частина селян Дубровицького маєтку не могла забезпечити себе засобами існування за рахунок власного господарювання і знаходила вихід у праці по найму в Дубровицьких лісах, де гнали смолу, дьоготь і виробляли різні речі з дерева. Таким чином, соціальні відносини цього маєтку в 60-х роках XVIII ст. дуже ускладнювались. Аналогічну картину відносно резерву для найму спостерігаємо в Пульмянському маєтку, де, згідно з інвентарями 1717—1767 рр., число селянських господарств зросло з 112 до 198, а в них волів та коней відповідно збільшилось з 119 до 229 голів, що свідчить про розвиток продуктивних сил, але, з другого боку, за цей час зник полуволочний наділ (правда, уже в 1717 р. полуволочних було лише 17 господарств). Скоротилось і число господарств з наділом 2/3 влоки, а виросла кількість господарств, що тримали по ¼ та1/6 влоки. Панщину з половини влоки робили 4 дні, а з ¼ влоки — 3 дні на тиждень. Крім того, ходили на толоки, несли варту й супроводили до Гданська вантажі з хлібом. Магнати намагалися зберегти середняцький прошарок селян, який мав пару волів для виконання панщини. Феодали вважали, що краще мати 30 селян «середнього» достатку, ніж 10 багатих і 20 злидарів. Проте мимо їх волі під впливом товарно-грошових відносин в селі поглиблювалось розшарування селян.

Характерно, що всі три типи маєтків втягувались у товарно-грошові відносини з тією різницею, що в маєтках, з перевагою грошової ренти, зв’язок з ринком здійснювали селяни, а в маєтках, де панувала відробіткова рента, поруч з господарством селян, все більше зміцнювалися зв’язки фільварочно-панщизня-ного господарства не лише з зовнішнім, ринком, а й з внутрішнім.

Важливе значення для економіки Правобережної України у XVIII ст. мав розвиток міст, промислів, розширення посівних площ. В магнатських маєтках все частіше з’являлися підприємства мануфактурного типу по виготовленню тканин, горілчаних напоїв, скла, поташу, добування руди і обробка металів. Всі ці вироби потрапляли на ринок. Все більша кількість населення займалась різними ремеслами на продаж скупщику або для вивозу на ринок. Про розвиток товарно-грошових відносин на Правобережній Україні свідчить і розширення ярмаркової торгівлі.

Відповідно до того, як посилювались зв’язки безпосереднього виробника з ринком, у сфері патріархального селянства створювався прошарок дрібних товаровиробників, які виготовляли продукти для ринку. Проте це була невелика частина. Наприклад, у 60-х роках XVIII ст. у 229 селах Уманщини Богуславського староства та інших поселеннях Брацлавського воєводства, де налічувалось 19 474 господарства 3, 41,5% зовсім не мали робочої худоби, 25,8% — мали по одному волу, 30,7% — по 2—3 і 2% — по 4 і 17 волів4. Тобто, лише третина селян цих маєтків займалась землеробством і зовсім невелика їх частина могла продавати хліб на ринок.

Аналогічну картину спостерігаємо і в Грановському маєтку, який в 1735—1738 рр. був зруйнований гайдамаками, а в 40—60-х роках він знову заселювався. В 1740 р. в Грановському маєтку5 було лише 10 сіл, а в 1767 р. їх стало 25. В цих селах лічилось за інвентарями дуже багато безтяглих: в 1740 р.—44,7%, а в 1767 — 37,8%. Характерно, що хоча загальний процент безтяглих зменшився, але в абсолютних цифрах їх кількість збільшилась з 186 до 1165 господарств, тобто резерв для найму явно зростав, що пояснюється появою в цьому маєтку великої кількості слободян. В той же час тут створюється група заможних селян, яка тримала уже від 4 до 8 голів робочої худоби й відповідно могла господарювати і реалізовувати свою продукцію на ринку.

Селяни Придніпров'я продавали на ринку хліб, горілку, полотно, дьоготь та ін. На Лівобережній Україні вони торгували хлібом. Лише через Васильківську і Трипільську застави в 1744 р. із 41 села пройшло 348 селян з 280 возами хліба, тобто було продано до 9 тис. пудів, а в 1764 р. через Германівську заставу було провезено близько 3,5 тис. пудів хліба Селяни Придніпров'я торгували хлібом, горілкою, дьогтем з козаками Запорізької Січі, а козаки приганяли сюди коней, привозили рибу, сіль.

Вже в 30-х роках XVIII ст. південно-східна частина Правобережної України стала районом активних торговельних зв’язків з козацтвом Запорізької Січі. Про це переконливо свідчить скарга кошового отамана Івана Маташевича на грабіжницькі дії шляхти, яка лише за 1730—1732 рр. пограбувала 424 козаків-купців і забрала у них 1242 коней, 546 волів, вози з рибою та інше майно на 1 593 187 талярів. На початку 40-х років XVIII ст. від рук шляхти загинуло 189 козаків-купців, які мали з собою також коней, рибу, гроші (всього на 13 тис. крб.). Коли магнат Станіслав Потоцький почав вимагати мито від такої торгівлі, то запорізькі козаки в 1765 р. скаржилися на те, що їм заважають торгувати, адже низове козацтво здавна вело торгівлю без мита на Правобережній Україні, особливо на Уманщині.

Товарно-грошові відносини сприяли укріпленню економічних зв’язків Правобережної України не лише з Лівобережною Україною, а й з Росією. На Правобережну Україну приїздили російські купці, і серед них були селяни-купці. У архіві Київського прикордонного суду збереглась дуже цікава справа про торгові операції селянина-кріпака поміщика Бутурліна. Цей кріпак із села Палехи Володимирського повіту в 1744 р. приїхав на Правобережну Україну для торгівлі іконами. В 1746 р. він з’явився тут уже з трьома наймитами і торгував по різних містах і селах не лише іконами, але й турецькими поясами, шовковими тканинами та ін. Одного з наймитів цього купця-кріпака десь під Білою Церквою шляхта пограбувала, забрала в нього товарів і грошей на 1350 крб.

Селяни Брацлавського воєводства возили хліб на продаж не лише на Лівобережну Україну, а й в Бессарабію. Адміністратори магната Потоцького скаржились на те, що одержані гроші на закупку хліба по торгах не витрачені, тому що селяни намагаються продати хліб за межі маєтку, аби вийти з-під контролю магната.

Зміцненню зв’язків селянського господарства з ринком у XVIII ст. сприяв розвиток ремесла та промислів. Селяни виготовляли полотно, шили взуття, кожухи, виробляли скло, курили смолу, дьоготь, створювали підприємства мануфактурного типу. Так, селянин Москалець із села Обухова в 1730 р. взяв в оренду у шляхтича в селі Мохначу ґрунт за 6 крб. і 3 куфи дьогтю на рік. Згідно з договором, Москалець орендував ґрунт протягом 9 років. У 1739 р. його «підприємство» пограбувала й знищила шляхта. Москалець втратив 1300 відер дьогтю (на 325 крб.) і заготовленого 12 наймитами бересту на 130 відер дьогтю (тобто на 282 крб.). На шляху розвитку торгівлі селянських господарств виникали перешкоди, викликані в першу чергу поширенням фільварочно-панщизняного виробництва з північно-західної частини Правобережної України на її південно-східні райони. Крім того, магнат використовував своє монопольне право в купівлі та продажі. Він при допомозі своїх адміністраторів та орендарів скуповував у «підданих» все, що його цікавило по «підхожій ціні». Сумаріуші заповнені звітами про закупку у селян волів, биків, полотна для продажу на зовнішньому ринку, посівного матеріалу, хмелю, худоби для внутрішніх потреб господарства, сировину (жито, ячмінь, овес) для ґуралень та пивоварень. Магнат намагався контролювати всі торгові угоди своїх «підданих». Все це разом взяте утруднювало участь селянського господарства в ринкових відносинах. Але головною перешкодою на шляху товаризації господарства безпосереднього виробника була панщина, оренда.

Незважаючи на всі труднощі селянське господарство Правобережної України втягувалось у зв’язки з ринком не лише в чиншових маєтках айв панщизняних. Селяни всіма силами намагались утриматись на чинші і шукали шлях до ринку при допомозі промислів. Вони працювали в руднях, виготовляли залізні вироби (Троянівський ключ), глиняний посуд (Зіньків), взуття (Могилів, Хмельник), полотно (Хмельник, Троянів, Костянтинів). Селяни намагались продавати свої вироби за межами маєтку, їхали на Лівобережну Україну, в Бессарабію.

Навіть у тих маєтках, де відробіткова рента панувала тривалий час, селяни намагались стати чиншовиками. Вони орендували «наймані», «заробні» ґрунти, які нерідко були значно більшими, ніж панщизняні. Це свідчить про те, що в надрах відробіткової ренти селяни намагались розширити виробництво сільськогосподарських та ремісничих товарів на ринок, що в свою чергу перетворювало їх в дрібних товаровиробників й обумовлювало економічне розшарування.

Саме розвиток товарно-грошових відносин сприяв утворенню заможної селянської верхівки, яка зміцнювала зв’язок з ринком шляхом продажу своєї продукції, а з другого боку — збільшувався прошарок малоземельних халупників, загродників, які змушені були йти в найми. Таким чином, в ринкові відносини втягувалась сільська біднота, утворюючи значні резерви найму.

У нашому розпорядженні є цікаві документи про Богуславське староство Вони свідчать про значне розшарування в селах Богуславського маєтку. На 4156 господарств 136 застосовували найману працю — причому 23 господарства мали від 2 до 7 наймитів. В Браїловському деканаті 1766 р. в 46 селах на 2347 господарств 15,7% господарств використовували найману працю, а 9,4% населення цього деканату жило заробітком .

У зв’язку з тим, що по селах Правобережної України у XVIII ст. було від 40 до 60% безтяглих, формувався постійний резерв найманої праці. Розглядаючи стан селян Правобережної України в середині XVIII ст., треба пам’ятати важливе теоретичне положення В. І. Леніна про те, що «безземельний, безкінний, безгосподарний селянин — непридатний об'єкт для кріпосницької експлуатації».

Зміни в соціально-економічній структурі краю сприяли загостренню класової боротьби. Селяни боролись не лише проти феодальної експлуатації, а й за чинш, вільну торгівлю, проти феодальних монополій і боротьба загострювалась в тих районах, де селяни тривалий час жили на слободах та чинші, де вони спілкувалися з козаками Запорізької Січі та повстанцями Лівобережної України, тобто там, де здійснювались більш постійні економічні відносини з Лівобережною Україною та Росією й селяни мали деякий простір для власного господарювання.

Класова боротьба на Правобережній Україні 60-х років XVIII ст. досягла особливої гостроти під час Коліївщини. Інвентарі та скарги селян підтверджують, що Коліївщина хронологічно збігалась якраз з посиленням феодального наступу орендарів на селян та заміною чиншу відробітковою рентою. Отже, якраз введення панщини з’явилось головною економічною причиною, яка обумовила бурхливі події 1768 р.

Коліївщина почалась у тій частині Правобережної України, де більше всього зосередилось втікачів-селян від феодального гніту. Якраз у 50—60-х роках XVIII ст. котилася хвиля переселенців у Київське, а ще більше Брацлавське воєводства. Селян вабили тут слободи та чинш. Недивно, що на одного із таких магнатів, як Францішек Потоцький в 40—60-х роках феодали напосідали частими позовами, в яких вимагали повернення селян-втікачів.

Втечі були хоча і стихійним, але могутнім засобом боротьби проти феодальної експлуатації, бо вони позбавляли магната робочої сили. Люди, які хоч на час звільнялись від кріпацького гніту і пізнали волю, становились бунтівними й знаходили в собі силу до боротьби. Не дивно, що якраз у тій частині Правобережної України, де збиралось багато селян-втікачів, вони бурхливо реагували на посилення феодального гніту, уособленого в діях орендарів та адміністрації маєтків. Один натяк на введення панщини знімав бурю, не кажучи вже про свавільні дії дрібної шляхти, шинкарів, лихварів тощо.

Так, порівнюючи дані про факти гайдамацького руху в працях О. П. Лоли і В. Серчика з матеріалами інвентарів, легко помітити, що найбурхливіші події боротьби 20—60-х років XVIII ст. відбувались не там, де феодальний гніт був найтяжчим, тобто на Волині, а на Брацлавщині, де переважали слободи й невеликий чинш, де закінчувався строк слобод і де управління латифундій, виконуючи завдання феодального власника на землю — збільшити грошові надходження, вдавалося до застосування пропінації та своєрідної системи орендних відносин. Ця боротьба була не лише протестом проти феодального гніту, а й боротьбою безпосереднього виробника за волю, за нові умови господарювання, за перетворення селян у дрібних товаровиробників [56−66; 4].

РОЗДІЛ 2. ХІД ПОВСТАННЯ

2.1 Початок повстання

Наприкінці квітня 1768 року по всій Русі (тобто західній Україні) прокотилася звістка, що якийсь колишній запорожець, козак Максим Залізняк, грамотний і здібний ватажок, утік із Січі на батьківщину — у зимівники своїх рідних та знайомих, розміщених на річці Громоклії при її впадінні в річку Інгул, поблизу нинішнього Бобринця (Херсонської губернії). Там жило багато зайд із різних теренів Малоросії, України і навіть Новосербського корпусу — всіляка голота, яка промишляла рибальством, полюванням на птахів, а найчастіше гайдамацтвом. Залізняк легко набрав там собі «чату гультяїв» — чоловік 50 піших і кінних, роздобув навіть пернач і прапор. З ними він перейшов кордон західної України, і там з допомогою ним самим складеного «дозволу», — ким і коли даного, ніхто не запитував, — у лісах черкаських і чигиринських із поселян набрав ще до 200 чоловік, озброєних списами, а частіше кілками з обсмоленим гострим кінцем [432−433, 1].

Весна 1768 р. принесла для селян Правобережжя нові надії (березень 1768 р.) у келіях Мотронинського монастиря відбувалася таємна нарада групи запорізьких козаків. Про що говорили запорожці? Чому вони так ретельно ховалися? Дорого сплатила б шляхта хоч би за одне почуте слово. На нараді йшла мова про підготовку нового повстання. Тут були розроблені заходи по розповсюдженню народного руху на довколишні міста і села, звідси направлені посланці на Запоріжжя, Лівобережну Україну і в інші місцевості. Мабуть, їх агітаційна діяльність виявилася успішною. Відомо, що в травні 1768 р. в Холодному Яру зібралося декілька сотень чоловік, що склали ядро майбутнього повстанського війська.

Вже у той час гостро встало питання про народного ватажка. Хто покладе на свої плечі тягар відповідальності за долі тисяч людей? Розвиток подій на перший план висунув Максима Ієвлевича Залізняка. Історикам не багато відомо про ранній період його життя. Вчасно допиту в Каргопольськом карабінерному полку (червень 1768 р.) на питання: «Як тебе звуть, чий син і празванієм, якої віри і з якого звання, де жітелство імєїш?», він відповів: «Звуть мене Максимом, Ієвльов син, Зелезняк, віра я гречеськаго сповідання, з мужиків, жітелство раніше мав я Полськой області Чегирінськой губернії в містечку Медведевке, а потім, по смерті отця свого, пішов в Запорізьку Січ тому вже назад пятнадцат років…». На Запоріжжі утікача чекала важка доля багатотисячної маси козацької голоти. З повідомлення отамана куреня в канцелярію Коша Війська Запорізького ми дізнаємося, що з часу приходу на Січ М. Залізняк тривалий час знаходився на заробітках в господарствах заможних козаків, зокрема працював по найму на рибних і соляних промислах, потім «в турецькому місті Очакові знаходився в шинковому промислі». Звичайно ж, тривале перебування на Запоріжжі, зустрічі і бесіди з людьми, його спостереження за умовами життя простого народу сприяли формуванню стійких антифеодальних поглядів. Поступово М. Залізняк прийшов до переконання про необхідність озброєної боротьби з пануючим станом. Зміцнювався його авторитет і серед козацтва. Всі документи, свідоцтва найближчих сподвижників М. Залізняка повідомляють про його великі організаторські здібності, уміння розбиратися в людях, розумінні політичної ситуації на Правобережжі. Адже навіть сам факт, що таємні наради повстанців проходили в Мотронинському монастирі, не можна вважати випадковістю. М. Залізняк усвідомлював значення релігійного чинника і роль управителя православних монастирів і церков на Правобережжі Мелхиседека Значко-Яворського, призначеного в 1761 р. на цю посаду переяславським єпископом Гервасієм, в розвитку подій в краю. У цьому були сила і слабкість М. Залізняка як керівника повстання. Сила полягала в тому, що він зумів скористатися релігійним прапором для організації і подальшої консолідації сил трудового народу в його боротьбі за абсолютно земні цілі і ідеали. Слабкість в тому, що саме ця сторона його діяльності була надалі використана урядом Катерини II як привід для дискредитації повстання, а в майбутньому — його придушення [214−216,7].