І. Кревецький – представник «державницької школи» в українській історіографії

Іван Кревецький (1883−1940 рр.) належить до когорти українських істориків, які стали засновниками «державницького напряму» в українській історіографії. Будучи представником львівської історичної школи, яка розглядала історичні процеси як прояв активної діяльності національної еліти у формуванні державних політичних інститутів, зокрема найчастіше на прикладі історичного розвитку Галичини кінця XVIII — початку XIX ст., вчений сприяв зародженню та подальшому науково — теоретичному утвердженню «державницької школи», поява якої була пов’язана з теоретичним осмисленням проблем українського відродження, утвердженням у суспільно-політичній думці спочатку національно — культурних, а згодом національно-територіальних та національно-державницьких ідеалів.

У сучасній українській історіографії дослідженням наукового доробку І. Кревецького як представника «державницького» напряму приділено обмежену увагу, оскільки у попередню епоху його ім'я, як і багатьох інших відомих науковців, було незаслужено забуте. У 1990;х рр. з’явилися перші публікації щодо біографії та наукової спадщини І. Кревецького, які разом із бібліографією його праць опублікував В. Качкан [3]. В історіографії відсутні спеціальні роботи про діяльність І. Кревецького в контексті формування ним «державницької школи», однак окремі аспекти діяльності вченого знайшли своє відображення у роботах Ф. Стеблія [21; 22; 23], публікаціях Л. Федунишин [24], Н. Черниш [25], У Яворської [26]. Принциповими для оцінок методологічних засад творення «державницької школи» є роботи Л. Зашкільняка [2], О. Сухого [27] та ін.

Однак, наявною історіографічною базою не вичерпується наукова проблематика дослідника І. Кревецького, а важливі науково-теоретичні, методологічні та історіософські проблеми, які піднімалися дослідником, не знайшли свого повного відображення у сучасних історичних інтерпретаціях.

Мета статті полягає у комплексному аналізі історичної спадщини, тематики досліджень І. Кревецького в контексті формування державницького підходу української історіографії у висвітленні історичних процесів. У статті поставлені також завдання визначити головні роботи автора та їх концептуальні засади щодо національно — державницьких проблем ХІХ — початку ХХ ст.

Наукові пошуки І. Кревецький розпочав ще під час навчання на філософському факультеті Львівського університету у 1903;1907 рр., де на нього вирішальний вплив мав професор М. Грушевський. Саме в рамках наукового семінару професора І. Кревецький розпочав свою наукову кар'єру. М. Грушевський підтримував здібного студента, сприяв тому, щоб він почав працювати як штатний співробітник бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка, яку й згодом і сам І. Кревецький очолив. Потужною науковою школою для І. Кревецького стала його робота у Науковому товаристві ім. Шевченка, дійсним членом якого він став у 1907 р., виконуючи одночасно обов’язки заступника секретаря, а з 1909 р. — секретаря історико-філософської секції [21, с. 207].

У цей період під керівництвом М. Грушевського в рамках наукового семінару, який діяв у Львівському університеті активно працювали понад 30 майбутніх вчених-гуманітаріїв, переважна більшість з яких стали професійними істориками. До них належав й І. Кревецький. Визначальне значення для вироблення методики досліджень, формування теоретичних та історіософських знань у початкуючих вчених мав особистий вплив М. Грушевського. І. Кревецький зазначав, що в особі М. Грушевського вони мали «…знаменитого практичного інструктора по методології, а його наукові праці та роботи його старших учнів «були тими підручниками, з яких молодша генерація українських істориків у Галичині присвоювала собі тактичним способом наукові методи автора історії України-Руси і його історіографічні погляди, які не лишалися позаду від найкращих взірців найновішої історіографії Європи» [9, с. 79].

Слід зазначити, що у наукове життя І. Кревецький увійшов на початку ХХ ст., коли в рамках львівської української історичної школи намітилось становлення нового напряму — «державницького», який представляли учні М. Грушевського — С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип’якевич, М. Кордуба, В. Гарасимчук, Ф. Голійчук, І. Джиджора та ін. «Державницький» підхід до трактування історії пов’язувався також з публікаціями В. Липинського в «Записках НТШ» (т.т. 87, 96; 1909, 1910) та появою його збірника <�й dziej6w Штату" (1912). Як зазначає О. Оглоблин, до цього напряму еволюціонував зрештою і сам творець цієї школи [19, с. 45]. Зміст методологічної парадигми визначався тим, що на відміну від «народницького» напряму, — фундаторами якого стали В. Антонович, О. Лазаревський, та, зрештою, і сам М. Грушевський (і не тільки «ранній», як пише О. Оглоблин), які в центрі історичного процесу ставили народ, розглядаючи його як основну рушійну силу суспільних процесів та протиставляючи його державній владі, — представники «державницького» напряму як державницький чинник розглядали саму державу. Державницькі засади в основу історичного процесу ставив й І. Кревецький.

Коло наукових зацікавлень вченого на початковому етапі його діяльності обмежувалося дослідженням проблем історії Галичини у складі Австрійської імперії з кінця ХУЛІ - до початку ХХ ст. Згодом він починає поглиблено вивчати український національний рух у Галичині першої половини ХІХ ст. та події «Весни народів» — революції 1848−1849 рр. В українській історіографії домінує теза, що вивчення вченим процесів боротьби українців за національно-територіальну автономію в період 1848−1851 рр., вело його до з’ясування проблеми української держави у контексті європейських змін середини ХІХ ст. [19, с. 45]. Безумовно, що окрім наукових висновків М. Грушевського та представників його школи в утвердженні державницької домінанти, на погляди І. Кревецького, як зрештою й інших представників школи Грушевського, впливали національно-політичні процеси в Галичині й на інших українських теренах, пов’язані з національно-визвольною боротьбою й втіленням ідеї національної держави.

Вивчаючи суспільно-політичну ситуацію у Галичині періоду «Весни народів» — 1848−1849 рр. — І. Кревецький дав оцінку європейського контексту в умовах якого відбувалися галицькі події, вдався до вивчення позицій різних верств — селянства, шляхти, польської інтелігенції, військових, бюрократів, — щодо стержневих питань суспільно-політичного життя краю. Сюжетну лінію подій 1848−1849 рр. доповнюють унікальні розвідки вченого про українську національну гвардію, селянську самооборону в Карпатах та батальйон гірських стрільців, який було сформовано з українців і який діяв у складі австрійської армії [4; 6; 10].

У сучасну історіографію І. Кревецький передовсім увійшов як дослідник національних збройних формувань і військової історії, в чому, зрештою, і проявився його метод викладати історію в державницькому контексті. Військовій проблематиці присвячені такі праці: «Оборонна організація руських селян на галицько-угорськім пограничу в 1848−49 рр.» [6], «Батальйон руських гірських стрільців. 1848−1850» [4], (згодом вийшли окремим виданням [10], та «Проблеми організування руських національних гвардій в Галичині 1848−1849» [8].

Формування батальйону руських гірських стрільців розпочалося у січні 1849 р. і було викликане угорським повстанням проти австрійського цісаря. І. Кревецький присвятив цій події наукову розвідку «Батальйон руських гірських стрільців. 1849−1850», яка була обговорена на засіданні історичної секції НТШ 17 лютого 1912 р. і опублікована у Записках НТШ [4]. У першому розділі «Формування батальйону» автор подає відозву «Головної Руської Ради» у справі формування полку добровольців від 1 січня 1949 р. У відозві поміщено інформацію про початок угорського повстання проти австрійського монарха. Угорські події трактуються як вияв їхнього «самолюбства й зарозумілості», як бажання «піднестися коштом пониження злучених з ними слов’янських народів». Дії австрійського цісаря, який скерував війська на придушення повстання, подані у документі як намагання «оборонити слабших, праву й свойому царському слову надати належну повагу й таким способом утримати й забезпечити цілість і славу Австрійської Держави» [4, с. 52−53]. Відповідно військові дії в Угорщині розглядалися у відозві як загроза для інших народів імперії, передовсім сусідів. У випадку, коли б цісарські війська розгромили угорських повстанців, то місцем втечі для останніх могли стати хіба що гори на пограниччі з Галичиною. Тим то була викликана необхідність такого гірського військового з'єднання, яке б, у перспективі, протидіяло угорцям.

Формування батальйону гірських стрільців І. Кревецький розглядає у площині русько-українських заходів в Австрійській державі у намаганні українців долучитися до державного життя.

Створення батальйону гірських стрільців та суспільна опінія навколо цієї події, засвідчили значимість першого військового формування в контексті зміцнення позиції руських (українських) сил в Австрії. Формування військової структури привело до зростання позицій Головної Руської Ради і місцевих рад, священичих кіл й окремих представників громадськості у суспільно — політичному житті Галичини, в посиленні впливу руських (українських) сил на дії намісництва та місцевої адміністрації.

Національно-політичні зміни, які засвідчували процеси самоідентифікації галицьких русинів, намагання взяти участь у національно-культурних та державницьких процесах Австрійської держави, вказували на їх національно-державницьке оформлення і структурування в рамках монархії.

І. Кревецький вивчав національно-державницькі процеси українців Галичини і наступних періодів. Зокрема ним досліджувалися процеси національної ідентифікації українців в середині ХІХ ст., структурування політичних сил Галичини кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Державницьку позицію І. Кревецький відстоював не лише у теоретичній площині, але і в практичній, в часи ЗУНР. У тимчасовій столиці ЗУНРу Станіславові він редагував офіційний орган держави «Республіка», де у першому номері від 2 лютого 1919 р. сформулював його програму: газета покликана бути республікансько — демократичним органом, трибуною для висловлювання громадської думки всіх громадян Західної області Української Народної Республіки, незалежно від партійних орієнтацій, національної чи конфесійної приналежності, що «стоятиме рішуче на становищі української державності, повної державної незалежності всіх українських земель від Кавказу до Карпат, повної державної суверенності українського народу від Кубані по Тису і Сян. Українська державність — оте є критерій, який часопис наш прикладатиме, виключно і до всього…

Інтерес Української Народної Республіки передовсім Salus Respublicae suprema lex!" [23, с. 304].

Як громадський діяч І. Кревецький виступав на захист національно-культурних пам’яток [1], публікував матеріали про національно-культурні пам’ятки та їх збереження (наприклад, про долю інсигній галицьких князів [5], вивезених зі Львова в XIVct. польським королем Казимиром ІІІ, про відкриття пам’ятника Б. Хмельницькому в Києві [18], автографи й малюнки Т. Шевченка в музеї НТШ [7]).

У статтях «Українська історіографія на переломі» [17], «Степан Томашівський як історик» [11], «Традиції українських революцій» [15], «Українська державна ідеологія» [16], «Чому ми не маємо власної держави?» — представлено основні теоретичні засади «державницької школи» та наукового методу І. Кревецького.

Історик Ф. Стеблій стверджує, що державницький ідеал І. Кревецького передовсім виявився у дослідженні національно-визвольних процесів українців Галичини 1848−1851 рр. Вивченню цієї тематики І. Кревецький присвятив одну з найбільш фундаментальних праць «Справа поділу Галичини в рр. 1846−1850», яка була опублікована спочатку статтями [12; 13], а згодом окремим виданням [14]. У праці на значному джерельному матеріалі подано аналіз генези вимоги поділу Галичини на дві частини: східну — українську та західну — польську. За проектом у східній частині мала утворюватися окрема українська національна провінція з окремою українською адміністрацією й окремим українським національним сеймом як «найважливішим пунктом політичної програми українського національного руху 1848−1849 рр.». (Цей національно-територіальний проект, який сформувала Головна Руська Рада був підтриманий широкими верствами народу. ГРР послідовно здійснювала заходи щодо реалізації цієї програми, а також рішуче поборювала опозицію з боку лідерів польського національного руху, відстоювала національну українську програму в дебатах у австрійському парламенті [23].

Суттєво доповнюють зміст історіографічного методу І. Кревецького численні рецензії вченого на видання з історії України, енциклопедичні статті та ін.

Таким чином, паралельно з розгортанням політичної фази національно — визвольного руху у першій чверті ХХ ст., в межах львівської історичної школи зароджувався та набував наукового обґрунтування «державницький напрям» української історіографії. Одним із його засновників та ідейним натхненником став І. Кревецький, висновки якого аргументувалися детальним вивченням та інтерпретацією історичних подій Галичини XIX-XX ст., національно — визвольних процесів 1917;1923 рр.

І. Кревецький, як представник державницького напряму в українській історіографії, поруч з іншими представниками школи Михайла Грушевського — С. Томашівським, О. Терлецьким, М. Кордубою, І. Крип’якевичем репрезентує державницьке бачення національного історичного процесу. Якщо його сучасники аналізували державницькі засади в глобальному масштабі, то І. Кревецький вбачав перспективу національної історії і у її державницькій візії, а також в окремих подіях, фактах, фрагментах мікроісторії. Його ідеї залишаються актуальними і в наш час, оскільки в центрі досліджень стоїть проблема держави, національної свідомості і культури. Подальшого науково-критичного переосмислення потребує наукова спадщина І. Кревецького щодо національно-державницьких ідеалів українців Галичини у ХІХ — на початку ХХ ст., його концептуальне бачення регіональної історії в контексті загальноукраїнських політико-національних процесів.

Список використаних джерел

кревецький національний історіографія державницький.

• 1. Діло. — 1909. — Ч. 160; 1910. — Ч. 138; 1913. — Ч. 215; 1917. — Ч. 131; 1920. — Ч. 4.
• 2. Зашкільняк Л. Історія України у Львівському університеті в ХІХ столітті // Історія та історики у Львівському університеті: традиції та сучасність (до 75-ліття створення історичного факультету): колективна монографія за редакцією Леоніда Зашкільняка та Павла Серженги. — Львів: ПАІС, 2015. — С. 91−108.
• 3. Качкан В. «Реальні образи сумної правди» (основні консеквенції у діяльності Івана Кревецького) // В. Качкан. Хай святиться ім'я твоє. — Львів, 1998. — С. 189−205.
• 4. Кревецький І. Батальйон руських гірських стрільців, 18 491 850 / І. Кревецький // ЗНТШ. — Львів: Друк НТШ, 1912. — Т. СУП. — С. 52−73.
• 5. Кревецький І. Доля Галицьких королівських інсигній / І. Кревецький // Українська старовина. — 1919. — Ч. 1.
• 6. Кревецький І. Оборонна організація руських селян на галицько-угорськім пограниччу в 1848—1849 рр. / І. Кревецький // ЗНТШ. — 1905. — Т.63. — С. 1−26; Т.64. — С. 27−58.
• 7. Кревецький І. Пам’ятники Т. Шевченкові у Львові / І. Кревецький // Стара Україна. — 1925. — Ч. 3−4.
• 8. Кревецький І. Проби організування руських національних гвардій в Галичині 1848−1849 / І. Кревецький // ЗНТШ. — 1913. — Т.113. — С. 77−146.
• 9. Кревецький І. П’ятнадцять літ існування «Записок Наукового Товариства ім. Шевченка» / І. Кревецький // Літературно-науковий Вісник. — 1907. — Т.40. — Кн.40. — С. 64−79.
• 10. Кревецький І. Руська самооборона на галицько-угорськім пограничу 1848−1849 / І. Кревецький // Монографії з обсягу нашої новочасної історії. — Львів, 1912. — Вип. ІІ. — Т. ХХІ. — 83 с.
• 11. Кревецький І. Степан Томашівський як історик / І. Кревецький // Нова Зоря. — 1931. — Ч. 97.
• 12. Кревецький І. Справа поділу Галичини в рр. 1846−50 / І. Кревецький // ЗНТШ. — 1910. — Т.93. — С. 54−69; Т.94. — С. 58−83; Т.95. — С. 54−82; Т.96. — С. 94−115; Т.97. — С. 105−154.
• 13. Кревецький І. Справа поділу Галичини в рр. 1846−50. З історії боротьби галицьких українців за національно-територіальну автономію / І. Кревецький // ЛНВ. — 1910. — Т.52. — С. 58−71; 231−264.
• 14. Кревецький І. Справа поділу Галичини в рр. 1846−50 / І. Кревецький. — Монографія з обсягу нашої новочасної історії. — Львів, 1910. — Вип.1. — Т. VІІІ. — 146 с.
• 15. Кревецький І. Традиції українських революцій / І. Кревецький // Громадський вісник. — 1923. — Ч. 53−65.
• 16. Кревецький І. Українська державна ідеологія / І. Кревецький // Громадський вісник. — 1922. — Ч. 113−117.
• 17. Кревецький І. Українська історіографія на переломі / І. Кревецький // ЗНТШ. — 1924. — Т.134−135. — С. 161−184.
• 18. Кревецький І. Українська прокламація з нагоди відкриття пам’ятника Богданові Хмельницькому у Києві в 1888 / І. Кревецький // Стара Україна. — 1924. — Ч. 11. — С. 170−171.
• 19. Оглоблин О. Михайло Грушевський і українське національне відродження / О. Оглоблин // Український історик. — 1964. — № 2−3. — С. 45.
• 20. Стеблій Ф. Іван Кревецький — історик / Ф. Стеблій // Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наукових конференцій, присвячених Михайлові Грушевському: Львів, 24−25 жовтня 1994 р. — Харків, 1996. — С. 206−224.
• 21. Стеблій Ф. Іван Кревецький — історик-державник / Ф. Стеблій. — Львів: Ін-т українознав. ім. І. Крип’якевича, 2003. — 40 с.
• 22. Стеблій Ф. Початки державницького напряму української історіографії: Іван Кревецький / Ф. Стеблій // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Збірник наукових праць на пошану професора Юрія Сливки. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. — Вип.7. — С. 300−310.
• 23. Федунишин Л. Участь Івана Кревецького у національно — визвольному русі в Г аличині 1918;1923 рр. / Л. Федунишин // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. — Львів, 2009. — Вип.18. — С. 551−555.
• 24. Черниш Н. Кревецький — книгознавець, видавець, бібліограф // Українська періодика: Історія і сучасність / Доп. та повід. шостої Всеукр. наук. — теорет. конф. 11−13 трав. 2000 р. / За ред. М. Романюка. — Львів, 2000. — С. 460−468.
• 25. Яворська У Бібліотечно-бібліографічна діяльність Івана Кревецького: автореф. дис… канд. іст. наук: спец. — 07.00.08 «Книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство» / Уляна Яворська. — Київ, 2008. — 21 с.
• 26. Suchyj Oleksij. Stepan Tomasziwski (1875−1953) // Zlota ksi^ga historiografii lwowskiej XIX I XX wieku / pod redakj Jerzego Maternickiego przy wspolpracy Leonida Zaszkilniaka. — Rzeszow: WUR, 2007. — S.441−452.